Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

РИБАЛКА ІВАН ДМИТРОВИЧ

15.03.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 3 квітня 2001 року
Інтерв'ю РИБАЛКИ Івана Дмитровича
(На сайті ХПГ з 15.03.2008)

В.В.Овсієнко: Третього квітня 2001 року в місті Січеславі, цебто Дніпропетровську, ведемо розмову з паном Рибалкою, Іваном Дмитровичем.
В.О.: Записує розмову Василь Овсієнко. Привів мене сюди, на робоче місце пана Рибалки, пан Ярослав Трінчук.
І.Р.: Сам я за професією інженер-металург, закінчив Дніпропетровський металургійний інститут, працював довгий час на заводі – 18 років, працював десь років, мабуть, 12-15 у Міністерстві чорної металургії. Працював, в основному, на керівних посадах. Я спочатку металургійний технікум закінчив, а вже потім Дніпропетровський металургійний інститут.
В.О.: У яких роках?
І.Р.: Технікум я закінчив у п'ятдесятому році, працював на заводі. У 1960 році поступив в інститут і закінчив його у 1965 році.
В.О.: А назвіть, будь ласка, дату і місце народження, бо Ви це не сказали.
І.Р.: Сам я за походженням із запорізьких козаків. У мене є списані до дванадцятого коліна всі мої предки. Ось тут село Сурсько-Михайлівка; це, якщо, може, знаєте "Оповідання про славне військо запорізьке" Микити Леонтійовича Коржа, був такий запорожець Корж. Юрій Стороженко про нього писав, ця книжка у мене є. На жаль, я не приніс її, а то міг би вам навіть подарувати. То це там поселився козак Корж. До речі, один із нащадків цього Коржа Микити Леонтійовича був Кузьма Корж, писар у Центральній Раді, розстріляний у 1919 році більшовиками. Там поселився мій предок. Там жили мої батьки і діди. З дідів один був інженер, один учитель, а безпосередній мій дід хазяйнував, допомагав «Просвіті», яка тут була з 1905 року, а ці два діди були члени «Просвіти». Дід помер рано, батько залишився сиротою в 14 років, уже сам закінчив, по-сучасному, сільськогосподарський технікум, а тоді була агротехнічна школа.
Я сам народився 1 січня 1929 року в селі Сурсько-Михайлівка. Мама закінчила 7 класів, на той час була досить-таки грамотна. Батько загинув на фронті в Другій Світовій війні. Ми самі залишились, нас троє дітей, я найстарший, молодша сестра вже померла оце минулого року, а одна сестра живе тут. Отак коротенько. Я за 40 кілометрів звідсіля родом, тому всі ці краї я знаю гарно і багатьох людей також знаю.
Із цього ж села вийшли два, які брали участь і в Рухові, правда, не «світилися» вони дуже. На жаль, ці мої земляки нині покійні – це Корж Василь Іванович, інженер із заводу ім. Карла Лібкнехта, і Бардадин Віктор Прокопович, головний механік обласного управління хлібопродуктів. Про них я трохи пізніше скажу.
Сам я свідомий змалку, мене ніхто не вчив свідомості, сім'я так виховала. І батько був свідомий, і мама була національно свідома, а особливо бабуся по батьковій лінії була національно свідома. По материній лінії – та співала гарно, але не пам'ятаю, щоб вона щось проявляла. Бабуся по батьковій лінії завжди говорила, що от Євангеліє і "Кобзар" Тараса Шевченка – це дві книги, які в кожного повинні бути, і туди треба заглядати, бо вони навчать, як жити, а "Кобзар" Шевченка навчить, як любити свою Україну. От я пам'ятаю ці слова.
Коли я вже в технікумі вчився, то перш за все шукав таких же українських людей, яким був сам. А це були 1947 – 1950-й роки. Тоді, після війни, шовінізм буйним цвітом цвів тут, але дещо прослизало, ще можна було дістати деякі книги. Наприклад, у той час я придбав третій том "Історії запорізьких козаків" Дмитра Яворницького. Це було надзвичайно рідкісне видання. Але тут книжки продавалися, і один мені запропонував, бо я цим цікавився. Правда, книжку ту потім «зачитали» десь аж у Сибіру. Але то вже інша справа. Після того я цілу низку книг дістав, які залишилися від дідів. Зокрема, у Пантелеймона Якимовича була велика бібліотека – це моєму дідові рідний брат, інженер був, він помер у 1932 чи у 1933 році в Донбасі, але бібліотека його залишилася. Там була «Енциклопедія» Брокгауза. Коли я став більш-менш свідомий, то виписував з неї біографії наших отаманів і таке інше. Але найбільше на мене вплинула книжка Андріяна Кащенка "Оповідання про славне Військо запорізьке низове". Вона і зараз у мене є, правда, з обірваними палітурками, бо тоді не можна було їх показувати, їх ще колись обірвали. Цю книжку я ще тоді прочитав. І перший том "Історії України-Руси" Михайла Грушевського, видання ще старе. Воно теж у мене є, також, правда, без перших титульних аркушів, вони вирвані. Було ще кілька номерів "Літературно-наукового вісника", редагованого Грушевським – вони і його одержували. Діти вивезли ту бібліотеку і так вона розійшлася, деякі книги у мене залишились. Тому я був такий більш-менш свідомий.
Проте я багато не знав, тому навіть намагався вступити в університет. Після технікуму я поступив в університет на вечірній відділ.
В.О.: На який факультет?
І.Р.: На історичний. Але мене дуже скоро звідти вижили, бо там, на історичному, були самі кагебісти, за рекомендаціями. Я зрозумів, що тут не буде діла. От у мене був третій том Яворницького. Я пішов у музей Яворницького. Там сказали, що в обласній бібліотеці. Я почав вимагати: «Видайте мені перший і другий том, я хочу почитати "Історію запорізьких козаків"». Це була, можливо, така юна романтика: ось воно не заборонене, то повинно видаватися. Мені його дійсно видали в бібліотеці, дали подивитися, але, мабуть, запитали там якогось дядька з КГБ, який через три чи чотири дні підсів до мене: «А чого це вас цікавить, а що цікавить?» – "Та я от вчусь." – "А що, вам викладачі кажуть, що треба читати ці книги?"
Таким чином, я провчився в університеті рік і пішов звідти. Я тоді працював на заводі, вже майстром був, а після того став начальником зміни і навіть дійшов до заступника начальника цеху – ним я був, коли перейшов у Міністерство чорної металургії працювати. Тому поступив у металургійний інститут і закінчив його.
В цей час, після так званої «хрущовської відлиги», почали виходити деякі книги, почали гуртки збиратися і обговорювати їх. Я був давно знайомий з багатьма письменниками, ще старими, бо свого часу була така лекторська група на заводі імені Петровського, де я працював. Одні про Леніна читали, інші про Сталіна, а я взяв собі історичну тему. От у 1954 році було ж таке велике шоу – «возз'єднання України з Росією». Я тоді прочитав у робітничих колективах і навіть у коксохімічному технікумі, мабуть, три чи чотири лекції "Богдан Хмельницький". Якраз у той період це було дозволено, про Богдана Хмельницького я літературу мав і прочитав. Я тоді з багатьма інженерами познайомився, зокрема, з інженером Кузьменком Петром Олексійовичем – це брат Олександра Олексійовича, дисидента. Познайомився з Кондратенком. Щоправда, з Кондратенком я раніше був знайомий, 1946, ну, може, з 1947 року, бо я вчився з його братом Юлієм Сергійовичем у технікумі
В.О.: А то Олесь Сергійович.
І.Р.: А це Лесь Сергійович, старший. Цей молодший брат уже помер. Так от, їхній батько був свідомий український учитель. Батько й мати. Колись свідомі вчителі переслідувались, на Соловках були. А ці тут працювали. Щоправда, батько був дуже обережний, але дещо від них я отримав. Я прочитав від них "Ілюстровану історію України-Руси" Грушевського. У мене був тільки один том з одинадцятитомника. Так от, я з Кондратенками познайомився і, власне, всю цю сім'ю я знав. Лесь Сергійович, закінчивши металургійний інститут, залишився працювати в металургійному інституті, і через нього я познайомився з деякими викладачами. Хоча я там і навчався, але ж на вечірньому, і не зовсім довіряв викладачам. А через Кондратенка я познайомився з викладачем доцентом Любашенком Пилипом Андрійовичем. Це була надзвичайно свідома людина, обережна, правда. На жаль, він помер, до так званої перебудови не дожив. Але те, що він зробив багатьох студентів свідомими, це, безперечно, факт. Їздив він у 1961 році на святкування Шевченківських днів. У 1964 році я їздив з ним разом. От познайомився я з цими інженерами.
З Савченком Віктором Васильовичем я трошки пізніше познайомився, також трошки пізніше з інженером Корнієнком Василем Петровичем.
Ми кілька разів побували в обласному відділенні Спілки письменників, коли вони там збиралися, і прийшли до висновку, що дуже вони там один з одним сваряться, хто з них більший патріот, хто менший патріот, а робота полягала в тому, як ми вважали в той період і так вважаємо зараз, щоб робити більш-менш свідомим наш народ, зокрема, інтелігенцію, бо інтелігенція більше впливала, вона мала доступ до керівництва, до матеріальних благ і, зокрема, могла впливати на формування національної свідомості.
І ось у той період я познайомився з Шульгою Іваном Федоровичем, лікарем, доцентом нашого медичного інституту. Це була надзвичайно свідома людина. Він рано пішов із життя, але дуже багато зробив для освідомлення наших студентів.
Тоді в нас і склався такий невеличкий, з 5 – 7 чоловік, гурток інженерно-технічних працівників, які вболівати, що все в нас задушено, треба щось робити, Ми якось намагалися діставати літературу. Ми вважали, що якщо створити якусь організацію, то туди обов'язково засунуть провокатора і вона буде завалена. Ми бачили, що валиться ціла низка таких організацій – валиться і валиться, і валиться. Тому ми, ось, наприклад, Кондратенко, я, Кузьменко і Чхан Михайло (він теж інженер за фахом, також працював у металургійному інституті) говорили, що якщо створювати, то невеличкі осередки, по три-чотири чоловіка, які би пропагували літературу, але не обов'язково всім контактувати з усіма: один хай контактує з усіма. Так ми й діяли.
У цей період я особливо багато літератури одержував від Огульчанського. Я з ним познайомився в Києві.
В.О.: Як звуть Огульчанського?
І.Р.: Огульчанський Юрій Антонович. Також із Логвином Бабляком познайомився і з Біняшевським.
В.О.: Ераст Володимирович.
І.Р.: Ераст Володимирович, це відомий дисидент – Ви, мабуть, знаєте, він виступав біля пам'ятника Шевченкові, його заарештовували кілька разів. Я з ним, з Біняшевським, був на виставці – виставка німецької техніки десь у 1969-70 році була в Києві. Написано російською і німецькою мовами. Коли ми прийшли туди, то обурилися. Ераст Біняшевський знав німецьку мову, він одразу викликав когось із німців і каже, що як же ви так, приїхали сюди, до Української Радянської Соціалістичної Республіки, фундатора Організації Об'єднаних Націй – так патетично – і не написали українською мовою? Ви знаєте, ті німці почервоніли, сказали: «Пробачте, все буде зроблено». На другий день було зроблено, але КГБ це пригадало Біняшевському і тягало його. Та й мене допитувалось: «Що він ще там казав, ви ж були там?». Я кажу, що я дивився на експонати, а він казав німецькою мовою, я німецької мови не розумію. Хоча я трошки розумів німецьку і зрозумів, що він казав.
В.О.: А вони залишили російські написи чи замість російських українські зробили?
І.Р.: Ні, вони поставили також українські назви.
Біняшевський кілька разів приїжджав сюди, бував у мене, ночував у мене. Через Біняшевського я познайомився зі львів'янами, які допомогли мені літературою, зокрема, це Вітер Марія. Її, мабуть, уже в живих немає.
В.О.: А яку це літературу?
І.Р.: Із Польщі. Польща видавала «Українські календарі». На той час це була енциклопедія. У нас ніде не можна було ні про гетьмана прочитати, наприклад, Дорошенка, а там можна було прочитати. Хоча там і про комуністичних діячів було написано – і про Шелеста, і про Щербицького, але ж було й це. У той час це була надзвичайно важлива література. Особливо газета "Наше слово" з Польщі. Там були статті, в яких інколи події трактувалися не так, як у нас. Про це, до речі, кагебісти допитувались, то я казав, що от я одержував "Наше слово". Воно приходило через пошту з Польщі. Мабуть, перевірене двадцять разів. Логвин Бабляк і Юрій Огульчанський зі мною й зараз листуються, і поздоровлення присилають. І Бобряницький.
В.О.: Бобряницький Юрій Петрович.
І.Р.: Юрій Петрович. Це інженер, він кілька разів бував у мене. Він трошки молодший від нас, бо ми з Огульчанським майже одного віку. Бобряницький був як зв'язковий між нами.
Звичайно ж, у Івана Макаровича Гончара я бував кілька разів. Ми привозили йому деякі експонати звідси. У Гончара бував і Кузьменко Олександр Олексійович. З Олесем Кузьменком я через Петра Кузьменка, брата його, познайомився. Олесь Кузьменко відсидів десять років.
В.О.: У яких роках?
І.Р.: Він трошки старший за мене, він 1924 року народження. Під час війни був зв'язковим. Тут у нас була невелика організація ОУН. Організація базувалася у Дніпропетровську, ось тут Лоцманська Кам'янка є, це вже сучасний Дніпропетровськ – ось там був основний їхній осередок, і він там був зв'язковим. За це він і одержав десять років. Там же познайомився він зі своєю дружиною, Оленою Федорівною, вона з Галичини. Вона також за зв'язок із УПА була засуджена, я не пам'ятаю, чи на сім, чи на вісім років.
В.О.: А Кузьменко – він тутешній?
І.Р.: Тутешній. Кузьменко родом з Лоцманської Кам'янки, звідсіля батько його. Батько також тут народився. Більше вам про Кузьменка розповість Омельченко Григорій Микитович – останній лоцман дніпровських порогів. Це людина вже літня, 85 йому, здається, років. Інколи він дзвонить мені. Так от, Кузьменки там жили, вони були лоцмани. Батько Кузьменка свого часу навіть перебував у лавах Махна. Батька я бачив, кілька разів з ним говорив. Оскільки я колекціонер бон і монет – у мене їх багато, колекція надзвичайно багата, всі, які ходили на території України, я збирав у свій час і зараз збираю, – я ними цікавився.
Олесь Терентійович Гончар, не розібравшись трохи... До його честі, він визнав: «А я, – каже, – не знав цього». Він написав у своєму романі "Собор", що в Махна були гроші. У Махна грошей як таких не було, бо це б підривало його антидержавну ідею. Цього не могло бути. Ці гроші видавали денікінські генерали – нібито це махновські гроші: "Гоп, кумо, не журись, в Махна гроші завелись". Там козарлюга танцює. Так, дійсно, були такі, але вони не махновські. Мені це треба було підтвердити. Я познайомився з батьком Кузьменка, і він це також підтвердив. Усі історичні документи підтверджують, що Махно цих грошей не видавав. Але це відступ… Так що Кузьменко звідси родом. У Кузьменка було дві дочки. Ті дочки також національно свідомі. Одна зараз, Марійка, в Галичині, там вона вийшла заміж, три внуки є. Один зі внуків закінчив якийсь юридичний інститут, має адвокатську практику. Не захотів сюди, до діда, переїжджати – там, мабуть, йому краще. На похорон вони сюди приїжджали. А друга дочка, Оксана, в Запоріжжі. І чоловік у неї свідомий, доцентом в інституті працює.
В.О.: Коли ж помер Кузьменко Олександр?
І.Р.: Кузьменко помер два роки тому, а точно я вже не скажу.
В.О.: А дружина?
І.Р.: Дружина два роки перед тим померла. Він би, можливо, ще й жив, Кузьменко, якби була дружина біля нього. То ж воно у сім'ї , а то вже він сам жив. Кузьменко був одержимою людиною. Він зібрав велику шевченкіану. У нього, наприклад, навіть тодішня етикетка мила була – і таке він діставав. Величезна була колекція. Зараз внук приїхав, не знаю, як і куди він її перевезе. А щоб можна було виступати, він напрацював так звану ленініану. Виписував – та й я йому діставав багато чого, бо я також читав Леніна і я мав про нього свою думку. Але ті фрази, які Ленін чи то з кон'юнктури, чи то по недомислію своєму видавав, – то ми їх, звичайно, використовували. Що кожен комуніст на Україні повинен розуміти українську мову і розмовляти українською мовою. І ось я, як видужаю, то з'їм російських шовіністів своїми зубами, – це ми використовували. Особливо видання "Ленін про Україну" – виходили такі книжки – до 1990 року використовували. Я навіть у 1990-му році прочитав лекцію "Ленінська національна політика" в одному Товаристві української мови. Мене там націоналісти зустріли дуже прихильно, хоча, правда, кагебісти потім кричали: «Ви тенденційно використали Леніна!».
Брат Кузьменка, Петро, інженер був – надзвичайно гарна людина, він поширював усе, що міг, українську літературу, яку можна де дістати, він її поширював, зокрема, серед інженерів. На жаль, він потонув у Чорному морі. Це сталося вже років сім тому.
В.О.: А народження він якого року?
І.Р.: У мене все є, я просто не взяв – я не думав, що Вам це потрібно. Я запишу і потім Вам перешлю.
В.О.: Бо про покійних де ж дістати…
І.Р.: Я все, що зможу, Вам допоможу, будемо вважати, що це попередня наша розмова. Бо про Шульгу я не знаю, я відшукаю його дочку і дізнаюся все.
Отже, Петро Кузьменко був надзвичайно ерудований інженер. І дуже обережний. Бо Сашко – як ми казали, Кузьменко Сашко, – був холеричного характеру, наступального. А Петро обережний, мав аналітичний розум. Поїхав він відпочити в Сочі, там на морі купався і потонув. Хвиля була. Якраз в оці перебудовні роки.
Чхан Михайло Антонович (14.09.1926. – 14.03.1987. – В.О.). Він був інженер у Металургійному інституті, працював там у науковій секції. Власне з ним я познайомився і зійшовся надзвичайно близько, бо й жили ми недалеко один від одного. Він тоді почав писати вірші. Майже всі вірші, які він писав, у чернетках я читав, деякі стилістичні поправки вносив. Він був така людина, що прислухався до голосу інших. Правда, біда в нього була, що любив чарочку випити. Оце в нього біда була. Але те, що зробив Чхан як письменник і як інженер, – він дуже багато посіяв зерна свідомості серед студентів Металургійного інституту. Пізніше вони це казали. Михайла Чхана переслідували, його не друкували, його виключили були зі Спілки письменників, потім знову прийняли в ту Спілку. Ось усі його збірочки. Оце перша збірка, він її подарував мені з присвятою. "Грані" називалася. «Ваню, – так він мене називав, близькі ж були, – нехай ніколи наша мова не буде на грані останнього занепаду. Хай живе ленінська національна політика!» Ну, це було написано 10.11.1969 року, ця остання фраза – це щоб кагебісти не придиралися. Тут є збірка "Озонія", потім вийшли його "Куранти".
В.О.: То попереду була книжка "Грані" Михайла Чхана, видана в "Промені", Дніпропетровськ, 1966 року. Оце книжечка "Куранти", поезії, видавництво "Промінь", Дніпропетровськ, 1973 року.
І.Р.: Найраніша "Не заходить сонце".
В.О.: Дніпропетровське книжкове видавництво, 1959 року.
І.Р.: Це найперша. Тут ось він присвятив: "Сучасному січовикові, ленінцю-інтернаціоналісту...". Бо я тоді Леніна в лекції сунув, де тільки можна було. "…Ванькові Рибальцю на щиру подяку. Автор". Чхан присвятив.
В.О.: Підписано коли? 10.11.1969.
І.Р.: Далі була видана книга "Грані" (1966), далі "Озонія".
В.О.: 1967 року в Києві, "Радянський письменник".
І.Р.: Так, також от: "Вані, стійкому захиснику гідності своєї, а відтак і світової. Хай згинуть вороги наші".
В.О.: Це 10.11. 1969.
І.Р.: Це вони були підписані...
В.О.: А, всі разом підписав.
І.Р.: Ні, не всі разом підписав, а якось він був у мене, я кажу: «Михайле, підпиши». А це ось збірка "Ярило": "Побратиму-землякові, шанувальникові красного слова, рідної мови, культури, козакові Іванові Рибальцю на многая літа." А тут він знов всунув інтернаціоналізм, та я запротестував.
В.О.: Це було 19.09.1970 року, це книжечка поезій "Ярило", видана "Радянським письменником", Київ, 1970 року.
І.Р.: Так, 1970 року. Багато, я вам кажу, читав його творів ще в чернетках. Одного разу він прийшов: "Ось ти гарно знаєш історію". Написав він поему "Світло Славутича". Це дуже гарна поема… Ось зараз знайду окуляри... Ну, я не буду все читати, ось тут є "Київська Русь", рефрен такий: "Залободилася Либідь і вже немає в нас державності, немов нема у місті брам. Невже, Славутичу, не зжалишся, невже навіки одібрав? Вона десь плава дужим видивом по приморожених морях – допоможи нам, батьку, видибать на берег волі із варяг. О, дай якщо не стяг, то хусточку аби лиш святість стяжа в ній, даруй державність нам, Славутичу, даруй нам свій зловійний гнів!" Далі "Козаччина" – її треба буде вам прочитати
А оця збірка пізніше видано, вже зараз, посмертно – "Зоря в піке".
В.О.: «Зоря в піке», Дніпропетровськ, видавництво – "Січ", 1992 року.
І.Р.: Це посмертно видано. Сюди ввійшли деякі кращі поеми і поеми, які не були видані, зокрема оця "Світло Славутича". Вона затрималась у мене в чернетці. Я тоді запротестував: він ще восьмий розділ сюди вставив для того, щоб видати. Він вставив розділ про цього, що у вісімнадцятому році був – про Віталія Примакова. Я йому кажу: "Ти ж зіпсував усю поему, Примаков – це не та особа." – "Не видадуть." – "Так ти думаєш, що решту видадуть? Викреслять оце все, а про Примакова залишать. Хай воно лежить до кращих часів". Він прийшов і перекреслив отак: «Хай полеже». Де вона в нього поділася? До нього також інколи приходили, чи, може, викрали? Але коли Степан Левенець став готувати збірку, то я кажу, що є ця поема. Оце я приніс, віддав цю поему, і це вони надрукували вже посмертно.
В.О.: Коли він помер, Михайло Чхан?
І.Р.: Він з 1926 року, у 61 рік помер, 1987 року. Це вже не для друку: його з дружиною переслідували, ганяли, без роботи був, дружина почала протестувати, що ось ти кинь займатися цим, то він дуже запив у той період.
Ярослав Трінчук: Кагебісти дуже добре вміли розлучити.
І.Р.: Так, зазвичай, бо вони ж у це КГБ без кінця викликали. І мене тоді переслідували. Він запив, поїхав у село до матері, село Кам'янка, там ото жив і помер. Здоров'я в нього було підірване, звичайно, – він учасник війни, був поранений. Його навіть змусили написати покаяння. Він його написав, але там нічого такого не було: ось я те, ось я тут недоробив, ось я тут до ленінської національної політики не дотягнув. Але то було заради того, щоб відчепилися. (Михайло Чхан, член Спілки письменників України. Братерство – наше знамено. Роздуми про національну гордість і національну обмеженість // Газ. «Прапор юності» (Дніпропетровськ). – 1974. – 19 лютого. – В.О.). Тутешня Спілка письменників, на жаль, виявилась не такою, як у Києві, що там хоч якось захищали, а тут у нас оці всі письменники, які зараз професори – Корж або цей Бурлаков, – всі були такі патріоти, а зробити що-небудь, щоб захистити його, не змогли. Сам він не виявився настільки здатним, щоб міг захиститися, хоча він був людина надзвичайно енергійна. Але от таке трагічне його життя. Бурлаков якось мене зустрічає, каже: "Тільки ти єдиний всі переконання залишив такі, як є". А Корж... Ну, от Коржа чули ж?
В.О.: Я читав його покаянний вірш "Навіки проклятим" у газеті «Зоря».
І.Р.: Зараз він завкафедрою літератури, має вчений ступінь. Зробили йому.
Я.І.Трінчук: То пусте, не варте уваги.
В.О.: Тут є пан Ярослав Трінчук, деякі репліки кидає.
І.Р. Ось так один із наших гарних інженерів і гарних письменників Михайло Чхан пішов із життя.
У 1968 році, коли була річниця проголошення IV Універсалу, 22 січня, було почеплено синьо-жовтий прапор на сільськогосподарському інституті в нас. КГБ збилося з ніг, шукаючи, хто ж це зробив. А на прапорі було написано із "Чайки" Михайла Чхана. Вірш "Чайка" закінчувався так: "Де лишився ще прапора клапоть, там палатиме знамено". Там слова Михайла Чхана були написані. Так Чхана почали тягати, а він каже, що вірш був опублікований… Я прочитаю вірш "Чайка": "Перестань же, чаєчко, плакать, над зів'ялим кличанням не квиль, буде місяць ще медом капать на вхололі верхівки хвиль. Ще злетиш, мов біла фіалка, і дзьобнеш дерзновенно кришталь, і тебе поцілує палко перший промінь, мов перший жаль. Це нечуване щастя – впасти з голубого у голубе і відчути, як виють пастки, що спіймати не встигли тебе. Чайко, чаєнько, в тебе ж вимір від надиру в самий зеніт, не здрібнів твій рід і не вимер – нащо ж пісня журлива скнить? Ти ще зможеш пірнути в штопор і скрутити в линву жалі, можеш звук обігнати без сопел, можеш вирівнять вісь Землі. Ні, не смій, моя доле, плакать – пий надії вічне вино: де лишився ще прапора клапоть, там палатиме знамено." Оцей вірш використали.
В.О.: Так хто ж це підняв той прапор? Що Вам відомо?
І.Р.: Я не можу знайти зараз, людина, яка була тим осередком, померла. Я Вам казав, що ми знали осередки. Ось металургійний інститут – ми знали, що там є Чхан, там є Кондратенко і там є Любашенко. Кондратенко і Чхан були «засвічені», їх кагебісти знали, що вони ходять до мене. А Любашенко – до речі, мій земляк, із того ж села його батько походить – доцент Любашенко, нині вже покійний, він не «світився». Якщо і зустрічались ми, то десь там на якійсь металургійній конференції чи десь так, а туди мали доступ інші. Хтось із студентів вивісив – я намагався встановити, але можу. Може, хтось і скаже.
В.О.: Може хтось колись признається.
І.Р.: Може хтось колись признається. Але у 1968 році, коли мене почали брати в КГБ (чотири рази мене туди тягали), то перше питання, яке вони мені ставили: «Скажіть, будь ласка, а що це воно за дата 22 січня?» А я кажу: "Ну і що, 22 січня, а що?" – "Ну, яка це дата?" Я кажу: "Ви знаєте, я не знаю, яка дата". – "Іван Дмитрович!.." – це полковник Тутик. Він був підполковник, а на Рибалці, на Кузьменкові, на Савченку, на Сокульському заробив полковника. Полковник Тутик – про нього треба розказати трошки детальніше.
Це був українець за походженням, яничар за вихованням і мерзотник за переконанням. Навіть той полковник, який над ним був, Капустников, росіянин, – той, мені здається, не був таким мерзотником, як оцей наш яничар полковник Тутик. За походженням він із села Запруддя, це я пізніше вже встановив, у Київщині там. Батько його був, як тоді казали, куркуль, бо в них була молотарка, і в 1929 році чи в 30-му, чи в 32-му їх розкуркулили. Батька зіслали на Соловки, матір ще кудись, а дітей розкидали. Так от, він, закінчивши десять класів, мабуть, і не закінчив тоді ще, утік до материної сестри на Урал, там вона була, на Уралі. Там закінчив десять класів, під час війни був мобілізований в армію і йому там дали лейтенанта, бо він дуже грамотний, значить, уже був. Лейтенантом він приїхав після звільнення свого села. Йому сказали, що батько тут, у селі. Батько відбув покарання, бо тоді, в тридцятому, давали сім-вісім років. Після того він прийшов у село і працював чи ковалем, чи кимось. Людина він був, як розказують, надзвичайно працьовита. Ну, а німці, коли приходять, – вони ж психологи: ага, хто тут був переслідуваний? Ти будеш старостою. Хочеш – не хочеш, а ставай, бо візьмуть та розстріляють. То він був старостою. І, кажуть люди, не дуже він намагався там німцям служити, допомагав своїм, але працював старостою. Прийшли червоні і знов його посадили. Але як ще не посадили, бо тільки прийшли, то він, Тутик, приїхавши на коні, як селяни розказують, і навіть не пішов до батька та матері ночувати. Переночував десь там і пішов далі на фронт. Це вже показує, яка була його мораль.
Побувши на фронті, він попав у КГБ. КГБ – це організація, яка перевіряла і знала до діда, до прадіда і до прапрадіда все, тож і про нього знала все. І тому Ви, мабуть, також згодитесь зі мною, що яким треба бути мерзотником, щоб мати чорну пляму, але дослужитись там до полковника.
Вони мене вирахували давно, бо я ж лекції читав, то казав інколи трошки інакше. А потім літератури мені багато йшло, газети майже всі передплачував – і "Літературну Україну". А як "Літературну Україну" передплачував – то це фіксувалося. Я все це знав, усе розумів. Та й коли я бував у музеї Івана Макаровича Гончара – два рази там мене затримали. Я прийшов, а вони: «А що ви тут робите, а ваші документи? а ми ось тут перевіряємо, а ми ось тут ходимо...». Тому вони мене знали. У Юрія Огульчанського в Києві я був. Щойно я вийшов – а тут з'явилися з обшуком до нього. У Логвина Бабляка кілька разів був. Допити. Бабляку я писав, що коли вийшов "Собор", наш мерзота Ватченко, секретар обкому – це був мерзотник із мерзотників, навіть ті, які працювали з ним, про нього так кажуть, – Ватченко заборонив «Собор» у своїй області, впізнавши свою морду...
В.О.: В образі «висуванця» Володьки Лободи?
І.Р.: В образі Лободи. То він заборонив "Собор", хоча він вийшов і продавався. Я написав листа Бабляку і просив, що якщо зможеш, дістань для мене в Києві десять примірників, хоч би десять примірників. І привезете чи, коли хтось буде їхати, передасте, бо наш секретар обкому впізнав свою морду в образі Лободи і заборонив тут його продавати. Я не думав, що КГБ вже аж так просякло все, що це ж кожен лист, який я написав і десь там вкинув – він перевіряється. А він таки був сфотографований. Бабляк одержав листа, купив для мене ці книги і переслав. Я їх то тим, то цим усі пороздавав – то на заводи пішли, то ще кудись, у себе залишив один-єдиний примірник, такий уже обшарпаний, що колись стидно було перед Олесем Гончаром. Я з дочкою зустрівся з Олесем Гончаром вже перед його смертю, і кажу, що підпишіть ось. То не на тому вже примірнику, а якусь іншу книжку, чужу підписав Олесь Гончар, бо в мене не залишилося чистого примірника "Собору". Так от, колись Тутик казав: "Это ж надо – секретаря обкома "мордой" обозвать!" А я кажу: "Я його не обзивав". – "Как же не обзывал!" І цитує, якусь там шпаргалку виймає, цитує. Я зрозумів і кажу: "Це ж треба так порушувати Конституцію, де написано, що таємниця листування ґарантується законом, і ті органи, які повинні стежити за цим, самі порушують Конституцію". – "А, так ты признаешь, что ты писал?" – "Ні, не визнаю, це ваша фальшивка." Ну, звичайно, я розумів усе. Я після того перестав писати у листах таке, що може нашкодити, бо зрозумів, що вони перевіряють.
Кілька разів мене тоді викликали: Я кажу: "Не знаю, що то за дата". – "Ну як, ви не знаєте 22 січня?" – "Ні, – кажу, – не знаю." – "Ну ви ж історію знаєте, от ми Ніколаєнка питали, – пізніше я про нього скажу, – він про вас сказав, а це ж робітник: "Це світла голова". Це що, такий ваш псевдонім, псевдо таке?" Я кажу: "Ну, Ніколаєнко міг що завгодно сказати". До речі, цей Ніколаєнко не витримав, сказав, що читав "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Від мене отримав, жінці дав почитати, жінка в школі сказала, там почитали, а коли його притиснули, то «розколовся», сказав, що в мене брав.
Знайомлячись із людьми, я сказав, що я колекціонер, тому мене цікавила книжка Михайла Брайчевського "Як виник Київ" – тоді була видана. А особливо "Римська монета на Україні". Я, буваючи в Києві, завжди ходив на той ринок, де продають книги, і там познайомився з деякими людьми – Гук…
В.О.: Лідія?
І.Р.: Ні, Гук Микола. Він пізніше відійшов, але я через нього познайомився з Бабляком, з іншими. Отам я, власне, для КГБ версію таку придумав, що я купив "Возз’єднання чи приєднання?" Михайла Брайчевського в машинописі Бо його не видавали. І там же я придбав "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби.
В.О.: А в якому вигляді?
І.Р.: Машинопис, причому машинопис був надзвичайно слабкий. Я особисто надрукував десять примірників, дві закладки. Довго я друкував.
Треба сказати, що я працював на заводі, вже я був начальник зміни, потім заступник начальника цеху, як мені запропонували у Міністерстві чорної металургії очолити одну металургійну лабораторію. Міністерство чорної металургії України було в Дніпропетровську. Тут була центральна дослідна лабораторія нормування, проводилися досліди потужностей і таке інше, економічно-технічного характеру. От одну з лабораторій мені й запропонували. Запропонував наш колишній головний інженер заводу Жигулін, напівросіянин-напівукраїнець. Він толерантно ставився до українців, він знав мене, а він був тоді тут начальник управління. Нині вже давно покійний. Він запропонував: «Переходьте сюди, тут краще, ви будете знайомитись із заводами. Я знаю вас, що ви грамотний інженер». І я перейшов. Коли я став там працювати, то всі металургійні заводи, а їх було 12, і трубних 7, і 11 заводів металовиробів, і ливарні заводи – всі вони, так чи інакше, проходили з технічними даними через нашу лабораторію. Я часто бував на заводах, бував у Києві, бував у Москві в Міністерстві чорної металургії, і це дало мені змогу мати зв'язки і привозити деяку літературу. Зокрема, "Хронику текущих событий" – ми її мали сім чи вісім випусків. Але ми змушені були їх знищити, коли пішли обшуки.
В.О.: Це в 1972 році, так?
> І.Р.: Так, у 1972 році. Тому ми знали і про Сахарова, і про Григоренка, і про інших дисидентів. Правда, "Хронику текущих событий" ми не передруковували.
У Москві була американська виставка, і після тої виставки вони продавали по п'ятдесят московських рублів – це було дуже дешево – такі портативні друкарські машинки. Я побіг туди, щоб купити, а мені сказали: "Господин, вы уже опоздали, все продали". Я розводив руками і казав, що мені ж так потрібно. Підійшла жінка і каже: "Вам машинка потрібна? У мене є старенька машинка "Москва", візьміть хоч за 20 рублів". Через деякий час ми зустрілись (я кілька днів був у Москві), купив ту машинку. Я привіз її додому, ми переробили її. Правда, Кузьменко Олександр Олексійович казав: "У мене є знайомий, ось він там перепаяє". Але ж я не захотів, бо Кузьменко інколи був такою людиною, що чинив не обдумавши. Наприклад, мені принесли перефотографований на ротапринті – "Ери" тоді ще не було – «Каталог бон і монет» Чучина, 1928 року видання. Після того він не видавався, Чучин, мабуть, був розстріляний. Мені його перефотографували, бо він мені потрібний був для праці. Я пішов, щоб мені переплели його. Знайомий сказав, де. У «Каталозі» нічого забороненого не було, там були совєцькі гроші, але КГБ знало, що мені обкладинку зробили. Тутик тоді сказав мені: "Ти іще щось, крім Чучина, там переплітав?" Я кажу: "Ні". Тому я вже був розумний: ми припаяли замість "ё" російського, викинули твердий знак, і ще якусь – я не пам'ятаю – букву, впаяли туди "і", "ї". "Ї" мені дістали, а "і" зі знаку оклику зробили, перекинули. І "є" поставили – "э" російське перекинули. Таким чином, машинка була без твердого знаку, без "ё" і нуль зліквідували – били "о". То була російська машинка...
В.О.: З українським акцентом.
І.Р.: І мені довелося надрукувати оцих десять примірників. Вони майже всі розійшлись.
В.О.: Цікаво, скільки у Вас було сторінок машинопису? Понад сто?
І.Р.: У мене було їх, мабуть, не понад сто, а, мабуть, до двохсот. Я довго друкував, бо я ж не така там машиністка. Але я друкував їх сам. Знали про це тільки Кузьменко і знав ще Лой.
В.О.: Я зробив шість фотовідбитків – це швидше, ніж друкувати.
І.Р.: Знав ще Лой, вже нині покійний. Це робітник, який зберігав усе це в себе. Бо до мене могли прийти в будь-яку хвилину, а до нього ні. Розповсюдили ми десь шість примірників, один у мене залишився. У цього Лоя він був тривалий час. Аж потім уже, коли почалася перебудова, то я взяв у нього. Він зберігався в нього за телевізором. Правда, Лой ніде не «світився», але він був просто свідомою людиною. Зараз Таратушко взяв той примірник, читає десь серед своїх офіцерів. Мені вже шкода, я вчора хотів принести показати, а тоді подивився – нема. Пошукав у своїй бібліотеці – нема. Думаю, можливо, десь у бібліотеці – а в мене велика бібліотека, на всю стінку, – а тоді знайшов записи, що в Таратушка. Так я подзвоню йому, щоб він приніс мені.
В.О.: То велика цінність, то тепер мусить бути в музеї.
І.Р.: То була книжка у такій синій обкладинці, рука смолоскип піднімає. Були для дипломних проектів такі обкладинки – сині, зі смолоскипом. То ми ото кілька примірників зробили з такими обкладинками. Звичайно, якби вони знали, що я це робив, то я мінімум 15 років мав би в них.
В.О.: Ну, не 15, а 7 ув`язнення і 5 заслання.
І.Р.: Скільки вони не намагалися... Я кажу, що дійсно читав цю книгу, я її купив, ніхто її більше не читав, тільки Ніколаєнко був у мене і прочитав. Але я її спалив. Вони це залишили, мовляв, ми тебе ще спіймаємо.
В.О.: А коли Ви передруковували Дзюбину книгу?
І.Р.: У 1969-му… Та в мене на цій книзі десь і дата поставлена – 1969 або 1970 року.
В.О.: Отже, ще до того "великого погрому" 1972 року?
І.Р.: Ні-ні, це я другу закладку робив, а почав її друкувати вже 1968 року. Ми її одержали в 1968 році. Знайомили мене з Дзюбою, знайомили мене і з Брайчевським, але знайомство було таке мимохідь. Я пізніше прийшов до Дзюби, а він каже: «Щось пам'ятаю і не пам'ятаю». Ну, для чого це йому пам'ятати? Знайомились ми, може пам'ятаєте, був колись вечір, Григорій Логвин читав лекцію, цей знаменитий наш київський мистецтвознавець, книга його вийшла "Подорож по Україні. Архітектура". Був великий вечір, присвячений архітектурним пам'яткам України. Я приїхав туди, мене запросили Бабляк і Біняшевський, кажуть, що будуть там виступи, то ми прийшли. Григорій Логвин читав лекцію. Ми прийшли туди, там, звичайно, було багато людей, і різних. Мабуть, і кагебістів ціла низка була. Ми стояли так і Біняшевський сказав: "Ви не знайомі?" Ми підійшли, і він нас познайомив із Дзюбою – ото і все знайомство наше. Але кагебісти питали: "Ви ж були знайомі з Дзюбою?" – "Ні, не знайомий." – "Як же не знайомий? Он ви ж навіть знайомились". – "Може, й знайомився, але не пам'ятаю."
Цю книжку власне у Дзюби взяв і привіз Кузьменко Олександр Олексійович. А рекомендацію я попросив у Івана Макаровича Гончара. Іван Макарович Гончар – не знаю, що він там говорив із Дзюбою, мабуть, що от приїдуть з Дніпропетровська, то треба дати хоч один примірник туди. І тому Кузьменко його привіз. То знав тільки він, що я друкую. Три примірники ми змушені були спалити в степу, бо почався "великий погром", брали всіх, кого можна і не можна. Брайчевського «Возз`єднання чи приєднання?» також було надруковано чотири примірники. Але один дуже поганий вийшов. Також розійшлись, нема в мене жодного примірника. Ще що? Лист Солженіцина до письменників. Але це вже від руки. Його переписували львів'яни від руки. Тут приїжджав Коваліс з товаришем, то вони від руки переписали п'ять чи шість примірників. І виступ Григоренка перед кримськими татарами. Ну, вірші Миколи Холодного. Зокрема, у мене були переписані вірші Холодного. Я шкодую, що я їх тоді знищив. Якраз перед тим, що труси були. Не можна було тримати.
В.О.: "Сьогодні у церкві коні ночують і воду п`ють..."
І.Р.: "Сьогодні у церкві коні..." А ще я пам'ятаю: "Вони тобі Марксом замазують очі, тебе й половини уже не зосталося, а ти їм співаєш пісень до півночі, а ти їх питаєш, чи добре вам спалося." Або "Стоять хрести на демократах" – це навіть син мій вивчив, цей вірш "Стоять хрести на демократах, що впали в жовтні на зорі". Писав він якраз те, що потрібно для того часу. Ну і Сокульського Івана, і Віктора Савченка… Тобто Володимира Сіренка вірші – "Усі народи дивосвіти, тож дивосвіт і мій народ". Савченко віршів не писав. Сіренка Ви ж знаєте?
В.О.: Авжеж, я записав його розповідь.
І.Р.: То цей вірш "Усі народи дивосвіти..." я розповсюдив серед театральної молоді. Завдяки цьому віршу… Рідна сестра моєї дружини, артистка, зараз жива, була одружена з народним артистом нашого українського театру Маратом Стороженком, який минулого року помер... Так от, молодший брат Марата Стороженка, молодий хлопець, поступав в училище – зараз він режисер у харківському театрі. Екзаменаційна комісія приймала дикцію, читав він, а тоді каже: «Давайте я вам прочитаю вірш». І прочитав цей. А вони сиділи-сиділи, один підняв отак окуляри й каже: "Молодець, але поки що не читай його ніде нікому". І прийняти. Я не знаю, хто там був у комісії.
Зустрічався я в цей період із Кульчинським Миколою. Це молодші хлопці були, вони дуже часто бували у Кузьменка Олександра Олексійовича. Кузьменко і його дружина так любо завжди приймали, коли люди приходили. Микола Плахотнюк бував. Ви, мабуть, знаєте Плахотнюка, я там з ним познайомився. І Алла Горська бувала. Часто приїжджала Ганна Світлична – це наша поетеса, яка нині вже покійна. Вона хвора була, взагалі лежала. Ось у мене її присвята є. У мене є всі її збірочки. Її також переслідували. Як переслідували? Не друкували, бо взяти її вже не можна було.
Я.І.Трінчук: Вона лежала, прикована до ліжка. То до неї був прикомандирований кагебіст, який сидів коло неї майже цілодобово і стежив, що вона пише.
В.О.: А де вона жила?
Я.І.Трінчук: Вона в Павлограді жила. Сиділи, бо ж вона написала одного такого гарного вірша, присвяченого воякам УПА. Вони перелякались – і вже конвой коло неї.
І.Р.: У мене є декілька збірочок її. Ось вона пише – може, відчувала: "У цій добрій оселі бажаю Івану Дмитровичу Рибалці щастя, душевного неспокою на довгі роки. Чи буду знову в цьому домі, не знаю, але збирайтеся вкупі і згадуйте мене. Ганна Світлична".
В.О.: Це 1968 року, 3 травня.
Я.І.Трінчук: Я перепрошую, ми сьогодні не закінчимо…
І.Р.: Я ще розкажу про Миколу Кульчинського. Він на мене справив гарне враження, це серйозна людина. Він проходив по процесу Івана Сокульського, йому дали три роки. Я тепер зустрічався з ним дуже часто, коли в Києві бував, коли в Рух їздив. Ми в Рухові зустрічалися.
В.О.: Я знаю його, ми з ним домовилися, що якось зустрінемося в Києві і я запишу його.
І.Р.: Так він у Полтаві, він зараз очолює там Рух, і навіть депутат.
В.О.: Так, він пройшов за списком НРУ. Хтось там з депутатів вибув – і він став депутатом.
І.Р.: Діденко Панас Андрійович – надзвичайно гарна людина, військовий, підполковник. Він сам – не знаю, як – відшукав Кузьменка, відшукав мене. Вів якусь роботу, я не можу сказати, яку, бо в ту частину я не входив. Але коли йому потрібна була література – приходив.
Мене почали викликати на допити, перший раз у 1968 році. І у 1969 році – всього чотири рази, власне. На роботу приїдуть (я вже в Міністерстві працював), візьмуть у машину і ото катають по Дніпропетровську, а тоді в КГБ привозять – і давай пиши. Я кажу, що я ж вже писав вам, що ці книги я купив, я з тим незнайомий, з тим незнайомий, ту не знаю, а ці знайомі. "Ну, а ось Діденко Панас Андрійович, підполковник – що у вас спільного? Ну, ви там металурги, кажете, що ви обговорюєте з цим інженером металургійні проблеми, там з письменниками – а що ж з цим?" – "А з цим я граю в шахи, він, – кажу, – дуже гарно грає." – "А ви гарний шахіст?" – "Ні, – кажу, – я поганий шахіст, але граю з ним". І Діденко, коли його викликали, каже: "А що ви знаходите?" Вони: "Як що?!" – "Та ви знаєте, це ж колекціонер і шахіст. Ви знаєте, ми в шахи дуже гарно граємо." А ми дійсно інколи грали в шахи. Але Діденко помер ще до перебудови, у 80-х роках вже його не було. На жаль, ми не змогли використати його, щоб увійти у військові структури. Це вже пізніше, вже за перебудови, я читав лекції офіцерам, уже сучасним.
Корнієнко Василь Петрович, уже помер, інженер, працював у науково-дослідному інституті. Там у нього була невеличка спілка однодумців, до мене він приходив, брав деяку літературу, зокрема, "Собор" Олеся Гончара, розповсюджував. Його через деякий час вигнали. До речі, директор цього науково-дослідного інституту був мерзотник. Пізніше при Кравчуку його призначили віце-прем'єром – Урчукін. Сам він за походженням чи то осетин, чи хтось там із кавказьких, але мерзота така. А потім він навіть почав вивчати українську мову. Корнієнка вони вигнали з роботи, він змушений був покинути все і поїхав у Козачий Гай, тут за Синельниковим є таке село, там його батьки померли, ото він там жив і, на жаль, рано помер. Він приїжджав із Козачого Гаю, коли вже перебудова почалася, він у Рухові був. Тягнув мене, мовляв, поїхали, там купиш собі який-небудь хутір, оселишся і будемо жити в Козачому Гаю.
Трінчук Ярослав Іванович – ось він тут, з ним я познайомився вже пізніше, я до того його не знав.
Скорик Михайло – я його знав через десяте на п'яте, я з ним і не спілкувався, як не спілкувався і з багатьма письменниками.
В.О.: Він тепер книжку видав – не бачили?
І.Р.: Я знаю, я з ним знайомий, у мене є і його адреса, і все.
В.О.: Я з ним зустрічався в Києві, він мене книжку дав. (Михайло Скорик. Зима. Сповідь про пережите. – К.: Вид-во «Правда Ярославичів», 2000. – 350 с. – В.О.) .
І.Р.: Сіренка Володимира Івановича я знав через Кузьменка, але мало. А коли він ото відбув свій термін і повернувся сюди, то тоді ми вже ближче зійшлися. Ну, Ви про нього краще знаєте.
"Лист творчої молоді." Про "Лист творчої молоді" я нічого Вам не скажу, бо я не знаю конкретно.
В.О.: У мене про це вже є багато матеріалу.
Я.І.Трінчук: Але якщо Ви будете дуже старанно шукати авторів "Листа творчої молоді", то знайдете їх, як мінімум, чоловік двісті або триста.
І.Р.: Абсолютно, бо зараз і Володимир Заремба кричить, що то він. Виключіть, будь ласка.
В.О.: Чому?
І.Р.: Та ну, це не для друку.
Рекомендувати цей матеріал