Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЗАВГОРОДНІЙ ОЛЕКСАНДР (ОЛЕСЬ) СЕРГІЙОВИЧ

05.04.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю Олеся і Тамари Завгородніх 3 квітня 2001 року

Інтерв’ю Олеся і Тамари ЗАВГОРОДНІХ
Василь Овсієнко: Третього квітня 2001 року у славному місті Січеславі, досі Дніпро-петровську, ведемо розмову із двома Завгородніми – пані Тамарою і паном Олесем. А сидимо ми в у Союзі українок, і при цьому присутня пані Орися Сокульська. Запис веде Василь Овсієнко.
Олесь Завгородній: Завгородній Олександр, народився 25 січня 1940 у Кам'янському – нинішній, на жаль, ще й досі Дніпродзержинськ. Батько родом із села Семенівки, Криничан-ського району, можна сказати, з глибинного селянського роду. Батько, Сергій Олексійович, пізніше стане письменником, більше двадцяти років очолював Дніпропетровську письмен-ницьку організацію. Перед війною – цікава така річ, він це розповідав мені, особливо в останні роки життя, – змушений був одного разу тікати до Києва. Розповів мені, що його порятував тільки рукопис, який у нього був. Він виїхав до Ірпеня, і там його оця репресивна машина обминула. Юрій Яновський прихильно відгукнувся про його повість «Антон Негнибіда». Після того він повернувся сюди, а тут письменників «підмели», так би мовити, «зачистили», їх залишилося всього кілька душ. Гадаю, що тільки ця обставина врятувала батькові життя, бо треба було хоч якось підтримувати видимість, що в нас ще залишилися письмен-ники. Бо до 1939 року майже всю письменницьку організацію, що була тут, було винищено.
Ще мені батько казав, чому його обминула оця доля, що його не посадили. Батько був дуже міцний фізично, і він неодноразово казав друзям: «Якщо мене прийдуть брати, я пер-шого, хто скаже мені, що я ворог народу, одним ударом уб'ю». Він був дуже міцним чолові-ком. Я вже сказав, що він був із селянського роду.
Почався 1941 рік, війна – його одразу у військо. Як і всі, пройшов війну. Воював і тут, і під Запоріжжям, і на Кавказі. Повернувся, деякий час у Криничанському районі працював у райкомі партії – я не знаю, як той відділ назвався. Потім він перейшов на «творчі хліба», по-чав писати чергову книжку, а в 1948 році очолив обласну письменницьку організацію.
Я жив до п'яти років у Кам'янському, потім була Любомирівка Верхньодніпровського району. Після неї Кринички, там я пішов до школи. У пам'яті дитинства залишилася така ці-кава річ. Батько ніколи не говорив, хто я – українець чи хто, але його невидима аура наді мною витала: я з батьком ніколи не говорив іншою мовою – тільки рідною.
А про батька цікаві речі. Трапився такий комічний випадок. Здається, ще до смерті Сталіна на одному засіданні обкому батько звітував. Він часто ходив у вишиванці, і на цих зборах виступив. Раптом одна жінка зомліла. Її покропили водою, над нею схилилися і пита-ють: "Що з вами сталося?" Жінка кліпнула очима й каже: "Впервые вижу живого национали-ста".
Батько завжди шанував мову, мав гарний голос, дуже любив українську пісню, і нас, ді-тей, – і мене, і сестру, і брата, після переїзду – я тут, у Січеславі, живу із 1949 року, – віддав до української школи. Я закінчував семирічку в іншій школі, а потім мені треба було їхати хвилин 25 до восьмого, дев'ятого і десятого класу, де була українська школа.
Ще одна цікава деталь. Його інколи, так би мовити, «доводили», бо різні «органи» цькували його за нас. То одного разу в батька навіть прорвалося: «Якби ви вчилися в школі з російською мовою навчання, то може б у вас не виникли оці думки про самостійність».
Брата Геннадія з першого курсу тягали, пришили мало не створення організації. Одного юнака з їхнього кола знайшли навіть у Казахстані і привезли сюди. Це був рік 1961-62. Але зважили, що Хрущов послабив віжки, і вирішили обмежитися профілактикою.
Я закінчив школу і працював різноробом у розсаднику, потім був токарем на трубопро-катному заводі.
В.О.: Якого року школу закінчили?
О.З.: 1957 року. Потім до вступу на філфак працював різноробом і токарем.
Ще одна деталь. Рід наш по батьківській лінії йде з Семенівки, рід матері – з Донбасу. Мати чудово знала мову, мати – журналістка.
В.О.: Назвіть ім'я матері і бажано дівоче прізвище.
О.З.: Мати – Євгенія Меркуріївна Завгородня, на жаль, уже померла 4 лютого 1997 ро-ку. Батько помер 19 серпня 1994 року.
В.О.: А в дівоцтві яке мама прізвище мала?
О.З.: Петришина. Ще така цікава деталь. Коли я ще школяриком збирався їхати в село, батько завжди казав: "Ти там дивися, не цвенькай, бо люди скажуть: оце приїхав, набрався культури в губернії". Це запам'яталося – батько був свідомою людиною, але були такі обставини, що про голодомор і про деякі інші речі ніколи не говорив.
В.О.: Скажіть, будь ласка, роки народження матері і батька.
О.З.: Там у датах плутанина – в довідниках одне пишуть: 19 березня 1908 року, мати – 6 січня 1912 року.
Створили були таку атмосферу: про батька весь час, скільки я пам'ятаю, говорили: "Это хитрый националист".
Тамара Завгородня: В 1968 році, коли почалася кампанія проти "Собору", його тихе-нько відправили на пенсію. Він дуже товаришував з Олесем Гончарем. Влаштовували збори і відправили на пенсію після того, як до нього була повна опозиція. Цікаво склалася доля братів твоєї мами. Один із братів був у німецькому полоні, а потім 10 років відбув на Воркуті на шахтах. Їх визволили з Німеччини – і на Північ.
О.З.: Це дуже цікава деталь. Брат її – Володимир Меркурійович. Можна сказати, що він досить виразно торкнувся моєї душі. Коли він приїхав до нас, це був десь рік 1962-й. Високий чолов'яга, худий, приїхав з Півночі. Він там уже був вільний. У розмові зі мною він ска-зав таку фразу: "Скільки житиму, я проклинатиму Сталіна". Я вчився на той час на другому курсі. Він потрапив непритомним у німецький полон, потім їх звільнили американці… Він мені казав, що з німецького полону можна було втекти, з нашого – ні. Він при своєму зросто-ві під 180 важив кілограмів 47. Він мені сказав ще таку фразу: "Я Солженіцина читав, але я, – каже, – бачив страшніші речі, ніж у Солженіцина". Уже тоді, у 1962 році, він мені заронив певний сумнів у цій системі. Я був на другому курсі, ще не відчувалося цього, а злам настав, коли закінчилася ера Хрущова. Пригадую, я був на той час у селі і по радіо почув, як був знятий Хрущов. І почалося «закручування гайок». Це зразу стало відчутно, навіть на лекціях – атмосфера стала різко змінюватись.
Улітку 1964 року я поїхав до Казахстану в складі студентського будівельного загону, подивився на життя-буття казахів, і якось став глибше задумуватись над станом рідної мови. У місті – майже не чути, на факультеті, окрім предмету української літератури, майже нічого українською не викладалося. Групи російського відділення філфаку чомусь зливалася з укра-їнськими групами, нам говорили, що майже 95 відсотків хотіли слухати лекції російською, і нам так викладали. Одного разу були загальні збори і я не витримав, сказав: «Що це за філ-фак? Ми закінчуємо вуз, а в нас термінологія філософії російська, психології – теж, ми не засвоюємо органічно рідну мову, у нас в голові якась каша».
У той час вийшов фільм "Сон" – ми були захоплені ним. Він трохи пішов і був знятий. Це фільм про Шевченка, де грає Іван Миколайчук. Це була чудова річ. Тоді ми групою сту-дентів, я з ними, пішли до обкому партії і вручили листа якомусь чиновнику, щоб відновили показ цього фільму. Я тоді був на четвертому курсі. Цей чиновник вислухав нас і сказав таку фразу: "Вы бы лучше помолчали, иначе вы будете иметь неприятности". Скільки років мину-ло, а я оце добре запам'ятав.
Після закінчення філфаку я працював у районній газеті журналістом у Васильківці – звідти, здається, Григорій Приходько.
В.О.: Ні, Віталій Калиниченко звідти.
О.З.: У вересні того року я тиждень був на творчому семінарі побіля Новомосковська. Ми з хлопцями абсолютно не думали, що там можуть бути стукачі, – ми активно поширюва-ли «Щоденник» Василя Симоненка і статтю про пожежу в бібліотеці.
В.О.: Це "З приводу процесу над Погружальським"?
О.З.: Так, я вже це підчитував. І в жовтні 1965 року мене з редакції забрали в Управ-ління КГБ області. Були погрози: "Вы проходите по статье". Викликали кілька разів. Потім викликали до Києва у зв'язку з тим, що знали – я не знаю, хто доповів, – що я знайомий був із книжкою “Сучасна література в УРСР” Івана Кошелівця – це була страшенна бомба.
Я був змушений шукати роботу по багатотиражках, бо було таке, що я без роботи мі-сяць, два і три. Домовлюся, що мене беруть, приходжу, а мені кажуть, що вже прийняли ко-гось. Я відчував, що це отой «хвіст». Ну, і постійно цькували батька за синів, особливо за мене. Тамара хай скаже, скільки було розмов, що "хай сушить сухарі" і таке інше. Ну, і «до-сушився» до того, що 1968 року я був без роботи.
У мене, на щастя, вийшла невеличка збірка віршів у видавництві "Молодь". А в цей час говорили – я був на одному семінарі, – що жодного перекладача з естонської в нас немає. Саме в цей час тут почалося цькування роману "Собор" Олеся Гончара, ота вакханалія. А я ще до 1968 року потроху сам вивчав естонську мову. Батько каже: «Знаєш що, щоб не сісти тут, їдь до Естонії». Я поїхав до Естонії. А тут загальні збори обласного відділення Спілки письменників, батька з гуркотом достроково звільнили з посади голови. Батько наступного дня після звільнення – це теж гумор – їде на Кавказ, два місяці він там десь їздив. А я заче-пився за Таллінн. А в цей час, кажуть, Ватченко кричить на бюро обкому: "Старший смылся на Кавказ, а меньший в Эстонии занимается украинским буржуазным национализмом". Бать-кові 1968 року щойно виповнилося шістдесят.
Я змушений був засісти за підручники в Естонії. По суті, це була втеча, щоб не сісти – це так зараз я оцінюю. І хотілося якось творчо працювати. Жив я там по гуртожитках, потім естонська Спілка «вибила» в 1969 році кімнату. Працював я там деякий час на головпошті експедитором, потім зі студентами їздив до колгоспу, бо треба було якось жити. Одержав паспорт естонський – я став, по суті, громадянином Естонії.
В.О.: І перекладали, звичайно?
О.З.: Я почав перекладати, наприкінці 1968 року вже з'явилися скромні публікації. Я весь час дописував замітки до "Літературної України", на радіо. Це журналістика. Мені дуже допоміг виживати радіожурналіст Гатненко Анатолій, він у першу чергу щось там давав. По суті, з 1969 року я став жити виключно літературою, на «вільні хліба» пішов. А сюди я наїз-див у гості – побуду, поживу, допоможу тут – і знову до Таллінна, де в мене прописка.
З Іваном Сокульським я познайомився 1963 року, коли він перевівся сюди зі Львівсько-го університету і став активним членом нашої літературної студії при університеті. Вона на-зивалася імені Володимира Булаєнка. А після того, як якийсь злостивець написав на Булаєн-ка, що він нібито був під німецькою окупацією і погано поводився, вирішили зняти це ім'я.
В Естонії я детальніше дізнався – вислала Тамара газети – про процес над Іваном Со-кульським. Зараз дуже багато людей як завгодно намагаються втиснутися в історію і припи-сати собі співавторство "Листа творчої молоді". Я, на превеликий жаль, не мав до «Листа» ніякого відношення, бо жив уже в іншій країні. І хочу сказати тим, хто намагається примаза-тися, що всі ми, хто не сидів жодного Божого дня в таборах, відчуваємо моральну провину перед такими, як Іван. Бо тільки Іван сидів, і смішно чути, як дехто зараз намагається стати таким патріотом, що аж дивуєшся, як у них вистачає ґлузду казна-що говорити.
Мої намагання видатися в цьому місті залишалися марними. Я не пригадую вже, скіль-ки було знущальних рецензій на мою збірку ще до 1968 року. З цього нічого не виходило. Весь час говорили: «Його не можна друкувати – у нього підтексти». Чомусь київське видав-ництво "Молодь" не злякалося цих підтекстів і в 1968 році видало збірку.
Ще, пане Василю, така цікава деталь у формуванні мене як творчої особистості. Я за-став у Криничках голодомор 1946-47 року. Як падали люди, як пухлі проходили повз хату – це забути не можна. Тільки через багато років на повен голос стали говорити про голодомо-ри. А в мене таке враження, що в нас уся земля, де не ступиш, – там хтось похований. Наша нація в ХХ столітті свідомо була виморена, розпорошена по білому світу. Так залякали лю-дей – у мене враження, що зараз десятки мільйонів, особливо тих, хто живе у Російській Фе-дерації, ще й досі бояться признаватися, що вони українці. Такий у їхніх душах живе жах. І в цьому славному козацькому місті. Кажуть, що наша область була найзапеклішим центром українізації. Це я почув, коли працював у районній газеті. Натрапив на одного чоловіка, який на власні очі бачив Миколу Скрипника. Він мені розповів цікаву річ. Коли Скрипник їхав з інспекцією, його дуже боялися шовіністи. Був такий випадок. Він заходить до державної установи, і один чиновник сказав йому "Здравствуйте". Він каже: "Ваше посвідчення?". Той подав, а Скрипник йому каже: "Завтра можете на роботу не виходити. У вас був час елемен-тарно вивчити державну мову". Оце таке я чув від поважної, вже літньої людини.
Ну, що сказати, пане Василю, слово рідне – якщо до цього слова ставитися з пошаною, це слово просто ліпить людину, і вона не здатна на щось злочинне. Безумовно, основа кожної культури – це, перш за все, рідне слово. Без національної свідомості, без усвідомлення своєї приналежності до народу – а особливо це стосується творчої особистості – неможливо щось путнє створити. Незважаючи на цей нинішній дуже нелегкий час, я не хотів би повертатися в ті страхітливі часи, де нам без кінця літературні "регулювальники" вказували, як нам треба жити, що нам треба писати, з ким нам зустрічатися. Оці безкінечні вказівки і призвели до суцільного абсурду в цій великій імперії, і цілком закономірно, що вона розсипалася. Тільки якби не були винищені наші люди і якби наш народ був непоступливіший, то, безумовно, та система розсипалася би набагато раніше.
Мій, так би мовити, опір... Я скромно оцінюю свою роль. Я намагався в літературі не халтурити, а давати перекладні твори високого рівня, які би якось пробуджували національ-ну свідомість і сприяли вихованню людської гідності. Наскільки це вдалося, хай судить чи-тач.
Я став членом Спілки у 1979 році, коли мав десять книжок. Доходило до комічного: мені без кінця пропонували написати викривальну статтю проти буржуазних українських націоналістів. Усе закінчувалося тим, що я не погоджувався, і, слава Богу, жодного слова, які б не складалися обставини, я не написав. Можливо, засторогою мені було те, що я неоднора-зово бачив, що відбувається з тими людьми, які писали. Відбувалися дивні зміни: люди або зникали як творчі особистості, або чорно запивали. Очевидно, оці з «органів» знали це. Було кілька випадків, коли вони просто знищували людину – або вона перетворювалася на якусь амебу в творчому плані, або вона писала таке, що соромно було за художнє слово. Це зако-номірність.
Був час, що й мені влаштовували загальні збори. Уже після прийому до Спілки, 1984 року, після виступу одного чоловіка в газеті «Зоря», де нас разом згадували: оце буржуазні націоналісти. Влаштували загальні збори і черговий раз вимагали писати викривальну стат-тю. Я думав уже, що виключать зі Спілки. Але стаття ця так і не була написана, слава Богові, і я можу оцим сивим ветеранам, які, попри все, боролися за ідею держави, дивитися в облич-чя, не опускаючи очі.
Мабуть, у цьому була й заслуга батька, який теж не пригадую, щоб щось подібне писав. Очевидячки ж, робилися спроби і його «закрутити». З батьком узагалі сталася цікава річ: в останні роки життя (він був дуже відвертою людиною) сказав, що він був у злочинній партії. А він був у ній понад 50 років. Сказав, що самим словом "колгосп" можна лякати людей – це було слово, страшніше від слова «кріпаччина». Про Леніна і Сталіна говорив, що це страшні злодії, великого масштабу злодії. Батькові вони, безумовно, теж життя покалічили.
Я не пригадую, щоб у нас часто бували гості. Але був такий цікавий випадок. Це 1977 рік. Тамара працювала літредактором у газеті. Одного дня вона поїхала на роботу, батька чомусь викликали до лікарні, матір чомусь викликали в ЖЕК, а мене в цей час покликали чомусь до редактора "Прапора юності" – була така газета. Нас не було вдома години чотири. Повертаємося ми додому. Двері зачинені, ніяких слідів. Але в кімнатах наших, де ми з Тама-рою жили, просвердлені дірки – в одній кімнаті, в другій, в третій. Один чоловік сказав, що він, піднімаючись по сходах надвечір, бачив на другому поверсі, як спускалося кілька душ у захисному одязі і з дуже похмурими обличчями. Я чомусь думаю, що це був шантаж. Або справді було щось встановлено. Я цього ж вечора взяв молоток, лопатку і позгрібав усю жу-желицю, стукав молотком, а дірки позаклинював і замазав.
В.О.: Це була міська квартира чи свій будинок?
О.З.: Ми жили на п'ятому поверсі. Вони залізли на горище.
В.О.: То що, дірки були явно видні?
О.З.: Явно видні, навіть штукатурка просипалась. Наступного дня – здається, наступ-ного – ми викликали міліцію, то міліціонер сказав, що злодії іноді з п'ятого поверху випи-люють дірку, стрибають униз і грабують квартиру. У мене думка: у них були ключі. Це або просто шантаж, або поставили щось. Це був 1977 рік.
А коли мені присудили премію імені Юхана Смуула в 1976 році, я поїхав до Таллінна одержувати її. У цей час якийсь чолов'яга опитував усіх про мене, починаючи з першого по-верху: чи він не пиячить, де він працює – і натрапив на жінку з четвертого поверху, дуже язикату, яка сказала йому – а він представлявся з міліції: «Ви краще шукайте злодіїв. Ми йо-го ніколи п'яним не бачили». А Тамара сказала: «Та не морочте голову, він поїхав отримува-ти республіканську премію». Оце таке було.
А після зборів 1984 року, після статті в газеті, батька вони довели до такого стану, що знову, як ото Тамарі казали: «Хай сушить уже сухарі».
В.О.: А це які збори?
О.З.: Загальні письменницькі збори тутешньої Спілки. Прийшло душ 50, хтось був із «органів», з обкому сидів чолов'яга, заввідділом культури. Теж гумор: заввідділом культури був за фахом інженер. Закінчилися збори тим, що я нічого не визнав, сказав, що це чергова провокація. А цей обкомівець сказав: "После каждого собрания он становится все агрессив-нее и агрессивнее". На цьому закінчилися збори. Але після цих зборів викинули все, що мо-жна було викинути, – і з "Веселки", і ще кілька рукописів полетіло. Я залишився без нічого. У мене доходило до того, що я десь зичив, щоб їхати – ну нічогісінько в мене не було. Це тривало років два. Мене скрізь пильнують. Тільки глянуть, що Завгородній – викинули там, там і там. Друкуватися мені в цьому місті взагалі було складно, це важкувате місто.
Але, може, буде цікаво: я член Руху з перших днів. Маніфестації, поїздки, перші прапо-ри – це все на моїх очах. Вам цікаво було би з Іваном Шуликом зустрітися. Будемо йти – я вам покажу, тут десять хвилин ходу, де в нас уперше був піднятий національний прапор, який уночі був зрізаний. Ми чергували всю ніч. Це ще, може, був більш м'який час. Я думав, що нас просто повбивають. Але першої ночі вимкнули світло – це біля театру Шевченка – і з двох боків побігли з ліхтарями міліціонери, їх було десятки. Нас розкидали, під'їхала маши-на, звалили щоглу, стали різати і кидати обрубки в машину. Ми з Іваном Шуликом прийшли до нас о годині четвертій ночі. Нічого не познаходили. Я гадаю, що це ще ми легко відбули-ся. Наказ про спилювання, про знищення цього прапора дав Пустовойтенко.
В.О.: Ким він тоді був?
О.З.: Він був міський голова. А у вересні 1991 року вже офіційно навпроти нас підняли прапор.
Т.З.: На ранок, після того, як знищили прапор, чоловік сів на двотижневу голодівку ось тут, навпроти міськради. Ми всі тут гуртом чергували, поширювали листівки. Отут був спра-вжній штаб Руху.
О.З.: А місто це якесь досить важке. Якщо хтось хоче побачити комуно-більшовицький заповідник, особливо топонімічний, хай приїде сюди: майже нічого не змінюється, за кілька років тільки парк Чкалова став імені Глоби і острів Комсомольський став Монастирським.
Зараз я більше займаюся творчістю і виживанням, у газеті "Джерело" літредактором. Це обласна педагогічна газета. Осьде наша донька, в центрі, ось мій вірш…
Я сказав, що це важкувате місто – не знаю за віщо, але 21 січня цього року на околиці міста дощенту спалили батьківську дачу. Залишилися стіни, купа цегли. Був слідчий, та я залишився при своїй думці: це був безумовно навмисний підпал. Але поки що ніякої реакції. Вони це пояснили: "Неосторожное обращение с огнем неизвестного лица. Состава преступ-ления нет". І це все.
Так складається, що мене більш-менш знають в Естонії, я жив трохи у Фінляндії, а тут поки що жодної книжки не вийшло. Очевидно, причиною моя непоступливість: халтурити я не хотів. Пропонували писати оці різні «паровози» – я не погоджувався. А один чолов'яга – і це після чудових рецензій, коли вже було готове й художнє оформлення книжки, – сказав, що друкувати не можна: «У нього що не вірш – то підтекст».
В.О.: Я хочу уточнити, бо засумнівався: Ви перекладаєте з української на естонську чи навпаки?
О.З.: Понад тридцять років я перекладаю українською з естонської, фінської. У мене десь двадцять п'ять книжок.
В.О.: То це книги перекладів, але жодної Вашої?
О.З.: Ні, у мене вийшли три поетичні збірки в Києві, але жодної книжки в Дніпропет-ровську ще не вийшло. Я лауреат двох премій – Юхана Смуула та імені Максима Рильського.
Тут раніше було видавництво "Промінь". Після чудових рецензій я сподівався, що кни-жка вийде, але цей чоловік подає мені думку видавництва – я думаю, що їх накачали або в «органах», або в обкомі: «Ось візьміть, оце наш відгук на вашу збірку». Я прочитав, хряснув дверима. І той чоловік каже: «Це неможлива людина, він не погоджується». А потім хотіли скоротити її наполовину. Я сказав: "Або всю, або я "метелика" не хочу". І на цьому стосунки з цим видавництвом закінчилися.
Т.З.: Те видавництво щось видавало, а тепер, коли все стало платне, то просто немає змоги видавати.
В.О.: Якби свої гроші, то можна видати, так?
Т.З.: Безперечно.
О.З.: Ну, от на долю Тамари випало скільки… Вона була свідком цих подій. Були ви-падки, що так звані знайомі проводили батька до самого дому і весь час торочили: «Він не з тими дружить, він не те пише, він скоро сяде».
Т.З.: 14 років ми чекали квартиру, а коли вже ордер був у Спілці, та нам його не відда-вали, то батько зачинив двері на ключ, одним стільцем підпер двері, а другого взяв у руку і на тодішнього голову Спілки сказав: "Я на тобі зараз поб'ю оцей стілець".
Нелегко нам жилося в усі часи. Олександр постійно був на творчій роботі, тому мені майже самій доводилося плуганити сімейного плуга.
В.О.: А коли ви одружилися?
Т.З.: Ми одружилися 4 липня 1970 року, щойно я закінчила університет.
В.О.: А який Ваш фах?
Т.З.: Я філолог, українське відділення. Сама я з Полтавщини, а сюди доля закинула. Я народилася в той же день, що й Олесева мама – 6 січня, на Святвечір, 1947 року. Мої батьки були колгоспники. Село Попівка Карлівського району. Наша родина є і в Миргороді. Мій тато з Решетилівщини, а мамина родина на Карлівщині. А сюди приїхала до університету та так уже й залишилася. Невісткувала я в Завгородніх майже 15 років. Нелегко, звичайно, було всі часи, але, мабуть, то добре. Він мене наставив на українську свідомість. Я – приїхало дів-чисько сільське, далеко я була від усіх проблем, а потім за це вже мала непереливки в уні-верситеті – ми там інколи мали зібрання разом з Іваном Сокульським, то потім нас возили в КДБ розбиратися, сказали, що ми несерйозні люди. Але обійшлося без виключення, слава Богу. Якось захистилися ми, відбрикалися, як кажуть. Кагебісти казали: «Ми з ними серйозні розмови ведемо, а вони кажуть, що ловили рибку та цілувалися». Одним словом, удалось якось.
А коли вже почалася боротьба за незалежність, то ми, звичайно, були першими і в То-варистві української мови, і в "Просвіті", і в Русі. Я, звичайно, не хвалюся, але що перші прапори в Дніпропетровську наші – то я шила. Цілодобово шила прапори – і великі, і мале-нькі, і дрібненькі, і всякі.
А зараз ми трохи відійшли від політики – розкол у Русі доконав нас. Дуже складно і страшенно боляче, що так сталося. І як воно буде – це вже, мабуть, не треба писати.
В.О.: А Ви тепер ким працюєте?
Т.З.: Тут же, у видавництві "Промінь", а тепер "Січ", пропрацювала 22 роки, а коли ми залишилися без зарплати і з 56 чоловік нас залишилося семеро, то це вже була така безви-хідь, що я зараз знайшла собі роботу в маленькому приватному видавництві, яке називається "Навчальна книга", і зараз там працюю провідним редактором, уже напередодні пенсії.
В.О.: Я хотів ще спитати. Пан Олесь казав, що тривалий час жив в Естонії. Треба б означити, коли постійно – від і до. Це ніби між Дніпропетровськом і Таллінном?
Т.З.: Ми познайомилися з Олександром у 1966 році.
О.З.: В 1968 році в травні я поїхав до Естонії, коли тут, у Дніпропетровську, почався цей шабаш. У мене офіційно до 1974 року була естонська прописка.
В.О.: Ви туди-сюди «човникували»?
О.З.: Так.
В.О.: Я ще не спитав про сімейний стан. Я щось не запам'ятав: є у вас діти?
Т.З.: Так, є донька Оленка, єдина донька. Вона народилася 16 вересня 1981 року. Зараз закінчує музичне училище по класу бандури, і сподіваємося, що зможемо допомогти їй удо-сконалити свою майстерність. Дитина дуже перспективна, як кажуть викладачі. Сподіваємо-ся, що буде вчитись і далі.
О.З.: Ще цікава деталь. Перед другим арештом Івана Сокульського мене несподівано викликали, на мій подив, до прокуратури. Виклик прийшов заздалегідь, за кілька днів. Я ду-маю, що це теж свого роду моральний тиск: хай людина думає, що це. І що цікаво? Я дізнав-ся у слідчого, що Іван уже сидить в ізоляторі, що він уже десь на експертизі в психушці. Став він мене допитуватися – тому що я з Іваном з 1963 року знайомий, я був на старшому курсі, а він на молодшому, – то став питати, чи не бачив я в нього психічних відхилень. Здається, це був слідчий Живодер, який потім став Дружиніним. Його, здається, засудили за зґвалтування – такі чутки були, що це абсолютно аморальна людина. Він став Дружиніним. Так от, він говорив-говорив про Івана, а я кажу: «Дай Боже, щоб усі люди були такі, як Іван». І питаю, в чому його провина. А він каже: "Я не знаю – здається, він збирав якісь фотографії". Я до пут-тя не знаю, бо Іван перед другим арештом обірвав будь-які контакти з нами – він нікого не хотів за собою тягти, на відміну від деяких інших. Були такі, що збирається їхати за кордон і ходить скрізь та говорить усім, а потім цих людей тягають. Іван був зовсім іншої вдачі, дуже скромний.
І ще що на нас з Іваном справило величезне враження – 1965 року в січні ми з ним по-бували в Києві і брали участь і в гурті колядників. В Івана про це навіть вірш є. Оцей київсь-кий дух справді міг розбудити будь-кого. Ми тоді дещо «захалявне» з самвидаву привезли. Це я ще вчився на п'ятому курсі.
Іван вирізнявся серед інших (ми ж ходили в одну літгрупу) своєю свідомістю. Пожити у Львові і не стати національно свідомим неможливо – тільки, мабуть, телеграфний стовп не змінюється. Я як перед Господом кажу, що абсолютно за цим не шкодую, хоча скільки б мені не псували кров. Тільки що треба ставати сповна свідомим ще раніше.
І ще. Звичайно, в моєму становленні як творчої особистості дуже важила Тамара, яка мені постійно допомагала – і перечитувала, і передруковувала. Вона чудово знає мову.
Т.З.: Заметушився писати статтю на виправдання, а я йому сказала: "Тільки напишеш – все, кінець".
О.З.: Вона чудово знає мову, скромна дуже, її давно треба було прийняти до Спілки, але вона з гумором каже: "Пішли ви к чорту".
Т.З.: Пане Василю, мені пощастило перекласти оцю книжку... Мені за неї диплом імені Яворницького присудили. Помітили люди, хвалили, писали.
В.О.: Пані Тамара переклала книжку Скальковського "Історія Нової Січі, або останньо-го коша запорозького", Дніпропетровськ, "Січ", 1994 року, грубелецька книга, на 608 сторі-нок. Дякую за таку книгу.
О.З.: У мене є вірші, які передають оту епоху, в якій я тривалий час не міг друкуватися. Я люблю дуже коротку форму. Я вам прочитаю один вірш, називається "Монолог Бориса Грінченка": "Може, народжений я і під чоботом, прожитий «Словник української мови»" (?). Ще один вірш: "Уже не зліплять ластівки гніздо, замріла прохолода вереснева. Що на душі – не відає ніхто, і сам не знаю в цьому клятім реві. І нікуди, і нікуди втекти від себе не вдава-лося нікому. Страшне буття продовжує текти, карбуючи тире, крапки і коми." Це вірш отих часів. Я готую збірку, може таки видам тут. Це будуть вибрані власні вірші і переклади з ес-тонської, фінської, польської, іспанської, французької та один вірш зі шведської – це з оригі-налу.
В.О.: Ви перекладаєте поезію і прозу, так?
О.З.: І прозу. Безумовно, ми, як особистості, не могли відбутися. Наше коло – це Кузь-менки, це Віктор Савченко, це Микола Береславський, це Іван Рибалка. Ми знали їх, але я ще раз скажу, що, той, хто не сидів жодного дня, – він має моральну провину перед людьми, які сиділи, витримали і не зігнулися, не оплювали інших, і залишилися людьми.
В.О.: Я дякую Вам, пане Олесю та пані Тамаро.

На знімку В.Овсієнка 3.04.2001: Олесь і Тамара Завгородні.

Рекомендувати цей матеріал