Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КУКСА ВІКТОР ІВАНОВИЧ

11.02.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 10 квітня 2002 року.

Інтерв'ю Віктора Івановича КУКСИ
(Останнє прочитання 11 лютого 2008 року).

В.В.Овсієнко: 10 квітня 2002 року розповідає Віктор Іванович Кукса. Яка тут у нас адреса?
В.І.Кукса: Жолудєва, 8, квартира 37.
В.В.Овсієнко: Скажіть також поштовий індекс.
В.І.Кукса: Це, по-моєму, зараз Київ-134.
В.В.Овсієнко: 03134. І телефон у Вас є?
В.І.Кукса: Мій домашній телефон: 472-48-10.
В.В.Овсієнко: Записує Василь Овсієнко.
В.І.Кукса: Я народився в Київській області, Богуславський район, село Саварка. Таке мальовниче село на річці Рось.
В.В.Овсієнко: Назвіть дату народження.
В.І.Кукса: Народився я в 1940 році, 13 лютого. Село наше досить цікаве, і школа, в якій я вчився, досить цікава. А не так школа, як учителі, які мене вчили. Школа наша завжди виховувала патріотів. Викладачі в переважній більшості були патріоти своєї справи і патріоти своєї Батьківщини. У нас був учитель музики, який відсидів 25 років і прийшов знову в школу.
В.В.Овсієнко: А як того вчителя звати?
В.І.Кукса: Це був Чалий Дмитро Євдокимович. Він був на Колимі, на всіх, мабуть, совєцьких етапах. Залишився він живий, прийшов після таборів, захворів і помер. Він уже був у роках. Переважно це були розумні від природи чоловіки, які ще пам'ятали Українську Народну республіку. Та навіть моя мати пам`ятала – вона у трирічному віці залишилася сиротою, її взяли до себе заможніші люди, вона в них виросла. Цей чоловік – так би мовити, її вітчим – теж відсидів більше двадцяти років по таборах.
В.В.Овсієнко: Бажано називати імена цих людей, якщо пам'ятаєте.
В.І.Кукса: Ронський, Олександр Ронський, теж відсидів. Я пам'ятаю, коли він повернувся з таборів. Я вже був у такому віці, що пам`ятаю. Мабуть, це була перша післясталінська амністія.
В.В.Овсієнко: Десь 1954 рік.
В.І.Кукса: Так, десь у ці роки він повернувся. Він потім працював на цукровому заводі, заготовляв оці солом'яні мати, що ними купи буряків накривають. І часто до нас заходив, дещо моєму батькові розказував. Батько в мене від природи був людина розумна, теж багато чого мені розповідав.
Ще цікаво: у нас через річку Рось є село таке, Січ називається. У тому селі було поширене прізвище Кобець. З 20 – 30-х років усіх Кобців вистрілювали. Якщо твоє прізвище Кобець – НКВД тебе будь-якою ціною забере і знищить. Знищували навіть за те, що ти носиш таке прізвище. Це пояснюється дуже просто. У часи, коли йшло становлення совєцької влади, у нас у селі її не було довго, тому що народ був проти цієї влади. Український народ боровся з більшовизмом ще до двадцятих років. У двадцятих роках це загинуло. Я народився в цьому селі, серед оцих людей, яких знав, я чув багато чого. З самого раннього дитинства я знав гімн "Ще не вмерла Україна". Ну, може, не всі слова знав, але більшість я знав. Мав непоганий голос, міг навіть заспівати його. Звичайно, я старався на людях не співати. Хіба серед знайомих. Я старався нікому це діло не розказувати. А вже коли мені було років 25, жив я в гуртожитку. Там різні люди були. З оцієї хрущовської «відлиги» почалося таке бродіння серед людей. Я, як людина вже трошки знаюча, як кажуть, національно свідома, прислухався до всього цього. Читав, ну, щоб так багато, то не дуже, але я читав.
В.В.Овсієнко: Давайте зупинимося. Я хотів би, щоб Ви згадали про своїх батьків, поіменно, від якого до якого часу вони жили.
Марія Поліщук, дружина: Скажи про математика Кравчука, який викладав у школі…
В.І.Кукса: Так, у нашій школі колись працював знаменитий математик Михайло Кравчук.
В.В.Овсієнко: А, це той академік, що був репресований і загинув на Магадані? (Нар. 27.09. 1892 на Волині. У Саварці працював 1919-21 рр., академіком ВУАН обраний 1929 р., заарештований 21.02. 1938, загинув 9.01.1942. – В.О.).
В.І.Кукса: Так, це мій директор школи. Я його не знав, бо він жив там трохи раніше, але дух отого Кравчука – він лишився надовго. З цієї ж школи виходець Архип Люлька, авіаконструктор. (24.03.1908 – 1.06.1984. Конструктор першого двоконтурного турбореактивного авіадвигуна. – В.О.). Це мій сусіда, з батьком корови вони пасли в дитинстві.
В.В.Овсієнко: Батька Ви згадали – як його ім'я?
В.І.Кукса: Від природи мій батько був досить розумна людина. Але так життя його склалося, що він був у ті часи дуже бідний, особливо в тридцятих роках, коли вже був одружений. Але коли людина від природи мала розум, то його поставити головою сільської ради. Бо не було кому зайняти це місце. Але він знав собі ціну, знав, з ким має справу. Навіть коли прийшли німці, він був головою села. Його радянська влада на фронт не взяла, його залишили для підпільної роботи. Але його підпільна робота закінчилася, коли він ховав молодих дівчат від вивезення в Німеччину. Отож рознарядка приходить: "давай дівчат", а він дівчат цих, звичайно, збирав, але – у нас там біля річки такий великий яр – то він туди їх у кущі поховає, цих дівчат, і так майже нікого не здав у Німеччину. Що ще вони робили? Палили комори з хлібом, щоб німці не вивозили... А потім його один із комуністів здав, його забирає гестапо, він попадає в богуславську тюрму. Там його страшно катували, у цій тюрмі. Але цей же самий, який його здав, – він його і випустив, бо німці давали останнє слово перед розстрілом. Викликають: викопай для себе яму. Викопав. Потім через одну добу в шість годин ранку вони розстрілювали в ту ж яму, яку ти викопав. Але перед цим вони дають останнє слово – можете, що хочете, сказати. І той побоявся, що батько може не витримати і сказати, що він комуніст. А батько комуністом ніколи не був. І він каже батьку вночі: "Іван, – каже, – іди нарубай дров для комендатури». Вивели його з камери. Каже, там охорони такої не було, то він через паркан – і на Богуслав. Там такі яри, і він утік звідти. Коли втік, то вже переховувався. Аж потім, у 1943 році, його забрали на фронт. Він воював до 1945 року, дійшов до Берліна, після війни прийшов додому.
В.В.Овсієнко: То що, батько досі є чи помер?
В.І.Кукса: Ні, батько помер. Я звільнився з табору, але не встиг: приїхав, коли батько незакопаний лежав. Мороз був, я приїхав, батько на кладовищі лежав – не закопували, чекали мене. Це був 1969 рік. Оце я так застав батька. Його рік народження 1907. Іван Васильович Кукса. А мати – Оксана Анатоліївна, дівоче прізвище Земенко. Вона народилася 1911 року, померла 1987 року. Мати моя родом із сусіднього села Ольшаниця. Батьки її повмирали, вона залишилась сиротою в три роки. Її взяли багатші люди на прізвище Лонські – українська така сім'я. Їх було два брати: один – Олександр Ронський, це той, який взяв до себе мою матір. Його рідний брат – Крисань, він був чи не полковник, от я не пам'ятаю, але досить високий чин мав у армії Симона Петлюри. Його розстріляли, коли армія розпалася і Петлюра вийшов за кордон. Їх тоді позабирали і порозстрілювали десь тут у Києві. Оце де офіцерське кладовище. Ті совєцькі офіцери – вони лежать на кістках армії УНР. Мене один знайомий дід водив туди і показував місце, де розстрілювали офіцерів Української Центральної Ради. Там, де оця Мінора єврейська, туди далі по цьому яру пройти. Там зараз вигулюють собак. От на тому місці розстрілювали офіцерів Української Народної Республіки. А закопували їх на цьому офіцерському кладовищі. Коли ми з тим дідом ходили, там ще кістки непозакопувані були. Це було десь, мабуть, у 1972-74 роках. Зараз уже, мабуть, заложили генералами.
Так от, брат цього вітчима моєї матері теж десь там похований. А потім що? Коли прийшли більшовики, то цього Олександра Ронського в 1920-30 рр. заарештували, як і всіх, і на табори. Він довгий час просидів у таборах і прийшов додому вже після амністії, працював на цукровому заводі, заготовляв мати для буряків, щоб накривати буряки. То я його ще бачив, не один раз зустрічався з ним. Він помер раніше, а жінка його жила після нього ще, мабуть, років з десять чи більше.
Мати моя жила і працювала в колгоспі все своє життя. Це те, що я можу розказати про матір.
В.В.Овсієнко: А школу Ви закінчили коли?
В.І.Кукса: Закінчив я школу в 1957 році. А вже коли я потрапив у гуртожиток, то почалося серед людей отаке бродіння. А чому було бродіння – ця «хрущовська відлига» сприяла національному піднесенню. Я тоді ще не ходив у цей гурток, що тоді називався, по-моєму, "Жайворонок". Я вже пізніше знав тих людей, які ходили на цей хор. Туди ходили і Алла Горська, і Людмила Семикіна, мабуть, – точно не знаю – покійний Василь Симоненко. Якщо знайти фотографію, то можна подивитися. Я пізніше ходив у хор "Гомін". А перший хор був "Жайворонок". Це перший хор, який почав колядувати в Києві. Ним керував Леопольд Ященко.
В.В.Овсієнко: По-моєму, Ященко керував хором "Гомін"?
В.І.Кукса: "Гомін", "Гомін".
В.В.Овсієнко: А з якого року Ви почали туди ходити?
В.І.Кукса: Я почав ходити туди з 1969 року. Той хор збирався над Дніпром, де ця дача колишніх воєнних міністрів. Це біля Печерської Лаври. Туди сходилися покійний Іван Макарович Гончар, усі люди, хто був національно свідомий. Там знайомилися, те коло розросталося. Коли цей хор заборонили, то він розколовся на два. Один пішов у приміщення, бо тоді ж говорили, що не маєте права на вулиці, йдіть у приміщення.
В.В.Овсієнко: А яке приміщення?
В.І.Кукса: Частина людей пішла в приміщення школи, не пам'ятаю її номера, але це дуже добре знає Ігор Голобуцький – він і зараз ходить у цей хор. Там люди вже помінялися, але частина давніх людей залишилася – вже в такому віці десь за шістдесят, але вони досі ходять у хор. От Вам фотографія.
В.В.Овсієнко: То тут є Василь Симоненко?
Марія Поліщук: А це Василя Литвина жінка, це Алла Горська.
В.І.Кукса: А ось Василь Симоненко, а це... О, я вже забув. Але цікава фотографія?
В.В.Овсієнко: О, так, так!
В.І.Кукса: У гуртожитку було багато людей, які почали цікавитися цим, але не знали люди, до кого і куди піти. Оскільки я вже знав Георгія Москаленка, ми вирішили щось таке зробити.
В.В.Овсієнко: От Ви в гуртожитку жили – а Ви десь працювали?
В.І.Кукса: Я працював на будівництві.
В.В.Овсієнко: І що – зразу після школи на будівництво? А в армії Ви були?
В.І.Кукса: Був у 1959 – 61 роках.
Слово за словом, дійшло до того, що треба щось робити. Навколо нас були патріотично налаштовані люди, які не проти були підтримати з нами стосунки і щось зробити, та ми вирішили поки що зробити щось удвох. Вирішили почепити національний прапор. У нас була купюра (десь вона є на цих фотографіях), ми звідти взяли тризуб, бо його ніде більше не було. Виготовили прапор. Щоправда, виготовлення прапора – це теж була велика проблема.
В.В.Овсієнко: Цікаво, як це було?
В.І.Кукса: Совєцька влада подбала про те, щоб на Україні не було жовтої тканини. У ті часи на Україні марно було й шукати де-небудь жовту тканину – її не знайдете. Ми ходили по магазинах, синю ми знайшли. А жовтої – ну де її взяти – нема. Продавали на Гарматній в універмазі шарфи. Вони такий наче трохи коричнюватий відтінок мали, хоч і жовті. Подивилися – підійде. Купили ми цю тканину і вирішили пошити прапор. Ми жили в кімнаті вдвох. Там і третій був, але його десь не було в цей час. У кімнаті ми і зшили прапора.
В.В.Овсієнко: То ви шили вдвох з Георгієм? Вручну?
В.І.Кукса: Так-так. Вручну – а що там його шити? Вирізали з чорної саржі, що на підкладки йде, тризуб. Ми свідомо його зробили чорним – ми знали, якого він повинен бути кольору, але вирізали з чорної саржі тризуб і, як аплікацію, нашили на прапор. Я знав слова національного гімну, але писали ми не для людей, які будуть на вулиці, бо звідти не видно буде слів, а для тих, хто його потім зніматиме. Написали слова "Ще не вмерла Україна" і свідомо додали "ще її не вбито". І поставили три крапки. Це було написано на прапорі. Ну, давай домовлятися, де його можна вивісити.
В.В.Овсієнко: А цей текст – він вишивався нитками чи його було написано?
В.І.Кукса: Ні, писаний. Писали чорнилом. Виникло питання, де повісити прапор. Спочатку був план повісити його на вокзалі, над центральним входом. Обдивлялися кругом. Там було б досить складно, бо велика була охорона, а це ж треба було зробити під Перше Травня. І ми так собі подумали, що не встигну я туди залізти, як мене звідти знімуть – снайпер або ще хтось. І вирішили відкласти це діло – прийшли до висновку, що треба повісити на інституті. А чому на інституті – це дуже просто пояснюється. В совєцькі часи маніфестація, яка йшла на Хрещатик з цієї частини Святошина, сходилася або їх звозили автобусами до заводу "Більшовик", що навпроти Інституту народного господарства. Там вони шикувалися в колони, піднімали свої транспаранти і йшли на Хрещатик. Політехнічний інститут, Інститут народного господарства та інші. Тоді всіх студентів гонили на ці демонстрації. Ясно, було розраховано на те, що цей прапор побачать багато студентів, і, може, у когось це, як кажуть, пробудить національну свідомість.
Ця ідея була з радістю прийнята. Ми дочекалися пізньої ночі, десь о другій годині ночі сідаємо на останній трамвай і їдемо з Святошина до заводу "Більшовик". Ми вийшли на одну зупинку раніше, обдивилися все, хоч ми й до цього там уже були. Надягаю я на свої туфлі шкарпетки-рукавиці, беру цей прапор за пазуху, але там на цьому місці висить червоний прапор. Я знав, що я буду зрізати червоний прапор, чому я й узяв кухонний ніж. Прапор за пазуху, ножа в кишеню, по драбині поліз. Досить важко було.
В.В.Овсієнко: Там пожежна драбина?
В.І.Кукса: Пожежна. Дах бляхою покритий. Це як з вулиці дивитися, то дах наче плоский, але то не так – він усе під кутом. Але коли бляхою покривається, то там роблять такі рубці. Я за ці рубці брався й залазив. Витягнув ножа, підчепив знизу це червоне полотнище, воно покотилося по даху, там зачепилося. А я витягнув свій національний прапор і почепив на це місце. Зліз я з даху, подивилися, вийшли ми на дорогу – дуже гарно розвивається, красиво дивитися. Вночі воно освітлюється – перед Першим Травня робили освітлення. Ми пішли.
В.В.Овсієнко: А перед цим ви оглядали це місце, заходили туди? Як там залазити – це ж треба знати наперед?
В.І.Кукса: Москаленко вчився в цьому інституті, він роздивився і сказав, що там є пожежна драбина, до неї можна пройти і по ній залізти. А в нього був спеціально для цього діла зроблений самопал. Для чого він був зроблений? Це на випадок, якщо хтось ітиме або хтось із міліції нас побачить, то щоб не кричати, а лише подати сигнал. А набитий самопал був сіркою з сірників. У дитинстві всі робили такі самопали. Георгій повинен був дати мені сигнал, щоб я тікав – це спеціально для сигналу. У нас була одна пляшка бензину. Ми ним полили все довкола драбини, коли я вже зліз, на той випадок, якщо шукатимуть з собаками, то щоб собака не міг відразу взяти слід. У мене залишилися рештки бинта – я бинтом прив'язував прапор. Ми прийшли до Комсомольського парку, там є таке занедбане озеро, то решту того, що було, ми вкинули в озеро. І на тому все це закінчилося.
Нас знайшли по почерку. Москаленко ж писав на прапорі. Там перешерстили всіх студентів, і його вичислили по почерку, це було встановлено графічною експертизою.
В.В.Овсієнко: Але чекайте, Ви згадували, що наступного дня ходили в парк – який це парк?
В.І.Кукса: А, так-так. Це Пушкінський парк. Біля інституту було багато люду. Ми туди не підходили. Прапор висів, його зняли десь о десятій годині ранку, чи десь так, бо ще й боялися туди лізти: думали, що там заміновано. Воно ж викликало переполох – такого ж ще не було. Вони його зняли і зразу подзвонили в Москву. Тоді ж тільки через Москву все йшло. А з Москви була вказівка: "Любой ценой найти и наказать!" Та завдяки тому, що тут, на Україні, ще був Петро Юхимович Шелест, Царство йому Небесне, нам дали по мінімуму.
В.В.Овсієнко: Але чекайте – вас же досить довго не могли знайти? Чи були якісь ознаки того, що вас шукають? От Ви мені показували якісь документи.
В.І.Кукса: Були, були. Документи – це вже пізніше. Це вже коли я повернувся з ув`язнення, то мене виселяли як неблагонадійного. А тоді вони напали на слід досить скоро, але не брали нас. За нами дивилися, підсилали всяких провокаторів, агентів, ті затівали з нами всякі розмови. Вони хотіли знати, з ким ми маємо справу – може, ми маємо справу з якоюсь організацією чи ще з кимось. Така була їхня ціль. Я так собі думаю, що ради цього нас так довго не брали.
В.В.Овсієнко: А може не впевнені були?
В.І.Кукса: А може й не впевнені були. Це можна буде дізнатися тільки з архівів. Якщо нас коли-небудь реабілітують і відкриють документи, то там ясно стане, чому. Хоч, мабуть, і там цього немає. Кажуть, що в них була подвійна бухгалтерія – якщо хтось писав донос, то це не означає, що зараз той донос у справі. Його могли спалили або кудись передати. Ну, це все стане зрозумілим, коли відкриється архів і все можна буде почитати.
В.В.Овсієнко: А якихось викликів у міліцію чи якихось підозрілих розмов не було?
В.І.Кукса: Було дуже багато. Я писав про це. Викликають у військкомат: пиши друкованими літерами, заповнюй анкету обов'язково друкованими літерами. Перепровіряли, бо на прапорі ж було написано друкованими літерами. А після таборів мене постійно викликали: якщо десь щось у Києві – мене викликають у військкомат: пиши розписку, що ти нікуди не будеш виходити з гуртожитку. А коли прем`єр-міністр Канади Трюдо приїжджав, то приставили до дверей коменданта. Ну, він не весь час стояв, але весь час наглядав, щоб я нікуди з кімнати не виходив. А коли приїхав президент США Ніксон, то треба було мене вислати аж у Соколівку. Не знаю, чого вони боялися, – мабуть, щоб я ніде ні з ким не спілкувався.
Вони напали на слід десь, мабуть, за місяць чи більше. Запускали провокаторів, які викликали нас на всякі розмови. Ми відчували, що вже, як кажуть, «на гачку», але працювали і не звертали на це уваги. Так би мовити, чекали того, що повинно статися.
Десь у грудні, за два чи три тижні перед Новим Роком, викликають мене вранці перед роботою у відділ кадрів. Я приходжу до відділу кадрів, мене там два хлопці беруть під руки й кажуть: "Пройдемте с нами."
В.В.Овсієнко: То це якого числа було?
В.І.Кукса: Це було десь, по-моєму, тижнів за два чи за три перед Новим 1967 роком. "Пройдемте с нами!" Ну, я вийшов з ними на вулицю – стоїть "Волга", відчинили двері, мене в "Волгу" – і повезли.
В.В.Овсієнко: Треба точну дату встановити. Є записано: 21 лютого 1967 року.
Марія Поліщук: Так це ж після Нового року.
В.І.Кукса: Ні, до Нового Року.
В.В.Овсієнко: Так ось же документ: 21 лютого 1967 року Вас заарештували. І куди Вас повезли?
В.І.Кукса: У кагебістську тюрму на Володимирській. Там тримали в камерах-одиночках. В камеру мені теж підкидали одного провокатора. Йому десь, може, років п'ятдесят було. Він усе мене випитував, чого я тут та що. А він розказував мені, що він учитель, а його учень написав якогось вірша. Старався показати, що він такий український патріот. А я вже приблизно знав, що то за патріот, і не піддавався: я знав, що це провокатор. Тому що перед цим я їх уже бачив. Буквально за місяць перед арештом я вже бачив провокаторів – як кажуть, душею відчував, що тобі дихають у потилицю. Слідство тривало десь аж до травня.
В.В.Овсієнко: Хто вів слідство, Ви пам'ятаєте?
В.І.Кукса: Це був слідчий Логінов, і ще один був – Чуніхін. Що можна сказати про цих людей? Якщо сказати чесно, то цей Чуніхін був така людина, що чесно виконувала свій обов'язок. Щоб там він щось десь на мене – то не було цього.
В.В.Овсієнко: Цікаво, якою мовою вони вели слідство?
В.І.Кукса: Російською. Чуніхін мені казав: "Ну что ты – вот муха, а вот слон. Вот слон возьмет, хлоп – и раздавил тебя. Видишь – тебя нет."
У тюрмі були й інші люди. Там особливо цікава людина – це той, що нас голив, перукар. Якраз тоді була арабсько-ізраїльська війна. А нам же газет не давали, журналів теж. І коли приведуть мене голити, то він голить, а газети розкладе і тримає так довго, поки я переглядаю інформацію. Досить гарна людина. Не знаю, чи він і зараз живий.
А ще був один випадок, що це міг зробити тільки хтось із кагебістів. Десь увечері – була вже, мабуть, десята година вечора – відчиняється "кормушка", хтось каже: "Підійди сюди". Ну, мені не видно, хто це, бо там низько. Я підходжу. «Давай миску». Я підношу миску. У миску кладе дві цибулини, шматок масла, два такі великі гарні яблука, шматочок ковбаси і, здається, лимон. Але ж коли передача, то обов'язково складається список: хто, що і від кого. А це тільки на тарілку поклали, "кормушка" хлоп – і зачинилася. Я досі не знаю, хто це зробив. Так що там теж були люди, які співчутливо ставилися до нас. Не знаю, чи це тільки до мене, чи, може, ще комусь так приносили. Я чесно кажу, що мені оце таке принесли, і ніхто мені не нагадував, що хтось мені щось приніс, – не було такого.
В.В.Овсієнко: А щодо слідства – як воно велося? Вони вже мали готове звинувачення на вас?
В.І.Кукса: Так, вони все по почерку знайшли.
В.В.Овсієнко: Ви там дуже відпиралися чи ні?
В.І.Кукса: Та далі відпиратися було нікуди: ось експертиза встановила почерк.
В.В.Овсієнко: Але ж то не Ви писали?
В.І.Кукса: Ні, це писав Москаленко. Його вирахували по почерку, що то він писав. А дальші відпирання вже не мало ніякого сенсу.
В.В.Овсієнко: Вам показували цього прапора під час слідства для огляду?
В.І.Кукса: Нам показували тільки його фотографію. Був конверт, на якому було написано "хранить вечно".
В.В.Овсієнко: "Хранить вечно"? О, то це цікаво! То цей прапор, може, десь і зберігається в них?
В.І.Кукса: Та звичайно ж, зберігається. Все воно зберігається.
В.В.Овсієнко: Було б цікаво видобути його звідти. А фотографія була кольорова?
В.І.Кукса: Я не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Тоді ще, мабуть, не було кольорової фотографії. Десь написано, що ніби то кольоровий фотознімок, але тоді хто знає, чи це могло бути.
В.І.Кукса: Не пам'ятаю. Це було все-таки тридцять років тому, я не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: А суд судив вас який – закритий?
В.І.Кукса: Київський обласний, закритим судом.
В.В.Овсієнко: У тому приміщенні, що на площі Богдана Хмельницького?
В.І.Кукса: Так. Там нас судили. Суд тривав два дні.
В.В.Овсієнко: І ніяких свідків не було? 
В.І.Кукса: У залі були тільки свідки, які бачили прапор. Це були чи то комендант гуртожитку, ще якісь відставники, які бачили прапор вранці, поперелякувалися і викликали міліцію, а потім КГБ. Ті сказали, що боялися туди лізти, бо це могли бути бандерівці, то, може, там заміновано. Ну, я не знаю, хто там його знімав і як, але цікаво, що було таке негативне ставлення до нас. Був один відставник – обзивав нас «подонками», казав: "Да мы воевали, а они, мразь…" І як тільки нас там не обзивали. Я їх не знаю, я їх ніколи в житті не бачив.
В.В.Овсієнко: Знаєте, в 1973 році в Чорткові хлопці на чолі з Володимиром Мармусом теж вивісили чотири прапори на День незалежності, тобто на 22 січня, то в них був свідок дід, сторож, котрий свідчив так: "Що я бачив? Звечора висіли ваші фани, а вранці дивлюся – висять наші фани". Прапори тобто.
В.І.Кукса: А нас оці відставники осуджували на суді більше, ніж прокурор. Їх там було два. Я їх ніколи в житті не бачив.
В.В.Овсієнко: А прокурор вимагав скільки?
В.І.Кукса: Прокурор вимагав по три роки обом.
В.В.Овсієнко: Це стаття 62, частина перша, а стаття 222-а?
В.І.Кукса: Вони хитро зробили, дивіться. За совєцькими законами, "изготовление и ношение холодного оружия" – по-моєму, два роки. Є така стаття. А "огнестрельного" – три. Оскільки в мене був цей ніж, то мені два роки. А у Георгія був самопал, котрий вважається "огнестрельным оружием". Це, на мою думку, зіграло основну роль, що Георгію дали на рік більше.
В.В.Овсієнко: І то ж він робив той самопал?
В.І.Кукса: Я не знаю, хто його робив.
В.В.Овсієнко: Але ж не Ви?
В.І.Кукса: Ні, не я.
В.В.Овсієнко: То, мабуть, він його зробив, то йому й дали більше.
В.І.Кукса: Не знаю, хто його робив. Тому що ножа того я теж не робив. Це кухонний ніж. Оскільки я його носив (а є така стаття), то за "ношение холодного оружия" треба дати статтю. А вони не врахували, що той ніж причетний до основної статті, бо я різав прапор тим ножем. Я кажу: "А що ви мені шиєте кримінальну статтю?" – "Э-э, – каже, – надо было зубами грызть советское знамя!"
В.В.Овсієнко: Отже, засуджені ви були 31 травня 1967 року на два роки, а Москаленкові дали роки. Далі повезли вас...
В.І.Кукса: Далі повезли нас на Холодну Гору в Харків. Там зачинили в камеру смертників.
В.В.Овсієнко: Знайомі місця. І яке вона на вас справила враження? На мене, наприклад, – нічого особливого: я й не знав, що то камера смертників. Гадав, що всюди в камерах так і має бути.
В.І.Кукса: Коли ми подивилися на ті залізні тапчани, як там гримлять оцими запорами, собаки... Ті ж смертники відгороджені… Ми довго не сиділи в тих смертних камерах, нас кинули в іншу камеру, і ми зустрілися там із Михайлом Осадчим. Коли його привели в камеру, ми там слово по слову перекинулися, він подивився на нас і питає: «Хлопці, куди нас везуть?». Ми сказали, що не знаємо, але кажуть, що в якусь Мордовію. "А я, – каже, – з Мордовії їду. Ми тут довго не затримаємося, тому що мене скоро звідси заберуть." І дійсно, він з нами побув години 2-3, прийшли, забрали його з камери і повезли на Київ.
В.В.Овсієнко: Так, оскільки він заарештований був у кінці серпня 1965 року, то це якраз закінчувалися його два роки. Він мав два роки ув`язнення.
В.В.Овсієнко: Ну, ото й зустрілися ми з ним на Холодній Горі. А потім нас постригли. Цікаво, як нас везли. Це ж везуть нас «воронком» до поїзда. Везуть одних уголовників. А нам по інструкції треба окремий конвой. Переводять нас через дорогу – автоматників виставляють з вівчарками і нас переводять. Питають: «Кого це так ведуть?» – «Це англійських шпигунів».
В.В.Овсієнко: "Особо опасных".
В.І.Кукса: Так-так-так. Ми окремо їхали у вагоні аж до, по-моєму, Рузаївки. У Рузаївці ми зустрілися з ленінградською групою марксистів. Їх там було два чоловіка – один Смолкін, а другий Гаєнко – таке прізвище...
В.В.Овсієнко: А, Смолкіна я знаю.
В.І.Кукса: От я з ними зустрівся на тій пересилці в Рузаївці. А далі вже Потьма і Явас.
В.В.Овсієнко: Явас – це зона який номер?
В.І.Кукса: Одинадцята зона в Явасі.
В.В.Овсієнко: Яке на Вас враження справила зона?
В.І.Кукса: Коли ми потрапили в зону, я здивувався. Прийшли хлопці, багато людей прийшло до воріт. А коли ми переступили зону, конвою немає, нас хлопці обступили: звідки? що? Ми почали розповідати. Дуже гарно нас зустріли хлопці.
В.В.Овсієнко: І здебільшого українці?
В.І.Кукса: Всі українці!
В.В.Овсієнко: Таке враження, що там усі українці.
В.І.Кукса: Здебільшого українці. Ми подивилися – так тут Україна!
В.В.Овсієнко: Так, Україну перемістили в Мордовію.
В.І.Кукса: Нам дали декілька днів вільних. Мене в одну бригаду, а Георгія в другу бригаду. Попав я в бригаду будівельників. Треба йти на роботу в робочу зону – це ж меблевий комбінат. Підходить до мене один, питає: "Ти звідки?" Я кажу, що з Києва. "А народився де?" – "Богуславський район". – "А село яке?" – "Саварка". – "А Василя Лінського пам'ятаєш? З Мисайлівки, з сусіднього села?" – "Ні, не пам'ятаю". – "Ну, ти його, може й не пам'ятаєш, але суд пам'ятаєш. Я – Василь Лінський". А він керував цією бригадою будівельників. Бригадир був. Він мене взяв до себе в бригаду. Оскільки він із сусіднього села, то, можна сказати, він мені в таборі трошки допоміг. Ну що – лопата, лом. А в нього в бригаді працював один екскаваторник, машиніст екскаватора. Сам хлопець з Полтавщини, відсидів 25 років і мав звільнятися. На цій машині треба ж комусь працювати – а немає спеціаліста. Питає, хто може. А я візьми та й скажи – колись, коли мені було 18 років, я закінчив курси машиністів. Кажу: "Я." А він каже, щоб я сказав, що можу. А я йому казав, що в мене є документ, але робити я не робив. Він каже: "Навчишся. Федя звільняється через один день, він за один день тебе навчить."
Підходжу я в робочій зоні до цього Феді. Питає: "Ти будеш робити?" – "Я." – "Сідай, я тобі покажу." А цей екскаватор допотопний – важелів двадцять, нема ніякої гідравліки, все на тросах та мотузках.
В.В.Овсієнко: Мотузяна техніка.
В.І.Кукса: Так. Він мені розказав і показав усе. Але коли людина хоче, то можна навчитися й за годину. Я дійсно ту всю науку перейняв буквально за годину, єдине тільки те, що майже тиждень ногами не ходив – так боліли в мене ноги від цих важелів. А потім усе минуло, я на ньому, як циркач. Було, хлопці просять – там вапно вигружають, це ж каторжна робота, або щебінь, або каміння – то мене вночі піднімають, коли вагони прийдуть, переводять у робочу зону. А хлопці вже тоді з ломами і лопатами виходять. Я в мороз заводжу цього екскаватора… Я завжди хлопцям допомагав.
В.В.Овсієнко: Туди дерево завозили і робили меблі якісь?
В.І.Кукса: Так, меблі. Але будівельні матеріали ні – вони навіть бетон робили, а потім машинами його кудись відправляли за зони, десь дороги робили. У нас був бетонний вузол, який колотив оцей бетон. Я весь час на цьому екскаваторі допомагав хлопцям. Всі це підтвердять. Отак у цій зоні й відбув свій термін.
В.В.Овсієнко: Там були наші люди, Ви спілкувалися з тими людьми. Цікаво було б, якби Ви розповіли, чим жило це середовище, яких людей Ви там знали.
В.І.Кукса: Це 75 відсотків, а то, мабуть, і всі 80 – українці.
В.В.Овсієнко: А всього скільки там було людей?
В.І.Кукса: У зоні було, мабуть, чоловік 800, десь отак. А мені що запам'яталося – біля одного барака стояла вишка і постійно стояв вартовий. Цікаво, коли змінювався їхній караул. Коли вони міняються, то все чути, що вони говорять. От приходить зміна: "Товарищ сержант! Пост номер 3 по охране государственных преступников и изменников Родины сдан!" – і «Пост №3 по охоране цих же самих прийнято».
В.В.Овсієнко: Ти диви!
В.І.Кукса: Це я сидів у такій зоні – "государственные преступники и изменники Родины". От за цей прапор я був "государственным преступником и изменником Родины".
В.В.Овсієнко: Чим досі тішитеся?
В.І.Кукса: А люди там були такі, дійсно – хто не побував у тому таборі, той не знає справжньої України. Тільки ті люди, які побували в таборах, можуть збагнути, що таке вся Україна. Бо якщо поїдеш в якусь область, ти того не відчуєш. А от коли з тими людьми сидиш, спілкуєшся, то ти сам можеш зробити висновок, які там люди – які люди на Полтавщині, які люди в Івано-Франківській області, які люди на Київщині. Бачиш, чим вони трішки відрізняються одні від других. Але в основному це українці, у яких українська ідея, український патріотизм – це основне.
Я там зустрів людей, які прийшли переді мною. Це була перша хвиля: Іван Гель, Сашко Мартиненко, Богдан Горинь, Михайло Горинь, цей же Михайло Осадчий, Михайло Озерний, Панас Заливаха, якого я дуже добре знав і ще знаю, я з ним у дружніх стосунках і по цей день. (П.Заливаха помер 23 квітня 2007 року. – В.О.), Богдан Ребрик. Вірун Степан був, але коли я приїхав, Віруна помилували.
В.В.Овсієнко: У справі Лук'яненка?
В.І.Кукса: Так-так, як тільки я приїхав, там висить та помиловка, як її називали, що помилуваний Вірун. Мартиненко Олександр, по-моєму, Іванович – це унікальна людина. Це була високої моралі людина, високої культури. Він був, по-моєму, фізик сам, геофізик, один з кращих студентів в інституті. Він іще будучи студентом читав студентам лекції, йому доцент доручав. У Львівському університеті він учився.
В.В.Овсієнко: Це ж він був заарештований 25 серпня 1965 року – і скільки йому років дали?
В.І.Кукса: Йому дали п'ять років. І він їх відсидів. А самого його забрали з Києва. Після звільнення в Київ його не пустили, він поїхав на Полтавщину, бо він з того села, що й Білаш. Вони, по-моєму, разом і в школу ходили з цим композитором Олексанром Білашем. Коли я приїхав у табір, то познайомився з Мартиненком, він до мене підійшов. Ми з ним дружили, поки він не помер.
В.В.Овсієнко: А коли він помер?
В.І.Кукса: Коли вже була перестройка, коли вже був клуб, що його Сергій Набока організував.
В.В.Овсієнко: Український культурологічний клуб? Той клуб почався десь із липня 1987 року.
В.І.Кукса: А він десь у 1988 році помер. У Жовтневій лікарні в Києві. Він приїхав у відпустку, відпочивати. Йому не давали життя на Полтавщині, хоч їм там вже й квартиру дали. Життя йому там не давали, то він поїхав на заробітки десь на півострів Ямал, по-моєму. Там стояла якась радіостанція, він там програмістом працював. І чи то клімат йому не підходив, то він приїхав сюди, захворів і помер. Похований він на Байковому кладовищі. Це ж було коло людей – Алла Горська, Ліна Костенко, Людмила Семикіна, Іван Світличний, Іван Дзюба. Це була одна когорта людей, ще деякі й зараз залишилися.
В.В.Овсієнко: Ви знаєте його могилу?
В.І.Кукса: Знаю.
В.В.Овсієнко: Треба було б якось знати цю могилу.
В.І.Кукса: Знаю, знаю. Його спалили, там урночка з його прахом.
В.В.Овсієнко: То колумбарій називається. От Ви згадали про молодше покоління, про шістдесятників, а там, у Мордовії, були й люди старшого покоління. Кого з тих людей Ви знали?
В.І.Кукса: Більшість із них – люди з ОУН, з УПА. Це Якуб'як Василь, Левко Левкович... По-моєму, Левко звати його. Був ще такий у нас – він помер у таборі – Степан Мамчур, священик. Може, чули, він зі мною був.
В.В.Овсієнко: Так, він пізніше помер на Уралі. Він недавно перевезений на батьківщину, Ви знаєте?
В.І.Кукса: Я не знав цього.
В.В.Овсієнко: Десь, може, рік-півтора тому.
В.І.Кукса: Він священиком був у Ірпені. Він сам, по-моєму, з Івано-Франківської області, але коли напали на його слід, він переїхав сюди і тут був священиком, його вже звідси заарештували. Теж цікава була людина. Був Дмитро Бесараб, який розказував, як ходили на польського генерала.
В.В.Овсієнко: Свєрчевського.
В.І.Кукса: Свєрчевського... Василь Підгородецький. Потім Василь... Як це його прізвище?.. Забув. Ну, це треба пригадувати, а так зараз я не можу. Це отакі яскраві особистості, які, якщо вони на цей день живі, дай Боже їм здоров'я.
В.В.Овсієнко: Дехто ще є. Підгородецький ще є, я його років два тому бачив, у Львові живе тепер. (Помер 20.08.2004. – В.О.). Ви з цими людьми спілкувалися? Цікаво, самвидав там не ходив?
В.І.Кукса: Там ходила всяка література, і самвидав ходив у зоні. Туди привозили на побачення, якось умудрялися люди.
В.В.Овсієнко: Дружина Михайлові Гориню привезла туди "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Він почав читати і в нього забрали.
В.І.Кукса: Туди передавали газету "Літерарни листи", пам'ятаєте, коли в Чехії були події. Ходила вона по зоні, ми всі читали. Та всякі статті, які видавалися самвидавом, ми перечитували в зоні. Особливо гарні в мене спогади про Панаса Заливаху. Він весь час працював у зоні: ото весь час щось читав, щось вирізав. Я йому ще й допомагав свердлити ті мундштуки – малювати не можна було, то він займався цим. Іще що він зробив – то це в зоні портрет Шевченка виклав. Ну, мабуть, не тільки він, бо я приїхав, то вже був такий здоровенний портрет з квітів. Це живі квіти, це на клумбі викладений портрет такий красивий.
В.В.Овсієнко: Чекайте, з квітів?
В.І.Кукса: Тих, що на клумбах ростуть. Такі дрібненькі всякі квіточки, що їх висівають. З живих квітів – портрет Шевченка. Хлопці дивилися за цим, його не поруйнували. Вони боялися це робити, тому що 70 відсотків були українці. Ці хлопці взагалі навели порядок у таборах, коли ця уголовщина лізла...
В.В.Овсієнко: У кінці сорокових – на початку п'ятдесятих?
В.І.Кукса: Коли прийшла армія УПА, організована, так би мовити, сила, то вони ломами, лопатами як шуронули всю цю шантрапу – вони лізли на колючий дріт, а їх там поливали з кулеметів.
В.В.Овсієнко: Так, я маю багато таких розповідей.
В.І.Кукса: Ця мордовська зона, оце де я був – це перша совєцька зона, яку зроблено ще за Леніна. Перші концтабори зробив Ленін. У цю зону, помістили полонених австрійців, коли була розбита Австро-Угорщина. Туди попали полонені австрійці. Ця зона починається ще звідти. А після війни там було дуже багато полонених японців. Вони облагородили ту зону, там було ще декілька альтанок, що їх японці зробили. Красива була зона, чистота. Її політичні зеки підтримували. А після нас, кажуть, там кримінальники й бараки попалили – чай заварювали. І всю вахту повбивали, повирізали.
В.В.Овсієнко: Там на одній станції – колись мене етапом везли і зупинилися – видно було меморіальну дошку, що тут побував Фелікс Едмундович Дзержинський у 1918 році. Це була одна з перших новобудов совєцької влади. Вони там проклали залізничну гілку і обсаджували цю гілку концтаборами – вже у вісімнадцятому році.
В.І.Кукса: А мені розказували люди, які там сиділи, що з того табору – це ще до війни – живим ніхто не виходив. Звільненого випускали і давали йому проїзний квиток, щоб він ішов на електричку. (Тоді ходила дрезина. – В.О.). Там станція, з якої їдуть, по-моєму, до Потьми, а в Потьмі вже пересідали на поїзд і їхали в бік Москви. Там зараз берези. Ну, тоді, коли я там був, досить великі берези. І то тільки людина туди доходила, там сидів снайпер і ту людину вбивав. Звільнився з зони, його там же хоп – і немає. Там же й закопували. Я чого це розказую – бо там ніде не давали копати лопатою. Не дозволяли ніде копати, бо там копнеш – і всюди кістки.
Була ще одна цікава людина в таборі, ми його називали "київський князь" – Петро Самохвал. Він сам із Києва, жив тут на горі в Печерську, як вона називається... Забрали його теж за націоналізм. Йому дали 25 років. Коли я приїхав, то він у бараку інвалідів був. Коли він звільнився, приїхав, подивився на те місце, де його хата стояла, – і поїхав помирати в Мордовію. Цікава була людина, але тоді він уже старий був, не знаю, чи він живий.
Хто ще був у зоні? Був у нас бургомістр Краснодону Стеценко.
В.В.Овсієнко: Чи Вам доводилося з ним розмовляти, може, чули ті перекази про краснодонців-молодогвардійців?
В.І.Кукса: Ні, зі Стеценком ні. Був у нас Давиденко, з яким я працював у цій же будівельній бригаді. Фактично він мене врятував. Не від смерті, так не можна сказати, але на Холодній Горі у Харкові давали гнилу воблу і я отруївся цією воблою. У мене так болів шлунок, що мене привезли в зону і я не міг знайти собі місця, все в мене боліло. Він подивився на мене та й каже: "Нічого, підеш у робочу зону, я тебе підлікую". Він привів мене до естонців. Там стояли із підводного човна великі дизелі – вони й освітлювали зону. На цих дизелях працювали естонці, ну, як котельна. У них були вазони алое. Великі такі вазони. Я ото прийду з ним, він зривав листки, цей дядько Степан, як його називали. І політуру... Тоді ще не було лаків хімічних, були лаки натуральні, фруктові – меблі ними покривали. І він ото колотив оцей лак, сипав трохи солі, викидав оце все, і давав мені десь по 200 грамів цього спирту, я цим алое заїдав. І десь буквально через тиждень я абсолютно вилікувався. То цей Давиденко був їздовим у Стеценка. Справді, були молодогвардійці, про яких досі говорять.
В.В.Овсієнко: Що Ви знаєте про це? Бо зараз наш пан президент Кучма реанімує героїв Краснодону, хоче виховувати, вчити патріотизму молоде покоління на цих героях.
В.І.Кукса: Я можу сказати те, що я чув. Цей дядько Степан Давиденко, по батькові не знаю, був ніби був вітчимом Олега Кошового. Їх було три: Стеценко, Давиденко і ще один. Тепер я пригадую, що в газетах колись про їхній суд писали. У зоні я вже взнав: якщо ви підпишете те, що ми вам скажемо – ну, це КГБ, – то ви залишитесь живі, а якщо ні, то, як кажуть, вам гаплик. І ніби одного розстріляли, третього, а ці два залишилися в живих. То я в Мордовії з ними зустрівся. Так Стеценко був бургомістром Краснодона, а Давиденко в нього був кучером. Каже він, Стеценко: "Запряжеш завтра коні, поїдемо, німці хочуть заарештувати Тюленіна і там ще когось". А за день перед цим, під вечір, зустрівся він, цей Степан Давиденко, з Тюленіним і каже: "Серьожа, тікай, бо тебе завтра приїдуть арештують". Ну, а він і ще там молоді хлопці не послухали. Дійсно, вони приїхали, а німці їх забрали. А попалися вони ніби на тому, як розказують, що там була німецька машина з подарунками. Це було перед Новим роком, там були різдвяні подарунки. Ця машина не зачинялася, то ніби вони обікрали цю машину, а шоколад дали хлопчику, по-моєму, цього Земнухова Івана. Цей хлопчик вийшов на вулицю з цим шоколадом, а там якийсь патруль побачив шоколад і по цьому шоколаду вони напали на слід цих хлопців. Оце такий епізод.
В.В.Овсієнко: То за це їх заарештували і...
В.І.Кукса: Ну, а там вже Бог його знає, я не знаю, які в них там були діяння з цією "Молодою гвардією", чи воно було там насправді, я цього сказати не можу, я тільки кажу те, що знаю про цих людей, бо я їх особисто обидвох бачив, з одним дуже близько говорив, і не один раз, так, як з Вами говорю.
В.В.Овсієнко: Євген Стахів, відомий оунівець, був у підпіллі в тому Краснодоні, то він каже, що практично совєцького підпілля там не було, там було підпілля оунівське.
В.І.Кукса: Оунівське, правильно.
В.В.Овсієнко: А про цих хлопців він справді чув отаке, як оце Ви розказуєте, та й годі. Крадіжка оцих подарунків – більше нічого, власне, й не було.
В.І.Кукса: Ну, так воно було чи не так, це якби зібрати всі ті архівні документи, то, може, щось із цього можна й скласти, або якби був живий, наприклад, Давиденко або Стеценко. Тоді вже йому було десь за сімдесят років, а це минуло тридцять років – ясно, що його нема в живих. І цьому Давиденкові тоді було вже десь років шістдесят. Йому сказали, що ти звідси не вийдеш, це він знав. Або щоб він не їхав туди, звідки приїхав. Ну, мабуть, у них була з органами така розмова, щоб вони там не з'являлися. Мабуть, його теж нема вже в живих. Він міг би дійсно розказати правду про це, як воно було насправді, бо він дійсно був кучером у бургомістра Краснодона, це я знаю точно.
За декілька днів перед звільненням треба здати речі на шмон. Ну, що там у мене – нічого не було, книжки були деякі. Прийшов, там процедура, що роздягають тебе наголо і заглядають всюди, провіряють, щупають, чи ти нічого не винесеш. (Сміється). Прощупали, нічого в мене такого немає, що б у них викликало якусь там підозру. Це було зранку. Дочекався, поки видадуть мені паспорт там, у Мордовії. Видали паспорт. Тут до мене підсів один…
В.В.Овсієнко: Що, Вам мордовського паспорта виписали?
В.І.Кукса: Так, мордовського паспорта виписали. Але коли я приїхав у Київ, то з тим паспортом ніде не беруть на роботу. (Сміється). А паспорт дали, до мене підсів один супроводжуючий, який провів і посадив мене вже в поїзд "Потьма – Москва". Так я приїхав уже сам у Москву, приїхав додому – то я вже батька застав мертвого. Уже не в хаті, а там, на кладовищі.
В.В.Овсієнко: А Вам повідомили про те, що батько помер, чи Ви не знали?
В.І.Кукса: Я не знав. Може, я вже виїхав звідти. Кажуть, що телеграму давали, але...
В.В.Овсієнко: А родичі знали дату Вашого звільнення і не закопували батька?
В.І.Кукса: Так, дали телеграму, але ми з телеграмою розминулися.
А після того, ясно, що постійне гоніння…
В.В.Овсієнко: То Ви повернулися до села?
В.І.Кукса: Ні, я приїхав до Києва. Спочатку приїхав я в село, побув там трохи. Поїхав у Київ. Мені запропонував один знайомий: "Давай, – каже, – на екскаватор, є в мене одне місце, бо тебе зараз не візьмуть ніде не роботу, йди до мене на екскаватор, я тебе візьму". Він мене взяв машиністом екскаватора. Мене довгий час не хотіли прописувати в Києві, хоча брали-то мене з Києва. А потім все-таки мене прописали і поселився я в цей же гуртожиток, звідки мене заарештували. Але весь час на мене, як кажуть, було гоніння. Десь щось – мене постійно викликає дільничний міліції. При кожній дільниці міліції, де ти живеш, є кагебіст, і ти повинен приходити до нього, відмічаєшся у цього кагебіста, а він пише якісь там бумаги, мабуть, вище в КГБ. І це тривало до кінця, поки не була проголошена незалежність, весь час. Гірше було, ніж у зоні.
В.В.Овсієнко: От Ви казали, що після звільнення знову спілкувалися з цими ж людьми?
В.І.Кукса: Ну, так мені ж ніхто не забороняв ходити по вулицях. Я був неодружений – відпрацював, зібрався та й пішов. Отакими ходами прийшов, дивився, щоб за мною хвіст не тягнувся. Біля мене неподалік жив Василь Стус, то я часто заходив до Василя Стуса. (На вул. Львівській, 62, у Святошині. – В.О.)
В.В.Овсієнко: А Ви знали Василя?
В.І.Кукса: Так, я з ним особисто був знайомий. І то отак попетляю, дивлюся, що хвоста немає, то зайду до нього. Івана Світличного знав і додому до них заходив, Аллу Горську знав, у майстерню заходив до неї, там, на Печерську. Її майстерня була недалеко від Печерського мосту.
В.В.Овсієнко: Ага, так-так, я знаю, там Борис Довгань працює і ще хтось.
В.І.Кукса: Там трошки окремо була майстерня Семенка (?), та й зараз є. Іван Русин (він мався сьогодні прийти сюди), Панас Заливаха – всі шістдесятники, які сиділи в таборах, – я з ними всіма підтримував стосунки.
В.В.Овсієнко: А от арешти 1972-го року на Вас ніяк не відбилися, не робили у вас обшуків?
В.І.Кукса: Робили обшуки, сказали: "Мы тебя все равно посадим". Викликали мене в прокуратуру на Печерску. Як ця вулиця називається? Туди викликали, десь там моя записна книжка й по цей день, не захотіли віддавати, кажуть: "Давай мы тебе отдадим рубль, но книжку не отдадим". А там телефони були записані.
Де я не працював, на мене писали доноси. От коли вже була проголошена незалежність, якось їду в автобусі... А я працював в "УкрНИИПроект", це вугільна промисловість. Працював я там майстром дільниці. У мене на дільниці були вимірювальні прилади. Працювали там дві бригади людей. У нас було п`ять дільниць, і на кожній дільниці майстер. Я вже звільнився з того інституту, перейшов в "Укрнафту", їду в автобусі, підходить до мене один, каже: "Вітю, я це дивлюсь на тебе – і в мене совість перед тобою чиста". Я на нього: "А чого?" Каже: "Всі писали на тебе доноси, а я, – каже, – не написав. Скільки на мене давили, просили: "І ти напиши", а я так жодного доносу на тебе не написав. І от дивлюсь на тебе – і в мене совість перед тобою чиста".
В.В.Овсієнко: А Ви того чоловіка знали чи ні?
В.І.Кукса: Ну, він же теж працював майстром. Усі писали доноси, хто працював зі мною, і довго працювати не можна було. Попрацюєш, дивишся, за тобою вже хвіст – треба тікати, бо ти сам уже відчуваєш, що тобі, як кажуть, дихають у потилицю, ти змушений звідти тікати. І це до тих пір, поки не проголошена була незалежність. Аж після того останній кагебіст із цього інституту, де я і зараз працюю, зник. Куди він дівся, не знаю, тільки кабінет залишився, де вони сиділи.
В.В.Овсієнко: Оце, Ви кажете, на різних роботах працювали. А цей останній інститут як називається?
В.І.Кукса: Це зараз Український нафтогазовий інститут, де я працюю.
В.В.Овсієнко: А от коли вже у вісімдесят сьомому, скажімо, році виникали громадські організації, зокрема, Український культурологічний клуб, чи Ви брали участь у ньому?
В.І.Кукса: Ні, я в Культурологічному клубі не брав участі, я просто цікавився цим усім. Потім за Культурологічним клубом почалися мітинги, почалися зовсім інші клуби.
В.В.Овсієнко: То Ви там уже брали участь?
В.І.Кукса: На всіх, на всіх, які були, де можна було.
В.В.Овсієнко: А членом якихось організацій Ви були? Гельсінкська Спілка була.
В.І.Кукса: Ні, у Гельсінкську Спілку я не поступив. Вона була, та Спілка, заарештована буквально на моїх очах.
В.В.Овсієнко: То Група була заарештована, а йдеться про Спілку вже вісімдесят восьмого року й далі. А про Групу що Ви знаєте?
В.І.Кукса: Я знаю, що приходили від Оксани Мешко люди, щоб підписувалися під заявою, і ми буквально розминулися. Якби я був прийшов раніше або затримався трошки, я би підписав ту заяву. Її принесли до бандуриста Миколи Литвина, а я заходив до нього. А в нього якраз народилася дитина, кімнатка малесенька, там було таке складне життя, а прийшли з тими бумагами, щоб він підписав. Я не можу сказати, як, чи він мав поставити підпис, чи спочатку прийшли сказати, що прийдемо – я зараз уже не пам'ятаю, бо це було давно. Я прийшов, але не зустрів цих людей, що приходили підписувати цю бумагу за Гельсінкську Спілку. Так я її не підписав. А якби, звичайно, я був зустрів, то підписав би і був би другий разу суджений – то була б гарантія. Але ми розминулися. Я далі знав цих людей – Олеся Бердника і хто там був ще в цій Спілці.
В.В.Овсієнко: Це ви кажете про Групу, а не про Спілку. Спілка з 1988 року, а Група з 1976 року. У ній були Олесь Бердник, Микола Руденко, Матусевич Микола, Маринович Мирослав, Ольга Гейко...
В.І.Кукса: До мене ніхто з цих людей не приходив. Я ж розказую, що підходили до Миколи Литвина, а я мався туди прийти. От я не пам'ятаю цей епізод – чи я мався прийти, чи я пішов уже, а мали прийти підписати заяву на захист оцієї Спілки. Чи їх забрали вже, чи малися забирати…
В.В.Овсієнко: А в кінці вісімдесятих років і в дев'яностих – у якихось організаціях, партіях Ви були?
В.І.Кукса: Коли організовувалася Українська Республіканська партія, мене запросили в цю партію.
В.В.Овсієнко: Може, Петро Борсук? Він десь тут жив.
В.І.Кукса: Ні, Петро Борсук був у Русі. Це мій добрий знайомий. Я не часто, а іноді й подзвоню йому. Але останній раз, коли він мені розказав, як Бойко їм зарплату виплачував, то він покинув той Рух і зараз уже поза Рухом. Попросили мене підтримати Республіканську партію, був я в осередку Святошинського чи Ленінградського району, ми збиралися там на Туполєва. Я прийшов декілька разів на зібрання, то я вам зізнаюся чесно, коли познайомився з тим контингентом, то там було провокаторів, мабуть, стільки, як членів. І я не став туди ходити. Зробив висновок, що ще не встигла партія організуватися, як у неї йдуть провокатори, організовують її, а потім кажуть, що це партія. Я побув там декілька місяців, пішов десь разів три чи чотири на зібрання, дивлюся – провокатори, ну що там робити? І я відійшов від того.
В.В.Овсієнко: Добре, але зате Ви одружилися і маєте сина – от про це теж кілька слів скажіть.
В.І.Кукса: Одружився, це моя жіночка Марія.
В.В.Овсієнко: Коли то сталося?
Марія Поліщук: У 1973 році.
В.І.Кукса: Ну, а хлопчик – Владислав.
М.Поліщук: 1992 року.
В.В.Овсієнко: У якому класі?
В.І.Кукса: У третьому.
М.Поліщук: Буде десятого березня десять років.
В.І.Кукса: Вони зараз по скороченій програмі – третій клас закінчує, йде в п'ятий клас, четвертого ж класу в них немає. Ну, це, як кажуть, признатися чесно, мій друг і моя опора. У національному відношенні дай Боже всім українцям мати таких жінок, як маю я. То всі чоловіки були б щасливі.
В.В.Овсієнко: От хоч це щастя маєте – а то дуже багато важить.
В.І.Кукса: А то, дійсно, кого не запитай – одружився десь із Рязані чи там ще звідки. І обов'язково як одружується якийсь патріот, то на якійсь жінці, яка далеко-далеко звідси. А тоді пішли діти, а потім проблеми...
В.В.Овсієнко: А Вам у цьому відношенні поталанило, я бачу.
В.І.Кукса: А мені в цьому, як кажуть, поталанило: маю жінку, яка дійсно національно свідома, дай Боже їй здоров'я.
В.В.Овсієнко: А звідки ви, пані Маріє?
М.Поліщук: З Черкащини.
В.І.Кукса: Черкаська область, Маньківський район, село Красноставка.
В.В.Овсієнко: А як Ваше дівоче прізвище?
М.Поліщук: А воно моє і є – Поліщук. Я не міняла. Там диплом… Я художник-графік, це вже чисто така практична робота, хоча я за освітою електронник. А оскільки мене вижили… Я працювала на ВУМі – завод вичислювальних машин, так його тепер називають. Там Віктор працював, там ми й познайомилися. Ну, мене там вижили...
В.І.Кукса: За націоналізм.
М.Поліщук: Так, так. І клювання, і клювання... Викликали в перший відділ – довелося звільнятися. А роботи, самі знаєте, важко знайти... А це вже знайомі з видавництва допомогли. Але там потрібно було працювати. Це графіка, технічна ілюстрація підручників, книжок, монографій. Отак я попрацювала ще там 14 років. Чоловік мене трошки підтримував, я його, отак працювали і жили.
В.І.Кукса: І зараз живемо.
В.В.Овсієнко: Добре. А з Москаленком ви й далі маєте дружні стосунки?
В.І.Кукса: Ну, ми з ним ніколи нічого, як кажуть, не ділили, не скандалили, як ото буває, що посправники між собою не мирять. Щоб сказати, що такі величезні друзі, – ні.
М.Поліщук: Бо він живе в Бучі.
В.І.Кукса: Це ж треба їздити – йому чи мені. Ну, коли щось потрібно, то їдемо.
М.Поліщук: У нього є сім'я, там свої проблеми.
В.І.Кукса: Нема в нас якихось суперечностей чи незадоволення один одним.
В.В.Овсієнко: Якось би треба вас звести докупи та разом сфотографувати. Є трошки публікацій, є оцей знімок, котрий у газеті фігурує, – ви сфотографувалися наступного дня після свого "злочину". Добре б його знайти та засканувати і зробити новий знімок. Тоді б можна було зробити добру публікацію. Я би хотів, якби це вдалося, до 1 травня. А як справа з реабілітацією? Ви ще не розказали.
В.І.Кукса: Хто тільки за це діло не брався, а судді ті, які були, такі і є по цей день. Ото та друга стаття, 222-а, яку повісили нам, – і по цей день. І ніхто не може її зняти. Якщо так розібратися, так ми, мабуть, і державі не потрібні, хоча той самий президент і той самий суддя сидять під тими ж символами, які я ніс на дах інституту, за що й відсидів. От бачите як – усі сидять під тими прапорами, а я – державний злочинець.
В.В.Овсієнко: Так це ж Ви реабілітовані були...
В.І.Кукса: 22 травня 1994 року стаття 62 була знята, а залишилася стаття 222 – ніж. Це той ніж, яким я зрізав червоне знамено, і на ту саму палицю вивісив наш національний прапор. Оце за те, що я ножем зрізав те знамено, – стаття з мене не знімається.
В.В.Овсієнко: Це такий парадокс, що супровідна стаття лишилася, а основна знята. Як хлопцям, які в Чорткові 1973 року теж вивісили прапори. Один з них, Петро Вітів, мав 16 років. Так Володимиру Мармусу, керівникові групи, 62-а стаття знята, тобто злочину немає, але стаття "втягування неповнолітнього в злочинну діяльність" залишилася.
В.І.Кукса: Верховна судова інстанція, яка розбиралася в цьому, вирішила, що я державний злочинець по цей день.
В.В.Овсієнко: Ви вже, очевидно, знаєте, що 18 березня цього, 2002 року, відбулися установчі збори Громадського комітету за реабілітацію "першотравневої двійки". Там були присутні Грисюк Володимир Георгійович, голова Кагарлицької районної організації Партії зелених, я, Василь Овсієнко як координатор програми Харківської правозахисної групи, Кравченко Валерій Олексійович, голова Київської організації ДемПУ, і Таужнянський Сергій Сергійович, співголова Київської ради об'єднань громадян. Ми там створили «Громадський комітет за реабілітацію "першотравневої двійки"» і поставили собі завданням створити прецедент – домогтися повної реабілітації Вас і Москаленка. Звичайно, можна було б зразу братися за більший кавалок, тобто говорити, що таких справ є багато, але дай Боже створити один прецедент реабілітації, один факт. Тоді можна буде ставити питання і про всіх інших. Ми подали інформацію в пресу. Ви на радіо "Свобода" ходили, так?
В.І.Кукса: Так, ходив на радіо "Свобода".
В.В.Овсієнко: Ця передача була скоро після 19 березня.
В.І.Кукса: Сказали, що буде на четвер або вівторок, або сьогодні. Журналістка каже, що ми сьогодні не встигнемо. Аж мені один знайомий дзвонить: "Ти не слухав радіо "Свобода"?" Я кажу: "Ні". – "Тут, – каже, – за тебе передавали сьогодні." Я кажу: "Сказали, що в четвер будуть передавати".
В.В.Овсієнко: Оце наближається 1 травня, то треба підготувати публікацію одну-другу, цю справу треба розкручувати, треба створювати громадську думку навколо неї і тиснути на владу. Тим паче, що тепер уже Верховна Рада буде краща, зараз треба буде тиснути, щоби прийняли новий закон про реабілітацію, бо проекти є розроблені. Товариство репресованих брало в цьому участь і ціла низка людей. Це має бути значно кращий закон, ніж 1991 року, більше категорій людей будуть реабілітовані. Треба протягнути його через Верховну Раду. І такі речі, як оце у вас висять, мусять зніматися.
Ну, добре ми з вами побесідували, з'ясували цю картину. Я Вам дякую за розповідь і Вашій дружині Марії. Це було в нас 10 квітня 2002 року в Києві. [Вимкнення диктофона].
В.В.Овсієнко: Розкажіть ще про Синявського.
В.І.Кукса: Можна сказати декілька слів про Андрія Синявського. Я його знаю по роботі. У робочій зоні ми з ним зустрічалися в другу зміну, коли треба вивозити із цехів тирсу. Цю тирсу спалювали в котельній. Вдень я працював на екскаваторі, а на другу зміну мене посилали на трактор ДТ-20, невеличкий тракторець. Я підчіплював ці вагонки (з фанери зроблені) і по вузькоколійці тягнув їх у котельню спалювати. Я на тракторі, а Синявський навантажував цю тирсу і супроводжував мене, бо ці вагонки часто бурилися. Снігу падало багато, то він іде або попереду, або ззаду. Коли сильно забурюється, я зупиняюся, встаю і допомагаю йому ці вагонки ставити на рейки, привозили в котельню, щоб спалювали. Іноді вдавалося з ним поговорити. Ну, що можна сказати – надзвичайно освічена людина, людина високої культури та моралі. Але щоб я з ним дружив – то ні. Оце все, що я можу сказати про Синявського.
В.В.Овсієнко: Добре. Про Стуса.
В.І.Кукса: Був у мене один такий епізод. Іду я до Василя Стуса. До нього там така невеличка вуличка, обсаджена такими старими липами, дивлюся...
В.В.Овсієнко: Це коли він жив у гуртожитку на Вернадського, так?
В.І.Кукса: Ні, коли він жив у Святошині.
В.В.Овсієнко: А, на Львівській, 62?
В.І.Кукса: Так-так. Дивлюся, стоїть один "воронок" під одною липою, а другий стоїть трохи осторонь. Після таборів я вже трошки в цих ділах розбирався. Дивлюся, ці "воронки" стоять неспроста. У цих "воронках" сидять люди. Я знаю, що це за люди, по вигляду. А туди ще ходив автобус із вокзалу і, по-моєму, шостий номер трамвая. То я вже в хату до Василя не пішов і в свій гуртожиток не йду. Думаю, якщо Василя приїхали забирати, то вони обов'язково прийдуть до мене, бо я ж там поруч жив, на Львівській. Думаю, поїду до Івана Русина. А Русин жив на лівому березі в Русанівці. Тільки я підходжу до трамвая – виходить із нього Іван Світличний. Я ж то знаю, куди він іде, кажу: "Іване, не йди до Василя, там стоять "воронки" – або обшук роблять, або... Ну, чогось вони туди приїхали, ці "воронки". Мабуть, роблять обшук, скоріше за все". Іван теж зупинився. І точно, тоді робили в нього обшук.
В.В.Овсієнко: Це було до 1972 року, так?
В.І.Кукса: Я не пам'ятаю, в якому це році, але ще Василь не судимий був, і Світличний ще не судимий був, але вже за ним «тягнувся хвіст». Оце те, що було на моїх очах, я сам бачив ці машини і попередив Світличного, щоб він туди не заходив.
В.В.Овсієнко: Такі випадки бували. 12 січня 1972 року в Івана Світличного робили обшук, а якраз прийшов Іван Дзюба, то його там тримали до кінця обшуку. Але тоді Дзюбу ще не заарештували, а відвезли додому, обшукали і відпустили.
В.І.Кукса: А якби я був прийшов до Василя, а тут слідом за мною приходить Світличний, то не знаю, що було б... Чи нас би в ті "воронки" посадили, чи ні, тяжко сказати зараз, але неприємність була би.
В.В.Овсієнко: Дякую. [Вимкнення диктофона].
В.І.Кукса: Колись я приїжджаю до матері, мати каже мені: "Нарубай, сину, дров". Я взяв сокиру і почав рубати дрова. Так сокиру підняв, хотів розколоти дровину, дивлюся – у мене біля воріт стоїть дід і дивиться на мене. Я сокиру так і опустив. Подивився на мене, зняв капелюха і низько-низько вклонився мені. А тоді питає: "Ти Іванів син?" Я кажу: "Іванів". Каже: "Добрий був чоловік, Царство йому Небесне. Але, – каже, – ти теж непоганий хлопець. Я, – каже, – про тебе все знаю". Надів капелюха і пішов. Я стояв ще декілька хвилин і не знав, що мені й робити.
В.В.Овсієнко: То казав таки "непоганий" чи "добрий" хлопець?
В.І.Кукса: Добрий хлопець.
В.В.Овсієнко: А що, то з вашого села дід?
В.І.Кукса: З нашого села.
В.В.Овсієнко: А як того діда звали?
В.І.Кукса: По-моєму Легор (Тобто Григор. – В.О.) того діда звали, його остання хата в селі, а якщо їхати з Ольшаниці, то вона, мабуть, буде першою.
Уже пізніше колись до мене приїхав із Києва один хлопець, хірург. Я йому показував фортецю Київської Русі. Печеніги колись нападали, то там на річці Рось стоїть і по цей день фортеця. Вона обнесена великим валом, біля самої річки Рось. Я вирішив показати йому цю фортецю. А назад ми повертаємося з тої фортеці вже проз цього діда хату. Кажу: "Давай зайдемо до цього діда." Ми зайшли, дід з таким гумором почав нас розпитувати, звідки ми, де ми були. Ми йому розказали. Дійшло, як кажуть, до сучасного життя-буття, а дід і каже: "Е-е, зараз добре жити." – "А чому, діду?" – "Бо не треба думати: за тебе вже давно подумали. Ти йдеш на роботу сьогодні – тобі скажуть, куди треба йти, що треба взяти з собою, чи вила, чи граблі. Обов'язково скажуть. Так що думати не треба. І скажуть, коли тобі піти з роботи. Так що життя настало прекрасне." Не знаю, дід той, мабуть, уже помер, але той епізод у мене стоїть і зараз перед очима.
В.В.Овсієнко: А що – коли старий чоловік, старий дід Вам вклонився – то це Вам висока честь! Він знав, за що вклонився.
В.І.Кукса: Це правда. Коли я це згадую, коли в пам'яті перебираю людей з цього села – тепер же туди рідко коли поїдеш, тільки на Проводи на могили, – то весь час згадую цього діда, як він стоїть перед моїми ворітьми, на мене дивиться, а я на нього став і дивлюся. Це тривало декілька секунд, а потім він низько-низько вклонився.
 

 

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 693/2006

Про нагородження орденом «За мужність»

За громадянську мужність, виявлену при піднятті національного прапору України у місті Києві у 1966 році та місті Чорткові Тернопільської області у 1973 році, активну участь у національно-визвольному русі постановляю:

Нагородити орденом «За мужність» І ступеня

ВІТІВА Петра Івановича – будівельника аграрного підприємства «Росохацьке», Тернопільська область

ВИННИЧУКА Петра Миколайовича – будівельника аграрного підприємства «Росохацьке», Тернопільська область

КРАВЦЯ Андрія Миколайовича (посмертно) – колишнього мешканця с. Росохач, Тернопільська область

КУКСУ Віктора Івановича – інженера акціонерного товариства «Український нафтогазовий інститут», м. Київ

ЛИСОГО Миколу Степановича – пенсіонера, с. Росохач, Тернопільська область

МАРМУСА Миколу Васильовича – пенсіонера, с. Росохач, Тернопільська область

МАРМУСА Володимира Васильовича – завідувача сектора Чортківської районної державної адміністрації, Тернопільська область

МОСКАЛЕНКА Георгія Митрофановича – пенсіонера, смт Буча, Київська область

СЕНЬКІВА Володимира Йосафатовича – механізатора колективного селянського підприємства «Сосулівське», Тернопільська область

СЛОБОДЯНА Миколу Васильовича – пенсіонера, с. Росохач, Тернопільська область.

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

18 серпня 2006 року

Рекомендувати цей матеріал