Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГУЦУЛ МИКОЛА ДМИТРОВИЧ

23.11.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю з Миколою Гуцулом 17 квітня 2001 року в Києві
І н т е р в' ю М. Д. Г у ц у л а
Останнє прочитання 23.11. 2007.

Василь Овсієнко: 17 квітня 2001 року, місто Київ, Микола Гуцул, який приїхав на підтримку уряду Віктора Ющенка з Городенки Івано-Франківської області. Розмовляємо з ним по дорозі від Верховної Ради до річкового вокзалу, де зупинилися автобуси з Західної України. Записує Василь Овсієнко.
Микола Гуцул: Я, Гуцул Микола Дмитрович, народжений 14 серпня 1926 року в селі Глушків Городниківського повіту. 1944 року, з приходом других більшовиків, мені довелося піти в підпілля. У підпілля пішло нас трьох: я, брат Василь і брат Роман. Ми перебували на нелегальному становищі. 10 травня 1944 року нас переводили в Карпати, там ми мали сотню. Але під Снятином, у селі Князів (там є Триліски), нас оточили. Ми зайшли в Триліски вдосвіта, а вдень не могли звідти вийти. Ми тамка мали бій, який закінчився так, що нас дванадцять хлопців було захоплено. До заняття Станіслава нас тримали у снятинській тюрмі. Слідство вели тільки вночі, з побоями, так що нам довелося натерпітися. 4 жовтня 1944 року відбувся суд – то був Військовий трибунал Четвертого Українського фронту. Упродовж години він виніс вирок усім дванадцятьом. Одному, Голинському Федору, дали 15 років каторги, Тороку Федорові – 20 років каторги, а нам десятьом дали кару смерти. Після того ми сиділи в смертних камерах. Оскільки я не мав ще повністю вісімнадцяти років (мені бракувало раптом двох місяців), то мене і ще одного товариша з Гончарева, Слободяна Михайла, звільнили від кари смерти. Замінили нам на десять років позбавлення волі.
З тим мене етапували на Далекий Схід. Між Совєцькою Гаванню а Комсомольськом-на-Амурі приходить мені повідомлення, що в Москві був пересуд заочно, що мені замість десяти дали 20 років каторги, а Юркові Голинському зняли десять і йому залишилося п'ять років.
До 1947 року я був на Далекому Сході, а звідти нас перекидають у місто Норильськ, це є на Півночі. Там перебував я до 1955 року. У 1953 році по всіх таборах виникли сильні страйки. Каторжанський табір, який називався Горлаг, – це „Государственный особый лагерь”. Страйк тривав від 4 червня до 4 серпня 1953 року – протягом двох місяців. Прийшло розпорядження з Москви: взяти лагер будь-що-будь. А в лагері були вивішені чорні жалобні прапори, бо коли перший раз брали лагер, то в нас упало вісім хлопців, а другий раз – багацько хлопців. Точно я не можу сказати, але казали, що коло 150 хлопців загинули. Тоді нас усіх розкидають по різних таборах. Ту зону розформовують, лишають тільки таких людей, які їм здавалися надійнішими.
Я після того працював на рудниках, на вугільній шхті, а у 1955 році нас звільняють за Указом Президії Верховної Ради від 24 квітня.
Додому не повертався, бо вдома не було нікого. Мама також сиділа. Її були вивезли, а вона втекла. То її тримали, думали, що появиться брат, який був у підпіллі. Він у 1950 році загинув.
В.О.: Як ім'я брата? І маму теж назвіть, будь ласка.
М.Г.: Мама Марія, а брат Роман. Коли мама повернулася додому, то її назад на заслання. Їдучи додому, я повернув до мами, побув трошки в неї на засланні. Мама сказала: "Ти їдь, не застоюйся в мене, тому що тебе відтак не відпустять". Я поїхав, лишив маму. Вона повернулася в Глушків Городниківського району 1956 році. У Глушкові я одружився 1956 року. Ім'я дружини Ірина, вона також Дмитрівна, з дому була Лутчин. Працювала трохи на спиртозаводі. Стала інвалідом, бо зламала ногу в часі роботи. Так помаленьку ми проживали. З часом у нас появилося троє дітей: дочка Марія народилася 7 травня 1957 року, Ганна 6 жовтня 1958 року, а син народився 17 січня 1961 року. Дружина померла минулого року, 29 травня 2000 року.
В.О.: Що Ви робили, коли повернулися?
М.Г.: Я працював на цукрозаводі, а тим часом у мене була нелегальна література, книжки, які я давав читати людям.
В.О.: Які книжки, з часів підпілля?
М.Г.: Так, були й описи стрілецькі з 1920 року. 1974 року, 24 березня, я був заарештований за нелегальну літературу. Тоді були арештовані також Гамула Микола, Гайдук Роман, Вережак. Але Вережак – це був їхній аґент...
В.О.: Як ім'я того Вережака?
М.Г.: Точно не знаю, забув.
В.О.: І Оксана Попович теж тоді була заарештована?
М.Г.: Оксана Попович заарештована трохи пізніше.* (*2 жовтня 1974 року. – В.О.).
В.О.: Так-так, їй якраз операцію зробили, тому її взяли пізніше. На другий день після того, як вона на милицях повернулася з лікарні... У чому Вас тоді звинуватили?
М.Г.: Звинувачений я був у тому, що в мене знайшли в кишені "Декалог" – Десять заповідей українських націоналістів, Дванадцять прикмет українських націоналістів і Молитву українського націоналіста.
В.О.: А з нового самвидаву що було?
М.Г.: Із самвидаву в мене не знайшли нічого. Але інші сказали, що брали його від мене. Були свідчення. І книжку Винниченка в мене забрали, але не повернули, бо там нічого не виявили. Тамка були, знаєте, деякі слова підкреслені.
В.О.: А з самвидаву що Вам інкримінували?
М.Г.: З самвидаву – статті Валентина Мороза. Вони ж казали: „Ти зв'язаний з фашистом Морозом”. Так і сказали.
В.О.: А суд коли відбувся?
М.Г.: Точно я не пам’ятаю. У серпні, але от дату не можу Вам точно сказати. Дали мені тоді шість років суворого режиму і три роки заслання. Строк я відбував у мордовських таборах. Спочатку в 19-му, посьолок Лєсной, де ми з Вами зустрілися, відтак мене перенесли на Барашево, у третій табір. Нас перекинули туди восени 1979 року, бо в 19-му згорів цех. Я в Барашево був до кінця. Звідти мене повезли на заслання 20 березня 1980 року. Три роки заслання я відбував у Каргаску (Каргасок) Томської області.
В.О.: Ви вже, мабуть, були пенсійного віку?
М.Г.: Ні, ще не був пенсійного. Повернувся звідти додому в Городенку до дружини 1983 року. Але мене не прописували, я мусив виїхати за межі області і перебував до 1990 року в Миколаївській області, Каштанський район, село Новоолександрівка. Там працював у колгоспі кочегаром, і на фермі, і на холодильнику працював. Ми з жінкою повернулися в Городенку 1990 року, тоді мене вже прописали і я став жити за адресою: Івано-Франківська область, місто Городенка, вулиця Винниченка, 15, Гуцул Микола Дмитрович, поштовий індекс 285100, телефон 2-63-70.
В.О.: Дякую Вам. Ходімо ближче до автобуса, бо раптом поїде. Розкажіть про умови утримання в ув’язненні.
М.Г.: Умови в 1944 – 50-х роках були погані. Годували дуже погано. Усе пісне – і риба така, і капуста, і каша пісна. Але ми старалися тримати себе в руках, не кидалися на смітники. Хоча були молоді, їсти хотілося, але все одно ми тримали себе в руках. Ну, начальство обходилося з нами круто, а вже після страйку стало трохи краще.
В.О.: Розкажіть про страйк детальніше.
М.Г.: А страйк почався в нас... Ходіть сюди. Люди хочуть сфотоґрафуватися.
В.О.: Я думаю, що й ми там не будемо зайві?
М.Г.: Так, Ви станьте зі мною. У страйку головною силою були українці, як там казали, бандерівці. Із першого дня був створений комітет. До комітету входили всі національності, одинадцять чоловік. У зону ми не пускали нікого. До зони привозили харчі...
В.О.: А в якій Ви зоні були?
М.Г.: То була третя зона. Забастовка почалася з того, що з четвертої зони привезли шістьох хлопців у БУР, а жуліки хотіли їх побити. Хлопці оборонялися. Наглядачі не встигли зачинити двері, хлопці вирвалися, а солдати з вишки почали стріляти і вбили шістьох наших хлопців. З того почалася забастовка в нашому таборі. Це 4 червня 1953 року. Ми трималися до 4 серпня. Десь 10-го чи 15 числа з’явилася комісія з Красноярська. Але комісія свої мандати не хотіла представити, то наш комітет з нею не погодився розмовляти. Тоді перерізали в кількох місцях колючий дріт і кричьили: "Хто хоче, нехай відходить за зону, не слухайте тої купки бандитів, які вас затримують!". Вийшли декілька – переважно естонці, латиші. Видять, що більше ніхто не виходить, то зону закрили. Через деякий час приїжджає в зону Вавілов – радник II класу Ґенерального прокурора. Комітет обвів його кругом зони, показав, з чого началася забастовка. А Вавілов просив, щоб ми вийшли на роботу. Комітет каже: „Ми спокійно працювали, а нас зняли з роботи. Нащо нас знімали?” Ну, і про цей розстріл, про нестерпний режим, харчування, номери, замки на бараках.
Зону брали вогнем. Заїхали машини з солдатами, розрізали зону навпіл, і вогнем брали з усіх сторін.
В.О.: І багато було вбитих?
М.Г.: Багато, понад 100 чоловік було вбито. Потім нас так по сотні виводили за зону, тамка сортували. Стояли їхні аґенти, як то називали в лаґері, суки, і показували, хто брав участь у страйку. Двадцять чоловік були забрані в тюрму, а решту розсипали по різних таборах, по триста, по чотириста чоловік, а всього нас було коло 3500 чоловік.
В.О.: А коли Ви були на засланні після другого ув’язнення, то Вас теж до якоїсь роботи приневолювали?
М.Г.: Там я працював кочегаром. КГБ мене часто турбувало. Був такий комітетчик Джулів, він каже: "А я з вашою справою знайомився, то, може, ви б і мені розказали тих десять заповідей українських націоналістів?" Я кажу: "Я вже забув, я не знаю". Так він частенько говорив. А коли я їхав першого разу у відпустку додому, то він уже був у аеропорту, чекав, з ким я зв'язаний, чи що.
В.О.: Коли Вас уже 1990 року прописали в Городенці, то такі події відбувалися... Очевидно, Ви брали в них участь? У яких організаціях Ви були?
М.Г.: Я брав участь у всіх подіях. Я й досі в Конґресі Українських Націоналістів.
В.О.: Але КУН існує з 1992 року, а до того?
М.Г.: У Товаристві політв'язнів. Бував я в Києві, в Чернівцях був, у Хотині. У двічі був у Києві, коли Греко-Католицька Церква приїздила пікетувати, щоб її визнали, реабілітували. На мене навіть священики дивуються, кажуть, що де якісь є такі заходи, то всюди мене бачать. І на масових державних заходах, і на церковних.
В.О.: А оце сьогодні, 17 квітня 2001 року, чому Ви приїхали в Київ?
М.Г.: Ми приїхали сьогодні на захист нашого прем'єр-міністра Ющенка, на оборону нашого уряду.
В.О.: Добре, я Вам дякую за розповідь. Може. ще щось пригадаємо?
М.Г.: Хіба як ми справляли Великодні та Різдвяні свята в таборах...
В.О.: Так, там було місце саме для того, щоб свята справляти, більше нічого...
М.Г.: Там ми більше нічого й не могли.
В.О.: А чи правда, що Ваш посправник Микола Гамула помер?
М.Г.: Він помер десь у 1985 або в 1986 році.
В.О.: Він і в таборі нездужав, усе казав: "Я старенький дід Гамула, що біда мене зігнула".
М.Г.: Піду на цвинтар і дізнаюся, коли він помер, і напишу Вам.
В.О.: Чи в нього хтось залишився з родини?
М.Г.: Два сини в нього є. Він жив на вулиці Володимира Великого, там і Гайдук Роман живе.
В.О.: Ви дістали реабілітацію?
М.Г.: Реабілітацію дістав, у 1992 році реабілітований, за обома справами.
В.О.: Чи є які-небудь публікації про Вашу справу, якісь документи, щоб з них ксерокопії зробити?
М.Г.: У мене є довідка про звільнення, більше нічого нема. Хіба копія протоколу обшуку, шість сторінок. Я Вам вишлю відбитки.
В.О.: Добре. Дякую. Щасливої дороги!
Це був колишній політв'язень Микола Гуцул з Городенки на Івано-Франківщині. Він 17 квітня 2001 року приїхав на підтримку уряду Ющенка. Ми йшли від Верховної Ради до річкового вокзалу, де зупинилися автобуси з Галичини. Записав Василь Овсієнко.

Знімок В.Овсієнка: Микола Гуцул біля Верховної Ради 17.04. 2001.
Рекомендувати цей матеріал