Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

БЕРДНИК ОЛЕСЬ ПАВЛОВИЧ

16.12.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю Валентини Сокоринської-Бердник 15 січня 1999 року
І н т е р в ' ю Валентини Сергіївни С о к о р и н с ь к о ї – Б е р д н и к
15 січня 1999 року. (Останнє редагування 8-9 грудня 2007 року)

В.В.Овсієнко: 15 січня 1999 року ведемо розмову з пані Валентиною Сокоринською-Бердник. Розмову веде Василь Овсієнко.
Пані Валентино, ми робимо аудіозапис розповідей колишніх дисидентів. На превеликий жаль, Олесь Павлович не може розповісти про себе, але Ви тривалий час є його подругою, Ви знаєте багато таких речей, які, може, ніде не зафіксовані. А як відомо, історія – це не завжди те, що було, а те, що записане. Так от, дуже важливо записати правду, щоб ця правда справді стала історією. То я думаю, що Ви розповісте не тільки про Олеся Павловича, а й про себе, бо той майбутній український "Словник", який ми складатимемо, закінчивши цей "Міжнародний словник" на 120 імен, включатиме до 1000 імен, і не тільки тих людей, які були в ув'язненні, але й тих, які робили оту чорну роботу, які виготовляли самвидав, передруковували, ховали, перевозили, тобто брали на себе весь тягар тієї дуже небезпечної роботи, і то їхнє щастя, що їх не посадили – а могли б кожного посадити. Я думаю, що Ви й про себе теж розповідатимете.
В.С.Сокоринська-Бердник: Будемо бесідувати, а як вийде, так і вийде. Я рада, що мене запросили і згадали, що є така Валентина Сокоринська. Постараюся розказати так, щоб було і конкретно, і цікаво.
Відомо, що Олесь Павлович двічі репресований і двічі реабілітований. Першого разу він у сталінських таборах сидів, і ця історія відбувалася без мене, тому що ми зустрілися з Олесем Павловичем пізніше, у 1971 році. А коли він сидів у сталінських таборах, коли його засудили і везли етапом, 11 лютого 1949 року я тільки народилася. Він розказував, що як його везли на етап, то мати десь дізналася, яким поїздом їх будуть відправляти з Дарниці, і десь там на дошках сиділа, кричала і плакала: "Саша!..". І це було 11 лютого. Каже: "Я їхав, мама кричала: "Саша, Саша!...", поїзд відійшов, а я думав, що вже й України не побачу, і рідних не побачу, що вже їду на смерть". Згодом ми сміялися: "Бо, – каже, – якби мені сказали: "Олесю, не журися, народилась твоя дружина, яка з тобою пройде, о, ще скільки тортур…"
В.В.Овсієнко: Цікаво...
В.С.Сокоринська-Бердник: "То, – він каже, – я б тоді, звичайно, з іншим настроєм їхав би в той табір. Отакий збіг – коли він був уперше засуджений, я тільки народилася. Ну, тюрма... Про сталінські табори, звичайно, Олесь Павлович багато розказував. Він така людина, що не любить про себе багато розказувати, але інколи в романах він це описував у в контексті якоїсь ситуації. Але він ніколи не бідкався, не скаржився, що його мучили, що така йому доля випала. Він вважав, що шлях воїна, шлях людини, яка шукає істинний земний шлях, не має бути легким. Якщо він буде легким, то нічого ти не знайдеш. Тільки в найтяжчих випробуваннях можна думати, чому ти потрапив у таку ситуацію, сама ситуація змушує тебе думати над сенсом життя на планеті, у Всесвіті – хто ми, звідки ми прийшли на цю планету Земля, як ми сюди потрапили, для чого і куди ми йдемо? Елегантне життя, ресторани, випивка, красиві дами – хіба про це думаєш? А попадаючи в екстремальну ситуацію – бачиш. Таке життя Олеся Павловича і вишліфувало в ньому непересічну особистість.
Можливо, я в розповіді буду повертатися до тих часів, про які він колись розказував. Найцікавіший епізод, описаний ним у книзі, – це його втеча. Коли помер Сталін, оголосили амністію, відпустили не політичних, а лише кримінальників. Для політичних засуджених це, звичайно, було страшним ударом – вони ж сподівалися, що їх чекає амністія. А Олесь Павлович був молода людина, і це так його обурило, і вже не було терпцю там сидіти, що він вирішив тікати з табору. І вдвох з одним хлопцем вони вирішили тікати. Вони розробили план, але їх видали. Вони почали там підкоп робити – ну, романтичні два молодих хлопці! Але Олесь Павлович має зріст 2 метри і 2 сантиметри – він високий, великий, міцний. Він ніяк не міг стерпіти – як це я, такий міцний чолов'яга, буду там сидіти, коли вже змінюється історія і відбуваються такі події. І хоч це не вдалося, але він не облишив цю мрію – він якось її в собі народив, цю втечу, що вирішив тікати – от просто тікати!
Коли стемніло, вони взяли дошку, кинули її через дві дротяні огорожі, той хлопець стрибнув на дошку, перебіг, зіскочив на другий бік огорожі, а Олесь Павлович упав з дошки – він був дуже високий. Встав, знову виліз на дошку і перебіг. У цей час поруч сиділи собаки – і не гавкнули. Тобто ця втеча була якась така містична, так його охопило бажання свободи, що ніби навіть змінилася реальність, собаки не бачили, що відбувається. Тільки коли вони відбігли кілометрів зо три, то побачили ракети – там кинулися, що хлопці повтікали.
В.В.Овсієнко: А якого року це було?
В.С.Сокоринська-Бердник: Це було зразу після смерті Сталіна в 1953 році чи, можливо, це вже був 1954 рік. Не знаю точно рік, але була отака дивна історія. Це в Казахстані було.
В.В.Овсієнко: То за це його судили вдруге, так?
В.С.Сокоринська-Бердник: За це. Вони вдвох тікали – Олесь Павлович перший біг, а той хлопець позаду. І коли їх догнали, то того хлопця на місці вбили. Бо тоді було так: якщо чинить опір, то можна вбити. Його побили ногами так, що ледь живого привезли, і в таборі він помер. А на Олеся, як він казав, у них уже сили і злості не вистачило – його лупили-лупили ногами, але, мабуть, менше дали, бо коли привезли в табір, то він відійшов і залишився живий. Його судили і дали 25 років за втечу.
В.В.Овсієнко: 25 років? А тут, у довідці, написано 10.
В.С.Сокоринська-Бердник: 25, бо тоді одна була кара. А через рік була амністія політичних, і він повернувся. Я не буду все розказувати. Те, що запало мені в душу, я розказую як спогади.
А познайомилися ми з Олесем Павловичем у Києві. Я так коротенько розкажу, як я взагалі в Київ потрапила. Дату народження я вже сказала – 11 лютого 1949 року я народилася в родині селян у Черкаській області, Уманський район, село Рокотуха. Це біля Гумані – я гуманська, село під Гайдамацьким лісом. У нас у селі ще змалку ці легенди про гайдамаків, про Умань, що з-під нашого села є підземний перехід, і ми малими дітьми ті переходи шукали. Як тільки у якоїсь баби завалиться погріб, то це, значить, гайдамацькі погреби, і ми шукали там скарби. Це все було з дитинства, у мені жила така романтична дівчинка – мені хотілось чогось такого незвичайного, фантастичного...
В.В.Овсієнко: А як звали батька, матір?
В.С.Сокоринська-Бердник: Я зараз скажу. Батько родом з Вінниччини, з сім'ї репресованих. Двох дядьків мого батька, молодих і нежонатих, забрали в сталінські часи – і по сьогоднішній день. Вони десь загинули чи їх повбивали. А батька, тобто мого діда, вигнали з села – тільки пожаліли місцеві, що складали на нього якесь досьє, шепнув один, що забирай дітей і тікай. Тільки тому пожаліли, що в діда було шестеро дітей. Батько з сестрою були наймолодші. Так дід чотирьох дітей з собою забрав і пішов по Україні шукати собі місце, а цих двох маленьких дітей взагалі залишили напризволяще в картоплі і сказали людям: «Як виживуть і якщо ми десь влаштуємося, то ми на осінь заберемо їх, а як не виживуть, то повмирають». А їм було по 4-5 рочків. Вони боялися, що того забирають, того забирають, дядьків забрали… То вони на долині й жили, і на село не виходили – думали, що й їх заберуть. Це ж діти, але й вони боялися, що їх заберуть, у якийсь Сибір зашлють.
Вони жили в кущах, а сільські люди знали, що вони там живуть, то як приходили на кладку прати, приносили чи хліба кусок, чи сала, чи огірок якийсь. А потім, каже, вже почалися огірки на городах, то ми, каже, то огірок десь знайдемо, то помідор – це вже в людей. Люди їх не гонили, бо знали, що це Гната Сокоринського двоє дітей залишилися без нагляду. Батько розказував, що коли вже стало холодно, то вони в сіні десь ночували. Малесенькі діти, а виживали якось. Каже, як зараз пам'ятаю, біжить чужа баба з городу, а ми полопотіли в долину, заховалися в кущах – думали, що ця баба буде їх бити за огірки, що вони покрали. А баба кричить: "Діти, не ховайтеся! Приїхав ваш тато і забере вас!" Вони вже були обдерті, лахміття на них було замість одежі, бо це ж три місяці не купані, не перевдягнені, ціле літо там жили.
Батько забрав їх у це село Рокотуху Уманського району. Він знайшов десь роботу в школі – топив у школі, при школі дали їм якусь комірчину, і вони там усі жили.
А мати моя родом з цього ж села.
В.В.Овсієнко: А маму як звати?
В.С.Сокоринська-Бердник: Катерина Пилипівна, дівоче прізвище її Кирилюк. Вона з заможного роду – діди мої шили кожухи, баби вишивали, у них завжди корова була. Мати казала, що вони не знали голоду, такі хазяйновиті люди, не зазнали й репресій – якось так обійшлося, я вже не знаю, як їм це вдалося. А батько – з сім'ї репресованих. Батько ніколи про це не розказував – для нього це було якесь табу. Мабуть, боялися вони з дитинства, це вже був комплекс, бо в дитинстві він переніс такий жах, що для нього це була закрита тема. Коли я вийшла за Олеся Павловича, то тільки тоді я взнала цю історію.
Потім війна. Батько був талановитою людиною, у нього був гарний голос (він хотів бути оперним співаком), але війна, злидні, батьки його повмирали. Він повернувся в це ж село, де вони колись притулилися, і одружився з моєю мамою. Так і залишився в селі. У цій родині мені випала честь народитися. Чесні люди, роботящі. У той час закінчив школу – паспорта немає. Але в нас були родичі на Донбасі, то я на Донбасі закінчила училище, мріяла вчитися далі.
В.В.Овсієнко: Яке училище?
В.С.Сокоринська-Бердник: Профтехучилище, яке готує закрійників одягу. А я хотіла бути модельєром-художником – така моя мрія була. Але я вирішила закінчити училище, а потім далі вчитися.
Коли я відпрацювала 5 років після училища на Донбасі, то приїхала в Київ, щоб далі вчитися. Влаштувалася на роботу. Мені везло – я приїхала в Київ на свій день народження, 11 лютого 1971 року. І в день народження мені підписали заяву на роботу в Києві, без прописки, без будь-яких знайомств, по спеціальності і в гарному місці, з житлом. Доля мене оберігала і вела для якоїсь місії – так я собі дивлюся на це зараз і міркую, що мені готувалась доля щось зробити. І вищі сили мені допомагали, я знаходила якусь щілину. Я завжди могла заробити гроші, щоб улаштувати свій побут. Це було мені легко.
У цьому ж 1971 році я поступила в Київський технологічний інститут легкої промисловості. Працювала і вчилася – цілий день працюю, а ввечері бігла на заняття. Моя робота була далеко, треба було їздити по всьому Києву, а інститут був на Печерську або на Львівській площі, в центрі.
Одного разу я їхала в трамваї, стоячи на задній площадці, і побачила, як трамвайну лінію переходив мандрівник у сірій дорожній куртці, з рюкзаком, дуже високий, втомлений і дуже красивий. І я подумала, що з таким мандрівником я пішла б куди завгодно, хоч це була набагато старша за мене людина. Це для мене був філософ, мандрівник, учитель, дід – якийсь такий образ, але він був такий дорогий мені! Я так подивилась на нього, що аж мені стало погано. А це було в трамваї на мосту Патона. Коли я побачила цю людину, то мені навіть погано стало – мені захотілося негайно за ним побігти. Але на мосту ніхто не зупиняє трамваї, і я втратила свідомість. Люди бачать: молода жіночка – може, з нею щось там? До мене підбігли: "Що з Вами? Що з Вами?" Але трамвай поїхав, а чоловік пішов – і вже його не видно. Це була моя перша візуальна зустріч з цією особою.
У той час я вже читала Олеся Бердника, але я не знала, що це той чоловік, якого я побачила. Я цікавилася філософською літературою, пошуковою, езотеричною. Коли я приїхала в Київ, то в мене завелися такі друзі, які допомагали літературою. Ми шукали такі книжки, ми зустрічалися, бесідували, сперечалися. Це був гурт якихось романтичних студентів. Це, в основному, студенти консерваторії, художнього інституту, театрального інституту. Там, за Ленінградською площею, були їхні гуртожитки, а я жила неподалік, на Празькій вулиці, біля Ленінградської площі. Якось було так, що один одного відчуваєш. У трамваї їдеш – і по зовнішності, і за внутрішнім відчуттям ми знайомилися. Були такі групи людей, які читали книжки, спілкувалися. Ми не пили ні вина, ні горілки – ми старалися займатися самовдосконаленням. Отакі романтичні люди.
І якраз у цей час вийшов роман Олеся Бердника "Зоряний корсар". Це книга, яку в університеті всі студенти читали, "Зоряний корсар" – це щось таке...
В.В.Овсієнко: Всі з нею носилися. І я теж.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, всі з нею носилися, всі були прямо чи не зоряні корсари. У цей час у мене була подруга, яка вчилася в кобзарській студії, її створило товариство "Чумак". І через цю подругу одна жінка, її знайома, передавала мені читати книги – Реріхів, Главацьку, Толстого – такі речі, які в бібліотеках тоді не можна було взяти, а купити грошей у нас не було, бо тоді книги були великий дефіцит. Ця жінка приязно до мене ставилася. Ми були знайомі з нею півроку, а потім вона запросила мене до себе в гості. Вона киянка, за старша мене.
І от коли я прийшла до неї в гості, то в неї в гостях виявився оцей чудовий образ, який я побачила на мосту Патона. А до цього дівчата в гуртожитку сміялися з мене. Бо я жила в робітничому гуртожитку, а всі друзі мої були дуже романтичні, то я була така неординарна, якась дивна особа в тому робітничому гуртожитку. Дівчата приходили з хлопцями чи ходили на танці, вони хіхікали і сміялися: "Валю, а ти свого діда бачила сьогодні? У тебе вдалий день?" А я його майже щодня зустрічала. Маршрути Олеся Павловича були – Печерськ, Головпоштамт, Спілка письменників, у центрі. Його вже ганяли за цього "Зоряного корсара", то він мотався, такий непосидючий, і я його просто на вулиці зустрічала і хвалилася дівчатам, що знову бачила того дивного чоловіка. І тому дівчата з мене сміялися.
Коли я його зустрічала, я йшла за ним. Коли він заходив у книгарню і купував книжку, то і я ту книжку купувала, якщо він газету купував – і я ту ж газету. Так я займалася самоосвітою по-бердниківськи. Я це робила підпільно. Мені було цікаво, що ця людина читає, що це взагалі за людина така. Я була дуже смілива, але я не підходила до нього, щоб не бути дівчиною, яка сама знайомиться з чоловіком – розумієте? Я відчувала до нього велику повагу і не хотіла, щоб у нього закралося відчуття, що це якісь залицяння, чи я не знаю, як це назвати.
Коли я прийшла до цієї жінки, раптом там виявився оцей чудовий чоловік. Я дуже здивувалася, що його там зустріла. Він побув там двадцять хвилин, попив з нами чаю і пішов. Як виявилося, це була дружина Олеся Павловича, Людмила Федосіївна. Вона потім мені сказала, що це її чоловік, батько її дитини Мирослави, вона з ним одружена. «Якщо тебе цікавить ця особа, то це письменник Олесь Бердник». І раптом для мене ці три особи – оцей дивний дід, Олесь Бердник і чоловік цієї моєї подруги – виявилися однією особою.
Виявляється, Людмила Федосіївна, зі мною друживши, звернула увагу на мій такий романтичний характер. Видно, їй сподобалося, що я така цілеспрямована, і вона сказала: "Олесь Павлович, я тебе познайомлю з однією гарною дівчиною". Олесь Павлович сказав: "У мене дівок – хоч греблю гати! Мені не треба ніяких дівок". А вона йому каже: "Це буде тобі хороша дружина". Так перша дружина Олеся Павловича йому сказала. А він: "А звідки ти знаєш, яку мені дружину треба?" А вона сказала: "Я з тобою прожила десять років, і я знаю – вона буде тобі хорошим другом". Він попросив, щоб вона показала мене і познайомила. І ото вона мене запросила. Так ми з ним познайомились. Це було 19 лютого 1972 року – знову мій лютий. Коли згодом Олеся Павловича заарештували, мене на допиті слідчий запитував, коли я познайомилася з Олесем Павловичем, то я йому сказала, що 19 лютого 1972 року. "А коли Ви почали з ним жить?" – "19 лютого 1972 року". – "Як це – зразу?" – "Я не знаю, що Ви маєте на увазі під «жить». Якщо у вашому розумінні «жить» це щось дивне, то в моєму розумінні – я зустріла цю людину і я з нею жила. Ми робили одну справу, ми жили одним життям, ми з ним жили. Якщо ви маєте на увазі якісь глупості – то ваша справа". 19 лютого 1972 року – це наш день, коли ми зустрілись, і власне з тої хвилини ми були разом. Олесь Павлович у цей час уже, звичайно, був "під ковпаком".
В.В.Овсієнко: Тоді ж, у січні 1972 року, вже почалися арешти шістдесятників.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, у січні. До речі, при обшуку в січні я була в них на квартирі, ще не знаючи Олеся Павловича. Я вмію шити, і я шила Людмилі Федосіївні одну річ. Вона мене попросила привезти цю річ, коли я її пошию. У мене в такій фольклорній гуцульській торбі – тайстрі – був "Зоряний корсар". Цю книжку я носила при собі, вона була мені як талісман. А зверху були речі, які я принесла Людмилі Федосіївні. Я принесла їй ці речі – а в них обшук. Не пам'ятаю зараз, яке це було число, але воно, мабуть, десь зафіксоване. Слідчий подивився і запитав, чого я сюди прийшла. Я сказала, що прийшла до Людмили Федосіївни і принесла їй речі, які я... А я навіть не зрозуміла, що тут у них відбувається – для мене це була новина. Я не знала, як поводити себе, якщо мені відчинили чужі люди, чужі мужчини в домі Людмили Феодосіївни… Там це зафіксовано, так?
В.В.Овсієнко: Тут написано про обшук 1972 року в квітні. Ну, то ж не може бути все зафіксоване.
В.С.Сокоринська-Бердник: І от вони подивилися в моїй торбі, що там за речі, я залишаю їх, а глибше вони не подивилися, що там "Зоряний корсар". Звичайно, якби вони подивилися, що в мене книжка Бердника, то мене б затримали до кінця обшуку.
В.В.Овсієнко: І Вас відпустили?
В.С.Сокоринська-Бердник: Мене відпустили, як не дивно.
В.В.Овсієнко: Це дивно. Як правило, вони не відпускали до кінця обшуку.
В.С.Сокоринська-Бердник: А після мене зайшов інший хлопець, його знайомий, і його, звичайно, затримали, мужчина все-таки. А я думаю: чого це двері мені відчинили якісь чужі люди? Я ще подумала, що це, мабуть, якісь друзі Людмили Федосіївни. У мене навіть думки такої не було, що це обшук. Аж потім, через день чи два, вона мені сказала, що я попала якраз, коли в них був обшук.
То в цей час Олесь Павлович уже, звичайно, був "під ковпаком" і в стані війни. Він же ж людина така войовнича, увесь напружений. А я молода була, я не знала ні про сталінські репресії – ця сторінка для мене була закрита. Якось не було в мене ні друзів, ні старших людей, які б це розказували. Але інтуїтивно я відчула, що цій людині потрібна допомога. І я завжди відчувала себе як зброєносець при ньому: піднести зброю, іти попереду, можливо, допомогти йому через якісь хащі пройти – отак я почувала себе і ніколи не вважала себе ні його подругою, ні дружиною, а саме побратимом, маленьким побратимом, який має йому допомогти.
Щодо теми нашої розмови – зараз я до неї перейду.
У цей час, коли ми почали вже частіше зустрічатися і відчули, що нам варто було б узагалі разом бути, Олесь Павлович мені сказав, що в нього є друг – Микола Данилович Руденко. Я від Олеся Павловича почула про Руденка. Він так коротенько сказав, що Микола Руденко – це старший письменник, він був головою партійної організації Спілки, що це людина іншого польоту. Олесь Павлович – це романтик, ніяких фарб, у всьому він не такий, а Руденко – це людина нібито поміркована, правильна, спокійна. І чомусь із Миколою Даниловичем трапилась така історія, що його хотіли помістити у психіатрічну лікарню.
В.В.Овсієнко: Було таке.
В.С.Сокоринська-Бердник: Старші люди частіше приходили в Спілку письменників, а Олесь Павлович казав, що він рідко туди приходив – перелетів через Спілку, промчався і побіг. Він зайшов у Спілку і запитав, як справи, які новини. Йому хтось сказав: "Ти знаєш, Руденко потрапив у біду". Ні, Олесь Павлович мені розказував так: мав вийти фантастичний роман Руденка "Чарівний бумеранг", а оскільки роман фантастичний, то Олесь Павлович за цим стежив, і запитав, чи не вийшов цей роман, в якому він стані, чи вийде. А йому кажуть, що ні, мабуть, і не вийде, бо Микола Данилович попав у якусь історію. Там якась така історія... Ну, всі вже почали говорити, що він не зовсім…
В.В.Овсієнко: Тоді такі чутки розповсюджували про нього.
В.С.Сокоринська-Бердник: Ну так, це ж так воно робилося. Він питає: "А де він?" – "Ну, десь там на дачі сидить, у Кончі-Озерній, і всі дивляться на нього, як наче він трошки вже...". Олесь поїхав туди: "Миколо Даниловичу, що таке?" – "Ну, бачите, оце ж мені таке…". І Олесь Павлович допоміг із цим романом. Я не знаю, як це конкретно було, але Микола Данилович завжди казав: "Я для себе відкрив Бердника як людину тоді, коли всі думали, що, може, і справді Микола Данилович трошки хворий, а Бердник прибіг і сказав, що треба надрукувати роман і це зупинить розмови: якщо вийде роман, то тільки руками розведуть, бо яка ж хвороба, якщо людина написала такий роман?" І роман вийшов. Я вже не знаю, як це все відбулося. Це зі спогадів, це було їхнє перше зближення.
Згодом Олесь Павлович запросив мене в гості до Миколи Даниловича. Я так зрозуміла, що він хотів мене ніби представити: наскільки я сподобаюсь його друзям. Микола Данилович був одружений з Раїсою Панасівною, у них була дача в Кончі-Озерній і квартира в Кончі-Заспі. І в цю квартиру він мене запросив. Раїса Панасівна з Миколою Даниловичем дали згоду: дівчина хороша, надійна, досить, мовляв, Олесю Павловичу, холостякувати. І, власне, вони нас прихистили. У Раїси Панасівни брат був за кордоном у відрядженні, біля них у сусідстві пустувала їхня квартира, то вони нам цю квартиру просто надали, щоб ми там пожили. Так ми, можна сказати, побралися. І з Руденками ми жили в дуже тісному контакті, власне, як одна сім'я. Ми жили в їхніх родичів, а я ще молода господиня, не завжди приготую ввечерю. Раїса Панасівна була дуже мила і подільчива жінка, а Микола Данилович взагалі дуже любив посидіти ввечері, поговорити – майже щодня ми зустрічалися, говорили. Микола Данилович казав: "Я вдень ходжу в ліс по вірші, я в лісі шукаю вірші," – і ввечері він читав ці вірші. Щось читав Олесь Павлович – отакі в нас були вечори, така була наша дружба. Потім, коли почалися репресії проти Олеся Павловича...
Я трошки прискорила свою розповідь. Ще такий нюанс: коли Олеся Павловича почали переслідувати і в Спілці до нього мали якісь претензії, він оголосив голодівку.
В.В.Овсієнко: Це коли навесні 1972 року ліквідували рекламу на його футурологічні лекції?
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, так. Оце якраз цей момент. Ми щойно познайомились. Це було весною, у мене була сесія, а Микола Данилович якраз згадав, як Олесь Павлович підтримав його, і коли він дізнався, що Олесь Павлович розпочав голодівку і голодує в міських умовах, він вирішив розшукати Олеся Павловича і запропонувати свою дачу в Кончі-Озерній. Він приїхав на квартиру за адресою до Людмили Федосіївни і каже: "Людмило Федосіївно, треба підтримати Олеся Павловича. Я хочу йому запропонувати нормальні умови для голодівки, тому що він оголосив голодівку перед 1 Травня, будуть свята, це треба кілька днів голодувати, можливо тиждень, можливо кілька днів. Поки на це хтось зверне увагу, він може..." У той час голодівка – це було щось таке страшне. Зараз люди знають, що можна місяць голодувати, і нічого з тобою не трапиться – єдине, там потрібна певна санітарія. А в той час, якщо оголосив голодівку – це ж було... А Людмила Федосіївна каже, що він не вдома голодує, а в матері – він поїхав у село до матері. Микола Данилович каже: "Тим більше. Десь у селі він голодує, там, у селі, його може хтось і вдарити, і прибити, це ж така ситуація, що вже треба, щоб він на людях був і щоб видно було, щоб це було на людях".
В.В.Овсієнко: А де це, у селі?
В.С.Сокоринська-Бердник: Це Бориспільський район, село Кийлів. Там жили батьки Олеся Павловича. Микола Данилович каже: "Так. Людмило Федосіївно, сідайте, їдемо його заберемо – і до мене на дачу, щоб він серед письменників був, щоб люди бачили, що людина голодує, а то забився десь там у село, і ще невідомо, що з ним буде. І Ви його підтримаєте". Вона каже: "Для того, щоб Олеся Павловича підтримати, не я потрібна. Йому потрібна Валя, вона його подруга, тільки вона може його зараз підтримати. Миколо Даниловичу, їдьмо, де та подруга?" Людмила Федосіївна сідає в машину разом з Миколою Даниловичем, їдуть до мене – я на квартирі на Щербакова жила, – забирають мене в машину, мою подругу – дочку Людмили Федосіївни і Олеся Павловича Мирославу, їдемо в те село Кийлів до батьків, забираємо Олеся Павловича, і Руденко нас відвозить до себе на дачу в Кончу-Озерну.
Я для чого так детально це розказую – що довкола цього були статті, розповіді, всякі недобрі легенди...
В.В.Овсієнко: Так, я чув.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так. Відвозить нас на дачу. Я повинна сказати, що Микола Данилович – така людина, що в нього мало бути все найкраще. Він любив все з шиком, щоб гарне було, як він казав: "Якщо в мене машина – то "Волга", якщо дача, то найкраща в Кончі-Озерній". Він так любив. "Якщо дружина, то молода і розумна". І от, він відвіз нас туди, в Кончу-Озерну, і ми там голодували. Я підтримала Олеся Павловича голодівкою, більше ніхто – ну так, утримувались, тому що незручно було, як Олесь Павлович голодує, а нам сісти за столом і їсти. Там на кухні собі всі їли, а я підтримувала Олеся Павловича, ми тільки пили воду.
Але в Спілці письменників, на жаль, були такі письменники, що між собою розказували: "Яка там голодівка?! П'янка! Вино пили, Бердник співав, на одному коліні одна дівка, на другому коліні друга дівка сиділи, а Руденко з ножем у зубах танцював лезгінку на столі". Ми так реготали! Микола Данилович ніколи не співав і, мабуть, ніколи й не танцював. Він людина дуже така спокійна, поміркована і цнотлива в цьому плані. Коли ми зачули, що такі легенди ходять, що він аж на столі танцював, то він сказав: "Ну, якщо мене так оцінюють, що я навіть таке можу вичворити, то я ще о-го-го!" Ну, посміялись ми, але з цих сміхів люди розпускали отакі чутки, що яка там голодівка? – це все брехня, нічого цього немає, вони собі там випивають... Але насправді так було. Я не пам'ятаю, скільки днів голодував Олесь Павлович. Подзвонили, по-моєму, від Шелеста, що нехай Бердник припиняє голодівку – ми розберемося в цій ситуації. Він не припинив голодівку, а в перший робочий день після Першого Травня Микола Данилович узяв Бердника в машину і вони поїхали – я не пам'ятаю зараз, чи в Спілку, чи в КГБ, чи в ЦК, чи куди вони поїхали, і справді Шелест дав розпорядження повернути Олесю Павловичу друкарську машинку і нібито припинити переслідування – якась така розмова була.
Я це до того, що отака в нас дружба зав'язалась. І коли ми побралися, то з Руденками ми були в дуже дружніх стосунках, майже таких, як родичі, дуже дружніх.
В.В.Овсієнко: А все-таки особиста зустріч Бердника з Шелестом була чи ні? Чи це тільки легенди?
В.С.Сокоринська-Бердник: Я не можу Вам сказати. Я не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Бо розповідали навіть окремі деталі тієї розмови.
В.С.Сокоринська-Бердник: А як Бердник це подає?
В.В.Овсієнко: Я особисто від нього не чув, але я чув від тих людей, які переповідали нібито з його вуст.
В.С.Сокоринська-Бердник: Олесь Павлович так казав: Шелест дав розпорядження машинку повернути і припинити переслідування романтиків – нібито якось так він сказав. Чи була в них розмова, чи то через людей – тут я не знаю. Я думаю, якби була особиста зустріч, то Олесь Павлович розказував би про це якось ширше. Я так думаю, що, мабуть, не було особистої зустрічі. А може там у двох словах.
Отак ми жили там з Руденками, в тому лісі, в Кончі-Озерній. Був 1973 рік, його виключили зі Спілки письменників – це вже була війна. Коли його виключили зі Спілки письменників – то вже зрозуміло, що на Україні пішла хвиля таких репресій, що тримайся. У цей час вони з Миколою Даниловичем думають, як же бути далі? Ясно, що це буде один, другий, третій... Вони ж були вже стріляні, Олесь Павлович вже й сидів, і Микола Данилович – старша людина, і Олесь Павлович вже не така молода – певно, вони відчували, чим це пахне. А в цей час у Москві вже була створена оця Гельсінкська Група. Микола Данилович почув, може, по "Голосу Америки", може, через друзів, що така Група створена. Каже: "Як, Олесю Павловичу, що будемо робити?" Олесь Павлович каже: "Треба вирішити – якщо воювати, то воювати". У цей час Микола Данилович пише "Кредо єдності" – це такий документ, ніби їхня спілка, вони вдвох стають на прю, на захист – "Кредо єдності". Олесь Павлович каже: "Миколо Даниловичу, не будемо "Кредо єдності" підписувати. Ви можете його надрукувати, я можу захищати, але якщо ми підпишемо разом – це вже група." А Ви ж розумієте, якщо група – вони зразу накриють. Микола Данилович каже: "Це не ті часи, ні, нічого не буде, ви дивіться, в Москві он захист прав людини, а ми..." Олесь Павлович – він же інтуїтивна людина – він відчув, що це буде небезпечно.
І він не підписав "Кредо єдності". Чи він думав підписати, та в цей час Микола Данилович поїхав у Москву, познайомився з тією правозахисною групою, приїхав, нам розказував, що він познайомився з Сахаровим, з його дружиною і з людьми, які вже працюють у Групі. Вони подумали, і Микола Данилович каже: "Нам можна було б вступити". Олесь Павлович підтримав це. Бо вже видно було: ніхто його друкувати не буде. Або просто задушать тебе, що ніхто тебе й знати не буде... А Олесь Павлович і Микола Данилович по натурі такі… Микола Данилович казав: "Молодших нема, тому нам треба вступати в цей бій". Політичні сили тоді були взагалі слабкі, їх не було.
В.В.Овсієнко: Бо шістдесятництво було розгромлене.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так. Спілка письменників – це така організація, на яку звертали уваги, то вони вирішили, що їм треба піднімати голос. Микола Данилович поїхав у Москву дізнатися, чи можна українцям вступити в Московську Гельсінкську групу. З такою метою, видно, їхав – він не дуже розказував, тому що навіть розмовляти вголос було небезпечно: зробили – то зробили... Там же й підслухувачі були, за нами їздили, ми навіть не могли по вулиці ходити, тому що за нами машини їздили. І в метро ці «хвости»... Де вони тільки гроші брали?
Поїхав Микола Данилович у Москву, а коли повернувся, то сказав: "Надіюсь, ви не проти – я вас вписав в Українську Гельсінкську Групу". Олесь Павлович каже: "Як в Українську?" – "Ми там поговорили, і московські хлопці кажуть, що краще нам зробити Українську групу, свою".
В.В.Овсієнко: Це Петро Григоренко був ініціатором такої ідеї.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, можливо. Увійшли в цю Групу Григоренко, Микола Данилович, він вписав Олеся Павловича і Оксану Мешко, тому що він був абсолютно впевнений, перед цим розмови в них були. "Інших людей, – каже, – я ж не міг без їхньої згоди вписати". А щодо цих він знав, що не буде заперечень. Вони вже передали інформацію, що Група створена, чотири чоловіка: Григоренко, Микола Руденко, Бердник і Оксана Мешко. Олесь Павлович каже: "Звичайно, я не проти". Я не пам'ятаю точно, але нібито перший документ був сформований як інформація про Групу і зразу переданий за кордон.
В.В.Овсієнко: 9 листопада 1976 року Руденко був у Москві і на квартирі Гінзбурґа влаштував прес-конференцію. До речі, там були вписані вже й Лук`яненко, Ніна Строката, яка жила під Москвою, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Іван Кандиба.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так... Власне, Гельсінкська Група була створена 9 листопада 1976 року у Москві на квартирі Сахарова. Коли Руденко повернувся до Києва, то сказав, що Група вже створена, підписані документи. Олесь Павлович підтримав його, так почала працювати Українська Гельсінкська Група. Микола Данилович був дуже впевнений у тому, що влада не буде чіпати цих людей. Коли ми приходили до нього, то він показував робочий стіл, папки і казав: "Так, ось папки – Українська Гельсінкська Група працює. Тут у папках документи про репресії, про переслідування". – Олесь Павлович каже: "Оце тут у вас папки на столі?" – "Ніхто нас не зачепить. Все. Зараз інші часи: права людини, весь світ стежить за цим. Ніхто нас не зачепить". – Він був абсолютно впевнений. – "А прийдуть, зроблять обшук, заберуть, то завтра будуть нові папки, і ми будемо далі працювати відкрито. Це декларовано правами людини..." – У нього й сумніву не було, що ніхто їх не буде чіпати.
А почалось – Ви ж знаєте, – через три місяці… Обшук за обшуком, а через три місяці Миколу Даниловича заарештували. Обшук за обшуком: не встигли ще якісь матеріали зробити – вже прийшли, вже забрали, вже цапають.
У нас з Олесем Павловичем не було квартири. У цей час ми були як ті метелики. Родичі Раїси Панасівни вже повернулися, вони не могли нам надавати квартиру. У мене вже народилася дитина – Ромашечка, Ромашка-Громовиця, і от ми з маленькою дитиною навіть не могли не те, що знайти квартиру – не могли дійти до квартири, тому що за нами хвости, і не встигнемо ми з хазяями поговорити, як їм розказували, хто ми такі – це вороги... Ну, я не знаю, що вже вони там говорили.
У цей час ми жили на Львівській площі в однієї балерини – дуже цікавий випадок. По-моєму, Микола Данилович ще не був заарештований. Його заарештували через три місяці. Ця балерина була десь на гастролях і з нею кагебісти не могли переговорити. Нам ключі дала її подруга: "Можете пожити за якісь копійки". Ми там жили, а вони моментально дізналися, що ми там живемо. І от такий нюанс, як вони робили обшуки. Стукають у двері, я питаю: "Хто там?" Жіночий голос каже, що це з ЖЕКу. Я кажу: "Чого ви хочете, з ЖЕКу?" – "ЖЕКу треба знати, хто живе на цій квартирі, бо може залити, то щоб ми знали, як там воду відкачати". Ну, якісь такі розмови, що в мене підозри не було. Я відчиняю. Вона заходить і питає: "Це Ви тут наймаєте квартиру?" Я кажу, що не наймаємо (бо тоді ж не можна було здавати), а це наші знайомі нас пожити пустили. Вона так подивилася: "А ви що, займаєте цю кімнату?" Я кажу, що оцю кімнату, кухню і більше нічого. "А ванна, туалет, кладовка?" – "Кладовка нам не потрібна, у нас речей немає". – "А вона відкрита?" Я думаю, чого вона питає. А я й не знала, чи відчинена – перевірила і кажу, що комірчина відчинена. "Ну дивіться, щоб крани були в порядку", – і пішла.
Як виявилося, це була підіслана людина – мати колишнього чоловіка цієї хазяйки, у якої ми живемо. А цей її чоловік займався порнографією. Кагебісти знали, що десь у квартирі є порнографія, бо жінка його цим шантажувала. Вона заховала ті порнографічні картки і шантажувала, щоб він не приходив на її квартиру, не чіпав її дітей, вона йому квартири по суду не буде віддавати, щоб він ішов куди завгодно, а інакше вона занесе в КГБ ці порнографічні картки, які були в коробці з-під взуття. А Комітет, видно, знав цих порнографістів і знав, що ми потрапили в квартиру, де, можливо, є порнографія. А можливо, що вони просто перевірили, чим ми користуємося, і підклали ту порнографію. Я не знаю, але потім виявилося, що жінка його шантажувала і заховала в комірчині ті порнографічні фотографії. То вони послали матір, щоб вияснити, чи не замкнена комірчина – бо якщо замкнена, то туди вже не можна дібратися. А виявилося, що комірчина відчинена, а там десь угорі ця коробочка.
Десь через день після того, як приходила ця жінка, стукають – обшук, заходять хлопці (це все описувалося і розповідалося). Олесь Павлович каже, що тут нічого шукати – ми живемо тут місяць, ось ліжко, ось стіл, ось на кухні, а більше нічого нашого тут узагалі нема. Тут за півгодини можна зробити обшук. І ще в нього були якісь документи Гельсінкської Групи, які він виготовив. Він показує цю папку: "Ось документи, і забирайтеся, не морочте нам голови, тут нічого шукати". Вони щось товчуться-крутяться: "Ні, будемо робити обшук". Він їм каже, що це чужа хата, тут нічого нашого нема, ми тільки місяць тут живемо – ось кімнатка. Вони – "давай шукать". Ну, шукати – так шукати. На кухні шукають, всюди шукають – "А кладовку?" Я кажу, що це комірчина хазяйки, ми нею не користуємося – "Ні, ми подивимося".
Риються-риються в цій комірчині – і витягають цю коробку, а ми ж-то не знаємо нічого. Витягують коробку, і як побачили цю коробку – вони такі щасливі, несуть її на кухню, кладуть на стіл, відкрили – те, що треба. "Олесь Павлович, ідіть сюди. А це що таке?" Вони хотіли Берднику пришити щось таке, що він з дівками водиться, чи порнографією, чи ще чимось таким займається, хтозна чим – і тут така нагода в них! А він тільки глянув на ті фотографії і зразу зрозумів. Вони: "Що це? Що це? Ось дивіться, що це?" – хочуть, щоб він лапнув, щоб відбитки його пальців були. А він же стріляний, каже: "Ні, я до них торкатися не буду. Ви їх знайшли – ви і розбирайтеся, чиї це. Ви підкинули – ви й любуйтесь тепер своїм товаром". А я ж не знаю, що це – теж хочу туди подивиться, а він каже: "Це тобі не можна дивиться – гидота така". І я зрозуміла, що там якісь негідні фотографії.
Вони забрали ці фотографії, а Олесь Павлович після обшуку передав на "Голос Америки", що йому підкинули порнографічні відкритки. Коли допитували хазяйку, то вона сказала: "Це мого чоловіка – що хочете з ним, те й робіть". Вони почали її просити: "Напишіть, що ви не знаєте, що то за відкритки. Не кажіть, чиї вони, просто скажіть, що ви не знаєте, де вони взялися, і цього вистачить". А вона виявилась дуже чесною людиною. Балерина була. Вона мені розказувала: "Я як розсердилась і кажу: я двадцять років вам показувала жопу, і за це маю пенсію 60 рублів, що зараз змушена, щоб прогодувати дітей, заробляти в Казахстані. Я пустила чесних людей до себе, щоб вони оплачували комунальні послуги, і ви хочете, щоб я за оцю пенсію, що заробила у вас отаким тяжким трудом, зараз зганьбилася і таке на людей написала? Це мого чоловіка, беріть його, що хочете з ним робіть". І відмовилася підписати це. Потім мені сказала: "Валю, я не можу вам квартиру здавати, щоб у мене не забрали її. Бо я там шуму наробила, я обурилась, мене там почали отак от зачіпати. То щоб вони не зробили мені пакості, я вже не можу здавати вам квартиру. Будь ласка, звільніть. Але отак, отак, отак було." Я їй подякувала, і ми, звичайно, вибрались.
Оце так нам доводилося жити на квартирах. А найняти квартиру – вони тут же викликають людину і кажуть: "Це такі й такі..." – я не знаю, як вони там нас називали, та люди, звичайно, нам відмовляли. Ми дуже бідували. А коли заарештували Руденка, так він Раї в записці передав: "Пусти Бердників у мій кабінет, хай живуть," – він же ж знає, що нам немає місця на цьому світі. І ми десь із рік жили в Руденковому кабінеті, а Раїса Панасівна – в своїй спальні. Так ми там перебували. У цей час майже всі документи Групи готував Олесь Павлович. Я бачу, у Вас є ці документи. Якщо була якась інформація, то він її опрацьовував і передавав. Він дуже скоро працює – тут же на машинку – і все готове. Він і передавав, але траплялися якісь дивні пригоди. Усе, звичайно, через Москву передавалось. Хтось інший повезе документи, так його з поїзда знімуть, а як їде Олесь Павлович – не знімали. Ми вже підозрювали, що хтось у Групі був, хто видавав цих людей. А як піде Олесь Павлович – чи те, що він такий великий, то думають, що як зніматимуть з поїзда, то буде великий шум, він же здоровий, всі бачитимуть. Він разів два їздив – у нього документи не забирали, йому вдавалося все передавати. А як тільки посилали дівчат чи Оксану Яківну – то забирали все під мітелку. Ну, дещо вдавалося, звичайно, і багато вдавалося, Група працювала.
В.В.Овсієнко: А як він ходив до американського консула у готель "Москва"?
В.С.Сокоринська-Бердник: Ага, оце я розкажу. Це було, щойно ми зачули, що в Києві відкрилось консульство.
В.В.Овсієнко: Таки в готелі "Москва", так?
В.С.Сокоринська-Бердник: У готелі "Москва". (Тепер – готель «Україна». – В.О.) Олесь Павлович каже, до Москви не треба їхати, то він вирішив крім документів Гельсінкської Групи передати свої праці – він їх теж називав документами, – як-от "Альтернативна еволюція", "Конгрес матері і дитини". Це були пропозиції світового масштабу, які він тут не міг опублікувати. Він мріяв, що як вони туди попадуть, то там люди хоча б їх прочитають, вони хоч можуть якось там зберегтися... Він не думав, що нас чекало.
І от він напхав поза пазуху цих документів, що йшов з такими грудьми, як оці культуристи. А він сам великий, два метри, та ще й отакі груди. А перед цим йому вдалося – я вже не знаю, як – дістати номер телефону консула. Можливо, через Москву. Він подзвонив консулу, що хоче зустрітися. Ну, а той же ж розуміє, для чого зустрітися, – значить, тут людей переслідують, є якісь питання чи інформація, чи прохання якісь. Консул каже: "Я вас зустріну на сходах". Олесь Павлович з цією пазухою йде. Його два хлопці зловили за руки і тузають туди-сюди, не пускають. А він здоровий – вони не можуть з ним упоратися. Туди-сюди, туди-сюди. Каже: "Я тільки позираю на сходи, знаю, що мене зараз зустріне консул". Коли виходить консул: "Вы гражданин Бердник?" Ці хлопці вже, звичайно ж, не могли його тримати, він пішов і передав тоді дуже багато документів.
В.В.Овсієнко: Це було в самому приміщенні готелю, чи ще на підходах до нього?
В.С.Сокоринська-Бердник: На сходах до готелю. Консул вийшов з готелю, спитав: "Ви Бердник?" – і закликав його до себе. І вже ці міліціонери, чи хто, мабуть не міліціонери, там, мабуть з КГБ хлопці були... Дуже багато він матеріалів передав, у тому числі праці "Свята Україна", "Альтернативна еволюція", матеріали конгресу, який він хотів скликати – "Світовий Конгрес матері і дитини". Малось на увазі, що мати дає життя людям Землі, і мати з дитиною може вирішити, чи людям воювати, чи не воювати, чи роззброюватися – отакий мав бути світовий конгрес. І матеріали Гельсінкської Групи там були про переслідування тих чи інших осіб. Отака цікава була з ним пригода. Це підкреслює, що Олесь Павлович був неординарною людиною. Його якось не могли вичислити, бо його дії були якісь несподівані, що навіть КГБ, яке там вираховує, як, хто, куди може піти, тут розводить руками: ну як він таке зробив?
В.В.Овсієнко: Ну, він же фантаст. У нього буйна фантазія, і він може приймати несподівані рішення.
В.С.Сокоринська-Бердник: Група працювала. А нам у цей час не було де жити. Ми бачили, що й Раїсі Панасівні тяжко. Знаєте, все-таки чоловік у тюрмі (вже Микола Данилович був заарештований), людина знервована, завжди до них люди приходили, когось вона хоче бачити, когось не хоче, тому що й провокації були, і під різною личиною підходили, нібито хотіли працювати, а невідомо як. Ми бачили, яка вона витомлена була, ця жінка, треба їй було дати спокій. Нас саме життя змусило десь щось шукати, щоб на цій грішній землі вижити. І я як Олесів Павловичів захисник знаходжу вихід: я виписалася з Києва, поїхала в Кагарлицький район, розказала в районі, яка я нещасна одинока жінка з дитиною, і вони якось без сумнівів дали мені дозвіл на три сотки землі, куди я можу привезти свій садовий будиночок і там поселитись. Я сказала: в мене є садовий будиночок, мені треба з хворою дитиною в селі жити, я сама, одинока, вмію шити… Подумали: нещасна отака, десь, мабуть, чоловік ображав, жіночка сама залишилася, то мені якось так скоренько дали ті документи.
А в нас справді був садовий будиночок у Козині, який нам комітетчики теж оберігали, як зіницю ока, все там прослухували. На чужій території він стояв, цей будиночок, і той чоловік нам теж відмовив. Ну, ясно, чоловік відмовив, тому що йому про нас сказали. Він каже: "Або продайте мені цей будиночок, або заберіть, тому що я буду хату продавати". Звичайно, він не збирався продавати хату – це була відмовка, і ми його абсолютно розуміли. Нам треба було десь діватися. Олесь Павлович: "Продамо хатку!" Я кажу: "Продамо хатку – не буде в нас навіть де прихилитися в цьому світі. Тоді взагалі хоч бери та втопися десь". І ото я поїхала в цей Кагарлицький район і кажу: "У мене є хатка, я з дитинкою, купити хату у вашому селі в мене немає грошей, мені тут подобається, я б тут у вас жила і працювала б". І мені дали дозвіл на ці три сотки. Я кажу: "Бердник, бігом розбирай той садовий будинок і вночі перевозь сюди". Він так і зробив: перевіз його, і за два дні ми його склали.
В.В.Овсієнко: Це коли було, який рік? Сімдесят восьмий, мабуть?
В.С.Сокоринська-Бердник: Сімдесят восьмий рік, весна. Ми його склали в Гребенях. Поки комітетчики кинулись у район – все, у нас уже хата стоїть. Якраз Олесь Павлович поїхав у Київ у справах – приїжджають. "Чорний ворон", такий, знаєте, міліцейський. "Чорний ворон" його називають. Голова сільської ради, міліція, з рай[нерозбірливо], показують мені постанову, щоб я за двадцять чотири години забрала цю хату і вибралась... Вони не сподівались, що хата так швидко буде готова. А ми знали, що якщо хата буде готова, то їм доведеться або валити, або... Олеся Павловича нема, вони мені дають постанову, щоб за двадцять чотири години ми забрались. Я спокійно – якийсь у мене тоді внутрішній спокій був – кажу: "Добре, я виконаю вашу постанову". – "А інакше ми вашу хату розвалимо, вона незаконна". Я кажу: "Добре, розвалюйте хату, але тоді, коли я з дитиною буду в хаті". Я пішла в хату, зачинилася на клямочку і кажу: "Давайте бульдозер – і в кручу". А хатка на кручі дніпровій. "У Дніпро, – кажу, – в кручу, і все буде зроблено. У мене крім цієї хати – подивіться в паспорті – ні прописки, нічого". – "Ви приїхали в село, ви обманули владу і поселилися тут". – "Уже, знаєте, – кажу, – так, я владу обманула, обікрала Совєцький Союз! Я зайняла десять на десять метрів, зробила тут дерев'яний будиночок і сиджу в цій хаті з дитиною, нічого в мене більше нема. То я, знаєте, такий ворог уже, більшого нема! Тоді згорніть у кручу – і не буде проблем: ні хати моєї, ні мене, ні дитини. І ви зробите гарне діло. Ви своїй владі зробите те, що їй треба". Вони бачать, що таке, побігли в сільську раду, дзвонять у район: "Ми їй сказали вибиратися, а вона нам каже, щоб розвалювали. Це ж завтра всі будуть знати, "Голос Америки", що ми там... "
Облишили мене. Приїжджає Олесь Павлович. Я кажу: "Тут уже приїжджали хату розвалити." – "І що ти їм сказала?" Я кажу так і так – "Ну, ти молодець! – похвалив мене, – ти так знайшлася". То вони залишили нас у спокої. Незаконно, не оформлена ця хатина – отакий садовий будиночок на кручі Дніпра.
У цей час Олесь Павлович їздить у Київ, робота йде, був у Оксани Яківни Мешко, там матеріали редагує, там пише – робота в Групі йде. А ми думаємо, як нам зимувати. Без копійки, звичайно. Він десь там працював художником, нічого там йому не платили – і ото ми на селі залишились у таких умовах. Настає зима, і Олесь Павлович каже: "Треба нам тут зимувати, інакше розвалять хату або спалять, влаштують пожежу чи ще щось, і в нас не буде, де прихилитись..." Там якісь лахи його, якісь рукописи – усе це в тій хатинці. Ми в тій хатинці, в садовому будиночку, зробили посередині плиту, щоб вона гріла, вогнище таке, і з малою дитиною залишилися там на зиму.
А 6 березня 1979 року Олесь Павлович перед 8-м Березня поїхав у Київ купити якісь продукти і не повернувся – його заарештували. А я залишилася з Ромашечкою в отому садовому будиночку над тою плитою. Його заарештували 6-го, а 7-го до нас у той садовий будиночок прийшов обшук. Видно, їм за протоколом треба обшукати там, де заарештований жив. Хоч вони знали, що там нічого шукати. Приходять о сьомій годині ранку з обшуком. Ну, я вже здогадалась по стуку і зразу відчула, що це обшук. Кажу: "Доцю, спокійно, знову до нас прийшов обшук". Вона вже не раз бачила ті обшуки і чи боялась, чи не боялась – це тільки дитяче серце знає, як вона на це реагувала.
Я зразу їх не пускала – дощ надворі йде, вони там під дощем години півтори мокли. Кажу, що як моя дитина встане, тільки тоді я вас пущу в хату. Просто в мене був такий шоковий стан, я знала, що якщо вони прийшли в Гребені робити обшук, то, значить, Бердник заарештований, якщо він не прийшов додому. А заарештований – то я вже на такій грані, в такому бою, як тигриця. Я вирішила просто знущатися над ними. Думаю: ну, заберуть мене або вб'ють, або щось таке. Я вже в стані протесту – не пущу. Вони під тим дощем там мокли-мокли і врешті-решт зайшли. Ордер на обшук. А в нас рукописи книг, архів. А вони забирали все підряд. Так я кажу: "Якщо ви хоч один архівний документ або рукопис Бердника заберете – он сокира (а в хатинці сокира стояла, щоб дрова рубати) – порубаю всім голови". А вони знали, що в Бердника жінка дурнувата, вони й інструкцію мали, що якщо йдете на обшук до Бердників, уважні будьте з його жінкою – непередбачувана, може таке зробити, що... Там легенди ходили. Коли на обшук до Бердників, так Бердники – це ж Валентина Сергіївна, що вона нам учворить? Вони це вже знали: і в Руденка в квартирі не раз я їм фокуси витинала. Такий у мене характер: коли я в стресовій ситуації, в мене якесь таке обурення, і я починаю свої підступи.
Ну от, вони прийшли – вже Бердника нема, тільки я. Видно ж, їх попередили, що там така трохи ненормальна людина, то ви там... Ну, я їм кажу, що повідрубую голови, якщо візьмете щось... "А якщо там написані антирадянські слова?" Я кажу: "Ото читайте рукопис, і якщо там є антирадянські фрази, беріть одну сторінку. Сидіть тут хоч тижнями читайте, всього Бердника вивчайте, бо порубаю голови!" – "Ви жартуєте". Я кажу: "Не жартую. Он є Володимир Іванович, він одного разу вже робив у мене обшук, він знає мої жарти." Той каже: "Да, да, да, я знаю," – старшому цьому. Той бачить, що справді так. Кажу: "В протоколі запишіть, що я сказала, що порубаю голови, якщо будете брати..." Він так і написав у протоколі: "Ми згодні не забирати рукописи, тому що Бердник-Сокоринська сказала, що відрубає нам голови". Там все написано.
Почали робити обшук. Шукають, шукають… А що там у нас шукати – хатинка маленька, вони раз-раз, і зробили обшук. А я дивлюся – вони там шукають, в тій хаті, а тут їхня папка з ордером і всім. Я цю папку заховала. Вони закінчили обшук, входять: "Так, ми нічого не будемо забирати, ми своїми головами дорожимо – нічого не знайшли. Давайте писати протокол. Все, вже закінчили обшук". А їм, видно, сказали зробити для протоколу, що там були. Я бачу, що вони не дуже вишукували – так щось подивились-подивились... У них уже тих матеріалів вистачає, заарештували Бердника, там йому отако навішають! Писати протокол – "Хлопці, де папка?" Я кажу: "Яка?" – "Наша папка з ордером". А папки нема. Вони шукають по всій хаті – папки нема. "Може, в машині, може, де..." – а папки нема. Тоді вже слідчий каже: "Валентино Сергіївно, де папка?" Він здогадався, що це моїх рук справа. Я кажу: "Зелена?" – "Зелена". Кажу: "Я бачу, що не моя папка, кинула в плиту. Вона мені не потрібна, я її в плиту кинула і спалила". Він білий став: "Не може бути!" Не може бути, щоб я його папку спалила. "Ваша папка – бережіть її, що ж ви в моїй хаті кинули де попало?"
Він вже так, він вже і так, і сяк, і тихенько, спокійно, чи в нього такий стан був – він пішов і взяв ту папку там, де я її сховала. Видно, в нього вже був такий стрес, що в нього бачення з`явилось: він пішов і в мішку, де я заховала, взяв папку. Я собі уявила, в якому він, бідний, був стані – це ж йому загрожувало великими неприємностями. Приносить ту папку: "Ну, Валентино Сергіївно, Ви мені дуже подобаєтесь!" Кажу: "Так, десять хвилин тому я вам дуже не подобалась – а зараз я вам подобаюсь, коли пожартувала над вами". Вони її відкрили, пишуть протокол – щасливі, все позаду! Написано, нічого не взято – все, все, все, аби тільки швидше поїхати. А вони змерзли надворі, і в мене в хаті холодно – це ж садовий будиночок. Я бачу – вони померзли, аж не можуть писати. Я кажу: "Он на плиті чайник, зараз заваримо травички, бо ми п'ємо травичку, вип'єте теплого і поїдете". Вони швиденько написали протокол: "Добре, добре, ми вип'ємо з вами". І не знають, чи можна випити чаю. Вони померзли, всі сині. Я кажу, що можна. Налила їм чаю, цукор поставила, вони пригостилися, і все – "До побачення, до побачення!" Я кажу: "А ваш шофер тут з вами чи, може, в машині сидить?" – "А чого ви питаєте? Ви шофера теж хочете напоїти чаєм?" – "Ні, я не для того питаю". – "А для чого?" – "Справа в тім, що я вам давала зовсім не чай, і якщо ваш шофер у машині, то він ваші трупи довезе до Києва, а якщо ваш шофер тут з вами, то тут вам усім і каюк!" Ні пари з вуст, ну нічого не можуть сказати! Так хвилинку дивилися, а потім уже той старший каже: "Хлопці, бігом у машину!" Я кажу: "Так, у вас є півтори години, і якщо ви скоренько виїдете, то до Києва доїдете". Вони в машину – і поїхали.
А я залишилася – задоволена тим, що познущалася з них, ледь не танцювала. Але я вже собі далі міркую, що Олесь Павлович заарештований і що мене може чекати.
Оце таке в нас життя було. Коли зараз розказуєш, то воно наче й смішно, і романтично. А потім мені дали документ, що Олесь Павлович заарештований. І документ мені виніс цей слідчий, котрий робив у мене обшук. Виносить та й каже: "Ви вже не сподівалися й побачити мене?" Кажу: "Я сподівалася – я знала, що я вам нічого не зробила". – "А ми дуже трусилися до Києва". – "Можу собі уявити, як ви трусилися". – "А мене попереджали, що Ви непередбачувана, але такого ми не сподівалися". Це все було сказано доброзичливо – про мене там легенди ходили, що така неординарна та Бердничка, що від неї можна всього чекати. І вони жартували над цим.
Ну, а нам було не до жартів після того, як заарештували Олеся Павловича. Я без роботи, з малою дитиною в селі.
В.В.Овсієнко: Скільки тоді дитині було?
В.С.Сокоринська-Бердник: П'ять рочків. І ми ж у чужому селі, люди дивляться, як на ворогів народу, та ще й там розказувала сільська рада, звичайно, що ми вороги. Доводилося якось влаштовуватися. А я вмію шити, то там якусь спідничину пошию підпільно, та ще й боялася брати, тому що тут що хочеш – можуть і дармоїдство пришити, тому що ти не працюєш, а не дай Боже, дізнаються, що я там якусь троячку заробила, то буде! Ну, городець там був невеличкий та трошки батьки допомагали, і ми так жили.
Навесні, поки йде слідство Олеся Павловича, мене знову починають виганяти: забирайтеся звідси, бо до вас сюди приходять дисиденти, до вас приходять жінки дисидентів. Уже до мене приходили жінки хлопців, які на той час сиділи чи репресовані були – тому що там село, і ми могли поспілкуватися. І Оксана Яківна приїжджала, і Січки приїжджали, і тітка Валерія Марченка приходила. То погостюють у мене, то побудуть. А вони: «Забирайтеся, бо у нас тут гніздо дисидентське». І мої батьки приїхали, то їх накрутили: «Якщо ви не заберете свою дочку, то ми її заарештуємо, і дитина залишиться сиротою. Ми її заберемо в тюрму, туди, де Олесь Павлович, а то до неї всі тут ходять». І батьки давай накручувати – мати плаче, батько плаче: "Давай ми тебе заберемо і спалимо цю хату, бо що ти тут..."
А батьки мої, до речі, були проти нашого шлюбу. Вони собі уявляли, що я вийшла за багатого старшого письменника і паную. А коли їм прийшли і сказали, що Олесь Павлович заарештований, а в мене там хата, в якій збираються дисиденти, то вони приїхали мене забирати. Взяли вантажну машину і приїжджають. Як побачила мама мою хату – впала на подвір'ї, у неї криз гіпертонічний! Вона ж думала, що там якась хата, а там халабуда, курінь! І оце я з дитиною в цьому курені зимую там, а Бердник десь у тюрмі, і кругом цієї хати бігають кагебісти – і їй так жаль стало своєї дитини, і тому стрес такий.
Я сказала: "Я з цього місця нікуди не поїду! Бо це єдине місце для Бердника, куди він спрямовує свої думки, свої листи, свої думи, і він сюди повернеться. А якщо я звідси поїду, то для нього це буде смерть". Я відчувала це. Там біля хатки Олесь Павлович ще весною посадив отаку маленьку калинку. Один кагебіст приїжджав і запитував: "Що це тебе не викуриш звідси? Що ти причепилася до цих Гребенів?" Я взяла його за руку й кажу: "Ось бачиш?" Він мене на "ти" називає, і я його теж – думаю, якщо він на мене тикає, то й я буду так. Кажу: "Ось бачиш – калину посадив Бердник? Він заповів, щоб під цією калиною його поховала. Що б ви мені не робили – хіба що вб'єте, і як би ви мене насильно не вивозили звідси, я приїду і коло цієї калини буду ждати Бердника". Він подивився: "Оце така мала калина?" Я йому кажу: "Виросте калина. Ви що думаєте – Бердник збирався помирати? Виросте калина, і ще зміни будуть". У таких ситуаціях з мене може якесь пророцтво вискочити. Кажу: "Ще будуть великі зміни, ще буде тут зовсім інша ситуація – і калина буде висока, і, якщо дасть Бог, Олесь Павлович ще буде працювати, повернеться – ще все буде! Не думайте, що ця калина така маленька і що на цьому все". І правда – зараз коло нашої хатки калина вище хати – вона виросла як дерево, а не як кущ!
Так я все-таки виборола те "місце під сонцем" у Гребенях. Там я діждалася Олеся Павловича. З тієї хатки я їздила до нього в табори – щороку один раз. Двічі я не могла їздити. Хлопці по радіо і по телебаченню розказували – наші добрі друзі-дисиденти, – як Бердник там користувався всякими пільгами (Сміється), а я навіть не могла двічі поїхати на побачення, тому що в мене не було коштів. Я їздила тільки один раз на рік, коли давали три доби.
В.В.Овсієнко: А ще могло бути коротке – до чотирьох годин, через стіл.
В.С.Сокоринська-Бердник: Я не використовувала його, тому що це були для мене занадто великі кошти. Я не мала тих коштів і не могла їхати на коротке побачення, бо потрібно було двісті карбованців на поїздку. Я їздила раз на рік.
В.В.Овсієнко: А коли його привозили до Києва – тоді давали вам побачення?
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, давали побачення.
В.В.Овсієнко: Я не пригадаю, коли саме він був у Києві – може, 1981 чи 1982 року?
В.С.Сокоринська-Бердник: Мені сказали так, що переглядається справа Олеся Павловича. Нібито там чиясь справа розглядалася і його привезли як свідка, але мені сказали: «Переглядається справа Олеся Павловича, ви не використати побачення на чотири години – то ми можемо надати тут, але на одну годину, тому що в тюрмі КГБ не практикує...»
В.В.Овсієнко: Особистого – ні, а тільки в присутності нагляду.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, протягом однієї години. То я тоді приготувала їжу, щоб ми за цю годину могли щось поїсти. Я здогадувалася, що Комітет матиме з цього вигоду – що Олесь Павлович побачить дитину, розчулиться, молода дружина, а він же приїхав з тюрми, і його можна буде звабити на якісь там дії, на якогось покаянного листа. Власне, це було так. Але я не відмовилася від побачення, тому що Олесь Павлович часто голодував у тюрмі. Він міг і вмерти, і я його могла не побачити – то хоч одну годину хотіла побачити. Дитину я жодного разу не брала в табір, тому що в нас дитина народилася з уродженим пороком серця, вона була трошки хвороблива, і я боялася брати її з собою на такий великий переїзд, тому що це навантаження – це в тюрмі, за ґратами, там тато обстрижений... Олесь Павлович, як усі знають, – це образ красивого чоловіка двометрового зросту, з лев'ячою гривою, борода така красива в нього. Це образ красивої людини. Я сама, коли його вперше побачила налисо обстриженого і в такому приниженому стані – завжди він володів ситуацією, а тут він... Це тяжко було бачити, і йому це тяжко було переносити. Я не хотіла, щоб дитина його бачила таким. Я взагалі в дітей виховувала дуже велику повагу до батька, навіть якийсь пієтет. У нас діти батька дуже поважають і люблять, і я не хотіла дитину брати і через її здоров'я, і через цю ситуацію.
А тут – Київ. Це вже ближче, і я подумала, що для нього побачити дитину має велике значення. Правда, коли було побачення, то в нього вже трошки після етапу борідка відросла, бо везли довго. То він мав такий вигляд, що дитині не довелося довго звикати. Нам давали побачення. Звичайно, ніяких політичних розмов не було – нас попереджали, що ніяких розмов політичних, а тільки побутові, домашні розмови. Таке було.
У табір на Урал я їздила щороку, коли давали побачення "на троє суток" – у 36-й табір тричі і один раз у Всесвятську. Коли його привозили сюди, а потім відправили назад на Урал, то тоді вже перевели у Всесвятську. Я в 36-й табір завжди їздила влітку, а коли його перевели у Всесвятську, то раптом у мене з`явилося абсолютне відчуття, що йому потрібна допомога, що я повинна туди поїхати – може, і не побачити його, але я повинна там бути. Я не знаю, чому це. Треба було брати дозвіл у Києві – я не взяла ні дозволу, нічого.
В.В.Овсієнко: Який дозвіл?
В.С.Сокоринська-Бердник: На побачення. А я не взяла ні дозволу на побачення, нічого – я зібрала рюкзак серед зими і поїхала у Всесвятську. Приїхала й кажу: "Якщо ви не дасте мені побачення за рахунок літа, у рахунок цього року, то я буду сидіти тут, оголошу голодовку і від вас не піду!" А в них там ні готелю, нічого нема – у фойє і сидітиму. "А чого ви приїхали?" – "Я знаю, що Олесю Павловичу погано". Він справді захворів – у нього з серцем було дуже погано. Я не знала цього, і їх здивувало, що я дізналася і приїхала. І вони на це зреагували – можливо, їх зацікавило, звідки я дізналася. А я просто відчула – я дуже Олеся Павловича відчуваю, як мати дитину свою може відчувати. Вони десь дзвонили, я не знаю куди, і все-таки дали мені це побачення. Я там добу сиділа в них, а через добу вони все-таки вирішили дати мені це побачення.
В.В.Овсієнко: А яке воно було – через стіл чи в кімнаті?
В.С.Сокоринська-Бердник: Ні-ні, в кімнаті, на три доби дали побачення. Особисте, а не годинне. Я казала, що влітку не приїду і просила мені дати взимку це побачення, тому що зараз я Олесю Павловичу дуже потрібна. І дали мені це побачення. Взимку там дуже холодно, більше 25 градусів морозу з сильним вітром. Коли скінчилося побачення у п'ять годин вечора, йде автобус на станцію, а я в такі шубці синтетичній, у чобітках, які ми тут носимо. Не було у мене одежі теплішої. Їду в автобусі, ніхто на нас, звичайно, не звертає уваги, бо знають, що я приїжджала на побачення. Робочі з зони їхали – там посьолок у них, а хто й на станції живе. А один чоловік, офіцер чи ще хтось, чи то пожалів, що я так одягнена, підійшов до мене й каже: "Ви на станцію їдете?" – "На станцію". – "А до кого Ви приїжджали?" – "До Бердника". Він похитав головою і нічого не сказав. Ага, ні – тоді автобус поламався. І коли автобус поламався, не доїжджаючи до посьолку – там посьолок був, де ці люди мали сходити, а потім після посьолку станція. Автобус не йде на станцію, там треба було півгодини йти. А він поламався ще перед посьолком, то цей чоловік, офіцер він чи хто там, бо я на погонах не розуміюся, видно, уявив собі, що це зараз люди ж вискочать і підуть, а я навіть не знаю, куди йти, бо вже ніч, стемніло. Він підійшов і запитав, до кого я приїжджала. Я кажу, що до Бердника. А він каже: "Оце вогні – посьолок. Ви перейдете через посьолок, а тоді тримайтесь колії, щоб не заблудитися, і десь кілометрів через три буде станція". Вийшов і пішов. Усі в валянках, у кожухах, а я в оцьому...
Коли я вийшла з цього автобуса, то на мене дмухнуло таким холодом, що в мене майнула така думка, що йти мені десь чотири кілометри, це десь до години – я годину не витримаю, замерзну на цьому вітрі. Така у мене блиснула думка, і я пам'ятаю тільки цю думку. А потім я дивлюся – якісь вогні світяться. І я собі думаю: мабуть, я замерзаю, мені вже в очах вогні якісь. Коли ворушуся – ні, наче я жива, на плечах чую рюкзак, це ж я від Олеся Павловича їду, добираюся на станцію. Думаю: що ж це за вогні? Чи мені вже мариться, чи що? Я рушила, дивлюся – вагони, тук-тук, тук-тук, все ближче вагони. А завірюха така, що погано видно, вогні ледь-ледь маячать. Підходжу ближче – станція. Я не вірю своїм очам. Пройшла, може, хвилина чи секунда, як я подумала, що я замерзну – і я вже була на станції! Оце як хочете, так і розумійте – це було якесь перенесення в часі і в просторі.
Я зайшла на станцію й питаю: "Це станція?" Вони кажуть, що станція, і так дивляться на мене, ці жінки. Чи то я була бліда дуже чи якась незвичайна – я не знаю. Вони так здивовано дивилися на мене і питали, звідки я. Кажу: "Я з табору". – "Що – втекла?" Вони взагалі дивляться на мене, що наче якесь чудо тут з'явилося в такий сніг і в ніч таку. Кажу, що ні – була у чоловіка, і тепер мені треба до Москви добиратися. У них там каса заґратована, вони туди нікого не пускають, бо там багато таборів і, видно, різні табори. Але вони мене забрали всередину, бо в них там тепленько було. Напоїли мене чаєм, відігріли, оформили квитка, зупинили поїзд і мене посадили. Оце зі мною такий випадок – мені в житті такого випадку не було! І коли мене питають, що ви, Валентино Сергіївно, прожили біля неординарної, незвичайної, фантастичної людини – що у вас було найдивніше? Так для мене оця хвилина мого перенесення була найдивніша, що я просто не знаю, як я туди дійшла, чи хтось мене переніс – нічого не знаю, тільки за одну хвилину я стала на станції і приїхала додому. Коли я сіла в поїзд, то я поклялася сама собі і своїй дитині, що більше я в табір не поїду. На щастя, це була остання поїздка, а після того вже поїздок не було, бо Олесь Павлович вже на наступну весну був звільнений...
В.В.Овсієнко: Це була зима 1983-84 року. А який місяць?
В.С.Сокоринська-Бердник: Це був місяць грудень.
В.В.Овсієнко: Отже, 1983 рік.
В.С.Сокоринська-Бердник: Отакі наші поневіряння...
В.В.Овсієнко: Коли він повернувся – десь у травні 1984 року, так?
В.С.Сокоринська-Бердник: Ні, він повернувся десь у березні, числа…. Я зараз розкажу Вам…
Справа в тім, що я писала листи Олесю Павловичу майже щодня, весь час його підтримувала. Я описувала йому все – які квіти в нас ростуть, які квіти коли цвітуть, що я сьогодні садила, коли у мене петрушка зійшла. Я все це йому описувала, щоб він жив іншим життям – не ґрати бачив, а щоб прочитав листа і уявляв, що там у нас робиться. У нас була символічна мова. На символах, на якійсь квітці я могла розуміти, який у нього стан, який у мене стан. Я відчувала, що може бути така ситуація, що можуть бути якісь зміни з ним. Тобто якийсь натяк робив, що йому обіцяли, що ми, можливо, побачимося в Києві. Я зрозуміла, що знову буде якась історія. Пише, що бачить дитину щодня і, можливо, наяву побачить згодом. Я зрозуміла, що там готується якась акція чи перегляд справи, чи ще щось, що він може бути в Києві. Я вже була в передчутті, що будуть якісь зміни.
У цей час помер Брежнєв, і люди відчували, що раз змінюються наші генсеки, то все міняється і можуть бути амністії. Чому Олесь Павлович пише, що він прийде – він відчував, що щось таке може бути.
У мене був такий метод. Я теж людина неординарна, я знала, що Олесю Павловичу там дуже важко і що йому потрібна підтримка. Я знала, що там можуть бути випадки отруєння, або пошлють на важку роботу, а в нього серце тисне – у нього аритмія. Я не можу нічим вплинути. І я собі вибрала такий метод. Я ходила в КГБ. Про мене думали, що я чокнута, дурна. Я ходила в КГБ і казала: "Я відчуваю, мені снилося, що Олесю Павловичу погано. Скажіть мені, що з ним". Я з них вимагала інформацію, я їх терзала – я дзвонила їм по телефону, вони вже сердились на мене, казали, що в дурдом посадять. Я казала: "Що хочете зробіть, але я відчуваю, що йому погано. Ви знаєте, в якому він стані – дайте мені відповідь!" У мене все це записано, якого я дня там була, якого зверталася. Мені сказали, що він гарно себе почуває. А я собі думала, що якщо з ним щось трапиться, то це в мене буде як документ: вони сказали, що нормально себе почуває. Вони, мабуть, дзвонили з Києва на Урал і дізнавалися, тому що тут сидить жінка і їх терзає – що там у вас? І це його рятувало. Це Олеся Павловича рятувало, тому що якщо хтось дзвонить і цікавиться Бердником, то там якось на це реагували. Якщо Бердником цікавляться, то, може, його не дуже тут товкти треба?
Як тільки його заарештували – я інтуїтивно відчула, що якщо я не буду сидіти на місці, а буду їх терзати, я цим допоможу Олесю Павловичу. Я могла придумувати якісь історії, терзати їх, ходити до них, питати. Я хочу передачу передати – "Вам не положена передача!" – "А я хочу!" І хоч якусь інформацію я могла з них мати – чи він тут, у Києві, чи справа розглядається. Майже рік справа розглядалася, і я не знала, чи його відправили, чи не відправили в зону, чи він живий, чи він голодує, чи він умер. Я цим якось здобувала інформацію. Я їм там набридала, як гірка редька. Розумієте, отака неординарна була поведінка… Є жінки, котрі не ходили туди. Мені навіть один чоловік і Комітеті держбезпеки говорив: "Валентино Сергіївно, Ви вже себе змотали оцим ходінням сюди, Вам це приміщення, мабуть, остогидло. Я йому кажу: «Ні, ваше приміщення схоже на Олеся Павловича – воно таке ж сіре і величне». А він сміється й каже: «Ви завжди якось по-своєму на все реагуєте».
Так я дізналася, що переглядається справа Олеся Павловича. Я не хочу казати, від кого я дізналася – це моя таємниця. Настане час – я назву ім'я людини, яка мені про це сказала: "Валентино Сергіївно, не терзайтеся – переглядається справа Олеся Павловича. Можливо, він скоро буде в Києві, і, можливо, Ви його побачите". Я боялася, у мене таке відчуття було, що будуть зміни, а Олесь Павлович не доживе до реабілітації. От відчуття в мене таке було, що він у такому стані, що він просто фізично не доживе. Усі вийдуть, а він не вийде. Тому я ходила, терзалася, а цей чоловік мені сказав: «Справа переглядається і є сподівання, що справа буде переглянута, ви не хвилюйтеся, ви побачите Олеся Павловича». Отакі слова. Коли він таке сказав, то я йому вже взагалі не давала спокою. Як причепилася, то він, видно, вже не радий був, що дав мені таку інформацію.
Десь у березні 1984-го в мене була інформація, що справа переглянута позитивно, але треба ще один підпис. Є одинадцять підписів, а треба дванадцять. Ще одного не вистачає. Я зрозуміла, що це мав бути підпис Андропова. А в цей час Андропов лежав тяжко хворий. І от я для себе своїм бабським розумом вичислила, що якщо Андропов помре або буде зміна, або щось трапиться (бо ж вони помирали невідомо від чого) – то цей підпис уже буде не потрібний, Олесь Павлович буде на волі. А якщо Андропов буде живий, то Олесь Павлович ніколи не буде на волі, тому що ордер на арешт Олеся Павловича підписував саме він. Доки він був генсеком, то як би не переглядалася справа і що б Олесь Павлович там не написав – цього не могло статися. А коли Андропов помер – через десять днів Олесь Павлович опинився на волі.
Це історія, яку Вам ніхто не розкаже. Єдине, що може бути – це щось у архівах Комітету держбезпеки, і то там цієї фрази про Андропова не може бути. На Україні все вирішилося позитивно, всі підписали, а Москва не підписала. А коли Андропов помер, цей підпис уже не був потрібен. І в цей момент, коли не було генсека, Олесь Павлович вийшов на волю. Був надрукований його лист, який називається "Вертаюся в Україну". Але це лист-аналіз, і я думаю, що варто цей лист просто об`єктивно і історично оцінити.
В.В.Овсієнко: Тоді така була ситуація. Якого числа він повернувся? Тут не зафіксовано.
В.С.Сокоринська-Бердник: Він повернувся 16 березня.
В.В.Овсієнко: 16 березня? Цієї дати тут, здається, немає.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, 16 березня його привезли в оту хатку, де я сиділа, хоча мені казали не сидіти. Це ж мені треба було кидати дитину в холодній хаті, приїхати в Київ терзатися і всіх терзати, бо душа моя відчувала, що ось-ось можуть вийти всі люди, а мій Олесь Павлович залишиться там, де Стус і Тихий – розумієте? Я відчувала, що місце його було там, з тими хлопцями. Я всі небесні і земні сили просила, щоб зберегли йому життя.
В.В.Овсієнко: І його привезли в Гребені?
В.С.Сокоринська-Бердник: Його привезли додому, привезли отакий чемодан з рукописами. Один комітетчик сказав: "Валентино Сергіївно, ось ваш Олесь Павлович, а ось чемодан, у якому роботи на три інститути". Він написав там щоденники, які зараз якби надрукувати, просто надрукувати ці щоденники – то це для філософського інституту, для психологічного інституту, для футурологічного інституту, для всяких космічних розробок! Я думаю, що згодом, якщо дасть Бог, то ми ці щоденники просто надрукуємо, як вони є – це неоціненна цінність для науковців, для людей, і просто це цікаво психологічно – про що думає людина в тих умовах.
Оце така історія. Коли Олесь Павлович повернувся – це відома історія.
В.В.Овсієнко: Пам'ятаю, може, десь так року вісімдесят шостого вже вийшла його книжка. Хтось – здається, Іван Кандиба – одержав цю книжку.
В.С.Сокоринська-Бердник: Де він отримав?
В.В.Овсієнко: Там, у Кучино, через "Книгу – поштою".
В.С.Сокоринська-Бердник: Через два роки не вийшла, а була перевидана книга. А написати так скоро не було можливості, та й не відомо, що писати. Була така ситуація, що Олесь Павлович не знав, яку книгу можуть надрукувати. Через те він сказав, що його поновили в Спілці, а жити то треба. Справа не в книзі – йому треба було йти десь на роботу, годувати сім'ю. Він каже: "Якщо я вийшов, то найпростіше – перевидайте будь-яку книгу". Вибрали книгу, яка про війну, тобто нейтральна, яка нікого не зачіпала, бо й видавництва не могли взяти на себе відповідальність, чи друкувати, чи не друкувати. То перевидали цю книжку. Це була просто фінансова підтримка сім'ї, гонорар. (Це роман «Хто ти?», перевиданий 1987 року. – В.О.).
В.В.Овсієнко: То ви жили в тій хатинці й далі?
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, коли він повернувся, ми й далі там жили. А в той час, коли Олесь Павлович був у тюрмі і мої батьки приїхали до мене і я сказала, що я нікуди звідси не піду, то батько мені допоміг фінансово, він допоміг мені обкласти цю хатинку цеглою, у півцегли, і прибудували веранду, щоб вона хоч трішечки більша була. Тому що кухонька сім квадратних метрів і спальня дев'ять квадратних метрів – і більше нічого, зовсім мале приміщення. То ми обклали цеглою цю хатину, прибудували верандочку, щоб улітку можна було на тій веранді якось перебувати. А коли Олесь Павлович ще був у тюрмі, вмерла його сестра і залишилася його мати. Крім сестри у нього нікого не було – так я в ту хатку забрала ще й свою свекруху і доглядала її.
В.В.Овсієнко: Як у рукавичку...
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, і коли Олеся Павловича привезли, так у тій рукавичці сиділа мама Маруся, доця його Ромашечка і Валентина Сергіївна.
В.В.Овсієнко: А він там хоч уміщався під стелю?
В.С.Сокоринська-Бердник: Під стелю прямо! У нас там навіть лампочки не висять на шнурі, а на самій стелі, тому що він зачіплявся б... А в двері він узагалі ніде не влазить. Як казав Микола Данилович, Бердник – це така особа, яка не вміщається ні в які двері ні в прямому, ні в переносному смислі. Оце він такий, Олесь Павлович. Кругом у всі одвірки лобом бився, і у всі світові проблеми теж бився лобом.
В.В.Овсієнко: Я вже декілька разів згадував собі, що будучи студентом бачив Олеся Бердника в такій ситуації на Хрещатику: він іде, така грива, якась така сорочка, як рубище, і бабуся – диб-диб-диб – до його руки. Вона сприйняла Бердника за священика. Він подав їй руку, вона поцілувала, бо їй цього треба було – поцілувати руку священику. Він задовольнив її потребу, і вони розійшлися.
В.С.Сокоринська-Бердник: А такі випадки часто траплялися в горах. Він любив подорожувати, Олесь Павлович. Він тричі пішки пройшов від могили Шевченка на Говерлу, пішки через усю Україну. І розповідав: десь у горах іде, аж біжать: "Ой, ой, пане-отче, нам далеко до церкви, а треба похрестити дітей – похрестіть!" – "Та я не священик!" – "Та не може такого бути!" І за поли хапають його, і вимагають. Він каже: "Я можу зайти, можу вам кумом бути, можу ваших діток..." – "Ой, та воно ж хвореньке, то як не похрестимо, то вмре!" Він заходив у хату й казав: "Я не священик, але я дуже хочу, щоб ваша дитина була здорова". Він погладить того хлопчика чи, може, у нього в кишені якісь цукерки, то він дасть, і все. А потім виявлялося, коли він туди приходив через кілька років, що жива та дитина! Тій дитині, тій матері треба було подолати якийсь психологічний бар'єр, і все було добре.
У нього дуже багато було таких випадків, що його сприймали за священика. Та я думаю, що Олесь Павлович і заслуговує на сан священика. Я думаю, що він міг би нести таку місію, та й ніс він її як учитель, як людина духовна. Він розказував мені про зустрічі з патріархом Мстиславом, як Мстислав його підтримував, які розмови вів [нерозбірливо кілька слів]. Мстислав слухав його, слухав: "Олесь, а тут на тебе таке кажуть!" А він питає: "А Ви як думаєте?" [Нерозбірливо кілька слів] – "Ти знаєш, я б з тобою пішов коні красти!" – "Чого це красти коні?!" – "Бо надійна людина". – "Та я не крав би коней!" – "Я знаю, але це такий уже, що не підведе". Це ще один доказ. Такі цікаві між ними були бесіди, коли він сюди приїжджав. І з Василем Романюком вони були в гарних, дружніх стосунках. І в Америці вони зустрічалися, і тут вони зустрічались.
До речі, у нас є така цікава фотографія. В Америці Олесь Павлович у редакції "Голосу Америки" сфотографувався з хлопцями-редакторами. Сфотографувався з хлопцями на фотоплівці "Поляроїд", стоять вони на цій фотографії, а крізь них просвічується Романюк. А його навіть не було в хаті! Накладка – патріарх Володимир (Романюк згодом ним став).
В.В.Овсієнко: Як то?
В.С.Сокоринська-Бердник: Ну, от загадка така. З Америки він прислав [нерозбірливо кілька слів]. Значить, йому судилося щось таке зробити.
Я ще розповім – може, це буде цікаво, – що коли Олесь Павлович приїхав у цю ж хатку, то ми її дуже причепурили, і мати жила з нами, і тут я відчула, що у мене знов буде дитятко. Кажу: "Олесю Павловичу, ждемо сина!" – "Як ти знаєш?" – "Буде син". І ми давай ще одну кімнату прибудовувати. Я в такому стані, вагітна, з якихось дощечок приліпили ми ще майстерню, щоб для Олеся Павловича була окрема кімната, бо ще ж буде мала дитина. І я ще народила йому сина – Радана.
В.В.Овсієнко: Коли він народився?
В.С.Сокоринська-Бердник: Радан народився 20 серпня 1985 року.
В.В.Овсієнко: А донька?
В.С.Сокоринська-Бердник: А донька 30 грудня 1973 року. Це у нас двоє діток, і, слава Богу, вони такі, що підтримують татові ідеї, продовжують їх, можна сказати. Це дочка, а син ще малий, йому тільки 13 років. А дочка веде татову справу, архіви приводить у порядок і, якщо треба, якісь статті, виступи, виставки його...
В.В.Овсієнко: Десь уже з рік чи й два він ніде не з'являється – щось нездужає, так?
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, Олесь Павлович захворів. Справа в тім, що в Олеся Павловича після першої тюрми розвинулася... російською мовою цей діагноз називається "мерцательная аритмия" – це серцева хвороба. Він мав напад, у нього було важко з мовою в 1996 році. Але, дав Бог, він переніс це на ногах, не звертався навіть до лікарів. Повинна сказати, що Олесь Павлович ніколи не звертався до лікарів. У нього ні лікарняного не було, ні цієї карточки – він взагалі не визнавав ніяких лікарів, він сам собі варив травичку, голодуванням лікувався. І коли у нього був перший напад – не то інсульт, не то серцевий криз, – ми обійшлися. Якщо Ви помітили, коли було 20 років Гельсінкської Групи і було свято, то коли йому надавалося слово, йому було дуже важко говорити, йому спало на мову. То він запросив своїх побратимів, молодих хлопців, щоб вони привітали піснею на слова Олеся Павловича.
В.В.Овсієнко: Так, хлопці пісню співали, а він пристав до них і підспівував. То дуже гарно було.
В.С.Сокоринська-Бердник: Вони заспівали, привітали всіх. А після цього влаштували йому ювілей сімдесятиріччя. В Українському Домі нам безплатно надали зал, за розпорядженням Кабінету Міністрів. Була зустріч, ми зробили великий вечір. Зробили виставку живописних творів Олеся Павловича. Олесь Павлович – дуже хороший художник. Знаєте, як дає Бог талант людині, то щедро – він і малює, і пише музику, вірші. Є поезії, які вийшли, вийшли його фантастичні твори, футурологічні. То ми зробили на ювілейний вечір виставку. Був дуже гарний вечір. Виставку оглянули 2000 чоловік. Паломництво було. До речі, ми запрошували – Ви тоді були в Українській Республіканській партії. Я посилала запрошення, щоб приходили всі, хто хоче.
В.В.Овсієнко: Це в якому році – в дев'яносто сьомому?
В.С.Сокоринська-Бердник: В 1996 році.
В.В.Овсієнко: А він же якого року?
В.С.Сокоринська-Бердник: Олесь Павлович народився насправді в 1926 році, а в паспорті неправильно. Він народився 1926 року, 27 листопада. Але мати зареєструвала його аж через рік, тому що секретар, чи як він там називався, був аж у сусідньому селі. І в свідоцтві написали той день, коли вона прийшла. Через те за документами Олесь Павлович на рік молодший, а насправді він старший на рік.
В.В.Овсієнко: І Лук'яненко теж на рік...
В.С.Сокоринська-Бердник: Через те в 1996 році я, бачачи, що Олесь Павлович поганенько почуває себе, подумала, що поки буде за паспортом, то невідомо, в якому він буде стані. Тому взялася за це і влаштувала йому цей ювілейний вечір. Це була моя ініціатива, мій труд. Дуже багато було гостей, зал був заповнений, стояли на вулиці, і в коридорі стояли, багато в Українському Домі було людей. Гарний вечір був, з великим концертом. На концерті була поставлена містерія-феєрія за творами Бердника, спеціально театр приїжджав. У Донецьку є театр, який працює тільки за творами Бердника, то цей театр приїхав і показав цю феєрію. Виступали хлопці, його побратими – композитор, який пише пісні на його слова. Був кобзар Литвин – теж друг Олеся Павловича. Ніна Матвієнко була – вона наша сусідка у наших Гребенях, ми дружимо з нею. Були письменники, були з Інституту філософії, з Інституту психології, з усіх партій, з Руху. Рухівські газети навіть понаписували про цей ювілей, статті були. Був дуже великий ювілейний вечір. Він був 1 грудня, тому що нам зал надали 1 грудня 1996 року.
Олесь Павлович став себе все гірше й гірше почувати. Він сказав: "Мені дуже прикро, що останній мій публічний виступ був присвячений мені. Я хотів би зробити ще якісь речі". І я організувала у Будинку вчених 5 лютого 1997 року вечір, присвячений усім жінкам – Матері Світу, Матері Божій, Матері-Долі, Матері-Україні, Матері-Землі, всім сестрам і молодим жінкам, дівчатам – такий вечір. Вів його Олесь Павлович. Трошки порозказував, що він вважає за потрібне – настанови для матерів, для дівчат. І концерт був. Після цього через двадцять днів у нього стався тяжкий напад, він переніс інсульт. Зараз Олесь Павлович у тяжкому стані, він не розмовляє уже два роки.
В.В.Овсієнко: Наскільки пригадую, коли Ви кажете про цей листопад і 1 грудня 1996 року – якраз тоді в УРП була страшна колотнеча, роздори, тоді з'їзд готувався…
В.С.Сокоринська-Бердник: ...Якраз у річницю обрання першого Президента, ще й були обурені: як так, що Український Дім у такий день віддали Берднику? Але нічого не буває дарма. В Будинку вчителя теж святкували Незалежність 1 грудня, а у нас в Українському Домі був свій ювілей. Видно, люди розділилися, як змогли.
В.В.Овсієнко: Можливо, мені тоді просто не показали запрошення – я тоді заднім числом дізнався, що такий вечір був.
В.С.Сокоринська-Бердник: Якраз Вам я посилала, тому що перед цим, якщо пам'ятаєте, ми святкували 20-річчя Гельсінкської Групи, і якраз Ви цим клопоталися. Як я зрозуміла, Ви з симпатією ставитеся до Олеся Павловича, і хотіла, щоб Ви були на цьому вечорі. Вам послала і Яблонській Галі – чи дзвонила, чи я посилала людей.
В.В.Овсієнко: То мені, мабуть, просто не передали цього запрошення.
В.С.Сокоринська-Бердник: І Левка ми запрошували, хоч як вони ставляться один до одного. Олесь Павлович каже, що... Я повинна сказати і наголошую на цьому, що в Олесеві Павловичу мене дивує те, що це людина, в якій нема гніву. Прожити з людиною 25 років, маючи дітей, тяжкий побут – і ні разу я його не бачила розгніваним! Не те, щоб кричати чи лаятись, або щоб щось погане він говорив на когось. Повірте мені – ніколи за 25 років, ніколи! Це людина, яка зовсім по-іншому сприймає світ і людей. Він же створив громадську організацію "Українська духовна республіка", сам провів сім соборів і два собори ми провели без Олеся Павловича – то коли проводився перший грандіозний Всесвітній Собор у Коломиї, то, якщо пам'ятаєте, він сказав такі слова: "Я вітаю всіх друзів, і ворогів вітаю, тому що вороги, переслідуючи нас, прийдуть у дім Божий".
В.В.Овсієнко: Так-так.
В.С.Сокоринська-Бердник: Розумієте, навіть найстрашнішого ворога він жалів, казав: "Ой, бідний чоловік, це ж скільки йому треба підніматися, прочитати, знайти ту літературу і працювати своїм серцем, щоб зрозуміти: те, що він засуджує, не слід засуджувати. Можливо, що цій людині й життя не вистачить і треба буде ще одне життя прожити, щоб зрозуміти те чи інше". Отака Олесь Павлович людина.
В.В.Овсієнко: Це особистість рідкісна, грандіозна, я сказав би, особистість. Таких небагато – на одному зрізі існування нації таких людей одиниці.
В.С.Сокоринська-Бердник: Це правда. І незручно це казати, тому що я дружина Олеся Павловича і нібито хвалю свого, але я справді можу свідчити, що Олесь Павлович – це... Може, це й не людина. Ви знаєте, я навіть йому це казала і всім це кажу, що я його не сприймала як мужчину чи мого чоловіка – це істота, у якій є чоловіче начало, жіноче начало, материнське, батьківське, Боже начало, ангельське начало, минулих і майбутніх поколінь. Це якась істота, субстанція – отак я його сприймала. Я й дітей мала від нього, він мав би бути звичайним чоловіком, і нормальні діти народилися, такі, як усі люди – але справді це людина незвичайна.
В.В.Овсієнко: Наскільки я знаю нашу літературу, то й кращого фантаста в нас не було.
В.С.Сокоринська-Бердник: Олесь Павлович не вважає себе фантастом і навіть письменником. Він каже: «Я проповідник, і при совєтах я знайшов метод, як сказати свої ідеї – через фантастичну літературу».
В.В.Овсієнко: Але залишається те, що написане.
В.С.Сокоринська-Бердник: На щастя, він знайшов цей метод, знайшов цей спосіб. І знаєте, зараз, коли мені доводиться – бо Олесь Павлович не виступає – доводиться мені на люди виходити і виступати, говорити – нічого ті мої слова не варті: треба читати Олеся Павловича. Це така енергія – він міг у свої твори – чи це книжка, чи це малюнок, чи це просто посаджене ним дерево – він закладав у все космічну енергетику, яка пробуджує людську душу. Може, це не він робить, а через нього це робиться, але що б я не говорила людям, до них це не доходить, а коли людина сама візьме книжку, яка передруковується, опрацьовується, але все одно ця енергетика проникає – зі мною щось таке трапилося, я по-іншому сприймаю світ, я розумію ті речі, яких раніше не розуміла. Йому вдавалося – чи хтось йому допомагав, чи якась сила йому допомагала закладати такі зерна… Зараз ми свою працю в "Духовній республіці" спрямовуємо на те, що просимо дітей, щоб вони самі читали – не треба мені розказувати, хвалити його, а треба взяти книжечку і прочитати. Або подивитися картини Олеся Павловича, або почитати ті книги, через які він пройшов до такого розуміння.
В.В.Овсієнко: Як знаєте, у середньовіччі автор твору чи книги не вважав себе автором, і він міг написати так: "Милость Божія Україну через Зіновія Богдана Хмельницького свободившая" або "через мене таке-то зроблено", тобто Господня сила діє через таку-то особу, через таку людину.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так. Я думаю, що в цьому випадку так і було. Олесь Павлович пройшов таке складне життя, достойно його пройшов і дуже багато зробив. І думаю, що ще зробить через свої праці
В.В.Овсієнко: Вони залишаються, вони будуть діяти.
В.С.Сокоринська-Бердник: Вони залишаться, вони діють – це, власне, формування нової істоти на землі. Це те, про що він мріяв. Його мрія була сформувати нове людство. Як в одному вірші Олесь Павлович писав: «Людини ще нема, є тільки мрія про людину».
В.В.Овсієнко: Так Іван Драч писав у вірші про скульптора Теодозію Бриж, як вона творить образ: "Тож тільки глина є, людини ще нема". Щось схоже: ще тільки глина є.
Дуже цікава Ваша розповідь, надзвичайно.
В.С.Сокоринська-Бердник: Я ще можу Вам розказати про громадську організацію, яку Олесь Павлович створив, але це вже не належить до правозахисного руху…
В.В.Овсієнко: Ми збираємо такий матеріал, але, якщо хочете, можна записати. Хай буде записане.
В.С.Сокоринська-Бердник: Я розкажу таку смішну історію. Моєму синові тринадцять років. Ось він днями приходить зі школи, і щойно я відчинила йому двері, він з такими широко розплющеними очима питає: "Мамо, що таке дисиденти?!" І аж задихається. Кажу: "А що таке, сину?" – "Мене вчителька запитала, чи наш тато дисидент". Я кажу: "Заспокойся". – "Дисидент – це не страшно?" – "Сину, це дуже добре. Сядь, я тобі розкажу, що це таке".
Я для чого це розказую – що в нашій сім'ї велася така напружена духовна робота, що про період дисидентства Олеся Павловича наша дитина не знала, і не знала, що це таке. Олесь Павлович не культивував свою історію, він усе старався майбутнє творити. І коли наші хлопці-дисиденти звинувачують його, що він завжди десь у хмарах витає, а нас мучили, з нами те-то робили, то він каже: "Хлопці, любі, ви робите минуле, стверджуєте його, розповідаєте, щоб залишилося для дітей, – а я творю майбутнє, я думаю, як нам у майбутньому збудувати нову Україну". У нашій сім'ї велася така праця – усі твори він писав у цьому плані, все говорилось тільки на цю тему. Дитина виросла, і в 13 років не знала, що наш тато – дисидент. І коли його вчителька історії запитала, побачивши прізвище Бердник: "Ти Бердник?" – "Бердник". – "Твій тато – Олександр Павлович Бердник?" – "Так." – "Він дисидент?" То він не знав, що сказати, і подумав, що це щось погане. Каже: "Я замовк, а потім сказав учительці, що запитаю у мами." Він прийшов і мене розпитав. Я посадила його, відкрила йому матеріали Гельсінкської Групи, розказала. А він каже: "А я ніколи від тата не чув і не знав цього". У нас навіть не було часу поговорити про минуле нашої родини, тому що в нас така праця була. Олесь Павлович поспішав, він погано себе почував і відчував, що захворіє і не встигне написати і доробити ті праці, які розпочав, не підготує ті публікації, роботи, художні твори про майбутнє людства. Отака дисидентська історія.
Але я вважаю, що Олесь Павлович – великий дисидент, не тільки український, а дисидент цієї сфери. Він незадоволений нашим буттям, він незадоволений нашим цілим, він незадоволений нашими можливостями в цій сфері, він шукав виходу, як людині свідомо оволодіти іншими сферами. Він бився над цим, він – великий дисидент духа. Він боровся, його все тут не задовольняло, він шукав виходу. Дивлячись на Олеся Павловича в розрізі дисидента, великого дисидентського духа, зоряного корсара, тобто зоряного пірата, який воює у всіх сферах за пробудження духа, можна зрозуміти, що з ним відбувалося в тюрмі і після тюрми, як він оцінює все це історично, в контексті нашої країни, світу, особисто.
В.В.Овсієнко: Бо прогрес здійснюється через окремих особистостей – ті окремі люди тягнуть за собою всіх інших. Хтось мусить пробиватися першим.
В.С.Сокоринська-Бердник: Так, він і газету свою називав "Зоряний ключ". Це ключ, ясно, що без вожака нема ключа. Я не можу сказати, що Олесь Павлович – вожак. Він завжди казав, що вождь, вожак, провідник – це не той, хто хоче ним бути, а хто ним є. У плані духа, футурології Олесь Павлович є таким вожаком, а в плані соціуму – ні, не побачили його в свій час, що Олесь Павлович міг би бути вожаком нової України. Ви знаєте всю цю історію, що там творилося, і все це, можливо, я колись опишу в книзі спогадів не для того, щоб розказати, який хороший Олесь Павлович, а розказати, які люди нечутливі одне до одного і які люди дурні, що не вчаться на чужих помилках. Можливо, це пригодиться майбутнім поколінням, якщо виживе Земля. Якщо виживе Земля, то творчість Олеся Павловича ще дуже пригодиться нашій планеті. А якщо Земля не виживе, то пригодиться тільки духовна ноосферна республіка, куди ми всі в дусі перейдемо. Там приготував місце нам Христос, там наша Духовна республіка, і ми там уже живемо. Чоловік дуже обурився, що я не в Духовній республіці. Це я насмілилась сказати. Хоч чи не хоч, але є Духовна республіка. В країні духу – всі ми духи, а якщо не духи, то це вже наша біда.
В.В.Овсієнко: Ви так гарно все це розповіли. Може, ми на цій високій ноті завершимо цю розмову?
В.С.Сокоринська-Бердник: Я би ще хотіла одну строфу.
В.В.Овсієнко: Якщо хочете, будь ласка – касет ще достатньо.
В.С.Сокоринська-Бердник: Олесь Павлович мріяв про нову Україну, нове людство, нові стосунки між людьми, Божу конституцію для держав, про духовні нації, щоби люди змагалися в дусі, у духовних досягненнях, а не у війнах та в озброєнні. Ці документи зафіксовані Організацією Об'єднаних Націй, ці документи читав Папа Римський і дуже високо оцінив, хотів зустрітися з Олесем Павловичем. Ми готували цю поїздку, але, на жаль, трапився інсульт у Олеся Павловича і вони не зустрілися. Папа Римський зараз тяжко хворий, і, мабуть, вони вже не зустрінуться.
Колись Олесь Павлович писав, у нього є така строфа: "Народилась Україна нова – небувала, ніжна, як дитя, Україна зоряна і нова, Україна Божого буття". Про таку Україну він мріяв і вважав, що коли Україні Бог послав незалежність, то це для того, щоб створити на планеті прецедент такої Духовної республіки. Незвичайної, щоб увесь світ відкрив рота – що то за стосунки? Отака дивна, в центрі Європи, така чудова країна, де зовсім інші стосунки між людьми формуються. На жаль, не вдалося. Хоча Кравчук у своїй передвиборній кампанії говорив, що треба підтримати ідеї Духовної республіки, але потім йому хтось підказав, що ринок – оце так, а духовні нації нікому не потрібні. Мабуть, не на часі. Але я плекаю надію: якщо Земля виживе, то, можливо, ці ідеї ще комусь пригодяться.
В.В.Овсієнко: Справді, зараз багато людей живуть бездуховним життям. Дивися на цей люд, на цей народ, якщо його можна назвати народом – це ж недобитки... Усе, що було кращого, винищили, а залишали на розплід отих плохих овець. І спробуй цих овець витягнути до вищих духовних сфер і виховати на націю.
В.С.Сокоринська-Бердник: І все-таки Україна благословенна, що їй послано таку ідею. Ніде такої ідеї нема, а на Україну послано цю ідею через Олеся Павловича, і він її подарував людям. На Землі вона з України пішла, і чим заслужила Україна наша таку ідею?
В.В.Овсієнко: У Шевченка недарма сказано, що Україна «світ Правди засвітить».
В.С.Сокоринська-Бердник: Він же був пророк, і він це знав. Олесь Павлович колись казав, що Річард Бах – є такий американський письменник, який пише духовні книги, – то коли він йому розказав про ідею духовних націй, той у захваті сказав: «І-і, я хочу бути українцем!» Це в нього вирвалося, він позавидував, що на Україні народилася така ідея. А люди не оцінили його, і перш за все – хлопці-побратими, котрі сиділи з ним і котрі могли б його підтримати, а не підтримали. Так воно трапилося, і тепер невідомо, що нас чекає… Справа в тім, що економіка і все інше – ми ніде від цього не подінемося. Людина є в тілі, вона мусить спати, їсти, будувати хату. І як би вона не хотіла цього, вона знайде вихід, вона мусить це робити. Але в нас є розум, є дух, і ми повинні працювати в цьому плані. Повинен бути примат духа над усіма іншими проблемами. У нас, на жаль, цього нема. Ще жодна країна не поставила на перше місце примат духа. У Конституції Української Духовної Республіки Олесь Павлович записав примат духа над економічними проблемами. Може, тому зі світом бачите, що твориться? Людство ще не сказало Богу, чого воно хоче, яким воно хоче себе бачити. А не сказало – то, може, його й не треба. Сподіваємося, що сказало, хоча б такими людьми-одиницями, як Тарас Шевченко, як Франко, як Ганді, як Олесь Павлович. Коли воно сказало таке слово, то Там почують, що ми ж не такі падші, що варто на людство звернути увагу.
В.В.Овсієнко: Дякую. А можна я візьму фотоапарат і за зніму Вас?

Знімок В.Овсієнка 15.01.1999 р: Валентина Сокоринська-Бердник.


 
Рекомендувати цей матеріал