Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КАВАЦІВ ЙОСАФАТ

24.02.2008 | Отець Йосафат Каваців | Спогади, машинопис, до 2000 р.
Спогади отця Йосафата КАВАЦІВА

Я, Каваців Йосафат-Василь, син Михайла і Варвари, народився 5 січня 1934 р. в с. Яблунівка Стрийського р-ну Львівської обл.. в родині робітника. Батько був робітником, а мати селянка. Мати походила з дуже побожної родини і багатодітної. Бабця по матері була дуже релігійна, була ревнителькою в церкві, належала до братства Серця Христового і мала в себе вдома церковну досить велику бібліотеку, де, по розмові і розказі матері моєї, сходилися до них додому і читали побожні книжки, бо діти по родині матері були вчені і релігійні. Покійна бабця дуже хотіла, щоб хтось посвятився життю монашому, священичому, але якось не судилися. Мати хотіла йти до монастиря і тета, але чогось цього не здійснили. Вуйко, брат мами, вчився в духовній семінарії у Львові, але священиком не став. Бабця кожного дня ходила до церкви, приступала до святого Причастія і напевно вона випросила мені ласку, щоб я, як її внук, здійснив її бажання і посвятився монашому життю і священичому. Всі, хто залишався по лінії матері, були репресовані сталінським режимом.
Мати мені прищеплювала велику любов до Бога і церкви. Я з молодих літ полюбив церкву. Велику любов мені прищепила сестра-настоятелька Йоаникія в м. Стрию, де я ділився з нею своїми думками і поглядами. Вона мене дуже любила і прививала велику любов до монашого життя.
Настав 1946 рік. Рік, де стала зліквідована наша свята Греко-католицька церква.
Наша родина по лінії матері першими, від першого дня проголошення ліквідації Греко-католицької церкви, перестали ходити до православної російської церкви. З 1946 року я ніколи до російської православної церкви не ходив, ані мої батьки. Незважаючи на це, моє серце рвалося на служінні Богові і церкві. Прийшли тяжкі часи для греко-католиків. Нас було дуже мало, однак ми чогось вірили у перемогу і легалізацію нашої Церкви. Ми, греко-католики, були виставлені на великі випробування і насмішки від наших односельчан.
Цілу молодість свою я думав, щоб стати священиком такої мученицької Церкви, щоб допомогти своєму многостраждальному народу. Часи були надзвичайно складні і прикрі. Не було ніяких перспектив, щоб стати священиком, а серце рвалося до монашого життя, і тільки до Василіянського чину. Я у вільний час перебував у монахинь. З ними молився і робив розважання та навчався того, що вміли вони.
Великі неприємності мав у школі, бо не хотів записатися у цей нещасний комсомол, і ніколи, на щастя, у ньому не перебував. Органи КГБ зайнялися цим, бо я у школі проводив агітаційну роботу, щоб не записувалися у комсомол.
Одного разу відбулася акція примусового записування. Всіх нас насилу завезли у райком комсомолу, всі записалися, окрім нас трьох, але я через вікно з другого поверху скочив і втік із райкому. За це була велика неприємність моїм батькам, а передовсім батькові, який працював механіком на Угарському спиртзаводі. Його тероризували, страшили арештом, а вкінці звільнили з посади і перевели на посаду кочегара. Розуміється, що мав великі неприємності удома зі сторони батька, бо спочатку він не дуже хотів мене розуміти. Мати завжди була солідарна зі мною, і вся мамина родина.
Після закінчення 10-го класу закінчив фінансово-кредитний технікум і був направлений на роботу в Жидачівський паперово-картонний комбінат, на посаду бухгалтера розрахункового відділення, де попрацював до 1957 року. В Жидачеві розгорнув роботу серед католиків, бо їх у цей час було там багато і всі безмежно мене там любили. Ми всі сходилися до мене на помешкання на молитви увечері конспіративно, бо в мене дома були Найсвятіші тайни, і багато моїх однодумців кожного дня, як і я, принимали святе причастя самі, бо священиків не було. На цей час був тільки отець Ключик Ч-ССВ (Чину Святого Василія Великого. – В.О.) і отець Молярчук, а всі інші були в тюрмах і лагерах.
Я багато допомагав Блаженнішому Кир Йосифові Сліпому в цей спосіб, що по вечорах ходив по греко-католиках і збирав, що хто зумів дати на пожертву. А час був дуже скрутний, бо не годен був і хліба купити. Все це пакував до ящиків і відсилав Блаженнішому Митрополитові Сліпому, отцю Шабаку, отцю Тарасу, сестрам служебницям і василіянкам.
Все це розконспірувалося, і в березні 1957 року мене було арештовано вперше, але забракло свідків. Мені це постарали диякон з Дрогобича Савчук, так щось це пам`ятаю, і священик з Жидачева Тряфенчук, які написали доноси в КГБ на мене: якщо мене не заберуть з Жидачева, то вони будуть писати у Москву.
7 квітня мене випустили з-під арешту, звільнили з роботи і виселили до 24 години із Жидачева. Роботи було знайти дуже важко, ніхто мене не хотів приймати на роботу. Мені грозила тюрма за «туніядство», і я по великих претензіях влаштувався на ДОК (деревообробний комбінат. – В.О.) м. Стрия носити дрова від станків. Робота була дуже важкою і принизливою: з бухгалтера розрахункового відділення на найнижчу роботу. КГБ що два, три дні тягало мене на різні допити як у КГБ, так і у відділ кадрів ДОКу, де зробили собі лазейку.
Так продовжувалося до 1960 року. Писали різні фейлетони у брехливих газетах, цілий місяць був як карикатура на цілу вітрину поміщений у гастрономі м. Стрия з отцем Левицьким, каноніком Львівської капітули і моїм сповідником, бо дуже його поважав і любив. Одним словом, було всего досить, що можна було збожеволіти на мій у той час вік. Я все кріпився, але за це мав сильну віру, і дуже багато молився. Може, я стільки тепер не молюся через свої обов`язки стану, а серце все рвалося до священства. Я вчився і молився.
У 1954 році почали наші священики повертатися додому з тюрем і заслань. До мене приїжджали багато священиків, а передовсім о. Величковський, потім епіскоп, отець Мисак, потім епіскоп. Це були також редемптуристи, які добре до мене відносилися і хотіли, щоб я поступив до їхньої конґреґації, але моє серце рвалося до отців Василіян. Я добре знав отця Шабана, отця Роскопа, отця Ключика – ці були Василіяни, отця Романа з Самбора, отця Проціва, отця Шепітку і багато інших отців Василіян.
Повернувся з лагера і отець Протоігумен, я вдався до него зі своїми задумами, і він у своїй добродушності 22 грудня 1954 року дозволив мені зложити монаші обіти. Це для мене була безконечна радість і щастя. Отець Протоігумен передав мене отцю Пахонію Борису, який після його смерті став Протоігуменом, і Він став моїм духівним провідником і настоятелем, і всім. Під його керівництвом я склав монашу професію і став повноцінним монахом Василіянського чину. В тому часі я студіював богословські науки. Найбільше мені в цьому допоміг і моїм професором був отець доктор Єронім Тимчук, який, напевно, найбільше доложив своїх праць і умінь у моє молоде монаше серце і душу. Це була надзвичайно розумна, добра і тиха людина, яка мені не жалувала ніколи часу, як самого одного приготовляв отець професор до священства. Було важко, бо вдень треба було працювати, а звечора вчитися і конспектувати.
В цей час я звільнився з ДОКу і мене прийняли в 10-у школу м. Стрия кочегаром, а опісля завгоспом у школу № 2 завдяки доброті п. Мепеша Петра, директора школи, який був як батько для мене; але недовго, бо скоро його звільнили з директора і директором стала Богуславська, жінка мера міста. До інших вона була несправедлива і її всі боялися, а мене вона чомусь любила і поважала, і я зайняв дві посади: завгоспа і бухгалтера-діловода, хотяй зарплата була дуже мізерна, 35 крб. за всі посади. Моїми професорами були отець доктор Максимець – професор філософії, епіскоп Федорик, отець Богун, отець Ключик, отець Борис і дехто інший, які вклали багато добра у мій ум, щоб здійснилося моє бажання і щоб епіскоп Слизюл, Івано-Франківський ординарій, положив на мене руку, як святився 24 травня 1962 р.. Радості, розуміється, немає межі. Здійснилося в мені це, чого бажав.
Отець Протоігумен Пахомій не дуже хотів, щоб я відразу брався до праці, щоб не зрадити і не розконспірувати епіскопа, однак моє серце все рвалося до душепасторської праці. Все ніби було конспіративно, але цього самого року, на Успеніє Матері Божої, я правив Службу Божу в Самборі у сестер служебниць, а ввечері приїхав до Львова і мав Службу Божу у 12 годині вночі на Кузнєцова вулиці і пізно вертав до дому Ячмінських, сестер служебниць, і мене вночі зловили дружинники і міліція, забрали в мене всі речі, мав дуже багато неприємності, а опісля по всіх пресах писали, що мене зловили у Львові з нелегальною літературою, і то на протязі 10 років на всіх конференціях і всіх нарадах. Я розрахувався зі школи №2 і перенісся працювати у Будинок вчителя м. Стрия, очолював як бухгалтер профспілку. Директором моїм був Романюк, тепер депутат Верховної Ради. Нам було добре разом працювати, бо завжди знаходили однодумців. За розпорядженням отця Протоігумена я був змушений покинути батьків і переселитися до Львова. Приписати мене не хотіли нігде.
Я спочатку приписався у Лісновичах Пустомитівського району, але через 6 місяців мене було виписано, хотя я проживав у Львові. Приказувало мені КІБ виїхати зі Львова. Потім я приписався на Рудно. За 1 місяць мене знову виписали і я приписався у Яворівському районі, але через 5 тижнів мене знову виписали і я приписався на Суховолі у пана Кучерки. Мене виписали і я «висів у повітрі». А кожна прописка коштувала 700-800 крб.. Я їхав 7 раз до Москви у цій справі, 24 жалоби писав в усі інстанції, але все було даремно. Вкінці я написав у газету "Известия", і там дали наказ розібратися прокуророві Городка району. Через добрі люди знайшлася дорога до него і він вирішив приписати там за гроші – 1000 крб..
Всі ці виписки мали місце тому, що з першого дня своїх свячень я почав активно працювати на ниві Греко-католицької церкви як підпільний священик, але на два фронти: по хатах в укритті і почав відкривати зачинені і зняті з реєстрації церкви. Першою тою церквою була церква Покрови у Лісновичах Городоцького району. Мала, деревляна церква на краю села з противного боку заходу. До цієї церкви треба було їхати до Каміноброда, а відтак пішки 9 км по болотах по коліна, за це кожна неділя і свята там була сила народу з навколишніх сіл, які приходили на богослуження. Умучення було велике, як і була велика радість, що можу служити народові.
Я працював у 78 селах і містах, як Стрий, Яблунівка, Добряни, Лисятичі і Жидачів, Ходорів, Заводов, Голобутів, Нежухів, Колодниця, Дуліби, Ланівка, Райлів, Гаї Вижні, Гаї Нижні, Дрогобич, Доронів, Долішнє, Моршин, Дашава, Ковська, Вівня, П`ятничани, Пгани, Вільхівці, Волиця, Церківна, Львів, Зимна Вода, Рудна, Суховоля, Мшани, Лісновичі, Лісневичі, Молошковичі, Бердихів, Підтупи, Мужиловичі, Черчик, Когут, Новояворівськ, Шкло, Ліси, Градівка, Добряни, Ридатичі, Чорнокунці ,Чулинь, Яворів, Калинівка, Лозана, Прилбачі, Труханів, Бубнище, Гошів, Долина, Болехів, Довролука, Кам`яно-Бузьк, Колодичів, Колодне, Жовтяниці, Луцьк, Київ, Москва, Ленінград, Стрий, Звижень, Беришківці, Івано-Франківськ, Надорожна, Городище, Коломия, Грабів ці, Мохната, Волоща, Тернопіль, Самбір, Лужок, Залужани і інші села, які годі і згадати зараз. Майже все це робилося по ночах, бо вдень треба було працювати на державній роботі, а ночами виїжджати на підпільну працю. Десь колись хтось і заміня, але в основному самому треба було турбуватися. Робота була тяжка. Нічні сповіді, вінчання, похорони, хрестини, Служби Божі і всі інші треби, які були потрібні віруючим греко-католикам. Сама праця – то одна сторона монети, але найбільша – ці страхи і доноси православних попів Російської православної церкви, які кожного місяця і кожного кварталу доносили в органи про нелегальні богослужіння вірних. Чого тільки не треба було натерпітися від цих доносів, але слава Божа і добро вірних все стояли мені на першому плані і не було ніякої сили, щоб змогла мене відтягти від цього. Органи КГБ страшно слідкували за мною і в кожному майже селі і місті мали своїх людей, які все доносили. По хатах було спокійніше і безпечніше, зате мало користало людей. Але по церквах була сила народу, які користали, і для мене це була радість і задоволення. Можна майже з кожного переписаного місяця писати історії, бо в кожне село треба було приїздити майже вночі, за винятком небагатьох сіл, де дозволяв собі їхати вдень, тому що там не було донощиків. Праці було дуже, і дуже багато. Дещо хочу описати про деякі більші села, які мені багато запам'яталися і опісля прийшлося потерпіти за них, а саме село Мшани, сели Мужиловичі, Бердичів, Завадів, Колодиця, Колодянці і деякі інші села, які стали для мене дуже рідні і припам`ятні.
Мужиловичі Яворівського району. Приїхав на свято святого Миколая перший раз і застав богослужіння самих людей, які співали службу Божу, десь коло «святий Боже», у старенькій церкві, коло 600 років тому побудованій. Мене прийняли дуже сердечно, але про католицьку церкву знали досить мало. Там доїжджали деякі священики, але так уривочно і мало що вчили людей. Православний деколи робив похорони, але любив горілку і давав багато згрішеним людям. Я ревно взявся до праці і, як звичайно, почав від Пресвятої Євхаристії, навчив людей часто сповідатися і причащатися. Майже всюди, де я працював, у мене було і є на даний час дуже багато людей, практикуючих щоденне святе Причастя.
Потім було клопотів, бо не міг собі дати раду з людьми, бо всі хотіли йди до св. сповіді. Я практикував і в багатьох селах відбував дев`ятиці до Пресвятого Христового Серця, тобто дев`ять п`ятниць принимати святе Причастя і святу сповідь. Це дуже людям подобалося, бо багато людей, як мужчин, так жінок, відбули такі дев`ятиці. В Мужиловах я мав дуже великий успіх, бо мене там всі дуже чогось полюбили, хоч я є досить строгий і вимогливий, як до себе, так і до інших.
Людей було так багато кожної неділі і свята, що не було де помістити, в теплі дні всі богослужіння відбувалися все надворі під голим небом, бо багато людей з інших сіл приходили і приїжджали на богослужіння, але в дні несприятливі було досить тяжко.
Біля старої церкви стояла нова церква, 1928 р. будована, але мала великі тріщини, і її перестали будувати. Там була купа сміття, що галки і ворони понаносили за всі ці роки. Прийшла мені до голови думка, а чи не варто вичистити цю церкву, все ж таки не під голим небом, усередині, хоть і без дверей і вікон і все текло, але не віяло. Порадив їм це зробити. Сміття вивозили дві неділі і засипали всі долини, які тільки були. Почистили і закрили целофанами вікна, оббили папером стіни, поставили престіл і почали молитися там два роки, а опісля порадилися зі спеціалістами і взялися в такий час, що годі було під церквою молитися, добудували цю святиню. Укріпили навколо цементом, тобто розчином з будівельного комбінату, бо багато людей там працювало. Знайшли дві ями вапна, що 70 років лежало в землі, і почали роботу. Кожен день працювало найманих 50 чоловік, як жінки, так і мужчини, робили зводи. Одним словом, за 11 місяців все було зроблено після кропіткої праці людей, а я два, три рази на тиждень мусів бути там, щоб подивитися, бо все треба було консультації. Робота кипіла. Цією роботою керували пан Наконечний і пан Яремій, вже покійні на даний час. Було побудовано 5 престолів. Головний престол, Престіл Серця Марії і Серця Христового, Престіл святого Йосифа і святого Йосафата.
Багато фігур я привіз із Литви, за свої кошти.
На святого Михаїла, на храмовий Празник, було посвячення цієї церкви. Це був тріюмф. У Брежнєвські часи , в часи гоніння і переслідування, появилася нова мурована церква, красива.
Голова виконкому Іванченко про це все знав, але все мовчав. Потім, як я вже сидів у лагері, мені написали, що він покінчив жаття самогубством, бо хтось його впізнав, що він колись був при С.С. Він боявся і повісився вдома у ванні. Це була хороша людина, яка своїм мовчанням нам багато допомогла.
Посвячення відбулося урочисто. За кілька днів приїхала комісія з Києва, зі Львова, Бог знає звідки, бо хтось написав, що Уніяти збудували церкву. Це, як люди говорили, був Шевчук, односельчанин. Його дочка була зоотехніком, а опісля головою сільради. Комісію ніхто до церкви не впускав.
На Святий Вечір, тобто на Йордана, мене забрало КГБ зі Львова. Привезли до Яворова, де була зібрана вся еліта партії. Іванченко, прокурор, начальник КГБ, начальник міліції і багато інших людей, які цілий день з ранку до 8 години вечора провадили допити про будівництво церкви. Розуміється, я їм конкретно нічого не сказав, але то все приготовлялося до мого арешту.
Другим таким селом активним було село Мшана Городоцького району, де я дуже багато працював, майже кожної неділі і свята. В цей час приходилося відправляти майже 5 – 6 служб Божих на один день, і молебень, і проповідь. Дуже тяжко було з транспортом, бо своєї машини не було, а треба було все платити і просити когось, щоб завезти і відвезти. Церква на Мшані з 1700 року, але не було підлоги, і коли я прийшов, там стояли решітки, церква була брудною і в неладі. Я позичив у Литві 10 тис. крб., купили плитку, вистелили гарно підлогу, зробили ремонт. Тобто помалював церкву за свої гроші. Може, потім були б мені дещо й повернули люди, але на храмовий празник, 4 грудня, на Введення в Храм Пресвятої Богородиці, відбулося торжественне посвячення церкви. Я там залишив свої речі і гарну мостранцію, а 8 грудня 16 машин міліції обступили церкву з псами і КГБ і цілковито зруйнували її. Іконостас і престоли, преповідальницю, сповідальні образи вивезли у Городок і підпалили, а головний престіл зруйнували. І ще хтось із цих "бандитів" нагадав на головному престолі. Що тільки не робилося, де тільки не писалося, більше як 20 раз була делегація у Москві, Києві, але все даремно.
Правди не можна було знайти. До церкви завезли непригідні трубки з телевізора і зробили склад хламу. Ми почали молитися під церквою. Становище було дуже тяжке. Холод, вітер, морози, сніг, а літом спекота. Переважно робилося ночами, де-не-де днем, але все-таки ми не здавалися.
Пригадую собі, що на багатьох богослужіннях дощі періщили ціле богослужіння, що не було одної ниточки сухої, все було, як у воді. Коли проводилося богослужіння по ночах і зимою, то вітри так дерлися, бо церква стояла за селом, зовсім за селом, що не могла горіти ніяка свічка, а людей до святого Причастя все було багато, то тільки фонариком хтось із хлопців міг присвітити, щоб запричащати. Моє щастя було, що я знав все напам`ять, і по сьогоднішній день знаю, і мені не потрібно ніколи було книжки ані світла. Люди намучилися дуже, я дуже, але в цей час був великий запал до віри. Десятками раз доводилося ходити пішки зі Мшани аж на Рудно, де я кілька років жив, бо транспорту не було, а поїзд був аж рано, то треба було йти все ногами в погоду і негоду. Про це тоді не думалося, але все кріпилося на дусі, що люди скористали з богослужіння.
Ну, про Мшану можна багато говорити і про цих гарних людей, як панство Михайлишиних, які найбільше потрудилися для добра церкви.
Знову ж таке село було Завадів Стрийського р-ну. Там було дуже тяжко працювати, бо там був голова сільради Березрецький Мирон, який жив у Голобутові, а це теж була моя парафія. Але більше богослужіння все відбувалося у Завадові, деколи по хатах, але в неділі і свята все на цвинтарі.
Як тільки приїдеш на цвинтар – через 15-20 хв. Березрецький із КГБ і міліцією, дружинниками вже був там. Це була страшна людина, і мені здається, що ніхто мені так сала за шию не залив, як цей Березрецький, який тепер великий націоналіст, і ще й у Русі. Приспособленець і "сволоч" – іншого слова я для нього не знаходжу. Крім того, він мені свідчив на судовому процесі.
А скільки треба було труду приложити, щоб відправити богослужіння у Труханові Сколівського району. Мешкаючи у Львові, треба було їхати до Тисмениці, а там до Труханова пішки по шутровій дорозі, серед вітрів карпатських гір, дощів і негоди. Деколи не годен був вже зайти до хати, бо було дуже далеко.
Потреби людські я приймав до серця, я міг нікому відмовити. Це майже всюди треба було сповідати хворих і не хворих, робити похорони, хрестити, уділяти тайну малосвятія, посвячувати хати і інші потреби віруючих. Це робилося вночі, а рано на 9 годину треба було, де б не був, бути на роботі. Спалося в автобусі чи в поїзді, залежно чим їхав додому, і це мало задовільними мої потреби.
Можна описати про майже кожне село. Навіть таке село як Звижень, як Борисківці на самому Збручі, що граничило колись із російським кордоном, – і там мусів обслуговувати вірних, бо була потреба.
Крім того, я займався навчанням молодих священиків. Десь коло 30 священиків я приготовив своїми коштами і своїм знанням до священичого стану. Було нелегко. Були такі, що треба було вчити за свій рахунок і платити квартири, і тримати у себе. Я був на все згідний, щоб тільки Церква мала священиків.
Тільки минулого року з моєї руки було висвячено 13 священиків, 4 піддиякони і 3 свіченоші, всі працюють по парафіях і всі з них задоволені, бо це моя школа.
На протязі багатьох років я знався і був у дуже добрих відношення з Кир Павлом Василиком. З ним були інші справи. Він дуже часто, по 2 рази на тиждень був у мене у Львові. У мене у Каплиці святилися священики східного обряду, вихрести з євреїв з Ленінграду, Москви, Вільнюса. Все це відбувалося у мене вдома, а опісля я ще їхав, щоб їм допомогти у навчанні і з практичних функціях. Це все робилося за благословенням Апостольського Престолу, через Польщу, через отців Домініканів. Робота робилася серйозна і конечна, бо не хотілося сидіти, зложивши руки. Щоб і роботи, які започаткував слуга Божий Митрополит Шептицький, далі розвивалося, я з ними мав тісні зв`язки, і так робилася робота для нашої Католицької церкви.
На 26-й з`їзд партії було відіслано до Москви коло 6 тисяч підписів католиків – цим я зайнявся, – щоб дали нам легалізацію нашої Греко-католицької церкви.
Перевезення мощей епіскопа Коциловського Йосафата, де я передав касету і всі інші справи, стали і причиною мого арешту, який відбувся 17 березня 1980 року у Львові, де я жив у власному будинку (тепер конфіскований) по вулиці Янки Купали, 36, кв. 3. В часі підпільної діяльності я багато уваги приділяв молоді і дітям, мені хотілося, щоб наше підростаюче покоління і наші діти мали Бога в серці і любили свою церкву.
17 березня 1980 року мене викликано до Уповноваженого по релігійних культах, на 2 годину. Я прийшов, хотяй декілька раз я ігнорував їхнім запрошенням. Ільщина не було, мене прийняв хтось інший і безцеремонно представив мені підписати якусь декларацію, що не буду відправляти підпільних богослужень. Я відразу відмовився і пояснив, що на основі конституції маю право визнавати будь-яку віру і правити, де хочу, так і написав. Партократ ні одного слова не огризався, спокійно мене відпустив, я був радий, що так скоро закінчилася аудієнція у партократа, бо мати лежала тяжко хвора з паралізованою правою стороною, і мені подзвонили, щоб я обов'язково приїхав додому у Яблунівку. Я швиденько дещо купив на Галицькому ринку, взяв таксі і пів третьої був на Янки Купали. Не встигнувши в літній кухні скинути плаща, побачив, що 12 чоловік переступило поріг мого двору. Нас жило 5 родин в одному домі, і я не спостерігся, до кого ці люди йдуть, але побачив, що піднялися на мої сходи. Подзвонивши до хати і не почувши відповіді, бо нікого в хаті там не було, та вся ватага прийшла до літньої кухні. Вимігши мої документи, мені пред`явили санкцію прокурора на обшук. Це для мене не було новиною, бо вже 5 раз ревізія в мене вдома була, це як за звичкою. Я піднявся до своєї кімнати, бо зі мною ще мешкав один священик, Єсип Роман. Йому теж пред'явили санкцію прокурора, і почався той ад, з пів третьої після обіду до 7 години ранку 12 чоловік, а ще з КГБ опісля прийшло, і почалося це пекло. Все почалося вивозитися з хати, всі атрибути релігійного характеру, книги, фелони, ряси, хрести, нищилося і трощилося все. Все вивозили до 7 години ранку, а рано мене і Єсипа Романа посадили до «воронка», чи «бобіка», і завезли на вулицю Миру до тюрми. Там я знав, що вже все пропало, що звідти не виберешся вже ніколи. Там від мене забрали ще 35 крб., що було в кишені, галстук, ремінь і, списавши ще один протокол, мене кинули в одиночну камеру, дуже малу, але дуже глибоку, де я просидів 10 днів, поки мене перевезли на Чапаєва до тюрми.
На Миру перші мої враження були дуже страшні . Одинока маленька камера з дерев`яних дощок на висоті, може, метр, невелике віконце, з балками желізними, і ледь-ледь світло глибоко в стіні. А в куті стояла, вибачаюсь, яке перше слово почув від якогось дежурного там, «параша» по легкому, а по тяжкому виводили кілька раз в 6 годин рано. Нервова система була дуже роздратована, і мені хотілося що 5 хв. у туалет, але його не було, бо десь раз на день рано виводили впродовж довгого підземного коридора, а в камері стояла якась невелика банка.
Найстрашніше мені було, коли прийшли на пам`ять ті оповідання, що мені оповідали очевидці цих сталінських катівень. І мені хотілося вірити, що в цій камері були закатовані по-звірячому наші найкращі люди, і що вони десь поруч мене. Заснути було годі, бо мільйони думок не давали мені спокою, бо все зруйнувалося і забрано багато речей, і не тому, що мені було шкода, зовсім я про це не думав, але що за кожен клаптик паперу мусів усе відповісти. І то так, щоб нікому в нічім не пошкодити, а взяти все на себе.
Хочу бути правдолюбивим, що диявол мене страшно кусав: запхай палець у цей патрон – і закінчиться все. Але цю спокусу я відбив скоро. А найстрашніше – це страшно великі щурі, які як коти скакали по мені, і годі було зі страху заснути впродовж цих 11 днів. Крім плаща весняного в мене не було нічого. Їсти щось там приносили, але крім чаю я нічого не міг їсти з великого пережиття, бо думи і роздуми не давали мені нічого пропустити через горло. На четвертий день мене викликали до слідчого Осьмака Михайла Васильовича. По особо важливих справах – так його титулували, і він мені склав протокола, а впрочім зачитав готового, що мене будуть судити по ст. 138 і ще якихось трьох статтях, але потім вони мені їх не пришивали, не знаю, з якої причини. Він мені казав, що слідство моє, напевно, закінчиться до двох місяців, а воно тягнулося цілих 8 місяців, до жовтня місяця. Десь на 8-й чи 9-й день до мене підкинули "підкидну утку", якогось жида, який весь час мав зі мною розмову про золото, гроші, де я їх заховав, одним словом, некваліфікований агент. Я зовсім з ним не хотів говорити, і його забрали на другий же день. Дві ночі опісля перевели мене у загальну камеру, де було багато в`язнів-уголовників. Але найбільше мене вразили ці страшні лайки, нецензурні слова, а також кілька чоловік з білою гарячкою, які ні вдень, ні вночі не давали спокою. Десь на 12-й день мене знову викликали і зробили відбитки пальців, як там говорили, "грати на фортепіано". Склали ще один протокол і в «воронку» мене перевезли до тюрми на Чапаєвську.
Тільки переступивши поріг, було чути: «Стаття?» – «138» – була відповідь. – «Уніяти, убійци, наслідники Бандери і Шептицького, кодло Сліпого». І т.д., такі епітети супроводжували мене ціле тюремне і лагерне життя зі сторони цих катів народу. Головне, що навчився мовчати, хотяй у мене прямий характер, але я відразу зорієнтувався, що на горло не візьмеш нічого, там була коротка справа – розправа по печінці і нирках. На це я надивився багато епізодів у тюрмі від персоналу глупого і неграмотного.
Відтак відвели в одиночну якусь каюту. Потім відвели знову до якогось чиновника, і знову відбитки пальців та деякі записи, яких точно тепер не пам`ятаю. Що мені запам'яталося, то це в куті біля крісла було мале дзеркало. І коли на 12-й день я себе побачив, то прошу повірити, що себе не впізнав. Борода як у старого дідугана, і чогось уся біла, де-не-де чорний волос. Заки цей чиновник щось писав, мені захотілося ще раз глянути на себе. І дійсно це був не я, я не хотів вірити, що це я, що я став аж таким, бо з природи чогось люблю охайність і чистоту. А потім десь в годині 8 вечора повели до бані. Там було багато арештантів. Давали кусочок, як палець, господарського мила і одно лезо на чотирьох чоловік. Ці три вхопили це лезо, а хтось із рук ще і моє забрав, якось поголився, а потім дав мені. Майже холодна вода, і лезо зовсім не хотіло голити моєї бороди. Я мучився, а часу обмаль, десь 10-15 хв. на всю цю церемонію, то просив якогось арештанта, щоб мені допоміг, бо там переважно були молодики, а таких, як я, чогось не зустрів. Правда, хтось змилосердився, напевно тому, що представив себе, що католицький священик.
Це було найстрашніше, бо мені здавалося, що це затуплене лезо здирає з мене шкіру. Біль був неймовірний, кров текла з порізаної шкіри, мені було дуже боляче, але якось сяк-так поголився. Довго треба було чекати, десь до 1 години ночі в якомусь коридорі, а радше це була якась "параша", але там нікого не приводили. Я був дуже голодний і холодний, бо це якийсь підвал сирий і холодний. Десь коло 1 години вночі мене перевели в 23-ю камеру, де сиділа «підсадна утка», точно пам`ятаю прізвище Штир. Він довго сидів під слідством, десь коло 2 років, і його перекидали то там, то в іншу камеру, щоб довідатися дещо від підсудних.
Я був дуже обережний, бо багато знав про такі речі від інших компетентних людей. Я мав ондатрову шапку. Поклав її на підвіконня, але на ранок її вже не було. Як я довідався опісля, він її продав жінці, яку в тюрмах називають "попкарка", за півлітри горілки і кусок ковбаси. Рано я спитався, де моя шапка, та була відповідь: «Скажеш, що забув у бані». Так було і зроблено. В 23-й камері я пробув десь дві неділі напевно, не більше, бо нічого цей Штир не міг від мене довідатися. А його кожного дня десь виводили, він все казав, що на слідство. А як потім з'ясувалося, що таких агентів виводили кормити і на здавання реляцій. Ще сидів зі мною один син якогось генерала, який зарубав чоловіка своєї коханки і захоронив десь на полю у Дублянах. Він, власне, признався цьому Штирові, то все відразу викрилося. Того знайшли на полю зарубаного сокирою. Я якось з ним зустрівся в тюрмі на етапі, йому дали 25 років тюрми.
Там, де я сидів, це була команда малоліток. Це були страшні типи, як мені розказував один інженер з Дашави, але прізвища не пам`ятаю, бо чогось не все залишилось у голові. Його перевели старим на малолітку, але мені не дозволили, бо я «псував» на волі таких, як там сиділи. Їхні умови були кращі, вони мали їду кращу, пили молоко, білого хліба кусочок, не так, як у нас, спецвипічка. Одного разу вчинився великий крик. Їм дали на сніданок тюльку, вони хлібом обклеїли двері, відкрутили кран, наповнили півкамери води, самі посідали на другім ярусі "койок", кидали тюльку у воду і веселилися, аж «попкар» відчинив двері – і вся вода ринула в коридор. Це було фатально.
Ну, таких епізодів з ними було дуже багато, бо це безпредільні діти і люди без виховання і культури, і без контролю. Десь на 15-й день мене взяли і завели в камеру № 71. Там аж тоді почалося це страшне, чого розум людський не може збагнути і придумати. За всі ці дні і місяці, що я сидів у цій камері, мені здавалося, що я у пеклі. Там можна було бачити страшні картини і наслухатись на цілу вічність усього, що тільки можна було чути і бачити. Це безпрецедентні люди. Зазначую, що не всі, були там чотири добрі і жалю гідні людини, але були страшні звірі і нелюди.
Трохи про це. Найстрашніше в тюрмі – це «прописка». Хочу сказати, що це не витвір безбожної влади, яка про це абсолютно все знала, про ці всі безпреділи і тероризм, але мовчала і сміялася. Моє щастя було, що священик не піддягав «прописці». Так було записано в їхньому безпредільному праві, але я не мав права до нічого вмішуватися. Заки прийшов до камери, там були желізні важкі двері на два засуви і два ключі. Посередині був «глазок», а внизу «кормушка», яка відчиняється вранці на сніданок, на обід і на вечерю. Двері відчинялися, якщо когось виводили або брали на допит чи шантаж. Коли відчинялися двері, правда, всі були насторожені: кого, де і чого?
Дещо про камери. Камера № 71 поміщала більше як 70 чоловік. Була довга, желізні ліжка зі страшно посіченими матрацами – від довгої давності. Подушка десь 15 на 15 см з вати, збитої, теж довгої давності. Одне простирадло і один коц, теж старий і страшно брудний і смердючий. Його ніколи ніхто не прав, бо прали що 10 днів простирадла і наволочки. Посередині камери стояв упоперек стіл прикутий і вмурований до долівки, бо долівка була цементна і страшно брудна. А накурено було так, що в димі мало хто кого бачив. Я був один, що не курив, бо ніколи папіросів не палив. Порядок робили, тобто замітали, "трубольоти", тобто ці, що сиділи під слідством за «туніядство». Їхня доля в тюрмі була дуже складна і нестерпна. Над ними чогось страшно знущалися, їх били. Тобто зеки, ці "ватажки", а їх було в камері 5 чоловік, переважно з Мостиського району, і то таке барахло, що як тепер згадаю, то мені аж стидно, що ми всі мусіли їх боятися. Тільки вони, їх 5, мали право сидіти за столом, там їсти і грати в доміно. Бо в тюрмі було доміно, а так страшно вистукували день і ніч, що мені, напевно, ще й тепер стукає в голові від цього стуку, одним словом, зі всієї сили. Ці "герої" були і суддями в камері. Це все не вміщається у голові, коли згадаю коли-небудь про цю історію.
Відчиняється камера. Тебе чи іншого вводить цей «попкар», штовхнув крізь двері і негайно зачинив на всі спуски. Стоїш у порозі, ці судді перестають грюкати, бо є нова жертва. Починається камерне слідство і оприділення.
Напевне, читачеві не захочеться вірити. Якщо дещо ще пам`ятаю, то згадаю.
«Прізвище, стаття?» Матрац приносилося зі собою. Він лежав на брудній підлозі біля дверей. «Про себе». – «Стаття 138». – «А що це таке?» – «Католицький священик». – «О, це щось нове. В нас ще не було священика». Хвилеве пом`якшення і нарада п`ятьох. Нижньої койки не було, а тільки верхня. Зараз когось вишвирнули знизу і мені дозволили покласти свій матрац на нижній частині, бо залазити важко. Дозволили розстелити і покрити коцом. Вся ватага коло мене. Сотні питань, бо багато їх цікавило, бо ще такого не бачили. Колись, за Сталіна, священики, епіскопи, митрополити сиділи з політичними, і це було їхнє щастя. Там були культурні люди, витримані, з повагою і пошаною. Їм можна було молитися. Там ніхто не висловився нецензурними словами через повагу як свою, так і цієї особи. А тут єдиний випадок: священик і уголовники.
Безпредільщина. Щож, така була моя судьба і моє щастя. Випитавши все вичерпно, що кого цікавило, десь коло 8 години ввечері мене залишили в спокою. «Ви прописці не підлягаєте, бо Ви священик і повинні, і маєте власть судити інших», – проголосив такий "шпінгалет" із Мостиськ. ^
Я б його, напевно, задушив, якби він мені тепер зустрівся десь у житті за ці злочини і кривди, що він робив цим нещасним людям. Прошу не гірчитись цим словом, але деякі люди заслуговували на такий присуд. Мене не рухали, але сказали: «Якщо це не за падло, то можеш сидіти і їсти за столом цю похльобку». Але я на знак протесту проти знущання над іншими відмовився і кожен раз їв цю похльобку і кашу вівсяну на своїй койці.
Дещо про інших. «Прізвище, стаття?». 4 варіанти до вибору. Вибачаюсь, що мушу написати все, як було, бо ніколи ніхто цього не зрозуміє.
1. Їсти цукор на параші?
2. Їсти мило і поливати водою?
3. Падати з другої койки зі зав`язаними очима вниз на цемент?
4. Боротися з камерою чи з камерним?
Прошу собі уявити, шановний читачу, що б Ви вибрали з цих чотирьох варіантів.
Довго думати не давали, треба було веселитися і задовільняти свої примхи і свої пристрасті.
Переважно всі чогось, може і я, якби було треба «приписатися», вибрав би перший і найлегший, на перший погляд, варіант.
Але їсти цукор на параші виглядало так... Один з цих ватажків наробив на ультану параші, посипав зверху цукром, і цей нещасний, що собі вибрав цей варіант, мусів негайно все з`їсти. Це був жах. Хто супротивлявся – били до смерті, і ніхто не міг нікому пожалітися. А якщо застукав до дверей і його вивели, то через день-два вся тюрма знала, бо через желізну, алюмінієву кружку через стіну передзвонювали всі камери одна одній, що такий і такий зрадник, і його доля була ще набагато тяжча, як їсти цукор з калом. Як тільки такий появлявся і сказав прізвище, то все було записане і починалися страшні знущання. «Приписка» відбулася, йому дозволено покласти матрац, сидіти в куточку, не рухатися і нічого не говорити.
2. Їсти мило. Кусок мила господарського кусати зубами і запивати водою. А опісля страшні поноси, а води немає, щоб зілляти, бо у Львові взагалі вода бувала тільки вночі, а вдень бачок пити воду.
3. Третій варіант був найлегший, хотяй, здавалося, найстрашніший. Таку жертву брали на бічну сторону, тому що двері стояли посередині і «попкар» міг через очко бачити середину, а що робилося по боках – цього ніхто не бачив. Це використовували "королі камери" і робили беззаконня. А третій варіант, який здавався найстрашніший, виглядав так. Таку жертву висаджували на другий поверх ліжка, зав`язували тісно рушником учетверо очі, зв`язували руки назад, а самі брали два коци і 8 чоловік тримало, бо якби скочив головою вниз, то розбивався б на смерть. Він падав на коц, а вони сміялися і веселилися.
4-й варіант – чи будеш битися з камерним чи з камерою – виглядав так. Камерний – то був цей хуліган-ватажок, який знав усі форми прийомів. Як жертва сказала, що з камерним, то він почав з ним битися, тобто він вимагав, щоб жертва перша його вдарила, бо він хоче битися. А тоді з цього ставалася сумна історія. Цілий збитий і в крові, хотяй і бачили це "попкарі", та не знали, чи він тут дістав, чи на слідствах били до смерті. Кожен казав, що бив його слідчий, і ніхто ніколи не справджував цих справ.
А коли хотів битися з камерою, то олівцем на стіні була намальована слонова голова, і він мусів руками до крові і головою бити по стіні протягом годин, а як не хотів, то його просили в інший спосіб.
Щодо їжі. Кожному під слідством раз у місяць дозволялася посилка. Таку посилку одержували майже всі, якщо мав хтось когось дома. Але ця посилка була не для нього, що йому призначена, а все з`їдала та банда п`ятьох чи шістьох чоловік. Вони їли масло, ковбасу, сирок, печення, м`ясо, ну що хто кому приніс. Власники тільки розписувалися про одержання, а з`їдали ці хулігани.
У Великий Четвер мені сестра теж принесла посилку, бо пройшов місяць з дня арешту. Як потім мені вона вже розказувала, що через сестер Василіянок знайшла людей, яких я потім бачив, бо мені в дечім допомогли, і заплатила, що не 5 кг принесла ношу, а цілих 10 кг, заледве приволокли, і через «кормушку» не влазила, то мусіли відчиняти двері. «Каваців, розпишись за посилку». – Мені аж душу заперло у горлі. Розписався, але посилки вже коло мене не було. Вже все хулігани викладали на стіл: ковбаса, шинка, яйця, яблука, масло, сухарі, паска, ну все, що тільки сестра могла вложити. Бо то за три дні був Великдень, то хотіла і думала, що я все скористав. Річ ясна, що я сам знав, що треба поділитися, але ділитися не треба було, все було розділено. Я розписався, сів на ліжко і читав якусь книжку. Книжки там були якісь списані і нікому непотрібні, бо не було ні початку, ні середини, ні кінця, але щоб не дармувати, то хоть щось читалося, щоб скоріше минав час. Увечері у годині 6-й , як принесли кохлю пшона і горня води гарячої, один із цих хуліганів мені приніс до койки (пишу койка, бо ліжком її назвати годі) два кекси і каже так з іронією: «Це тобі, батюшка, за посилку». Оце все, що я одержав з 10 кг посилки. Я змовчав. Кекса не з`їв, бо здавило в горлі, а віддав товаришу, що разом зі мною сидів і їв пшонку.
Що цікаво, що нас було понад 70 чоловік, і цих 6 хуліганів зуміли так усіх перестрашити, що всі мовчали, як риба без води. Всіх нас лякали, що як ми щось скажемо хоть слово або пожаліємося, то на етапі нас переріжуть, як баранів, і кожен того боявся. Перший раз в тюрмі, хто його знав, як воно і з чим їстися. Страх переміг все і всіх.
Найстрашніше було ці страшні лайки і нецензурщина. Ніхто не хотів говорити людською мовою, але діалектом неморальності.
Страшна картина змальовувалася знущанням деяких осіб. Все шукали ці хулігани собі жертви не тільки матеріальної для шлунка, але й для задоволення своїх пристрастей. У жахливий спосіб використовували невинних хлопців як гомосексуалістів. Використовувати їх, як тільки самі того хотіли, і в різний неймовірний спосіб, проти їх волі. Два хлопці в нашій камері повісилися на простиралі, не витримавши цих страшних репресій і зневаг. Один повісився, що спав наді мною. Над ним страшно знущалися. Я страшно сварився і кричав на них, але відповідь була одна: «Ти, батюшка, до того не пхай свого носа, то тобі не церква, а тюрма, тебе не чіпають – і мовчи». Кожен день я страшно з ними скандалив, але все було безуспішно.
Наприклад. Такий бандит розбереться догола, зав`язує собі голову рушником, стягає таку жертву на своє ліжко, використовує, як тільки йому захочеться, а потім після акту добре вилупасить, сідає на него і возиться по ньому, як на коні 2-3 години. У той час один мусить стояти біля очка, бо час від часу «попкар» дивиться в очко. Заки він відчинив двері, то все на своїй місцях. Коли вже ця жертва не може лазити по землі і зімліє, його ведуть до водопою попити води до тазика, куди харкали і плювали, і кидали папіроси, недокурки. Напившись води, далі возити. Або сідає на рамена і носиться 1-2 години досхочу. Розуміється, що не кожен може видержати таких репресій і відбирав собі життя через повішення. Один з таких ватажків був черговим і записував, хто що порушив. Наприклад; як ішлося на прогулянку на 5 – 10 хв., бо більше не хотіли тримати, хотяй по закону мала бути година, то приходячи до команди, треба було обов'язково витерти, хоть фіктивно, ноги в мокру ганчірку і два пальці змити в умивальнику. На парашу по тяжкому не можна було йти, бо ніколи не було води вдень, а тільки після 12-ї години вночі, і так повинен твій організм призвичаїтися, щоб так управлятися. А по легкому тільки тоді, коли було 5 чоловік. Як не було, то хоть би й лопнув сечовий міхур, не можна було цього собі дозволити. Такий черговий хуліган за всіма цілий день спостерігав, а ввечері була все розправа. Цих 6 хуліганів засідали після вечері і робили самосуд. Один читав провини і виносили вирок. За це, що не змив два пальці після вправлення або пішов на туалет без п`ятірки, строго каралося. Зв`язувалося 10 ложок алюмінієвих докупи рушником і по м`якому місці били, скільки було присуджено, 25-30, і т.д. Після такого катування годі було сісти, піднімалась температура, але буквально всі мовчали. Я декілька раз казав: «Визвім корпусного і напишім скаргу». Але мене ніхто в цьому зі страху не підтримав, а сам я теж боявся, бо ще багато всього було попереду. Кілька разів я лежав у санчасті, але там цього вже не було. Моїм лікарем була якась Марія Василівна, майор. Дуже добра і співчутлива жінка. А завідуючий теж був дуже добрий, бо багато про мене знав, про мою діяльність, і я робив похорон десь у його родини чи знайомих, то він сердечно до мене відносився, але там довго бути було неможливо, бо були свої норми. Начальство абсолютно все знало про ці саморозправи, але все мовчали, бо були заінтересовані, що так знущаються над підсудними.
Я на слідстві багато раз перед Осьмаком порушував цю справу беззаконня, але все було байдуже. Їм у цьому беззаконному суспільстві було дуже вигідно робити такі експерименти, бо самі були не кращі, теж катували і знущалися, скільки самі хотіли, відбиваючи нирки і печінки людям.
Щодо слідства, то я був десь коло 120 раз на слідстві. Слідства були нудні і беззмістовні, одне і те саме. Осьмак їздив у багато сіл і міст, де я служив, і там все розпитував, а потім мені годинами крутив голову. Осьмак намагався все заплутати мене в слідстві, але я ніколи йому протоколу не підписав, якщо він щось змінив, а не так, як я говорив. Йому приходилося все переписувати протоколи і тому він страшно злився на мене. Часу було дуже багато в них, аж 8 місяців. Був час їздити і час крутити голову. Слідчих було два. Другого прізвища чогось не пам`ятаю. Мене рятувало то, що я був у добрих відносинах з отцем Протоігуменом Пахолієм, а тому, що він уже був у вічності, то я собі дозволяв все приписувати йому. Що то його записки, що я від него все забрав і що сам не переглянув, що я не знаю, що до чого це мало бути. Були й очні ставки багатьох людей. Одним словом, цілих 6 томів зібралося зі слідств. А сьомий том і восьмий був уже зі судового процесу, який тривав з 14 жовтня до 28 жовтня, де працювали кожен день фотокамери, телекамери, журналісти і кореспонденти всіх газет, бо судили великого злочинця, що навчав любити Бога і вчив релігії дітей.
Як розказувала мені Процик Тетяна, яка після арешту залишилась у моїм домі і все взяла на себе до останнього суду, що Осьмак з чаші золотої, що забрав у мене з дому, де правилася Служба Божа, безкровна жертва, у себе в кабінеті на її очах зробив собі попільничку, поклав ноги на стіл і курив, а попіл і окурки скидав до посвяченої чаші. А тепер він прокурор міста Львова, блюститель порядку. Яка страшна несправедливість! Власне, за чужу кривду і за чужу працю партократична система дає такі великі посади тим, що їх треба судити за ці злочини, що вони робили.
У слідстві було багато всього, але то непочатий край розповіді, бо це страшно монотонна розмова і беззмістовна. Що б не сказав, він все по-своєму виводив. Він їздив по селах і школах і під диктант диктував дітям це, що було йому вигідно, щоб більша була міра покарання. Писали діти з 5 – 10 класів, що я забороняв їсти м`ясо, дивитися телевізор і танцювати. Все це абсолютно було безпідставно. Щодо посту, то я так вчив, як II Ватіканський собор проголосив. Перший день Великого посту і Велика п'ятниця без м`яса і молока. Кожна п`ятниця без м`яса. Діти до 12 років до посту не зобов`язані. Щодо танців, то те, що в школі танцюють, то я не маю права забороняти, а це, що в пості не можна ходити неповнолітнім до клубів, то це реальне, бо ніяка добра мама не дозволить, щоб її дитина вешталася по вечорах по клубах, а щодо телевізора, то в мене був телевізор, і я дивився, коли мав час, а взагалі наші передачі не є аморальні, то застережень не було з моєї сторони ніяких. Все було видумано і вибрехано, бо ст. 209 має конфіскацію, заслання і термін 5 років.
Суд був страшно ганебний. Свідки говорили, що вони під диктант написали, але ніхто під увагу цього не брав. Оскандалили себе, бо питали учнів 8 – 10 класів, чи вони комсомольці. Казали так. «А як ти, комсомолець, можеш вірити у Бога?» – «То мене на силу записали в комсомол, а я в Бога вірувала і вірю далі». Багато ще на суді повикидали з комсомолу, як непотрібних.
Свідками були і священики Російської православної церкви, як Удич, парох села Завадів – Голобутів, Ільєшський – парох села Труханів, і парох села Жовтянці Кам`янко-Буського району. Вони в своїх доносах писали в КГБ, що я виступаю проти радянської влади, проваджу агітацію і тому подібне.
Наприклад, священик Російської православної церкви Удич хотів перед народом сказати, що мене не знав і ніколи не бачив, а те що, там написано, то слідчий сам написав, а він підписав, не читаючи. За дозволом прокурора Дороша суддя перечитав все зізнання, яке написав Удич у КГБ. Це було щось страшне і обурююче серед населення. Я цього не бачив, бо був у залі, а судовий процес відбувався в клубі будівельників по вулиці Стефаника, це один з найбільших клубів Львова, але там за спецперепустками дозволяли тільки тим особам, які викладали марксизм-ленінізм, і довіреним особам партії. Крім того, була все моя сестра Ольга, Нуся, Тетяна Процик і ще кілька осіб – за дозволом слідчого і прокурора, за перепустками. А свідкам на вулицю виходити не можна було, то вони були змушені в цей день сидіти в залі засідання. Це був ганебний для радянського суспільства процес. Весь народ був за мною, але темна реакція робила своє і зробила. Суд був мукою. Кожен ранок треба було збиралися зі всіма речами і все з матрацом заносити до кладової. А вечері пізно привозити в «воронку» до тюрми. Стерегли 8 – 10 чоловік зі псами. Люди, які тисячами стояли під судом, лягали на дорогу під машину, всі хотіли мене бачити, і коли машина під`їздила, то був такий крик, що вуха в`янули. Я нічого не міг бачити, бо «боксик» був темний. Мене приводили бічними дверима.
Наскоро треба було вискакувати з воронка, і під штиками вводили бічними дорогами, і то все іншими, до зали засідання. Народ кричав і домагався справедливості, але все було надарма. Партійна система працювала по-своєму: «Саша, взять». На суді були свідками начальники КГБ, начальники міліції, участкові, голови райвиконкомів, секретарі райкомів багатьох районів, у яких я працював. Хочу підкреслити, що чомусь ці люди не хотіли дуже проти мене свідчити. Порівняно з іншими, вони досить об'єктивно давали свої покази і говорили, що вони знали, що я відправляю, були багато разів на моєму богослужінні, але ніколи не чули, щоб я вистував проти радянської влади. Натомість такі, як голова сільради села Мшона, голова сільради с. Градівки, села Завадів, Голобутів – ці партократи старалися всіма силами показати, як вони чесно служать партії і які вони атеїсти. Дві особи з Грабівки і Мшона Бог вже покарав, одна з Мшона вмерла в страшних муках і просила
прощення за свої злочини, а друга з Грабівки, коли в цинковій труні привезли її сина з Афганістану, збожеволіла і кричала на весь голос, що Бог покарав її, і вона плює на партію. Над іншими ще висить рука Божої справедливості.
Я ніколи не просив у Бога пімсти, але Бог справедливий, кожному віддає по його вчинках.
Хотяй суд був і ганебний, але закінчився для КГБ і тих функціонерів, як хотіли мені: 8 років ув`язнення і конфіскацією всього майна..
У день мого арешту майже все вивезли, а інше списали, і Процик Тетяна взяла на свою відповідальність, але по суді через 10 днів все сконфісковано – і хата, і гробовець, де лежали останки епіскопа Коцоловського.
Мене перевели з камери 71 в етапну камеру 117. Там було троха легше, бо кожен день мінялися люди, одних вивозили на зону, а інших приводили, але безпреділа не було, як до суду. Я написав касацію і щойно 15 грудня Колегія Верховного суду УРСР розглянула мою скаргу. Все залишилось без змін, за винятком того, що колегія змінила, що мої дії були не з користолюбства, як вирішив обласний процес, а з чисто релігійних мотивів. Я чекав етапу. За цей час брехливі радянські преси писали, що хто міг, показували і висвітлювали в телебаченні, говорили по радіо, якого бандита і диверсанта, послідовника Шептицького і Сліпого, Степана Бандери і Стецька засудили. Народ по-різному приймав. Ці, що мене знали, для кого я працював, зі співчуттям і болем серця все це переносили, а вороги тріумфували і ликували.
13 грудня цього року помер батько. Причина смерті була якраз ця, що за один день перед смертю побачив судовий процес по телебаченню і сказав: «Тепер вже можу вмирати, бо більше я його не зобачу». Про смерть батька довідався трохи пізніше через добрих людей, які там працювали.
7 січня, на саме Рождество Христове, сестра знову за гроші через добрі люди зробила мені передачу. З цієї передачі я мало що скористав, бо це, що вона передала, не можна було занести в камеру. Мене визвали в тихий малий боксик, і це, що міг з`їсти, було моє, а решта, що було можна, то передали мені до камери 146 і сповістили мені, що на святого Йосифа вдосвіта мене вивезуть з тюрми.
Сестра і люди складали великі гроші і платили цим брехунам, що казали, що мене викуплять, але і гроші пропали, і я мусів сидіти.
8 січня рано мене у «воронок» посадили і повезли не знаю куди, бо знову у «боксику», зі псами. Посадили до поїзда. Поїзд був страшно переповнений. Народу було сила. Вагон складався з відділів, де сиділи в`язні різних режимів.
У цьому відділенні, де я їхав, було дуже багато в`язнів. В одному купе сиділо коло 40 чоловік, дихнути не було чим. Посередині вздовж вагона проходилось 2 чи, може, 3 солдати, переважно "чурки", і завжди відповідали "нелзя", "не положено".
Етап – це страшне слово, і страшно переноситься в радянський спосіб.
На етап у Львові нам кожному давали в згорток з грубого картону тюльки гнилої і буханець хліба. Оце все, що було на етап. Де кого везли, не знаю, бо ніхто нікого не обходив. Поїзд мчався до Харкова на пересильний пункт. Зупинка. Ніч. Гавкання страшне собак і багато солдат, нас чоловік, може, до 50 скинули і з псами поприводили, але дуже швидким темпом, до «воронка». Як оселедців напхали повен «воронок» і повезли, досить довго. Опісля я знав, що це Полтава, і в новій тюрмі як яструбів повикидали скорим темпом, аж опинилися в Полтавській тюрмі. Нові лайки і прокльони зі сторони персоналу: «Хулігани, бандити, убивці, стрілять вас, як ворон!». І т.д...
Нова "обработка". Все скинути з себе. Всі речі, все у піч, бо воші кишіли на кожному з нас. Досить довго треба було чекати, заки це все з вошами попарилося. А взагалі тільки зогрілося і допомогло вошам скоріше побачити свою жертву.
Але поголитися дали і трохи помили, хоть холодною водою, бо чогось тоді теплої не було. Думаю, що п`яний був кочегар і не палив. Видали мокру одежу, кожен знайшов своє. Матрац, як у всіх тюрмах, старий і понищений. Розподілили по камерах. Знову страшно велика камера і сила народу, бо то була етапна камера. Вікна забиті наглухо. Накурено до почорніння, холодно, бо була зима, січень місяць. Їжа набагато гірша, як у Львові, бо у Львові був трохи краще випечений спецхліб, а там, у Полтаві, хоть виробляй фігури з сирого хліба. Але Бог з ним. Що мені запам'яталося, що там було страшно незручно, це ложки з маленькою ручкою. Я як я довідався, це з птахоферми, де клали яйце, щоб вигрівати курятко. Ложка була дуже глибока, прорізувалася уста. У кожного були заїди. Похльобка, як звичайно, і вівсяна каша, а ввечері кохля пшона, і то недовареного, що було по всіх тюрмах і лагерах. Їжу давали через кормушки, як псам. У камері був кожен раз дежурний, по кілька чоловік, що їжу приймали, роздавали, збирали посуд і мили підлогу. Мене там не замічали, бо були далекі від активності. Але вже без всяких і розбирань. Кожен сидів на своєму місці, тобто на своєму матраці, бо ліжок не було, була суцільно зварена з грубої бляхи платформа кожен як оселедець лежав один коло одного і чекав свого нового етапу. Куди хто їде, ніхто нічого не знав. Всі документи були десь у спецчастині. У Полтаві я був десь коло півтора місяця, і здавалося, що це вічність, бо кожен день як на торговиці: одних вивозять десятками, а інших привозять. Багато спало на землі, бо не було місця на желізній платформі.
Прийшов час і на мою долю. «Собирайсь!» Забрав усі речі, а радше мішок, бо все треба було здати на склад. Довго, майже до ночі, треба було чекати на етап. Всі у якійсь великій камері з туалетами, в страшному шумі. А фактично нас забрали до якогось поїзда десь аж в годині 8-й чи 9-й вечора. Хутко погрузили в «душогубку» – «воронок», але так багато, що мені аж тепер страшно, як згадаю, бо ми довго чекали коло станції, а далекобійний поїзд спізнювався десь до 2 годин. Тріщали кості. Зрушитись не було де і куди. Дихати не було чим. Там я готувався до смерті, бо дійсно сердечникові і гіпертонікові годі було витримати в такому стані той етап. Це є страшна річ, що рівняється зі смертю. Це може знати тільки той, що етапи переніс. Цей поїзд був троха вільніший, було менше людей. Через якийсь час, а була 5 година ранку, поїзд зупинився. Нас 6 чоловік висадили з поїзду і повели до «воронка» . Охороняло нас 8 солдатів зі псами в намордниках. Ніхто до нікого не говорив. Це були Ромни, а їхати треба було до Перехрестівки до лагера 319/7.
Дорога була як колиска, не знати, чого було триматися. Їхали всі мовчки. Сигнал. Розкрилася широка по обі сторони лагерна брама – і нас ввели до середини зони. Брама автоматично зачинилась і нас 6 повели до якоїсь підвальної кімнати, «на обработку». Знову постригли, хоть не було що, але такий закон. Помили, переодягли у все лагерне. Зробили повний обшук, що було в мене. Все, що я мав, крім чобіт, забрали, списали в акт – і в мішок. Мені видали робу стару за 12.50, фуфайку і шапку – і це все моє майно. Було щось два зошити і кілька конвертів. За 4-5 годин прийшло три чоловіка з оперчастини і почали розмову про лагерний спосіб життя. Що ми зовсім безправні люди, не можемо нічого домагатися і просити, бо позбавлені волі і всіх прав, що мають люди в світі. Ми є злочинці. Ну, така агітація була дуже нудна і безкорисна, бо й так усе зналося, що ми невільники і безправні. В перший мірі треба було написати заяву, що відмовляюсь пити чай, бо це зона 319/7 без чаю. Коли б у кого знайшли чай, буде строго наказаний. Без всякого спротиву написав таку заяву, щоб відчепився, бо писали всі. Мені сказали ці, що мене стригли, що даремно сперечатися, бо правди ніде не знайдеш. Коло 2-ї години, а може коло 3-ї, коли всі напевно поїли, повели у столову, дали їсти і теплої води. Стало легше на душі. Знову у підвал, чекати розподілу увечері. А за той час коло 6-ї години повели в санчасть, взяли аналізи, зробили рентген і всі інші процедури, важили, міряли і т.д.
Розподілення було так. У начальника колонії сиділи всі начальники отрядів, начальник режиму, КГБ, опергрупа і всі інші функціонери. Заходилось по одному. Етапи були з різних поїздів, тому нас було багато. -
Зняти шапку, низько вклонитися, назвати своє прізвище, ім`я, по батькові, стаття, рік народження і т.д. Перед начальником колонії лежало "Дело". Він уважно, як я запримітив, перегортав листок за листком, час від часу поглядав на мене. Прізвище було Кириленко. З вигляду інтелігентний і приємний сивий мужчина, який справив на мене приємне враження.
«За що судили, що зробив?» – «Відправляв Богослужіння і вчив дітей і людей як греко-католицький священик». – «Православну церкву підписати не хочете?» – «Ні! Я греко-католик». – «А знаєте, що маємо право: ще сьогодні зможете бути на волі, якщо один раз підпишете, що згідні служити православній церкві». – «Ні! Грамадянин начальник, віри не міняю. Якщо треба вмерти, то хоть і сьогодні». – «А пожалієте, що все пропало». Я іронічно засміявся і показав своїм рішучим жестом, що це не зі мною розмова. «Щож! Ви маєте право». Розуміється, що почалося довга і нудна розмова, бо кожен щось хотів спитати, так як начальник лагера сказав: «Всі вже у нас сиділи, але католицького священика ще не було, це вперше». Кириленко, як я опісля мав з ним 6 раз розмову за час перебування у лагері, був незлий чоловік. По-перше, я ніколи не чув, щоб Він матюкався. Це був одинокий чоловік у лагері з начальства. Кожен щось запитав, а людей, тобто зеків, ще багато, але там ніхто не спішиться, бо є час, і то довгий час. Призначення: «7-й отряд, 72-а бригада. Це для вас щастя, як для священика».
72-а бригада – це упривілейована бригада, тобто людей з вищою освітою, переважно це були контролери робіт. Робота ніби легка, але відповідальна, бо не сміло бути браку, а за брак відповідав контролер. Увечері, десь коло 11 години, запровадили у барак. Великий і довгий, у 4 ряди і по три поверхи , ще й накладні «баяни». Чоловік коло 750. Мені виділили другий поверх, записав днювальний у книги, показав бригадирові. Два дні до роботи не виводили. Дали мити стіни в бараку, в коридорах з милом, до блиску. Було дуже холодно у коридорах і конурах. Мити та мити. Два дні, аж голова крутилася. Нас було двоє у цьому етапі, що потрапили у 7-й отряд. Мили, терли, робили все, що казали.
Коли мене привезли у лагер, була п'ятниця. У суботу і неділю я виконував цю роботу. Увечері, десь досить пізно, о 9-й годині, мене викликають у санчасть. Я, правда, себе дуже погано почував, але не міг нікого ні о чім просити, бо ще нічого не знав. Там застав кілька арештантів, бо дежурство мав сам начальник санчасті Яроцький Йосип – єврей. Симпатичний чоловік і сердечний. Прийшла черга і до мене. Він мав перед собою історію моєї хвороби, що прийшла разом з документами в «Деле», і каже: «Стаття?» – «138, 209» – «А що це таке?» – «Католицький священик». Його дуже зацікавило, почав зі мною довгу розмову сердечну, але коли поміряв тиск, то аж злякався: «Як Ви можете працювати, коли у Вас такий великий тиск, 265/165?». Я цього чогось не запримітив, бо був страшно стривожений етапами, страхами, перевантаженнями і т.д. Він каже до мене: «Я Вас залишаю в санчасті, Вам неможна працювати, бо може бути інсульт і інфаркт. Я відповідати за Вас не хочу». Поклав мене в санчасть, і я пролежав 5 тижнів, а може і більше. Тиск збили до 220/140, але більше тримати не можна в санчасті, виписав на роботу.
Я вийшов до бараку, але мою роботу зайняли інші. Мене десь коло 16 години повели на другий поверх до нормувальника. Оскільки я по спеціальності бухгалтер, то доручили начисляти зарплату засудженим. Ну, для мене це було щось велике. Нас тільки двоє у кімнаті, бо в сусідній кімнаті сиділи робітники технічного відділу, досить культурні і ввічливі люди в погонах і без погонів. Моїм обов`язком було кожного дня помити три великі кімнати, позамітати, принести воду в графини для пиття, підлити вазони, бо там були квіти, і вся зарплата цілої .зони належала до мене.
Нормувальник був п`яниця і мало коли сидів у кабінеті. Усе десь пізно приходив і скоро йшов поза зону. Весь тягар був на мені, але я собі давав раду. Довго так не було, бо мене викликав начальник колонії Кириленко і сказав, що є наказ КГБ, щоб мене перевести тільки на тяжку роботу. Треба було попрощатися, і тільки тоді, коли був провал, коли поза зоною вимагали зарплати, то мене так крадькома закривали і я нараховував зарплату, бо більше ніхто цього не знав. Переді мною був якийсь Дехтерів, я його ще застав, він сидів 10 років за махінації, робив цю роботу, але як звільнився, то не було кому. Почалося те перекидання з місця на місце, і що тільки і де тільки мені не приходилось робити. Здається, що не було такої роботи, щоб я не робив, хотяй був дуже високий тиск і боліло серце. На це ніхто не звертав уваги.
Дещо про лагерне життя. В бараку жило майже 750 чоловік. Літом була страшна жара, бо всі вікна були забиті наглухо і не можна було відчиняти ні одної кватирки, а зимою була страшна холоднеча, морозу намерзало аж до ліжка, а ліжко моє було під вікном. Літом було трохи краще, бо було хоть грам свіжого повітря, а зимою голову закручувалося рушником. Найстрашніше було, що засуджені так страшно лаялися і матюкалися. Це було дійсно пекло, але без огню. Це був страшний жах. Годі було все це переслухати, але вух не закриєш. Билися між собою, різні розбори, і то так кожен-кожнісінький день. Здавалося, що не буде ніколи кінця. А днів було купа переді мною. Поговорити майже не було з ким, бо це переважно була молодіж, і їх такі справи мало що цікавили, а то майже зовсім ні. Я спілкувався з полковником КГБ з Києва. Він сидів за хабарі і одержав 5 років. Це була надзвичайно розумна людина, чула і добра, прізвище Клименко. Його мати працювала колись в ЦК, але була пенсіонеркою, знайшла дорогу і його викупила через 2,5 роки. Ми часто і густо з ним говорили, і то на всі теми, я був обережний, але ми були щирі, я знав, що він мене не зрадить, бо ненавидів совітської власті. Йому часто робили зауваження, щоб він перестав зі мною спілкуватися, але їм не вдалося. «Що, він хоче Вас зробити уніатом?» – запитували його. Його вивезли зі зони, коли я був на роботі. Він часто писав до мене і інформував мене в дечім. Приїздив до мене додому, і я часто був у нього дома, відправляв Службу Божу. Він жив на Горького.
Встання було о 5 годині, бо треба було помитися і управитися, заки встануть зеки, бо в 6 годині вже всі повинні були на зарядці, чи зима, чи літо, чи дощ і непогода. Я вставав заздалегідь, бо потім всі як вовки какали і кричали, а така маленька "каптьорка" (її називали сушилка, хотяй там все було холодно, бо ніколи не палили ні літом, ні зимою). В такій малій кімнаті було кілька стояків, на них гаки, на яких вішали фуфайки. На один такий гак вішалося 15 – 20 фуфайок, цю фуфайку, що була на самому низу, треба було витягнути, то всі 15 – 19 кидалося до землі, свою забиралося, а по цих топталося ногами. То був страшний жах, бо на хвилину, ну не на хвилину, а на 2 – 3 секунди не можна було спізнятися на зарядку, бо стояли прапорщики, брали на КП і відразу оформлялися документи, щоб позбавити чи отоварки, чи посилки, чи побачення. З цієї причини як горобець я спав, а о 5 годині вставав кожен день через всі часи і мився, збирався, а потім сидів тихенько на койці і одним оком дивився, чи не йде прапорщик, бо на койку сідати не можна було, це теж оформлялося, як провина, а другим оком додрімував, щоб як заграв гімн України "В Радянськім Союзі ти щастя знайшов", то мене вивертало на дві сторони з таким щастям. За молитву, за це, що вчив дітей молитися, сидів як в`язень і мусів мучитися роками з хуліганами і уголовниками. На цей гімн я виходив до «локалки», і коли били куранти на Кремлі, всі повинні вже стояти на плацу і махати руками, скакати, робити різні вправи, так 15 хв., а потім заходили до бараку і збиралися в «локалці» і гуськом виходили побригадно. А бригад у нас у бараку було багато. По 5 чоловік підходили до прапорщика, який записував кількість людей, звіряв з бригадиром, запускали до їдальні. Це була страшна дисципліна. Вони все робили і експериментували на нас, бо у нас перебудовувалася зона на особливо небезпечних рецидивістів. Кожного дня в тій системі нас усіх рахували на добу 18 разів. Одні рази треба було сказати повну назву, прізвище, ім`я, по-батькові, стаття, термін ув'язнення, початок і кінець строку. Цю молитву треба було знати, як вдень, так і вночі. А інші рази то тільки як поголовну безрогу рахували. Ввечері кожного дня, а в неділю вдень у 9 годині всіх без виїмку, за винятком тих, що лежали в санчасті (а там було місце на 15 чоловік, а якщо у коридорах, то 25 чоловік), виводили на "плац" і по бригадах, по групах усіх рахували, а тому, що прапорщики були завжди або п`яні, а по правді говорити, неграмотні, то їм все когось бракувало, або 2 не було, або 3 не було, або було забагато, і вони бігали як шакали по пляцу і не могли зробити балансу. Нас всіх то страшенно дратувало. Зимою страшна холоднеча, дощі, сніги, морози, а літом сонце пекло, а вони в непогоду накидали на себе плащ-палатку, а літом з коротким рукавом, і так деморалізували людей. Рівночасно в нас була і воєнна підготовка. В разі війни нас всіх на передову лінію за Батьківщину. Ми всі з того страшно сміялися і обурювалися, кожен казав, що перша куля – то в цих неграмотних прапорщиків, що стільки кривди робили, хоч би й тим уголовникам.
Деякі службовці до мене ставились коректно, через «Ви», але було багато негідників, що мали мене дійсно за злочинця, це, що ти священик і ще й уніат, було як "чорт кудлатий" з рогами. На таких заняттях «Ногу вище, руки до бороди, шире шаг» і т.д... Мене це страшно дратувало, бо я не військовозобов`язаний і знятий з воєнного обліку, та я не мав права і ніхто не мав права до мене, але де знайдеш право у безправній державі, і ще у лагері. Боже! Здавалося, що не буде ніколи кінця.
Кожного дня з 7 години на роботу, а з роботи «на воєнну підготовку», і так кожен раз. Вибачаюсь, але це осточортіло гірше, як робота. Треба було десятки і десятки разів перемаршировувати навколо плацу, поки такому функціонерові стало трохи до душі. Завели до бараку і готувались до вечері, а там на провірку і в першій годині все було по своїх місцях, нікому не можна було бути поза своїм ліжком, бо до 12 години вже три рази рахували, а хто не був на місці, був покараний: позбавляли чи посилки, чи отоварки, чи побачення. В самому бараку було пекло без огню. 750 чоловік кричали, матюкалися, обзивали один одного, зводили свої рахунки, крали один в одного, що хто міг і мав. От такий був спосіб життя з хуліганами. Я старався ні з ким не мати ніяких стосунків. Одиноким моїм приятелем був цей полковник КГБ Клименко з Києва, а як він звільнився, то другий – не можу пригадати його прізвище, інженер по професії, злодій по фаху, але за це чемний, ніколи не виражався нецензурними словами. Коло моєї койки був якийсь Богдан з Івано-Франківська, то ми дещо собі говорили, але ми були «бандери», і на нас дивилися з презирством. Він кожного разу в мене сповідався, хотяй запричащати не було як і чим і де. Це був одинокий, якого я переконав, бо ці всі інші були дуже далекі від Бога, віри і молитви. Молитися не молився ніхто, крім баптистів і сектантів, яких по кілька було по відділах, переважно молоді хлопці, що не хотіли йти в ряди Радянської армії.
В бараку ніколи не можна було з кимось спілкуватися, бо це означало, що робиться бунт, а радше змова – так вважав цей бандит Король, начальник режиму. Іншого слова, терміну до нього нема. За цим я дуже слідкував, але агентів було дуже багато, які кожен крок доповідали. За мною був влаштований особливий нагляд, щоб я не займався ніякою агітацією .Я цього не придержувався, бо я відразу казав начальникові лагера, що якщо хтось буде мене щось запитувати, то буду відповідати, щоб хтось не подумав, що я неграмотний "піп". У мене є вища освіта духовна, і я можу відповідати на всі питання, що кого цікавить. Так я і поступав, що говорив, що хто запитував. До мене багато зверталося й офіцерів, прапорщиків про різні спірні справи, і я кожного разу їм розв'язував проблеми.
Дуже було важко в бараку, і то найстрашніше – через нецензурщину і матюкання. На роботі, хотяй робота була і тяжка, і нудна, і довга, але скоріш минав час, усі були кожен коло свого станка чи окремої роботи, а в бараку був жах і страх. Під підлогою гуляли страшні щурі. У скриньках з желіза, тобто ячейці, яка складалася з переділок, де клалася деяка їжа, чи з отоварки, чи дехто з посилки, скакали щурі просто на людину. Страшно було туди руку пхати і виривати. А закрити на ключ прапорщики не дозволяли, бо в любий час могли і мали право все перекинути. Це були звірі. Вони могли все перевернути і повикидати на землю, все змішати і піти. Як у ячейках, так і в «каптьорці», де часто були «шпони»-обшуки, все вибірково перевіряли, висипаючи все на одну велику купу в присутності днювального. А я все на це дивився і казав: «О Боже, а коли буде цьому всему кінець». А кінця не було видно нізвідки.
У їдальні було брудно і незатишно, але за це при вході на картині стояв повар-товстун і тримав на підносі велику курку, з якої виходила пара, щоб нам всім показати, що можна на волі їсти, а в дійсності все було монотонне, одне й те саме.
Звечора виділялися по графіку три заготовщики з бригади, для заготовки їжі. В 5-й годині заготовщики вже мусіли бути в їдальні, в тому числі і я. Хліб спецвипічки ділився на 6 частин і розкладався по столах з дерева, на голі дошки. Розкладалися алюмінієві миски і ложки, а горнята з алюмінію були в кожного, їх кожен раз треба було брати зі собою. Хліб краяли різники. Говорили – як хотіли, як попало, так і розрізали: одному більша пайка, а другому менша. Ідучи до їдальні думалося: хоть би біля мене, де буду сидіти, була грубша пайка хліба. Це був єдиний продукт, яким я жив у таборі. Він давав силу.
На сніданок все була уха, кожен, кожен день. Приготовлялася так. Великий котел води кипів і до него вкидалося бочка риби, яка б не була, не раз така смердюча, що годі було піднести ложку до уст. Цю рибу засипали вівсяною січкою і мішали. Риба була нечищена, з кишками, тільки плавали білі очі і хребти, бо м`ясо з риби повідпадало в мішанині з вівсяною січкою.
Якщо повар зварив рідшу юшку, то ще можна було сьорбнути хоть щось, а коли зварив кулешу, то годі було таке свинство їсти. Ну, то ми її називали "уха", а як вона називалася, то Бог її знав. Крім цієї "ухи" було горнятко горячої води. Це був сніданок. Це треба було їсти дуже швидко, бо за кілька хвилин інші відділи приходили, а одні з другими не могли бути, хотяй у робзоні зустрічалися. Але таке було розпорядження Короля, начальника режиму. Завжди закон свинства. У літі кип`яток годі випити, а зимою ніколи його не було, бо не вистачало води, і ніколи не могли закип`ятити. А палили вугіллям, і то такими порошками, що горіло, як мокре. З їдальні виходили по п`ять, і знову нас рахували, бо рахували, як заходили. То міг, напевно, хтось когось з`їсти, і ми все сміялися крізь сльози, що одного вже немає. Швидко на барак – і вихід на роботу. Збиратися на пляцу і через велику браму бічну побригадно виходили. Переважно кожен день був обшук "вибірково", а то й кожного, щось усе шукали по кишенях і по штанах, знімалося шапки, щоб показати, чи велике волосся. Хто не постригся через 10 днів – чогось позбавляли. Знову рахували поіменно, кожен говорив прізвище, ім`я, по батькові, стаття і строк, початок і кінець. Ставали знову по 5 один коло одного без жодного слова розмови, як у монастирі "канонічне мовчання". За розмови теж каралося.
У нас у робзоні були два цехи, № 1 і № 2. Один з другим спілкуватися не можна було. Була велика кара, як хтось на пляцу перейшов легенько до іншої бригади чи отряду, щоб там з кимось перекинутися два, три слова. Цього відразу чекало ШІЗО або бокс. Дехто ризикував з того, але дорого розплачувався за це. Перерахувавши всіх, виводили на роботу і кожен старався зайнятися своїми справами. Тюремники-прапорщики розбиралися з розводами на роботу за 10-15 хвилин. Там старався, хто міг, хоть раз на тиждень перепрати білизну, бо була там тепла вода, а в бараку тільки холодна. Або відразу викрутити і мокру брати на себе, або десь заховати, щоб прапорщики не знайшли, бо через 10-15 хвилин знову була перевірка, але рахункова, безіменна, на голови. Якщо зобачив прапорщик таку білизну, то топтав ногами, кидаючи на землю. У тому складі, де я працював, були батареї дуже гарячі, то я переправ. Брав жменю якогось хімікату з гальваніки, щоб менше їли воші. Скоренько прав на скору руку, трохи обсушив і скоро хоч напівсуху натягував на себе, а решта сохла на тілі. Такі були умови через усі часи.
Робота перевірялася. Робив фільтри, лійки, розкладачки, мотав нитки, робив прибори для збирання живиці, ну, все, що наказували.
О 12-й годині був обід. Всі збиралися на промзоні, а обід привозили в баках на промзону. Там була їдальня менша, як на жилзоні, всі знову збиралися в скорому темпі, знову побригадно і поотрядно, і знову рахували, і знову були заготовщики ті ж, що й на жилзоні того дня. Заготовщики краяли хліб, давали миски і ложки, а їжа була все одна і та сама. Один день був капусняк зі зіпсутої капусти, ну такої, що вже ніхто, ні армія, ні інші організації не брали, то тюремники не свині, все поїдять. Там було одна-дві картоплини, ну не цілі, а кусочок, а другий день то була огіркова зупа, а то було свинство. Огірки були такі страшно смердючі і розлізлі, що мало хто міг таку юшку їсти, то майже все виливали для свиней, бо зона мала коло 200 свиней, що кормилися за рахунок зеків. Ця юшка з огірків варилася також так, що до цього великого котла висипалася ціла бочка огірків з тою смердючою юшкою і засипалося вівсяною кашею. Деколи давали вівсяну кашу одну кахлю, або пшона. А ввечері кусок хліба 1/6 частину і одну кахлю пшона і горнятко горячої води. Вночі пшоно так пекло у горлі, що жовч виливався у горло, можна було задушитися. Страшно пекла печія. Єдиним ліком був зубний порошок. Два-три рази полизати порошку – і потроху заспокою-вався біль у горлі і грудях. Чотири рази до року давали одну зелену помідору і півриби – це на Новий рік, 1 мая, Конституцію і Жовтневий большевицький праздник. Це було для нас дійсно свято. Зелена помідора була немовби банан чи щось ще краще, а квасна – як один оцет. Кусок риби на двоє. Кому голова, кому хвіст, а кому середина. Що кому попало. Деколи, але рідко, давали їсти тюльку, але це користали тільки ті, що перші сідали за стіл і брудними руками відразу брали собі, а решта не одержувала ніщо. Тюлька їлася ціла з головами і кишками, бо всі були голодні. Такий раціон був усе кожен день і всі часи. Арештанти їсти хотіли страшно. Я в житті в молодості і опісля постив у п`ятниці, і мені Бог дав таку силу, що я дуже голоду не відчував, я знав, що так має бути, що кращого немає чого сподіватися, і приготував себе на все найгірше. Треба терпіти і постити, покутувати за себе і за свій народ, за свою Церкву, що терпить. Після обіду знову скоренько виводили з їдальні, рахували і – по робочих місцях.
У часі роботи рахували около 8 раз. Перевіряли всі двері і вікна – вони мусіли мати великі вирізи, щоб кожного засудженого можна було бачити ще здалека. Через 12 годин нас виводили в жилзону. Знову читали поіменно «з віршами», як і на роботу, а окремо брали по 6-8 чоловік на загальний обшук, і то кожен день. Ніхто не знав, хто буде жертвою, а всі інші йшли по прочитанню прізвища на обшук звичайний. Знімали шапки, вивертали, шукали по кишенях, по спині, по ногах, відкривали уста, присідали, а на спецобшуку зовсім роздягали і все детально перевіряли. Що шукали – мені і сьогодні є незрозумілим. Просто це було тероризування людини, щоб знав арештант, що він безправний.
Виводили на пляц. Ну, вся зона була оббита грубими желізними плитами метрів 8-10, а над ним колючі дроти метрів теж 8-10 і підключені дроти до електричного струму. Посередині кожного отряда, а їх було чи 12 чи 14, точно не можу сказати, бо ніколи там не був, крім свого і сан часті, стояла «локалка», яка була підключена до пульту управління, що стояв на пляцу, і там, як ми називали, у "голуб`ятнику" сидів зек, а ключ мав тільки начальник отряда, і тільки він міг застромити ключ у такий прилад, там загорялася лампочка і тоді цей зек відчиняв «локалку». Нас привели, відкрили «локалку» – і більше ніхто і ніколи не міг звідам вийти, то все герметично зачинялося. На санчасть щоб вийти, треба було для такої процедури записатися у днювального. Що книжку мусів підписати начальник отряда і сам вивести в санчасть і привести, поки він мав час це робити. Тому в санчасть попасти було надзвичайно складно, часом і неможливо. Рано нас виводили в 7 годині, а начальник приходив на 9 годину, йшов на «п`ятиминутку», що тривала годинами. З промзони виводити в санчасть не можна, за винятком, що хтось умирав або впав. Тоді за дозволом начальника цеху можна було вивести в санчасть. З санчасті ніколи ніхто не приходив і не цікавився нашими справами. Умови були надзвичайно тяжкі. Я гіпертонік і сердечник, інвалід II групи, стояв у лагерних умовах. З цим ніхто не числився. Мені була потрібна дієта, молоко, 10 грам масла, але тільки один раз я цим скористався, бо це були
великі церемоніали, а мені просто не хотілося з гордості бути жебраком, і тому махнув на це все рукою: що всі, то і я. Я ніколи не думав, що колись вийду з того аду, бо смерть тисячі раз дивилася мені в вічі, і я ніколи не думав побачити свою рідну землю і своїх рідних і близьких, а тим більше ще служити в греко-католицькій церкві.
Багато раз органи КГБ і адміністрація приїжджали до мене і просили та пропонували, щоб я підписав православ`я. Мені обіцяли бути епіскопом на Святоюрському соборі, коли одним махом руки підпишу – і сьогодні мене чекає слава. Що тільки мені не обіцяли, але мене ніщо не схибило, я б ніколи не став православним священиком, зраджуючи свою віру, як зробили сотні інших зрадників, які гнобили наш
нарід і продавали. Один мах моєї руки рішав долю мого життя і моєї кар`єри. Про це троха згодом виложу все. Бути епіскопом на Святоюрському соборі. З мене сміялися всі і всі говорили: «Отець, підпиши, подивись на своє здоров`я, в серцю май, що носиш, але воля усміхається вам». Вони мені казали: «Я б 1000 раз підписав, маючи такі шанси». Я їм відповідав: «Віра – це не рукавичка і не сорочка, що можна міняти кожного дня і кожної суботи». Вони мене за це цінили. Може, і начальство, крім опергрупи та інших функціонерів, теж мені не брали за зле, але з пошаною ставились до мене. Правда, вони далекі були від релігії, і, може, їм було дивно і смішно, що я на це не хочу пристати. Ну, це справа кожної окремої людини.
Найбільшою нендзою був ДПНК, тобто заступник начальника лагеря, прізвища не знаю тепер, годі це згадати, але ми всі, ціла зона, його прозивали "Шляпа". Це був звір. Коли мене посадили в ШІЗО – це було зимою. Було страшно холодно. Підвальне приміщення. Розібрали – тільки тоненька роба і все. Їсти давали 200 грам хліба, горнятко води на добу. Їсти сяк-так, все присохло і висохло. Говорити було годі, але найстрашніше – це холод. Цей кат Король, начальник режиму, збудував ШІЗО в такий спосіб: під штабом, під великим будинком вимурувані глибокі пивниці (підвали), стіни змішані з сіллю, щоб завжди було мокро і сиро, цементна підлога теж з сіллю, а в стіні кусок дошки, де можна було спати тільки 8 годин, а після 8 годин автоматично піднімалася ця дошка і ти як ця пробка вискакував, бо з тебе зробився б пил. Тоді решту часу треба було ходити, бо сідати не було де, а спати тільки на землі, будь ласка, але на мокрій, сирій. Холод дошкулював, не було жодного порятунку. Я ходив по цій невеликій кімнаті 100 раз, аж до поту, а потім на 5-10 хвилин лягав на землю – і все тіло дрижало від страшного холоду. Це було щось страшне, але не було порятунку. Чекалося, коли в обід принесуть горнятко горячої води, щоб напитися. В руки годі було взяти, коло себе нічого не можна було мати, навіть рушник був у дежурного, і тільки один раз рано він видавав, поки помиєшся. Параша вонюча стояла там. Нею майже не користувався, бо не було від чого, але по малих справах з холоду йшлося часто. Боліли страшно нирки і печінка. Високий тиск. Визивав кілька раз скору, тобто санчасть, але безуспішно. Був раз начальник колонії, обіцяв розібратися, але тільки на словах. На 12 годин виводили в одиночку на роботу. Робили уголки, які опісля вивозили на смітник. Зеків виводили на роботу в цех довгий і холодний, бо там нігде не топилося. Треба було вибрати на купі сміття старої бляхи і ножицями по зразку зробити 997 штук уголка, це була норма. Я робив 200 – 290 від сили. Кожного разу треба було писати пояснювальну записку, чому не виконав норми. Інвалід II групи. Окулярів мені не давали, а без окулярів я сліпий і нічого не бачив. Кожен раз по закінченні роботи приводили в окрему кімнату, треба було розбиратися догола і присідати 10-12 раз. Насміявшись досхочу, відпускали в холодну кімнату. Це було для мене як для священика і монаха найболючіше і найогидніше. При цім я розважав собі, що Христос був обнажений ради мене і я мушу теж так терпіти. Це давало мені сили і наснагу в моїх пристрастях і терпіннях. Під голову брав ці сандалі брудні і з порохами і оливами. Одного разу на чергування прийшов і цей «Шляпа». Це для нього був тріумф насміятися наді мною. Він мені наказав голою рукою позамітати велику робітню. Я почав замітати. Цілі руки були в крові, бо там було багато відходів бляхи старої і заржавілої. Замітав 4-5 годин, бо це руками, а майстерня велика. Ніхто не хотів йти робити, бо хто міг іти, а хто ні, то ще на повторний термін. Як інвалід II групи думав, що полегша якась буде, але так не сталося, сидів до кінця. Після замітання цей «Шляпа» завів мене до якогось туалету, який не чистився 10 років, цілий чорний і нарослий водою, і каже до мене: «Сьогодні ти тут здохнеш, але мусить блистіти». Я попросив чимось мити. «Руками», – відповідь большевицького ката. Почав мити руками цей туалет. Нічого не виходить. Через якийсь час він мені кинув кусок цегли і каже: «До блиску». Я тер до блиску, руки були в крові, цілий мокрий, голова лопала від високого тиску. Десь опівночі після довгого насміхання він мене відпустив до камери. Таких фактів було не один, просто страшно згадати про це. «Це тобі не в церкві обдурювати людей і псувати дітей своєю ідеологією». Все треба було мовчати, якби хтось ще був такий, щоб зумів протестувати і боротися, то і я був би там, але всі мовчали, бо всі хотіли волі.
Щопівроку брали на комісію. Можна було вийти «на будівництво народного господарства», працювати за зоною, але я ходив 8 раз на таку комісію, де засідала "Висока Рада", і все одне й те саме: «Зрікаєтесь своїх поглядів, підписуєте російське православ`я – сьогодні Ви вдома, епіскопом на Святоюрській горі» – «Ні». – «Залишаєтесь далі на старому місці. Вам відмовляється все. Розпишіться». Далі ці каторжні роботи. Я і не розписувався, але це не змінило мого становища. Далі ці самі розчарування і ці самі роботи і обставини.
Я як заготовлювач, коли був призначений, крім того, що заготовляв їжу, мусів помити барак ретельно, під кожними нарами, і витерти всі проходи. Одного разу був дуже хворий і попросив одного приятеля, десь із Харкова старшого чоловіка, щоб замінив мене, бо я хворий. Я раз його заміняв, як він був хворий. Дав йому і пайку хліба, а сам положився до койки, бо то був якийсь великий праздник, напевно, Пресвятая Євхаристія. Він кінчав мити у коридорі, але хтось доложив на КП, і зараз у тій хвилі тут як тут: «Хто чергує і хто заготовщик?» – «Я». – «Чому інший за вас робить?» – «Я дуже хворий». – «У санчасть треба було представити довідку». – «Нікого немає там». – «На КП – і об`яснюючу записку». Мене зрадив днювальний, як потім я довідався. Я скоро, замість на КП, бо казав відкрити «локолку», – у санчасть. Це було через 7 бараків, далеко, але якось на цей час нікого не було на плацу. А там теж «локалка», і ніхто не відчинить, бо замок зі середини. Цей, що сидів на «голуб`ячнику, думав, що мене відпустили в санчасть, бо знав, що я хворий і інвалід. Я прийшов і застав там лікаря Калітека, білоруса, вульгарного і непривітного чоловіка, і дуже п`яного, сидячого і сплячого за столом. Коли мене зобачив, почав страшно сваритися в Бога і матюкатися, приказав видворити мене з санчасті, але я не вступався, бо рішалася моя доля: ШІЗО або санчасть. Я вимагав начальника колонії, коли мене не прийме. Він очунявся, коли почув «начальник колонії», бо був п`яний, і зміряв мені тиск: 260/160. У тій хвилині наказав когось виписати і мене помістив у санчасть. Через 15-20 хв. ці посіпаки вже були в санчасті, але я був у ліжку і ніхто не мав до мене права. Це був їх програш. Я пролежав півтора місяця і з тиском 220/120 був виписаний до роботи. Багато можна написати таких фактів, але це повторення того самого безправства радянської бюрократії.
Одного разу я був заготовлювачем. У неділю повели в кіно. Кіно показували в одному підвалі 9 відділу. Ми називали "душогубка", бо там не було чим дихати, крім вхідних дверей до душогубки не було більше нічого. Народу напихали тисячами і одного по одному виносили зімлілих. Дихати не було чим. Нам демонстрували кіна глухі про якісь зони, про розкаяння. Тобто що хтось розкаюється за свої провини, одним словом, «сміялося озеро з болота». Але такий закон. Сектанти в кіно не ходили і тому по 6 місяців сиділи в ШІЗО. Їх на
носилках виносили з ШІЗО. Я ходив, бо не вважав за протест, як католицька віра того не забороняє, хотя й дивитись не було на що. В кіно мусіли йти всі. Коло 8 години наш отряд залишився без вечері, бо вдень робили. Скоро прийшла команда йти на заготовку. Я прийшов до їдальні і побачив жахливу картину: велика риба стояла у всіх мисках і на землі, але її ніхто не їв. Вона була нестерпна. Це було 14 серпня,
це праздник Маковея, я добре це запам'ятав. Більш 1550 чоловік лежало в зоні на дизентерію, школа і деякі бараки. Нас мучили кожен раз: ідучи в їдальню, мочити руки в хлорці. І інші процедури. Мені теж кухарі заготовили рибу, я понюхав, але вона смердюча і гнила. Я поклав на стіл, але дивлюсь: на лавці сидить оцей Коліток. Я спокійно підійшов до нього і покірно сказав: «Пане доктор, риба смердюча, а в лагері дизентерія. Може, не давати, щоб ще гірше не було». Він як від укусу овода вхопив мене за руку і з лайкою і образами «мать і перемать» і т.д. завів на КП, оформив документи, що я саботажник, що з моєї вини не їли зеки риби – і мене під суд. Абсурд. Всі 14 отрядів вже повечеряли, залишався один наш отряд, як я міг пройти крізь желізні важкі брами? Та й не знав я про ніяку рибу. Все було
оформлено на суд, але я попередив начальника лагеря Кириленка і все йому розказав, і що про цей інцидент взнає весь світ, бо тоді всі заграничні станції голосили про мене як про в`язня сумління, і він скасував це.
Іншого разу був ще такий випадок. Я мав зі сторони деякі таблетки, і тому якщо мені вдалося їх перенести, то мусів думати, коли хто буде чергувати, щоб не провірили на КП, і зашив їх у матрац. Хтось мусів зобачити і доніс до опергрупи, хоть я заходив за таблетками тільки вночі, коли всі спали. 23 лютого увечері матрац і подушку розпороли, все забрали, а мене в ШІЗО, бо хотіли знати, хто мені дав. Я пояснив, що нічого не знаю, що такий матрац одержав на складі, я до него не дивився, але все було даремно. Найбільше зла мені робив Король, начальник режиму, прапорщик Чернушка, начальник опергрупи Ваврик і деякі інші. Це були страшні люди в повному значенні цього слова.
Не можна не згадати і про Чернушку-прапорщика. Він був призначений на видачу посилок . Мені сестра Ольга Кобзя вислала посилку – була глибока осінь, дощ і слякоть на вулиці, повні калюжі на пляцу. Я пішов на КП за посилкою. Було 5 пачок масла, 5 консервів, якісь горіхи лущені і якесь печення, яке перетворилося в порошок. Він узяв масло, розгорнув з паперу і великим ножем почав його четвертувати на масу, а потім кидав мені на піднос, що стояв з моєї сторони, де я стояв. Потім взяв ключ, що відкриває консерви, і розкрив мені всі консерви на раз. «Гражданін начальник, як на раз я все не з`їм, а холодильника немає, то прошу вибірково взяти одну, дві, а це залишіть мені, бо все попсується». – «Чорт тебе не забере, не подохнеш, жери, що є». І кинув мені все в руки, що аж очі захлюпалися цими консервами. В мене не було нічого. Якийсь поліетиленовий мішок. Масло з медом не дозволено, сирок голландський не дозволено. Мило туалетне взяв на таку піку, поколов його на 10 частин і ті кусочки кинув мені на ці консерви. Я все взяв у целофан. Це бачили всі засуджені і були цим обурені. Цей целофан розірвався і все полетіло до болота. Я там руками все зібрав і викинув у смітник. Я на цю посилку чекав півтора року, бо за всякі маленькі порушення мене все позбавляли посилки. Хотяй мої листи йшли через цензуру, я в сльозах описав до сестри все докладно. Якось цей лист цензура пропустила. Сестра написала великого листа начальнику колонії і вказала, що тільки в кіно можна побачити такі епізоди, як знущалися німці над полоненими, а ви так знущаєтесь над моїм братом, католицьким священиком. Лист зайшов. Вона грозила, що напише міністру МВД. Він мене визвав і детально про це все допитався. Взяв свідків і наказав його. Цей Чернушка був звільнений з цієї посади. Але додаткової посилки, що я домагався і сестра, так і не дали. Таких "сволочей" радянського керівництва можна було бачити на кожному кроці, Мало хто тобі співчував.
Крім того, кожного понеділка в лагері проводилася політінформація. Це сміх і гріх. Неграмотним в`язням з 2-3 класами комуніст читав марксизм-ленінізм і з книжки. Вони сиділи, як на французькій чи іспанській мові, і не знали, що з чим їсться. Треба було написати конспекти. Ну, для мене, людини з вищою освітою, то було півбіди. Хотяй я ненавидів глупі фрази цих брехунів-ідеологів, але все ж конспект на півсторінки зробив. Вони ніколи мене нічого не питали, тільки домагалися показати конспекти. Це вирішувало долю, що як ішлося на комісію, то брали це під увагу. Для інших, але не для мене.
Зближався час кінця ув'язнення, і мене мали перевозити на заслання. Заслання призначував Київ. Де, що? Ніхто цього не знав.
Цей інженер з Києва обіцяв мені, що вирве мене з тюрми, але перед тим вийшов з лагера за рішенням Верховної Ради цей полковник Климко, працівник КГБ. Я просив його за винагородження, щоб мені допоміг. Він мав ще брата, який працював у КГБ, і тому по звільненні зараз вдався до него. Мені все розказала моя сестра Ольга Кобза, яка їздила кілька разів до нього, і Таня Процик. Він обійшов усіх і все і сказав, що шкода найменшого, шкода грошей і копійки, бо мене ніхто не відпустить. Так йому десь сказали через брата в Управлінні КГБ. Він знав це все, бо працював у цій системі, а я не вірив і думав, що не хоче мені допомогти, і деколи закрадалися думки, що він не є щирий для мене. Йому ця справа була ясна. Звільнявся з лагера по закінченні терміну і інженер Женя. Цей заклявся мені, що вирве мене з тюрми за всяку ціну. Вергелес, директор нашого підприємства, переведений в Управління в Суми. Начальник Управління особа строга і поважна, якого ми всі боялися. Він мені сказав, що за всяку ціну знайде дорогу до нього і все зробить. Все було загарантовано на 200%. Я вірив і не вірив. Через листа поза цензурою через одну особу N я передав листа до сестри і п. Тані Процик, яка взяла на себе відповідальність за мою хату і все, що в хаті, бо вона мешкала у нас багато років і мені в усім допомагала, була свідома всіх подій, всього, що робилося. Людина надзвичайно чесна і добра, і щира, яка б була життя віддала, щоб тільки вирвати мене з тюрми. Теж поїхала до Києва і там все обговорили. Дали достатню кількість грошей, бо була абсолютно певна, що все зробиться. Одного разу, десь до місяця часу, коли я працював у складі, я намотував нитки, двері відчинені, бо так належиться. Заходить Вергілас. Мене обійняв страх, бо ж усі його боялися, як вогню, коли він працював директором. Я аж захвилювався. Він з криком, як і раніше, всіх розігнав зі складу, бо там була різна продукція і кожен мав свою роботу. Коли ми залишились на один, він мені сказав: «Отець! – Я аж здригнувся. – У мене був Женя, він приїхав з грішми, щоб Вас викупити через мене. Я підключив усіх до цієї справи: прокурора, суддів, КГБ, секретарів обкому, ми випили стільки горілки, що можна було б скупатися, але сказали мені конкретно: «Коли б Каваців мав 5 убивств, то завтра б був на волі, а тому, що уніятський священик, цього зробити не можемо. Цими справами зайнялася Москва, його судили по наказу Москви, і ми замалі люди до цієї справи. Нічого ми зробити не змогли». Я вам прийшов сказати, що я є латиш, я з вами був і про вас доброї думки, але щоб ви не мали жалю до мене і до Жені, то вибачайте. Він для вас робив усе, що міг».
Була якась безнадійність, але я не тратив надії. Я в цей час написав просьбу до Пленуму Верховного Суду, до вищої інстанції, яка затвердила мої несправедливі звинувачення. Час підходив до кінця, але вирішення справи не було, і мене вивозили в Казахстан у м. Уральськ.
Знову етап. Зібрав свої речі, а також віддали мені ще недоцвілі речі, що забрали у мене. Вони лежали в складі. Більшу половину треба було викинути на смітник. Мене посадили в машину і 4 солдати з трьома псами одинокого відвезли на пересильний пункт у Суми. Я чекав етапу до Харкова, а звідти до Уральська,
Повіяли інші вітри. При владі був уже не Брежнєв, не Черненко, ані Андропов, а вже був Горбачов, який робив перебудову. У той час уже по-іншому розглядалася ці справи у верхах, і я як інвалід II групи, хворий, а всі справи пішли з лагера ніби позитивні, і начальник лагера теж дав мені добру характеристику, справу розглянули позитивно, мене звільнити. Я про це нічого не знав, бо документи пішли до Києва, досить давно. В Сумах у тюрмі як звичайно. Це була нова тюрма за містом, по нових реконструкціях досить чиста. Харчування, як звичайно всюди. Я себе дуже погано почав почувати. Мене часто з камери виводили в санчасть. Начальник санчасті сердечний чоловік, мав зі мною довгу розмову. Про якесь звільнення не було і мови, і думки. Мені по секрету сказав начальник санчасті, що я їду в Уральськ, бо він бачив мої документи. Правда, він мені сказав, що клімат не для Вас і не знаю, чи видержите його. Чогось дуже довго мене не вивозили з тюрми. Яка була причина, не знаю, минали місяці, але начальник санчасті, бачачи мій стан, перевів мене з етапних камер у камеру санчасті, теж етапну. Там було спокійно, бо нас було тільки 5 чоловік. Одного разу нас повели в баню. Помилися нас 5 чоловік, я переправ собі білизну і прийшов до камери. Я лежав на другому поверсі. Десь коло години 3-ї повісив все на батареї сушити, а сам ліг. І чогось стало мені так тяжко на душі. Хотів забути все, але годі. Хотілося дрімати, хотяй спати не хотілося. Грюкіт у двері, у замок і засуви. Всі насторожені, бо в цей час етапу не було, етап був тільки по ночах. Нікого дати не могли, бо не було місця, камера на 5 чоловік. Була п`ятниця, всі пішли додому, бо короткий день. Двері розчинились: «Каваців, ініціали, стаття строк і т.д. – з вещами». Ну. етап. Слава Богу, що скінчилася мука тих тюрем. Я скоро зіскочив, зібрав на себе ці мокрі лахи, бо інших не було, узяв матрац і всі інші предмети і вийшов. Веде коридором довгим і довгим (ще й тепер його бачу перед собою), наліво. «Здайте все в склад». Здав. Зі своїми речами в кабінет якогось функціонера. Просторий кабінет, глибокий. Він сидів десь коло вікна, біля дверей. Як звичайно, прикута до підлоги табуретка. Я зупинився, вклонився, сказав «вірш» напам`ять, що треба було казати таким функціонерам, і стою. Він просить досить ввічливо мене до столу і просить сісти. За ті роки мені ніхто, крім Кириленка, так близько сідати не казав. Я привик як це ягня слухатися. Сів. «Іменем УРСР і Пленуму Верховного Суду ви звільнені з під стражі. Я приношу вам вибачення за всі зроблені вам кривди». Я онімів. У мене відібрало мову. Я встав і мені здавалося, що переді мною якась страшна прірва, я лечу так дуже глибоко, глибоко. Я, напевно, був дуже страшний, бо він підскочив до графина, налив мені води і якихось крапель, дав мені. Я випив і не міг промовити ні слова. Він мені подав руку. Розуміється, це вперше за всі часи ув'язнення. Я потроху почав відходити і він мені перечитав рішення. Я мовчав, бо я був не при своєму розумі. Мені не хотілося вірити, чи це сон, чи це правда. Дав мені якусь книгу, в чомусь розписатися і за що, напевно, що ознайомив мене і що не має більше як 2 години мене тримати в тюрмі під охороною.
Ще одна проблема. Він мені з`ясовує: «Справа в тому, що сьогодні п`ятниця і всі поїхали вже додому. Немає ні начальника тюрми, ні начальника спецчасті. Пошта прийшла тільки що. Я післав автобуса за ними в місто і не знаю, коли і кого знайду, але без них я нічого не можу зробити, бо всі документи в сейфі і запечатані, а ключі у них. Треба почекати». Завели в якусь камеру-одиночку, дуже маленьку. Я там і плакав, і тішився, і вірив, і не вірив. Всього було багато. Найперше багато, але дуже розсіяно молився, до кого тільки пам`ятав, за звільнення. Напевно, та молитва не мала успіху, бо було сильне розсіяння. Тисячі і тисячі думок тиснулися до моєї голови. Я все це старався подолати, але не було сили. Ходив, сідав, вставав, а час ставав вічністю, і мені здавалося, що це був сон Фата Моргана, що це неправда. Чекав, а хвилини ставали роком. Десь коло 6-ї години відчинилися двері на вихід. Мене знову вели довгими коридорами вниз і ще вниз, і нараз я зупинився у кабінеті начальника спецчастини. Там був і начальник тюрми. Невинні ягнята, доброзичливі і милі. Вибачалися за всі кривди. Мені дали мій паспорт, 30 крб. на дорогу до Львова, всі-необхідні документи. Всюди порозписувався, і тому, що тюрма була за ліском, а то, напевно. далеко, мене цим своїм автобусом завезли до центру. Була десь 8 година вечора. У мене був бригадир із Сум на прізвище Коцур. Добрий чоловік, молодий і прихильний мені. Я якось запам'ятав його адресу. Маючи 30 крб. коло себе, з тим мішком лагерним (а Коцур ще залишився в тюрмі, бо мав 7 років, але матері про мене розказував на побаченні), я вирішив поїхати до нього додому. Таксі завезло. Було стидно і страшно. Лагерна фуфайка брудна і чорна, голова гола, брудні штани. Якийсь костюм, у якому мене арештували, був у мішку. Такий коричневий, німецький, новий, але витасканий по всіх тюрмах і складах. Коли підійшов до їхнього дому, якась жінка стояла коло вікна. Вона інстинктивно зрозуміла по моїй фізіономії, як мені опісля сказала, що це я священик, про якого Олег, її син, розказував багато. Він недавно теж вийшов з ШІЗО, йому пришили якесь знасилування зека, хотяй він був дуже добрий і це була брехня. Вони спосібні такі речі робити, і він вже не був бригадиром, але все мене захищав і був добрий для мене. Сестра його вибігла на зустріч. Сказала "Ви до нас, до Коцурів?» Я кажу: «Так. А звідки ви знаєте?» – «Я так здогадалася». Мати була сердечна. Накормила чим мала. Зробила ванну і помила. Переодягла. Дала нову гарну сумку, що добре, перебрала з зятем і дочкою. А зять недавно повернувся з лагера, там був, де я, але я його не знав і ніколи не бачив, а він про мене чув багато. Мати випрасувала мені коричневий костюм, сорочку, прибрала, а зять наодеколонив, щоб не було чути стухлістю, бо довго лежало все на складах. Поїхали вночі до вокзалу. Мене рвало додому, бо я не знав, що з матір`ю. Довго не було листів, бо я був в етапі, а мати була при смерті. Ще був останній лист моєї сестри Ольги, бо мати після смерті батька жила біля сестри, важко хвора. Зять і дочка повезли мене на вокзал і дали мені ще 150 крб., які я опісля з винагородою переслав. Це для мене було щось надзвичайне, бо за 30 крб. нігде не заїдеш, і хто дасть хоть 10 копійок, а ще зекові. Дали мені їсти на дорогу, що мали.
Поїзди всі були переповнені, не було ні одного свобідного місця. Вони через міліцію і начальника вокзалу домоглися, що без квитка лишень мене посадили в поїзд до Конотопа. Провідник-грузин був добрий для мене, не взяв ні копійки, співчутливий, дав чаю і що мав поїсти, довіз до Конотопа. Просив: «Їдьте в Київ, там більше поїздів, скоріше заїдете у Львів». Я не послухав, бо з Конотопа йшли всі поїзди без пересадки. Пройшло 6 поїздів, і не було ні одного місця, останній поїзд о 6 годині рано. Передали, що місць немає. Якась добра жінка порекомендувала мені піти до поїзда без квитка, може, провідник сам візьме, бо так роблять. Я попробував. Поїзд зупинився. Я до одного вагона, даю 100 крб. до Львова. «Ні, не можу». До другого, третього – ні, не можна. Поїзд стоїть 10 хв. Вже рушає, я на ходу кидаю свою торбу – мішок до вагона і сідаю. Провідник, худий літній чоловік, подивився на мене як на божевільного. Я дійсно був як божевільний: наступний поїзд увечері на другий день. «Ви куди?» – «До Львова». – «Квиток є?» – «Немає». – «А як ви сідали без квитка?» Я не міг промовити ні слова. У мене був сердечно-гіпертонічний приступ. Він мене рятував, чим міг. Посадив мене на проході вагона купейного на сидінні, бо в него хтось спав. Ну, зайцевий пасажир, як і я. Коли я прийшов до себе, він мені зробив дві склянки чаю і каже: «До Києва мусите їхати так, а в Києві одна особа виходить, то я вас поміщу». Я дав йому 100 крб., але він мені 50 віддав, сказав, що то дуже багато. Я б йому був віддав усі 150, що мав, за його добре серце. У Києві він мене помістив у вагоні купейному, де їхали двоє з Закарпаття, і коли довідалися, що я їду з лагера, католицький священик, то самі не знали, що мені дати і чим кормити, бо були самі католики. Розмова була цікава, скоро минав час. Коли доїжджали до Львова, до мене підійшли ревізори: "Ваш білет?" – «У провідника», – відповів я. Вони мене туди. Цей провідник спав після ночі. Була якась молода дівчина. «Я дав провіднику, а де він дів, я цього не знаю». Ці провідники трьох вагонів, що мене не хотіли взяти, знали, що я давав 100 крб. Заскаржили цього провідника контролерам, і вони знали, що він гроші взяв, бо я просив і обіцяв, що я не признався. Розбудили цього провідника, а поїзд вже під`їжджає до Львова, до головного вокзалу. «Де білет?» – «Я дав його провідникові». Мого провідника взяли окремо, а я пішов стурбований до свого купе, бо зараз треба виходити, поїзд мало стоїть. Я страшно переживав за цього доброго і незабутнього провідника. Коли я вже виходив на двірці у Львові, він підбіг до мене і сказав: «Усе добре, я з ними розрахувався. Мене продали провідники».
Ну, слава Богу. Я на рідній Львівській землі, у рідному Львові, хоть тепер не своєму. Здавиш цей мішок у камеру зберігання, поїхав на Чкалова до своєго сповідника отця Байрака, щоб за всі часи тюремного життя висповідатися. На моє щастя, отець Байрак був дома. Був уже вечір. Він мене забачив і вмер. Впав мені до ніг, як до мученика, як висловився, за святу віру і цілував, і плакав. Ми плакали оба. Це надзвичайно добра і чула люди на. Людина – одна доброта. Він мені дав, що було потрібне. Я приїхав на двірець. Ніч. Де їхати і до кого? Прийшла думка. У Новояворівську живе найбільша моя приятелька, яка кожного дня мені писала листи через всі часи і описувала мені так, що тільки я міг зрозуміти все, що діється на волі. Це Процик Тетяна. Добра, сердечна жінка, яка найбільше наболілася за мене і наплакала відра сліз, знаючи моє слабе здоров`я. Син Василько мав машину. Він добре, розумно свідчив на суді за мною. Поїду до неї і там розвідаю все. Якщо, розуміється, вона є вдома, то син мене завезе до мами у Райлів Стрийського р-ну. Ще є 80 крб. у мене. Домовляюся з таксі туди, якщо є хто дома, то плачу туди, і звідтам, як ні, то іду до Львова, а може і до Стрия, бо таксист був згідний. Шукаю квартири, бо ще там ніколи не був. Вона одержала квартиру за моєї відсутності. Шофера перепросив, залишив речі і пішов шукати квартиру. Дзвінок. Тетяна відчинила двері і завмерла з переляку і радості. Їй відібрало мову, вона не знала, що сталося, яким чудом? Крику ціла хата. Перше слово: «Чи жива мама?» Я маму любив понад усе. «Мама жива, вуйку». Розрахувався з шофером, забрав речі, троха посиділи і серед ночі зібралися до мами у Райлів. Мати була при смерті. Нікого не пам`ятала. Навіть найближчих, що ходили коло неї. Десь коло 4-ї години ранку ми були у Райлові. Дзвінок. Шваґер Богдан підійшов до дверей: «Хто?» – «Я, вуйко». Крику на цілу хату. Сестра зіскочила з ліжка, як божевільна, цілувала і кричала, що було чути хто знає де. Вона все приїздила, коли було побачення, і знала стан мого здоров`я, тому ніколи не думала мене побачити у себе дома, а ще мати при смерті. Моє слово: «Де мама?» – «Там, у хаті». Мама хоть у тяжкому стані, та як зачула страшний крик, збудилася і, напевно, не знала, що сталося. Я появився коло ліжка тяжко хворої матері. «Мамо!» Мама заплакала. «Мамо!» – «Хто то є? То ти, Васильку?» – відповіла мама. Моя особа закарбувалася до кінця життя у пам`яті матері. Мама не знала нікого, але що це я, все говорила: «Це ти, Васильку. Як я тішуся, що ти мене поховаєш, яка я щаслива, що вимолила у Бога, що тебе побачила». Радості не було довго. Два тижні – і мама відійшла у вічність.
Помився, а за той час сестра подзвонила в Стрий і, не дивлячись на ніч, вже мої приятелі хто чим приїхали до сестри. Перше була Служба Божа. Це була неділя. Благодарственна Служба Божа за ласку освобождення з Брежнівської тюрми.
Були нові проблеми. Проблема № 1 – прописка. А приписати не хотіли. Відкладали з дня на день, з місця на місяць. Я собі, правда, з цього нічого не робив, бо мав багато великих проблем з хатою. Через усі роки в хаті ніхто не жив, всюди текло, треба було перекривати всю хату, все перегнило, обсипалось, у хаті були калюжі води. Мене обійняв страх, як це все побачив. Копійки не було за душею, бо все видали на адвокатів і тій гидоті, що продала і засудила. Мама була при смерті, але хотіла конче до своєї хати. Завезти було неможливо, бо було все в руїні. Хата стара. На допомогу мені прийшов Владика Василик, бо дав мені дві тисячі крб., а це для мене були великі гроші. Почався ремонт, люди допомагали з Завадова, Голобутова, Колодниці, хто тільки міг, і скоро мені все зробили. В хаті була закінчена одна велика кімната, а решта все ремонтувалося, коли мама відійшла у вічність. Мама померла у Райлові, не вистачило хоть два дні, щоб я міг був привезти до своєї хати і вчинити її волю.
Мені було страшно прикро, але радісно, що зможу матір сам похоронити. Мама померла у 2-й годині в обід. Увечері я відправляв Службу Божу і парастас у Райлові у сестри, бо мама там жила весь час моєї неприсутності, і в труні я маму привіз додому. Всю тяготу я взяв на себе. Похорон був у понеділок, а мама померла в суботу. На похорон зійшлося тисячі людей, не заради мами, а щоб побачити мене, в`язня сумління, бо я всім працював і служив. В селі в день похорону було всіх: і КГБ, і міліції, і дружинники, і районна вся власть – усі були на дорозі коло хати. Похорон служив я сам і прощальне слово говорив теж сам. Було мені дуже важко, але я набрав сили волі, щоб ворогам не показати своїх сліз. Один раз я заплакав тихо, тихо, коли востаннє цілував спрацьовані мамині руки, але це мусіло бути дуже коротко, бо була пізня година, третя година пополудні чи, може, коло четвертої, і треба було далі все самому робити. Сам ішов за труною мами, яку несли аж на цвинтар, сам запечатав гріб. Це є дуже важко, бо один раз у житті це робиться, людина повинна бути тоді вільною, дати волю і сльозам і нервам, а тут все було сковано, бо коли б не був запанував над собою, то нічого б не вийшло.
Коли це згадую, то мене переймає жах: я плачу на чужих похоронах, а на своїй матері приходилось заховати сльози на потім, коли всі розійшлися і я зостався сам-на-сам з Богом. Тоді я своєму Богові все сказав, що хотіло сказати моє серце. Я маму дуже любив і ніколи їй не завдавав ніякої прикрості, тому не боявся її, як то деколи буває по умерлих.
А з пропискою було нудно і довго. Все казали, що то від них не залежить, що треба якоїсь резолюції і постанови, і кожен день все щось по-новому мені крутили голову. Мені надоїло вислуховувати ці нісенітниці, я залишив паспорт у начальника міліції на столі і сказав: «Це Ваша справа, хочете прописуйте, а хочете ні, мені це зовсім байдуже». Довго не показувався, аж самі мені повідомили, щоб забрати паспорт.
Мені треба було влаштуватись на роботу, бо ці документи з лагера про інвалідність були на волі недійсні. Згідно з новими законами, можна було не працювати, здається, місяць і один день, а я не працював 8 місяців і мене попередили, що будуть судити, як «дармоїда». Роботу було важко знайти. Ніхто не хотів прийняти, бо боявся. Я влаштувався в медінституті на посаду гардеробщика по знайомству. Довго не попрацював, бо КГБ мені не давало і там спокою. Начальник відділу кадрів кожного дежурства провіряв, чи я сам працюю, чи хтось за мене робить. Я тяжко захворів і лежав удома хворий. Він приїхав зі Львова аж до Яблунівки на перевірку. У мене був лікарняний листок, і не вийшло їм на руку. Вони зробили, що ніби в цей день, що я мав працювати, там була якась крадіжка, і то на велику суму, але їм не повезло, ніхто за нічим не звертався. Афера не пройшла. Після хвороби я вийшов до роботи і дістав приступ сердечний і гіпертонічний. Мене занесли в лікарню і я пролежав 4,5 місяці. Опісля ще дома 3,5 місяці, і мені знову дали II групу інвалідності до смерті.
Попри все, я не забував свої священичі обов`язки. Сповідав, правив Службу Божу, хоронив і т.д., троха ніби обережніше, але все так само, і по тих селах, тільки не мав сили, як колись. Першою церквою, де я відправляв, була церква в селі Лисятичі Долішні.
За цей час відбулося перевезення тлінних останків Йосафата Коцоловського зі Львова до Яблунівки. Але це є все записано на касеті, прошу це долучити. В 1946 році ця церква була закрита, і тільки коли справляли тисячоліття, мене попросили на Богослуження. Спочатку під церквою, а на наступну неділю і по сьогоднішній день там відбувається богослужіння в церкві.
Згідно з рішенням міськвиконкому, мені дозволено було в Стрию в Благовіщенській церкві служити Службу Божу для греко-католиків, а Оленцеві, деканові Російської православної церкви, – для православних. Він служив у 10 годині, а я в 12 годині. Становище було дуже складне. Коли так звані православні виходили з церкви коло 12 години, а католики заходили, це був страшний бій і крик. Всі кричали, як на вогонь, це як на барахолці. Били одні одних, плювали одні одним в лице, проклинали, копали, штовхалися. Одним словом, до церкви годі було доступитися. Всю цю агітацію робив Оленець і юдив людей до ворожнечі. Кожного разу треба було посвячувати церкву від оскверніння. Мені було дуже боляче, але не було на це ради. Одного разу Оленець мене до головного престолу не допустив, а поклав мені тумбочку. Я відправляв на цій тумбочці, бо не хотів «революції» в церкві, але категорично заявив рішучий протест, що я маю такі самі права, як і він. Різдвяні свята пройшли сяк-так, ми не зустрічалися, бо він їхав на Заплатини, і я старався його оминати, а люди й досі сварилися одні з одними і обзивали себе. Прийшов Новий рік. Він служив вечірню в 6-й годині, а я Благодарственну Службу Божу з виставленням Найсвятіших тайн в монстрації, згідно приписів нашої Церкви. Він в захристії почав зі мною сваритися, на якій основі я маю право правити Службу Божу ввечері, що Папа не є голова Церкві, що він не має ніякого права, і почав ображати і Папу, і мене, і Католицьку церкву, Кардинала Любачівського. Я залишив його в захристії і пішов правити Службу Божу. Настав Йорданський вечір. Він закрив церкву і нас до церкви не впустив. Сам не правив і нас не впустив. Народу зійшлося море. Я відслужив богослужіння на дворі і посвятив воду. Весь народ пішов до міської ради з посвяченою водою: «Хто дав право закривати церкву?» Поїхали до нього додому, але він не впустив нікого до хати. На Йордан було нове рішення: відкрити церкву греко-католикам, і ми знову почали служити через свята. Прийшла неділя. Становище було нестерпне через страшні сварки, і в найближчу неділю по богослужінню греко-католиків, коли так звані ніби православні розійшлися, греко-католики захопили церкву, відняли ключі від паламаря Керга, замкнули вхідні двері і більше не впустили Оленця до церкви. Це була страшна картина. Як круки на падаль, так всі ці так звані православні агітатори почалися збігатися з хат до церкви. Почалося страшна "революція" в певному значенні цього слова. На мені порвали дві ряси, плювали мені в лице, обзивали нецензурними словами, не пускали до церкви. Було визвано прокурора зі Львова. Начальник КГБ, уповноважений по релігійних культах та інші функціонери там вирішили в понеділок, що Каваців за віру терпів і має право на Благовіщенську церкву. Дали рішення, що церква є греко-католицька. Ввечері Оленця викликали у виконком. Він рішуче відмовився бути греко-католиком, не може і не хоче бути. Він міняв сорочку то автокефальну, то православну російську, то, може, католиком, буде? А в принципі коли увечері ми прийшли до церкви всі разом, і греко-католики, і православні, я йому казав, щоб він з`єднався з Греко-католицькою церквою. Але він відмовився, що він одержав митру від православного епіскопа, він його не зрадить і ніколи греко-католиком не стане.
У церкві було заховано кілька чаш і керг, паламар старався їх викрасти, але його зловили багато людей за руки. Рано я послав комісію, депутацію до Владики Стернюка, представили йому всю справу. Він мене призначив настоятелем Благовіщенської церкви, і я, як настоятель, не дозволив більш правити Служби Божої, і більше його до церкви не впустили. Всі замки були перероблені, і ми з Рухом, «Меморіалом» та іншими демократичними організаціями майже місяць ночували в церкві і не дозволили так званим православним зайти до церкви. Багато було боротьби, рішучої і вирішальної. Ми перемогли. Церква залишилася за греко-католиками. Вірні були страшно запущені. Православні попи нічого не навчали людей. У церкві було повно хламу, православного інвентаря. Я все це очистив і повідомив, що якщо хтось щось зпрезентував до церкви, а воно непотрібне в католицькій церкві, то прошу собі забрати. Я не зробив так, як православні попи, що все трощили, палили, різали престоли, викидали і ламали хрести, викидали фігури, одним словом викидали, що хотіли. Це був вандалізм православних попів, які все руйнували і все трощили. Так я став настоятелем Благовіщенської церкви.
Проблем було дуже багато, заки з`єдналися люди. Троха по троха, майже всі люди, ці, що виступали проти мене і католицької церкви, повернулися, і тепер дуже багато людей ходить до моєї церкви. Я мав багато труднощів з цією церквою, бо Оленець залишив собі коло 40 чоловік, які були агітаторами проти Греко-католицької церкви, а особливо проти мене. З моєї ініціативи був збудований хрест на перехрестю вулиць Шевченка і Богдана Хмельницького. Там домагалися покласти Б.Хмельницького, але там давно стояв хрест, коли сестри Служебниці жили в своєму монастирі. Ми поставили хрест на 10 м висоти з барельєфним зображенням хреста 1,70. Було торжественне посвячення на Чесного Хреста. Це все записалося на кінокамеру і поїхало до Австралії, Америки і Риму. Побудовано могилу січових стрільців на подвір`ю нашої церкви. Відновлено препам`ятну таблицю на дубі, якого посадив митрополит Шептицький, Слуга Божий. Відвоював і монастир і віддав сестрам Служебницям у Стрию. коло моєї церкви, де тепер живуть сестри Служебниці. Відвойовано парафіяльний будинок для священиків. Цього року висвятив 15 священиків, їх поставлено до престола. З моєї ініціативи було визвано з Польщі сестру служебницю Вікторію, вона навчала наших дітей до першого святочного причастія в Стрю, Завадові, Пганах, Вільхівцях, Волиці. З моєї ініціативи було визвано сестру Оксану, яка навчала вчителів для викладання дітям у школі, і багато іншого. Найбільша радість для мене – це що багато людей вінчаються по 15 – 20 роках життя. Сповідаються люди а 30 – 35 років. Це мені коштувало багато трудів і науки, щоб хоть трошки навчити людей, навчити їх Бога і Його Закону. На даний час у мене повний порядок і лад. Я не зміняв комітету і з ним добре і у згоді живемо. Гарно організований церковний хор під керівництвом пана Чобана Теодозія. В часі, коли зайняв Благовіщенську церкву, я ще обслуговував Завадів, Лисятичі Долішні і Пгани, Вільхівці і Волицю. Треба було багато працювати, як інвалідові II групи. Кожної неділі і свята треба було обслужити всі села, і давав собі раду всім.
Дещо про тисячоліття. У кожному селі я робив тисячоліття хрещення України. Накінець востаннє 19 листопада, дня смерті епіскопа Перемишля Коцоловського, робив ювілей тисячоліття. Зробив за 1000 крб. гарно різьблений хрест і просив пароха села Яблунівки, щоб дозволив мені закопати його на території церкви. Він ще тоді був православним попом. Ходили до нього і односельчани, і католики як до священика, так і до комітету, але було все даремно. Я змушений був закопати цей хрест на цвинтарі коло своїх батьків і епіскопа Коцоловського. Було дуже холодно 19 листопада. Падав сніг і був мороз. Ми зробили поліетиленову таку занавісу, щоб можна було відправити Службу Божу. Хрест закопали ще в п`ятницю, але все інше робили з суботу. Мали великий скандал від церковного комітету, а також від священика православної церкви, який заїхав за кілька місяців до села. Вони ворожо виступали проти цього. Казали викинути «циганську буду», зрубати різьблений хрест. Такі як Гуменний Микола, Василенко Богдан, Пилип (прізвища не знаю), Гельо та інші, а також прислали два п`янички, які в страшний спосіб ображали нас, що робили на цвинтарі. В цей день, 19 листопада, церква була закрита і обґрунтована дротами. Людей з`їхалося з усіх сіл повен цвинтар. Було п`ять католицьких священиків, і ми торжественно відслужили Богослуження і посвятили хрест. Була виголошена мною довга проповідь. Відспівали панахиду по упавших героях УПА. Відспівано панахиду на священиках умерших. Ворогів було вдосталь, бо всім неприхильникам не сподобалося, що я зробив це в Яблунівці. Сам священик ворожо теж виступав проти мене і цієї оправи. А за 5 днів поїхав до Владики Стернюка і зробився католицьким священиком, а на ділі залишався православним, як і був до цього часу.
На Великдень я пішов на цвинтар на могили своїх батьків і епіскопа Коцоловськсго. Заки я приїхав з Лисятич з Богослужінням, то цей священик прийшов до моєї мами і заявив, щоб я не виходив на цвинтар, бо там прийде до пролиття крові. Я все ж таки пішов, бо мав на це право піти помолитися по своїх рідних. На наступний день він поїхав до Владики Стернюка і набрехав просто по-більшовицьки, бо їх усіх, цих попів, навчили брехати, доносити і зраджувати. Владика прикликав мене до себе і сказав, що не маю права йти молитися на цвинтар, а коли хочу йти, то мушу просити позволення у домашнього священика. Це абсурд. Взагалі мені політика Владики Стернюка не подобалася. Він робить усе, що йому приказує КГБ. Сам обложився самими підписаками і цими, що перевернули сорочки на другу сторону. Ці священики не заслуговують на пошану і увагу. Вони нічим не відрізняються від цих православних. Як їх навчили в православних семінаріях, так вони і роблять до цього часу. Як обдурювали людей, так і далі обдурюють. Вони не знають засад католицької церкви, але мають великі впливи на Владику Стернюка, і всі уряди зайняли зони. Владика повністю нехтує мною і не хоче зовсім мене признавати, бо йому тепер я непотрібний. Я був потрібний тоді, коли треба було місити болота по селах і містах і тримати католиків у вірі. А коли прийшла легалізація і свобода, то ці брехуни, гнобителі і донощики, які гнобили наш Український народ, тримали його в темноті, робили доноси на нас, католицьких священиків, зайняли всі провідні місця. А на нас ніхто і дивитись не хоче. Доки православні попи, які тепер переписалися, але не перебудувалися, будуть рядити нашою Церквою, то добра не буде. Вони можуть обдурювати цих несвідомих християн, що тримали в православію, а ці люди, що за Католицьку церкву терпіли і страждали, що молилися 42 роки по хатах, по лісах, по цвинтарях, по домах, за затуленими двома чи трьома коцами вікнами і дверима, вірні, які молилися, і їхні молитви були вислухані, бо це сльози і кров нашого народу, народу многострадального, і через таких страдальців ми сьогодні маємо Католицьку церкву і віру, але не через цих зрадників і запроданців, що вчилися в православних семінаріях гнобити наш народ і справославлювати його, ми вийшли на рубіж волі. Чогось годі згодитися з цими попами. Якщо б вони були хоть трошки покірніші і лагідніші, то б була інша справа, а то гордості до безконечності і власть у їхніх руках. Вони не можуть у наш час рядити Церквою, бо не мають її духа і не знають наших католицьких традицій.
Автокефальна церква – це несумісне в нашому народі. У нас такої церкви ніколи не було. Це церква КГБ. Церква не може існувати без злуки з римським престолом і головою Церкви св. Отцем. Такий патріархат нам зовсім не потрібний, який собою представляє Скрипник. Він теж далекий від нашого народу і наших традицій.
Українська православна церква – це тая сама Російська церква, Церква партії і комуністів. Головою її є Філарет з КГБ. Мені є дуже дивно, що наш обдурений народ ще хоче мати справу з такою церквою, як православною, так і автокефальною. Все це гнобителі і брехуни, грубо говорячи, які на протязі багатьох років дурили наш народ. Щорічна Російська православна церква давала допомогу 200 мільйонів крб. цим дармоїдам і обманщикам, які нас гнобили і нищили. І тепер наш народ несвідомий ріжеться ножами, б`ється палицями, робить розбої, щоб таких шахраїв знову посадити на нашій землі, щоб дальше тероризувати наш знедолений народ. В цілому в нас на Західному регіоні населення католицького духу. Більшість, а можна сказати тільки де-не-де, якісь села, де якийсь кагебіст ще відправляв, як Ільєсевський, Удич і їм подібні ще агітують людей за Союзний договір і єдність з Росією, щоб далі давати дань до центру. Настрої людей католицькі. Народ хоче і шукає правди. Все треба робити на засадах віри. Не можна собі уявити церкви без Римського Архієрея і Голови нашої Церкви.
Я за патріархат, бо це авторитет Церкви. Але такий патріархат, який би зумів об`єднати всіх, і сама особа патріарха повинна бути об'єктивна і справедлива, щоб не було тих упревільованих студентів, але щоб кожний чесний священик мав повагу і шану від такого патріарха. Думаю, що приїжджий претендент з-за кордону згубиться у нашому хаосі, який тепер представляє наша Церква. Найголовнішою причиною цього хаосу є судження про нашу Греко-католицьку церкву попів Російської православної церкви, які нічого про неї не знають, бо ніколи не думали, що воплотиться наша Церква. З 1988 р. цим всім попам повіддавали всі наші церкви і каплиці, де які були, щоб раз на все сказати «Ваша церква зліквідована і за неї відспівано панахиду». А вони всі купували найкращі парафії по 5 тисяч карбованців, це я знаю, бо нені такі попи говорили в мене дома. Може, тільки 2% є таких, що з понук віри перейшли на католицьку віру, а всі інші з матеріальних мотивів і грошей. Вони за Церкву ніхто б не хотіли терпіти ні одного дня. Для них всіх тільки матеріальні блага і великі уряди в Церкві. Раз мені так сказав владика Стернюк: «Тепер Церквою будуть рядити ці, що були в православію, а ви, що терпіли за Церкву, будете подавати їм кадило». Соромно про це сказати, бо владика Володимир нічого доброго для нашої Церкви не зробив. Його видули американські і канадські міліонери, а Владика 18 років пересидів на третьому поверсі і спокійно, безжурно проводив час. А тепер став великим ісповідником віри і мучеником за віру. Нехай похвалиться Владика Володимир, скільки він обслужив і скільки охрестив дітей і повінчав, хай в своїй совісті по справедливості скаже, скільки змішав болота коло праці над нашим народом. Владика все був далекий, і тільки можна було все чути, що болять ноги і нічого робити не може. Владика боявся сказати, що він мав власть епіскопа, і треба було його за вуха витягати з підпілля, а тепер обложився переписайками, зрадниками, чинить волю КГБ і все, що вони йому прикажуть. Немає ніякої різниці мін Никодимом і Володимиром, між тим, що було за одного, а стало за другого. Всім переписайкам каже нічого не змінювати, а головне споминати "православних" і щоб був трьохраменний хрест. Одним словом, невдало застала нас легалізація при такому владиці, як Владика Стернюк, застарий розум до такої важкої митрополії, а дорадники нікудишні, вони скоро нас всіх запхають у нову схизму, з якої не скоро: зможемо вийти. Я зовсім свідомо це говорю, бо знаю добре настрої і плани Владики Володимира. Владиці власть патріархату хоть на одну годину, і може вмирати, але це щастя для нас, що заскоро народився і скоро треба вмирати. Говорю це тому, що болію в глибини душі за нашу Церкву хочу її найкращого добра. Наше щастя, а радше щастя нашої Церкви у злуці з найвищий архієреєм святішим Отцем, найвищим учителем христової церкви і наслідником св. Апостола Петра, намісника Христа на землі. Якщо ми будемо триматися цієї первопричини, то ніхто і ніколи нас не зламає і не захитає, а всякі комбінації, спілки богослужіння всіх конфесій знову приведуть наш народ до нових єресей і упадків. Ми повинні бути готові піти на місії на східну Україну і помагати нашим братам пізнати правду, але правду щиру, а не фальшиву. Поки що ми всі мусимо терпіти, і то ще немалий період часу, бо це, що знищилося, знищилося десятиліттями, не відбудуємо за місяць ні два. Страшно багато балагану і ворожнечі, і поки це все не зміниться, доки не можемо числити, щоб було якесь добро. Нам у першій мірі потрібно доброго, святого второпного проводу, щоб зумів об`єктивно подивитися на всі наші справи оком Божої доброти, а всякий терор і погрози чи кари нічого доброго не дадуть. Церква дуже багато стратила, що легкорушно кидала всякі ексколуніки клятви там, де можна було по-іншому, делікатно обійтися. Тому і тепер, в такий складний час, є дуже складно, бо поки що йде міжконфесійна боротьба. Якщо дати волю всім автокефальним і православним, то знову буде боротьба. Наш народ є католицького духу, а всю біду роблять попи як православної так і автокефальної церкви. Тому добре радив і казав Степан Хмара: «Гнати попів аж у Загорськ». Вони для таких церков святилися і приготовлялися – і хай для них і працюють. А вони себе приспособили тут, бо їм тут добре. Такі мої міркування і твердження про дані справи. А за цей час приготовляти нові, добрі кадри для нових і деяких праць, які робилося в підпіллі.
Я був перший монах і священик у Василіанському чині після війни, я був і останньою жертвою брежнєвсько-сталінського режиму за святу віру. Після мене вже нікого більш не судили і не арештовували. Я був завершаючим етапом безбожної комуністичної мафії в боротьбі з релігією і Богом. Але вороги все програли. Перемога все ж таки прийшла, і перемога за нами. Христова Греко-католицька церква перемогла і дочекалася легалізації. Велика честь і слава тим всім, хто вложив і найменший вклад у цю велику Божу справу.
о. Йосафат Каваців Чина СВВ (Святого Василія Великого)
м. Стрий, Богдана Хмельницького, 80.
(Написано до 2000 року)
Засканував з машинопису, вичитав і підредагував 22 – 24 лютого Р. Б. 2008 Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 

Рекомендувати цей матеріал