Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГРИГОРЕНКО ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ

26.02.2008 | Руденко М.Д., Овсієнко В.В. | Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оф
ПРОРИВ ДО ВОЛІ (Микола Руденко про Петра Григоренка)
(Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. Григоренко – С. 173-176.)

16 жовтня 1997 року минуло 90 років з дня народження видатного правозахисника, члена-засновника Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод ґенерала Петра Григоренка. З цієї нагоди громадськість Києва влаштувала в Будинку вчителя вечір його памיяті, в якому взяв участь його син Андрій, що приїхав зі США одержати посмертну нагороду свого батька – Орден “За мужність” І ступеня. Це було перше в Україні нагородження цим орденом. Поклопоталася за це Республіканська Християнська партія.
Петро Григоренко народився в Приазовיї, мав вищу військову освіту, був заступником командуючого Далекосхідним фронтом у 1939 році, пройшов усю Другу світову війну, та вже на її початку критикував Сталіна за військову недалекоглядність, у звיязку з чим мав неприємності зі СМЕРШем, а чин ґенерала дістав лише 1959 року. 1961 року захистив докторську дисертацію. І одразу виступив проти створення нового культу – Хрущова. За віщо його, завідувача створеного ним першого в СРСР відділення кібернетики, вигнали з Академії ім. Фрунзе на Далекий Схід. Там він 1963 року створив “Спілку відродження чистого ленінізму”, поширював листівки, за що 2 лютого 1964 року його заарештували й кинули до психіатрички, де поставили діагноз “психопатія”, розжалували до рядового. З усуненням Хрущова діагноз скасували. П.Григоренко писав: “Я бачив тільки один шлях: назад до Леніна. Однак це була помилка. У нашому житті сталися незворотні зміни, і ніхто не може повернути стрілку назад у 1924-й або навіть у 1953-й… Зараз відкрита боротьба в межах закону за демократизацію нашого суспільства…”
Ось де витоки правозахисного ненасильницького руху, який у супрязі з політичним та економічним тиском Заходу зрештою призвів СРСР до краху.
П.Григоренко написав історико-публіцистичний памфлет ”Приховування історичної правди – злочин перед народом”, де вказав на причини колосальних утрат СРСР у війні. Виступив проти окупації Чехословаччини в 1968 році. Підтримав кримських татар у їхній боротьбі за повернення на історичну батьківщину.
7 травня 1969 року П.Григоренко знову був запроторений до психлікарні де провів 5 років. Київський психіатр Семен Ґлузман за матеріялами справи встановив, що Григоренко ніколи не мав психічних захворювань. За що, в свою чергу. розплатився десятьма роками неволі. Виїхавши 1977 року на Захід, Григоренко сам завимагав експертизи, яка визначила: “Всі риси його особистості радянськими діагностами буди деформовані. Там, де вони знаходили навיязливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми виявили ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зустріли щиросердечне здоровיя”.
У звיязку з ювілеєм видатного правозахисника я звернувся до голови Української Гельсінкської групи Миколи Даниловича Руденка з запитаннями.
В.О. Миколо Даниловичу, хоч Ви прийшли на цей світ на 13 років пізніше, та в свідомості нас, молодших, Ви обоє належали до еліти радянського суспільства. Перед обома Вами відкривалися ще більші перспективи, але обидва Ви відмовилися від тих перспектив. Заради чого? Ви близько знали Петра Григоренка, то чи могли б пояснити, як відбувалося його та Ваше усвідомлення того, що не можна бути причетним до злочинної комуністичної ідеології та практики?
М.Р. Справді, між нами багато спільного. Я пройшов майже такий самий шлях – од вірного ленінця, сталініста до дисидента, політвיязня, який цілком заперечує марксизм-ленінізм, з трагічним почуттям сприймає те, що діялося в сталінські часи. Петро Григорович помер у моєму теперішньому віці, передчасно.
Про Петра Григоровича не хотілося б говорити банальностей, що це була видатна, добра людина, людина високої совісті й таке інше. Це само собою зрозуміло. Я хотів би сказати про Григоренка так. У моєму житті було кілька людей, яких я вважаю найвидатнішими представниками людства. Знаючи таких людей, починаєш шанувати земну людину взагалі, вірити, що людина створена для високого подвигу і високого мислення.
З Григоренком ми дружили сімיями, я зупинявся і жив у нього в Москві, а він у нас у Києві. Я його знав дуже добре. Що мене в ньому радувало і навіть дивувало? Якась дитяча чистота душі, дитяча непорочність. Зберегти таку чистоту душі може тільки надзвичайна людина, тому що чистота душі завжди викликає ненависть у демонічних натур, у людей, які не вміють жити правдою. Я був знайомий з Андрієм Сахаровим, хоч не так близько, як із Григоренком. На небосхилі дисидентства вони були поруч. Бо й Сахаров людина надзвичайної відкритості. Це – ні слова брехні, жодної неправди, ніякої пози… Тому з Григоренком було дуже легко дружити. Це була людина, яку не треба було розгадувати. Навіть у рисах його обличчя навіть у старості лишалося щось дитяче, надто ж коли зיявлялася усмішка – цей індикатор дитячої непорочності. Як ото в Христа: “Будьте як діти”. Не досвідом і не розумом, а непорочною чистотою душі. Так він і жив: як мислив, так і йшов. За це я його любив, як любити й інші люди. Він був людиною великих християнських чеснот.
В.О. Відколи Ви знали Григоренка?
М.Р. У кінці 1975 року я поновлював собі інвалідську пенсію (бо був демобілізований як інвалід війни), то КГБ скористався цим і запроторив мене до психоневрологічного шпиталю. До мене прийшла жінка, що назвалася Оксаною Яківною Мешко, з листом від Григоренка. Він прочитав мої “Економічні монологи”, які ходили в “самвидаві”, і був захоплений моєю критикою Маркса з позиції для нього дуже несподіваної – з боку сонячної природи додаткової вартості. Лист був не дуже грамотною українською мовою, але ж він ще чотирнадцятирічним поїхав з України і все своє життя користувався тільки російською. Навіть таке знання української дивувало, а головне, що він не переставав думати про Україну та жити інтересами української нації. Написав, що хоче познайомитися зі мною, запрошував до себе. У Москві я тоді бував часто, бо вже включився в дисидентський рух. Його дружина Зінаїда Михайлівна повела мене до лікарні, де він тоді лежав. Ми розмовляли годин дві, доки його не забрали на процедури. Враження було надзвичайне: ніби ми знайомі все життя. Він узявся написати передмову до моїх “Економічних монологів” і написав дуже добре.
Я пройшов ті самі стадії, що й він – од праведного марксиста-ленінця до українського патріота, то знаю, як це відбувалося. Коли розвіялася ілюзія марксистської доктрини, за яку ми віддавали життя, то постало питання: а чиї ми діти? Якого народу? Ми збагнули, що нації виникли не випадково, це був Божий задум. Коли апостоли мали йти проповідувати народам Святе Євангеліє, то їм дано було знання різних мов. Бог створив людину, Бог створив і націю. А що створене Богом, те гідне пошанування і того, щоб віддати за нього життя. Під час нашого знайомства в Григоренка був саме цей період національного прозрівання. Памיятаю, переглядали фільм “Звичайний фашизм”, і Григоренко, розмірковуючи, сказав: “Так, Богдан Хмельницький зробив велику помилку, що приєднав Україну до Росії. Та помилка викривила історичний шлях українського народу”.
Він був у нас у Києві. Тоді довкола нас із Раїсою й так було ціле кішло кагебістів, а коли у вересні 1976 року приїхав Григоренко – то за ним ще ціла свита московських. Він гостював у мене близько місяця в Кончі-Заспі. Навпроти нашого будинку був кінотеатр, то його закрили, влаштували там спостережний пункт з апаратурою нічного бачення. Така було щільна опіка…
В.О. А як виникла ідея створити Українську Гельсінкську групу?
М.Р. Одразу після виникнення Московської групи, у спілкуванні поміж нами двома. Цю думку підтримали Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лукיяненко. Оскільки в Києві не було іноземних представництв, журналістів, то П.Григоренко взяв на себе роль нашого “звיязківця” з Московською групою, членом якої він був, та й з цілим світом. Він негайно “озвучував” усі наші матеріали. До речі, спочатку пішла була інформація, що в Україні створена філія Московської групи. Це від західного стереотипу про нашу вторинність. Але Московська група негайно спростувала це непорозуміння. Ми одразу виступили як самостійна сила, маючи на оці майбутню незалежність.
В.О. Коли я в березні 1977 року повернувся на волю, то написав у двох примірниках інформацію про становище в мордовських концтаборах. Передав до Української та Московської груп. І дуже швидко одержав відповідь – поштівку від Петра Григоренка, писану українською мовою. Памיятаю фразу: “Добре, що одразу визначилися”. Уже 30 листопада 1977 року він поїхав до США, щоб зробити операцію. Мав твердий намір повернутися, тому утримувався від політичних виступів. Радіо “Свобода” намагалося взяти інтервיю з ним про арешт Вас і Олекси Тихого. Він відповів однією фразою: “Мені серце болить за моїх близьких друзів”. Але 13 лютого 1978 року указом Президії Верховної Ради СРСР Григоренко був позбавлений громадянства. Він скликав прес-конференцію і сказав, що це найсумніший день у його житті: “Мене позбавили права померти на Батьківщині”. Отоді він пішов у наступ! Влада гадала, що, випустивши совєтського дисидента, позбулася клопоту: незручно було втретє увיязнювати всесвітньо відому людину. А він виявився ще й свідомим українцем. Та ж таки “Свобода”: “От ви були російським ґенералом…” – “Я ніколи не був російським ґенералом. Я був совєтським ґенералом, а родом я українець. І приїхав сюди представляти Українську Гельсінкську групу”.
Треба сказати, що українців тоді за кордон принципово не випускали. Московським дисидентам іноді давали вибір: виїзди або ж посадимо. Українцям же був один шлях: у тюрму. КГБ дав маху: Григоренко створив Закордонне Представництво УГГ, яке стало тим кайлом, що постійно довбало російську комуністичну імперію. У ньому активно працювали Леонід Плющ і Надія Світлична. (Їхні виїзди за кордон – теж на рівні чудес).
М.Р. Коли ми з дружиною Раїсою, відбувши увיязнення, приїхали в січні 1988 року до Америки, то вже не застали Григоренка живим. Ми підхопили його творіння. Це була поважна громадська організація. Нас підтримував Білий дім. Петро Григоренко мав такий авторитет, що фактично стояв на чолі демократичних сил української діаспори.
В.О. Це в 70-х роках Сам Господь сподобив кращі українські уми поставити українське національне питання на міжнародну правову основу, і цей шлях виявився правильним: він привів до перемоги.
Народна газета. – 1997. – № 42 (322). – Жовтень.
На сайті ХПГ з 26.02. 2008.
Рекомендувати цей матеріал