Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ХЕЙФЕЦ МИХАЙЛО РУВИМОВИЧ

25.02.2008 | Овсієнко В.В. | Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оф
Василь ОВСІЄНКО. МОРДОВАНИЙ СОЮЗ
(Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 300-308

Я – з наймолодших українських шістдесятників.
Страсні мої дороги за тринадцять з половиною років неволі тісно переплелися зі страдницькими шляхами багатьох цікавих, навіть рідкісних у тогочасному світі людей. Таких для спілкування на волі доводилося шукати з ризиком натрапити на провокатора чи донощика, а за колючим дротом – ось вони, вже готові, наловлені. Таке щастя випадало далеко не кожному з моїх перевесників, навіть із мого університетського оточення. Тож маю дякувати Богові за таку ласку. І маю обов'язок перед людьми засвідчити про них так, як воно було, бо пророчо сказано:
Ще кілька літ – і увірветься в'язь.
Колючий дріт увійде в сни діточі
І всі назнаменовання пророчі
Захочуть окошитися на нас.
Василь Стус
Покіс української інтеліґенції 12 січня 1972 року зачепив і мене, але не одразу, а коли "підчищали" тих, хто залишився. Чекаючи арешту, я ще встиг одержати диплом українського філолога в Київському університеті і попрацювати в селі вчителем “неперспективної” мови. Заарештували мене в день 20-річчя смерти Великого Деспота, 5 березня 1973 року. Понад рік тримали в слідчому ізоляторі КДБ на вулиці Володимирській, 33, – і от 12 квітня 1974 року я прибув етапом в "установу суворого режиму ЖХ-385/19" відомого ДубровЛАГу в Мордовії. Село Лісове Теньгушовського району.
Пустили мене в зону якраз під час обіду – і я був вражений великим сірим мурашником, що заюрмився навколо їдальні посеред величезної, як мені здавалося після тюремних та етапних закамарків, зони. Великий, незаґратований, лише обгороджений колючим дротом та дощатим парканом простір приголомшував і навіть лякав – інстинктивно хотілося затиснутися в якусь шпарку...
Підходили однаково сірі та бліді стрижені люди, питали, хто я та звідки, називали себе – і мене знову проймав острах: як я їх розрізнятиму? Але ж ні: в кожного на куртці зліва нашивка з прізвищем та написом "отр..." – "отряд", тобто. І бригада. Око філолога зауважило: тут яких ти хочеш націй! Та й за вимовою чути.
О 17-й годині зона, що здавалася такою великою, раптом заповнилася вщерть: прийшла з роботи перша зміна. Після вечері та вечірньої перевірки мене покликали "на чай". За довгим столом біля бараку сиділо чоловік двадцять, на столі – трилітровий слоїк круто завареного чаю, купка твердих ("довгограючих", як там казали) цукерків. Кожне брало по цукерці – кварта пішла по колу. Мене навчили: два ковтки – і передавай далі. Зворушений увагою та почестями, я почав був розповідати про свою справу, та мене чемно спинили: іншим разом. Згодом я оцінив цей елемент зеківської етики: у кожній справі є недомовлене, отже, не треба провокувати новачка на відвертість у такому великому гурті. Розпитували про новини: кого посадили, кого зустрічав на етапі. Виявляється, мене запросили оце краяни, але є тут і люди з інших громад: литовці, євреї, вірмени, молдавани, московські демократи... О, то тут справжній інтернаціонал! А проте старші українці не вважають за потрібне вдаватися до "мови інтернаціонального єднання". Коли я відповідав, старанно добираючи російських слів, молодий миловидий чоловік із явно не українським прізвищем на куртці – Коренбліт – сказав по-українському: "Та ми тут усі українську мову розуміємо. Говоріть по-своєму. Я, до речі, єврей з України".
За ближчого знайомства виявилося, що поділ тут не лише на національні громади, але й за характером звинувачень. Приблизно третину складали партизани та підпільники з Західної України, Литви, Латвії та Естонії. Друга третина – звинувачені у співпраці з німецькими окупантами, найбільше з України та Білорусії. То все старші люди, мають по 15, а то й по 25 років ув'язнення. І лише третина – “антирадянщики” різних національностей, головно "сімдесятники", тобто ті, хто мав статтю 70-у за кримінальним кодексом РРФСР (на Вкраїні – ст. 62). Було трохи невдалих утікачів за кордон, зрідка – звинувачені у "зраді батьківщини".
Серед “антирадянщиків” окремою громадою виділялися євреї, що майже всі були посправниками. Так звані "самольотчики", засуджені за відомим вироком Ленінґрадського суду 15 – 24 грудня 1970 року. Тоді рідко кому вдавалося виїхати з СРСР – імперія не відпускала "рабсили". А євреї, відчувши потяг до землі предків та бачачи свою безперспективність у цій державі, стали масово пориватися з неї. Тож група відчайдухів зважилася на таке. Закупили всі квитки на 12-місний пасажирський літак АН-2 з Ленінґрада на Приозерськ із наміром повернути його на Швецію. А там що вже буде. Мали свого пілота Марка Димшиця. Але знайшовся зрадник – і їх усіх "пов'язали" в аеропорту. Марк Димшиць і Едуард Кузнєцов дістали смертну кару, згодом її замінено 15-ма роками особливого режиму. Вони сидять тут недалеко, в Сосновці. У цій 19-й зоні з “самольотчиків” є художник Борис Пенсон (10 років), зубний лікар Михайло Коренбліт (8 років), зубний технік Анатолій Азерніков (3 роки), Лассаль Камінський (4 роки), Михайло Ґольдфельд (3 роки). У зоні ЖХ-385/3-5 утримують Ізраеля Зальмансона, там же поруч, у жіночій зоні, – його сестру Сільву. На особливому режимі є ще два неєвреї-”самольотчики” – росіянин Юрій Фьодоров (15 років; згодом ми сиділи з ним в одній камері на Уралі, казав: "Сів не в свій трамвайчик...") та українець Олекса Мурженко (14 років). Ці двоє відсиділи "до дзвінка".
Я швидко увійшов у курс зонівських справ і вже за декілька місяців був за свого в дисидентському колі, хоча, зрозуміла річ, не все всім там довіряли. Діяло правило з Декалогу українських націоналістів: "Про справу говори не з тим, із ким можна, а з тим, із ким треба".
Поставили мене до тяжкої роботи в котельню, де треба було працювати в три зміни. Не міг я ні спати, ні їсти – геть занеміг. Став домагатися лікарні. Домігся. Лікарня була одна на три зони, і через неї між ними здійснювався зв'язок. Другий канал – карцер у нашій зоні, також один на три табори. 26 серпня, напередодні мого від'їзду до лікарні, підходить до мене Кронід Любарський (московський демократ, астроном, з кола А.Д. Сахарова) та й питає, чи можу я говорити англійською.
– Дуже обмежено.
– Завтра ви їдете до лікарні. У воронку з вами повертатиметься з карцеру в свою зону Ізраель Зальмансон. Треба дещо йому сказати, але так, щоб сучня не зрозуміла. І нікому не кажіть про це: надто свіжа інформація. Кому треба, ми тут самі скажемо пізніше. Давайте вивчимо цю фразу... А ще треба передати Костеві Діденку в лікарню цукерки. Тільки не з'їжте та не замініть іншими.
Влітку 1974 року Брежнєв затіяв був торги з президентом США Ніксоном за статус найбільшого сприяння СРСР у торгівлі. Потім зайшло про нараду глав європейських держав у Гельсінкі. Розмінною монетою в торгах виступали політв'язні. Ходили чутки, що є список на 70 осіб, яких от-от мають відпустити з умовою, що вони виїдуть за кордон. У ньому всі "самольотчики". Влітку раптом стали давати в їдальні людський, а не зеківський хліб. Двічі на тиждень варили рисову чи манну кашу. Декілька разів дали по огірку та помідору. Багатшим став "ларьок", де можна було купити продуктів на 7 рублів на місяць. Стали пропускати листи з-за кордону. Навіть із такою адресою: "СССР, Саранск, Азерникову" (Саранськ – столиця Мордовії). Казали, що в Барашево Тєньгушовського району, у 3-й зоні, хтось із євреїв навіть одержав був з-за кордону листа з такою адресою: “Ментовская АССР, Душегубский район, поселок Парашево”. Але скоро це скінчилося. “Ґосподін Нєт” (міністр закордонних справ СССР А.А. Громико) на черговій зустрічі з американцями сказав: "Ви нас неправильно зрозуміли. Нічого ми вам не обіцяли".
Коли наступного дня у воронку я сказав Ізраелеві, що його сестра Сільва звільнена щойно 24 серпня і вивезена за кордон, а заразом і литовський моряк Сімас Кудірка, то він, не стримавшись, аж підскочив, немало подивувавши тим старих зеків, що їхали з нами.
Мордовські концтабори, за переказами, були чи не першою новобудовою більшовицької влади. Принаймні, на одній зі станцій залізничної гілки, що рясно обросла концтаборами, я бачив меморіяльну дошку: "залізний лицар революції" Фелікс Едмундович Дзержинський побував тут у 1918 році. Чому? Мабуть, курував цю новобудову.
За хрущовської "відлиги", коли політв'язнів із мільйонів лишилося десятки тисяч, їх зосередили саме в Мордовії. На початку 70-х років нас було близько тисячі – тут, у Мордовії, три табори суворого режиму, жіночий та особливого режиму, три табори суворого режиму на Уралі та Володимирська в'язниця. Я кажу тільки про тих, хто мав політичні статті від 56 до 64 КК УРСР. А ще багатьом фабриковано кримінальні справи, чимало було "наклепників (ст. 187-1), яких тримали у кримінальних зонах. А скільки знемагало у психіатричках...
Мордовські концтабори стали для місцевого зрусифікованого й деморалізованого населення постійним місцем роботи, ба, своєрідним колгоспом, звідки можна було тягнути все, що потрібно. Найбільшим начальником у селі був “хазяїн” табору. За зроблену в зоні особисто для наглядача, майстра чи начальника роботу або річ вони розплачувалися дозволом винести з побачення шматок ковбаси. Дехто вдовольнявся чаєм, що в зонах є своєрідною валютою. Ще інші брали гроші. Була навіть такса: скажімо, зі 100 переданих у зону рублів собі забирали 25. Проворніші політзеки стали використовувати ці людські слабини, щоб відсилати на волю та діставати з волі інформацію. Деякі канали постійно діяли впродовж років. На волю пішло багато вироків: хай вони і сфабриковані, але розумні люди в світі бачили, за що і як судять в СРСР. Хтось запропонував був і мені передати свій вирок, але я його не мав, бо перед етапом начальник слідчого ізолятора КДБ УРСР підполковник Сапожников забрав його в мене. Надто інформативний, цілих 53 сторінки тексту на трьох із Євгеном Пронюком та Василем Лісовим. Значно пізніше я довідався, що "господарем" одного з таких каналів зв'язку був тихий та спокійний Борис Пенсон, що на нього дехто нарікав, чого це він, мовляв, так рідко бере участь у колективних акціях протесту. Покликається на великий термін, на здоров'я...
У ті роки українські (точніше, антиукраїнські) журнали та газети, на кшталт "Жовтня" та "Радянської України", часто друкували фейлетони на тему "союзу тризуба і зірки Давида". Це була для нас хоч і викривлена, але інформація. Той союз тоді справді міцнів і на Заході, в діаспорі, і на Сході – в концтаборах. Ходила чутка, що в Тель-Авіві споруджено памיятник митрополитові Андрею Шептицькому. А тут у нас чи не найкращі стосунки саме з єврейською громадою. Бо в нас спільний ворог: російська імперія під назвою СССР. Не лише спільні "чаї", але й спільні голодівки, одночасні заяви протесту зміцнювали цей союз. Ефект ці акції мали лише тоді, коли на волю виходила інформація про них, і цим ми найчастіше завдячували саме євреям.
Лассаль Камінський днями звільняється. Заварив чаю, покликав нас, українців. Каже: “Звичайно, якщо виклик буде завтра, то я виїду вчора”. Сучня сичить, що українці цілувалися з євреями, угору руки піднімали, просили, щоб Ґолда Меїр (тоді премיєр-міністр Ізраїлю) і їх визволила.
Ширше, ніж у нас, листування, ширший міжнародний резонанс їхньої справи, велика моральна підтримка в Ізраїлі додавала "самольотчикам" духу, робила їх оптимістами. Пам'ятаю, Михайло Коренбліт якось казав, що нинішнє покоління євреїв живе у щасливий час, бо після двотисячолітнього розсіяння і нищення народ нарешті має змогу відбудувати свою державу. За таку справу не шкода і вмерти. Хіба ж не втішно читати в злостивому фейлетоні, що "кнесет (парламент Ізраїлю) в повному складі пішов проливати сльозу коло Стіни Плачу" за цих ось "кримінальних злочинців", які ціною самопожертви пробили дорогу на волю тисячам євреїв? Втішно було Борисові Пенсону одержати з-за кордону конверта, на якому марка з його картиною чи портретом. Нам, українцям, нічого схожого не пророкували тоді ніякі пророки. Єдиною нашою втіхою було усвідомлювати, що маємо чисте сумління перед Україною.
30 жовтня 1975 року за різку заяву протесту у зв'язку з Днем політв'язня СРСР мене відправили в зону ЖХ-385/17а, село Озерне (по-мордовському Умор. Мій батько, хай царствує, сказав був на побаченні: "Які тут назви все страшні: Умор, Мордовія, Теньгушово. Душогубські якісь".) Це було покарання. Режим там теж суворий, але він ніколи в російських тюрмах не бував усюди однаковий, бо залежав від настанов кагебіста, а ще від місцевого самодура. Тут такими самодурами були "землячок із цинковими ґудзиками" капітан Олександр Зіненко та його підручний лейтенант Улеватий. Та ще наглядач із характерним прізвищем Кишка.
Зона ця була зовсім маленька, всього на 70 в'язнів. З українських “антирадянциків” – жодного. Але першого ж дня до мене підійшов чоловік і привітався по-українському. Михайло Хейфец, літератор із Ленінґрада. Ага, це той Хейфец, що, як я чув, написав есей про Йосифа Бродського і оце сидить за нього. За ближчого знайомства я дізнався, що Хейфец на 15 років старший за мене, 1934 року народження. Студіював російську філологію в педінституті ім. Герцена. Учителював, на заклик партії їздив піднімати цілину (у Казахстані теж учителював). Навчався в аспірантурі, звідки його виключили. Знову працював у школах Ленінграда, але тяжко йому було лукавити перед школярами, то він пішов на літературні заробітки. Зокрема, написав книжку якогось ґенерала, а той навіть не зазначив, чий це “літературний запис”.
Знаючи і глибоко розуміючи поезію, Хейфец зумів прочитати у віршах Бродського те, що в них лише проступало: чехословацькі події 1968 року. Кілька розмов, кілька записів – і маєш термін 4 роки увיязнення та 2 роки заслання. Але такий поворот долі Хейфец сприйняв як творче відрядження, як щасливий шанс для письменника: до рук пливе неоціненний матеріал! Тільки треба його випробувати на собі... Він мав необачність сказати про це слідчому, через що в таборах за ним стежили особливо пильно.
Ходив ото собі пан Михайло попідтинню у вільний від роботи час, запхавши руки в рукава бушлата. А бушлат той на ньому як на городньому лякалі, шапка як на кілку, човгає шкарбунами... Ми там шили робочі рукавиці – то й вони в нього з-під машинки виповзали, як роздушені жаби. "Ви, пане Михайле, мабуть, і є отой легендарний Вічний Жид”, – казав я йому. Але якої високої проби проза виношувалася отам попідтинню, а потім цілими кавалками нашвидкоруч записувалася і йшла до схову, бо втримати при собі щось писане було часами просто неможливо. Ось його зупинив просто серед двору лейтенант Улеватий. Щось питає чи розказує, а руки тим часом механічно шастають по зекових кишенях. Дістає записника, гортає, кладе назад, – чоловік на роботі, і пан Михайло до цього ставиться спокійно, з розумінням.
Ми близько зійшлися на ґрунті спільних філологічних інтересів. Хейфец жваво цікавився Україною. Не без того, щоб полегшити мій душевний стан і дати мені нагоду виговоритися по-рідному, адже мене в 17-у зону привезли на самотність, почувався я там набагато гірше, ніж у 19-й. Хейфец просив мене розмовляти з ним українською, як це перед тим велося в нього з Зоряном Попадюком, щойно спроважденим звідси до Володимирського централу. Я читав Хейфецові Шевченкові та інші вірші, ділився з ним нашими національними проблемами: становище мови, культури, моральні проблеми підневільного народу. Хейфец цікавився українськими справами, його бачення “збоку” й мене цікавило. Він пробував читати по-українському, часом питав мене значення окремих слів. Я говорив повільно та виразно, паралельно перекладаючи окремі слова.
У лютому – травні 1976 року я був у лікарні, а коли повернувся до 17-ї зони, то сюди вже привезли після операції на шлунку Василя Стуса. Тепер він мав в особі Хейфеца доброго бесідника, інтерес Хейфеца до України зріс, бо він побачив, хто з ним поруч.
Вражала його феноменальна обізнаність і пам'ять, та скоро здивував він мене ще більше.
Десь улітку під час тотального шмону (обшуку) у Стуса забрали зошит із віршами та оголосили, що знищили його як такий, що не становить цінності (!!!). Схожі “вироки” були тоді винесені й у жіночій зоні малюнкам Стефанії Шабатури, віршам Ірини Калинець, вишивкам Надії Світличної. Можна уявити собі становище митця, твір якого розтоптали брудними наглядацькими чоботиськами – це як матері дізнатися про вбивство дитини... Та ось під великим секретом Михайло каже мені та Романові Семенюку (повстанець, 28 р. увיязнення), що в нього збереглися чернетки Василевих віршів: він перед обшуком узяв їх прочитати. Щоб і цих не забрали та не знищили – треба їх вивчити напам'ять. Ми з паном Романом устигли списати хіба декілька, як мене взяли на етап до Києва, “на промивку мозгов”. Повернули до Мордовії через два місяці, але вже в 19-у зону, бо 17-у влітку ліквідували. Приносить мені Хейфец зошита, списаного його кострубатим скорописом, і просить переписати начисто, потім ще диктує мені з пам'яті зо два десятки віршів такою ж кострубатою українською мовою, а я записую їх, виправляючи.
Та скоро з лікарні повернувся Василь і сказав, що це йому "помилково" оголосили про знищення зошита. Отак познущалися. Тоді я, криючись, про всяк випадок переписав своєю рукою увесь той Стусів білий зошит, а також продублював більшість віршів содою в журнальних вирізках, поміж рядків. На початку 1977 року я все те цілком легально вивіз із зони.
А ще мені Хейфец розповідав, що на побаченні він прочитав був з памיяті своїй дружині Раїсі (вона росіянка) вірш Стуса, де йшлося про дружину. Може, цей: “Дозволь мені сьогодні, близько шостої…”. Раїса сказала: “Та вона щаслива жінка! Він зробив її безсмертною”.
Ці випадки я розповідаю як приклади справжнього інтернаціоналізму.
Свої енциклопедичні знання та феноменальну пам'ять Михайло Хейфец використав найкращим чином: за кожен рік увיязнення – по книжці. Ще не скінчився термін ув'язнення, як на Заході вийшла його книжка "Место и время", де багато добрих слів сказано й про нас, українців. (Уже вдома, 1977 року, я чув по радіо "Свобода" й про себе.) 1983-го року у видавництві "Сучасність" вийшла його книжка спогадів "Українські силуети", російською і українською мовами. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав. (Див. альманах "Поле відчаю і надії". Упорядкування Романа Корогодського. Київ, 1994, с. 137-392. Також: Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Т. 3. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000.) Це живі, психологічно і фактологічно достовірні портрети ще тоді живих українців Василя Стуса і В’ячеслава Чорновола, також Миколи Руденка, Зоряна Попадюка, які продовжували сидіти за старими та новими вироками. Це чи не найліпше свідчення про український рух опору 70-х років. У нарисах “Святі старики України” та “Бандерівські сини” маємо історично правдиве свідчення про повстанців Миколу Кончаківського та Петра Саранчука, про лідера Українського Національного Фронту (1964 – 1967) Дмитра Квецка. Нарис про мене називається “Василь Овсієнко – мученик ҐУЛаґу”. Є там деякі фактичні неточності, втім, не суть важливі для психологічної характеристики мене. А з характеристикою сперечатися негоже: таким він мене сприйняв.
9 лютого 1977 року мене повезли спецконвоєм до Житомира. За місяць до кінця терміну, щоб випустити на місці прямо під адміністративний нагляд. А то зеки, звільняючись, стали як на прощу їздити в Москву до А.Д. Сахарова та давати там інтервיю. Михайло вийшов 1978 року на заслання в Казахстан, у м.Єрмак. Я завיязав з ним жваве листування, аж поки мене на початку 1979-го знову ув'язнили.
Ще й у неволі дістав я від Хейфеца гарного листа і фотокартку, де він удвох із дружиною Раїсою – вона, як декабристка, забрала обох доньок та й поїхала до нього в Єрмак. Писав, що звертався він до КГБ УРСР з листом на захист мене. Але влітку 1979-го – як відрізало: мені готували нову "справу" (вона затримала мене в неволі аж до 21 серпня 1988 року).
Тим часом почув я, що Картер виміняв останніх "самольотчиків" – євреїв Димшиця і Кузнєцова, а також нашого Валентина Мороза та ще когось за двох радянських шпигунів, засуджених у США на 30 років. 18 червня 1979 року Брєжнєв і Картер смачно поцілувалися, підписавши договір ОСО-2 (Обмеження стратегічних озброєнь), – і тюрма народів затверзлася ще майже на десятиліття...
У березні 1980 року Хейфец закінчив свої “радянські університети” і виїхав на батьківщину предків. Видав там, крім згаданих, ще книгу “Военнопленный секретарь” про Паруйра Айрікяна – лідера Національної об'єднаної партії Вірменії, постать виключно талановиту і колоритну; “Глядя из Ерусалима”, “Цареубийство” – про знищення родини російського імператора. У 1982-90 роках був науковим співробітником Єрусалимського університету, потім видавав разом із Едуардом Кузнєцовим газету “День”, виступає по телебаченню – він став одним з провідних журналістів в Ізраїлі.
Уже за незалежності України ще один великий поборник полагодження українсько-єврейських стосунків Яків Сусленський, теж радянський політв'язень, що, звільнившись, виїхав до Ізраїлю, створив там товариство “Ізраїль – Україна”, затіяв українсько-ізраїльську конференцію в Єрусалимі, куди було запрошено, між іншими, девיятьох колишніх українських політвיязнів, у тому числі й мене. Тоді, у вересні 1992 року, я побував у найсвятіших для християнина місцях: у саду Гетсиманському, пройшов Via Dolarossa, був у Храмі тіла Господнього, на Голгофі і навіть у Гробі Господньому. Кажу, що мій шлях до Єрусалима пролягав через Мордовію та Урал.
У Єрусалимі мені пощастило знову зустрітися з Михайлом Хейфецом. У саду побіля університетського гуртожитку сиділи ми, колишні співв'язні Євген Сверстюк, Зіновій Антонюк, Євген Пронюк, Олекса Різників, Богдан Ребрик, Михайло Горинь, Яків Сусленський, Арיє Вудка, Семен Могилевер, Михайло Хейфец. Читали вірші Василя Стуса, згадували не такі вже й давні часи, коли разом голодували й чаювали, коли з великим ризиком готували для передачі на волю скупу інформацію і заяви, за віщо нас знову карали, коли шкварчали українські (точніше, антиукраїнські) газети й журнали про “союз тризуба та зірки Давида”. Оце він і є – наш союз проти Імперії Зла.
1993 року я одержав листа з Ієрусалима. Хейфец писав, що розпочав нову книгу: “Нашел документы о жизни замечательного парня. Он прожил 38 лет й был расстрелян на Колыме в 1942 г., а до этого отсидел по первому заходу 6 лет й по второму – 5, итого 11, ну а в третий раз, естественно, расстреляли. Он был всесторонне талантлив – экономист и скрипач, переводчик и композитор, художник и прозаик. В общем, хочу оставить о человеке след».
Ця людина – Веніамін Бромберґ. Народився в 1904 році в Херсоні, заарештований уперше в Одесі в 1926 році як активіст партії “Югенд Це Ес” (“Молоді сіоністи”). Хейфец просив мене поклопотатися перед Службою Безпеки України про доступ до справи Бромберґа, якщо вона збереглася. Як співголова комітету “Гельсінкі-90” я зробив такий запит. Справа ця є у Києві, СБУ надала такий дозвіл і я радий був приймати Михайла в себе. На подяку 17 вересня 1998 року він привіз мені свою книжку про Веніяміна Бромберґа “Воспоминаний грустный свиток”, що вийшла в Єрусалимі 1996 року.
На День прав людини 2000 року ми ще раз мали добру нагоду вітати Михайла Хейфеца в Києві: презентували його тритомник, виданий Харківською правозахисною групою. 29 червня 2002 року приїздив він до Харкова на запрошення Сохнуту читати лекції – і ми з Зоряном Попадюком та Ігорем Кравцівим прийшли на зустріч з нашим другом.
Еврейские вести. – 1993. – № № 23 – 24 (43 – 44). – Грудень; Україна – Ізраїль. Журнал літератури, мистецтва, політики. – 1993. – № 2. – С. 108 – 112.

На сайті ХПГ з 25.02. 2008.
Фото: Михайло Хейфец з дружиною Раїсою на засланні в м. Єрмак (Казахстан) 4.06.1979.
Рекомендувати цей матеріал