Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МОСКАЛЕНКО ГЕОРГІЙ МИТРОФАНОВИЧ

06.02.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 18 березня 2002 року.
І н т е р в' ю Георгія Митрофановича МОСКАЛЕНКА
(Останнє прочитання 6 лютого 2008 року)
В.В.Овсієнко: 18-е березня 2002 року, Москаленко Георгій Митрофанович. Г.М.Москаленко: Ну, почну розповідати, хай воно пише. Народився у 1938 році в місті Одесі. Батьки мої були робітничою сім'єю. Батько працював в одеському порту, не знаю, що він там робив, а мати в санаторії десь працювала кухаркою.
В.В.Овсієнко: А як батька звати?
Г.М.Москаленко: Митрофан мати називала його.
В.В.Овсієнко: І матір теж згадайте.
Г.М.Москаленко: Матір Ніна, дівоче прізвище Діянова. Вона так наче з болгар. Діянова Ніна Парфентіївна. А батько Митрофан Пантелійович.
У 1944 році почалося визволення Одеси, підходили совєцькі кораблі з моря і дуже обстрілювали Одесу, вона вся в диму була, у вибухах. Батько нас забрав і перевіз до села Якимів Яр Ширяєвського району в Одеській області. У 1944 році мені було шість років, і в селі я жив від 1944 року по 1954 рік, десять років я ріс у селі. Після того приїхав працювати в місто Київ на відбудову столиці. Із січня – якщо взяти по трудовій книжці – 1955 року і по сьогоднішній день я працюю сантехніком. Був слюсарем, був бригадиром, був майстром, був виконробом. Усі сантехнічні роботи по монтажу сантехнічних систем Києва і Київської області робив. Мав людей у підпорядкуванні до сорока душ – бували такі періоди. Працюю і по сьогоднішній день. Можна сказати такі слова: мій ровесник, президент Кучма, теж тридцять восьмого року, працює, а що ж я буду не працювати? Я ходжу і кручу потроху труби.
По суті справи, щодо вивішення прапора, що можна сказати? З малих літ у нас були переселенці з західних областей, розповідали про самостійну Україну. Це мене цікавило, я завжди тягнувся до тих дядьків, послухати, що ж це за самостійна Україна, що це таке, чого вони хотіли. Вони були виселені з західних областей, розселені на Одещині. Із літературних творів – може й ви вчили колись – у Корнійчука в п`єсі "Загибель ескадри" про Україну багацько сказано. Оповідання «Шумейко і Шафранський» – там про арсенальців. У вас такого в читанці не було – це десь у четвертому класі вивчалося. Там синьожупанники, сірожупанники – вони з Коновальцем штурмували "Арсенал". То це мене почало цікавити – значить, була якась держава. Надалі, вже в процесі навчання, я вивчав статистику, "Кобзар", історію України. Я знав, що з часів Київської Русі Україна мала державність, за Богдана Хмельницького мала державність, у сімнадцятому чи у вісімнадцятому була незалежна Україна – так вона й повинна мати державність. У шістдесятих роках, напередодні вивішення прапора, – то був період утворення в світі багатьох держав: Малайзія, Лаос, Камбоджа, Панама, Уругвай, Парагвай – усі утворювали свої держави. Народ протестував, виходив на демонстрації, їх стріляли, розганяли водою, а вони вимагали незалежності або звільнення від колоніального ярма.
В.В.Овсієнко: То був крах колоніальної системи.
Г.М.Москаленко: Так. Плакати були, що вони розбивають ланцюги колоніалізму. І в мене в цей час виникало питання: а чого ж у нас тихо, ніхто нічого не робить, ніякого спротиву? Треба було якесь гасло народу кинути, щоб побачили, що ми теж поневолена країна. Ми повинні нагадати і своїм, і чужим, що ми мали державу і ми повинні мати свою державу. Крім того, вивчаючи статистику – я ж навчався в економічному інституті – я знав, що Україна виробляє 60 відсотків сталі, прокату, чавуну і цукру, борошна, сала, м'яса, а 20 процентів національного прибутку Україна давала в скарбницю Радянського Союзу. А національний прибуток становив у ті часи десь 300 мільярдів карбованців – значить, Україна давала п'яту частину, тобто 60 мільярдів прибутку. Та коли б утворилася своя держава, то нам жилося б, мабуть, краще...
У нас було однодумців десятків два на роботі, ми не приховували своїх поглядів, ми скрізь про це говорили. Збиралися молоді люди в гуртожитку і на роботі – скрізь, що Україна повинна мати свою державність, щоб бути в такому становищі, як Чехословаччина чи Угорщина – свої армії, свої символи, своя грошова одиниця, своє форма державності.
Я зустрів однодумця, з яким ми жили в гуртожитку, в одній кімнаті, – Кукса Віктор Іванович. Зустрів я його як свого однодумця, почав з ним обговорювати це питання. Про прапор я думав ще до армії, мав одного товариша, але якось це відійшло. Він сказав, що нас постріляють на тому даху. Той товариш відмовився (ще до армії). А цей товариш погодився, ми почали готувати цю справу.
В.В.Овсієнко: А хто він такий? Скажіть про нього трошки більше.
Г.М.Москаленко: Він був робітник, працював на будівництві трактористом.
В.В.Овсієнко: Звідки він родом?
Г.М.Москаленко: З-під Богуслава, там є село Медвин.
В.В.Овсієнко: Він з Медвина? То знамените село.
Г.М.Москаленко: Там була Медвинська республіка, там був великий опір радянській владі. Із села Медвин. (Віктор Кукса з села Саварка, неподалік Медвина. – В.О.). Він теж зі свого боку цікавився цим питанням, люди багацько розповідали, що там робилося. Вирішили: «Підем?» – «Підем!». Я навчався в Інституті народного господарства, роздивився, як туди добратися. Спочатку ми хотіли на Центральному вокзалі це зробити, але там прожектор освітлює дах, то нам би там не дали почепити прапора, збили би звідти, з даху. Вибрали дах Інституту народного господарства, де я навчався. Я придивився: там була пожежна драбина нагору. Я роздивився всі підходи. Пішли закупили синій і жовтий матеріал, зразок тризубця взяли з асигнації УНР – Української Народної Республіки, на прапор його нанесли і написали: "Ще не вмерла Україна, ще вона не вбита". Не ДП, а ДПУ – як і сьогоднішня назва. Це Валерій Кравченко сказав «ДП» – ні, «ДПУ». Наша організація називалася «Демократична партія України». Ми навіть значка виготовили – бачите на мені на знімку? Ті, що були підкинуті, вони вкрали в гуртожитку. У нас є значок, але я не знаю де він зараз – крильця, ромбик такий, в ньому «ДПУ» написано. Так що це був свого роду зародок Демократичної партії України. Оце після того, як почепили прапор на Перше травня 1966 року, ми сфотографувався. Є в мене і кращі фотокарточки, але ця більш ясна. Ми готувалися це зробити. Я самопал зварив, бо я електрогазозварювальник, сантехнік. Там була спільна кухня, півгуртожитку нею користувалося. У гуртожитку як: у кого щось є, там ложка, виделка, а в кого й нема, то всі збігалися на кухню.
В.В.Овсієнко: Де то ви жили в гуртожитку?
Г.М.Москаленко: У Святошині. До армії я жив на Червоноармійській, навпроти стадіону, а після армії в Святошині поселили, бо то була підрядна організації по будівництву. Нам будівельні замовники давали роботу і там розселяли нас. Була в мене така чеська папка, у ній уже готовий прапор. Папка замком застібалась, я з нею на навчання ходив, у мене було вечірнє відділення. Туди я вклав виготовлений у гуртожитку прапор з тризубцем, з оцими написами.
В.В.Овсієнко: А як ви його зшивали – це ж гуртожитку, так?
Г.М.Москаленко: Це були такі довгі шарфики. Одного ми розпустили, синього, жовтий був цілий. Зараз прапор наполовину синій. Ніде було побачити – в нашому уявленні він мав бути схожим на радянський, що там була червона смуга дві третини і синя одна третина. Ми зробили синьої дві третини і жовтої одна – наче символ: синє небо над пшеничним полем. Зшили, помістили тризуб, надписи.
В.В.Овсієнко: А тризуб як, ви вишивали чи з чогось зробили?
Г.М.Москаленко: Вирізали з чорної матерії і пришили туди.
В.В.Овсієнко: Тобто він чорний був?
Г.М.Москаленко: Так-так, чорний. Чому? Ми знали такого Римаренка, що все памфлети писав на націоналізм. Римаренко писав, що коли наступали німці, то бандерівці закликали: скрізь на парканах малюйте чорним кольором національний символ – тризуб. Зараз золотистий тризуб, а ми з того взяли, що скрізь малювали для агітації і пропаганди в чорному кольорі. Так і ми зробили.
Ніж я робив на роботі, і самопал зварив я, чого мені й дали частину першу і частину другу 222-ї статті: самопал я робив і ножа робив. Кукса цього ножа брав на дах. Чого там Кукса опинився? Збирався я з цією папкою на драбину лізти, коли він каже: «Я не зможу з твого самопала стріляти, ти, мабуть, побудь тут, а я полізу». Ну, поліз він туди. Він там розрізав, почепив, вітер підхопив...
В.В.Овсієнко: Як воно там було, це ж скільки там поверхів?
Г.М.Москаленко: Оце нас сфотографували недавно, а оце, бачите, 1968 рік. Там нагорі є шпиль, над входом до інституту. Там висів червоно-синій прапор. Це навпроти заводу "Більшовик", біля танка.
В.В.Овсієнко: Тепер це Київський національний економічний університет – КНЕУ.
Г.М.Москаленко: А тоді був Київський інститут народного хазяйства. Коли він зрізав прапора, то його вітром понесло, поки він вчепив нашого. Було таке відчуття радості, що ось свій – а того вітром здуває. То ми вранці поїхали подивиться… Вважайте, це зробилося десь у дві години ночі. Ми пішки звідки йшли до Святошина.
В.В.Овсієнко: А коли ви приїхали вранці?
Г.М.Москаленко: Десь о десятій, я точно не можу сказати. Уже прапора не було. Там прийшов якийсь парторг до сторожа: «Що то таке?» Зразу викликали КГБ, сфотографували. Це все в нас у справі показано, там усе сфотографовано, в кольорах. У їхніх архівах усе це збереглося.
В.В.Овсієнко: То ви сфотографували?
Г.М.Москаленко: Не ми, а кагебісти сфотографували. У справі це є на кольоровому фото. Справа в трьох томах.
Так що поліз Віктор, а я залишився внизу. А чому мені більше дали – чия ідея, хто організував, "кто кого склонил" і так далі. І дали мені "троячку" за це діло.
В.В.Овсієнко: Я хотів би, щоби Ви розповіли, як Вас виявили.
Г.М.Москаленко: Як виявили. Там у статті все сказано – ми не крилися зі своїми поглядами. Ми говорили, що маємо бути незалежні. Це ми говорили відкрито, як то кажуть, не остерігаючись, на інститутських семінарах, коли там ставилися такі питання. У мене була тема дипломної роботи про "СЭВ – Союз Экономической взаимопомощи". Якщо пригадуєте, було таке, зразу ж за Варшавським Пактом. Коли ми вивчали ці демократичні країни, то я виступав. Згідно з програмою комуністів – Ви ж, мабуть, теж вивчали історію КПРС, – в один день Леніним були визнані Фінляндія і Україна, десь у грудні 1917 року. Ну, Фінляндію Захід відстояв, а Україну окупували і знищили. Я на семінарах просто вставав і говорив: «Чому б не поставити це питання на голосування, спитати у народу, чи хочете він відділитися? Давайте будемо соціалістами, але житимемо так, як Чехословаччина. Будемо спільно виступати проти загарбників, але треба відділитися, щоб не було цього економічного та соціального приниження». Так що виявити нас було неважко.
Це сталося 1 травня 1966 року. Я четвертий курс закінчував, а потім навчався на п'ятому. Вони довго шукали. А потім до нас у гуртожиток підкинули сексота, поселили його в нашу кімнату, він почав вивідувати. Потім по кишенях пішли, вкрали мого блокнота з адресами і весь Совєцький Союз перебрали – там і Ташкент, там і Алма-Ата… Вони мені потім показували схему, яку відпрацьовували.
Так що виявити нас було неважко. Вони спочатку весь стаціонар обійшли, а потім і за вечірнє відділення взялися. А я ж своєю рукою робив усі ці написи на прапорі. Нас гукнули у військкомат заповнити анкети друкованим шрифтом, наче для поїздки за кордон, мене і мого товариша з кімнати. Я зрозумів, що це в цій справі. Так що вони вже формально на мене виходили. Тут їм уже стало ясно, що писав я.
В.В.Овсієнко: А той, що до Вас його підселили, – прізвище його можна назвати? Чи Ви не вважаєте потрібним?
Г.М.Москаленко: Я можу згадати, але треба часу.
В.В.Овсієнко: Ну, то пізніше згадаєте. (Олексій Лебідь. – В.О.).
Г.М.Москаленко: А потім до мене в камеру підкидали хлопця з Макарова, він називався Школьний, забув, як його ім`я. Він наче проторгувався на складі, цвяхів не вистачало дві тонни, то його посадили. Це вже в камеру його мені підкидали. А до Вас не підкидали?
В.В.Овсієнко: Обов'язково, але то під час слідства, а ми зараз говоримо про те, як на Вас вийшли.
Г.М.Москаленко: Я потім згадаю прізвище. Він у мене, між іншим, на фото є. Якесь західняцьке прізвище – Велега, Гелега чи якось так. Так що підкинули сексота на місце проживання.
20 лютого 1967 року я працював майстром-сантехніком у Фастові. Приїхали оперативники в нашу монтажну організацію до Києва, подзвонили на Фастів, послали за мною машину, привезли мене в цю монтажну організацію. Там уже стояв так званий "бобик" і три співробітники КГБ в цивільному одязі, оперативники. І повезли мене на вулицю Рози Люксембург – Ви там не бували, на Рози Люксембург?
В.В.Овсієнко: Був я там теж.
Г.М.Москаленко: Мартинюк – не чули такого?
В.В.Овсієнко: Ні.
Г.М.Москаленко: Якраз цей мене затримував. Начальник слідчого відділу Піддубний і Мартинюк. Там почали мене допитувати, що й до чого. Ми, звичайно, відчували, що нас скоро заберуть, і все відкидали.
В.В.Овсієнко: Вас же одного затримали?
Г.М.Москаленко: Мене взяли і того, що зі мною у військкомат ходив, що сексотом був. А потім і третього взяли, Віктора Куксу. Їх узяли, може, туди-сюди, а мене вже точно брали, згідно з моїм почерком. Я добу відкидав усі звинувачення, коли цей Мартинюк каже: "Чоловіче, не мороч голови нам і собі – на, читай". Дає зізнання Кукси – Кукса: «Так, ми зробили те і те». Вже зізнався. Я кажу: "Ну, раз чоловік уже розповів, то я продовжу розповідати, а цього третього – Олексій Лебідь, що жив з нами в кімнаті – ви відпускайте, бо цей чоловік нічого не знав і нічого не бачив". Третього вони відпустили, а нас перевезли в слідчий ізолятор КГБ, там ми спали на дивані під кагебістськими шинелями. Прошмонали і поселили в камери, почали слідство.
В.В.Овсієнко: А скільки вас тримали на Рози Люксембург?
Г.М.Москаленко: Одну чи дві доби, забув. Може, дві доби. Але ж це було 35 років тому. Вас там менше тримали?
В.В.Овсієнко: Мені 5 березня 1973 року там тільки оформили якісь папірці та й повезли ночувати на Володимирську, 33.
Г.М.Москаленко: А цей мені каже: зізнавайся про те, те й те. Усе точно не розкладали, вони хотіли, щоб це було моє зізнання. А я казав, що нічого не бачив, нічого не знаю, нічого не чув. А коли дали прочитати написане рукою Кукси, то що я вже буду відкидати, коли все сказано? Ясно було, що вони мене "зачинять". Повезли мене на Володимирську, в слідчий ізолятор. Водили на допити по два-три рази на день. Наприкінці, як уже вияснили за прапор – хто, що, куди, звідки і як то робилося, – то слідчі казали, що вони побували в Криму, засмаглі повернулися: "О, хлопці, ви ще тут? Ну, давайте ми ще трошки щось допишемо. А, самопал? Ну, він нас не цікавить, це робота міліції, але хай воно тут буде." Тоді вже причепили цього ножа і самопала, наче додатковою статтею. «Вас, – кажуть, – будуть карати по статті за прапор, а ніж і самопал – то супутне, щоб було пом'якшення». Спочатку мені готували чотири роки, а потім три дали. Судили, три дні суд тривав.
В.В.Овсієнко: Коли суд відбувався?
Г.М.Москаленко: З 31 травня по 2 червня. Але там не сказано, скільки суд тривав. Після суду нас знову перевели до ізолятора. Це було 1 червня, якраз у День захисту дітей. Нам весь цей період, поки йшло слідство, не давали ніяких газет читати – у них там своя кагебістська тактика, щоб нам не поступило ніякої інформації, бо, може, в газеті з'явиться якась об'ява чи що – то наче для мене знак, що все добре. Тому я це запам'ятав, що 1 червня нам газети принесли. Нас окремо тримали, ми один одного не бачили. До суду ми не зустрічалися. А там була якась кагебістська бібліотека, вони приносили художню літературу. А після суду нам вперше дали газети. Весь червень ми там були, нас тільки десь 18 липня повезли в Харків на Холодну Гору – Вас не везли через Харків?
В.В.Овсієнко: Чи запам'ятали Ви прізвища слідчого, судді? Варто би згадувати таких людей.
Г.М.Москаленко: Так-так. Слідчий був майор Разумний, начальник слідчого відділу підполковник Дубовик. Генерал Тіхонов приходив подивитися на нас – це начальник КГБ чи Києва, чи України, щось таке, це високий чин. Там у статтях цей Тіхонов згадується. Хотів дізнатися, хто нас на таке підштовхнув. Він не раз у нас був. Що я йому казав? Що свого часу це зробив і Олег Кошовий – теж пішов зі зброєю, його там підстраховували. "Так то же было за идею, за Родину!" – і так далі. – «А ми ж, – кажу, – теж щось таке подібне вчинили».
В.В.Овсієнко: А суд вас який судив?
Г.М.Москаленко: Закрите судове засідання Київського обласного суду. Ні, не сказано, що закрите, але воно було закрите. Три дні тривав суд, не пускали народ. У залі були інформатори, кагебісти – з десяток людей та охорона.
В.В.Овсієнко: У вас не було ніяких свідків?
Г.М.Москаленко: Свідки були. Викликали з армії одного хлопчака, що свого часу в нашому гуртожитку жив. Слідчі давали мені прочитати показання свідків із гуртожитку. Покази були такі нейтральні, а один був – він у нас вважався не зовсім повноцінним хлопчаком, щойно вийшов з ФЗУ і рвався до кар'єри комсорга або парторга, – то він казав, що ми його просвіщали в національному питанні, те-те-те говорили, тобто наче звинувачував нас. Головченко Дмитро його звати. Казав, що ми виховували його на українській ідеї. На нього Мітя казали. На мене він наговорив. Питали його, де народився, де працював…
Повернувся я в ту ж саму організацію, довго прописку не міг отримати.
В.В.Овсієнко: Та Ви розкажіть, будь ласка, як Вам у зоні велося і де Ви були, – це обов'язково.
Г.М.Москаленко: Ми зупинилися на тому, що 18 липня нас повезли в Харків на Холодну Гору. Це теж цікавий момент. Ви знаєте, як це – в "столипінах", там кримінальні в`язні, везли чоловіків, жінок і дівчат, усі за ґратами, конвой нас водив до туалету, ми були з чубами, нас доти не стригли. В`язні дивувалися: «А, мальчики, почему не стрижены, почему не в форме?» Звичайно, уже в зоні нас брили, стригли регулярно.
Привезли нас до Харкова вдень. Була велика спека в цьому "столипіні". З автоматами і вівчарками, як ото нас і на суд вели. Нас це смішило, ми йшли й сміялися – офіцер попереду з наганом, а ті майже під ребра тебе автоматом підштовхують. Так само було і під час вигрузки з вагонів. Затоптали нас у вагон – Ви знаєте, як натоптують – і пекли під сонцем години три. Там зомлівали, там не було чим дихнути. Це так робили, щоб ти відчув, що таке етап. У Харкові Вас не тримали?
В.В.Овсієнко: Я був там, і не раз.
Г.М.Москаленко: Там нас вивантажили, проходить санітарна обробка, там уже нас постригли налисо, кинули в камеру смертників – там залізні ліжка, все на цепах, усе в залізі.
В.В.Овсієнко: Це точно так.
Г.М.Москаленко: До мене одного підселили, він їхав з концтабору.
В.В.Овсієнко: З Явасу?
Г.М.Москаленко: Так, їхав уже десь на переслідство. Він наче інформатор був, суджений як поліцай. Потім, уже в таборі, мені сказали, що це табірний стукач. Він розповідав, куди нас везуть і що там буде. Ми не страхалися тої камери.
В.В.Овсієнко: Бо не знали, що це таке?
Г.М.Москаленко: Ми не знали, що то камера смертників, то він нам розповідав. Ми з гумором до цього ставилися. У цих камерах ми перебули добу чи дві, а потім нас перевели вище, в загальну камеру. Там уже ми зустріли Михайла Осадчого. То вже "наш". Ми більше прихилилися до Осадчого, ніж до цього старика. Осадчий почав нам дещо роз'яснювати.
В.В.Овсієнко: А Осадчий куди їхав?
Г.М.Москаленко: Його десь на переслідство брали на Україну.
В.В.Овсієнко: Це 1967 рік? Бо він у 1965 р. був ув'язнений. (М.Осадчий був заарештований 28.08. 1965, отже, його дворічне ув`язнення вже закінчувалися, то його повертали етапом в Україну. – В.О.)
Г.М.Москаленко: От у шістдесят сьомому його везли. Не знаю, чи в табір його везли, чи з табору. Ми там перебули десяток днів з Осадчим, це на третьому поверсі. Там жінки чоловікам «коня підганяли», щось там передавали.
Привезли до Мордовії. Ми вже знали, куди нас везуть, що це мордовський концтабір. Висадили на станції Потьма. Це вперше я був за межами України, наче в іншу державу попав – наче й зорі не ті, і місяць наче не той. Вперше за цей період, відколи нас зачинили в лютому, я побачив зелену траву, бо я ніде не бачив зелені. Вже якесь полегшення було. У Потьмі ми лежали на загальних нарах, Куксу мого блощиці заїдали, він чухався, коли спав.
В.В.Овсієнко: То вас уже разом везли?
Г.М.Москаленко: Так. Коли нас везли на Харків, то утрамбували в один так званий «трійник», де мало бути троє, а нас було дев'ятеро. Зверху кримінальники їхали з нами. Дев'ять душ нас було в «трійнику». Вони нас розпитували, чого це ми не стрижені і що ми таке зробили. Я трохи розповідав, а Кукса не міг. А мене блощиці ніколи не кусали.
В.В.Овсієнко: А, то є така кров, що вони її не люблять.
Г.М.Москаленко: Так що я спав спокійно. Повезли нас далі на сортування. Там уже прийшла машина, привезли нас у концтабір. Ми вже приблизно знали куди. Нам сказали, які там є земляцтва – бандерівці, поліцаї, власівці, прибалти. Звичайно, там кожного, як Ви знаєте, зустрічають. Особливо з інвалідних бараків, бо всі працюючі на роботі. Питають: "Хлопці, звідки?" – "З Києва." – "О!" Там українська мова взагалі була пануюча, як Ви знаєте. І всі закони були встановлені українцями – як поводити себе в концтаборі. Так що всі орієнтувалися на нас. Це наші повстанці всіх там поставили на місце, хто намагався на голови нам сісти. Бандерівцям усі кланялися – і монархісти, і всі інші. Ну, а прибалтійці – це вже були наші союзники, завжди з нами в одній футбольній команді, в одній баскетбольній.
Зустріли нас з радістю і сказали, що зараз усі з роботи прийдуть. Нас повели на те фото, в тих картузах ми вже, один на одного дивилися та сміялися, на кого ми схожі. А в бараках нас прийняли, звичайно.
В.В.Овсієнко: То це в якій зоні? В 19-й?
Г.М.Москаленко: В 11-й. Селище Явас. 19-й – це Лєсной, за 30 кілометрів. З дуже великою увагою до нас поставилися, десятки людей зійшлися. Особливо старі з Магадана, з Норильська, джезказганці – старі кадри, хто по 20 років уже відбув. Кава по колу пішла, чаї... Як Ви знаєте, там не питали, за що тебе зачинили – зачинили та й усе, це вже далі саме собою з`ясується.
В.В.Овсієнко: Так-так, там ніколи не випитують про справу.
Г.М.Москаленко: А воно від наглядачів пішло. Підійшли наглядачі, росіяни з Ленінграда: «А, знаменоносцы – привет!» Вже самі наглядачі сказали. Вони і солдатам на вишках розповідали, хто там сидить – такі й такі бандерівці, старі, молоді і так далі.
Зустріли нас і почали виховувати – що ми знали, чого ми не знали, про національний рух розповідали. Що там позитивне – за три роки я не чув там жодного матюка; до старших і менших усі звертаються на "ви", до мене в тому числі – мені було там 27 чи 28 років, – "пане Юрію", бо це ж Георгій-побідоносець, ім`я Юрій з того ж самого кореня виросло.
В.В.Овсієнко: То Вас називали "пан Юрій"?
Г.М.Москаленко: Так, галичани, в основному.
В.В.Овсієнко: То була добра школа.
Г.М.Москаленко: Добра школа. Там був Донцов, Міхновський – усе, як криївки робити, як ховатися від переслідувань, вся тактика боротьби викладалася. Там була «Просвіта», Крути, Базар – усе це відзначалося, ці наші трагедії під Базаром, під Крутами і багато що іншого. Між іншим, памфлети Римаренка там теж багато чого дають. І роман "Мир хатам, війна палацам" Юрія Смолича, "Реве та стогне Дніпр широкий" – Ви читали це?
В.В.Овсієнко: Так-так.
Г.М.Москаленко: Там теж є про проголошення незалежної республіки, дзвони Софії, як батальйони крокували – це все теж інформація, яка від нас ховалася. У мене й зараз ці книжки є, хлопці в мене читають.
В.В.Овсієнко: А кого Ви з повстанців запам'ятали, які враження справили вони на Вас?
Г.М.Москаленко: А ось тут стаття. Ми там зустріли Стеценка, який у "Молодій гвардії" Фадєєва фігурує як комендант Краснодона. То він розказував, хто такі були краснодонці. По-сьогоднішньому – це була шайка злодіїв: прийшли посилки солдатам німецького гарнізону, а вони обікрали ті три машини з посилками, а потім почали їх продавати. А за злодійство німці ж карали добре. Вони за злодійство чи на місці вбивали, чи пізніше розстрілювали. Вони їх похапали, коли ті продавали сигарети, всякі шоколади. Їх просто повкидали в шурф як злодіїв. А потім Фадєєву в 1947 році доручили з цих злодіїв зробити символ супротиву окупаційним властям. З цим Стеценком я розмовляв. Синявський теж там сидів, я з нами розмовляв. Хоч вони наче й інших поглядів, бо була все-таки полеміка між росіянами і нами. А це районний керівник Служби безпеки з Коломиї, Василь Якуб'як... Зараз імені Василя Якуб'яка є Конгрес українських націоналістів у Білій Церкві. Це в них на прапорі написано, тому що після відбуття 25 років він повернувся в Білу Церкву. Уже помер, вісімдесят років мав. Уже років сім, як він не живе. Він пройшов страшні етапи. Тричі тікав, доганяли його з вівчарками, напівживого назад у табір тягли. Дуже розумна людина, він багато просвічував усіх новоприбулих, це такий чоловік.
Ну, може чули, Степан Мамчур. Я з його сім'єю знайомий. Зараз його сім'я в Ірпені живе, я її провідую завжди. Може, знаєте, Іван Гель зі Львова був, Богдан Горинь, Ярослав Лесів – це найближчі мої товариші. Опанас Заливаха, Йосип Тереля, що за релігійну діяльність сидів, із Закарпаття. Він підкоп робив у 19-му концтаборі, його хапонули і в Володимирську тюрму завезли. Він до нашого гурту не дуже йшов, знайшов там своє коло. Наші бандерівці обурювалися, що він не дуже хилиться до нас.
В.В.Овсієнко: Ну, він такий своєрідний чоловік.
Г.М.Москаленко: Ви його знаєте?
В.В.Овсієнко: Трохи знаю. Я з ним не сидів, але багато про нього чув.
Г.М.Москаленко: Чорнявий такий хлопець. То він десь виїхав?
В.В.Овсієнко: Десь він за кордоном зараз, так.
Г.М.Москаленко: Оце такі хлопці. Ще там був Володимир Калиниченко – не чули про такого? З бородою він був. Казали, що він свого часу був інформатором КГБ, а потім збунтувався, вони його кидали в карцери, у психіатричку. Він нам усе це розповідав.
В.В.Овсієнко: То Володимир – а як прізвище?
Г.М.Москаленко: Калиниченко. Йому "десятку" дали.
В.В.Овсієнко: А якого він віку?
Г.М.Москаленко: Може, на пару років молодший від мене.
В.В.Овсієнко: То це, може, Віталій Калиниченко?
Г.М.Москаленко: Чи Віталій...
В.В.Овсієнко: З Васильківки Дніпропетровської області, сидів за спробу перейти кордон з Фінляндією. Другий раз він сидів зі мною в Кучино на Уралі – за членство в Українській Гельсінкській групі.
Г.М.Москаленко: Може, я забув – може, щось таке й було. Він з бородою ходив.
В.В.Овсієнко: На особливому режимі з бородою вже не можна було. Він десь 1938 року народження – так?
Г.М.Москаленко: Може й так.
В.В.Овсієнко: То це Віталій. Якщо за перехід кордону, то це Віталій. А чи були у Ваш час спроби спротиву адміністрації, страйки, протести?
Г.М.Москаленко: Там, у лагері? Було. Там помер один чоловік, Ми вважали, що його знищили всякими уколами та іншим. Ми його до прохідної несли на поховання.
В.В.Овсієнко: Не пам'ятаєте прізвища?
Г.М.Москаленко: Забув, не можу сказати. Потім – не знаю, було це у вас чи ні, – ми вечорами збиралися й розучували стрілецькі пісні.
В.В.Овсієнко: Так-так, було. Але повстанців у мій час уже стало менше.
Г.М.Москаленко: А наглядачі підходили: "Разойдись! Разойдись!" На стадіоні збиралися, там було два чи три духових оркестри, і естрадний оркестр був. Хоч у нас утримання було 44 копійки на добу – це такий норматив був на суворому режимі, там у мене довідки є про утримання, – та ми збиралися і на стадіоні співали, хоч і не стрілецьких, а народних пісень. Там за парканом сходилася мордва і вислуховувала. Серед наглядачів і українці були, то цим наче подобалося. А за стрілецькі пісні ганяли. Ми розучували гімн, десь там ховаючись за колодами чи по стадіону шпацируючи по двоє – по троє. Інформація там ішла – від Прибалтики, нашим із Польщі йшла, із Чехословаччини. У тих газетах розписувалося про українське життя, про роки боротьби ОУН, як убили генерала Пєрацького. Між іншим, Дмитро Бесараб, якщо Ви чули, був у тій сотні, яка розстрілювала Пєрацького. Поляки розмовляли по рації французькою мовою. Але хлопці знали, вони підслухали телефонну розмову і зробили добрячу засідку. Про це було і в польській газеті, яка потім прийшла, ми читали. А Дмитро був з оцим MG-42 німецьким. Каже: «У нас сотня називалась, але нас було всього п'ятдесят душ у сотні, та кожен третій був з німецьким кулеметом». Там добряча засідка була... Ні, Пєрацький – це був міністр внутрішніх справ Польщі до війни, а це генерал Кароль Свєрчевський, він брав участь у війні в Іспанії. То це на Свєрчевського засідку вони зробили…
В.В.Овсієнко: , Так, міністра внутрішніх справ Пєрацького вбили ще 1934 року, а Свєрчевський – це вже повоєнний час.
Г.М.Москаленко: Так, сорок п'ятий чи сорок шостий рік був. То, каже, там і міномети били. Там засідка добряча була. Там вони їхали з охоронцями, і цей, прошу пана, генерал у конфедератці вискочив і почав вказівки давати. А той Бесераб, каже, як сіконув, що його надвоє переломило. Чому його не розстріляли – тому що він зовсім неграмотний був, цей Дмитро Бесараб. Він вважав, що він жертва, що його втягнули в цю справу. Він з Лемківщини, між іншим. Розповідав, як він там був. Вони знищили всю цю колону Свєрчевського. Потім на них там цілі полки кинулися переслідувати. А їх дві сотні в засідці було. Багато загинуло, мало кому з тих двох сотень вдалося врятуватися. Він розповідав таку трагічну історію, що його товариша міна розірвала і всі нутрощі вивернуло, то він попросив Дмитра добити його, бо він не хотів москалям попадатися в руки, щоб вони його катували. І він змушений був добити свого товариша.
Це ми говорили про те, кого зустрічали в концтаборі. Може, всіх згадав, а може, не згадав. Відбувши покарання, я повернувся в Київ.
В.В.Овсієнко: А яка була процедура повернення? Вас звільнили прямо Мордовії чи, може, везли в Київ етапом?
Г.М.Москаленко: Процедура повернення була така. Коли я приїхав у 19-й концтабір...
В.В.Овсієнко: Ви сказали, що були в 11-му. А потім Вас перекинули в 19-й – а коли?
Г.М.Москаленко: Мабуть, у 1969 році нас перевезли в 19-й концтабір, за 30 кілометрів від 11-го. Везли поїздом. Привезли в концтабір, який до цього займали кримінальні злочинці. Ми впорядковували там. Там я знову працював у будівельній бригаді.
В.В.Овсієнко: А в 11-му що Ви робили?
Г.М.Москаленко: Там я сантехнічні роботи виконував, і в 19-му теж. Професія була дефіцитна, вона була потрібна й там. Та, мабуть, у всьому світі це потрібна професія. Так що я завжди працював, у мене характеристика є.
Звідти я звільнився. Спеціально для кожного, хто звільнявся, присилали з Потьми "воронка", садили з охороною і везли на пересилку, вже на відправку додому. Там уже видавали гроші, які ти заробив за цей період, видавали документи, давали мордовський паспорт. Потім уже його міняли на совєцький...
В.В.Овсієнко: Навіть паспорта Вам видали?
Г.М.Москаленко: Так, мордовський паспорт, трьома мовами. Російська… В Мордовії дві мови – ерзя і мокша, – так що трьома мовами. Між іншим, я на Полтавщині мордвина зустрів, то він радий був зі мною побесідувати, що я його батьківщину бачив. Мені дали паспорт, гроші, я повернувся до Києва. Ще на Потьмі нам видали все після цього "воронка", в якому я як у діжці їхав – моторошно було їхати по тих виямках. Поїхав до Москви, там пересадка, поїхав у Київ, до своєї монтажної організації. Якщо коротко, то мене взяли майстром. Спочатку мене прийняли робітником третього розряду, хоч у мене був п'ятий.
В.В.Овсієнко: А де це?
Г.М.Москаленко: Це на вулиці Виборзькій, у Києві.
В.В.Овсієнко: Як та установа називається?
Г.М.Москаленко: КСУ-521, Київське спеціалізоване управління № 521. Звичайно, там адміністрація дивилася на мене скоса, і я весь час відчував себе під наглядом – мовляв, зрозумій, чоловіче, що ми ж тебе можемо будь-коли знову туди відправити. Між іншим, я спілкувався з Мартинюком. Коли мене не прописували, я звертався до КГБ, казав: "Якщо вважаєте, що я вже не потрібен, якщо я вчинив злочин, то дозвольте мені, згідно з Декларацією прав людини, виїхати за кордон. Там я буду працювати і не буду вашим ворогом. Я буду працювати в будь-якій державі світу – дозвольте виїхати". Мені казали: «Ти замість виїхати кудись поїдеш знов туди». Так що виїзд був недозволений.
Враховуючи, мабуть, те, що я свою роботу добре знав, я швидко з цього третього розряду піднявся знову до свого вищого, я знову став бригадиром, потім знов став майстром, доручили мені людей. А потім і виконробом був, працював на оборонних держоб'єктах, на "Арсеналі", на Білоцерківському шинному заводі, на Броварському заводі порошкової металургії, на ракетному заводі в Боярці. Я працював і не знаю, чому мені перешкод не було. Через три роки я навіть квартиру одержав – це вже якийсь плюс цій адміністрації по роботі, бо мене цінували як робітника, поклопоталися десь перед райкомами, і мені видали квартиру. Одержав, але, звичайно, не в Києві, а в Бучі – це передмістя Києва. Я й сам не хотів у Києві: чим на Оболоні одержувати, то краще десь в Ірпені чи в Бучі.
В.В.Овсієнко: А Ви були самі чи одружені? Про це Ви не згадували ніде.
Г.М.Москаленко: Після повернення одружився. Коли одержав квартиру, у мене було вже двоє дітей.
В.В.Овсієнко: Назвіть дружину.
Г.М.Москаленко: Звати дружину Матейко Віра Григорівна, з Чернігівщини, з Ніжинського району, на три роки молодша мене, 1941 року народження.
В.В.Овсієнко: Ви казали, діти у Вас є? Назвіть їх поіменно і роки народження.
Г.М.Москаленко: Один син – Олег, 1966 року народження, це ще до ув`язнення. Другий – Роман, 1972 року народження. Потім третій хлопець, 1973 року народження, – це Сашко. Зараз вони хто працює, хто не працює.
Потім що – пішов на пенсію.
В.В.Овсієнко: А до Вас якісь претензії влада мала? Кагебісти Вами цікавилися? Ви бачили, може, якесь стеження за собою?
Г.М.Москаленко: Було. Сусіди мені говорили – між іншим, росіяни Протопопови (може, не варто біло називати прізвище): "Приходили, очень интересуются, Жора, кто к тебе ходит, кто бывает. Так что будь осторожен". Я кажу: "Дякую за інформацію. Я почуваю себе нормально, дякую, що ти мені сказала". Бо то жінка прийшла і сказала. Коли я звертався з приводу того, що я ж п'ятий курс інституту не закінчив, щоб відновитися на п'ятому курсі і закінчити, то мені в тому ж КГБ в оперативному відділі казали: «Допомагай нам працювати, ты имеешь авторитет среди лагерников, ты можешь нам очень много сделать; нас интересует, откуда поступает литература с Запада, кто ее распространяет, а наш председатель КГБ по Киеву – депутат Киевского горсовета, він тебе поновить, щоб ти закінчив п'ятий курс і одержав диплом». Кажу: "Дякую, я не можу з вами співпрацювати – не така моя вдача, щоб я на своїх товаришів доносив. Краще я не закінчу п'ятий курс. Я не можу бути донощиком на своїх товаришів і доносити на їхню діяльність і співпрацювати в цьому напрямку з КГБ". – "Ну, в такому разі ти п'ятий курс не закінчиш". Мені видали академічну довідку, тут вона десь є, про закінчення чотирьох курсів. Ось: п'ятий курс я не закінчив. У мене на п'ятому курсі до лютого вже була дипломна робота.
В.В.Овсієнко: Так Ви й досі без диплома?
Г.М.Москаленко: Так він уже, мабуть, мені й не потрібен. Я зараз на пенсії. Четвертий курс я закінчив, п'ятий я не закінчив.
В.В.Овсієнко: А ще ж у сімдесятих роках було багато чого – Українська Гельсінкська Група була...
Г.М.Москаленко: Я все це слухав по радіо "Свобода", "Німецька хвиля", "Голос Америки" – я все це чув. Між іншим, я Ваше прізвище чув там не раз. Я чув, що повторно мої товариші пішли до концтабору – Іван Гель, Ярослав Лесів теж, здається...
В.В.Овсієнко: Ярослав Лесів теж. Він був членом Гельсінкської Групи. Йому фабрикували справи про наркотики.
Г.М.Москаленко: Він був хлопець такого невеликого зросту, він дуже активно виступав, енергійно себе поводив.
В.В.Овсієнко: То була особистість, так. А коли Ви на пенсію, кажете, пішли?
Г.М.Москаленко: Я пішов у зв'язку з Чорнобилем, у 1994 році.
В.В.Овсієнко: Ага, а перед тим уже ставало вільніше, вже створювалися громадські, політичні організації – чи Ви брали участь у роботі якихось організацій?
Г.М.Москаленко: Обов'язково! Я брав участь в організаціях, я ходив на всі мітинги, ходив на демонстрації. Я скуповував символіку, коли вона з'явилися, тризубці – це ж на стадіоні тут починалося. Потім, коли я поїхав у 1987 році в Прибалтику, була така екскурсійна поїздка в Тракаї, то там наші символи продавалися, прапорці. Україні сильно Прибалтика допомагала в цьому – як Ви знаєте, це наші союзники по концтабору, вони були з нами заодно завжди.
Потім я зустрічався зі своїми товаришами на II з'їзді УРП в Будинку кіно. Мені зустрівся Богдан Ребрик – може, чули про такого...
В.В.Овсієнко: Певно, Богдана Ребрика я добре знаю.
Г.М.Москаленко: Він з Івано-Франківська, це мій добрий товариш і, здається, з мого 1938 року. Там я з Богданом Горинем зустрівся, ми були раді побачитися. Десь у мене і мандат був делегата II з'їзду УРП.
В.В.Овсієнко: То Ви були в УРП, так?
Г.М.Москаленко: Мені хлопці дали мандат, щоб я пройшов туди на засідання. Там виступав Левко Лук'яненко, там виступив охоронець Августина Волошина. Головував Лук'яненко. Там було ще багато товаришів, які сиділи. Потім уже на мітингах стрільців побачив у формі, то я марширував з ними аж до "Просвіти". Товариство "Просвіта", здається, і зараз там знаходиться.
В.В.Овсієнко: У Музейному провулку, 8.
Г.М.Москаленко: Мені тоді було цікаво, то я за ними зі своїми хлопцями марширував, дівчата й хлопці була вдягнуті в однострої, мене хвилювало так подивитися на це все.
В.В.Овсієнко: Але членом якихось організацій Ви були?
Г.М.Москаленко: Не був.
В.В.Овсієнко: Товариства репресованих, скажімо...
Г.М.Москаленко: Казали, Євген Пронюк зараз має приміщення в будинку Міністерства закордонних справ. Мій товариш Віктор Кукса там був і казав, що на нього там не завжди реагували. То він пішов звідти і не ходить більше. Я зустрічався зі Славою Стецько разів два, вона розпитувала про табірне життя. Мій товариш Якуб'як – це ж бандерівець, то її це цікавило. Степан Мамчур їх цікавив. Вони більше галичанами цікавилися – що вони говорили, як вони себе поводили і таке інше. Потім мені від УРП надсилалися додому партійні газети. Павловський, по-моєму, з ОУН, що біля "Арсеналу" (він теж виїхав на якийсь час, а тепер повернувся на Україну). По-моєму, ОУН імені Ольжича – там, на Січневого повстання.
В.В.Овсієнко: Там видавництво імені Олени Те ліги, вони Олега Ольжича видають.
Г.М.Москаленко: Там є Павловський. Чому я у нього був?
В.В.Овсієнко: А, може, Павло Дорожинський?
Г.М.Москаленко: Може, Дорожинський. Він був у Мюнхені, а це повернувся на Україну. Ви знайомі?
В.В.Овсієнко: Так-так.
Г.М.Москаленко: Чому я був у нього – бо я з концтабору. Мені бандерівці передали фото Йосипа Сліпого – Ви ж знаєте, що це спадкоємець Шептицького. Саме концтабірне фото. Він не хотів фотографуватися, але його вмовили. Я ще не знав тоді, що Слава Стецько повернулася, вона там на Хрещатику мала приміщення. Я думав, що це єдина ОУН, а потім дізнався, що вони в КУН перейменувалися – а це бандерівці, а то мельниківці, між ними розбіжності з давніх-давен ідуть. Але я не знаю, чи воно до нього дійшло, це табірне фото. Я вважав, що воно важливе було б для історії. Я передав секретарці, а чи вона передала цьому Дорожинському, чи не передала, я не можу сказати.
В.В.Овсієнко: То інша організація – то бандерівці, а то мельниківці, вони не дружать між собою з 1940 року.
Г.М.Москаленко: А в таборі вони дружили.
В.В.Овсієнко: Там мусили.
От я зауважив, що коли Ви називали рік народження, 1938-й, то дату не сказали.
Г.М.Москаленко: 24 липня.
В.В.Овсієнко: І ще отаке. Ви навчалися в середній школі – коли Ви її закінчили?
Г.М.Москаленко: В 1962 році. Це було у Святошині, вечірня школа, ШРМ – школа рабочей молодежи. Номер забув. Вона була при станкозаводі.
В.В.Овсієнко: Ви сказали, що в армії служили – у яких роках?
Г.М.Москаленко: З 1957 по 1960-й.
В.В.Овсієнко: А коли Ви почали навчатися в цьому інституті?
Г.М.Москаленко: З 1962 року, після закінчення вечірньої школи.
В.В.Овсієнко: Мені треба було уточнити ці дати. Назвіть свою адресу і телефон – хай тут буде.
Г.М.Москаленко: Будь ласка. Після того, як я одержав квартиру і вийшов на пенсію, то проживаю в селищі міського типу Буча Київської області. Це біля Ірпеня. Домашній телефон 26-115, код Бучі 297. Робочий телефон у штабі Демократичної партії України (я тимчасово тут працюю) 229-20-66.
В.В.Овсієнко: То Ви є членом цієї партії? Бачу, значок у Вас є.
Г.М.Москаленко: Як бачите. З 1998 року.
В.В.Овсієнко: А поштова адреса в Бучі?
Г.М.Москаленко: Поштова адреса: Нове шосе, 13, кв. 100. Поштовий індекс 08292.
В.В.Овсієнко: Це вважається Києво-Святошинський район?
Г.М.Москаленко: Писали так, але зараз, коли я звертаюсь у якихось справах, то кажуть, що в нас Ірпінський район, але я такого не чув.
В.В.Овсієнко: Я теж такого не чув. А як шукати Вашого колеґу Віктора Куксу?
Г.М.Москаленко: Будь ласка, зараз. Мій товариш по концтабору Кукса Віктор Іванович проживає зараз у Києві, на Борщагівці, домашній телефон 472-48-10. Робочий телефон: 444-05-63, Інститут нафти, Новобіличі.
В.В.Овсієнко: Цей запис зроблено 18 березня 2002 року в приміщенні обласної організації ДемПУ на Подолі, провулок Ярославський, 3-Б. Записав Василь Овсієнко.
Рекомендувати цей матеріал