ЯКУБІВСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

 517801.03.2008

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

Інтерв'ю Михайла Михайловича ЯКУБІВСЬКОГО
(На сайті ХПГ з 1.03. 2008).

В.В.Овсієнко: 6 грудня 1998 року в помешканні Михайла Михайловича Якубівського Ва-силь Овсієнко бере інтерв'ю з ним. Київ, вул. Теремківська, 8, помешкання 64.
М.М.Якубівський: Я, Михайло Михайлович Якубівський, народився 21 листопада 1952 року в селі Вербівці Ружинського району Житомирської області в селянській родині.
Батька я дуже мало пам'ятаю. Мені було десь тільки три роки, як батько помер. Але пам'я-таю добре, що він був столяром, як він майстрував, як я щось йому допомагав, коли батько нову хату будував. Це було в 1955 році. Він переніс операцію в місті Бердичеві. Наскільки я тепер можу судити, то була невдала операція. Можливо, її і не треба було робити. Тому що коли мама поїхала, то лікарі якось винувато дивилися їй в очі. Батькові тоді було всього 45 років. Я вже в спогадах писав, що з ним мені було дуже добре. Я це відчував тоді як дитина. Навіть мати диву-валася.
Одного разу мама шила на машинці. Була в нас така машинка "Зінґер". Вона й досі є. Я, ма-лий, коло неї. А батько – у вікно було видно – вийшов (це вже в новій хаті було), так на Тасьму пішов, кожуха одягнувши. А я таке: "Мамо, а батько помре?" А вона: "Та що ти кажеш?" Ну, дитина, десь 3 роки. Пам'ятаю, як помер батько, то горіла свічка. Це перший біль – як палала свічка. Таке ще: я по лаві бігав, а батько в труні. А потім я дуже чіплявся до копача: "Це ж ти нашого батька закопав". Такий дитячий розум був – бо що ж та людина винувата?
Ось таке дитинство було, без батька. Мамине прізвище було Онуфрійчук. А її мами – Куха-ренко (?). А Якубівських у селі більше не було. Мене це дивувало – Якубівські. Але це, мабуть, дід у село заїхав. Точніше, не дід, а прадід, бо мама розказувала, що він заїхав сюди. Можливо, він і польського походження був. Був якийсь пан, а прадід працював у нього якимсь там поміч-ником. Той пан йому навіть землю дав. Це прадідові Віцьку. Віцько – це значить Іван Якубівсь-кий. Треба б, звичайно, в архів подивитись…
Я знаю, що вони радянську владу дуже не любили. Мати розказувала, що коли Ленін при-йшов до влади, у них поле було, працювали вони самі. Наймитів не було, були сезонні робітни-ки. А сезонні – це вже, значить, куркулі. Але ж вони платили їм! Прийшов дід до хати, взявся за голову: "Боже! Прийшла ця зараза! Як воно буде?" Таке передчуття біди було. Потім був НЕП, то люди так піднялись. Дід Герасим – це батьків батько – вибудував дуже гарну хату, під бля-хою, як тоді казали. У них садиба була, багато будівель: під хліб, під молотарку...
У 1929 році почалась колективізація. Коли мама одружилася з батьком, то ще тиждень чи два вони пожили в цій хаті. А потім їх із батьком, із дідом, із прадідом викинули з цієї хати і зробили в ній млин. Я знаю це місце в селі, де та хата стояла. Прадід жив у якомусь балагані (?). Помер він у 1933 році. А дід Герасим, батьків батько, в голод поїхав на Донбас шукати хліба. Як казав один вербівчанин, що з ним поїхав, дід помер і його з поїзда викинули. Де це було, невідомо. Де могила діда і могила прадіда – ніхто не знає.
Ну, а батька взяли в трудармію. Мамі казали (їй було 16 років): "Нащо він тобі?" А він був один у батьків. (Там були дітки, але вони повмирали). Батько цю владу ненавидів все життя. Він ходив гарно одягнений, у чоботях, бо ж один у батьків. Він іде, а комсомольці кажуть: "Гляди, як одягнутий! Давай його уб'ємо, а чоботи хромові знімемо." То його забрали в трудармію. Він там трохи побув, а потім не захотів служити. Він мужик був такий: чотири класи закінчив, але був дуже гарний столяр, від природи все вмів робити. Батько повернувся з тої армії і каже: "Та я не можу там, я поїду в Крим". Усі його відмовляли: "Вернися!" А батько каже, що в трудармії гірше, ніж у тюрмі, там знущаються, б'ють. У нас у селі дід був, його називати Гумень. Він по-бував у Канаді, в Америці був: "Михасько, вернися назад, бо це тобі влетить." А батько: "Я в Крим поїду". Там, у Криму, чи брат двоюрідний, чи якийсь родич жив. «Там, – каже, – я буду майструвати». А ця трудармія – не знаю, де вона була, чи не в Житомирі. Він не захотів там слу-жити, втік з тієї армії. Тобто, можна сказати сучасними словами, дезертир.
Він зібрався і ще не встиг доїхати до станції Козятин, як його там затримують. Шість років таборів йому дали… Матері кажуть: "Піди до нього." Мати провідувала його там. Молода ж – це був тридцять другий рік, то скільки тій матері було? Вона в 16 років вийшла заміж. Потім поїхала його мама Палажка. (Я ж не знав їх – ні бабусь, ні дідусів. Тільки маму знав). Поїхала його мама, баба Палажка, з кожухом – казала, що там холодно буде. Харчів узяла. Приїхала, а там його вже немає. Де він – невідомо. І одяг той десь пропав.
А мамі як було? З хати вигнали, вона тинялася з маленьким хлопчиком Миколою. Коля був. Як у Шевченкових творах – то до одної хати, то до другої, до третьої… Ніхто не приймає, бо дружина куркуля. "Він тобі треба був, той Михасько, як мені болячка," – казав один хворий на туберкульоз, який у сільраді працював.
А тут уже голодовка. Якось вона в сестри перебула. У сестри був чоловік дуже суворий. Це моя тітка, вона вже теж покійна. Вона казала: "Що мене врятувало в голодовку – це ж усе за-брали – так ото мішок із просом». Вона заховала його прямо в сніг. А снігу навалило... А було ж людоїдство, вона розказувала. У мене є про це вірш, я в 1971 році його написав. Ну, я там не писав, що це в тридцять третьому, бо хотів його надрукувати, я "N" написав, щоб, коли приста-вати до мене стануть, сказати, що я мав на увазі якийсь давній випадок. Мама ж молода була, то боялась, щоб її не зарізали і не з’їли... Були в нас такі факти... Там одна жінка, я в цьому вірші описую, зарізала сусідку... Це жахливі речі. Мама розказувала, що лежало півсела. І, як скрізь, тим, хто звозив мертвих, давали якийсь там хліб. Їм було вигідно звозити. Часом була людина ще жива, а вони кажуть: "А, візьмемо, щоб завтра за тобою не приїжджати." Це по всій Україні було, ми тепер читаємо. Це була запланована акція.
А цю садибу, де зараз ми зараз живемо, мама за клумак проса купила – таку «шевченківсь-ку» хатинку. Та садиба, де я народився, коло лісу. Під нею повно черепашок молюсків. Їх зби-рали весною чи літом 1933-го в річці Роставиці, варили і їли. Я не знаю, як вони врятувались.
Я розказую так коротко, але хочу все сказати.
Батько в 1935 році повернувся. Він розказував матері, що коли їхали в Сибір, то примерзали голови до стін. Набито було в тих вагонах-товарняках – до верхньої полиці, до самої стелі. Ки-дали їм отой хліб мерзлий. Його не можна було розламати. І викидали потім трупиі. Коли він їхав туди, йому було 22 роки (він з 1910 року). Він уже був геть лисий. А коли виходив з вагона, то руками ноги переставляв, одну, другу. Це в Уссурійський край, станція Бамлога. Мати писала туди листи. Він там чи санітаром був, бо на курси до гарного лікаря потрапив. Крім того, бать-ко, ще й майстрував, і це його врятувало. (І в селі залишилось дуже багато його виробів у лю-дей: і ткацький верстат, і меблі, і в хатах він багато чого поробив. Чудесний був майстер. Тако-го майстра в окрузі не було…)
Йому там зарахували рік за два. Він відбув тільки три роки. Присилав мамі листи. Щоб не сплачувати непомірних податків, мама змушена була взяти фіктивне розлучення. Хлопчик той, Микола, помер. У мами ще троє дітей померло. Був Ваня – як батько з війни повернувся. Переді мною ще був хлопець Льоня, п'ятдесятого року народження. Мав десь півтора року, за-хворів від сусідів скарлатиною. Треба було пеніцилін дати, в лікарні він тоді був, а вони йому не дали, а дали якомусь начальницькому сину. Помер той хлопчик Коля. Мати згадувала, як він з цієї хати вийшов і кричав: "Мамо, мамо!"
Мати пережила багато. Коли батько добув строк і його вже випустили, він хотів матір туди перевезти. Мати вже зібрала всі документи, а він написав: "Не їдь, я вертаюсь".
Мати пам'ятає, як він прийшов: усе на ньому зеківське було – піджак, штани такі. Десь лі-том це було. Вони молоді були, це ж 1935 рік, матері тоді було тільки двадцять. Батько повер-нувся та й каже матері: "О, ти ще як дівчина!"
Мама вигодувала кабана. А приходять оці активісти: не сплатила якийсь там податок – вони витягують кабана. А сестра батькові каже: "Чого ж ти мовчиш?" А він: "Ти знаєш, я вже дещо побачив, пройшов всю необ'ятну страну. Да я здесь не хозяин." Тобто ця акція була на провока-цію розрахована. А що він міг сказати? Така була атмосфера...
Батько робив у колгоспі. Його послали на якісь курси в 1941 році. Був десь на Волині, в Лу-цьку – на когось там треба було вчитися. Військкомат їх послав. А тут війна. То, каже, повиска-кували в білизні – їх бомбили 22 червня. Він повернувся додому. Тут далі Козятина йти було нікуди, бо вже німці зайняли. Так що до того моменту, як прийшли совєцькі війська в кінці 1943 року, батько був у селі.
Що він думав? Та весь народ думав – наша влада прийшла. За німців церкви повідкривали. За ту хату – мати каже: "Не бери! Не чіпай!" Бо ж їхню хату під млин забрали. Староста сказав: "Це ж їхня хата." Правильно – вони ж самі побудували. Батько вже все там зробив, новосілля мало бути, хотіли вселятися. А тут червоні повернулися, то батько побоявся. Мій батько не був ні в яких поліцаях, ні в партизанах. Він боявся. Там були якісь партизани в нас у селі… Тобто бандити – кожен односельчанин так про них скаже. Бо вони пили, гуляли з дівчатами. Їм старо-ста возив і хліб, і м'ясо. Бо старості народ віз. А коли вже красні наступали, то вони, видко, для того, щоб сліди замести, вбили якогось німця. Не знаю, що там за німець. Це ж і Кузнєцов так робив – спеціально вчиняв диверсії, а писав, що це бандерівці. Потім німці вбивали мирне насе-лення. І тут так само. За це німці спалили сусіднє село Соколів Брід, дітей спалили, як у Хатині. Я свого часу згадував про це. Хотіли й наше село спалити, але вже наступали красні.
До чого я це кажу? Ті партизани повбивали багатьох людей, старосту просто зарізали і ще кількох людей, своїх односельчан. Такі були люди жорстокі, можливо, що з них познущалися дуже. Хіба ці люди були перед совєцької властю винні? Який він винний, якщо його обрало село? Було страшне – вуха відрізали, носи і кидали трупи прямо в річку. Це так вислужувались. Це ж «наші» – ми ж не кажемо, що то був хтось сторонній. Це були свої. Батько боявся, щоб вони його не зачепили, ці "партизани". Він за цю хату боявся. Так він у неї і не вселився. Ну, правда, батька не зачепили. Коли прийшли совєтські, то, правда, ніхто з сусідів не сказав на батька нічого поганого, він нікому зла не зробив. А було якесь НКВД, питали, хто він такий.
Після того він на передову пішов. Мати ще ходила до нього десь аж за Козятин. А потім похоронка прийшла. Думали, що батько не повернеться. Але прийшов лист, що він у госпіталі.
Я чому розказую – тому що про це розмови були в дитинстві. Брат мій старший, Віталій, з 1936 року. Він зараз живе в Києві, вірші у нього вийшли (Загинув 3 січня 2005 року. – В.О.). Анатолій з 1939 року – той більше до сільського господарства схильний, до бджільництва. Сес-тра в мене ще є з 1941 року. І це я, четвертий, що ми вижили, четверо дітей. То коли брат Віта-лій уже вчився в університеті на журналіста, він привозив книжки. Це вже було після Сталіна, це вже XX, XXІІ з'їзд був. Я пам'ятаю, що в нас був такий дід Микола. Його племінник тоді був відповідальним секретарем газети "Сільські вісті". Такий комуняка був (ми з ними не контакту-ємо), вже він на пенсії. Це десь у 1959 чи 1960 році, ще я до школи не ходив. Ще тоді Сталіна відзначали і з календарів не виривали, хоча він і засуджений був. Так от, я вирвав листочок із календаря зі Сталіним. Така була моя політика. Бо про це вдома все розмови були.
Я пам'ятаю, що перші слова, які я навчився читати, були «Микита Сергійович Хрущов». Це цікаво! Микита Сергійович Хрущов! А ще пам'ятаю, як він виступав. Я в кінці 1952 року наро-дився, а пам'ятаю, як Хрущов виступав. Він любив гумор. От скаже якусь річ, а після кожного речення, як то зараз кажуть, "бурные аплодисменти". А він якось так робив: кхм-кхм-кхм. Кхе-кав. Мені скільки було? Вісім років?
Дуже мене до грамоти тягнуло. Брат привіз букваря, пам'ятаю, потім Шевченка... Я не па-м'ятаю, як старший брат Анатолій пішов в армію, бо він раніше пішов. Цього моя пам'ять не могла зафіксувати. А коли батько помер, то він з армії не приїхав на похорон. А потім, пам'я-таю, якраз весна була, сніг уже розтавав. Із лісу виходить, голубі погони (а він у льотних війсь-ках служив), бере мене на руки. Думаю: "О, це в мене ще якісь рідні є". А річ у тому, що в усіх сусідів на нашій Лісовій вулиці були батьки. А в мене не було. Мама така вродлива була. І спі-вала гарно, і роботяща. Каже: "Може, я там десь..." – а той дядько хотів одружитися з нею. А я кажу: "Та ви що? Я його зарубаю". Ну, малий був такий…
Я про брата Анатолія кажу. Брат виходить з лісу, бере мене на руки... А Віталій почав кни-жечки привозити, Шевченка Тараса Григоровича... Пам'ятаю ті дитячі книжечки. Почав читати. Коли ще Анатолій був в армії, то ще до школи я писав йому листи. Ще я писаними літерами не міг писати, а писав друкованими. Десь у мене є такі листи. Я збирав, то все цікаво.
Про дитинство не можна сказати, що було воно вже дуже важке. У школі мені добре вчило-ся. Навіть і нудно вже було. Правда, я хотів піти в школу раніше. Не вистачало мені двох міся-ців до семи років. Тоді в сім брали до школи. І це, мабуть, теж відіграло би свою роль. Бо хлоп-ці з одної вулиці пішли.
Я розказав, хто ми були такі. Мати вдова, четверо дітей, трудно. Єдине, що нас рятувало – наука. Віталій вчився в університеті на журналіста, Анатолій у сільськогосподарському інститу-ті. А я вже пізніше.
Ви казали про Миколу Руденка, що він вірив у Сталіна. Я Сталіна зривав. А от Ленін... Зна-єте, про нього ж стільки написано, який він добрий. Але я побачив невідповідність у селі. Я аналізував. Дивлюся, голова колгоспу – які в нього права! Фактично з його вини двоє людей загинули. Я все аналізував… Брат мусив би передбачати, до чого це може призвести… Напри-клад, у 1967 році він привіз книжку Василя Симоненка. Я вивчив там такі рядки: "Хай мовчать америки й росії, коли я з тобою говорю". З одного боку, був страшенний офіціоз, а з другого... Я тоді до Києва приїжджав. Київ для мене, селянської дитини, був таким казковим! Але мене вра-зило, що там не говорять по-українськи. Що ми там якісь чужі і принижені. Чому я казав про своє прізвище – Якубівський. Можливо, там є якась четверта частка польської крові. Може, це від поляків, а, може, це є в крові кожної людини... Я ще ж не знав, що мене чекає попереду, а вже такі ось зробив висновки.
Тоді, в 1967 році, я був перший відмінник на школу. Пам'ятаю, в 1966 році я був перемож-цем шашкового турніру газети "Зірка" (це з глухого села, у нас тоді й дороги не було, це вже потім її зробили). Як я познайомився з шашками? Я взагалі любив книгу. Я й зараз її люблю. Книга – це для мене було щось таке святе. Ну, і в календарях були шашкові комбінації, а відпо-відь у наступному числі. Я їх розв’язував. А потім у піонерській газеті конкурс. Я раз-раз – розв’язав ті комбінації. І мене майстер Каплан вітає, певно, єврей: "Юный друг, ты верно ре-шил". Тоді третій, а потім – другий розряд. Це було надруковано в газеті "Зірка" за 1966 рік (це можна в архіві взяти): "Михайло Якубівський з села..." Там було багато переможців, які розв'я-зали всі ці комбінації. Потім мене в районній газеті надрукували зі стоклітковими шашками, що російськими називалися. Я вже думав, що приз буде.
Але тут, бачиш, виникла інша проблема – національна. Я прочитав Симоненка на сцені сільського клубу. У нас була директор школи... То про голову колгоспу я казав – Никифор Ава-кумович Димчук. А директор школи (вона ще жива) десь із Огіївки. Може, вона має якісь має родинні стосунки з тим Федорчуком – бо за своїм характером схожа. Огіївка – це там народився цей суперкат Федорчук, який потім cидів на троні КГБ в Києві і аж у Москві, всієї совєтської імперії. Таку він зробив собі кар'єру. Відомо, як ця кар'єра робиться...
З директором школи в мене були нормальні стосунки. Вона була вчителька російської мови. А тут я почав (у мене десь і записи є): "А чого це ця пісня? Чому ми співаємо не українською мовою? Чому там російська мова?" Ну, а вона тоді: "Кто тебя пичкает? Дай мне адрес своего брата!" У той час вона ходила вночі з такою рушницею, "мелкокалиберка" казали. Вона стріля-ла, хто там закрадався до першої полуниці. Я казав, що село наше було глухе. У нас колись цер-ква була – найкраща, мабуть, дерев’яна церква в Україні. Потім її большевики знищили... І от вона стріляла в темряву… Вона, як я вже тепер розумію, була агент КГБ. А село – це ж, як ка-жуть, громада. Я тепер знаю, що кожний, мабуть, комуніст був агентом-стукачем. Ну, а тим бі-льше директор школи. І от я попав до неї на замітку. Вона в 1967 році не приймає мене в ком-сомол. Це відмінника школи!
Потім у 1968 році я написав твір про Шевченка (він у мене зберігається). А вчився я – від першого по восьмий клас одні тільки п'ятірки були! Там я написав, що буде Україна, Тарас Ше-вченко, високі могили, дух Хмельницького, Острянині, Богуна... Нас ніхто такого в школі не вчив! Нас учили пісень про Чапаєва, про Москву. А тут таке... І вона це відчула це. Вона сказала поставити мені "чотири". Для мене це була трагедія. Вона не мала відношення до того, бо ви-кладала російську, але...
Ну, 1968 рік – вихід роману "Собор" Олеся Гончара. Я прочитав "Собор". А я тоді ще не дочитав книжку Бориса Антоненка-Давидовича («За ширмою»?). Це вже потім аналізуєш… Ми з братом десь у лісі ходимо... У нас ліс поруч. Він на 16 років старший, то мусив би трошки зна-ти… Я вже пізніше дізнався: Іван Макар, народний депутат, зі Львівщини, але й він каже, що мама боялась навчити дитину навіть "Ой у лузі червона калина". А брат – чи він думав, що я не потраплю під цей приціл? Я йому такі думки висловлював, що ми б життя віддали за Україну. Так солодко було на душі! Я тепер думаю, що якби всі зараз піднялися, я б пішов. А коли ти сам ідеш... Я потім побачив у житті, що коли ти сам, то з тебе сміються ті ж самі хохли.
Я мав іти в іншу школу, бо в нашій було тільки вісім класів. Брат сказав, що там будуть такі хлопці, як і ти, – не було тих хлопців. Я їх шукав, просився в інший клас – не було.
Тут у мене таке відкриття! Я ж начитаний був. Прочитав Горбовського "Ловці привидів". Там сказано, які сили неволять людей: влада, багатство, гроші, любов, якщо хто довго хоче жи-ти – то здоров'я. Ну, я молодий. Я будував свої плани. Невже ми не збудуємо України? Брат ка-зав, що математичним шляхом можна визначити майбутнє людства – ну, от я стану математи-ком. І я поділився думками...
Тут у Чехословаччину ввели війська. Введення військ у Чехословаччину мене дуже потряс-ло! Я не прийшов раз до школи… Зараз роблять із Шелеста такого національного героя. Ну, безперечно, в порівнянні зі Щербицьким… Але, слава Богу, в мене пам'ять збереглася! Пам'я-таю, що це було вранці. Зранку гімн заграли – і Шелест виступав. Це був десь кінець серпня, 21 чи 22 серпня 1968 року. Сказав, що там вороги, що наші війська введені. Я з тих пір Шелеста зненавидів, відверто кажучи. Я цей виступ пам'ятаю. Як він сказав, що в Празі контрреволюціо-нери, наші війська введені, і таким голосом...
У той час я таке відкриття зробив, що це мене досі дивує. Та бреше той Павличко, я прямо кажу. І Драч. Та всі вони брехали: "Ми не знали, хто такий Ленін". Чому я в п'ятнадцять літ знав? То ж неправда, що Центральна Рада була ворожа. Хіба вони хотіли поганого? Вони хотіли незалежності України, тобто нашої держави. А Ленін назвав її "Центральна зрада". У мене, ро-зумієте, критичне ставлення до життя. Та й самі марксисти кажуть, що все треба піддавати сум-ніву. А той же Ленін знищив нашу державу! Мене дивує, що цього не знав Павличко, не знав інший. Та знали вони добре, тільки вони служили! Чому у Стуса немає жодного вірша, щоб сла-вив цього мерзотника? І в мене немає жодного. Я зараз не пишу віршів, але в мене є вірші – на-впаки. Я відчув це дитячим серцем і зрозумів, хто він такий. Я не міг про Леніна так думати!
Безперечно, коли я пішов у іншу школу, то там я поділився своїми думками. Просився в інший клас. Я тоді навіть не знав, що воно таке – психушка. А потім я ніч не спав – таке було потрясіння! А тут ще Шелест виступив. Мені навіть трошки страшнувато стало. Думаю: "Боже, то це ж я живу в такій державі! Що ж це вони брешуть по цьому радіо? Це ж страхіття! Вони ж злочинці, Чехословаччину окупували!"
Мене там зразу не брали силоміць. Був там такий хитрий хід: "Піди до лікаря.". А я тоді школу пропустив. Ну, піду, мені дадуть якусь довідку, і цим виправдаюся, чому я не був у шко-лі. Я прихожу, а мені: "Що там було, що?" А я просто не спав усю ніч. А боюся признатися. Я тоді листа братові написав. Якби брат приїхав тоді, все було б по-іншому. Але брат не приїхав. Правда, ми з братом вели розмови, але не про Леніна. Ленін тоді ж був як бог. Це зараз можна анекдоти про нього розказувати...
Коротше кажучи, вони кажуть: "Ну, мы тебя сейчас проверим". А я російську мову не дуже розумів тоді. Мені коли хтось говорить російською мовою, то ввижається дошка, набита іржа-вими цвяхами. Пригадую, що коли ми влітку пасли корів, а приїжджали якісь із міста і говори-ли російською мовою, то ми їх просто били за те, що вони по-російськи говорили. А тут оцей лікар Бондаренко спитав по-російськи: "Вас тошнило?" Я тепер думаю, що тоді я перший раз попав у пащу звіра. Я кажу: "Так." А я не знаю, що то за слово "тошнило". Тому що російська мова в нас не побутувала. І зараз у моєму селі прекрасно збереглася українська мова. Лікар ка-же, що вони мене зараз перевірять. І звідти мене направили в Білоцерківський психдиспансер. Цей лікар, який мене затримав, передав мене жінці – Лащук Галина Іванівна. Чи вона його спе-ціально покликала? Вона в цьому Білоцерківському психдиспансері тикала мені папір, щоб я писав про себе. Вона ще жива. У мене є її адреса (я знаю, що це мерзотниця).
Я думав, що я один такий – додумався! Я нікому нічого не міг розказати. А вона каже: "На-пиши, що ти думаєш?" І ті пацієнти: "Ти напиши..." Я пам'ятаю, що почав щось писати. Трошки там щось. Але в кінці – вірш Лермонтова. Думаю: як почну писати, то я тоді брата продам. Ти ж пам'ятаєш ті часи? А брат не приїхав. Чому я не тікав із тієї психушки? Я би знайшов шляхи… Але я не знав, що мені готували.
Був там один викладач. Йому вводили глюкозу. Я йому почав розказувати про Чехословач-чину. А може він був стукач? Я не знаю. Ну, що таке психдиспансер? У той час люди приходи-ли туди, щоб відпочити. Мені було 15 років, мало вже бути 16. Там добре годували. Я спостері-гав за тим викладачем. Не кажу, що я зараз психолог, але мені довелось побачити різних людей. Я як сказав за цю Чехословаччину, за цей виступ Шелеста, то він каже: "О, тобі 15 літ. Та в нас у такому віці такі дуби! А ти так мислиш!"
Я гадав там трохи відпочити. Думаю, я трошки побуду тут. А вона як присікалась: "Напи-ши, що ти думаєш." А ці кажуть: "Якщо ти не напишеш, то вона відправить тебе в Глеваху! А там!.." Приїжджає брат. Ну, олух такий, якщо сказати російським словом. Ну, нетямущий. Він розмовляє зі мною через вікно, що в туалетній. А той лікар Бондаренко чогось дивним чином тут як пацієнт. Чи він на диспансеризації? – я так думаю. А брат через вікно мені: "Тут, у Білій Церкві, Богдан Хмельницький був! Все-таки буде самостійна Україна". А цей лікар, що давав мені направлення з Білої Церкви, Бондаренко, сам чомусь прийшов туди пацієнтом. Я бачу, що він стежить за мною. Ходив у тому полосатому халаті: "Мальчик, мальчик, как дела?" А я від нього, від нього... А коли брат мені ото говорив, то цей лікар тут же, в туалеті був. Він чи курив, чи що там. А моє дитяче серце чує... Я взагалі дуже потайний був хлопець. Думаю: "Ну, нащо ти таке бовкнув, брате?"
Вони допитувалися, які я книги читав. Ця Галина Іванівна Лащук, пам'ятаю: "Что он чи-тал?" Тобто я в них був цікавий пацієнт, я так зрозумів. – «Напиши.» – "Ну, що ж написати?" – "Напиши про брата." Ну, я ж не Павлик Морозов. Я нічого не написав. І одного дня вона каже: "Слушай, там брат…". Бачать, що це сільська дитина, який там у неї захист? І от вона: "Миша, ты поедешь в Киев. Там профессор тебя посмотрит". А я, до речі, боявся, щоб вони мої думки не дізналися. Там, бачив, було написано: "Білецький – гіпнотизер". Думаю, що вони мене загіп-нотизують і визначать антисовєтчину. Він казав, що він з КГБ. Тобто можуть все. Тюрма є тю-рма, це ж таке...
Ну, оскільки я не написав, то вони вирішили: "Миша, ты поедеш в Киев. Там тебя посмот-рит профессор". А я, між іншим, і хотів з кимось поділитися своїми думками. Якби вона розмо-вляла по-українськи, я б їй про свої сумніви розказав. Але я бачу – чужа людина. Я як перед Богом кажу вам, що в той час у мене була навіть ненависть до тих, хто російською розмовляє! Тепер я розумію, я це вже пройшов, що є бандерівці, є націоналісти, є гасло "Україна – для українців". Ну, а тоді мене довели до такого стану. Ми на своїй землі. То чого ми будемо таки-ми добрими? Євреї – націоналісти, німці – націоналісти. А ми? Тоді в мене була така ненависть. Вихід був ясний. Я думав, що це таке відкриття... Навіть старший брат мені за Леніна нічого не казав. Тоді говорили: "Ленін добрий, він Україні давав усі права." А я от додумався до такого. Вона каже: "Напиши!" А я не написав.
Я чув, що таке Глеваха, що там щось таке страшне, я знав, що там божевільня. А тут норма-льні умови. Пам'ятаю, дівчина там була, дуже красива, мені весь час виноград приносила. Тобто нормальний був колектив. А ця Лащук "Вот ты поедешь, профессор там тебя посмотрит, и по-том сестра заберет тебя." Тобто обманювала мене підло. Але я ж не знав, що вона готує ту під-лість. Коли я до хлопців зайшов, з якими в шашки грав, кажу їм: "До побачення", а вони: "Ну, пиши письма", – з єхидством кажуть, розумієш?
Коли я їхав у машині швидкої допомоги, там жінка божевільна кричала всю дорогу (де Біла Церква, а де Глеваха – це десь сто майже кілометрів). Це десь жовтень, пам'ятаю, якраз буряки возили з поля. Їдемо по цієї трасі. Коли бачу – вже повертаємо. А ця жінка кричала всю дорогу – ну, страшно було! А взагалі там, у психдиспансері, були якісь більш-менш нормальні люди. Ну, Ваня був, він підійшов до мене, коли мене направили: "Тобі хана!" Правда, він гостріше казав, але за змістом приблизно так, хана.
Коротше кажучи, завезли мене в Глеваху, в дитяче відділення. Бачу, та Глеваха – це ж для мене ганьба! Я вже зрозумів, що це шлейф на все життя! Але я там не здавався. Там така Коре-цька Жанна Аркадіївна – дитячий лікар. Зараз, наскільки я знаю, цього відділення немає. А це жовтень 1968 року.
Брат приніс той твір, що я на випускний за восьмий клас про Шевченка написав (до речі, він у мене зберігається). А Корецька – це єврейка. Ну, я з нею по-доброму був. Вона там прочитала: «І потече іудова кров у синєє море...»; «І не стало іудових синів на землі святій...". До речі, той текст читав згодом письменник і професор Арсен Іщук і сказав, що дуже гарно написано. Ска-зав, що це враження незвичайне. Я пам'ятаю, коли цей твір писав, так мені то йшло... Я взагалі гарно твори писав... Але той... Там слово таке, це як ти ото про Стуса говорив. Зараз у мене вже немає такого відчуття слова, бо вже все спалено: і думки, і емоції, і все. А тоді, коли написав цей твір, я йшов по Тасьмі і відчував, що ми дійсно непереможна нація, що ми щось зробимо. А вона прочитала і каже: "У вас такие мысли там, такие мысли!" А я ж не знав, що далі буде. Я так їй в очі подивився… З того дня почали знущатись.
Я не буду розказувати, бо там були такі речі, що не можна розказати! Я й по радіо виступав, але не міг про все це розказувати. Це в 15 літ... Вони кололи, мабуть, невролептики, галопері-дол... Ну, тоді галоперідолу, може, ще не було... А може й кололи, бо я ще не знав. Ну, аміназин – це точно кололи. Вночі довели до такого стану, що в мене була температура 42 градуси, ангі-на. Після того – палата «мокрунів» на четвертому поверсі, жахлива, де були діти... Народжують-ся ж різні діти! Жахлива картина: епілептиків побачив. Там діти, що займаються маструбацією, в штани ходять, воно ж усе смердить. І мене туди – переможця шашкового турніру газети "Зір-ка", відмінника... Це мене дуже гнітило! Принесе брат передачу, а я кажу: "Забери!" Вони не пускали мене на зустрічі з братом.
Ну, коротше кажучи, там мене катували. Потім – інсулін. Коли інсулін, то температура під-німається, може марення початись. І в тих мареннях я ж, мабуть, усе розказав. Як Шевченко писав про жидів… Мабуть, розказав і про Леніна… Коли це минає, людина приходить до тями. Там була санітарка чи медична сестра Таня. Каже: "Ну, ты такое здесь говорил! Ты такое здесь говорил!" Пам'ятаю, вона приносила мені книжки. Я вперше почав там читати літературно-критичні статті Івана Франка. Я знав, що в нас є Франко, що ми не дурніші за інших.
Мене дійсно, як я вже казав, коробило, коли я приїжджав до Києва, а тут по-російськи роз-мовляють. А коли я виходив звідти через кілька місяців, то, я скажу, відчував, що мене це зага-ртувало. Але в той же час я подумав, що це вже система! Це вже система! Але я ще дитина, що я міг сказати? Я ніякий там не геній, але збагнув… Це мене загартувало.
Вони мене били. А прийде брат – вони не дають побачення. Якось кажу брату, що в мене зуби вибили. "Брате, забери мене звідси!" Брат у певному розумінні мав би замінити мені бать-ка. А він каже: "Я теж не знав що таке психушка!" – "А, ти не знав?.."
Коли я виходив звідти, думав: "Ну, що там? Епізод у житті?" Сидить ця Корецька, той Нікі-тін, такий красавєц. Пам'ятаю, що в нього там була секретарочка. То він там, мабуть, з нею... Але це таке. Коли я виходив, то казав, що мене це загартувало.
Я прийшов у 9 клас далі вчитися. Фактично я пропустив дві з половиною чверті. І за півтори чверті в мене було лише дві чи три четвірки. Потім я 10 клас закінчую на "відмінно" повністю. Пишу твори. Вони десь там зберігаються, ці твори. Якщо треба, то я можу з першого класу по-казати. Зберігав – якось приємно було.
Я ріс сам. Ви кажете, що я все роздумую? Брати, сестра поїхали. Я з мамою. Там господарс-тво. Але я більше сам. Я пас корову малим – то ходив з книжкою весь час. Книжка, газета... Мене це цікавило. Я закінчив школу. Тобто та Глеваха на мене не вплинула. Я навіть певною мірою думав, що от я щось побачив. Але я побачив, як ставляться до мене в селі і школі. Це ж школа-десятирічка в сусідньому селі. Я йду, а на мене їде там один на підводі і: "Глеваха!" А що я йому можу сказати? Я бачив, що це вже якась ганьба, що це я вже чи хворий, чи що?
Але я закінчив школу все на «відмінно», поїхав вступати до Київського університету. Ми ж були чесно виховані... Я міг би тоді до професора Арсена Іщука підійти, він з нашого району, роман «Вербівчани» написав. Це, правда, не про наше село. Він знав людей. Але я: сам вступлю, я сам! Така сила була! В себе віра була! Я, повний відмінник, написав твір (він теж зберігається) про Симоненка. Мені поставили четвірку. Тобто я першого разу не вступив.
Тоді я йду працювати в сквирську районну газету "Ленінська правда". Тільки місяць мене потримав той редактор Клепка. Щось він дізнався і каже: "Ти слизький хлопець".
Звідти я пішов в чуднівську газету. Там уже я був хитріший. Там я почав писати так... Ну, стиль такий, як ото в Олеся Гончара: він-то за Україну, але соціалістичну. Отак десь: і вашим, і нашим. Павличко ще гірше писав. Ти ж знаєш. Тобто я там так писав, як націонал-комуніст. І мене звідти не хотіли відпускати. Але я кажу: "Я хочу відчути вир студентського життя."
Але що мене найбільше тоді вразило? Я ж тоді ще й не курив і з дівчатами ще не гуляв. Чи-стий був, як кажуть... Я був на підготовці в військкоматі. Як я поступав перший раз, у мене було приписне свідоцтво.
В.О.: Якого року ти закінчив школу?
М.Я.: У 1970-му.
В.О.: І першого року не вдалось вступити?
М.Я.: Так, на філологічний я вступав, до речі. Це б я тебе знав би два роки. На тому курсі вчилась Наталя Річмедінова (?), вона тут живе. Я з нею тут зустрічаюсь. У неї зараз горе, якась хвороба в неї. Симпатична жінка. Там Радишевський... Він портфелі завжди підносив професо-рам. Зараз теж професор. Це ж таке, ще окрема тема...
Так от, слухай сюди. Я в цьому військкоматі найкращий стрілець, спортсмен, грамота в жу-рналі є. Я займав перші місця з бігу в районі, друге місце зі стрибків у довжину – тобто спорт-смен. Але колись дядько Митро (це по тітці, він вже покійний) казав, що: "Найстрашніше, Ми-хайле, в Совєцькому Союзі тим людям, хто буде за Україну!" Я думаю: він неграмотний, чотири класи закінчив, був у військовому полоні в Німеччині, а каже: «Це найстрашніше». А я на своє-му досвіді те саме скажу.
От так, мені грамоту дають як кращому допризовнику. Але перед тим Корецька пише туди листа (вона, до речі, мабуть, і в школу написала).
В.О.: Куди вона пише листа?
М.Я.: У військкомат. Пішов туди лист її, Корецької. І коли мені мали видавати військовий квиток (це найстрашніше, дивись, яка система була!), то майор Береза дав мені справу, видко, щоб я його вирвав, бо він знав, що це шлейф на все життя. Це ж кінець 1970 року чи 1971 рік. А там написано: "С детских лет занимался философией, читал много литературы. Был невроз дет-ский. Прошел курс лечения. Интеллектуально сохранен..." Ну, там такі дифірамби. І: "Имеет право поступать в высшие учебные заведения". А потім нижче: "Диагноз: шизофрения, простая форма". Я ж не знав навіть, що таке шизофренія. Ну, це тут, у Києві інформації багато. А в нас, у селі, таке слово не побутувало. Я читав сторінки щоденника Довженка – так це слово пам'я-таю: «Кажуть, що війна – мистецтво. Це таке мистецтво, як шизофренія чи чума». А що ж таке шизофренія? Це ж узагалі й не наше слово. І в мене рука потяглася вирвати оце все. Але я такий же чесний, думаю, а потім мені ще буде за це. А майор Береза ж – то він потім мені сказав: "Я ж тебе специально его дал. Я сделал для тебя все, что мог".
Ну, я там ще сперечався з військкомом, там щось вони до мене: "Чого ти не прийшов пер-ший раз, коли комісія була?". Тобто ще в тому році. А мені з моїх вербівчан ніхто не сказав. Я б ще тоді прийшов. Я ж думав: притаю це все, цю психушку. Ну, і мені викидають військовий квиток, як собаці – без комісії, без нічого.
В.О.: Де це?
М.Я.: В Ружині, в ружинському військкоматі.
Уже тоді в мене серце тьохнуло. Там графа один, стаття чотири. А графа один – це шизоф-ренія. І далі написано: "Переосвидетельствованию не подлежит". У мене, до речі, два цих війсь-кових квитки, бо я один «загубив» і думав, що, може, мені другий дадуть, щоб по-новому, зна-чить, написали...
І от я вже працював у районній газеті, але це мене дуже гнітило. Я писав, а хлопці йшли в армію. Бачиш, як нас виховували?.. Були такі хлопці, що, навпаки, хотіли б, щоб їм написали що завгодно, аби в армію не йти. А мені було дуже незручно, як дезертир якийсь.
Поступати другий раз. Я вже на журналістику хотів. У мене була купа статей (вони, до речі, є). Так я туди. Вони глин на військовий квиток: "А... Идите дальше – там студенческая полик-линика". А вона десь була там, де Інститут філософії. Я прийшов туди, де Володимирська гірка. А вони: "Ты смотри, больной, а хочет заниматься? Тебе нельзя заниматься". – "Як нельзя? – кажу. – Я, можливо, не хочу служити, я хочу вчитися". – "А, ты смотри!" Вони вигнали мене. Що робити? Вони навіть до екзаменів мене не допускають. А в мене ж п'ятірки…
В.О.: Це вже який рік?
М.Я.: Сімдесят перший.
Ну, і що робити? Я приїжджаю в село, а тут брат. Кажу: «Що робити?» Я всі папери завжди зберігав. У мене залишилась форма 286 за 1970 рік, коли я вступав на філфак. Там 1970 рік. Ну, хто ж тобі дасть довідку? Я йому кажу: "Давай став туди кляксу, щоб не видно було 1970 рік, щоб не зрозуміло було, який рік. Це ж ти мене на цей антисовєтизм вивів! Тоді став кляксу!" І в нього така здорова клякса вийшла. Я йому кажу: "Ти й кляксу поставити не вмієш! Ну, це вже все." Посилаємо ці документи в приймальну комісію. Ну, думаю, не викличуть... А в селі будуть пальцями показувати: "Дивись, це шизофренік пішов, больний, божевільний." Був найрозумні-шим – став найдурнішим. Але тут приходить виклик. І я складаю іспити. Я проходжу, все добре склав. Усе нормально було: чи одна, чи дві четвірки, а то все – п'ятірки.
І вчусь я. То ж як трапилось, що я, першокурсник, потрапив до вас, п’ятикурсників, у шіст-десяту кімнату? Була така Лелюківська (?) – ти повинен її знати, вона з сусіднього села Березя-нка, а вчилася в тій же середній школі, що і я. Коли я прийшов у дев'ятий клас, вона була в де-сятому. Ну, а про мене ж там школа гриміла! Я і в школі виступав, і про Грінченка там розказу-вав. Що там було!.. І Василя Симоненка там читав... Вона там розказала про цю мою «дурку», про Глеваху. Тобто кинула на мене таку пляму! Коли я вселився в кімнату, там був Тупий такий, Володимир. Зараз він Музика. По-моєму, працює в Міністерстві закордонних справ – видно, був аґент на факультеті. Так він мене почав доймати. Там ще один: "Ми вже про тебе знаємо. З тобою ніхто не буде ніде спілкуватися." Це щойно я вступив у кімнату в студентському гурто-житку № 5… Ну, там ще такий Микола був... Я зрозумів, що вона їм сказала. Я бачу, що мені й нецікаво спілкуватися з ними. Я вирішив швидше піти до п'ятикурсників, до розумних людей. Коли я прийшов у цю кімнату № 60, то там...
В.О.: Ти з кимось там помінявся, здається?
М.Я.: Так, з Богуславським Миколою. Для мене таке було, як рай тоді. Боже! Я стільки в тій кімнаті дізнався!
В.О.: Це там хто був?
М.Я.: Скачко Юрій (я не знаю, яка його доля), Йосип Федас, Іван Бондаренко і Василь Ов-сієнко, тобто ти.
Тебе я пам'ятаю добре. В тебе ліжко стояло біля вікна, отак, як зайти – праворуч. Це кутова кімната. Книжки в тебе були тут. Ти часом спав, як Рахметов, без матраца… Ну, мені там дуже було добре! Але, ти пам'ятаєш, і туди той Тупий уже залазив. Він змінив прізвище на Музика. Правда, він оце мене почув по радіо, зустрів: "Ой, радий тебе бачити!" Фактично я через нього перейшов до вас, бо там і інші таки доймали. Вони вже знали, наскільки я зрозумів, мою біо-графію. Бо це ж Лелюківська... Це Лелюківська, бо крім неї нікого не було з мого куща, ніхто не сказав би про мої психушні справи. Бо коли я вступав, я приховував це. Я нікому на курсі не розказував. І тобі не розказував, як жив з вами. Я Івану Яковичу Бондаренку тільки сказав: "У мене таке на душі, що весь час оце думаю про це". А він каже: "Та воно пройде, з часом будеш сміятися." А воно, бач, не дуже з часом пройшло...
Там я познайомився з працею Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Я пам'ятаю, як це було. Один раз прийшов, а там... Думав, що це Іван Якович сало їсть: така настільна лам-па, він розіслав газету. Він був цікавий чоловік. Я пам'ятаю, веселий такий, і чарку любив випи-ти, і дуже гумор любив.
Я пригадую, як я прийшов до вас, книжки свої приніс, поставив. А потім мене познайоми-ли: "А це Овсієнко". Овсієнка там усі любили. А я кажу: "О! Звідки? Земляк, земляки!" – "А, «землячок з циновими ґудзиками». То я пам'ятаю. Ви вже були випускники. Безперечно, у вас там рожеві плани. Ти хотів вступати в аспірантуру. А в мене була заздрість: от я закінчу... Я у них навчуся. Ну, молодість! Ти ж розумієш, що це таке молодість? Це надії на краще життя, на майбутнє. Я думав, що те життя буде гарне і ніхто йому не зашкодить...
І от я зайшов і думав, що Іван Якович сало їсть, а він читає Дзюбу.
В.О.: В якому вигляді вона була?
М.Я.: Вона була віддрукована на картках.
В.О.: На фотопапері?
М.Я.: На фотопапері. Там їх було до хороби, як ти кажеш. Я питаю: "Що це таке?" – "Дзю-ба." – "Та ви що? Як? Дайте ж мені! Я про нього чув." А я весь час шукав таких хлопців, як оце Овсієнко. Я шукав їх ще в Кривошиївській школі, але не знайшов. А тут же дійсно збиралися такі хлопці з усієї України... Я її читав два рази і навіть законспектував частинами. КГБ так і не знало, що я їх законспектував.
В.О.: А я пам'ятаю, мені Іван Якович сказав пізніше, що це він тобі дав. Він у мене дозволу не спитав.
М.Я.: Дав. Отака інформація була на той час! Навіть смішно: там чотириста разів Ленін згадується як месія. Вважалося, що це антирадянська література, а вона надіслана автором до ЦК! Але я кажу: якби вони, дурні, діяли за працею Дзюби, може б це була, можна сказати, па-личка-виручалочка, щоб той Союз зберегти. Але вони не так вчинили. Вони Дзюбу зламали. Але то ж була нормальна праця, між іншим. Вона прокомуністична, там гімн марксизму і наці-онал-комунізму. Але вважали, що там інформації через край.
На третьому курсі, де я вчив новогрецьку мову – думав перекладати давньогрецьку літера-туру – з 1974 року в мене починається найчорніша доба мого життя. То була Глеваха (десь у мене є записано: 1968 – 1975 роки – це "жахливе семиріччя"). Ну, це, мабуть, Бог дав витрима-ти. Я не знаю, скільки там ще дасть Бог жити, але такі от, як кажуть...
Пам'ятаю, це на кухні було, я в той час картоплю смажив. Це на другому курсі. Каже мені Віктор Баранов… (Згодом він у ЦК комсомолу працював – ну, звичайно, так не беруть у ЦК. Тепер він автор пісні «До українців»). Може, він хотів мою реакцію перевірити, і каже: "Ти зна-єш, що Овсієнка арештували?" – А я тоді якраз картоплю смажив: "Та ти що?" А я ж тоді листа Овсієнку написав. Ще будучи на другому курсі, в Ташань на Переяславщину, де ти вчителював. Але відповіді я щось не отримав. Може, вони перехопили. Може, з приводу цього листа мене тоді й викликали... Не знаю, хто чи як, бо до мене перед тим ще приїжджав Бондаренко Іван Якович, і каже: – "Ні в якому разі не кажи, що ти читав." Невже ж він думав, що я такий дурень, що я б сказав? Але за ним ходили на Хрещатику ці «хвости». Кажуть: "Ой, Іван Якович, добрий день!" Ну, хіба велика техніка стежити? Що тут розумного?
Одного дня дзвонить мені оцей слідчий Похил. Дзвонить російською мовою. Я ж не знав, як це буде повернуто на слідстві. Бо думав зануритися тихенько в науку. Вивчав новогрецьку мову. Думав якось ту статтю зняти. Бо знав, що вона буде мені пізніше заважати. Я нікому не розказував про ці свої справи.
По телефону: "Это вас лейтенант Похил беспокоит. Вы можете завтра прийти?" – Мене вже коробить. Я по-українськи… Це було десь, по-моєму, під кінець травня, чи не 22 травня. Я не пам'ятаю. Там у них протоколи є, мабуть. Покликали мене до вахтера (це п'ятий гуртожиток). Я пішов. "Вас такой-то беспокоит... Вы завтра можете? Я буду там на Владимирской, 33". Я тепер розумію, що їм, кагебістам, треба було просто гроші заробляти, виправдовувати своє існування. Мене обурило, що він по-російськи, а я до нього – по-українськи.
А в той час і брат до мене приїхав. Я кажу: "Вже мене викликають у КГБ". А брат як аршин проковтнув. – "Що мені казати? Чи я читав цього Дзюбу, чи не читав? Що мені робити?" Уже ж хочеться якусь лояльність заробити. У мне ж ця стаття. Я ж нелегально в університет вступив. За їхніми законами, мене ніхто б не взяв у той університет. Це вже потім, видко, розкопали, як там було. Брат мовчить.
Зустрівся я з цим Похилом... Такий, пам'ятаю, жирний. Веде мене цими коридорами. Десь так далеко сіли. Пам'ятаю, що такий напівпідвал був. І вікна заґратовані. Пам'ятаю, заходиш – отак Дзержинський. Це Володимирська, 33. Я побачив у нього на столі повно цього самвидаву. Десь воно віддруковано, чи вже були ті ксерокси? Бо так дуже красиво віддруковано. Я думаю: де це воно так красиво віддруковано?
В.О.: Це копіювальна машина "Ера". Тоді це була рідкість.
М.Я.: А в них була, так? Дуже так гарно. Я би собі хотів... Я весь час шукав оцього шляху. Думки: як це, щоб Україна була незалежна і т.д. Оце б я з цього самвидаву стільки пізнав би... "Ти це читав?" Я кажу: "Ні". Хотів би сказати, що хотів почитати, але... "Він вам давав, Василь Овсієнко, щось читати?" – "Ні, не давав." – "Ану перестаньте! Бо ви розумієте, – за чистосерде-чне зізнання у нас є пом’якшення... Скажіть чесно, давав він вам читати?" – "Ні, не давав." – "Ви кажіть чесно, давав він вам читати, чи ні? Останній раз питаю!" Ну, я ж кажу, якби ж брат був сказав наполягати: "Не читав" – і все. Але це така вже доля! Я кажу: «Він мені не давав». Іван Якович, – думаю, що з Івана Яковича, інваліда... Кажу: – «Іван Якович давав. Василь мені не давав.»
А потім почав запитувати за тебе. Кажу, що стосунки в нас були гарні. Кажу, що для мене було несподіванкою, що тебе арештували. А він час зволікає. Я кажу, що мало з ним мав справ, тому що він вже старшокурсник був, він старший. Просто що стосунки були нормальні. І пи-таю: "А що він там такого зробив?" Нічого не каже. – "Ну, все одно його будуть судити. Ви вже нічого не той..." Я так зрозумів, що вони мене викликали тільки прозондувати, хто я такий: "Його будуть судити." – "А що ж він зробив?" Нічого не каже. "Я чув, що він на уроці щось ска-зав... За що його судити? – кажу, – хороша людина була, нормальні стосунки..." – "Ну, а що він говорив?" Я йому кажу: "Ну, були розмови. Казав, що в Прибалтиці там теж притіняють". Я сам себе, фактично, видав цим. Треба було прикидатися дурником, що я нічого не знаю. До речі, він, Похил, сказав: "О, ви так гарно по-українськи розмовляєте." А в нього така погана мова... Протокол пише, перекручує. "Підпишіться..."
Ну, коли ви в КГБ заходите, то там ця аура... Скільки там людей понищили! А ще перед тим зайшов якийсь його начальник, видно, та каже: "Ти йому скажи, бо ми його на виробництво направимо." – "За що?" Ну, і: "Підпишіться." Це протокол. А я ще раз питаю: "А що ж він там зробив?" Нічого не каже.
Мені після того було так погано! Я тоді ще з Миколою Богуславським поговорив. Ми з ним дружили... Ми ходили, бігали тут... З вулиці Ломоносова на озеро за виставкою купатись ходи-ли. Я переживав. Не хотів бігати. Я не сподівався, що ти туди потрапиш... У них була сильна система стеження.
Я також на суді був.
В.О.: Як це було? Зрозуміло, що наша слабка сторона була та, що ми не вміли брехати.
М.Я.: Так, це так.
В.О.: А вони на брехню школу кінчали. І робили це прекрасно.
М.Я.: Вони на кожному кроці. Для них це було раз плюнуть.
В.О.: Так був один виклик? Чи ще були виклики?
М.Я.: Один раз. Викликали мене раз. Ну, там було 15 літ... А тут уже суспільна шизофренія: ці засоби масової інформації, література, газети. Як їх начитаєшся, то можна подумати, що це просто казкове суспільство. Я маю претензії до того ж Гончара Олеся, і до того ж Стельмаха. Судити цих письменників треба за викривлення дійсности, за брехню... До речі, ти колись ба-чив, що я вів щоденник. У Романа Іваничука є роман «Мальви». Там є дві дороги: одна відкрита – це вроді б як Стус ішов, а друга – це така, ото як у Павличка, мабуть. Ото він гнувся: «Я був таким, я знав, як гидко великому служить (чи там начальнику служить). Та я повстав, і час той проклинаю, коли згинався, як та падлюча гидь». Тобто є другий отакий шлях, щоб своє діло робити. Такий другий шлях я вибирав. У мене це десь є записано... За мною стежили... Я знаю, хто на другому курсі і на третьому...
І от суд. Я був наймолодший зі свідків. Добре, що найменше знаю інформації. Я не знав навіть, за що Овсієнка судять. Викликали мене перед самою перервою. А що там говорили? Я пам'ятаю, що Овсієнко говорив (тобто ти говорив), що то не було антирадянське, що то вірші Тичини чи Сосюри, надруковані в 20-х роках. Яке ж воно антирадянське?.. І тут мене поклика-ли. Я знаю, що я вже покараний, що я фактично вже нелегальний. Ніхто ж не знає моєї біогра-фії, що я за документами фактично шизофренік. Я ще вчуся, а наді мною дамоклів меч висить. Я ж молодий, я ще й не курив, був молодий, енергійний.
В.О.: На суд тебе викликали?
М.Я.: Викликали. Я пам'ятаю, ти в картатій сорочці сидів.
В.О.: Суд цей був у кінці листопада – на початку грудня 1973 року. А над тобою судилище коли було? Як ці події розвивалися?
М.Я.: А це вже після суду. Це вже ваш суд, мабуть, виніс рішення. У них воно називається "частное определение".
В.О.: Це в них окрема ухвала.
М.Я.: Чи окрема, так. У залі ми сиділи поруч з Вірою Лісовою. Вона мені дуже сподоба-лась. Як воно все було? Перед судом вони покликали мене до якогось там відділу в ректораті: "Ви ж там будете говорити на суді..."
В.О.: Чи не Люшенко? Це куратор усіх стукачів університету. У нього був кабінет у ректо-раті. Він приходив на мене, вже заарештованого, подивитися. Сказав: «Як це я вас не знав?». А я, дурний, візьми та й скажи: «А я вас знав».
М.Я.: А я не знаю. Вони вже давно там на мене накинули оком. Чи на цьому допиті, чи на слідстві. Думаю, що я там буду казати? Що я там знаю? Пам'ятаю, що коли суд був, то ти був такий: картата сорочка… Це було десь у грудні. Я вже сказав, що сидів з Лісовою і жінкою Пронюка. Пам'ятаю Лісового: такий красивий чоловік, чорне волосся. Аж душа мені бриніла, що оце ж, гад, наших людей беруть. Пронюка теж пам'ятаю. Він такий трошки рудий був, пам’ятаю, ледь лисуватий... Ну, і якраз тебе тоді вони ввели. Ти справа, прокурор такий якийсь на обличчя симпатичний, у такому мундирі прокурорському. І я думаю: "Боже! Ще ж по-українськи говорять! Це ж свої!"
В.О.: Прокурор Макаренко.
М.Я.: "Свої ж! – я так собі думаю. Хіба ж він тобі хотів поганого зробити? Якби була неза-лежна Україна... Свої! Ну, сволочі, мерзотники!"
Я вийшов, кажу: "Для мене було несподіванкою, що Василя арештували". А він каже: "Я вас не питаю! Він вам давав читати?" – "Ну, давав." – "Він казав, які національні права в Прибалти-ці." – "Казав." Мало що він казав! "Оце все, що можу сказати". – "Сідай!" Сів я. А потім, пам'я-таю, ішов я мимо тебе і так моргнув тобі. Ну, а що я міг зробити? Я ж кажу, що був недосвідче-ний. Кажу, що брат був увечері. Та сказав би: "Кажи, що ні." Я не думав, що тільки за те, що я читав Дзюбу, тобі таке буде...
Що далі? Оті збори... Пам'ятаю, що 9 березня 1974 року я на батьківщину Шевченка їздив. А на могилу пізніше їздив. На батьківщину наш курс поїхав, у Моринці, у Шевченкове. Повер-таюся, а мене викликають у деканат. Вони вже давно там планували. І так: "Що ти зробив? То ти такий ворог там."
Збираються. Хто там виступав? Білоцерківець виступала…
В.О.: Наталка?
М.Я.: Так.
В.О.: Як ці збори готувалися? Хто був ініціатором?
М.Я.: На них був проректор по господарчій (?) частині, Горшков Павло чи як його звати? Павел, а далі... Ну, в мене десь там є записи. Було дуже багато викладачів. Це найбільша ауди-торія в жовтому корпусі, третій поверх. От тільки не знаю, чи вона збереглася, та аудиторія? Там найбільше людей могло вміститься.
В.О.: Це були збори факультету чи курсу?
М.Я.: Курсу. Третій курс був великий. Бачиш, не дали довчитися. Слава Богу, хоч тобі дали довчиться.
В.О.: А хто там що казав на цих зборах?
М.Я.: Я скажу зараз. Це було 18 березня 1974 року. Пам'ятаю, вже було так, теплинь, якась рання весна тоді була. Мене цікавить, що ж вони зі мною зроблять? Пам'ятаю, що вони вже си-діли, коли я прийшов...
В.О.: Хто вони?
М.Я.: Студенти. Вже сиділи. А я трохи припізнився, я готувався, що виступити. Так цей Семенчук, цей професор, що про Григора Тютюнника писав, мене так за рукав: "Ти чого запіз-нився? Де ти був?" І так злобно тягнув мене. І давай вони мене проробляти на цих зборах! (У мене є записи). Спочатку виступили студенти. Що вони там на мене вже й не казали!.. І якась Клець (?) Люда була, товста. Я не знаю, чи жива вона. Там якось на трійки поскладала. Не знаю, як вона туди пролізла. Вона з Волині, до речі. Каже: "Оці бандерівці, оці націоналісти, і ти ту-ди..." – так говорила. Потім такий Хіміч Георгій – зараз головний редактор районної чи міськ-районної новоград-волинської газети. Оце недавно я розгорнув газету "Літературна Україна" – дивлюсь: він до Спілки письменників вступив. Якісь дитячі віршики писав. У час застою якась там платівка в Москві вийшла, якісь там його пісеньки для дітей. То цей так виступав! Та я жив з ним в одній кімнаті ще на другому курсі. Тоді в нас була полеміка з ним. А він за цього Лені-на, та з такою ненавистю, що це націоналісти... А я йому кажу: "Та ти за рахунок українського хоч кар'єру зробиш". І тоді він дуже погано виступав. Таке воно злобне було. А зараз, не знаю, хто його в ту Спілку влаштував. Він мені потім сказав, що йому сказали, що як не виступиш, то в партію не приймуть. А він тоді вже і в армії відслужив. У нього було звання лейтенанта. Не-приємна особа. Не знаю, який він зараз. Потім Василь Степаненко, з яким я вчив новогрецьку мову, теж виступав.
В.О.: Василь теж?
М.Я.: Так. Ішов по трупах. Оця Наталка Білоцерківець виступала. Вона не про мене, а що якісь приставали до неї з якимсь націоналістичним текстом, так вона дала їм відкоша, засудила все це, така генійка. Тепер я дізнався, що вона три роки в Америці була. Краще б я був в Аме-риці, так я би, можливо, більше зробив користі. Як вона туди пролізла? Вона й тоді видається.
Ну, хто там ще? Конопацький Євген – цей сидів протокола писав. Річ не в тому. Вони ка-жуть зараз, що якби вони проти мене не виступили, то їм би щось було. Що б їм було? Якби вони всі п'ятдесят узагалі не прийшли або не проголосували... А скільки їх було: 50 чи 70? Їх там, я рахував, було 100 (50 – це тільки на нашому українському відділенні. А всього було 107 студентів. Там же були ще й викладачі. Ну, повно, все забито. Десь чоловік двісті було. Може й більше. Та ще прийшли стукачі. То що б їм було, якби вони не проголосували або не прийшли? Що, весь курс виключили б з університету? Та дурниця все це. Тобто вони мерзотники, я ще раз скажу. Зараз час минув – хоч би попросили пробачення. Це вони в 1976 році закінчували… А я уже потім заочно закінчував, аж у 1979 році. То таке навчання було... Двадцятиріччя випуску було, це 1976 – 1996 рр. Могли б хоча покликати мене або сказати там "пробач" чи що. Хай во-ни не розказують, я на них зла не маю, але то були цілком сформовані люди, мали по 21, 22 ро-ки.
Хто там ще виступав?.. Павло Беник. Зараз директор школи. Я хочу таку статтю написати "Директор школи". Був Петро Дяченко. Запам'ятай оце прізвище. Кажуть, якийсь Дяченко зять у Єльцина. Не знаю, чи це про нього кажуть (він вчився зі мною). Він, по-моєму, тоді не висту-пав.
В.О.: А що казали викладачі?
М.Я.: Підожди. Я про Дяченка розкажу. Він начебто зараз заступник голови СБУ по Київ-ській області. З ним у мене ніколи не було суперечок. Він був учителем.
А ще хто там виступав?.. Одна дівчина була – Таня Шевчук. Це з російського відділення. Дуже їй за те потім влетіло. Там ще якась Холодіна, але найбільше ця дівчина.
А з викладачів там була така (вона ще, мабуть, жива) Маргарита Карпенко. Так вона, по-перше, ще перед тим мені казала… Але дивись, якщо на те пішло, то я зараз скажу. Я над цим багато думав. Річ не в мені. Тут треба знати цю кухню і яка в них логіка. Якщо вже я хворий, то навіщо ж хворого виключати? Хіба я кидався на когось, душив? Які мерзотники!.. Я цій Марга-риті Карпенко кажу: "Та за що ж ви мене? Що я зробив? Ну, прочитав Дзюбу. Ну, розмови якісь вів…" Були ж доноси. Кажуть, що брежнєвські часи легші були? Це брехня! Які там вони лег-ші? То на це вона мені каже: "Якби ви були заявили на Василя..." Розумієш, перший раз у Гле-васі мені давали папір, щоб я писав доноси, а я не написав. У Білій Церкві давали – я цього не зробив. І тепер те ж саме: "Якби ви на Василя заявили, ви б були на коні." Тобто знову ж таки принцип Павлика Морозова! Думаю, як це я на Василя буду писати, коли мені цей чоловік ім-понував і подобався? Коли б він був зараза – інша справа, можна було б спалити. На стукача можна було б написати, якщо стукач тебе хоче спровокувати. Я кажу: «Я нічого не знаю. У мене мама там стільки проробила, старенька». – "Матері ще й не таке витримують!" Отака розмова. І дитинство, кажу, було таке важке, без батька і т.д. І оця мерзота, як я оце читав у газеті "Осві-та", вже стала академіком педагогічних наук, розумієш?
В.О.: Ця Маргарита Карпенко?
М.Я.: Так, десь рік тому, у час самостійної України. Оце таке.
Тепер Олесь Білодід. Оцей мерзотник теж виступав, каже: "Це паршива вівця! Я це він має право тут з Овсієнком вирішувати національне питання? Воно вже давно в нас вирішене. Чого ми тут сидимо? Якогось Якубівського розбираємо тут, чи як його? Ті плавлять сталь, шахтарі добувають вугілля, а ми тут говоримо про якогось Якубівського і Овсієнка, що хотіли націона-льне питання вирішити. Ніколи він не буде в нашому університеті, ця паршива вівця..." А решта сидять, дивляться. Їм цікаво – а що ж, прийшли подивитися. І ніхто з викладачів не сказав на захист...
Жук виступає, Ніна Йосипівна. Вона каже, що за роки радянської влади скільки там вийшло творів Коцюбинського. Ну, вони виходили, безперечно. Але ж і в той час людей саджали, за думку саджали, репресії були! Ну, виходили ті книжки. Але ж вони ту літературу використову-вали в комуністичному чи більшовицькому вихованні і казали, що Коцюбинський, якого вона досліджувала, писав під впливом Горького. А це ж брехня! Пролетарський письменник Горький приймає українського письменника на Капрі. А в Горького там триповерхова дача! Бідний про-летарський письменник! Хто там ще виступав?
В.О.: А Валентина Миколаївна Поважна.
М.Я.: Поважна? Не дуже пригадую. Але раз тобі це казали, то, мабуть, було.
В.О.: Ольга Гейко запам'ятала, що вона сказала так: "Жити в одній кімнаті і не знати, що діється у сусіда в портфелі – це, вибачте, не по-комсомольському."
М.Я.: Так, я пам'ятаю, що в тебе навіть не портфель був. Бачиш, скільки мені галоперидолу натикали, а пам'ять є... У тебе був чемодан.
В.О.: Ні, портфель. А чемодан був під ліжком.
М.Я.: Був чемодан, а що в чемодані було...
В.О.: Ні, самвидав був тільки в портфелі. Я його тільки з собою носив, щоб ніхто в кімнаті без мене обшуку не зробив.
М.Я.: Це таке, я ж не лазив, нащо воно мені. А взагалі я тобі скажу, що отак воно потім і було. Ну, а ти був дійсно унікальній філолог.
В.О.: Ну, добре, чим закінчились ці збори?
М.Я.: Закінчилися тим, що майже одностайно... Сім – утримались, три – проти було, як у мене записано. А то решта – "за", щоб виключити мене з комсомолу. А вже якщо ти не комсомолець, це, відповідно, наказ ректора...
В.О.: Скоро наказ той був?
М.Я.: 18 березня збори, а днів через десять наказ. Я ходив до того ректора Білого. Кажу: "За що?.."
Пам'ятаю, як я виступав. Вони бачили, що я міг би агітувати. Вони на мене око положили. Якби вони хоч трошки тяму мали – я перед тобою чесно кажу, – якби вони мене погладили гар-но, то я б, можливо, не гірше, а може й краще писав би вірші за радянську владу. Коли ж вони кинули мене в «дурку» в Житомирі, то я вже їх побачив... А вони настільки дурні... Коли я ви-ступав, вони побачили, що я можу агітувати. Але в кінці я прочитав вірш. Треба ж було маску-ватись. Прочитав про Симоненка: "Куди б мене дороги не манили і хто б мене на манівці не вів..." Але хто ж його написав? Я одній людині поклонюсь, ти ж знаєш: "і хто б мене на манівці не вів, у мене вистачить і розуму, і сили іти по тій, що Ленін заповів." Та це ж Симоненко! Тобто хто розумний, той розуміє! Тут я цитую Симоненка (Сміється), але це ж таке…
Як мене виключали – це можна цілий фільм зняти. Я так оглянувся. А тоді думаю (це ж, бачиш, мені вже сорок шість, а тоді було двадцять один): "Ліс рук. Боже мій, оце, Михайле! А вони ж ще не знають: перед ними виступає шизофренік!" Розумієш, з шизофреніком, з психічно хворою людиною вони не могли змагатися...
Переді мною ще Зарицький дуже виступав. Він викладав російську граматику, заступник парторга. По-моєму, він ще живий. Так він каже: "От я недавно був на засіданні зі Щербицьким. Щербицький – така гарна людина". Отаке говорить. А я думаю, що ти ж стукач. Я, коли вчився, то розумів, що кожен викладач, може, через одного чи через два, – вони там агенти.
А потім цей Сергієнко виступав. Вже він покійний. Він був секретар комсомольської орга-нізації університету. Потім він працював на факультеті філософії. Кажуть, що він недавно, в тому чи в цьому році, помер. Так він теж виступав проти мене там. І цей Горшков, я пам’ятаю, що він сказав. Він викладав історію КПРС. "Допустим, чтобы украинский язык был от Карпат до Сахалина. Ну и что? Что при этом изменится?" Таку дуристику говорив. (На другий день мене якось випадково зустрів цей Горшков і каже: "С вами надо поговорить". Це проректор. Він ще не знав моєї біографії, вони вже потім почали копати.)
Я у своєму виступі сказав за батька, сказав, що мама 40 років у колгоспі працювала, а батько воював на війні. Якби ж я мав теперішню тяму: у мене ж є батькова медаль "За відвагу" – батько на передовій був. А дядько був більшовиком. Дядько був націонал-комуністом, його вбили, як тільки почалася війна. Навіть райком партії він очолював чи райвиконком в Острозі – Онуфрій-чук Григорій Данилович. То я, бачиш, не використав ніяких оцих фактів. А коли мене виключа-ли, то там у деканаті був Микола Мороз (а його жінка Валя). Микола Мороз – то теж мерзота. Він потім працював десь у райкомі. А ця його Валя сказала: "Так це він під час був би поліцаєм. Він був би на стороні німців." Чуєш? А я кажу: "Так мій же батько воював..." Ці Морози, до речі, друзі Радишевського. Так вона десь наче у Верховній Раді зараз працює.
Оцей Сергієнко каже: "А чого ти, Михайле... Я тебе влаштую.". Він хотів мене зробити сво-їм. Тобто (я це вже відчував) щоб стукачем зробити. – "Будеш тут, у Києві. Там, на Ломоносова, є гуртожитки будівельників, трошки попрацюєш." – "Та я ж новогрецьку мову вивчаю. Ні." – "Так ми, – каже, – тобі греків знайдемо."
А я думаю, що піду в армію і зніму цю статтю. Я спеціально поїхав у Житомир. Думаю, там ближче. Ось я вирішу питання зі зняттям цієї статті, бо вона ж буде мені все життя заважати. Навіть піду в армію.
Ще другий раз мене викликали в КГБ. Тільки вже не туди, в підвал, а сюди, де бюро пере-пусток, на лівій стороні Володимирської. Там такий Віталій Федорович. Він, видко, єврей. А по-українськи ж гарно говорив! Я вже тепер дізнався, що його прізвище – Український. Ми з ним так поговорили, а він каже: "Ви таке враження на мене справили!" Тобто вони втратили в мені великого агітатора за совєцьку власть. Я як Павличко хвалив тоді совєцьку власть. Я ж знав, як сказати, щоб як Стельмах чи хто... Він каже: «Ви знаєте, у нас зараз тюрма тут порожня – нема нікого». Думаю: "Так це що ж, мене хочете туди?" (Сміється). Балакає так, двері зачине-ні. (А коли я перший раз ішов на допит, то треба було перепустку брати. Кажу, там заарештува-ли Овсієнка. "А, что свихнулся?" – тобто в них той, хто був проти Совєтської власті, уже "свихнулся".)
А цей: "А чого ви їдете в Житомир?" А я кажу, що там мама ближче. Про ту статтю не ка-зав. Ти розумієш, що це ж ганьба психологічно. Оті гади придумали цю психушку – це страш-ніше всього, це страшніше концтабору – це зараз усі кажуть – це 1 до 15.
Я їду в Житомир, влаштовуюся в обласну комсомольську газету. Я там казав, що комсомо-лець. Я ж не думав, що мені зроблять щось погане. Кажу, що на заочне навчання перейшов. Там той Панчук Дмитро – зараз, до речі, він редактор житомирської обласної газети, паскуда, він мене знає. Я вам що скажу: якби зараз скласти список тих людей… Бог їм суддя, але якби скласти такий список...
В.О.: Ти там влаштувався в яку газету в Житомирі?
М.Я.: "Комсомольська зірка". Я ж писати міг. А той Віталій Федорович – він мені дав адре-су: "От ви там зайдете в таку-то парафію. У нас там парафія в Житомирі".
В.О.: Це КГБ?
М.Я.: Так. Я думаю, по-перше, що треба показати свою лояльність. Мені найбільше важило зняти ту статтю і служити в армії, бо я ж по суті ще й не знаю, як воно сталося перший раз? Чи то зробила та мерзотниця? З яких міркувань вона те зробила? Брат приносив у Глеваху книжки про Україну, то їх там рвали. А тут мені сказали: "Ты хотел КГБ наколоть?"
Я йшов у Житомир, щоб зняти ту статтю, цю пляму. Я хотів служити в армії. Думаю, як на війні «змивали вину кров'ю» в штрафних батальйонах, то й я відслужу! Я тобі хочу деталі роз-казати. Захожу я в житомирське КГБ. Пригадую, це десь там перед парком. Коли я йшов туди, то таке враження... Воно страх вселяє. Це ж там скільки людей перестріляли!
В.О.: На вулиці Паризької Комуни.
М.Я.: Я там один раз був, а потім вони зустрічалися зі мною на вулиці. А телефони залиши-ли, це найцікавіше. "Ну, що там у тебе?" – пам'ятаю, сигарети "Новость" курить. Це було десь в квітні 1974 року. Молодий хлопець, тільки б дівчат любити. А я тоді тільки почав курити, у зв’язку з тими подіями. "Ти куриш?" Я там "Приму" курив. Чи з фільтром. А він мені "Новость" (чомусь впало у вічі): "А може ми козацьку люльку закуримо?" – так мене підколоти хотів, ро-зумієш? – "Це козацька?" – "Так, так. Ну, а я, – каже цей Борис Васильович, – у Західній Україні був після війни. От там надивився!" Уявляєш, скільки він там перестріляв? «Оцей Микола Йо-сипович – це буде твій дядько», – каже. А той стоїть, такий гачкуватий ніс, неприємне обличчя. – «Ленінградський юридичний університет закінчив. Це буде твій дядько" Думаю, що за дядь-ко? – "А в тебе гроші є?" Кажу: "Та які гроші! Я ж приїхав оце..." – "Ну, на тобі 20 рублів. На-пиши: отримав 20 рублів. Розпишись." Думаю: "Боже, що ж це таке?" – мені не хотілось брати ці гроші. Але, думаю, може вони такі добрі, я їх не зрозумів? Може, що я сирота чи що там? Я не знав, чого вони хотіли. Такі добрі! Але в той же час щось таке в душі тьохнуло.
А потім зі мною зустрічається (я вже працював у газеті) цей Микола Йосипович. Кажу, що одного десятикласника побили, а він каже: "Як гестапо міліція б'є." – "А чому ж ти нам не ска-зав? Як його прізвище? Хто він такий?" – "Та, – кажу, – я там знаю, що ви?" А вийшли мої афо-ризми в журналі "Україна" за квітень 1974 року. Чотири мої афоризми прорвалися. Журнал з портретом Леніна на обкладинці. А він читає: «Урівноважений: виростив яблуню з кислими і солодкими яблуками». Як це розуміти? – каже. – Тобто ти і нашим, і вашим? Ти аполітичний?»
Я влаштувався в цю газету в середині квітня, а 5 травня був День преси. Редактор газети Кузьмич – гарний був чоловік, дай Боже йому здоров'я, він мене любив. Я там недовго попра-цював. А жив я в кімнаті на вулиці Гагаріна (це, до речі, де зараз цей кат живе, психіатр Кузнє-цов). Там жив я в одній кімнаті з Олексою Кавуном. Він і зараз продовжує працювати в тій же "Житомирщині". Такий же комуняка! Я йому казав, що ми ще колись піднімемо і гарнізон за Україну. А він каже: "Тебе треба на Гуйву". Тобто – в «дурку».
Був День преси. А Панчук тоді очолював цю "Комсомольську зірку". Ми зібралися на березі річки Тетерів, у парку. Гарно там було: закуска, шашлики. Ну, знаєте, у той час преса – це було все. Там дівчина була, я з нею в теніс грав чи в цей бадмінтон. Я там підпив трохи і пішов. Іду, а тут телефонний апарат. Я телефоную Борису Васильовичу: "Борис Васильович, я зрозумів вас. Ви хочете, щоб я працював у вас. Як там у вас називається: сексот, інформатор чи стукач? Я у вас працювати не бу-ду. Ви мені пробачте. До побачення!" – раз, і трубку поклав.
На другий день я вилітаю з обласної газети. Куди влаштуватись? Стаття? Брати групу? Ко-му я буду треба... Щоб усі сміялись? Ти бачиш, яка система!
Я йду на льонокомбінат працювати вантажником. Там такі тюки важкі. Я в нічну зміну там. І знову за мною стежать, і знову давай, що хтось серед робітників говорить, – та пішов ти! Вони мені за півтора місяця не заплатили. Я вийшов, думаю: "Бог з ними.". Думаю, поїду звідси на Київ чи десь навіть у Ташкент. Бо Тетяна Чернишова каже: "Тікай звідси, бо тебе..." А тут мі-ліція мене – раз. Воронок їхній везе мене. Думаю: "За що?" Це 13 червня 1974 року. Заводять мене в камеру, як ліфт. А там сидить чоловік, «підсадна утка», видно. Я давай стукати, а він: "Не стучи. Тут такой один стучал, так ему тут такое дали..." Коли мене виводять, я до капітана: "За що це ви мене затримали? Які я закони порушив?» – "Так тебе там з університету виключа-ли...» – "А ви тут при чому? Що ви мені зробите?"
А мене ж Павличко знав. Я тоді обожнював Павличка. Думаю, Павличко зараз стане на за-хист... Я ще коли їхав до Житомира, то був у Павличка, сказав, що в Житомир іду. "Дійсно, Вам треба в армії відслужити, а потім повернетесь". А той Павличко... Це вже потім казали, що він якийсь там агент КГБ. Що його ще Берія завербував. Ну, це таке: хто відмовлявся їм служити, того знищували...
Ну, я кажу: "Якщо ви мені щось зробите, завтра "Голос Америки" буде про вас знати." – "Ми, – каже, – тобі зараз зробимо "Голос Америки!"" І от двері відчиняються і, як у кіно, йдуть оці герої нашого часу в білих халатах. Заламали мені руки. Я ж ніде не розказував – ні в КГБ, ні в Глевасі, що в мене група. (Ти цю історію знаєш, та я й по радіо це тепер розказував.). Привез-ли в приймальний покій. Питає: "Що ти, голоси якісь чуєш?" Кажу: "Чую." – "Які?" – "Голос Америки."
А тоді з цим Олексою Кавуном жив у кімнаті. Кажуть, що він родич цього партійного Каву-на. Він і зараз там працює. Коли мене забрали, там залишилися якісь мої записи і продукти: мама тоді кабана заколола. Куди воно поділося – я не знаю, все там підчистили.
Замкнули мене. Коли мене вели, я крикнув: "Слава Україні!" Ну, що я тоді про це знав? Це зараз більше прочитав літератури, а тоді я ще мало чого знав. Щоправда, я на першому курсі їздив у Західну Україну, на Волинь, записував повстанські пісні. То я сказав: "Слава Україні!" Вони привели мене, на ліжко, зав'язали і галоперидол дали. Ні, тоді «сєру» – сульфазін як дали, то я й провалився. Я кажу, що почалося страхіття… Я перед тим з хлопцями-зеками познайо-мився, які працювали на льонокомбінаті: "От прийду з зеками, розваляю це все." – "Я тобі роз-валяю!"
Як почали колоти! Це тривало десь дев'яносто днів. Мені здається, краще б я в камері смер-тників був, як Лук'яненко Левко Григорович, щоб мене не кололи. Там таке було!.. Я думав, що я звідти не вийду. Віриш, одна хвилина тягнеться вічність! А він, цей Кузнецов Павел Васильо-вич, цей старший лікар, він же все знав. Питаю: "То ви мене будете колоти аміназином?" Цей Кузнецов – він живий зараз, у мене його адреса є. Я можу її процитувати. Він колись ще поста-не перед судом… Я питаю: "Ви, що, аміназином мене будете колоти?" А він каже: "Откуда ты знаешь?" Він шукав зачіпку. "О, маму твою сейчас вызовем – и все такое..." Вони так наче вбо-лівають і викликають маму. Ну, брат відразу їм сказав: "А за що ви здорову людину забираєте?" І ще: я ж написав листи, зберіг якось там у халяві. Писав професору Білецькому, звертався до письменника Михайла Клименка, який зараз уже покійний. Я звертався в цю редакцію, до цьо-го Олекси Кавуна. І ніхто мене не захистив... Вони раділи. Є там такий Микола Волинець. Так він радів: "То це все правильно! То це тобі (нерозбірливо)".
Це довго розказувати! Це дев'яносто днів… Краще б я в космос злітав, краще б я не знаю, де був би! Те, що я там побачив, – то навіть не Глеваха, як вони мене катували... Це ж ось скільки років минуло, але я думаю: "За що?" Мені казали люди, що не було ж підстави! Приміром, у тебе був самвидав, було розповсюдження... Тут не було за що вчепитися, щоб посадити…
Що мене врятувало? Тут треба було проситися. Я не знаю, який вихід був? Зараз вийшла "Чорна книга України", де Семен Ґлузман пише про каральну психіатрію. Ти, мабуть, читав. Він пише, що родичі, наприклад, Стуса чи Сверстюка, Чорновола чи там Василя Овсієнка могли бути гордими, що вони сидять за Україну, за її незалежність, за народ. А що можна сказати про того, хто сидів у психушці? Скаже – це сім'я божевільного. Ти розумієш, яка це жорстокість? Цей дамоклів меч наді мною і зараз висить! І що мене врятувало тоді? Мене посадили 13 черв-ня, а 5 вересня випустили... Якийсь такий стіл був, підключали до голови якісь електроди – і я пропадав, розумієш? Я після того десь рік не міг сміятись, я не міг говорити. А могли мене вза-галі знищити. Бо той кагебіст сказав, що мені могли зробити: "Ти під тином підеш з прутиком, гуси пасти". Вони добре загальмували мене оцим галоперидолом, що вже світ немилий був, фа-ктично нічого вже мене не цікавило. Вони мене взагалі могли б добити...
Так що мене врятувало? Якось ми вийшли, був такий Микола Тимченко. Якраз був чемпіо-нат світу, 1974 рік, літом. Збірні Голландії і Німеччини грали. Зайшли в білих халатах – і до мене. Я ж зрозумів, що це кагебісти: "Ну, как там – "Голос Америки слышно?" І: ги-ги-ги – смі-ялися. Воно ж видно! Цей Микола вийшов – треба було принести якесь мерзле м'ясо… Що лю-ди проти людей придумати? Якщо, наприклад, тигр біжить і в нього стріляють з рушниці, шприц летить, щоб його приспати. Або й слона приспати. А коли проти людини придумують таку отруту – це неймовірно. Це вже другий раз... Як перший раз катувати, я вже розказував, що мені робили, коли я ще хлопчиком був. Не хочу навіть розказувати далі…
А тут ми зайшли на телефон, я підняв трубку. Тоді пам'ять добре працювала, хоч я і загало-перидолений був. І давай цього Бориса Васильовича просить. Кажу: "Борис Васильович, – це ж Завальний у Житомирі, – я жити хочу!" Бо дійсно, думаю: помру ні за цапову душу, взагалі ні-чого не зроблю. Ну, який вихід з цієї ситуації? Прошу: "Я жити хочу. Я згодний…". Я зрозумів, що він хотів. "Я ж хотів з вами працювати в КГБ…" Краще працювати в КГБ, ніж бути божеві-льним. З двох зол вибирають менше... Кажу не для того, щоб працювати, а щоб випустили. Там, у відділенні, не можна було людину знайти. Там били такими шлангами. По голові… Бере там якийсь казанок і – по голові!.. І третій раз, і четвертий я подзвонив. "Пам'ятаю, – каже, – йде за тебе боротьба."
Я не знаю, як там вони вирішили. Досі не знаю. Але, пам'ятаю, коли випускали, то закололи раз чи два. Може, вони мене цим нейтралізували? Чи Бог його знає. Кажу: я рік не хотів і гово-рити... Ніякої активності. Та й зараз буває, мені сниться, весь час мені сниться, як оце мене ла-мають і ведуть, розумієш? Оця безвихідь, я весь час проламуюсь. Як сказав Іван Франко – «лу-пайте сю скалу». Отакі все сни... Так воно в пам'ять вбилося...
Я сам подзвонив. Я хотів глянути у вічі цьому кагебісту... А цей Кузнецов: "Ну, езжайте на БАМ, куда хотите"...
Кидали там мене по різних палатах. Раз до одного такого, що аж страшно й розказувати! Він кричить усю ніч. Я ж не знав, чим воно закінчиться! Ти ж не знаєш, кожен день не знаєш, будеш жити, чи ні. Це ще треба окремо написати, бо це довго розказувати. Ти не знаєш, що він тобі вколе. Там узагалі не можна нічого… От людина виходить на сонечко, гріється собі… Ди-влюсь, як Микола Плахотнюк постраждав, Василь Рубан. Ну, Рубан не отримував уколів. У ньо-го печінка хвора. Його щадили. Йому там якісь таблетки давали. Чи він викидав їх? Його не кололи. Це різні речі. Це, я так вважаю, що коло хліборізки бути в концтаборі за Сталіна – чи шахті бути. То різні речі. Рубан сам мені розказав. Він пише твори. А в мене розчарованість усім.
Ну, коротше кажучи, я думаю: подивлюся в вічі цій людині. Заходжу до нього та кажу: "На-віщо ви мене забрали, Борис Васильович?" Ну, був у Житомирі вечір у гуртожитку. Я у вишитій сорочці вірші Симоненка читав. Там Житомир гримів за мене. Може, це вплинуло, і вони мене в цю «дурку». Вони фіксували кожен мій крок, але придумали, що вроді я біля пам'ятника Ко-рольову виступав. Я не виступав. Це вони начепили, бо їм треба було. Я знаю, що всі сиділи тихо. Той Михайло Клименко… Але ж я думав, що радіо скаже. Білецькі це знали. Ну, якби мій брат поїхав у той час у Москву до Сахарова… Не їздив брат до Сахарова... Я зайшов до цього кегебіста Бориса Васильовича. Кажу: "Навіщо ви це зробили?" – "Та із гуманних цілей." Розумі-єш? У мене так: тьох. Я вже зрозумів, які у них «гуманні цілі». "Дай адресу сестри, брата." Ду-маю: "Я не дам – а ви ж все одно їх знаєте." Ну, дав я.
Поїхав я в село. Пам'ятаю, Коля Кухар – це друг дитинства. Сигарети з ним курив. Таке по-гане відчуття! Вони ж у село написали. Перший раз понаписували, і цей раз понаписували, то люди від мене, як від чумного тікають. "Це найстрашніше," – це я Колі кажу. Приходять листи в село, і це все читається. Ще родичка була, мати хрещена (вона вже покійна), вона любила чужі листи читати. Там же штамп стоїть "Психиатрическая лечебница". Я відкриваю, а там: "Просим приехать проверить состояние вашего здоровья." Думаю: куди це я поїду? Я ж ні разу доброві-льно не йшов. Не йшов я в Глеваху – мене завезли насильно, обманом. Завезли мене насильно на Гуйву... І третій раз мене завезли в Житомир. Ну, а коли вже до Києва приїхав, то куди там дітися? Кажуть, Леоніда Плюща якось за кордоном вилікували, там є якісь ліки. Ні, я сам. Воно вийде з мене. Я до Тетяни Чернишової заходив: вони там перелякані такі.
В.О.: Це вже рік який?
М.Я.: Це вже кінець 1974 року. Я побачив у газеті (десь у мене ця вирізка зберігається) – курси плиточників. Я подзвонив. Коли приїхав у Київ, думаю, яка ж буде реакція цього Віталія Федоровича. (Я ж, розумієш, усе аналізую. Я згодом працював у Лук’яненка, то теж усе проана-лізував. Я маю про нього думку. Але нічого поганого не буду говорити.) Думаю: та я подзвоню тобі. Скажу: "За що ж ви мене забрали?" – "А ви звідти довідку візьміть!" Єхидно так. Я зрозу-мів: от їхня мораль, от їхнє все.
І от курси плиточників. Там три чи чотири місяці платять по 70 рублів. Думаю: за цей час навчання я трошки відійду. Потім – другий розряд. Але, Василю, як я тяжко туди ходив. Я спав! Це якийсь кошмар! Воно з так тяжко виходило. Дівчата йдуть – а я нуль уваги. Та я ж любив до дівчат залицятися. Фактично в мене ще й дівчини не було. Вони мені молодість зруйнували. Я з Людою одружився в 28 років. Вони все зруйнували, вони забрали все, собаки. Там я відходив. А потім практика була, я кидав оцією кельмою. Там треба було робити! А в мене не було ніякої енергії. Всі сміються! Вони ж не знають, оці мої однокурсники…
Я трохи одійшов. Зустрів я дівчину: Вовк Людмила Миколаївна. Ходив у бібліотеку імені КПРС, яка зараз Парламентська. І писав щось у КГБ. Мені казали там: "Пиши! Напиши там щось за себе." І вона там сиділа... Це, можливо, мене і врятувало. Я в гуртожитку, же жив, вішав простирадло… Вона мене потім зрадила, але це таке... Але я вдячний їй. Там у мене є вірші: один за, два проти. Так я трошки відійшов. І щось я там якийсь ЖЕК був обписав такими анти-радянськими... Вночі це було, на День Побєди я понаписував ручкою. Пішов до пам'ятника Лесі Українки. Раз у ресторан зайшов. Там ми заспівали якусь пісню (стежили за мною) українську, патріотичну.
Пішов одного разу на роботу. Мене там образили. Пропонували якусь роботу. Кажу: "Ні." Пішов я на роботу в СМУ-15 – це будівельне управління № 15, на вулиці Московській. А там такий Микола Задорожний – комсорг. Ходив я у Спілку письменників. Двері відчиняються – йде Віталій Коротич. До Павличка я в той час заходів. Павличко мене в той час так зустрічав: "Ви так загоріли. Будемо друкувати вас..."
У селі казали, що пора одружитись. Але ж це тавро… Ти все-таки був серед нормальних людей. Ти там дійсно пройшов університети. А що я міг серед божевільних пізнати?
21 жовтня 1975 року. Це ти тоді гриби збирав у мордовському таборі. До речі, в мене й за-писи є. Я був страшенно закоханий у Люду Вовк. Я там писав і про те, що в мене є друг Овсієн-ко, який зараз у Мордовії. Не знав я, як ви там були. А взагалі я дуже співчував. Я весь час спів-чував. І слухав радіопередачі. І я гордився, що там є такий Овсієнко.
Коротше кажучи, вони 21 жовтня 1975 року заперли мене сюди, в 9 відділення Ппавлівки. Там мене били: зразу підходять, б'ють. Я бачу – зеки. Я потім цих хлопців зустрічав на вулицях Києва. Видко, були підіслані. Там я такого Шапрана Анатолія побачив. Чого він там був? Він колись на філфаці російському був. Не скажу, що в мене манія переслідування…
Там був лікар Мізрухін. Він мене викликав наверх. Бачу, вони євреї. «Міша, а ви знаєте Льоню Кисельова? – «Знаю». У мене тоді була симпатія до євреїв. Я вивчав ідіш. Я взяв книж-ку. І ще Чернишова пообіцяла. Планували так, щоб я одружився на єврейці, щоб виїхати. Але ж тут мама, і взагалі якось... Я, може, сам неправильно там одного разу вчинив. Я десь повторив цей вислів: "Бей жидов – спасай Россию!" Ну, це я дурницю сказав…
От мене кинули в четверту палату за те, що я казав: "Бей жидов – спасай Россию!" Це стра-шна палата. Там зачиняються двері на замок, чотири ці ґати (?). Там одну добу був такий пись-менник Ярмольський – то він перелякався і зразу все підписав. Мене там тримали тиждень. Там страхіття! І після цього Брандус каже: "Все, ты больной, ты больной, ты больной..." Але я не антисеміт. Де я взяв цей вислів: "Бей жидов – спасай Россию"? Ну, я вже не дитина, але це ж я не випадково сказав. Зараз я цього не скажу. Ну, образив національну гідність. Я розумію, він підлий чоловік – він захищав за голосом крові свою Корецьку: "Корецька вас спасла." Я кажу: "Що вона мене спасла? Коли мене добивали! Може, вона не знала, що мене били ночами? А що ж вона мені написала – що я шизофренік?" – "Її судити треба», – сказав той, з Києва. А Брандус раз – і замовк.
Я, Василю, не є там якийсь антисеміт. Але зустрічались мені підлі люди серед них. Брандус: "Ты больной." Я колись у Києві зустрів його. Він: "А вы подходите ко мне снова в Павловку." – «Да пішов ти!» Я не антисеміт. Але давайте на паритетних основах будемо вирішувати.
Я вийшов звідти. Який вихід? Звертався до всіх – я ж звертався і до Павличка. Павличко каже: "Вас довели. Вас довели, я не лікар. Ідіть до Бориса." Я до Бориса Олійника, той – до Драча. Драч каже: "А ви не можете писати кращі вірші?"
Змушений я був каятися, щось підписувати... Я не буду зараз – то окрема розмова... Я вже тобі трошки колись розказував. Я не хочу це зараз розказувати.
В.О.: Ти розповідаєш не для мене – для архіву.
М.Я.: Ну, для архіву – то безперечно. Я мусив покаятися.
В.О.: Як це?
М.Я.: Покаянну заяву написати.
В.О.: Це на вимогу проректора університету Горшкова?
М.Я.: Горшкова, так.
В.О.: Щоб прийняли на заочне відділення?
М.Я.: Написав йому ту заяву. Він: "Напишите, что вы не будете заниматься национализ-мом." Потім довідку треба...
Я не їхав сюди, в Павлівку. Мені й так стидно було. Я поїхав у Житомир. Ще й брат мій узяв трилітрову банку меду. Просити цього ката, який мене катував, щоб мені ту довідку дали, щоб я міг вчитися. Ти розумієш? От уяви, я в його хаті. А що робити? Ця банка меду стоїть... Ми наливаємо чарку… У мене депресія. Я йому розказую, що в мене вже і в Павлівку брали, брат про свою жінку розказує, що вже розводиться. А він каже: "Та ж у нього депресія. Що ж то Мишко не балакає?» Мені важко було й балакати – "Та у нього депресія." А я отак сиджу і ду-маю: "Ну, що йому зробити? Ну, гад ти такий!"
В.О.: Це хто?
М.Я.: Кузнєцов.
В.О.: Це Кузнєцов дав таку довідку?
М.Я.: Дав. Ну, він же хотів показати, що він такий... Але ж я йому хіба прощу, як він мене водив, як бугая? Я думаю: "Боже, от сиджу я тут, мушу." Бо якщо не дають довідку – ти ніхто, іди гуляй. Ну, куди я з діагнозом влаштуюсь на роботу? Розумієш, все життя в підпіллі! Я тобі колись би розказав більше, але тут стільки розказувати!
Жінка в нього українка, а він, не знаю, чи він єврей, чи він руський, – він по-російськи го-ворив. Він сказав: "Я с Печерска. Я многим помогал." А що найцікавіше, що ці лікарі поклика-ються на статтю: шизофренія, № 1, яку мені без ніякої комісії ця Корецька написала. Вона жи-ва. Зараз буде вам архів, будь ласка.
Корецька Жанна Аркадіївна. Я, на жаль, домашньої адреси не знаю. Але такий телефон: 483-02-16. Будь ласка. Хто знає, може з цієї мерзотницею поговорити. Вона, до речі, працювала пізніше в Міністерстві охорони здоров'я. Далі мова про неї ще буде.
Кузнєцов Павло Васильович. Робота: Житомирський обласний психдиспансер. Він уже не працює. Кабінет № 10, вулиця Домбровського, 16А (в районі Сінного ринку). Приймає, крім вихідних, щодня з 15.00 до 18.00. Телефон старшої медсестри: 25-04-79. Домашня адреса: Жи-томир, вулиця Гагаріна, 38, квартира 39. Домашній телефон: 34-27-46. Це я не брешу.
Тепер Лащук оця, яка мене, хлопця-дисидента, тоді забрала. Це можна в книгу рекордів Гіннеса внести. Лащук Галина Іванівна. Місто Біла Церква, вулиця Шевченка, 93. Домашній телефон: 5-93-40.
А це мені направлення зробили зі Сквири. Досліджували мене в психдиспансері. Це було: вулиця Підвальна, 50, у Білій Церкві. Довідкова: 5-11-09.
Так що починалося з Бондаренка і Лащук Галини Іванівни. Але ми зараз говоримо, як я си-дів із цим Кузнецовим... Василь, написати б про це, розумієш? Я ще про це мрію.
В.О.: Треба написати.
М.Я.: І от сидить цей кат. А виходу нема. Відверто кажу: я мусив. Вони ж мене взяли потім агентом. Агент я був… Може, вони вже знищили документи, але я тоді був «Ярослав». "Чому ви берете: агент Ярослав?" Я кажу: "Буду, як Ярослав Галан, буду проти соціал-націоналістів". А в душі думаю: буду, як Ярослав Мудрий. Я вже справді хворим прикидався, – яка це була під-лість, ця система, як у ній треба було вижити, розумієш? Як вижити? Вони кажуть: "Найди якось там ворога". – "Та не бачу!" Почали запитувати. За Лідію Орел запитували. Я потім у Му-зеї народної архітектури й побуту працював. Був такий Микола Володимирович Ковтун. По-моєму, він ще живий. Він сам з Обухівщини, дітей нема. Він каже: "Я скажу, что ты советский человек, но ты националюга." Так от при ньому я заговорив. Написав, яка Лідія Орел радянська людина. Бо бачив, що я на гачку. Я написав десь двадцять чи п'ятнадцять сторінок на русском языке. Чому я тепер це кажу? Минуло 25 років. Вони від мене як від агента відчепилися в 1984 році. Я у 1980-му одружився. А вони стежать, вони стежать. Ну, вроді вони вже мене й перемо-гли: їхня ідеологія, жінка моя з Росії... То який я націоналіст? Треба було лояльність заробити. Хоча жінка в мене, можна сказати, напівукраїнка. А може і батько її десь із Дону. Вона в мене за півроку заговорила по-українськи. Я її українізував. Діти в мене українці...
Цей Микола Володимирович… Я йому підписку давав, що нікому не розкажу. Вони весь час викликали мене, я тобі скажу відверто. Сверстюк сказав, що завдяки якомусь стукачу чекіс-ти дізнались про думки Миколи Куліша. Це, мабуть, той стукач, який найбільшу роль зіграв у смерті Куліша. Ну, а від мене всі тікають, а вони зі мною балакають. То хоч було з ким побала-кати. «Пошли, Боже, ворога, якщо друга послати жаль». Я бачив, що вони зі мною балакають, як з нормальним чоловіком. А вони, до речі, сказали: «Там є такий лікар, то Ви б йому пожалі-лись, як вас брали», – вони все знають, це вони, мабуть, Ґлузмана мали на увазі. Так я чогось віднікувався, а вони згодом і не пропонували. Тобто це був шантаж. Так ніби шприц настави-ли… А що мені залишалося? Це мене, Василю, тяжко гнітило. Я кажу: хай роблять наді мною суд. Я можу тобі все розказати.
В.О.: Ми говоримо про твою біографію.
М.Я.: Я кажу, що мене весь час їсть, що я то підписав, – а що мені лишалось?
В.О.: Ну, продовжуймо. От ти відновився в університеті в 1976-му році.
М.Я.: Відновився. Восени. Заочно.
В.О.: Але працював де?
М.Я.: Я тоді ще працював на будівництві. Два роки на будівництві "Київпромбуд". Там був такий Терещенко... Потім Купець (він покійний) розказував: "Михайле, за тобою весь час хоті-ли, що б ми стежили." А я там не міг говорити, жодного слова. От так мовчки, мовчки, мовчки, і взагалі в мене депресія. Там був такий, що знущався з мене. Аж коли я вже підписав, що я вроді їхній агент, від мене відв'язалися. Видко, вони сказали: "Знять з нього нагляд." Це два роки на будівництві. Там був такий Валерій Габовенко. Так він з кулаками на мене кидається, кричить на мене: "Глеваха, Павлівка, Бандера!" Ці робітники нічого не можуть сказати, бо в нього брат замначальника уголовного розиска. Ти розумієш, це на роботі!
Я жив у гуртожитку. Ішов я раз, по дорозі мене зустріли і побили. Я бачу, що то мент пере-одягнутий, він жив у тому ж гуртожитку. Тобто отакий тотальний терор був, ти розумієш? Ну, що там розказувати...
Я відновився я... То що я буду робити на будівництві? Я ж можу статті писати. То я пішов у "Київську правду" постійним позаштатним. Думаю, може в штат пробитися – а куди? Я там по-чав писати, і непогано виходило. «Якубовський» я почав підписуватися. Не Якубівський. Я і в Музеї був Якубовським... Це тепер знають, що я Якубівський. Українською я Якубівський, а російською Якубовський. Мені ховатись треба, мені стидно було. Вони знову понаписували в село там, що я божевільний... Вони мене не зарахували в штат газети.
Тоді я випадково зустрів Олександра Неживого, а він каже, що є місце в Музеї Музей на-родної архітектури і побуту. А ці кагебісти: "О, ти там націоналістів знайдеш." Тобто вони не заперечували. Було місце гіда, і я туди влаштувався. Ну, все гаразд! Це мене, як кажуть, щуку кинули у річку. Кагебісти викликали: "Як там?" Я знав, що там через одного стукач був. А я як контррозвідник, контрстукач якийсь. Я старався нікому не шкодити. Про цю Лідію Орел пита-ли, а я ж не знаю, хто вона. Але, як мене викликали, то я допоміг їй, бо то моя левова частка, щоб того першого директора усунули. Він же знущався над Орел, над іншими патріотами. Це моя, в основному заслуга, я вважаю. Другий директор – Алексєєв. Я проти нього теж виступав. Я воював з ним до кінця, доки вони мене вижили, вже за незалежності. Ти знаєш цю історію. Вони нищили той Музей…
В.О.: У якому році?
М.Я.: В 1992 році, у вересні. Приїжджають у чорній машині... Це як я жив уже на цих дачах, як сторожував – як на вулкані жив. Коли ми з Людою звідти пішли, то там хтось підпалив... Згоріла ця дача. Це ж тільки сірника кинь... Ну, нас Бог зберіг. Приїздили і: "Иванов здесь жи-вет?" Я ж бачу, що кагебісти, кажу: «Нема тут Іванова». Це настільки підло… Я наводжу при-клад з філософа Ліхтенберґа: єдиний спосіб мусі зберегтися від хлопавки (так це я був мухою) – перебувати на самій хлопавці. І ще друге є: «Ученый приник к микроскопу, микроб изучает, но делает то же микроб, глядя с другого конца». Так і я вивчив цих кагебістів. Примітивна їхня психологія, бо подонки вони, я скажу. Сволочі, їх треба судити! Я, зараз, якби очолював СБУ, я б їхнє нутро... Всіх би витягнув на чисту воду!
В.О.: А ще важливо про цю реабілітацію сказати.
М.Я.: А почекай, я ще розкажу. Вони од мене відчепилися в 1984 році. Бо я одружився в 1980 році. Кажуть: "Ти нам нічого не даєш." Це в 1984-му. Я чотири роки жив з жінкою в Музеї, хати не було. Що я їм міг дати? Тільки на цього Алексєєва – директора, чи на Ніколаєнка, що мене топтав. Я Орел виручав, хай подивляться, як це було. Я не знаю, хто там вона, сама Орел. Вона ж не сиділа і не пробувала галоперидолу і т.д. Тепер вона скрізь кричить, що вона дуже страждала. Вона страждала, бо її затискали гарні хлопці. Ну, це таке, про це ми не будемо…
Колись я був у відрядженні від Музею коло Польщі. Міг кордон перейти. Але куди там під-еш?
В.О.: В Польщу?
М.Я.: Так. Куди там іти? Але ця перебудова почалась. Ми дуже раділи. Про Стуса я більше знав. Про тебе чув.
А щодо реабілітації... Реабілітація – це в 1993 році. Це ж тоді я з твоєю допомогою звернув-ся в Асоціацію психіатрів України. Ґлузмана тоді десь не було. Були тільки Неля Верґун, Чер-нявський. Чернявскому, до речі, я сказав: "Я ж був агентом." – "Як Ви були?.." Кажу: "Так це, навпаки, доводить, що я був нормальний чоловік. Хіба б вони шизофреніка взяли, хворого?" (Сміється). А Неля підтримує, вона, видко, там сама служила. Ну, я був контррозвідник. Але, кажу, я з себе героя не корчу.
В.О.: В якому це році Асоціація розглянула твою справу?
М.Я.: Це в 1993 році було, 19 серпня.
Ще пам'ятаю про стукачів, про кагебіста. Ковальчук був від Музею. Він дуже мене чогось не любив. Тут у Московському районі в них філія КГБ. Якось мене викликав. А їхав у відряджен-ня. Тоді якраз Володимира Івасюка вбили. Я кажу: "Це кагебісти зробили." Я знав, хто мене здав. "А как вы в комадировку ездите?" – "А хто ви такий?" – "Я с золотой медалью закончил школу, физик..." Думаю, що ж ти в КГБ прийшов? Стежили тоді за кожним кроком.
А щодо реабілітації? У 1993 році, на Спаса, 19 серпня, була вже друга зустріч в Асоціації психіатрів України. Чернявський їздив у Глеваху, взяв ті документи, які Корецька писала. "Та що ж вона від тебе хотіла, – каже, – що ти дуже налагоджував контакти, з хворими не спілкува-вся, а з молодими медсестрами. Так це ж нормально – а що ж із хворими спілкуватися?" Бачиш, що написано? Що я, в Глевасі перебуваючи, з хворими не контактував. Я їх старався уникати, а спілкувався там з молодими медсестрами. А чого ж я буду з хворими? Я ж вам скажу: лікарю, вилікуйся сам. Ну, вони там в Асоціації бесідували зі мною. А в Павлівці документів не знай-шли. А з Житомира – я не знаю, чи він там був, чи, мабуть, там теж спалили.
Ну, зняли з мене цей діагноз. Там був такий Микола Хрієнко – кореспондент УНІАН. Він про це написав. По всій Україні пішло. Потім його стаття була в "Молоді України" за 10 грудня 1993 року: «Як ставили діагноз "шизофренія" за часів Брежнєва». Я був на піднесенні, розумієш.
В.О.: А оця публікація в числі третьому журналу "Зона" 1992 року?
М.Я.: Це ще до зняття було. А оце журнал "Розбудова держави", 12-й номер, 1996 рік. Тут є документ, як мене виключали з університету. .
Ґлузман теж підписав, але пізніше. Я йому заочно подарував цю книжку "Зони". І Нелі Вер-ґун. Я потім сам туди їздив. Знаєш, як ідеш туди – навіть страшнувато. Пригадуєш те все... Ну, зараз, мабуть, там інша атмосфера. Але кажуть, що і зараз хапають, хто невгодний. Можливо, зараз не той час, гласність уже є. Все-таки сьогодні можна вже слово сказати. Правда, колись убивали, бо «трійки» були, а зараз з-за рогу вбивають. Хай Бог милує!
В.О.: А цей документ, котрий видала Асоціація психіатрів, – яку він має силу?
М.Я.: Я розкажу. Я вважаю, що він мені достатній, цей документ. По-перше, там написано так, зацитую: "Михайло Якубівський в період із 1968 по 1975 рік хронічним психічним захво-рюванням шизофренією не страждав і в даний час психічних хвороб не виявляє". Тобто все яс-но, зрозуміло.
Я назвав адресу цих катів. Чого ж я повинен пробачити їм? Забрали все життя, фактично…
В.О.: Фактично 25 років. З 1968 до 1993 року.
М.Я.: Двадцять п'ять років у підпіллі.
Я, до речі, ще скажу. Жінці я не казав про це десять років. Хто би за мене вийшов заміж... То мені було так обідно. В мене була одна дівчина. Симпатична. Коли мене взяли в Павлівку, третій раз, то вона від мене, як від прокаженого… Розумієш? За що така кара? Ясно, за що. Але чому ж я повинен їм пробачити? Так, вони кати. Я ж ні листівок не поширював... Ну, за слово, за слово! Хіба ж так можна робити? То я послали листа за підписом Пронюка на ім'я прокурора Шишкіна. Там був ще один чоловік – Андрій Чорнуха. В нього подібна доля, але його там, пра-вда, не кололи. Він за Чехословаччину постраждав. Відповідь, будь ласка, з прокуратури. У та-кій м’якій формі. Вони придумали закон про реабілітацію, за яким можна реабілітувати тільки тих, які були засуджені до примусового лікування. А мене ж брали без слідства, без суду.
Я все-таки щасливий чоловік. Я виступав по телебаченню, по радіо. Розказав, вірша прочи-тав. Бо я писав вірші в стіл.
В.О.: Та які гарні вірші!
М.Я.: Гарні вірші. Я ще хочу сказати: я ніколи не був їхнім. Це сволочі! Але треба було ди-пломатично рятуватися, інакше... Я ще щасливий тим, що дожив до такого часу, що можу роз-казати людям правду.
Я надіслав новий лист, щоб усе-таки реабілітували і якісь пільги чи компенсацію надали за те, що я 25 років фактично був поза суспільством. То мені прийшов лист від прокуратури, Ніко-ленко пише, два рази. Перший раз пише: «щодо Вашого примусового лікування в 1968-1975 роках», а в другому листі уже слово "примусового" викинув. І пише, що все було правильно, про що свідчать висновки фахівців. Крапка. Яких фахівців – невідомо. Тобто все покривається. Це Ніколенко. Це, видно, та, що раніше брала участь у таких розправах.
Тепер найгірше те, щобуло на радіо "Свобода". Годин три були ці передачі про каральну психіатрію в минулому році, в жовтні 1997 року. Це Роман Никифорук, який носить чи носив УРПівський квиток, у вишитій сорочці. Він мене шантажував по телефону (він був працівник Міністерства охорони здоров'я). Йому якась там Лариса Богатирьова (З 1994 – заступник міні-стра, у 1999 – 2000 міністр охорони здоров’я, з 2008 – секретар РНБО. – В.О.) наказала, щоб мене викликали на повторну комісію. Мене здивувала позиція Євгена Пронюка, який, до речі, мені перший раз допомагав, сприяв, коли знімали мені цю статтю. Здивував, бо що з ним стало-ся, якась метаморфоза. Він каже: «Асоціація психіатрів – це громадська організація, а треба, щоб державна установа реабілітувала». Кажу: "Яка громадська?" На підручниках Чернявського навчаються психіатри-студенти. Нелі Верґун також. У Ґлузмана клініка, визнана у Франції. Що вам треба? Перед ким мені ще доказувати? Ви вважаєте, що я дурень, зараз побіжу? То мене тоді взагалі дурачком вважатимуть. Я що, вбив когось, що мені треба йти в Інститут судмедекс-пертизи? Наскільки ціниться Ґлузман як спеціаліст, що він знімав діагноз отого маніяка. Це Чернуха мені сказав. Тобто що той маніяк є нормальний. Який він нормальний, не знаю. Але не йшли в Інститут судмедекспертизи, а йшли до Ґлузмана. Так що Ґлузман – це зараз світило вва-жається в психіатричній науці!
Але взагалі що таке психіатр? Я ж кажу, це совєцький психіатр – це був кат. Я ще раз скажу, що це була система найстрашніша. Бо каральна психіатрія, мабуть, у десятки разів перевищува-ла катування в концтаборах. Бо суспільство розвивається і система катувань теж. Це було най-жахливіше, що вони могли придумати! Ці психотропні засоби, це катування… Це весь світ знає.
То я зараз хочу заявити, що Никифорук написав листа після того, коли він потелефонував з Міністерства охорони здоров'я, наче як патріот. А потім написав листи, що висновок Асоціації недійсний. Тобто дав мені зрозуміти, що я і далі ходжу під дамокловим мечем. Дав мені зрозу-міти, що вони мене знову можуть забрати. За це, мабуть, він отримав посаду головлікаря оцієї Павлівської тюрми-дурки, цієї лікарні. Ну, я не можу над хворими людьми сміятися. Але за це він отримав гарну посаду. Ну, не тільки за це, а взагалі за вірну службу. Бо, мабуть, я там десяте колесо до воза чи п'яте, чи яке там. Отака непорядність! Я зберігаю ці листи. До речі, і Ви писа-ли про це, пане Василю, в 41-му номері "Народної газети". Я її Степану Хмарі віддав. Люди це прекрасно знають. Чого я піду до них? Ну, логіка є? Якби в мене щось боліло, я пішов би. Що я буду перевіряти? Якби це було в нормальній державі, то вони б і на основі висновку Асоціації психіатрів автоматично виписали б реабілітацію. І притягли б тих людей до відповідальності.
В.О.: Будь ласка, означ, коли ви з Людмилою одружились? Діти ваші? Назви імена.
М.Я.: Я розкажу. Річ у тому, що я дуже переживав. Думаю: "Не дай Боже, що вплине той галоперидол на дітей. Десь триста ін'єкцій було… А взагалі десь п'ятсот, мабуть, зі всіма цими таблетками. Я все боявся, думав: "Не дай Боже, на дитину вплине." Але якщо гени здорові, то воно не впливає. Дочка у мене – 17 років буде їй 13 січня. Якраз на Щедрий вечір народилася. Ярослава Якубівська. Закінчує школу на "відмінно". Переможниця літературного конкурсу се-ред шкіл Московського району міста Києва. Тарас у мене на льоту, як кажуть.
В.О.: Тарас коли народився?
М.Я.: Тарас народився в Чорнобильський рік, це був дуже жахливий рік – 1986. Він наро-дився на її батьківщині, на Камі. Там означено місто Актюба, Актюбінського району, Татарсь-кої АССР. Тарас на льоту все схоплює. Вчиться дуже добре. Два роки дружина без роботи, бо скорочена. Я от три роки. Останнє місце роботи було референт у Левка Лук'яненка. Але так трапилось, що я трошки розчарувався в ньому, та й не тільки я... Але я на нього не маю зла. Це людина дійсно велика...
Зараз працюю як журналіст. Вийшла зараз книжка про стотридцятиріччя "Просвіти". Заве-ршується моїм інтерв'ю з Павлом Мовчаном, головою товариства "Просвіта". А так живу, кажу, з розбитим серцем, як ото в пісні співається. Не реабілітований, ще й і шантажований прокура-турою. Оця Ніколенко – це київська прокуратура. І таким демократом, як Роман Никифорук, який ще й поширив: "Та, – каже, – він, мабуть, хворий був". Він так сказав.
Що я можу сказати? Отака в нас держава. Тепер я зрозумів, що в цій державі поки що нічо-го не можна добитися. Ті ж самі червоні собаки сидять скрізь, ті ж самі кати, тільки перефарбу-валися. Але я думаю, що ще настане час розплати. Як не людський суд – то Божий прийде. То-му, що так не має бути. Тому, що не тільки в хлібі щастя, щоб ним напхати живота. Є ще сили вищі, духовні. І прийде їм розплати час. Я ще раз кажу, що я сам не піду боротися. Але як народ встане... Я піду в перших рядах. Я завжди був сам, ніхто мене не підтримував. Але я не хочу спалювати себе, бо в мене є сім'я. Але якщо всі підуть, то і я піду. Тільки давайте, знайдіть того Мойсєя, того нашого Гарібальді. Тому що, можливо, прийдеться, як і чеченцям, битися. Та наш народ ще мовчить. Але, думаю, останнє слово за народом.
В.О.: Як казав Гарібальді, Італія є, тепер треба виховати італійців.
М.Я.: Можливо, так. Може, і треба.

На знімку: М.Якубівський у кінці квітні 1974 року, перед катівнею.