ГOРБАЛЬ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ

 597505.01.2008

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в’ ю Миколи Андрійовича Г о р б а л я

Слухати аудіо файли

(Останні виправлення 7 січня 2008 року)
В.В.Овсієнко: 17 липня 1998 року в хаті Миколи Горбаля розмову з ним веде Василь Овсієнко. Будь ласка.
М.А.Горбаль: Василю, коли ці речі записують, то це, очевидно, для чогось. Може, так і треба. Я маю в руках оцю невелику довідку, яку Ви робили про мене, і мушу сказати, що тут багато неточностей.
В.В.Овсієнко: Треба їх виправити.
М.А.Горбаль: Очевидно. Тому я буду починати з неї. Спочатку уточнимо дату народження. Я народився на Лемківщині. Маю в руках довідку Міністерства Праці України – виявляється, документи про переселених зберігаються нині тільки в цьому Міністерстві. Тут значиться: «У в 1944-46 роках на підставі угоди між Українською РСР і Польським Комітетом Національного визволення від 9 вересня 1944 р. було проведено переселення громадян з Польщі на територію УРСР. У посімейних списках переселенців із Польщі до УРСР по селу Воловець Горлицького повіту лічиться сім’я Горбаля Андрія Гнатовича, в такому складі: Горбаль Андрій Гнатович, 1898 року народження – глава сім’ї; Горбаль Текля Миколаївна, 1906 року народження – дружина; Горбаль Марія Андріївна, 1928 року народження – дочка; Горбаль Олена Андріївна, 1932 року – дочка; Горбаль Богдан Андрійович, 1937 року – син; Горбаль Микола Андрійович, 1940 року народження – син. Місце народження – село Воловець, Польща. Дата оформлення посімейних списків – 8.02.1946 року.»
В.В.Овсієнко: Польський документ?
М.А.Горбаль: Ні, гадаю його виготовлено спеціальним органом по депортації, що діяв під егідою НКВД. Бачите, цей папір датований 1946 роком, а нас виселяли в 45-му. Отже, це був єдиний документ про усіх членів сім’ї. Зараз я всюди офіційно значуся, що народжений 1941 року. Коли ж я отримав цей список, то дома запитав сестри – чи дійсно, я 1940 року народження, як тут вказано? Сестра підтвердила. У час лихоліть, коли нас переселили, ніяких документів з собою в нас не було, був тільки отакий список, але і той пропав, коли згоріла наша хата вже тут, на Україні, на Тернопільщині. Коли ж після семирічки мені треба було йти у 8 клас, там вимагали свідоцтво про народження, а воно видавалося переселенцям у місцевому ЗАГСі на підставі заяви батьків. Напевно, тоді батько й вирішив, що бути мені на півроку молодшим. (народився я 10 вересня 1940, за свідоцтвом із ЗАГСу – 6 травня 1941).
Чим це мотивувалося? Згодом сестра казала: "Та ми такі були нещасні, вимучені війною переселеннями, поневіряннями, голодом, що батько подумав, хай буде на рік молодшим – трохи підросте, коли братимуть до війська. Тепер за те на пенсію піду на рік пізніше.
Отже, одну помилку я виправив, бо точно знав, що народився 10 вересня, і завжди казав – десятого, а в паспорті було – 6 травня. А рік неможливо було виправити. Тобто як? Я справляв день народження по старому, а писав так, як у метриці – свідоцтві про народження, згідно з заявою батька. Отака неточність. Очевидно, що колись треба буде писати якусь біографічну довідку про себе, то напишу так, як воно було.
Отже, я народжений 1940 року, з 9 на 10 вересня, в селі Воловець Горлицького повіту – це було Краківське воєводство на Лемківщині. Це одна з найзахідніших частин українських Карпат, недалеко від села Криниця – відомого курорту з мінеральними водами. У нашому селі не було ні однієї польської сім’ї, чисто українське село.
Очевидно, що треба розказати трохи про свого тата і про родину. Я Вам зараз покажу, Василю, батькові свідоцтва про освіту і свідоцтво про закінчення дяківського інституту. (Дістає велику книгу з шкіряними палітурками, в яку вкладено батькові свідоцтва. – В.О.) Оця книга, Псалтир – це одна з моїх реліквій, яка пройшла з нами через усі переселення. Тато привіз її свого часу з Америки, йому її подарував його вуйко (мамин брат – В.О.).
Усі Горбалі походять із села Бортного, яке по сусідству з селом Воловець, – це те Бортне, звідки походить родина композитора Дмитра Бортнянського. Це відоме, національно свідоме село. Так сталося – але то окрема тема, – що під час Першої Світової війни Лемківщина, як і вся Західна Україна, була в складі Австро-Угорської імперії, яка на той час воювала з Росією. Мушу визнати, що в нас були дуже потужні москвофільські тенденції (і у Львові вони були, як і в Галичині загалом), але якщо в Галичині інтелігенція почала потихенько розрізняти поняття „руський” і „московит” та зживатися з новими поняттями – "українець", "українство", то на Лемківщині, на жаль, ці процеси проходили значно повільніше. А імперсько-російські структури і справді усяко підтримували москофільські тенденції в Галичині, до якої належала і Лемківщина.
Австрійський уряд не міг розібратися: частина громадян їхньої держави називають себе "ми – руські", "ми – русини". (Слово "лемко" на той час було радше зовнішньою кличкою, а самі лемки ще на початку двадцятого століття так себе не називали). Для австріяків, які воювали з Росією, ця частина населення, яка явно симпатизувала їхньому ворогові, небезпідставно розцінювалась як московська аґентура, тому досить багато лемківської інтеліґенції поарештували, сиділи вони в таборі в Талергофі. Там багато їх погинуло. В селі Бортному (я недавно їздив у те село) стоїть хрест. "В пам’ять жертв Талегофа. Благодарниє бортняне в честь руской ідєи", – такий-от напис. Не могли бідні лемки ніяк розібратися, що Государтво Московскоє, що за Петра Першого прибрало собі назву Росія, і їхнє русинство – поняття не тотожні. А москалі на цьому спекулювали.
Цей Псалтир подарував батькові вуйко, який викликав його до Америки. Я розкрив цей Псалтир і читаю на останній сторінці: "Во славу Единосущного Животворящего Неразделимого Господа Отца и Сына и Святого Духа при державе благочестивейшего самодержца великого господина нашего императора Николая Александровича, всея России, и супруги его, благочестивейшей госпожи императрицы Елизаветы" і так далі. Наші лемки і там, по Америка, молилися на царя батюшку. А точніше, така духовна література випускалася там, очевидно, за московські гроші.
В.В.Овсієнко: Якого вона року? Кириличними літерами написано дату. Їх треба знати…
М.А.Горбаль: Не можу точно сказати. Але справа не в тому. У 1927 році на Лемківщині не було жодної православної церкви. То був реґіон Греко-Католицької Церкви. А потім почався перехід у православ’я. У моєму селі побудували нову церкву. Я ніколи не мав про це розмови з татом, був хлопчиком – було не до того, а потім батька не стало, батько помер в 1961 році. Мені страшенно шкода, що я так багато в нього не розпитав! Батько у своїй родині був первістком. Мій дід помер, коли татові було одинадцять років, прийшов вітчим – Дзюбина: моя бабка одружилася вдруге. Оскільки батько був найстаршим, на нього випав найбільший тягар по господарству, щось на цьому ґрунті не склалися в них добрі стосунки з вітчимом, і він неповнолітнім утік з дому. Якийсь час був у Перемишлі служкою при дяківському інституті. Тут десь значиться – був як вихованець, потім його прийняли в цей інститут.
Але я не це хотів сказати. Ось маю батькове свідоцтво...
В.В.Овсієнко: Тут написано: «питомцем дяківського інституту»...
М.А.Горбаль: „Питомцем”, вихованцем він був пізніше. А оце – шкільне повідомлення: "Горбаль Андрій, уроджений 10 марта 1898 року в селі Волівці, релігії католицької, обряду грецького, почавший шкільну науку в школі у році 1906-1907, учащає до тутешньої школи від 1 вересня 1906 року". І тут його оцінки є: "Поведєніє – удовольняюче, друге півріччя – похвально, пильність – удовольняюча, у науці і релігії – дуже добре, в читанні – дуже добре, в писанні – дуже добре, в язиці руськім (очевидно, українськім) – дуже добре, в язиці польськім – дуже добре, в рахунках в злуці з наукою про геометрію і форми – дуже добре, в відомостях з історії і природи – добрі, в рисунках – дуже добрі, в співі – дуже добрі."
Цим хочу сказати, що село Воловець, Горлицького повіту, Краківського воєводства – українське село, бачите якою мовою написано це свідоцтво. Село мало школу, мало свій дитячий садочок. І якщо сьогодні стоїть питання, що це за територія, то цей документ, датований 1907 роком, свідчить...
В.В.Овсієнко: 1911-м роком.
М.А.Горбаль: Вибачте – одинадцятим. Виданим батькові після закінчення школи. Отакі-от речі.
1925 році батько закінчив у Перемишлі інститут. Очевидно, що Перемишль на той час був центром української культури не лиш в Надсянні та Лемківщині, але й загалом в Галичині. На початок двадцятого століття Перемишль став своєрідним центром українського ренесансу. Саме в такому середовищі формувалася свідомість хлопця з Лемківщини – Андрія Горбаля. На жаль, коли він повернувся в село як спеціаліст, то майже ціле село вже ходило до іншої церкви, не тієї конфесії, до якої належав батько. У моєму селі – я питав своєї тітки – залишилося тільки три чи чотири родини, як правило – сільська інтелігенція, вчителі, що ходили ще до греко-католицької церкви, а решта селян побудували собі нову церкву – православну. Привели вони собі до неї батюшку, як називають лемки.
В.В.Овсієнко: Батюшку?
М.А.Горбаль: Батюшку. В лемківській говірці наголос сталий, завжди на передостанньому складі, тому „батюшка”, а не „батюшка”. Питаю татову сестру, тітку Марію, як перейшла під московське православіє : "А чому московського батюшку?"
– "Ну, повідают наші хлопи, шо десь там прийшов батюшка (втікач з Росії, котра на той час опинилася під більшовиками – М. Г.) і кличе шитких (усіх) переходити на православіє, бо то „наша тверда віра".
Звідкіль лемкам було розібратися, що греко-католики – це ті ж православні, тільки зорієнтовані на Рим, а не на Москву. У польському оточенні такий крок лемків (перехід під Московську юрисдикцію) виглядав навіть як своєрідний спротив, як прояв патріотизму. Вони ще не орієнтувалися в тих політичних процесах, що Україна формується на противагу Російській імперії, але, будучи в польському оточенні, шукали власну ідентичність, щиро вважаючи, що лемко-русин і Росія – це тотожні поняття. На цьому був збаламучений величезний масив людей.
До чого це я веду? Переселення, що почалося з 1945 року, це був (за документами) „добровільний обмін населенням”: відси, з Галичини, з Волині поляки виїжджали до Польщі, а з Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя виселяли українське населення. Переселились 480 тисяч, майже півмільйона українців переїхало до УРСР.
В.В.Овсієнко: А це не пов’язано з національним опором?
М.А.Горбаль: У великій мірі так! Москва була готова відмовитися від цієї території, хоча Хрущов – є документи – писав, що цю територію (Холмщину, Надсяння, Лемківщину) треба прилучити до УРСР, бо це українська територія. Та Москва відмовила. Вона віддала її полякам за умови, що в такий спосіб виб’є ґрунт з-під збройного опору. Так воно й було, бо це був реґіон Полісся, Карпат, де активно оперували загони УПА. Наше населення, у більшості своїй, підтримувало цей збройний опір.
Мушу признати, що з польського боку влада теж була зацікавлена вижити звідсіль українців. Неодиничними були випадки, коли збройні загони поляків вирізали українців цілими селами. Люди змушені були тікати світ заочі. То й справді, чи можна назвати такий виїзд добровільним? Я маму згодом запитував, як це сталося, що ми виїхали. «Та, – каже, – приїхали якісь військові, сказали, що треба виїжджати. Не хотіли люди їхати, багато не хотіло. Ми там жили, відколи себе пам’ятаємо, тут могили прадідів, дідів – та все довелося залишати”.
Батько належав до тих, хто не хотів їхати, але мушу сказати, що навіть моя бабуся казала: "Їдьмо до Росії, бо ми руські". Вона була переконаною москвофілкою. Коли ж їхали через Львівщину, батько казав: "Люди, зупиняймося тут, тут порожні села – є де жити, тут наші люди", то його мама категорично заперечила: "Ні, не будеме ту, ми руські, їдьмо до Росії!". І приїхали в Харківщину – далі, щоправда, не пустили, бо переселяли тільки в УРСР. Осіли на Харківщині. Щоправда, нашим лемкам вистачило півроку і того колгоспу, і тої „Росії”, щоб вони позапрягали коней і своїм ходом, через цілу Україну „назад домів” – і опинилися аж під кордоном, на Самбірщині, дальше „домів” не пустили. Уся моя родина, сім’ї дядьків, яких ми називаємо стрийками (татові брати), й до нині там, на Самбірщині. А оскільки тато був інтеліґент, не мав ні коней, ні воза, то продав усі меблі на квиток на поїзд. Вистарчило добратися тільки до Тернопільщини. Десь тут була родина по маминій лінії. Ми приїхали в село Летяче після жнив у 1947 році і там осіли. Не буду оповідати всю ту нашу одіссею – завжди кажу, що після виселення ми осіли на Тернопільщині. Хоч поки ми тут добралися, вже був 1947 рік, а виселяли нас із Лемківщини весною 1945 року.
В.В.Овсієнко: А оті стрийки – вони що, хотіли назад у Лемківщину повернутися?
М.А.Горбаль: Очевидно, але нікого в Польщу вже не пускали – кордон. Дуже багато людей, виселених до Одещини, Донеччини, Дніпропетровщини тікали назад. Свого часу повірили, що "там прєкрасниє зємлі, люді радостно живут всє вмєстє у калєктівних хазяйствах" і т. ін.. На Лемківщині земля гориста, на тім камінні не дуже розженешся. Овес сіяли, бо пшениця там не дуже родила, то вони дійсно важко жили. А пам’ятали ще з Першої Світової війни, коли прийшла російська армія – то були улани, гарно вдягнені, на гарних великих конях. Моя баба розказувала, що їм часом у військовій польовій кухні хліба дадуть, пшеничний білий хліб. Казала: "Боже, та то хліб, як сонце". А тут офіцер НКВД розказує: "Вмєстє всє живьом, сади всє наші, поля наші, виращиваєм, потом дєлімся все вмєстє, пчьоли єсть, мьод дают". Так я той „мьод” запам’ятав. Баба каже: "Їдьмо там, бо там мід дают". То коли мене посадили, я з Мордовії стрийку написав листа. Бо він дивувався: я був учителем і мав певний успіх, хоч ми окремо жили, я на Тернопільщині, а вони на Дрогобиччині – "Що сталося з Миколою, чому він раптом у тюрмі?», то я написав їм: "Стрику, жеби лемко бар ся не наґваряв, „де ж той мід?”, то дали му дакус меду." – щоб я не дуже нарікав, де той мед, то та дали мені трохи меду. То я зараз отой мед їм у Мордовії. Отака іронія долі.
А акція "Вісла"? Це цілком інша акція, бо ті українці, яким вдалося залишитися в Польщі, польський уряд уже як своїх громадян (тільки українців за національністю) виселили на західні території Польщі, так звані „зємє отзискани”, землі, що перейшли у власність Польщі від Німеччини під час післявоєнного переділу кордонів у Європі. Це була справді злочинна акція. Бо ми хоч могли збиратися, пакувати свої речі, могли відмовлятися їхати, могли щось домагатися, могли з собою брати майно, включно з худобою та реманентом, а їм давалося дві години щоб зібрати тлумки, – і розсіяли це населення по одній-дві родини в польському оточення для повної асиміляції. Інтелігенцію арештували і кинули в концтабір в Явожно. Оце була акція "Вісла".
В.В.Овсієнко: А в часі як це означити? Ваше переселення – то був рік 1945, а місяць який?
М.А.Горбаль: Весною 1945-го року.
В.В.Овсієнко: А операція "Вісла"?
М.А.Горбаль: А операція "Вісла" також була весною, на Великдень, але то був 1947 рік, на два роки пізніше. Вона тривала рівно два місяці. Тобто поляки зробили все це дуже швидко, бо зайшли війська і виселили. Було, власне, дві акції на знищення українства в Польщі – 1945-46 та 1947 рр. Я зараз був у селі, де народився...
В.В.Овсієнко: Є те село?
М.А.Горбаль: Так. Там живе чотири чи п’ять родин, що повернулися із заходу Польщі, але уже є і дві родини польські. Мені показували те місце, де була наша хата. Позаростало бур’яном, але видно, що там були фундаменти. То була нова хата, мурована. Як правило, лемки робили хати дерев’яні, але тато, повернувшись із заробітків з Америки, мав трохи грошей. Велика, мала чотири кімнати, кухню. Уже була така під новий європейський стиль.
В.В.Овсієнко: А коли хата збудована?
М.А.Горбаль: Власне, ще не зовсім добудована, в котрійсь із кімнат ще не було навіть підлоги, як нас почали виселяти.
Батька, після закінчення дяківського інститут, направили в невеличке містечко Воля-Міхова на роботу. Був дяком, дириґентом хору, а по сумісництву був ще й лісничим.
Там він познайомився з моєю мамою – молода дівчинка, на вісім років молодша за нього. Вони побралися з матусею, там народилися мої дві сестри. Первісток Дмитрик, помер немовлям. Тому коли народився Богдан – це вже була четверта дитина, – і він також захворів, то мама страшенно переживала. Я то описую в нарисі про Богдана „Богдан – мій брат”. Йому поставили п’явки, і, можливо, після того воно десь півроку ледве дихало. Мама його на руках носила, воно ні жило, ні вмирало, це дитя. Потім було запізнення в розвитку, зуби почали в нього рости тоді, коли в мене, а я був на три роки молодший. Очевидно, це вплинуло й на загальний розвиток, і на психічний стан. Така доля Богдана.
Так що ми приїхали в село Летяче 1947 році. Цього ж року я пішов у перший клас.
В 1957 році закінчив десятирічку. При вступі на музичне відділення Чортківського педучилища, провалився на екзаменах. Кілька років працював у „рідному” колгоспі в дорожній бригаді – бив молотом на дорозі камінь, дроблячи його в щебінь.
У 1960 році я таки поступив на музпед. Закінчив його в 1963 році. Що цікаво – я тільки десь у шістнадцять років взяв у руки скрипку – то була татова скрипка, яку він привіз з Америки. Але наш знайомий лемко позичив її в тата і грав на ній по весіллях. Тато забрав у нього скрипку лише тоді, коли я сказав, що хочу поступати на музичне відділення. Так що на час вступу в училище володіння інструментом було не вельми високим. За таких обставин великих досягнень як скрипаль я вже не міг мати. На скрипці треба грати змалечку. Хоча в училищі – був вищесереднім учнем.
Уже на роботі, після закінчення училища, створені мною художні колективи позитивно вирізнялися новизною – ламаючи заскорузлі стереотипи совєтської естради, мав певний успіх. У містечку Борщів зорганізував дитячий колектив – ансамбль пісні і танцю, який уже на другий рік був відзначений на обласному огляді.
Розкув дитячу творчість і явно вийшов за рамки совєцького музикування. Ми виходили за межі того баяну, мені вдалося через районний відділ народної освіти – мені там повірили – домогтися фінансування і придбати добротні естрадні музичні інструменти: електрогітару, чеський контрабас, саксофон, трубу, ксилофон, ударні. Таким ось був дитячий музичний супровід ансамблю. Я вже не кажу, що не мав проблем з вокальними групами. Танцювальні групи вів добрий молодий балетмейстер. Ми створили цікавий дитячий колектив "Сонце". Більшість пісень було мого авторства.
В.В.Овсієнко: "Сонце" чи "Сонечко"?
М.А.Горбаль: „Сонце”. Була ще молодша група "Сонечко", а ансамбль пісні і танцю називався "Сонце". Було дві вокальні групи – старша і молодша, танцювальний колектив та інструментальна група. Очевидно, що такого репертуару, як я хотів, у всіх тодішніх репертуарних збірниках не було. Це спонукало писати самому. Я знав чого хочу, то що я маю десь ходити, шукати, коли я сам можу щось зробити? Так я став композитором – просто час спонукав до того. Створений мною вчительський районний молодіжний ансамбль „Подоляночка” був підкреслено національним колективом. Я якось стихійно ввійшов у ренесанс шістдесятництва.
Тоді, в 60-х роках, – це ж "Собор" Олеся Гончара, це Романа Іваничука «Мальви», поезії Ліни Костенко, Василя Симоненка, навіть до Борщева доходив деякий самвидав. О, я просто тоді був окрилений! Я був у близьких стосунках з Володимиром Івасюком. Хлопці з мого оркестру, школярі, вступили в університет у Чернівцях, і вони грали в першому оркестрі Івасюка. Івасюк приїжджав до мене, спілкувалися, радилися. Можливо, я один із перших, хто чув його "Червону руту", яка ще не була надрукована. Але це між іншим. Це я говорю про той час і про те оточення, в якому я творив. Це давало підстави якоїсь впевненості. Я собі дозволяв жарти, дозволяв собі кепкувати над комсомолом, коли заходив у райком комсомолу, – а там ті нікчемні чиновники... Ну, моя позиція, моя незалежність, очевидно, дратувала їх, але, оскільки мої колективи робили честь району – терпіли. Як з’ясувалось потім – до пори, до часу...
У 1967-му я поступив у Кам’янець-Подільський педінститут. Чому в Кам’янець-Подільський? Бо там відкрили при педінституті новий факультет – музично-педагогічний. Літом на мотоциклі кілька разів підскочив туди і склав екзамени. Мене прийняли. Шкода було залишати Борщів, свої колективи, але в інституті був тільки стаціонар. Я рік навчався на стаціонарі, але їздив у Борщів на репетиції, бо то ще й підзаробіток. Потім перевівся все-таки на заочний в Івано-Франківськ і знову повернувся на роботу до Борщева. У Борщівському технікумі механізації сільського господарства відкрили предмет естетики. Виявляється, по всіх технічних закладах повідкривали цей предмет. Це було нове віяння.
Оскільки я причетний до мистецтва, до музики то мене запросили читати цей предмет. Я з радістю погодився, хоч ще й не було посібників з цього предмету. Я навіть скористався з цієї нагоди: у мене ж купа книжок поезії, патріотичної прози, хіба нема про що розказувати цим юнакам? Ще з однією метою йшов туди – створити потужний чоловічий хор: тисяча студентів стаціонарного навчання – як правило, хлопці з сіл, як правило, після війська, як правило – голосисті.. Тим паче, в Борщеві при Будинку культури був хор, який мав звання народного. Більшість у тому хорі – це викладачі того технікуму. Основа вже є, бо більшість викладачів уже співають, мають навики професійного академічного співу. Не може бути, щоб не набрав з тисячі студентів сотню співучих легінів. Щоправда, був перевантажений годинами естетики – багато груп. Та це мені було на радість, мав що говорити про поезію, про живопис, про нові віяння в Україні.
Мною, як викладачем, зацікавилися. Запропонували зробити відкритий показовий урок естетики для викладачів цього предмету з усієї Тернопільської області.
Чуюся розкуто. Як же ж, треба вчити цих хлопців, які завтра стануть трактористами, механізаторами, що окрім цього існують ще якісь вищі вартості, духовне життя!
Я й гадки не мав, що всі ті, що приїхали на відкритий урок, – гебня.
Вже через кілька днів вони мені ще один „відкритий урок” влаштували. Прийшла телефонограма: мене викликають на семінар викладачів естетики до Тернополя. З’ясувалось, викликали для того, щоб «пов’язати».
При обшуку вони вилучили в мене мою поему "Дума". Мої пісні, хоча в них начисто був відсутній совєтський патріотизм, але вони не були й такими, щоб ставити їх у звинувачення як антирадянські. Це були підкреслено українські пісні, з підкресленою громадянською позицією твори, але там, на мою думку, не було до чого причепитися. Ну, а поема "Дума" – це був очевидно антирадянський твір. Потім зрозумів, що вони вже десь півроку за мною ходили, що про ту "Думу" вони вже знали, що про неї вже донесли. Потім покажу, у мене є цей твір.
В.В.Овсієнко: Є рукопис?
М.А.Горбаль: Є той рукопис, мені його повернуло СБУ. Отак сталося, Василю, що я опинився в Мордовії.
В.В.Овсієнко: Тільки Ви означуйте дати.
М.А.Горбаль: Десь, здається, 17-18 (листопада 1970 року. – В.О.) я поїхав у Тернопіль на той „семінар”. Раптом у Тернополі виявилося страшенно багато друзів з училища, яких я не бачив по три, по чотири роки. То той, то той зустрічається, зайшли в кав’ярню... Очевидно, то вже були сценарії, розроблені гебнею, щоб щось ще вивідати, якусь інформацію здобути, може, я щось запропоную їм, може ще щось „ляпну” наостанок. Їм було важливо вивідати, чи не формую я якусь групу, якусь організацію. Вже потім, коли був у таборі, згадував, що до мене кілька разів приходили друзі: чи не хотів би я шрифт мати, надрукувати щось, бо в типографії є така можливість... За кілька днів до того, як мене мали взяти, один мій приятель з музичної школи підходив і питав, чи не хотів би я придбати десять томів Грушевського. Їм треба було мати матеріали, щоб вилучити, бо вони ж знали все, що в мене є, вони ж там рилися, коли мене не було вдома, це ж не було проблемою – в моїх речах порпатися. Питаю: "Скільки?" Пропонував за якусь дуже доступну ціну десять томів Грушевського. Щось мене насторожило – відмовився.
Так що вони дуже активно зі всіх боків сприяли з тими „друзями”, щоб отримати більше епізодів для звинувачення. Того дня в Тернополі „випадково” зустрів ще одного приятеля, він закінчив те ж саме училище на три роки раніше, на бавовняному комбінаті в Тернополі керував художньою самодіяльністю. Кажу йому: „Викликали на семінар, прийшов у кооперативний технікум – нема ніякого семінару, в інший технікум – теж нема. А він каже: "Та що ти з тим семінаром? Підеш завтра. Може, він у музучилищі проходитиме. Ходи до мене переночуєш, а завтра підеш у музучилище". То я в нього й переночував. Ще в ресторан ми ходили, і там якісь друзі зустрічалися, анекдоти різні розказували... На другий день він каже: "Миколо, оце музучилище, ти йди отуди, а я мушу йти в той бік". Я тільки повернув від нього, він, може, метрів на 50 відійшов від мене – і тут мене схопили якісь мужики, скрутили руки і в машину. Я й не зорієнтувався, що сталося. Тоді ходили якісь чутки, що десь викрадають людей, кров у них забирають, щось таке. Перша думка була – бандити. Машина рвонула з місця, розвернулася біля універмагу вгору, ну, а там метрів 150 від КГБ. Під’їхали – "Виходь. Бачиш куди?" Бачу – Комітет державної безпеки. "Заходь!" Ну, і почалося.
Я тоді як правовий невіглас ще не знав, що мають право затримувати лише на три дні, а потім мусять випустити, якщо немає підстав для арешту. Тоді ж гадав, що я вже й заарештований. Вони мене тримали в КГБ десь до одинадцятої години вечора. То один допитує, то другий, то третій, то на довго одного залишають у кабінеті, то ведуть у якийсь інший кабінет... Мабуть, усі, хто пройшов через це, знають усі ті процедури першого дня: бігають, шумлять, відчиняють двері, заходять, створюють вигляд шаленої діяльності, вигляд потужної дійової організації, все це має сформувати в затриманого стан безвиході – психологічна обробка. І справді, від того було моторошно, склалося враження: все, попався. В голову лізуть усякі думки... Отой зошит з "Думою" – там є правки. Цей зошит був на руках в однієї людини, яка працює в Тернополі. Я знав про ті правки. Думка: попався через той зошит, він потрапив до їхніх рук.
Смерклося, була вже темна ніч, як вони виводять мене у двір: «Сідай у машину!». З одного боку такий плечистий гебіст, з другого, я затиснений всередині. Їдемо. Бачу: їдемо за Тернопіль. Спереду також сидить – плечі, як шафа. Включили музику, грає голосно. Виїжджають за місто по трасі на Львів. Думаю: зараз десь у ліс завезуть і будуть бити, або закатруплять. Знаю, на що вони здатні, прекрасно знаю, що це за організація.
Завезли в якесь містечко, здається, Козова. Привезли в готель, кажуть: "Тут будеш ночувати. Може, хочеш їсти?" Відмовляюся – яка там їда за такої ситуації. Принесли булку і пляшку кефіру. ”Їж.” Двоє сіли на табуретки біля дверей. Кажуть: "Вечеряй і лягай спати. Завтра у тебе буде веселий день". А самі сіли грати в шахи. Цікава була гра. Грають, приповідаючи: "О-о, так ти вирішив зробити хід конем? Ти що не бачиш, що тут два офіцери, а ти дурака валяєш? Так ми тут тебе як припрем зараз до кута! Що, ти оце пішака поставив? Так треба його бити, бий його!" Отак вони цілу ніч у шахи грали. Отак я не спав цілу ніч. Потім цілий день моральних тортур в Тернопільськім КҐБ. На третій день повезли на обшук до Борщева. Я з одним викладачем математики мешкав у будинку при технікумі. Відчиняю двері, заходимо. У мене "Спідола" була – це був добрий приймач, можна було слухати "Свободу". Відчиняю кімнату – нікого немає вдома, "Спідола" настроєна на "Свободу", "Свобода" балакає на повний голос... Очевидно, це вони самі зробили за сприянням того колеги-математика. "Чий приймач?" Кажу: "Мій". "О, "Свобода"! Слухаєш "Свободу"?" – "Слухаю часом". Почали обшук. Перевернули все. Знайшли зошит з поемою "Дума". Виявляється, в цей же день паралельно був обшук у селі в мами. Там позабирали всі папірці, всі книжки, що мали бодай якісь підкреслення.
Приїхали до Тернополя. Тут мені (нарешті!) показали санкцію на арешт. Закінчувався третій день мого затримання. (У довідці день затримання – 20 листопада 1970 року, день арешту – 24.11. – В.О.) Відвели в камеру, що в підвальних приміщеннях тернопільського КҐБ.
Під час одного з допитів у кімнату слідчого забігли цілою групою: "Все, збирайся, їдемо в обласну лікарню!". Тепер розумію, що це інсценування, на яке я купився.
В обласній лікарні працював один мій знайомий з Борщева лікар. Другий примірник „Думи” був у Борщеві в його родичів, в якому цей лікар поробив деякі примітки. Я гадав, що саме через цей примірник мене й було затримано. Дальше мовчати про існування другого примірника не було сенсу, це означало підставити того лікаря, що робив примітки, а я страшенно переживав, щоб хтось не постраждав через мене. Думаю: „Вони через ті правки збираються їхати арештувати лікаря”. Мушу взяти усе на себе, кажу: "В мене ще є один зошит, у таких-то людей". Вони цей зошит у тих людей і забрали. Я, щоправда, слідчому так і не сказав, чиї то правки, але, як бачимо, вони й так знали, хто їх робив. Донині не знаю, яка роль того чоловіка-лікаря у моїй справі. Але прикро, що я сам признався про існування другого примірника. Не було б другого примірника – не було б факту розповсюдження.
В.В.Овсієнко: Нічого, Миколо, інкримінували б «зберігання з метою розповсюдження». А це те саме, що й розповсюдження. А «мета» висмоктується з пальця.
М.А.Горбаль: Ні-ні, вони знали, що я читав людям „Думу”, були покази тих сексотів, що я читав у скверику такому-то, бачили в такому-то місці. Так що за мною вже слідкували.
Я, очевидно, не дуже був готовий до камери. Бо були хлопці, які знали, що вони можуть витримати, а я не готувався до такого. Але, на щастя, не зганьбив себе. Я ні на кого не показав, ніхто через мене не постраждав.
Зі мною в камері в Тернополі сиділо двох чи трьох, яких потім повипускали. Час від часу когось там ловили та випускали. Видать, каялися.
Мене під час слідства возили в божевільню в Вінницю, на експертизу.
В.В.Овсієнко: Скільки то тривало?
М.А.Горбаль: Та, мабуть, зо три тижні тривало. Коли мене везли у Вінницю, то зіпсувалася серед поля машина. Вони мене випустили з машини. Було прохолодно, бо то ранньою весною. "Побігай, погрійся! Ну, що ти стоїш? Побігай" – Кажу: "Не буду бігти". Гадаю, це було інсценування спроби втечі. З такого наполегливого „побігай, погрійся” зрозумів, що тут же ж можуть і пристрілити, бо щось несподівано почали дбати, щоб мені було тепло. Побачили, що не хочу „зігріватися”, завели машину і поїхали. Це був такий невеличкий фургончик, дуже модерний воронок. Як якась іноземна хімчистка, чи що, там такі невеличкі кабінки на чотирьох арештантів – ніхто би й не подумав, що то воронок.
Приїхали у Вінницю. Я переживав за божевільню, боявся, що з мене хочуть зробити дурня. На щастя, діагноз був, що "нормальний і відповідає за свої вчинки", так що я дійшов до суду.
Коли майор Бідьовка приніс обвинувальний висновок, я його не хотів підписувати, купа страшних слів: "Став на шлях боротьби з радянською дійсністю, ворожа діяльність, те вороже, те вороже, повалення радянської влади..." – щось таке... Я кажу: "Слухайте, я не буду цього підписувати – я ж того не робив! Яке повалення? У чому повалення? Я мав свою точку зору, я маю на це право, конституція це не забороняє". – "Та що ти мені плетеш! Конституція для негрів писана, а не для таких дурнів, як ти, – щось у такому плані мені відповідає. – Бери, підписуй". Кажу: "Не буду підписувати". – "Ну так що, ти хочеш і далі в підвалі тут сидіти? Ти тут уже півроку сидиш. Чи ти й далі хочеш сидіти? Написав ото два зошити, дурницями займаєшся! Був би я твоїм батьком, то надавав би тобі! Ти диви, який писака великий!"
Думаю: "А-а-а, хлопці, викручуєтеся! Півроку задурно тримали – так треба щось страшного на мене понаписувати, мовляв не даром півроку тримали. А оскільки стаття від півроку..." Потім виявилось, що вони спеціально на таку думку наводять. "Тут був один такий мудрий – Герета, так ми в нього вилучили дві машини антирадянських книг! Так його дійсно довелося судити – дали йому чотири роки умовно. Зараз працює далі в музеї. А ти тут зі своїми двома зошитами – підписувати чи не підписувати?" – продовжує Бідьовка.
І я повірив у його логіку. Думаю, їх можна зрозуміти – їм треба ж якось викрутитися, закрити цю справу...
В.В.Овсієнко: Треба їм допомогти… (Сміються).
М.А.Горбаль: Допомогти … Розмірковую собі, мабуть, зроблять суд, дадуть оцього півроку, що вже відсидів, бо стаття від пів до семи. За що ж давати більше? Та й випустять із залу суду. Якщо в Герети вивезли дві машини книг та й дали йому чотири умовно? Він працює, живе на волі, правда, безмовно, бо як щось ляпне – вирок може вступити в силу.
Кажу: „Добре, підпишу. Але ж ще буде суд...” „А певно, що буде. – каже слідчий. – Стаття від півроку до семи. А як будеш там плести дурниці, то хто його знає, як суд вирішить".
То я вже на суді не дуже «права качав» – що мені „плести”? – "Ви писали?" – "Я писав". Я й на слідстві сказав, що я писав, не відмовляюся від цього. "Звідки ви це знаєте?" – "По радіо чув." – "А звідки у вас такі думки?" – "По радіо чув" Я ж не буду казати, що там десь від когось дізнався, що той розказував, що там десь прочитав. Бо як же ж: сформувався антисовєтчик на їхніх очах, коли є комсомол, коли є партія – і раптом людина з іншими думками! Звідкіль це взялося? Хоч – це нормальне явище. Я ж ріс, коли розстрілювали людей, коли я сидів з хлопчиком у першому класі за одною партою, а зранку його вже немає, бо, виявляється, вже повезли його в Сибір з сім’єю. Хіба я не бачив, що люди пошепки між собою перемовляються, бояться слово сказати, що з автоматами континґент (збіжжя) забирають У сусіда в стодолі якусь жінку били ціпами, бо вона там щось не здала, вона кричала до Бога, – хіба я цього не чув? Хіба не бачив, звідки ця влада взялося і що це за влада?
А вони – що хтось тебе мав цього навчити, звідкись ти це мав дізнатися, ніби я з Місяця впав. Прийшлось розігрувати наївного – зіпхнути все на радіо, „ворожі голоси”. Тому й у вироку було, що "під впливом прослуховування ворожих радіостанцій став на шлях боротьби з радянською дійсністю методом написання ворожого, націоналістичного..." і таке інше. Отакий був вирок.
Суд тривав рівно дві години, оскільки я нічого не заперечував – я, я, я писав. Пішли на обід, привезли воронком у КГБ, в підвал, дали пообідати і повезли на зачитання вироку: "Встать, суд іде!" Суд прийшов, зачитав, що я за свою антирадянську діяльність отримую п’ять років таборів суворого режиму і два роки заслання в Комі АРСР.
В.В.Овсієнко: Було визначене місце – в Комі?
М.А.Горбаль: Так написали у вироку, але, виявляється, суд місця заслання не має права визначати. Але в мене у вироку було написано – «два роки заслання в Комі АРСР». Я, щоправда, згодом був на засланні в Томській області. З цією частиною вироку суду ніхто не порахувався.
Так я опинився, Василю, в таборі. Очевидно, вироком був шокований.
В.В.Овсієнко: Дата суду яка?
М.А.Горбаль: Десь по тих паперах значиться, що в квітні місяці, чи одинадцятого чи якогось там. Я вже позабував. Приїхав у 19-й табір у Мордовію.
В.В.Овсієнко: Ви засуджені 13 квітня 1971 року.
М.А.Горбаль: Так, 13-го квітня. Сім років! Здавалося – це ціла вічність. Сім років! Завели у камеру і раптом ця напруга, це чекання, ця невизначеність нарешті закінчилися, усе раптом стало очевидним – табір, сім років… Сів на нари, заплакав. Чомусь заплакав, мабуть розслабився. Помолився, щоб обминула мене ця чаша Не пам’ятаю, коли останній раз молився. Хоча виріс у сім’ї віруючих, але якось відійшов від традиції щодня звертатися до Бога – а тут раптом!..
Коли прибув у табір, то побачив, що люди по 25 років сидять. І нічого, часом навіть жартують. Коли я прибув, то якраз через місяць мав звільнятися один дуже спокійний чоловік, колишній воїн УПА Василь Якуб’як, арештований 1946 року, відсидів 25. І мені стало ніяково перед ним за свій термін.
В.В.Овсієнко: Зі своїми п’ятьма роками…
М.А.Горбаль: Мене привезли в четвер, заводять у табір, голуби літають, клумби з квітами...
В.В.Овсієнко: Це 19-та зона, посьолок Лєсной?
М.А.Горбаль: Лєсной. Радіо грає, люди собі ходять – бо там багато було в’язнів пенсійного віку, яких на роботу вже не гнали, – ходять собі, прогулюються. Повели мене в їдальню – там відносно чисто, якийсь борщ давали, я з’їв та й думаю: "Та якось я виживу тут..."
У неділю підійшов чоловік, родом десь зі Львівщини. Такий гарний чоловік, кулеметником був в УПА. Каже: "Ходіть, пане Миколо, там громада наша зібралася, та й познайомитеся». Це там за цирульнею, на тому моріжку. Тепло, люди ходять, роздягнені до пояса, такі статечні, вусаті… Я не знаю, десь чоловік з п’ятдесят чи шістдесят таким колом сидять на моріжку, емальоване відро чаю посередині. Виявляється – це зібрались вітати моє пришестя в табір. Василь Підгородецький був цирульником у зоні, стриг зеків, а це було поруч з цирульнею, це він наварив того чаю. Іду по колу, вітаюся з кожним: "Іван Мирон – подає руку, називає термін, – двадцять п’ять років".
В.В.Овсієнко: А Кончаківський Микола був?
М.А.Горбаль: Був. Далі був – великі такі вуса, – Федорчук, здається, також Іван – "двадцять п’ять", „Басараб – 25”, а я: "п’ять", "п’ять". Думаю: срамота якась, хоч би більше дали!
Я до чого веду? Навіть рік тюрми – це багато, але усе пізнається в порівняні.
Коли вже на Уралі зустрівся з Іваном Світличним, з Зіновієм Антонюком, з Валерієм Марченком познайомився, подумалось де б я цих милих людей зустрів, якби мене сюди не привезли? Такий аргумент заспокоює. Признаюся: ніколи не був такий розкутий, ніколи в мене не було стільки гумору і ніколи я так багато не іронізував і не сміявся, як у таборі. А там справді були найкращі люди – ну, не Вам же про це розказувати, Ви ж це знаєте.
Я дав собі слово, що ніколи не буду нарікати на Бога, бо Богу видніше, якими дорогами мене вести. Я цю фразу повторюю часто, вона варта того. Щоб люди знали, що не можна нарікати на долю, бо якщо тобі визначена отака дорога, то так воно, видно, і має бути.
Потім був другий термін, я собі завжди це згадував – „така Божа воля”, потім третій суд... І це мене рятувало. Коли мене з другого ув’язнення не випустили, а судили втретє, то я десь у душі почав ремствувати: Боже, ну що ж це таке? Але потім згадав, що не маю права нарікати. Вижив же я з Божою допомогою два терміни – значить і на це Божа воля, якщо прийдеться тут і голову скласти.
Потім, коли мене посадили у камеру з відомим Вам Семеном Скаличем, то навіть подумав собі: Боже, та щоб почути одкровення цього чоловіка, то мені таки треба було потрапити в цю камеру, а щоб потрапити сюди, треба було отримати ще одинадцять років! Дивні, містичні речі оповідав цей чоловік, але це окрема тема.
В.В.Овсієнко: Але варто б сказати трохи більше про табори. У Мордовії ж Ви недовго побули?
М.А.Горбаль: Трохи більше року я був там. А вже десь у липні 1972 року був великий етап: відкривали три табори на Уралі. Я думаю, що це було пов’язано з тим, що розгорнувся дисидентський рух – було багато арештів (масові арешти в січні 1972 року. – В.О.), а кагебісти не хотіли, щоб ці люди були разом, бо табір – це певна консолідація різних сил: звідти одного взяли, звідти другого, а їх у табір звезли докупи – вони вже й починають розробляти якісь ширші плани. Треба було розпорошити в’язнів. Тому режим готовий відкрити більше таборів, хоча це більше наглядачів. обслуги, це дорожче, але це, мабуть, за їхнім „лучше пєрєбдєть, чєм нєдобдєть” – виправдовувалося.
В.В.Овсієнко: Крім того, Мордовія відносно близько від Москви, тут уже діяли відпрацьовані канали виходу інформації.
М.А.Горбаль: Так. Вони хотіли оту нову активну ґенерацію перевезти трохи далі, і вони реставрували три табори на Уралі. Там колись були політичні табори, але останнім часом це були кримінальні зони. Наприклад, на 35-й зоні, у Всехсвятську, до нашого приїзду була зона неповнолітніх дівчат. Все засвинили, розтрощили. Ті дівчатка працювати не хочуть, вони навіть за собою не могли доглянути. І нас туди завезли.
Етап був важкий. Везли з Мордовії у Всехсвятськ три доби. Спекотне літо. Як правило, везли ночами, а вдень заганяли вагони в якийсь тупик на станції, і цей "столипін" розпікався як бляшанка… Пам’ятаю, в нашій клітці було десь дванадцятеро зеків. Піт так стікав з нас, що на долівці, не повірите, було десь по щиколотки залито потом, тобто все було залите потом. Рано-вранці, коли нас привезли на станцію Всехсвятська, вивели з поїзда, я своїх друзів не впізнав – так страшно кожен змарнів, мабуть, і я такий був: усі страшні, сірі – за три дні ото стекли потами. Не було води, нам її давали мало, на добу два рази горнятком. Справді важко. Один в’язень помер на етапі – на жаль, забув його прізвище...
Нарешті приїхали. Відчеплені „столипіни” стоять серед лісу, а до табору, виявляється, ще треба везти воронками кілометрів з п’ять. Коли нас усіх повиводили – сонечко таке червоне сходить, оточили нас автоматниками, вівчарки гавкають, машин нагнали. Воронків, не було, але були такі вантажні бортові машини. Борти обкладені дошками, а за ними автоматники. Як лісом їхали, то на кожному повороті також солдат з автоматом – особливо небезпечних везуть!
Отак відкрилася нова зона. Нас привезли в цей табір десь сто двадцять в’язнів. Приміщення було досить пристойне – цегляні бараки, кухня і клуб були більш-менш пристойні. Приміщення довелося приводити до ладу. У цій зоні робота була металообробка, туди якраз завозили верстати.
В.В.Овсієнко: Це в Кучино чи у Всесвятській?
М.А.Горбаль: У Всесвятській. 35-та зона. Я працював на токарному верстаті. Табірне підприємство – філія Свердловського інструментального заводу. Ми там виготовляли інструменти, робили метчики, фрези,– це досить тонкі, точні роботи. Верстати, правда, були старенькі, були навіть американські, які ще під час війни привезли по ленд-лізу. То на тих верстатах і працювали.
Я кажу, що й до того не був обласканий життям. Повернуся до початку, що в 1947-му, коли ми добралися в село Летяче, вільного житла не було, польські хати знищені, спалені. Деякі переселенці, що приїхали сюди раніше, встигли поселитися в незруйновані будинки. Ми вільних помешкань уже не застали, залишилась якась не зруйнована стайня. Ми поселилися в тій стайні. Зробили одну невеличку кімнатку, через сіни – комірчина, а за нею місце для курятника, чи стайні. Отаке помешкання. І те в 1949 році згоріло. Воно було під соломою, загорілося і згоріло. Тато дуже важко пережив 1949 рік.
У цьому ж році почали створювати колгосп, небажаючих вступати почали виселяти до Сибіру… Старша сестра Марійка, яка закінчила ще на Лемкавщині в Криниці два курси вчительської семінарії, могла без екзаменів поступати в університет, та мусила йти на цукроварню на роботу, якусь копійку заробити – так вона й не відбулася як учителька, не вийшла з селян. Вона була серед нас, дітей, найстарша. Тато каже: "Ну, а хто ж копійку заробить, дитинко, як не ти, щоб ту згорілу хату до зими бодай дахом накрити”?"
Пам’ятаю, мама взяли топірець і пішли до лісу якусь там сосенку вирубати, щоби крокву зробити на дах, а там засідка – гарнізон НКВД на бандерівців полює. Спіймали маму. Били залізними прутами, що їх напівживу добрі люди в плахті занесли на подвір’я. Набулися ми тої біди всякої.
Ще коли були ми в Лемківщині, батько все від німців по лісах ховався. Був здоровий молодий чоловік, але ті стреси, ночування по лісах забрало здоров’я. В 1961 році пішов із життя, мав 63 роки – то ще не такий старий чоловік. Дуже мені шкода, він був знаючим і душевним чоловіком. У Летячому, власне, він – не місцевий житель – прийшов і спромігся зорганізувати тамтешню громаду, церковцю привести до ладу, зібрав у селі по мищині борошна чи по яєчку, бо де ж тих грошей візьмеш, найняв малярів, відреставрували церкву. Вів церковний хор. Пригадую, збиралися на проби в нашій хатині. Був добрий хор, старші люди й донині пам’ятають і співають навчені батьком церковні партитури. Хлопчиком ходив і я у той хор співати. Батько також вів у селі драмгурток, ставили вистави. Попри біду, якесь духовне життя в селі все-таки теплилося. З огляду на ті страшні часи – я гордий за батька.
У колгоспі тато працював столяром. Добрим столяром був, бо казали, що тато робив колеса для воза, а то, виявляється, вища кваліфікація – якщо ти вмієш колесо зробити. Бо там геометрія, усе треба до міліметрів вирахувати. Час від часу мама посилала мене за трісками в майстерню, ними ми палили в печі. Оскільки тато там працював, то я міг принести плахту трісок. Збираю тріски та слухаю, як чоловіки різні бувальщини розказують та дотепи усякі. У тата був добрий гумор, цікавий він був чоловік, шкода, що я не зміг з ним по-дорослому поспілкуватися. Та й не завжди батько хотів з нами, дітьми, бути відвертим. Такі часи були – мабуть, боявся за нас, що десь проговоримось.
Мушу сказати, що був у мене один щасливий рік – у 1960 році поступив я в училище, а коли приїхав на Різдво додому, то ми з татом почали по нотах співати колядки на два голоси. Побачивши мої успіхи з сольфеджіо, тато був страшенно радий. У нього склалось про мене позитивне враження, що я уже якщо й не відбувся, то з мене ще щось може бути. Відтоді ми заприятелювали з батьком. На жаль, батька вже через кілька місяців, весною 1961 року, не стало. Так що спілкування наше було недовгим. Тоді в мене появилася цікавість і до його освіти, і до його життя. Він міг страшенно багато розказати, але, на жаль, – не сталося.
Про заслання. Мушу сказати про дату звільнення з заслання, бо мені дали довідку...
В.В.Овсієнко: А про Уральський табір Ви знову пропускаєте?
М.А.Горбаль: Ну, про це, мабуть, досить матеріалів, бо відбував кару і з Антонюком, і зі Світличним, і з Марченком, з Калинцем, а ці люди можуть не менше про це розповісти, Ось вийшла книжка Валерія Марченка „Листи до матері". Великою мірою це листи, написані із цього ж табору. Коли читаю, здається, що Валерій писав, знаючи, що ці тексти мають залишитись назавжди. Своїй матусі я не міг так писати – вона не мала ні одного класу освіти, бо коли пішла в 1914 р. до першого класу, почалася війна, провчилась усього півроку, а потім школу закрили, та й по науці. Фронт проходив через ту Лемківщину, а коли війна закінчилася, то вона вже й не пішла до школи, пасла худобу. Потім, коли вже була нашою матір’ю, їй не було потреби писати, бо батько був грамотний. А коли мене посадили, то мама почала мені писати листи. Спочатку цілий лист – це було одне речення. А під кінець терміну вже ставила коми і навіть вживала великі літери. Так вона навчилася писати, пишучи мені листи в неволю. Але то були надзвичайно цікаві листи – листи матері в неволю. Я їх усі зберіг.
Мама була надзвичайно цікава постать. Донині не можу збагнути: ні одного класу освіти, а стільки внутрішньої інтелігентності, душевної теплоти. На щастя, встиг зробити невеличкий відеосюжет з мамою в селі. А потім уже й тут, коли забрав їх до Києва. Дивна постать, як і батько: щось було в цьому подружжі містичного.
Батько міг по годині стояти за молитвою. Я ще спав, а він зранку вже за столом читає Святе Письмо. Я, мабуть, колись напишу про тата окремо. (Книга спогадів Миколи Горбаля „1 із 60”, що вийшла в 2001 році, присвячена батькам. Автор тепло й колоритно написав про своїх батьків. – В.О.) Хлопчиком я був щупленьким, можливо дещо впертими, але із загостреною потребою пізнавати правду. Допізнавався...
Ну, а в таборі уже задумався: якщо Бог дав мені таку дорогу, то треба себе бодай якось реалізувати. Деякі замальовки почав писати у листах, але, з огляду на умови, більшість – конспіративно. Оту збірочку поезій "Дні і ночі" пробував у листах переслати мамі. Але мама не лиш не знала, що з тим робити, і й злякалася за мене: „знову щось там пише”. Зрозумів, що не маю права ускладнювати матусі життя. Виручив Ігор Калинець: дав адресу однієї своєї Львівської приятельки. То я їй час від часу пересилав свої вірші-рефлексії, пісні. Таким чином дещо збереглося. Багато Світлична зібрала, потім дещо через Калинця. Врешті, Надія Світлична мала можливість згодом видати те в Америці – збірка "Деталі піщаного годинника". Правда, там увійшло трохи й віршів, які мені вдалося з другого ув’язнення переслати. А в Миколаєві, під час другого ув’язнення, мені не було великої проблеми щось із табору вислати: наприклад, оцю книжечку "Коломийка для Андрійка" просто в конверті відніс на пошту отрядний (Детальніше про цю історію в книзі спогадів „1 із 60” с. 234. – В.О.). Вона потім вийшла в Америці окремою книжечкою, з тими ж таки моїми ілюстраціями. Статтю, яка вийшла з другого ув’язнення, – "Хроніка життя в кримінальному таборі" – знайомі в’язні передали за зону, вона потім вийшла друком у Парижі, в газеті „Українське слово”.
Ну, а в таборі на Уралі я просто відчув, що треба щось робити, бо не можна так сидіти. склавши руки. Ще в Мордовії з Левком Горохівським ми почали збирати матеріали, бодай переписувати вироки в’язнів і передавати їх на свободу. Навіть текст вироку – коли подивишся, за що людей карають – ставав антирадянським документом. З першого ж побачення, на яке в Мордовію приїхала моя сестра Марія, я передав нею інформацію про вироки. Мала занести туди-то й туди. Інша справа, чи ті люди передали це далі, чи злякалися і не зробили цього. Але щось таки попадало в світ, бо якщо нічого не робити то нічого й не буде. Я таки трохи наловчився цієї конспіративної роботи, писав на цигарковому папері мікропочерком, так що коли прийшов новий "набір" 1972 року, то я вже мав певний досвід.
Очевидно, що це був постійний ризик, «шмони», треба ховатися з тим. Я абсолютно переконаний, що одна порція (ампула) моєї інформації таки побувала в руках оперативників, виявили її у схованці. Мабуть щоб підловити мене при передачі за зону – підклали її назад, але я здогадався – мав мітку, що вона була в них у руках, зрозумів – вони її помітили. Був спосіб мічення, радіоактивними ізотопами. Куди б ти не заховав оброблений таким методом папірець, за допомогою спеціальних приладів вони його знаходили. Видно, так зраділи, що попали на слід, що з нетерплячки заметушилися: хтось підсунув мені кілька аркушів цигаркового паперу; раптом пропав мій олівець – хімічним олівцем я писав, його можна було лезом тоненько затісувати, як волосинку. П’ять-шість рядочків напишеш, а потім знов заточуєш, але проблеми не було, він тоненько пише, краще, як кулькові ручки. І мені цей олівець пропав. Тиждень не було. Потім підкинули. Ах, думаю – мерзотники. З тієї ампули я все переписав наново, а мічене знищив. Скільки там було авралу! Але то окрема тема. „На горячому” їм не вдалося мене впіймати. Попри все, з 35-ї зони нам вдалося багато чого передати за зону. Писали хроніку 35-го табору.
В.В.Овсієнко: Вона публікувалася десь? В "Хронике текущих событий"?
М.А.Горбаль: Думаю, що так. Там усі ті матеріали були: хто коли голодує, коли вийшов з голодівки і що робить, кого посадили в карцер – усе це фіксувалося, я вже не кажу про заяви. (Див. також: Микола Горбаль. Вага слова. «Хроника "Архипелага ГУЛАГ". Зона 35 (За 1977 г.)» // ж. "Зона", 1993. – Ч.4. – С. 134–150. – В.О.). Між іншим, Володимир Буковський навіть не здогадується, що його книжку про каральну психіатрію переписував мікро почерком я. Переписував двічі, бо один раз Семен Ґлузман утратив оцю штуку вже на побаченні, втопилася вона десь там, так що я мусив ще раз її писати. Так що то досить великий об’єм роботи.
В.В.Овсієнко: Ховатися треба було. Там була бібліотека, в яку наглядачі могли в будь-який момент зайти і відібрати.
М.А.Горбаль: Могли. Але, по-перше: частина готових матеріалів, які ще не були заклеєні і заліплені, зберігалася в мене в книжках. Тепер це, мабуть, можна розказувати? Я дуже акуратненько склеював дві сторінки і пхав між ними папірці. Якщо цю книжку гортаєш чи трясеш – не випаде. Я сам часом не міг знайти. Я просто знав, на якій сторінці шукати. Склеїти сторінки по периметру, а залишити несклеєним тільки одне невеличке місце і туди запихати... Це в книжках. Друге: я не тримав при собі те, що вже написане. Якщо наглядач заходив, я мав можливість один папірець з’їсти. Жодного разу я не попався. Ні разу. Писав я і в бараці, і в бібліотеці. Найкраще було писати в бібліотеці, коли бібліотекарем був Іван Світличний. Якийсь час він був бібліотекарем, то хтось сідав, читав собі і стежив за дверима. А я сидів до мента плечима, так що якщо він зайшов і мені давали знак, то я міг його потихеньку сховати чи з’їсти. А якщо воно написано – оце такі невеличкі смужечки, – то я їх запихав між сторінок. Ні разу не знайшли.
Через бібліотеку ми мали ідеальний зв’язок із ПКТ. Виробили систему спілкування через книжки. Я зараз забув той механізм, але рахувалося сторінки ззаду наперед. Скажімо, парна сторінка, чи через одну сторінку. У другому чи п’ятому рядку знизу олівцем ледь помітно закреслювалася літера. Жоден мент ніколи не здогадався. По дві-три літери на сторінку – цілі заяви виходили таким методом з ПКТ. Роками сидиш, то можна було розробити будь-які технології. Ніяких тобі тайників, ніякого невидимого чорнила чи молока – непомітна цяточка на літері. Раз на тиждень книжки в ПКТ обмінювали.
Бесіди з Калинцем дещо поміняли моє розуміння поезії – римування стало не обов’язковим. Так з’явилася добірка невільничих рефлексій. Багато пропало. За час першого ув’язнення написав зо два десятки пісень. Більшість з них було переслано в листах. Наприклад "Дитяча колядка" – це посвята Пронюковому сину Мирославу. Пронюк вислав цю пісню у листі до дружини. Пісня "Білий камінь" – її Дяк Володимир, зі Львова, переслав на день народження своїй дочці Вірі... Більшість пісень надіслані друзями в листах до рідних як привітання з якоїсь там нагоди. Очевидно, авторство пісні замовчувалось.
В.В.Овсієнко: Що, з нотами писали?
М.А.Горбаль: З нотами! Першу пісню (лемківським діалектом) "Цвинтарі" – Іван Світличний переслав Льолі (Льоля – Леоніда Павлівна Світлична, дружина Івана Світличного. – В.О.). Лист з цією піснею надійшов десь у той час, коли Дзюба розкаявся, то вони навіть вважали, що пісня – присвята цій сумно-гнітючій події. Бо вони всі те пережили, всі були пригнічені тим, що сталося, їм було дуже шкода Івана. І тут раптом отримують "Цвинтарі", то чомусь вважали, що це реакція з табору на ту подію. А що вона написана лемківським діалектом, то це, мовляв, для того, щоб не дуже можна було докопатись. Тільки три пісні написані мною лемківською говіркою, решта літературною мовою. "А поле те чорне" – також дитяча пісенька, я не знаю, кому з дітей вислали. Ігор Калинець вислав "Над потоком" своїй дочці Дзвениславі. Потім усі ці пісні Надія Світлична включила в ту збірку, що вийшла в Америці.
В.В.Овсієнко: А як вона називається, та збірка?
М.А.Горбаль: "Деталі піщаного годинника", це збірка невільничих поезій та пісень, пісні з нотами.
У зоні старався не наражатись на конфлікти – норму виробітку виконував, режим не порушував. Порушував так, як і всі, разом з усіма – голодував, писав заяви, коли всі писали. Тобто, не був пасивним. Я бачив своє досьє, яке скопіювали працівники Пермського «Меморіалу» з матеріалів цього табору. Цікаві документи, деякі з яких вже й позабував. Наприклад, з Ґлузманом ми одну заяву писали. Вона цікава тим, що ми питали в генпрокуратури, чи маю я право розпорядитися своїм власним тілом, коли я помру в таборі. Адже совєтська влада навіть мертве тіло не віддавала рідним.
В.В.Овсієнко: Здається, Пермський "Меморіал" має текст цієї заяви.
М.А.Горбаль: Ото ж я й кажу – вони зібрали матеріал про діяльність 35 зони. Уточню: я брав участь у всіх колективних акціях протесту в зоні. Їх там було кілька таких масових. Під час тієї великої голодівки, в якій сплановано по одному виходили з голодівки (у ній більше двох місяців голодували тільки Світличний, Антонюк, Ґлузман і Балахонов), у мене на восьмий день почалися конвульсії і мені запропонували припинити голодування. Ми знали, що це буде довга голодівка, можливо, більше місяця. Та десь на восьмий день приїхав у табір зубний лікар. Він раз у рік приїжджає, можливо, раз у два роки. А в мене зуб болів, то приятелі кажуть: "Та піди та вирви його". Я й сам подумав: піду та вирву, бо хто його знає, може, він буде боліти, вирву – матиму спокій. Той ескулап вирвав верхню частину зуба, зламав його, а коріння залишилось. Він мені дав укол і почав розколювати на частки той корінь і по шматочку виколупувати. Потім дав ще один обезболюючий заштрик. Організм голодний уже кілька днів, і, видно, ті уколи якось вплинули на мене, бо вночі – а я спав поруч з Калинцем, – почалися в мене судоми. Тобто ноги скорочуються, руками трясе, і я не можу нічого з собою вдіяти, не можу їх стримати. Усі налякалися, хтось побіг за лікарем, забрали мене на ношах у лікарню. Думаю, що це від тих заштриків.
За п’ять місяців до відправлення на заслання мене раптово посадили в ПКТ – анізащо. Думаю, щоб не встигли мною передати інформацію. Якогось вечора після роботи на провірці зачитали, що шість місяців ПКТ. Я кажу: як шість місяців, мені всього п’ять місяців залишилося до кінця строку? Більше дали, ніж я мав. Але наглядачі не відступали від мене ні на крок, завели в камеру, зачинили. Правда, з ПКТ на етап забрали мене на тиждень раніше, але везли мене, окрім того, ще 50 діб. То коли мене випустили на заслання 14 січня 1976 року, то мені ці 50 діб, зверх терміну, зарахували добу за три. Є такий закон. Бо я вже 50 днів мав бути не під вартою, я вже відносно вільний чоловік, а мене тримають у камері. Тому термін мій скоротився до 24 червня. Так що я відбув усе, це треба знати. А що вийшов у червні, а не 20 листопада, то це за рахунок цього етапу.
Це був дуже важкий етап. У Свердловську тримали мене в карцері, бо там на справі написано червоним олівцем: "Сопровождать и содержать отдельно". Приходить начальник тюрми і бідкається: "Ну где я тебя дену отдельно от остальных? Полторы тисячи каждый день через тюрму проходит!" А це Сибірська магістраль, через цю тюрму йдуть етапи на Далекий Схід, на весь Сибір. Такий от комбінат, невольничий ринок. Десятки машин – одні завозять, другі вивозять в’язнів цілодобово. І він кинув мені в карцері дошку – не ліжко, а таку дощечку, щоб не спати на бетоні. А то камера вузенька, що тільки параша, голова на парашу… Я почав домагатися, «права качати», що мені належить, а це «содєржаніє камерного тіпа». – "Ну гдє я тєбя дєну? Відіш, что здєсь дєлаєтся?" Я з тим погодився. А там тюрми запльовані, засвинені, смердючі, вошиві, з блошицями!
У Томську вже було легше, бо була окрема камера для засланців. Виявляється, є стаття на заслання, окрім політичної, є ще й за вбивство. Відсиділи по 15 років і ще мають заслання по 5 років. Аліментники, яким дали заслання без ув’язнення. Вони під конвоєм ішли через тюрму на заслання. Не платив аліменти, десь ховався від жінки, його піймали, дали два роки заслання, він мусить там жити і платити аліменти. Не має права звідти виїжджати, бо він на засланні.
Була повна камера засланців. Тримали в цій камері кілька тижнів – довго. Якось на прогулянці я сказав: "Давайте не будемо заходити в камеру, ми всі мусимо бути сьогодні на свободі, а нас тут тримають. Чого тримають?" Я підбив їх, що ми після прогулянки не заходимо в камеру. А справді, чого нас не відправляють? Нас воші доїдають, тюрма стара, дерев’яна, забита блощицями. Ну, що це таке? Прийшов корпусний: "Што такоє?". Кажу: "Не заходимо в камеру". – "Ти кто такой?" – "Какая разніца, кто такой. Почєму мєня нє отправляют, я свободний человєк, должен бить на свободє уже второй мєсяц." – "Ану іді сюда! Какая статья?" – "62-я". – "Ето что за статья?" В Росії, виявляється, вона чи не алкоголізм – щось там таке. "Алкаш, чтолі?" – "Та ні, це УРСР, а російська 70-та" – "А, вон что ти за птіца! Так ти что – і здєсь нам уже начінаешь мутіть? Да ми щас тєбє сдєлаєм!" – "Ви мєня нє пугайте. Рано ілі позно, я всьоравно буду на свободє, а уже чєрєз нєсколько днєй вєсь мір узнаєт, что у вас здєсь в тюрмє творітса.". І справді, на другий день оголосили, що вся камера їде в Тегульдет. «Собирайтесь с вещами!» А я ж знаю, що в Тегульдеті Микола Коц на засланні, маю його адресу. Ще з табору старався мати адреси всіх засланих у Сибір. Це було 19 грудня, на Миколая – нас на етап. Думаю: "Я ж сьогодні буду в Миколи на іменинах, от буде несподівана зустріч". Заводять усіх нас у „відстійник”. Раптом відчиняються двері: "Горбаль кто?" – "Я". – "Выходи!". Завели мене назад в камеру.
В.В.Овсієнко: Ті поїхали, а Ви залишились?
М.А.Горбаль: Так, їх забрали. Привели мене у ту ж порожню камеру, зачинили. Але десь коло години десятої вечора чую гармидер у коридорі, хряп-хряп ключами, відчиняють двері – усіх тих в’язнів заводять назад в камеру. Питаю: "Що таке?" – "Та на аеродромє нельотная погода, пурґа". Мали «кукурудзником» летіти, не полетіли. Але вже дихнули свободи, були в аеропорту. "Слазяй, Кальок!" – я сидів на верхніх нарах. Один з-за пазухи дістає отакенний білий батон, другий палицю ковбаси – вони вже, виявляється, „отоварилися”, ходили у цьому аеропорту в кіоск. Хтось іще пляшку горілки дістає – і зуміли ж все те пронести в тюрму – урки ж! То я так несподівано-негадано відзначав у тюрмі Миколая. Кусок ковбаси перепало, ковток горілки (в тюрмі!). Отаке дивне було свято Миколая 1975. З усіх Миколаїв за життя воно мені чи ненайпам’ятніше.
Тут мене потримали ще десь із тиждень і все таки взяли на етап – воронком везли. Везли десь годин дванадцять і привезли із Томська в Колпашево. Я ще там був десь із тиждень у тюрмі. То районне містечко, там тюрма була спокійна, чистенька, непогано годували, я думав, що мене там залишать. Кажу: "Чому мене не випускають?" – "Ну, не знаєм, не знаєм". Одного разу зранку забрали мене і повезли в Парабель.
В.В.Овсієнко: А чим везли?
М.А.Горбаль: Воронком. Також довго, десь годин з вісім, страшенно трясло, по замерзлому бездоріжжю, через тайгу...
В.В.Овсієнко: Там дорога ґрунтова?
М.А.Горбаль: Напевно. Так кидало там нас – здається, трьох нас везли туди. Привезли в міліцію. То була п’ятниця, кінець тижня. Тому я ще там у міліції сидів із п’ятнадцятисуточниками до понеділка. У понеділок зранку викликали і сказали: "Собірайтєсь на самольот, полєтітє в..." У якесь там село. Ще з годину з Парабелі летів літаком у те село. Отакі сибірські простори – літаком з районного центру в село. Привели в контору, розглядають мої супровідні папери з неприхованою антипатією. А в мене той тюремний бушлат смердючий після тих етапів, я немитий, вошивий. Якийсь там начальник сказав: "Будєтє жить в скотоводчєской бріґадє, сєйчас прієдєт трактор за почтой – тєм трактором і поєдєтє". Дійсно, приїхав трактор-сани. Вже десь через годину-півтори був у конторі „скотоводчєской бріґади”. Там тільки ферма та з десяток дерев’яних хат. Прийшов управляючий, якийсь старий латиш, мабуть, з колишніх висланих: "О, Боже ти мой, ну как ви, а что с вами дєлать – ну что ж, будєтє скотніком”. Я кажу: "А жити де?". – "Ну, я нє знаю, єсть тут у нас одін кєлдим (я, зрозуміло, не знаю, що таке „келдим”) – ну, надо двєрі вскрить. Пойді, Федя, лом возьмі". Взяли лома, двері забиті дошкою – відірвали. "Будєтє здєсь жить. Здєсь било двоє ссильних. Одін другово зарєзал, так того ми похоронілі, а етого арєстовалі, забралі". Урки. Кухні немає, все розвалене. Підлога зірвана. Кажу: «А як же ж тут жити ?» – "Ну, а другово жилья нєт.” Кажу: «Так я не буду тут жити». – "Ну, а откуда мы вам возьмем лучшеє?" Кажу, що в положенні про заслання записано, що мене мають забезпечити житлом. Я вільний громадянин, я тільки не маю права звідси виїхати – а це що таке? – "А откуда я вам возьму, а что я могу сделать? Нет у меня." Мінус сорок градусів, січень місяць, мене якраз випустили 14 січня, на старий Новий рік.
То я переночував у корівнику в жолобі – худоба, там трохи тепліше, корови дихають. Зранку знову прийшов у ту контору бунтувати, але там нікого, зачинено – якийсь хлопець стоїть, він прийшов за вином у магазин. То ми розговорилися. А він, виявляється, українець, на лісоповалі, тут поруч лісоповал є – та, каже, ходім у нас переночуєш, може влаштуєшся на лісоповал. І я пішов з ним. Гуртожиток, напалено. Там справді хлопці з України, з Кубані, прийняли зі співчуттям, повечеряв з ними. Вечеря, зрозуміло, з чаркою. Кажу: "Хлопці, я не маю ні грошей, нічого не маю". „Нічєво, нічєво – будєш жив – усьо будєт.”
Зранку пішов на пошту. Мав поштові марки, десь так рублів на три марок було, підхожу до поштарки, кажу: так і так, я на засланні, з тюрми, політичний, треба дати телеграму, але не маю грошей, маю марки. Якщо, кажу, візьмете, а завтра прийдуть гроші телеграфом, то я вам віддам. – "Та яка мені різниця, марки – це ж і є гроші". Я кажу: на оцю суму. Та мені ще й залишилося десь на рубель. Я дав термінову телеграму мамі, що висилайте 150 рублів телеграфом. На другий день я на пошті отримав гроші.
Увечері вже і я почастував хлопців. Лісоповал – втомлені з роботи. Робота погана, платять мало – не так, як обіцяли, але вони по контракту, і мусять тут допрацювати. Там баня є, я помився, дещо виправ собі. Наступного дня пішов у їхню контору, до начальника, кажу: «Беріть мене на роботу до себе». Він каже: "Я не проти. Але я ж не можу взяти вас без дозволу вашого начальства".
Я ж мав два місяці етапу, перед тим був у ПКТ... Кажу: може для початку є щось легше, бо трохи охляв після етапів, не хотів би підводити хлопців, це ж бригада, всі разом роблять, а трохи оклигаю, то вже буду на рівні з ними працювати. "Та, – каже, – поки що будете воду конем возити на кухню, а там буде видно". То я й погодився.
Але треба їхати в Парабель до начальства, за дозволом. Гроші вже маю, а там літак двічі на тиждень пошту привозить. Я помився, нікуди не спішу, начальник лісоповалу дав мені чотири дні вільні.
Готуюсь у Парабель, у міліцію за дозволом на роботу в лісоповалі. Десь через тиждень приїжджаю, заходжу в міліцію. Вони: "І- і –і ! Гдє ти бил?" Виявляється, вже на мене подали в розшук, вже все КГБ на ногах – мене шукають, утік Горбаль.
А над засланцями там комендант є. Як він розкричався на мене! "Я – комєндант, я тєбя уже разисківаю, за тобой розиск!" Ну, а я кажу: "Що ви з мене ідіота робите? Я ж не боюся, я щойно звідти приїхав. По закону ви зобов’язані надати мені житло – що ви мене в корівник засунули? Ні житла, нічого. Мені треба помитися, попрати... Та за кого ви мене маєте?" А начальник: "Тіше, тіше! Нікуда ви не поєдєтє, будєтє уже в Парабєлі".
Так вони мене залишили в районному центрі. Не став я «скотником». "Поєдєтє на площадку". Це, виявляється, шість кілометрів від самої Парабелі, будівельний майданчик "Томскгазстрой". Поселили в гуртожиток. Зразу влаштували мене кочегаром. Робота важка: нас двох кочегарів, працюємо по дванадцять годин, без вихідних. Опалення нафтою, бо тут недалеко нафтопровід. А кочегарка складена з бетонних плит – чадний сморід, ніякої вентиляції. Треба обігрівати їхній адміністративний корпус, кілька будинків для цих вільнонайманих, які там працюють, і гуртожитки "хіміків" – кримінальних в’язнів, що умовно-достроково звільнилися з таборів, тут вони мають відпрацювати до кінця терміну. Вони, власне, й будували "перекачивающую нефтестанцию". Це такі величезні баки, перекачуюча станція, резервуари, які заповнюють нафтою, бо часом на лінії щось стається, а напруга в нафтопроводі має бути постійно одна, і через компресорні станції вмикають ці цистерни.
Весною, як опалення закінчилось. я їм показав трудовий кодекс, за яким робочий день не має перевищувати вісім годин і з двома вихідними на тиждень. За всі перероблені години та за працю у вихідні дні належаться відгули То в мене, окрім відпустки, там більше як на два місяці ще відгулів. Я їм сказав, що готовий відмовитися від тих відгулів за умови, що на два тижні відпустять додому, на Україну. А в мого племінника якраз 9 травня мало бути весілля. Опалення припинили 5 травня, я кажу: "Якби ви мене відпустили, то я готовий без відгулів...". Начальник ОГМ: "Ну, я ж не можу, це ж КГБ вирішує, ви ж знаєте... Зателефонуйте їм. Якщо вони погодяться, то ми не проти”. Начальник ОГМ був українець. То я зателефонував у КГБ і кажу, що так і так, маю право гуляти чотири місяці і не робити, але якщо ваша ласка, то я би поїхав додому на тиждень-два. "Подумаем, скажем". Справді, через день-два сказали: "Їдьте на 10 днів". Дали дозвіл. Сказали: "Только в Москву нє заєзжать!" Приїхав у Новосибірськ літаком і взяв квиток на Москву. Тут раптом чую по гучномовцю: "Гражданін Горбаль, подойдітє к кассе номер... ". Стоять в цивільному три мужики: "Ви почєму нарушаєтє дагаварьонность? Ви почєму взялі білет на Москву?" Розумію, що найкращий захист – це напад, і кажу: "А як же ж я доберуся додому? Через Владивосток мені летіти, чи що? Чи я винен, що усі дороги ведуть через вашу кляту Москву" "Ну, ладно, ладно. Успокойтесь. Только в Масквє с самальота сразу же на поєзд”. Очевидно, що у Москві я побував і в Ґінзбурґа, був і в Григоренка. І лиш на другий день прилетів до Львова.
В.В.Овсієнко: Це який рік?
М.А.Горбаль: Це було в сімдесят шостому, весною. Ніхто вдома не знав, мама не знала, до села я приїхав зранку 9 травня, ну на саме весілля.
В.В.Овсієнко: Як то було? Ви якось розповідали, яка була з мамою зустріч.
М.А.Горбаль: Заходжу до хати – хата відчинена. Ну, це десь шоста-сьома година ранку. Мама лежить на ліжку, там десь поруч – Богдан. Кажу: "Слава Ісусу Христу!" Мама так спокійно: "Слава навіки!" Я підходжу до мами, нахиляюся та цілую, а мама ніякої реакції. В мами тоді трохи погано було з очима, в неї вже була катаракта, одне око зовсім не бачило, друге – погано. Кажу: "Мамо, це я, Микола". – "Ай, синку, де зараз мій Микола...” – і плаче. Кажу: "Мамо, це я, Микола!" Тоді до Богдана підійшов. Поцілував Богдана. А Богдан впізнав мене: "А, Микола..." Хоч то минуло купу років, але він не знає, що таке тюрма, для нього цих понять не існує – Мордовія, Сибір, чи що... А тоді: "Микола, Микола, мамо, Микола!" А тут ще хтось – я вже й сам призабув – хтось там зайшов і вже: "Микола, Микола!" В хаті ночували ще родичі, що приїхали на весілля. Матуся потім про цю подію розказувала як про щось містичне, каже: "Божа Матінка мені сина прислала, як його не було, так він явився переді мною”.
Я не мав коли й телеграму давати, бо раптово дістав дозвіл, хотів прибути вчасно... Отак от я прибув на саме весілля. Перевдягнувся, мама плаче і каже: "Ой, біжіть там на весілля, кажіть, що Микола приїхав!". А весілля в другому кінці села. Поки ми вийшли на вулицю, то вже звідти все весілля йде до нас, – хтось з односельців, що їхав зі мною автобусом, повідомив їх про мій приїзд. Отака була цікава зустріч.
Наспівався я на весіллі... Цікаво, що назад ні зі Львова, ні з Києва літаком мені не дозволили летіти. З моєю довідкою, з моїм документом сказали: "Нічого, поїздом поїдеш". Прийшлось до Москви поїздом.
Щодо свого побуту на засланні, зазначу: я тільки місяць прожив у гуртожитку серед тих урків, я таки переконав владу, що я „політічєский”, і мені дали вагончик. Мав окремий вагончик. Вагончики були підключені до опалювальної системи. Я там зробив собі гарну електроплитку, купив собі новий приймач, так що слухав собі всі «голоси». А головний інженер був з України. Дуже багато з українців по тих сибірах. Ми приятелювали. Я думаю, що КГБ дало йому там певні завдання, але він до мене добре ставився, він сказав: "Залишайся тут, нема там на Україні що робити, я сам якщо б був на Україні, то мене б уже давно посадили. А тут учора он новий бульдозер тільки булькнув у болото – утопили. Та й спишемо. А що ж? А якби так на Україні, то вже затягали б по судах. Дамо тобі нову квартиру". Я кажу: "Ні одного дня довше! Ото закінчується термін – і жодного дня! Ще не вистачало, щоб я собі сам продовжив судовий вирок." Думаю, це за кадебістським сценарієм настирливо вмовляли залишитися в Сибірі. "Будеш мати і житло, он скільки тут людей, тут можна жити". Сумно мені було там.
В.В.Овсієнко: Той Парабель – скільки там людей живе?
М.А.Горбаль: Це село, але має статус районного центру. Бог його знає скільки там людей – тисяч дві-три... Багато українців. Міг безпомилково вгадати, де живуть українці, бо видно – охайна хата. Там багато наших людей, вони й там залишаються господарні. Мають худобу, рибалять – там ріки ще заповнені рибою. Але щось мені сумно там було, ну, якась така вселенська туга в тому Сибірі. Так що як тільки наблизилося 24 червня – я взяв квиток на літак і полетів в Україну. Там уже створено Гельсінську групу.
Я раніше, ще під час відпустки, бачився з Миколою Руденком, переговорив з ним, я вже визначив для себе, що маю бути серед цих людей. Але коли я звільнився, то Руденко вже був заарештований. Я усвідомлював: як член Групи мало що зможу зробити в себе в селі на Тернопільщині – треба бути в Києві. А як? – прописка. Завдячуючи Валерію Марченку, запізнався з молодшою сестрою його мами – Аллою. У вересні ми вже побрались, так я став киянином. А в червні наступного року в нас народився син. На жаль, не все в нас добре склалося, ще й року не виповнилося Андрійкові, як змушений був (не по своїй волі) жити окремо. Якийсь час перебивався по знайомих, а потім чоловік Надії Світличної Павло Стокотельний каже: "Та чого ти будеш ходити по людях, ночувати по вокзалах, ходи до нас". Надійка якраз виїхала до США, то я жив у Стокотельних. Павло добродушний чоловік. По можливості я навідувався до Андрійка і навіть подав у ВВіР заяву на виїзд нас трьох (я, Андрійко і Алла) в США, мав виклик від родичів. Не вийшло – мене арештували. В той самий день, коли в мене розпочався суд, Павла Стокотельного видворили за кордон. Щоб не плутався під ногами. Він не подавав заяви на виїзд, хоч мав право це зробити, бо жінка ж його за кордоном, але він ще не хотів їхати. То його в наказовому порядку. І саме в той день, коли в мене суд, його викинули. А він був чи не єдиний, хто міг прийти на цю розправу. Тепер навіть його родичі не могли прийти – проводжали Павла, а всі вильоти за кордон – з Москви. Михайлину Коцюбинську в той день влада кудись викликала, Василя Стуса міліція забрала із-перед суду... Так, що розправі наді мною уже ніхто не був на заваді. Але ці деталі уже описані в „Хроніках”, і Ви з ними знайомі.
Ну, Василю, прийшла Марійка (Марійка – внучка Миколиної сестри; навчається в Києві в університеті і мешкає тут. – В.О.), давайте підемо на кухню, щось їй допоможемо та трошки пообідаємо…
Ви, Василю, знаєте, що я не був перший, до цього вже й Вас арештували – я знав, що мене рано чи пізно посадять. Останніми днями за мною їздило по дві "Волги". Отак іду тротуаром, а машина їде поруч біля мене. Ходили за мною табуном. Сотні різних випадків було, коли ти вступаєш у діалоги з тими «хвостами», стукачами, кагебістами. "Іді-іді, а то голову разобйом". Добре в них була поставлена ця служба – стежити. Офіційно я себе не оголошував членом Гельсінкської групи. Лиш кілька людей у Києві знало, скільки було зроблено тієї роботи, яку ми називали правозахисною діяльністю. Знав Малинкович, знав Петро Вінц, які були членами Групи. Окрім чисто гуманітарної роботи, я допомагав сім’ям політв’язнів. Більшість матеріалів, які збиралися, передавалися, виходили в світ, – то йшло через мене. Врешті, уже не було кому цього робити. Були співчуваючі, але вони не завжди хотіли тим займатись. Я знав цілі родини, які стояли на добрих позиціях, але, коли я сказав, що треба ото зробити – "Ой, ні-ні." Хтось мусив, комусь треба було то робити. Кагебісти здогадувалися, але вони ні разу мене не піймали ні на чому. Кілька добрих речей було зроблено, кілька не було зроблено через незгоду деяких авторів. Я вважаю, що покійний Борис Дмитрович Антоненко-Давидович міг передати свої спогади, які потім у нього вимели, – а була нагода передати.
В.В.Овсієнко: І їх знищили?
М.А.Горбаль: Я не знаю, не знаю, я цього не можу сказати, але: «Ні, ні – все добре сховано, в трьох місцях, усе добре». І в трьох місцях забрали. А була ідеальна можливість передати все те за кордон. Не вдалося. Але то вина вже безпосередньо самого Бориса Дмитровича. (Зять Антоненка-Давидовича, Борис Тимошенко, викупив ці матеріали в одного колишнього кагебіста, щоправда, без перших 25 сторінок… – В. О.) Про все, що в Києві робилося – я вже не буду казати про арешти й обшуки, – я міг ту інформацію якось передавати в світ. Так що кагебістам не складало великих труднощів мене вирахувати. Я знав, що мене рано чи пізно „пов’яжуть”. Будь-якого дня я міг стати „хуліганом”, як ото Ви чи Смогитель, чи „наркоманом”, як Ярослав Лесів. Правда, я зовсім не був готовим до того, що в кримінальному кодексі є ще ганебніші статті.
В.В.Овсієнко: Ви їхню увагу привернули, коли поїхали на Урал, щоб привезти тексти статей Валерія Марченка, так?
М.А.Горбаль: На Урал... Я думаю, що після того їм просто терпець увірвався.
Коли я приїхав у Перм до цієї пані, я зрозумів, що добродушний, чоловіколюбний Валерій не знав, що ця медсестра в таборі була гебешним агентом. Усі матеріали, які він передавав нею, були вже у кагебістів. Вона сказала, що Валерій передав то, то, то... Але також сказала, що знищила їх, бо за нею ходили. Але коли я був у неї, то за нами ходили теж, і я бачив, що вони переморгуються з цією пані, обмінюються умовними знаками. А в мене ж „ґлаз намйотан” на цю братію. Я Ніні Михайлівні сказав, що то стукачка. Свого часу Валерій написав статтю про стюардесу, якою він колись хотів послужитися, бо то була гарна дівчина, і передати нею за кордон статті.
В.В.Овсієнко: Це про неї Валерин нарис "Моя чарівна леді"...
М.А.Горбаль: На жаль, і ця "чарівна леді" була гебешним „освєдомітєлєм”.. Така приємна собі дівчина-санітарка (час від часу через хворобу Валерія клали в лікарню) – а Валера не міг не викликати до себе симпатії. Ну, Валерію сьогодні це вже байдуже, він у світі вищому, – але, коли він поїхав на заслання, то переказав мамі, що у такої-то пані є його твори. Я поїхав у Перм. Вона мені нічого не віддала, бо нічого не мала. Там мала бути купа Валериних паперів. А потім виявилося, що все воно пішло в його друге звинувачення, вона те все передала кагебістам. Та менше з тим. Як я попрощався з тією панею, кагебісти вже не приховуючись провадили мене аж до літака, не відставали і в Москві, а через кілька днів у Києві арештували.
Шкодую, що не оголосив себе офіційно членом Гельсінської групи ще до арешту. Часом здавалось, що так можна більше зробити. Може й так. Та й Оксана Яківна була проти: „Ми і так вважаємо Вас членом Групи. А як оголосите себе, то зразу ж і арештують”. (Цікавий нюанс щодо „тоталітарного дисиденства”, про яке писав С. Ґлузман на сайті журналу «Профиль» http://www.profil-ua.com/today/57/1112 – М.Г.).
Я часто бував у Вінців, а Петя Вінц був у Групі. Я бував на всіх заходах. Мав найтісніші стосунки з Йосифом Зісельсом, якого судили трохи раніше, з його адвокатом (Софія Каллістратова. – В.О.). Треба було себе оголосити членом Групи. Зачитав на суді, в останньому слові, що відсьогодні офіційно оголошую себе членом Групи. Думаю, це було більш звучно, ніж підписати якийсь документ. І ця співпраця зі Світличною, бо навіть оформлення її документів для від’їзду – не було ж кому, того робити. Я і Павло бігали з тим. У Києві вже не було кому – просто не було людей.
В.В.Овсієнко: Порожнеча.
М.А.Горбаль: Так, порожнеча. Я в спогадах про Стуса, здається, згадую цей момент. Я був того злощасного вечора у Василя Стуса. Василь передає мені отаку в’язку, такого формату – продовгуватих, на піваркуша – рукописів своїх віршів. Я їх за пазухою несу, заношу за одною адресою, (чоловік мав завтра їхати до Москви) і все мало бути завезеним до Тетяни Веліканової. Чому я цілий час кажу, що ті вірші збереглися, вони мають бути у КҐБ Москви, бо Велікановій я з тими віршами передав і свою збірочку поезій. Ця збірочка потім мені буде інкримінована на третьому суді як вилучена у Веліканової при обшуку. Значить, той пакунок Василевих і моїх віршів таки потрапив до неї.
Цього вечора додому я вже не повернусь – ночуватиму вже в Лук’янівській тюрмі як той, хто мав намір зґвалтувати.
Мене били ногами, мене отак ось кинули і товкли в обличчя ногами. Усе було з кров’ю, все було спухле, розбите обличчя. Я на другий день домагався лікаря, експертизи. Нічого не робилося, поки не прийде слідчий. Слідчий мені сказав: "Не робіть цього". Я кажу: "Та як не робіть? Мене побили, подивіться, що зі мною зробили, а я, виявляється, винен – я когось хотів зґвалтувати." – "Не робіть цього, вам же буде гірше ." Я таки домігся, що прийшов лікар і зняв побої. Через п’ять-шість днів приходить слідчий і показує статтю – що проти мене висунуто звинувачення за статтею про опір дружинникам. Каже: "Я ж вам казав – не робіть цього? Маєте нову статтю. Не вони вас били, а вони захищалися від вас". Так я отримав ще одну статтю. Виявляється, що не вони били мене, а вони захищались від мене, тому я побитий.
В.В.Овсієнко: І скільки за цією статтею вам дали?
М.А.Горбаль: Я по тій статті отримав два роки.
В.В.Овсієнко: А за ту так звану спробу зґвалтування скільки?
М.А.Горбаль: П’ять. По тій два, а по тій п’ять, але методом поглинання, в сукупності – п’ять.
Отака справа. Я при цій нагоді хотів би сказати одну річ. Я, знаєте, не маю якихось химер у житті. Я бачив людей хворих, які кажуть, що їм десь там хтось щось підсипає, хтось їх труїть, їх опромінюють чи там ще щось. Є такі. Але те, що я пережив за півтора місяця під тим арештом – це щось дивне для організму, розумієте? Я не міг збагнути, що зі мною. Ну, зрозуміло, що настрій поганий був, що не маю кому слова сказати, ні спростувати, ні виправдатися, здогадуюся, що там на мене плетуть і що там говорять, а тут хоч головою об мур бийся – вони регочуть... Гебня знала, що я робив у таборі, знала, що я робив у Києві – і розправилися жорстоко.
Мене тримали в камері з трьома в’язнями, хоча тюрма була забита. Вони не мали де людей подіти, а ми сиділи втрьох у камері.
В.В.Овсієнко: Це на Лук’янівці, так?
М.А.Горбаль: На Лук’янівці. Бо це було перед самою Олімпіадою, коли підгрібали всіх „неугодних”. Це, як жартували тюремні наглядачі, – «олімпійський набір». Наглядачі шикуючи в коридорі на перевірку, кепкували: "Ну, олімпійци, строіться!" У мене був такий якийсь дикий настрій, що такого душевного болю я ще ніколи не відчував. Хотілось дертися по стіні; я не міг спати, кілька днів не зімкнув ока. Не знав, що зі мною коїться, якесь божевілля. Сьогодні переконаний, це дія депресантів. Та й Плахотнюк мені якось підтвердив, що є якийсь порошок, на який організм саме так реагує. Я би цього не стверджував, але після тижня утримання в тій камері мене кидають у величезну окрему камеру. Десь нар, мабуть, на тридцять чи на сорок чоловік – і нікого немає. Тут людей ніде діти, а ця камера порожня. Мене кидають туди на ніч. Велика, хоч маю де бігати, бо не можу знайти собі місця. Раптом на одній верхній нарі побачив зав’язану петлю – із матрацовки видерте пасмо! Готова петля, пхай голову – і спокій душі! І тут я збагнув, що цей пекельний тиждень, мабуть, була така підготовка.: "Ах же ж ви, мерзотники! Гадаєте, що вже дозрів?". Не знаю, може я цих мук і не витримав би, якби не ця „підказка”, що мені робити. І тут мене осінило: я не допоможу вам у цьому злочині. Чи не першу ніч я спав спокійно, а на другий день мене кидають у повну, набиту камеру, 60 чоловік. І життя пішло своїм шляхом. Експеримент не вдався – я не повісився. Але це була підготовка, вони давали мені депресанти, бо мені, кажу, хотілося дертися на стіну, я не знаходив спокою, мене щось так пекло – ніколи такого душевного болю не переживав. Я не скидаю того, що це арешт… Але ж згодом, після другого ув’язнення, мене чекало ще десять років – я до того спокійніше ставився.
Після суду мені виписали Новоданилівку, на кам’яні кар’єри. П’ять років отримав, їду в табір – ну я, власне по етапах уже находився, але з ким я з урок не говорив – "Куда?" – "Та в дев’яносто третю". – "Колёк! Так это же Бухенвальд! Так оттуда только через раскрутку можно уйти". Кажу: «Ну що ж я зроблю?» Вони мене послали в найгірший табір – кого з урок не спитав, то був найстрашніший табір на Україні. Це кам’яний кар’єр у Новоданилівці. Дійсно, якщо ти звідти хотів піти, то мав учинити злочин. Бо якщо ти в таборі вчиниш злочин, то тебе вивозять в іншу зону. Звідти дійсно можна було вийти тільки через «розкрутку».
Мене, на щастя, не зразу повезли в ту зону. Я потім здогадуюся, чому: у тій зоні ще десь півроку сидів Іван Русин. Вони, видно, в останній момент зрозуміли, що мене туди не можна посилати, бо там є однодумці. Тому я до року був в Ольшанську. Цей табір спокійніший, там мене обклали стукачами, але я там мав цікавий прецедент. Один із моїх приятелів, з яким я разом працював, раптом прийшов і признався в тому, що він був примушений за мною стежити. Білий такий, як стіна, каже: "Мені треба, Миколо, з тобою поговорити". І починає розказувати: „Мені сказали знайти можливість влаштувати тобі розкрутку". Тобто вони ще в Ольшанську, на першому році, шукали можливість мені в таборі зробити якусь «подлянку» і накрутити новий термін. Каже: "Так що будь обережним". Я кажу: «Нащо ти це розказуєш? Я тобі дякую, але якщо вони задумали, то вони і так це здійснять. Єдине може врятувати – випередити їх».
Цей чоловік погодився це все написати. Чесний і відважний вчинок. Потім мене вивезли в кар’єр на Новоданилівку, а його повезли в дурдом і тяжко над ним знущалися. Я не хочу назвати це прізвище, бо це мій кращий приятель, засновник УГС на Миколаївщині.
В.В.Овсієнко: Я його знаю.
М.А.Горбаль: Він зробив надзвичайно героїчний вчинок щодо мене – людина сидить за ДТП (дорожньо-транспортна пригода. – В.О.), а тут привезли якогось незрозумілого типа, то він погодився кагебістам стежити за мною, але, а коли вони дали йому таке злочинне завдання, то він чесно все мені зізнався і навіть погодився розповісти про це світовій громадськості. І цей папір у нього пропав. Я йому сказав: "Він у кагебістів. Готуйся, вони тобі це не подарують".
В.В.Овсієнко: А що – він кудись про це написав?
М.А.Горбаль: Ну, так. Я йому сказав: запобігти провокації можна лиш за умови, коли у світі появиться інформація про підготовку такої провокації. Я запевнив його, що знайду можливість передати таку заяву в світ, якщо він напише. Він погодився. Я його попередив, що після такої заяви його життя радикально зміниться. Він виявив готовність вийти на інший рівень. Одного прекрасного дня приходить і каже: "Нема того паперу, пропав! – Він у гебні". – "Та може ні?" – "Кажу, він там". Мене зразу на другий день вивезли у Новоданилівку. До речі, у вашій довідці Харківської правозахисної групи написано, що я там працював електриком. Я не знаю, з чого ви те взяли. Я працював молотом, лупав граніт.
В.В.Овсієнко: То не мій текст, його складали правники. Виправимо.
М.А.Горбаль: Я трохи працював електриком у Всесвятську на 35-й зоні під час першого терміну, а в Новоданилівці – кайло, молот і камінь, дванадцять годин. Чому? Бо дуже довго розводити на роботу. Передають в’язнів МВД у промзону. У житловій зоні одні менти, а тут під час розводу на роботу передають нас військам, бо цей кар’єр вже у зоні конвойних військ. Це інша адміністрація, всі ці перераховування... Так само дуже довгий зйом з кар’єру. Не дай Боже когось немає, якась там нендза якогось чортополоху наїлася, той того побив, це ж усі урки, ще щось. У кар’єрі на ніч знімається охорона, оті урки мають на волі знайомих, вони вночі заносять у ці кар’єри всякої біди, вони понапиваються… Я там важко працював, але з Божою допомогою витримав. Норма велика, привезуть тобі оцю булигу, з неї мусиш зробити бордюр чи сходи, чи парапет – то треба довбати.
В.В.Овсієнко: Які там інструменти були?
М.А.Горбаль: Була ручна робота, але я стояв на автоматичній, бо я там закінчив з відзнакою училище каменотеса. Так що я стояв на замовленнях. Пригадую, замовлення для будівлі ЦК Білорусії, всі ті карнизи робили. Простий відбійний шахтарський молоток, але там є долота, є молоток з зубцями. Для того, щоб вирівняти оту булигу, ти її б’єш на пил.
В.В.Овсієнко: Від цього биття відриваються м’язи від кісток.
М.А.Горбаль: У цьому вся біда. Отак збиваєш, здуваєш пил. Спочатку вогнемети за принципом ракетної системи – отакий невеликий апарат, бензина, отакий струмінь вогню відкидає, і коли тим вогнем палиш, то воно лущиться. Виявляється, граніт напластований. Це дуже твердий матеріал. Гуде страшно, як реактивний літак. А щоб плиту розколоти, довбеш дірку методом перетворення в пил. Одну, другу, третю, п’яту, потім набиваєш клинці, набиваєш плашки, колеш ті плити.
Так я там відбув. У третьому вироку написали, що я вже тиждень, як був заарештований, хоч я на той час ще ходив у кар’єр і працював. Мені оголосили на етап за день перед звільненням. Я мав звільнитися 24 жовтня, а 23-го мене забрали на етап. Я знав, що Ольга Гейко вже з кримінального табору поїхала в політичний, що Овсієнко з кримінального табору поїхав у політичний. Литвин уже поїхав у політичний...
В.В.Овсієнко: А Чорноволові на засланні зробили кримінал...
М.А.Горбаль: Я знав, що з кримінального членів Гельсінкської групи вже не випускають. Так що я вже знав, що напевно й мене не випустять. Я правда, не знав, за що вони мене посадили – та ні за що. Я не розкаявся, я залишався членом Групи. І не тільки залишався – за цей час, коли я був у цьому ув’язненні, вийшла книжка «Коломийка для Андрійка», вийшла у Нью-Йорку збірка "Деталі піщаного годинника", вийшла величезна стаття в двох номерах газети. Тоді "Українське слово" виходило форматом "Правди", то на двох сторінках у двох газетах була стаття "Життя в кримінальному таборі". Про умови, в яких я перебував. Потім мені прокурор у Миколаєві казав: "Так я на пузе прополз до Берлина, чтоби какая-то мразь на весь мір рассказивала, как ми здесьживйом..." А я написав про прокурорів, про наглядачів, про корупцію, про абсолютне свавілля в тому таборі – все описав.
Так що вони справу порушили за сто вісімдесят сьомою – це наклеп на радянську дійсність. А наклеп на радянську дійсність нема проблеми їм зварґанити – привезли із зони в Миколаїв до слідчого два воронки урок,більшості з яких я й в очі не бачив, але навчили їх, що мають казати: "Да, он со мной ходил, рассказывал, он сказал, он говорил..." – Слідчий усе те записував, часто й сам сміявся з того, але покази є покази.
В.В.Овсієнко: Що будете поїзди пускати під укіс.
М.А.Горбаль: Так, саме так, що я закликав їх, коли звільняться, поїзди пускати під укіс. Ну ж антисовєтчик, що він ще може говорити? Я сміявся над тим, але вони потихеньку назбирали. Виявляється, з Москви привезли добірку моїх віршів, яку вилучили у Татьяни Веліканової. Я її передавав у ту останню ніч перед арештом. Тоді я зрозумів, що ті вірші – і Василеві, і мої – до Москви таки дійшли, бо я їх разом передав. Того ж вечора мене побили і заарештували, але я ще встиг передати ті папери. Я казав Дмитрові Стусу: "Зверніться в КГБ, там має бути цілий пакет Василевих рукописів – мої ж то були в КГБ. Я не думаю, щоб їх спалили". Забрали вони при обшуку у Веліканової... Але я Вам уже про це розказував.
Вони б не перекваліфіковували мою статтю на шістдесят другу, мабуть, дали б сто вісімдесят сьому "прим", а можливо б випустили, бо щойно вони мене забрали, як прийшов прокурор і зачитав мені... Ага. Мене привезли в Миколаїв. Я, як кажуть урки, на понти: «Що таке?! Мені завтра звільнятися, я завтра маю бути на свободі!» – "Будете, завтра свобода, будете на свободі". Ну, думаю, хороба вас знає… Але ввечері, десь коло дванадцятої години, бо після дванадцятої я вже маю бути вільним, вони 23 числа до півночі зачитують мені санкцію на арешт, щоб я заспокоївся і спокійно спав у тюрмі. Зачитали санкцію на арешт по сто вісімдесят сьомій статті, але почали привозити всяких зеків, які що хотіли, то й казали. Навіть якогось там педераста привезли. Це смішно: вони, виявляється, розклеїли листівки по зоні, що арештували Горбаля, то я мав би до того «петуха» пройнятися симпатією, бо він же за мене виступав і його тримають тут під слідством. Я кажу: "Слухайте, не грайте свої комедії. Це його петушачі проблеми за сценарієм КҐБ".
Ну, вигадували, та коли привезли ото з Москви, їм стало легше, є матеріал. Якийсь декан з інституту культури, нєкій Кісельов, дав рецензію, що "это антисоветские произведения, за это судить надо". Мою "Думу" привезли з Тернополя (при чому тут "Дума, за яку я термін відбув?), була вона при справі – ну, збирали все, що могли. Вони привезли статтю Олеся Бердника. Вона була зроблена плакатною формою (вона була в «Літературній Україні», десь весною він це опублікував).
В.В.Овсієнко: 17 травня 1984 року, в "Літературній Україні".
М.А.Горбаль: Вони зробили її таким плакатом і кажуть: "Ти член Групи, а це ваш лідер. Ти чуєш, що він каже? Так він сьогодні на свободі, а ти відсидів один термін, другий термін відсидів – і ото впираєшся. Отам он за ворітьми жінка тебе чекає.. Ну, що ти впираєшся? Він каже, що це все вигадки західних спецслужб, про порушення в СРСР прав людини" Я кажу: «Це його проблеми, це проблеми Бердника якщо він там мав щось із спецслужбами. Після цієї наруги, яку ви вчинили наді мною, говорити про якісь людські права в цій країні був би злочин перед Богом. Я цього не зроблю». За логікою речей вони вважали, що не може людина, якій крок до свободи, яку вже чекають, яка відсиділа два терміни, не бачити, що вона втрачає? Сказати: "Ну, якщо, так лідери кажуть, то я не знав, вибачте". І все – цього було достатньо від мене. А я раптом кажу, що це Бердник так вважає, а я так не вважаю.
"Ну, ладно!". І мене кидають у камеру смертників. Тобто в корпус смертників. Це також мало би вплинути. Вони дають мені матрац, який рухався від вошей. Чому це раптом? Це спеціальний корпус. Під вікном у мене пес виє цілу ніч. Спати неможливо. Я два тижні перед сном сидів, бив вошей, руки, всі пальці і нігті були в крові, бо не можна було спати. Я гадаю, що це також було продумано. Це мало так збридитися – а свобода так близько, і це виття пса, і ці крики людей, які вішаються, це божевілля... Це я так зараз думаю – тоді я так не думав, а просто знав, що доведеться сидіти.
Я був забраний у жовтні 1979-го, але не випущений у жовтні 1984-го, а на етап я пішов із третім терміном тільки в серпні 1985-го. Майже рік. І не було потреби мене там тримати. Бо суд наді мною був у квітні, а приїхав я в табір на Урал 24 вересня. За три тижні після того, як не стало Василя Стуса. Зараз я розумію, чому мене тримали в тих камерах, чому створювали такі умови… Але, з Божої ласки, думка в тому плані тоді не працювала. І Богу дякувати.
В.В.Овсієнко: Це ж уже горбачовська епоха настала, коли Вас судили?
М.А.Горбаль: Коли мене судили, Горбачов уже був. Мені виписали десять і п’ять, але з огляду на те, що два роки першого терміну в політичному таборі я не займався антирадянською діяльністю, бо на тих віршах і піснях не було дати, то мені тих два роки зарахували до цього терміну, і стало вісім років. І те, що я на засланні чесно працював (бо я там дійсно сумлінно працював кочегаром) і не займався антирадянською агітацією, то мені ті два роки зарахували в заслання, і я отримав три роки заслання. Так по вироку значилося.
В.В.Овсієнко: Чого це їм так раптом це стало потрібним? Когось сумління шкребло, чи що? Усім же давали десять і п’ять, запросто.
М.А.Горбаль: Ні-ні, зачитав «десять і п’ять», але потім: "З огляду на те, що…"
Почалася епопея в табір Кучино на Уралі. В цей табір я їхав абсолютно спокійно, бо я вже знав, хто там є. Я вже знав, що там є і Литвин, і Овсієнко, і Лук’яненко, і Горинь, і Кандиба – про Кандибу мені хтось написав. Я вже знав, що Марченка немає в живих, бо я ще встиг у Миколаєві отримати перед арештом листа...
В.В.Овсієнко: І про Литвина?
М.А.Горбаль: І про Литвина, мабуть, уже знав. У Кучино їхав спокійно, знав – така доля. Мене тримали у відстійнику в Миколаєві, в тому захарканому, запльованому «стакані». Гадаю, що цим також певне нервове напруження створювали. Вони для психологічного тиску все випробували, що могли. Я то зрозумів, я вже сказав: Боже, нехай діється воля Твоя, Тобі видніше. Ну, а решту, Василю, Ви вже знаєте.
В.В.Овсієнко: То це хіба Ви тільки для мене розказуєте?
М.А.Горбаль: Ні, я це тільки для Вас. Я не хотів би, щоб воно десь звучало.
В.В.Овсієнко: То треба буде списувати на папір.
М.А.Горбаль: Отже ж, у цьому таборі мені вдалося з побачення передати тільки свій вирок, оригінал, і, здається, невелику добірку віршів. Що сталося з оригіналом вироку, не знаю, маю копію, переписану потім рукою Ольги Іванівни Стокотельної. Отакий маю цей вирок. А більше я нічого звідти не передав... Там я писав, працюючи на кухні... З тим вироком пішли ще якісь заяви. На кухні була в мене ідеальна можливість записувати, так що ще якісь заяви звідти пішли. Я боюся, що вони не пішли далі. Я знаю, в які руки це було передано, але його ніде в світі вже немає. Мабуть, зрозуміли, що вже в цьому нема потреби, чи що, не знаю.
В.В.Овсієнко: Ну, звідти передати – то треба було мати надзвичайний хист. Я знаю, що Стусові вдалося звідти передати рукопис «З таборового зошита».
М.А.Горбаль: Та іншого каналу не було – тільки через побачення. Я через побачення це й зробив. Ольга віднесла його за адресою. Мені йшлося про ориґінал. Я мав проблему, як списати вироки інших в’язнів. Пригадую, ще в Мордовії, дали прочитати на кілька годин. Я зміг тільки виписки зробити. Один наш спільний знайомий дав мені свій вирок на дві години почитати і вже біг, і якби я йому сказав, що перепишу і передам на свободу, то він би вмер зі страху.
Я був на пересилці в Казані, коли не стало Василя. Я пам’ятаю ті приморозки, холодно було в камері, коли Василя не стало.
В.В.Овсієнко: Про це Ви дізналися, коли приїхали в Кучино?
М.А.Горбаль: Як я дізнався? Мене тримали в тій карантинці, я й працював у камері напроти.
В.В.Овсієнко: А, десь там у сьомій камері?
М.А.Горбаль: Крайня камера була, де я працював – я не знаю, які там номери. Чую, хтось там підлогу тре. Згодом я дізнався, що це Василь Курило «шнирив». Ну, я думаю, мент же не буде терти підлогу. Чую шморгає уже під дверима камери, то я йому кажу тихенько: «Привіт Василю Стусу». Пішов, мовчить. Але потім, видно, вертається і так до камери каже: "Василь помер. У камері". Я приїхав 24 вересня, а десь 25-26 вересня дізнався, що Василя немає, сказали мені. Як помер? Чому помер?
Ну, а потім, як на мене, то отакого прямого терору було ще два-три місяці, а потім усе радикально почало мінятися. Мені здається, що якби Василь витримав ці чотири місяці...
В.В.Овсієнко: О, ще ж пам’ятаєте, скільки Сокульського, Кандибу, Рубана, Алексєєва по карцерах душили?
М.А.Горбаль: То справа така, я не знаю, але Іван Сокульський міг домагатися якоїсь там шибки: "А чому немає, а що немає?" Якщо ти не наривався, то вже й не присікувалися. Я на особливому не сидів у карцері, хоч підтримував усі акції, які там були. Я не сидів на особливому ні разу в карцері.
В.В.Овсієнко: Я теж, між іншим, там не був.
М.А.Горбаль: Я не знаю, за що Алєксєєва посадили.
В.В.Овсієнко: Ну, якоюсь мірою є сенс у тому, що Ви кажете.
М.А.Горбаль: Бо дивіться. Я працював на кухні і я ні разу не варив ту баланду, яка там була записана. Один раз прийшов Рак, чи як, цей капітан?
В.В.Овсієнко: Рак там часом бував.
М.А.Горбаль: Так. ДПНК. Він прийшов: "А что здесь напісано? А что ви дєлаєтє?" А там – Ви ж знаєте – була здорова алюмінієва каструля, то я кажу: «Я вже третій строк сиджу. Я тебе як бахну цим баняком…» То він більше не чіплявся. Я й рогалики часом робив, і котлети крутив. Хоч ніде цього не було написано, що рибу треба смажити – вона завжди мала бути відвареною. А я спромагався її підсмажити, ту рибку. Там крупа лишалася, я її розмолов та якогось пиріжка зліпив, там ще щось – ніхто не чіпався. А поки помиї виносив на вахту, повертаюся назад – нарвав оберемок кропиви попід запреткою та й варю зелений борщ. Кажу: «Все буде добре, не переживайте». Як хтось там вчепився, я кажу: "Так чекайте, це я роблю, щоб у тюрмі було краще? Це ви маєте робити, а не я маю робити. За логікою речей, я мав би робити, щоб було гірше, щоб тут криком усі кричали. Так я стараюся, щоб люди були задоволені, а ви мені перешкоджаєте". Так що ніхто не чіпався, я робив, що хотів.
А потім, коли нас перевели – пам’ятаєте? – на Всесвятську, то лежу я на ліжку, заходить начальник колонії, я зриваюся: "Ничего, ничего, лежите, лежите". Та ж Стуса за такий „злочин” убили.
В.В.Овсієнко: То вже майор Осін.
М.А.Горбаль: Там уже були ліжка, а не нари. То вже панцирне лікарняне ліжко. Лежиш, він заходить у камеру, ти зриваєшся за звичкою, бо це ж начальство – "Нєт, лєжітє, лєжітє..."
В.В.Овсієнко: Я пам’ятаю цей епізод.
М.А.Горбаль: Тому що вони вже бачили, що йдеться до змін. Вони чекали, поки прийде наказ. Серед тих наглядачів були примітиви, дебіли, якого вже не зміниш. Був там такий Новицький, був Руденко – така мразь, ото ходила, підглядала, де б на чому зловити, але коли ти йому кажеш: "Чого ти вислужуєшся? Ти мене хочеш на чомусь підловити?" Режим почав мінятися, як і в країні. Я знаю випадок з Михайлом Горинем. Я з Горинем був тоді в камері, з ним стало погано, то вони бігали, всіх лікарів скликали до ранку, його до санчастини принесли.
В.В.Овсієнко: То вже був лікар Грущенко. А той, що угробив Олексу Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка і Василя Стуса, називався Пчельников.
М.А.Горбаль: Так, час мінявся, але мене засудили при Горбачові, коли перестройка йшла. Ми в газетах, в "Известиях" читали такі статті, що й мені таке не інкримінували. Але ми сиділи в камерах. Ну, треба було ще трохи часу. Але на все Божа воля.
Коли я повернувся в Київ, то через кілька днів був вечір Василя Стуса, який уже був так далеко-далеко, так високо-високо від нашої суєти. Через кільки місяців почув, як студенти університету читають Стуса, – і таке відчуття, що то вже якась інша особа, то не той Василь, що бив кулаком в залізні двері тюремної камери... Я думаю, мабуть, так мало статися. А був би сьогодні Василь – з ким іти? З Хмарою, Чорноволом, чи з Лук’яненком, коли кожен з них зараз порізно. Чи не є небезпечним з такого високого лету опинитися в середовищі чвар? Думаю, що над тим усім Божий промисел. Може, йому й треба було залишитися у вічності на найвищій ноті. На найвищій ноті!
Може, так треба було залишитися Івану Світличному безмовним, бездіяльним (у той час, коли на усіх майданах України кричали, закликали, повчали) – щоб піти у вічність без суєти, світлим променем спокою? (Іван Світличний помер 25 жовтня 1992 року. Останні три роки лежав безмовним. – В.О.)
Очевидно, що і Василь, і Іван могли би так багато ще сказати світові, але на усе Божа воля. Нам бракуватиме їхніх узагальнень прожитого. От читаю зараз Данила Шумука. Я приємно вражений хоча би тим, що вона добре написана навіть у художньому плані. Я вважаю, що якби в нас було добре Міністерство освіти, то треба було б зараз організувати обговорення цієї книжки по школах усієї України. Адже ж це ми такі, така Україна – комуністи, націоналісти, червоноармійці, бандерівці, все це сплелося в одні долі – Данила Шумка. Тут не треба нічого видумувати. Не треба шукати Павку Корчагіна чи писати сфальшовану "Молоду гвардію". Ідеальний образ.
Але все потребує часу. Якби був добрий міністр освіти, то можна було б зробити в школах обговорення цієї книжки. Ідеальна річ – хочеш чи не хочеш, а все веде тебе до України. Він же перепробував усе. Хто винен у тому, що ми в такому становищі? Все зводиться до імперії. Ніякий комунізм, ніякий царизм – є потужна імперія, як би вона себе не називала – вона є зло для України. Іншої думки не винесеш, проаналізувавши цю книжку.
Та, мабуть, все, Василю.
В.В.Овсієнко: Ви кажете про аналіз… Але для цього потрібен матеріал. Чи думаєте Ви щось писати?
М.А.Горбаль: Так. Я надіюся, що я ще щось напишу. Я не беруся робити науковий трактат, бо я не маю належних знань. Щоб то робити, треба мати попередні знання. Я не зроблю навіть доброї мемуарної речі. Бо я не маю доброї пам’яті. Я не пам’ятаю. Я з приємністю читаю, що хтось там про мене зібрав якийсь матеріал, називає суддів, прокурорів, свідків по прізвищах – я їх не пам’ятаю. У мене все як один день, тому я не буду цього робити. Я, можливо, зроблю якийсь художній твір – я відчуваю настрій, я пам’ятаю запахи, я пам’ятаю динаміку, я пам’ятаю добро. Якщо воно десь проявлялося, то воно мені запам’ятовувалося. Я не пам’ятаю злих людей, але якщо є світла постать, то вона мені пам’ятається, і це мені часто сниться. Я ночами ходжу по абсолютно нових таборах, у яких я ніколи не бував, але таких реальних. Це ніби на іншій планеті, з таким способом існування, яким є табори. Я думаю, що в цьому плані щось зроблю.
В.В.Овсієнко: Тюрма не відпускає. Якось того Данила Шумука, про якого Ви згадували, запитали, чи він почуває себе психологічно вільним. Каже: "Ні. Я, – каже, – у снах здебільшого перебуваю в неволі. Вона, мабуть, ніколи мене не відпустить, я, мабуть, ніколи не звільнюся". Ну, так у нього 42 роки, 6 місяців і 7 днів – такий у нього сукупний термін. У мене тільки 13 з половиною, та й то тюрма не відпускає.
М.А.Горбаль: Так і я кажу – чи то в мене очищення від певної карми, чи, як кажуть, розв’язання всіх тих вузлів. Мусиш стати таким легким, щоб підніматись над собою… Так що є над чим подумати.
Мушу сказати, що в багатьох місцях я відчував якусь містичну руку. Я казав: "Боже, якщо Ти мені допоможеш це здійснити..." – і я брав якісь зобов’язання. І все збувалося, що я хотів. Я в найневірогідніших умовах зберігав ті матеріали. Здавалося, уже нема можливості передати – а вони передавалися. Я навіть виніс переконання, що якщо ти працюєш у руслі богоугодному, то що б ти не хотів, буде реалізовано. Cмерть тоді не страшна, бо смерть – це тільки етап. Я мав кілька блаженних місяців, сидівши з тим нашим дідом Семеном Скаличем-Покутником. Я питав, він мені розказував, коли має бути то-то-то... Я запитав: "Пане Семене, чому я Вам маю вірити? Написано ж, що буть лжепророки, а Ви пророкуєте, що от буде так, буде так, буде то..." Він каже: "Миколо, ти можеш мені не вірити, але мій обов’язок це тобі сказати". Що мені після цього думати? коли це Божий чоловік.
Їздив я до діда, зробив відеосюжет – не знаю, чи показував...
В.В.Овсієнко: Але там зазнято тільки його розповідь про вчення покутників. Там немає автобіографічної розповіді?
М.А.Горбаль: Ні-ні.
В.В.Овсієнко: А то теж важливо було б.
М.А.Горбаль: Їздив я на цю гору, про яку він оповідав, також зняв кусочок.
В.В.Овсієнко: Це село Синєвидне?
М.А.Горбаль: Ні, то він у Синьовидному живе. То якесь село Калуського району (Село Середнє. – В.О.). То був я на тій горі, яку покутники називають Сіон. Я попав туди в будній день, а виявляється, це свято мало бути на другий день. А я ж хотів потрапити на їхнє свято, коли покутники зберуться, але я не мав часу чекати, мусив їхати. (Показує фотографії. – В.О.). Отут, за словами Скалила, має бути храм Господній, оце де хрест високий, дерев’яний. Ото капличка, вже зробили її. Там такі кільця, джерела. А все то колись совєти тракторами загортали, щоб люди туди не збирались. Зараз покутники знову туди приходять. У селі є церква, яка їх далі ігнорує, як секту.
В.В.Овсієнко: Вам дівчинка казала, що тут буде храм?
М.А.Горбаль: Мене супроводжувала дівчина із тієї громади і саме так казала, що на цьому місці буде храм Господній, а це патріарший хрест. Вони вірять у це.
Добре, Василю...
В.В.Овсієнко: Дякую Вам, Миколо.
М.А.Горбаль: Якось із Божою допомогою вдалося ті тюрми перейти нам, Василю. У нас дуже подібна доля, бо і Вас тричі судили, як і мене і Вам усе це зрозуміле. Чи думалося, що колись сидітимемо в теплій хаті, в столиці, та й говоритимемо про ті страшні речі, ніби це й не про нас ідеться? Справді, хочеться вигукнути „Алилуя! Слава тобі Боже!”.
Який несподіваний стрес – перший арешт, який пекельний біль – другий арешт, щоб отримати третій, а з ним душевний спокій і віру.
В.В.Овсієнко: Дякую. Це було 17 липня 1998 року в хаті Миколи Горбаля в Києві.
[К і н е ц ь з а п и с у)