Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА

12.04.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю Г.Могильницької 13 лютого 2001 року

І н т е р в’ ю Галини Анатоліївни МОГИЛЬНИЦЬКОЇ
(З виправленнями Г. Могильницької 4.01. 2008, внесеними 12.04.2008).

В. Овсієнко: 13 лютого 2001 року в місті Одесі ведемо розмову з пані Галиною Могильницькою. Записує Василь Овсієнко. Прошу.
Г. Могильницька: Я називаюся Галина Могильницька. Народилась я 8 травня 1937 року в місті Одесі в учительській родині. Мої батьки були математики, а дідуньо мій, батьків батько Олександр Пилипович Могильницький, був філологом, який знав багато слов’янських мов, знав литовську мову, знав французьку мову. То був розумний, ерудований чоловік. Дідунів брат Бенедь і чоловік дідуньової сестри Анюти, Шклярський, був одним із організаторів антирадянського повстання проти колгоспів на Кривоозерщині – то відоме повстання в Тридубах, яке захопило Секретарку, й Велику Мечетню, і цілий ряд інших населених пунктів.
Я завжди знала, що в дідуня був брат Бенедько — так ми його знали й називали, але я його ніколи не бачила. Я його бачила колись лише на фотографії, бачила на фотографії його дітей Людочку і Лорочку. Бачила його дружину. Про дружину я знала, що вона живе в Одесі з дітьми, а про дядька Бенедя ми ніколи нічого не знали. Лише в 1987, здається, чи і 1988 році моя бабуня, якій було 97 років, перед смертю якось обмовилася: «Де той Бенедько, так і не знаю, де той Бенедько». А я питаю: «А де ж він, бабуню, а чого Ви не знаєте?» — «Та, мабуть, його десь розстріляли». Кажу: «А чого, бабуню, розстріляли?» — «Бо повстання зробив! Тоді вони зі Шклярським утекли». Таким чином я знаю, що було це повстання. Потім я про нього читала в спогадах якогось більшовика, який придушував це повстання. Але так ми й по сьогодні не знаємо, де той дядько Бенедь і яка його доля. У сім’ї по нього не згадували.
В. Овсієнко: Як було його прізвище?
Г. Могильницька: Могильницький Бенедикт Пилипович. А дідуньо — Олександр. Батьків батько — Олександр Пилипович Могильницький.
В. Овсієнко: Ви знаєте, що Роман Коваль досліджує саме отакий повстанський рух, отих отаманів, може, він щось знає. Я спитаю його.
Г. Могильницька: Та мій дід Бенедь ніколи отаманом не був. То було чисто стихійне повстання. Я так розумію, що людям просто терпець урвався. А взагалі то надзвичайно цікавий момент в історії України — отакі селянські повстання, в тому числі й повстання на Кривоозерщині. Ніколи не говорилося в сім’ї про долю ще одного члена нашої сім’ї — Коренєвського Андрія Федоровича, рідного брата моєї бабуні. Я так краєм вуха чула, що він був одним із перших людей, які запроваджували кооперацію в Україні. Він жив у Києві, тоді був забраний у Москву, працював, по-моєму, в Інституті міжнародних відносин і був чи не професор. Це так я собі чула, але знову ж таки ніколи нічого про дядька Андрія ніхто не говорив. І лише десь 1954 року почали до нас приходити від дядька Андрія такі невеличкі пакуночки на Новий рік, на 8 березня, у яких був сухий копчений оселедець і отакі тортики, під шоколадом, що вони не псуються. Я знаю, що бабуня дуже довго не відповідала на ці пакуночки, боялася. Аж із того я дізналася, що дядько Андрій був репресований і в час отої «хрущовської відлиги», десь 1954 року, випущений і отак обізвався до нас. Потім він знову працював у тому ж самому Інституті міжнародних відносин. Я з ним теж ніколи не бачилася. Це такі два діди-легенди.
Говорячи про це, я зовсім не хочу сказати, що наявність отаких постатей у моїй сім’ї якимось чином справила на мене певний ідеологічний вплив. Тому що — я ще раз підкреслюю — всі страшенно боялися, і принаймні після війни жодної фотографії дядька Бенедя в хаті в нас не було. Ніхто про це не розповідав, ніякого легендарного, патріотичного українського виховання в сім’ї не було. У сім’ї знали співати українську пісню, у сім’ї культивувалися розум, інтелект і чесність. Оце те, що я винесла зі своєї сім’ї — що не можна брехати, не можна красти, треба любити людей, треба бути порядними щодо них і добрими. А ще — перечитала дуже багато книжок, в тому числі й ще дореволюційних та виданих у 20 – 30-х роках. Деякі з них у мене й досі збереглися.
Сім’я моя, так мені здається, була атеїстична. Можливо тому, що всі були вчителі, а вже після революції учитель ніяк не міг бути віруючим. Так і нас виховували. Але знову ж не знаю, з якої причини, я, скільки себе, пам’ятаю, стільки я знала Бога і тягнулася до Нього. Дійшло навіть до того, що коли я була в третьому класі, я тихенько пішла на вечірню службу (тоді ще церква діяла). Я пішла тихенько на службу. І стояла я біля прилавочка, де ікони продають. І хай мене Бог простить — там була така мацюпусенька іконочка, просто на папері... Я виправдовуюся, що я великої шкоди не завдала, — малесенька така іконочка, Скорботна Божа Матір без Дитини, з руками, складеними до молитви, на папері була. Я так її хотіла, що поклала руку отак на прилавочок, а другою рукою зняла її з прилавочка. То була перша ікона, яка була в моєму житті, — вкрадена в церкві. Хай мене Бог простить, якщо то великий гріх, бо таки гріх — у церкві вкрасти. Але я була дитина, яка ніколи не мала біля себе ікони, а мені дуже хотілося її мати.
Я закінчила школу вже в Кривому Озері, тому що батько з війни повернувся скалічений, він мав туберкульоз легенів, інвалідом війни був, то його треба було десь у селі виходжувати, бо в місті було голодно. То ми жили на Кривоозерщині коло бабуні й дідуня.
В. Овсієнко: То це якого року Ви закінчили школу?
Г. Могильницька: Закінчила я школу... Я її, власне, не закінчила, я після дев’ятого класу пішла в 1954 році в Одесу, в технікум. Мама моя була дуже чесна, вона не могла мені ставити гарні оцінки, коли я не дуже добре знала матеріал, а я з математикою не дуже дружила. І в дев’ятому класі мама мені поставила за рік дві двійки — з алгебри і з геометрії. Я могла восени перескласти, але я вже не могла того страму витерпіти, тому я поїхала в технікум. Поступила я в фінансово-кредитний технікум тут, в Одесі, і вчилася. Але ж фінансовий технікум був на вулиці Чичеріна, за півтора квартали від Успенського собору. То я, звичайно, в церкву завше бігала. Ну, тоді мене з того технікуму виключили. Спершу з комсомолу мене виключили, а тоді виключили з технікуму. То була, так би мовити, перша моя сутичка з режимом, коли я зрозуміла, що нічого нікому не можна довести. Я розказувала їм усім, що в Конституції записано про свободу совісті і записано, що кожна людина має право ходити до церкви і молитися, а вони казали, що ти комсомолка і ти не маєш права цього робити. Очевидно, цю справу завернули з райкому, бо як це ж так, що комсомолку не можна переконати. Тоді мене намагалися умовити, щоб написала таку пояснювальну записку, що я не Богу молитися ходила до церкви, а просто дивитися на картини і слухати, як там гарно співає хор. Але ж я того не могла. Я на третьому курсі була, коли дізналися, що я систематично ходила до церкви. Я настільки була перейняти тим духом... Я роздумувала, зробити так чи не зробити. І подумала, що це ж я так, як апостол Петро, відречуся від Христа. Я згадувала Гетсиманський сад, де Христос просив, щоб апостоли не спали, щоб вони розділили з ним Його біду, Його страждання. А вони взяли й поснули. То я думаю, що це ж я теж наче зраджу, як і вони. І Він, бідний, знову, залишиться ображеним, і це я Його ображу. А я того ніяк не могла зробити.
Так я позбулася технікуму. Грошей у мене не було, бо матері я не могла написати про це. Мені довгий час довелося просто бродяжити, сказати по правді. На квартиру мене ніхто не міг узяти, тому що я платити не мала чим. І додому не могла їхати, тому що було соромно сказати, що мене виключили з технікуму. То був дуже тяжкий час, але згодом мене влаштували на роботу старі жінки, котрі були при церкві. Потім я вийшла заміж, поїхала в Сибір із першим чоловіком.
В. Овсієнко: Коли Ви в Сибір поїхали?
Г. Могильницька: У грудні 1959 року. А в 1962 році я вже була вдома, тому що чоловік поїхав на Далекий Схід плавати, а я з дитиною повернулась додому. Там, працюючи на двох роботах, з гріхом навпіл закінчила вечірню школу.
В 1963 році я вступила в Одеський університет і вчилася на філологічному факультеті. Я, до речі, вступила на російське відділення, тому що мені здавалося, що я маю добру підготовку з української мови та української літератури. У нас же вся українська література до чого зводилась? — Микола Джеря, Чіпка... Шевченко, але здебільшого про «вигострить сокиру» й «люльки з кадил закуряти»... «Лісова пісня»... А як я, окрім «Лісової пісні» й Чіпки ще й Вороного або Филиповича по кілька віршів напам’ять знала, й «Одержиму» чи «Оргію» — то я вже така була «грамотна», що мені в тій українській літературі й робити вже було нічого... А от Достоєвський — то була загадка!
Коли я в школі вчилася, він був чи не під забороною, бо як я десь із дідуньових загашників добула старезних, ще з «ятями» «Братьев Карамазовых» та ще й дала їх читати своїй старшій на кілька років подружці, то мене сильно лаяли й казали, що я хочу всіх у тюрму пересадити. Так що «распространєнієм» я, виявляється, займалась ще в якомусь 6 чи 7 класі. А мені ж кортіло, щоб іще хтось прочитав таку цікаву книжку, щоб поговорити про неї було з ким. Коли я до університету вступила, Достоєвського вже видавали. То я собі думала, що буду все життя з цим письменником розбиратися.
Але моє чисто українське виховання потягло мене до кола молодих людей, які цікавилися українською культурою, історією — тим, чим я все життя жила. А то були розумні хлопці — той же Олекса Різників чи Олег Олійників. Тоді ж почало з’являтись багато публікацій про раніше «закритих» письменників. Одним словом, я «тихесенько», нікому нічого не кажучи, з`ясувала, що українська література — це не тільки ті твори, в яких, як казали колись мої учні, «жито жнуть і з панами борються». «Агхісквєгний» Достоєвський відійшов, ясна річ, на другий план, хоч я й досі не втратила інтересу до його творчості, але тепер мене вже більше цікавили його українські «агхісквєгные послєдоватєлі»... Пам’ятаєте ленінське висловлювання про Винниченка «і іже»: «Архискверные последователи архискверного Достоевского»…
В цьому колі українолюбів особливо зацікавив мене Святослав Караванський, уже старший за нас чоловік.
Я вам уже казала, що в нашій сім’ї панував культ розуму й інтелекту. Тож я завжди молилася на розумних людей — тих, що знають більше за мене. То я вже до них прилипала вухами й очима і все намагалася запам’ятати, намагалася не пропустити жодного слова. Так от, Святослав Караванський належав до таких людей. Це стосується й наших викладачів, тому що скільки б я не знала, а викладач зі своєї теми знає значно більше. І я була дуже щаслива в університеті, тому що то був єдиний період із дотодішнього мого життя, коли я займалася саме тим, чим я хотіла, що я любила, і всі люди були зацікавлені теж у тих проблемах, які цікавили й мене.
Святослав Караванський був значно старший за нас, і мене дивувало, як це так — чому він студент, а не викладач? Бо ж за рівнем своїм він мав стояти за кафедрою, а не сидіти на студентській лаві. І вже після того, як ми зблизилися, я дізналася, що він був репресований і відсидів 18 років. Коли він про це розказав, то це, так би мовити, поламало якусь стіну відчуження. Це вже було зближення. Від Караванського я дізналася дуже багато того, про що доти не знала. Наприклад, про катинську трагедію. Я мушу сказати, що спершу навіть не повірила йому. Коли він розповідав мені, то я подумала: от як державі не можна бути несправедливою до людини, бо вона озлоблюється і може повірити в таке, чого в природі не може бути. Я думала, що це якась чутка, а Святослав, оскільки з ним держава повелася так жорстоко й несправедливо, повірив у те, в що неможливо повірити. Я тоді так думала. А коли вже ото Горбачов, Єльцин передавали полякам документи про Катинь, то Ви уявляєте, що в мене на душі робилося? Я думала, що як же ви нас задурювали, як ви нас ні за що не мали!
Між іншим, коли я їздила в 1991 році на гостину до Караванських в Америку (я там, між іншим, читала курс лекцій з української літератури 60-х років на курсах учителів шкіл українознавства — вони, ті вчителі, мене Марусею Чурай називали... Їм подобались мої лекції...), так я в тій Америці спершу щодня плакала. Зайду в магазин — плачу, побачу негритянську сім’ю в лімузині — плачу.
Ніна Антонівна Строката питає: «Галинко, чого ви плачете?» Ми з Ніною до останнього дня були на «Ви», хоч у неї, мабуть, ближчої подруги не було. Ото вона допитується, чого я плачу, а я спершу й не могла пояснити, а тоді зрозуміла: «Від сорому, від образи, що нас так безсовісно, нахабно обдурювали, так ні в що не ставили, переконуючи, як в тому «гнусному капіталізмі» страждають трудящі, які там негри бідні й безправні». Я ж пів-Америки об’їхала, бо мала багато зустрічей, лекцій, творчих вечорів у різних містах, і ніде не бачила жодної баби, яка б на колінах повзала, просо полючи, чи, даруйте, раком стояла з сапою над буряками, а заходиш у магазин — і очі тобі розбігаються від того достатку. А у нас і земля — хоч на хліб масти, і люди, не розгинаючи спини, роблять, а в магазинах — ковбаса дорогезна, цвіллю вкрита, та морська капуста в баночках. І цукор — на талони. Ну, ми ніколи по «заграницях» не їздили, нічого не бачили... Але ж вони, оті правителі наші, їздили і бачили! Як же ж вони сміли так свідомо брехати нам?! Це ж нас усіх, увесь народ, треба було за справжнє бидло мати!.. То було страшне усвідомлення... Саме оце — що весь народ — не я персонально, не хтось, хто їм чимось не догодив, — а весь, поголовно весь народ вони мали за бидло, перед яким навіть соромитися не треба.
Це при тому, що я давним-давно все й сама знала й ні в які пропагандистські казки не вірила. Але, мабуть, просто знати — це одне, а власними очима побачити — інше. Не знаю... В мене було таке відчуття, ніби мені перед цілим світом в обличчя плюнули і я не маю де сховатися від образи і сорому.
Але повернімося до студентських років. Я кажу, що стіна отого відчуження впала, ми стали просто друзями. Крім того, ми були разом у літстудії, разом на гуртку вивчення польської мови, разом у студентському науковому товаристві — тобто скрізь, де пульсувала якась ота жилочка розумного, змістовного життя. Скрізь я там зустрічала і Різникова, і Святослава, і Олійника — це було одне коло.
Так ми зійшлися і пропагували українське слово, збирали книги для українських бібліотек Кубані, Далекого Сходу. Ми вважали за гордість говорити в Одесі українською мовою. Коли заходиш у магазин, там черга стоїть, а ти кажеш: «Чи є у вас цукор?» — і всі на тебе дивляться, а ти ж явно не маєш вигляду якоїсь сільської неграмотної бабусі... Ми відчували себе дуже гордо, що пропагуємо українську мову і доводимо одеситам, що українською мовою говорять не тільки старі неосвічені бабусі.
А коли в 1965 році Святослав зник і ми не могли дізнатися де він, то з Олексою Різниковим пішли до Ніни Антонівни. Оце тоді я з Ніною Антонівною познайомилася, тому що раніше мене просто не цікавило, в кого з них є жінка, а в кого нема. То було спілкування зовсім не того характеру, коли лізуть в особисте життя. Коли щез Караванський, то я вперше подумала по-жіночому, що в нього ж десь є жінка, яку треба піти якось розважити, втішити, бо вона ж, мабуть, там плаче, головою до стіни б’ється. Та коли я зайшла й побачила, що вона сидить у тих білосніжних шкарпеточках з ногами на дивані і перебирає якісь папери, то була трошки здивована — думаю: як це так? А вона дуже по-діловому ті папірці перебирає, розмовляє з нами і так між іншим каже, що оце треба все перебрати, треба все десь порозсовувати, тому що прийдуть і обов’язково ж це все вигребуть і все пропаде. І тоді я зрозуміла, що то жінка дуже великої сили волі, жінка, яка вміє знайти те найголовніше діло, яке треба робити в даний момент.
Після того ми з Ніною стали дуже близькими. Ніна була обережна. Вона будь-кого в хату так дуже не допускала, вона завжди була насторожі. Тому вона була дуже рада, що має таку ніби подругу чи приятельку — по віку я не смію сказати, що ми були подругами, тому що вона все-таки старша, і я до неї з дуже великим пошанівком ставилася. Але вона любила мене. Знаєте, у Ніни ніколи не було слів «я тебе люблю» чи чогось такого, але вона в останні роки завжди сміялася: «Могильницька, я чоловікові ніколи не освідчувалася в коханні, а тільки раз і тільки Вам». Вона могла почати листа словами: «О, Могильницька! Ви моя любов навіки!» Ніна не була сентиментальна. Ніна не дозволяла собі бути сентиментальною, але зі мною вона дозволяла собі сентименти. Ніна завжди залишала мене в хаті, коли кудись від’їздила, тому що боялася покидати хату саму, бо ж могли зайти і що хочеш наставити, підкласти.
Перший допит, перший обшук я теж відбула в Ніни на квартирі. Ніна поїхала до Святослава. А коли вона їздила на побачення до Святослава, то робила, як у нас це називалося, «кругосветное путешествие». Під час кругосвітки вона заїздила до дуже багатьох родичів політв’язнів, обов’язково заїздила в Москву, там робилися розшифровки матеріалів, які вивозилися з зони, і передавалися за кордон. Тому що ми тоді — не знаю, як Київ, а ми, Одеса, тоді свого виходу за кордон не мали. Якщо треба було якісь документи передати, то їхали в Москву, а там, між іншим, москвичі ще й пересівали наші документи. Я особисто, коли Ніна вже була ув’язнена, у 70-х роках кілька разів мала доручення завезти якісь матеріали до Москви, то я знаю, що це була справа дуже непроста. Одним словом, Ніна цим займалася, Ніна турбувалася не тільки Святославовою долею, а й долею багатьох інших в’язнів.
До речі, і мене вона до того залучила. Вона мене дуже з багатьма людьми познайомила, з дуже розумними, солідними і серйозними. Дуже багато мені в житті дало знайомство з Оксаною Яківною Мешко. Оксана Яківна теж мене дуже любила. Так мені Бог дав, що мене любили хороші люди. Вона не називала мене інакше, як «південна красуня» — «Південна красуня приїхала!» Оксана Яківна навчила мене... Я не скажу, що я була безвідповідальною, я ніколи не була безвідповідальною... Але вона мене навчила детальної, дослівної відповідальності. От якщо сказано, що я маю бути о 4 годині отам і там, то я маю вмерти, я маю рачки, як хочеш, але я маю прийти. Оксана Яківна сама була така, абсолютно акуратна в своєму слові. З тих пір я не люблю несловних людей. Між іншим, це від Оксани Яківни цей вислів — «несловний чоловік»: «Галю, він хороший, але він несловний». Він несловний, тобто не дотримується свого слова, а отже серйозних справ з ним не можна мати.
Я кажу, що з першим обшуком я зіткнулася якраз у хаті Ніни Антонівни, і це було після того, коли вона два тижні була відсутня. Що трапилося? А їй треба було об’їздити багатьох людей, і її не було два тижні. Я дуже переживала, ясна річ. І тут вона вдосвіта з’явилася, і перше, що вона сказала: «Галю, все — спати!» І ми лягли спати. Та раптом дзвінок у двері. Я скочила, думаю: «Хто там прийшов — відправлю його, щоб не розбудити Ніну». Я теж вискочила зі сну, а там двірничка стоїть і каже: «Откройте, пожалуйста, надо там что-то». Я відчинила — а там зо три чи, може, з чотири таких великих, дуже гарних хлопців. Я здогадалася із залізобетонного виразу облич, що то за хлопці, але вже зачинити двері, знявши ланцюжок, не було як. Я тільки затримала двері трошки, притримала їх і заверещала диким голосом: «Ніно Антонівно, подивіться!» Я ж не могла крикнути: «Ніно Антонівно, обшук!» Я тільки крикнула: «Ніно Антонівно, вставайте, тут до нас так багато гарних хлопців прийшло!» Ніна Антонівна здогадалася, але ж двері були відчинені, нічого було робити.
Нас розсадили в різні кутки і почали робити обшук. А Ніна Антонівна сидить і дивиться, що вони вибирають. Інколи вона переглядається зі мною і непомітно показує мені, що то дурниця, що вони там вилучили. А вони все те, що вилучають, складають купою на дивані. Вже ціла купа. І раптом Ніна Антонівна, дивлячись на мене, показує мені отак, тобто чотирма пальцями показує клітку, показує ґрати. Кому ґрати, не знаю, але за те можуть бути ґрати. Я подивилася, де воно покладене. І як тільки Ніна Антонівна мені показує, що то щось небажане, я помічаю, де воно лежить. Ну, і сама теж дещо бачу, бо я ж знаю деякі матеріали. Ніна Антонівна зайняла дуже агресивну лінію поведінки. А я думаю: «Ні, я так не буду, бо так у мене нічого не вийде».
Я собі тихесенько сиджу, нічого нікому не відповідаю, зігнула голову, як овечка, то вони більше дивилися на Ніну Антонівну. А коли вони вже переходили в другу кімнату, я якось залишилася позаду, і з тої купи насмикала стільки тих паперів, що страхи Господні! А в мене була накинута на плечі якась куртка, бо я встала з ліжка і було холодно. Якась Нінина чи Святославова давня куртка, така бахмата. Куди ж його дівати? Я ті статті, все, що звідти витягнула, попід пахви, руки притисла до тулуба, на животі склала. Сиджу, ту куртку тримаю на плечах, а поворухнутися не маю права.
Ну, зробили вони той обшук, перевернули книжки, вже три години ночі чи що. Кажуть, що треба проїхати там підписати якісь документи. Ніна ґвалтом: «Не буду я їхати нікуди! Що, мене, жінку, в три години ночі!» Одним словом, ґвалт. Вони до мене взялися: «Проїдемо». А куди ж мені їхати? Я стою коло дверей, опустила голову, руки отак от скручені, і тільки буркнула: «Я не поїду. Не поїду...» — «Чего, мы вас скоро привезем». — «Не поїду». — «Ну почему вы не поедете?» А я їм так кажу: «Бо боюся». Бачу — моя Ніна вмерла! Ну, де: «Бо я вас боюся, не поїду» Моя Ніна вмерла, каже: «Могильницька, Ви чого їх маєте боятися?» Ніна тоді не зрозуміла, що я була напхана матеріалами. А мені треба було показати, що я взагалі нічого в цьому ділі не розумію. А сорочка на мені під тою курткою шовкова, а більшість тих матеріалів, що під курткою, на тоненькому «цигарковому» папері надруковані — все сковзьке: ледь поворухнешся — все «їде» додолу! От-от «розсиплюся». Я Ніні Антонівні моргаю, щоб вона не переживала, а сама — в сльози: «Не поїду! Я вас боюся...» Вже не тільки Ніна, а й ті «шукачі» мене заспокоюють: «Ну, никто же вас насильно никуда везти не собирается, чего вы плачете?» А я чую, що ті папери от-от посипляться з мене, та як зареву: «Бо в мене живіт болить, мені в туалет треба!» Обшук у туалеті вже був зроблений, то я подумала, що, може, щось там сховаю, або якось коло себе прикріплю те все. Вони мене так радісно до того туалету допровадили, щось я там поза бачком приткнула, що не дуже важливе, бо ж боялась, що можуть ще раз дивитися після мене. Інше — біля себе поприкріплювала якось. Вони, правда, в той туалет більше не заглядали й не шукали там нічого. Тоді залишили когось нас стерегти, а хтось поїхав і привіз якусь тітку, щоб зробила нам особистий обшук. Ніна тій тітці кричала все, що сама хотіла, а я тільки перелякано питала: «Тьотю, що й мені геть роздягатися треба?» Та вона мене, власне, й не оглядала.
А коли вже вони всі пішли, і я почала всі ті папери витягати, то Ніна вдруге ледь не вмерла. «Господи, — каже, а я дивлюся — нема людини! Стоїть і буркає: «Я вас боюся...» Моя Могильницька!» Кажу: «Ну да, боюся! Були б ви усім тим напхані так, то й Ви б боялися — воно ж ледь не посипалося все з мене. Я ж Вам, — кажу, — моргала, щоб Ви не переживали». А вона як розсміється! «Ну, — каже, — Могильницька, як ви і хлопцям так моргаєте, то я їм не заздрю, бо я точно вирішила, що у вас «нєрвний тік» почався з переляку».
В. Овсієнко: Ви не пам’ятаєте, коли був цей обшук?
Г. Могильницька: Ні, не пам’ятаю.
В. Овсієнко: Ну, хоч би рік.
Г. Могильницька: Я думаю, що це 1965 рік.
В. Овсієнко: Скоро після того, як забрали Караванського?
Г. Могильницька: Мабуть, що це була весна 1965-го.
В. Овсієнко: Так його забрали восени 1965-го, 13 листопада.
Г. Могильницька: Восени, так. Весна, ні, була зима ще, бо сніг лежав. Вони перерили той сніг до грамулечки, бо коли нас перевели в другу кімнату й взялися перекидати книги, Ніна Антонівна раптом схопилася зі стільця й кулею метнулася в ту, де на дивані було звалене все вилучене. Власне, не все, бо багато чого я вже забрала. Вони всі юрбою — прожогом за нею, я — за ними. Коли ми вскочили в кімнату, Ніна вже стояла біля вікна при відкритій кватирці. Бліда була, як смерть. Вони до неї: «Что вы выбросили?» А вона так спокійно: «Що треба було, те й выбросила». То двоє подалися надвір у снігу порпатись, шукати, що вона викинула.
А вона нічого не викидала, а зблідла від того, що того папірця, за яким вона побігла, там, де він мав лежати, вже не було. Він уже був у мене. А вона ж того не знала... То було щось, що вона вивезла з табору. Що саме — я не пам’ятаю. А може й не знала, що. Щось таке, за що комусь міг би бути новий термін.
Ну, з тих пір тоді нас стали тягати до того КГБ, по тих допитах, по тих «душеспасительных» бесідах, як ми їх називали. Я не знаю, як це сказати, бо, з одного боку, це було, безперечно, дуже неприємно і таки лячно, тому що виженуть тебе з університету — і тобі жаба цицьки, вибачте, дасть, та й усе. А в мене ж був хлопчик на руках, у мене ж син був від першого шлюбу, мені ж треба було якимось чином зачіплятися за життя.
Але було й багато смішного. От, наприклад, сиджу я у слідчого. Довго вже сиджу. Викликали нас на дев’яту годину, а це вже десь по тринадцятій, а тій «душеспасительной» розмові ще й кінця не видно.
Раптом відчиняються двері й з’являється голова Караванської. Ділова така, строга...
— Все, Могильницька! — каже по-діловому. — Кінчайте розмови. Пора обідати.
Слідчий дивиться на годинник: «Да-да. Идем в столовую». Повели нас. Кудись вниз, вниз... Ніна Антонівна щось голосно й обурено «рече» про те, що вона мала їсти ще півгодини тому, що порушення її режиму може відбитись на її дорогоцінному здоров’ї... А тоді так — самими губами, щоб ніхто не почув, питає тривожно: «Могильницька, а ви впевнені, що нас саме в столову ведуть, а не кудись далі?» Це так контрастує із її обуреними промовами, які вона щойно виголошувала, що я заливаюся реготом й радісно-оптимістично гукаю крізь сміх: «Нє-е! Не впевнена!» Тоді вже починає реготати Караванська.
Ви розумієте? Ми ж нічого такого особливого не робили! Не підривали адміністративних будинків, не стріляли в членів більшовицького уряду, навіть совєцький строй не намагалися повалити. Ми просто хотіли, щоб люди знали, яка гарна українська мова й полюбили її, ми хотіли, щоб більше не нищилась українська культура і щоб слово «українець» не було синонімом до слів «селюк», «недотепа», «неосвічений». Ну, от — колядки. Про ці одеські колядки вже легенди ходять. Мабуть, і Вам про них розповідали вже багато. То теж була дивовижа для Одеси в 1965 році. А ми ж їх організовували зовсім не для підриву совєцького ладу, а для того, щоб відродити для людей такий гарний, такий доброзичливий народний обряд. Нам просто було цікаво колядувати, нести людям у хату радість, бачити, як люди тішаться, радіють. А виявляється, що це був якийсь мало не подвиг. І багатьох з нашого гурту тоді на «душеспасительні» бесіди викликали, залякували, розказували, які небезпечні вороги оті Різникови чи Могильницькі, що їх «на манівці» зманюють.
Розумієте, ми просто жили і хотіли правди, хотіли бути собою. От питають: «Як, ти зі Стусом знайома?!» Так, знайома, але ж коли я з ним була знайома, то хіба я знала, що він стане такою прославленою людиною? Ми просто дружили, ходили разом, сміялися разом. Я не маю чого розказати такого героїчного і легендарного. Це було просто живе життя людей, які жили Україною, які в душі носили Україну і які хотіли, щоб Україна для всіх була такою дорогою, як і для нас.
Отже, і з Ніною Антонівною мені було дуже цікаво, тому що, по-перше, у неї була величезна бібліотека, там можна було заритись і сидіти, прочитати дуже багато цікавого, а по-друге, тому, що вона сама була для мене цікава, а по-третє, ще і тому, що ми з нею зустрічалися з дуже багатьма цікавими людьми.
Я не можу сказати, який це був рік, але це був або 1965, або 1966 рік. Я тоді саме приїхала з колгоспу — якісь помідори чи виноград ми, студенти, цілий місяць збирали, і, ясна річ, що я приїхала до Ніни Антонівни, а не в гуртожиток. Коли я зайшла в хату, назустріч мені вийшов такий високий гарний хлопець. І в мене таке враження, що з вусами, але мені здається, що Василь Стус інколи вуса не носив. Але він мені чомусь запам’ятався з вусами, бо я кажу: «О, ще один Гонта!» А тоді якраз була пошесть пам’ятники літературним героям ставити, і з мого брата Сашка Могильницького ліпили погруддя Гонти для уманського пам’ятника. Сашко мав бути відлитий в образі Гонти. А тут оцей хлопець, я на нього глянула, а він мені — точний Гонта. І я кажу: «О, от з кого треба було Гонту ліпити!» Ніна мене знайомить — Василь Стус. Мені це прізвище на той час нічого не говорило, але я просто знала, що в Ніни Антонівни пересічних людей не буває, вона з ними не знається.
Тоді прийшов Олекса Різників, розмовляли про вірші, про літературу, про спільних знайомих, бо спільних знайомих було багато, про вечір, присвячений перегляду «Тіней забутих предків». Коли прийшов Олекса, вони навперейми читали один одному вірші. Я якось тушувалася, не дуже вилазила з читанням своїх поезій, хоча ще перед тим я Василю прочитала один вірш, якраз свіжий. Він був дуже жіночний, ніби від імені вагітної жінки, і закінчувався тим, що «і сонячна маленька таємниця тихо-тихо зріє у мені». Василю то дуже сподобалось, він казав, що чоловік ніколи б так не міг написати, що тільки жінка може так тонко, так ніжно сказати про такі речі, про які, мовляв, і не говориться. А вони з Олексою сиділи і читали вірші один одному. Мене вразив Василів вірш, присвячений Івану Світличному, де був вислів «вусате сонечко». І я тоді подивилася на Василя зовсім іншими очима. Я зрозуміла, наскільки при оцій мужній зовнішності, навіть суворій, наскільки серце в нього «з розчиненими дверцями», наскільки він ніжний всередині. Аж цнотливо ніжний! Тому що я Івана Олексійовича дуже добре знала — я їх усіх трьох знала, отих «стовпів шістдесятництва»: Сверстюк, Дзюба та Іван Світличний, я з ними всіма була знайома, але від Дзюби я дуже на відстані була, я його боялася, мені здавалося, що він дуже суворий, дуже критичний.
З Євгеном Олександровичем я згодом листувалась, тоді вже трошки зрозуміла, який він. А до того мені Сверстюк здавався надто іронічним, і я боялася потрапити під стріли його іронії. Він ніколи багато не говорив, але часом як скаже одне слово, то того слова досить, щоб зовсім знищити людину.
А Іванко був дуже добрий, і коли я почула ці слова... Іванкові я возила свої вірші, він їх аналізував. Коли він узяв мою збірку, то зустрів мене так: «Боже, Галинко, ти знаєш, ти мені просто щастя принесла — це ж такі прекрасні вірші! Ти знаєш, я просто щасливий, що прочитав твої вірші!» Потім я зрозуміла, що це для того, щоб я не злякалась зауважень, яких у нього був цілий міх. А тоді, коли ми залізли «на голуб’ятник» — у нього там було кілька східців, так кімнаточка, — і вже сіли впритул розглядати ці вірші, пішли зауваження. Але теж це в нього якось м’яко, по-доброму виходило, якось отак: «Ти ж дивися — це ж чудово! Це ж так, це сяк — а оце... ну що ж оце ти пишеш? «Я-ка-ка-ла-муть» — ну що ж це ти пишеш? Ну як ти таке можеш писати? Ти ж не тільки пиши, а й іноді читай написане, слухай, як воно звучить...» Тобто він міг так зробити зауваження, що абсолютно не соромно було. Я пам’ятаю, ми дуже сміялися, що в мене було слово «ілюстрація» написане з двома «л», а він мені каже: «Галю, філолог, ану йди подивися, що тут у тебе?» Кажу: «А що, хіба треба з одною?» А він каже: «Ну, а як же ж ти думала?» — «Тю! Іди знай!» Так наче це можна запросто не знати. Не було соромно — можна було посміятися над тим і знати, що він тебе не осудить., що він тебе сприймає такою, як ти є. А що в тебе не все гладко, то те все таке, що його можна поправити, вивчити. Тобто, не так, що «ти дурна» чи «бездарна», а «ти розумна, здібна, тільки оцього й оцього ти не знаєш, це треба вивчити, а оцього навчитися». Дуже багато він мені дав саме як критик. Я його дуже любила.
І раптом я зрозуміла, що немає іншого слова, яке б охарактеризувало Івана Олексійовича, крім отого «вусате сонечко». Я тоді страшенно полюбила Василя за те, що він відчув Івана Олексійовича саме так, як його можна було відчути і як його мала відчути найтонша, найдоброзичливіша людина.
Василь, як уже їхав додому, то якісь там вірші шкрябав і читав так рубано: «Але хто поверррне ррруки, рррухи рррадощі нам? Але хто уперррто вік рррубатиме хащі?» Мене зацікавила ця ритміка, і я сказала, що це екзистенціалізм на рівні Лесі Українки «Я на гору круту, крем’яную буду камінь важкий піднімать» — така ніби повна безнадія в тому вірші, і разом із тим все-таки оцей мобілізуючий мотив, що не дає людині впасти, загубити себе — так би я сказала. Коли Василь від’їздив, я попросила, щоб він мені цей вірш переписав. А він каже: «Ну нащо він тобі здався?» — це так завжди. А тоді каже: «Та на, бери, але... Ні, я тобі краще вишлю, тому що дівчині негоже такий помазаний, почерканий клапоть паперу давати». А я кажу: «Ні, можеш дати — я збережу, і коли ти станеш знаменитим поетом, то я тоді буду досліджувати твою творчість. Як ото в класичних статтях про Пушкіна є автографи, так і я опублікую цей твій автограф. Буду показувати й досліджувати, що ти змінював і для чого». Посміялися, і на тому скінчилося.
Вдруге ми бачили Василя Стуса через рік. То була або дуже пізня осінь, або дуже рання весна, але то було після того, як розтав сніг, бо я запам’ятала, що були дуже великі калабані. У нас на факультеті оголосили, що має виступати Віталій Коротич. А тут Василь приїхав, і я зразу до нашого керівника літстудії професора Недзвідського. Професор Недзвідський мене дуже любив, тому що я в нього з третього курсу була в дисертантському семінарі, він мене готував на захист дисертації і любив мене за те, що я могла щось цікаве написати. Я до нього підхожу і кажу: «Андрію Володимировичу, а можна, щоб на вечері, де буде Коротич, виступив ще один поет із Києва? До нас приїхав Василь Стус, ой, Ви знаєте, такий цікавий поет!» Андрій Володимирович каже: «Ну, а чого ж не можна? Він десь друкувався чи ні?» — «Так, — кажу, — він друкувався, в «Дніпрі» друкувався, але він більше друкував переклади». — «А він що, перекладає?» — «Так, — кажу, — перекладає. Він Рільке перекладає, він і англомовних перекладає, і німецькомовних». Андрій Володимирович зацікавився, бо як римувати, то всі знають, а щоб перекладати, то ще й мову треба знати, а наші радянські студенти не дуже готові були... То він зацікавився, каже: «Ну, то приводь». Добре. Я приходжу, кажу: «Так, Василю, готуйся, ти в нас сьогодні на вечері виступатимеш з віршами». Він: «Я?» А це ж було, коли він уже був фактично вигнаний з усіх журналів. По-моєму, він тоді в біологічному інституті працював, а може вже й був вигнаний з нього.
В. Овсієнко: В біологічному? У біологічному працював Сверстюк, а Стус спершу кочегаром, а потім у Центральному державному історичному архіві працював.
Г. Могильницька: Мабуть, я щось переплутала, але я знаю, що він уже ніде не виступав, уже його ніде не друкували. І він так якось трошки аж злякався: «Що, я?» Кажу: «Так, буде Коротич, і ти будеш виступати». Він засміявся, а потім каже: «Ти не боїшся, що ця авантюра тобі не минеться даром?» Я кажу: "Нічого мені не буде." – "А як з інституту полетиш, що будеш робити?" Я кажу: «Заміж вийду». Він засміявся й каже: «А як ніхто не візьме, то що буде?» Ніна Антонівна каже: «Не хвилюйся, ми її обов’язково «прістроім за харошего чєловєка»... Отак сміх сміхом, але Ніна Антонівна каже, що може всяке бути, давайте якось домовимось, як ми маємо розташуватися, тому що треба всім усіх бачити, бо, не доведи Боже, от схоплять його та й повезуть, як Святослава повезли. Я кажу: «Так, я буду коло Василя триматися, а Ви, Ніно Антонівно, беріть щось таке яскраве, щось червоне беріть, щоб я весь час бачила цю червону пляму». Я ще раз повторюю, що ми просто жили, ми сміялися і дуріли. Тобто ми не думали, що робимо щось таке, що згодом комусь буде цікаво знати. Ніна Антонівна дістає із якогось загашника страшний, поламаний берет, але яскраво-яскравущого червоного кольору, той берет на голову не налазить. Вона як ото в клоунському ковпаку, але мужньо надіває той берет, бо треба червоне, а червоного більше нічого немає, і ми йдемо на той вечір.
В. Овсієнко: А де цей вечір був?
Г. Могильницька: А цей вечір був у нас на філологічному факультеті університету, в Малому провулку факультет знаходився, великого нового корпусу ще тоді не було. На третьому поверсі у нас актовий зал, шум скрізь... Відкрив цей вечір Андрій Володимирович, а ми з Василем у першому ряду сидимо, але Василь сидить у самому кутку. А з протилежного боку на сцені стоїть низенький столик, за ним сидить Коротич. Андрій Володимирович його оголосив, і Коротич читав вірші. Довгенько він читав, а тим часом на стіл клали записки. Коротич уже втомився читати і каже: «Я подивлюся записки і трошки відповім на ваші питання». Він сів до того столу і вже навсидячки мав відповідати на запитання. А Андрій Володимирович мене питає: «Де той ваш Стусь?» Як зараз пам’ятаю, він його назвав «Стусь»: — «Де той ваш Стусь? Є ваш Стусь?» Кажу: «Є». Каже: «Може, поки Коротич із записками розбереться, то я дам йому слово?» Я кажу: «Добре». — «Ну, то давайте». Він вийшов і оголосив, що перед вами буде виступати молодий поет із Києва Василь Стусь. Василь вийшов, сказав перше слово, Коротич подивився на нього — і в нього щелепа впала, він став червоний, як рак. Подивився на того Стуса, на зал, ті папірці, що в руках держав, зіжмакав, зіжмакав і кинув на столі, мовчки встав, аж ледь стілець не перекинув, і геть зі сцени.
В. Овсієнко: Пішов за куліси чи через залу?
Г. Могильницька: Ні, там не було виходу. А сцена в нас невеличка, що можна було просто ступити з неї, навіть без східців. Він зі сцени — і геть із зали. Я пам’ятаю, що хтось із наших хлопців-студентів, університетських поетів, письменників, побіг за ним. Я не бачила хто, бо в мене інше переживання — мені ж треба одним оком косувати, чи Ніна на місці в своєму червоному береті, а тут треба зирити, щоб із Василем усе було в порядку.
Довго він читав вірші, тому що Недзвідський, очевидно, очікував, що Коротич повернеться. А сцена низенька, я в першому ряду, то він із-за куліс до мене підійшов: «Де Коротич?» Кажу так спокійно: «Втік». — «Як утік? Куди втік?» — «Геть утік!» — «Чого?» — «А того, що Василя злякався. Видно, злякався на одній сцені з Василем сидіти». А дід же, професор наш, нічого не знав, він не в курсі справи, він був чистий, як янгол. І він каже, так дивлячись на Василя: «А він хіба що?..» Хотів запитати, чи не з опальних він. А я перебила та й кажу: «Ото-ото!» То він якось там мене назвав: «Ти хочеш діда до інфаркту довести». Кажу: «Нічого не буде, Андрію Володимировичу».
А Василь тим часом читає вірші, читає, а тоді на мене так подивився, здвигнув плечима та й каже: «Та й що — ще читати?» Тобто він мене питає, тому що я йому казала, щоб кілька віршів прочитав. «Та й що — ще читати?» І руки розвів. А зал же не бачить, що він персонально до когось звертається — зал вирішив, що це він у нього питає, чи ще читати, і як ревне: «Ще читати! Ще читати!» І плещуть. То Василь на такий тріумф ще трохи почитав. То був просто тріумф. Василеві вірші дуже сподобалися, манера його — ну, Ви ж знаєте, як він читав.
А тоді ми благополучно пішли додому. А оскільки, як я сказала, були дуже великі калабані, а в мене тоді один чобіт був геть без підметки, протоптана підметка була зовсім, то я мусила взути туфельки, а туфельки були не такі добротні черевики, а якісь літні піжонські «лодочки». І я в тих піжонських «лодочках» стрибаю через ті калабані. Вийшли ми на Чижикова — нам треба було від вокзалу їхати 29-м трамваєм. Вийшли з Пушкінської на Чижикова, а там — ну ціле море. Я якимось чином чіпляюся до Василя, він бере мене під пахву і переносить через цю калабаню. А в мене ж язик тимчасом не спиняється, рот не закривається, і я кажу: «От я їм свиню підсунула! От я їм свиню підсунула!» Тобто що дала змогу виступити Василеві, а тепер усе це будуть розгрібати. «От я їм свиню підсунула!» А Василь з тої розгубленості — гоп! — та й впустив мене в ту калабаню. Та й каже: «Цебто, стій, стій, цебто кого ти їм підсунула?» — «Та тебе ж!» — «Ну, — каже, — спасибі тобі...» А тоді глядь на те, що я майже на півноги вище кісточок у воді, та й нагадав, що я в туфликах, і каже: «Ой, вибач, я забув — чіпляйся до мене». Кажу: «Спасибі, тепер я й сама вмію!» — і попливла через цю калабаню.
А Ніна вже раніше перейшла — там такий круглий скверик. Ніна стоїть, тим беретом б’є об коліна, регоче, тому що вона раптом побачила, що я в своїх «лодочках» опинилася в тій калабані. Ми стоїмо посеред калабані і ведемо бесіду. Вона не знає про що, але збоку це було дуже смішно.
Так ми зробили Василів вечір. Після того нашого Недзвідського Андрія Володимировича (уже покійного, Царство йому Небесне!) викликали, він прибіг до мене і каже: «Мене викликають давати пояснення відносно Стуса». Я йому: «А Ви при чому, Андрію Володимировичу? Ви при чому тут?» — «Тому що я допустив». — «Андрію Володимировичу, а Ви їм скажіть: а ви що, мені давали список усіх опальних поетів України? Ви мені давали список, кого не можна допускати до виступу? Якщо вони Вам давали, то тоді Ви, звичайно, винні, а як не давали, то звідки Ви можете знати — бо їх он стільки розвелося, цих поетів, і Ви не можете кожного знати, хто хороший, а хто поганий. Валіть на мене — скажете, що підійшла до мене моя студентка і сказала, що от приїхав поет. Може, й вона не знала, що він опальний, звідки Ви знаєте? А я вже якось відбрешуся».
А в мене вже був досвід спілкування з ГБ такий, що вже далі нікуди. Їм було тяжко зі мною говорити, тому що я говорила відверту правду, щиру, красиву — я ні в чому їх не дурила, я все говорила щиру правду. Наприклад, коли мене викликали до Куварзіна... Там зі мною слідчі говорили-говорили, «спасали» мене «спасали» а я не «спасаюся», то вони мене вирішили налякати і повели до генерала Куварзіна — до начальника Управління КГБ Одеської області. Це було після того, як Караванського вже забрали, а ми таки продовжували ходити до Ніни і цікавитися долею Караванського. То він мені розказував, який Караванський поганий — що він і шпигун, і такий, і сякий, і ворог Радянського Союзу. А коли мені тривожно, то я беру цигарку в зуби. То я ногу на ногу перекинула, цигарочка в мене така довга-довга (були тоді якісь цигарки дамські, такі тоненькі та довгі), та метрова цигарка в мене в руці, й кажу так спокійно до нього: «Я прошу прощения, Вы для чего здесь сидите?» А він отетерів і каже: «Как для чего?! Мы — КГБ! Мы — госбезопасность!» А я до нього: «Какая вы госбезопасность? Ви — самая настоящая госопасность, яка тільки може бути на світі!» Він бігав навколо того зеленого столу, кричав-кричав, а я кажу: «Ви не сваріться на мене — чого Ви на мене сваритеся? Ви дійсно найбільша госопасность, яка є. Ви на стражі, ви бачили, знали, який поганий Караванський — що він і ворог, і шпигун, хто тільки хочеш, і ви бачили, що я, такая нежная и хрупкая девочка, дружу з ним, ходжу з ним, спілкуюся з ним, і багато молодих людей з університету з ним товаришують, — то що ви, як госбезопасность, мали б зробити? Ви мали прийти до нас в університет, стати на трибуну, дістати документи і сказати вголос, що от, діточки, ви ходите з отаким от чоловіком, а він такий, такий і такий. І дати нам ці документи побачити. Оце б ви були госбезопасность, це б ви мене застрахували від життєвих помилок. А ви що зробили? Ви як злодії вкрали чоловіка і вивезли в Мордовію — і хочете, щоб я Вам повірила, що цей чоловік поганий, а ви хороші?» Тобто я не грубіянила, не лаялася, але я просто говорила так, як воно є, і то було цікаво і, між іншим, смішно.
Так от, я вже не дуже й боялася. Зі мною вже стільки було всяких розмов і всього, що я не дуже боялася. Мені відговоритися, чому Василь опинився на сцені — уже не складало труднощів. Мене викликали, спитали. Що я сказала? Сказала, що це мій товариш... Ні, було так: «Нас не цікавить, як він опинився на сцені — це ми вже все знаємо. Это для нас не тайна, мы знаем, как вы его привели, мы знаем, как Караванская пришли в своем красном берете — мы все это знаем, это все для нас не тайна. Нас интересует только одно: почему он приехал, зачем он приехал к Караванской? Чем они занимались с Караванской?» А я кажу: «А хто вам сказав, що він приїхав до Караванської? А може він приїхав якраз до мене? І може він займався не з Караванською, а зі мною?» Я їх вибивала такими аргументами. «А чого він приїхав до вас?» — «Скучив, то й приїхав. Скучив за мною, хотів побачити мене. От і все — якщо я скучила за кимось, то я поїду та й поспілкуюся, і що ж тут такого?»
Одним словом, з Василем була така цікава історія. Мені здається, що це був єдиний Василів виступ в Одесі. Кажуть, що Василь приїжджав іще — або в 1964, або в 1963 році, ще коли солдатом був. Він був в армії чи ні?
В. Овсієнко: Він три роки служив, до 1962-го.
Г. Могильницька: Хтось мені розказував про це, але тоді я його не бачила і тоді я його не знала.
В. Овсієнко: Він навчався в аспірантурі з 1963 року.
Г. Могильницька: Хтось мені казав, що він до того раз був в Одесі, але я того не знаю.
Що я хотіла сказати? Дуже мені прикро було колись читати в газеті «Шлях перемоги» — очевидно ж, пан Дужий писав, його стаття була чи дослідження про родину Шухевичів, і там була така фраза, що Юрко Шухевич удруге потрапив в ув’язнення через Ніну Караванську, тому що коли Ніна Караванська потрапила в таку ситуацію, що її мали арештувати, то, рятуючи себе, вона поїхала ховатися до Юрка в Нальчик і таким чином його підставила, мовляв. А Юрко в той час писав якусь книжку чи спогади, то прийшли слідом за Ніною, зробили обшук і те вилучили, і Юрко таким чином був ув’язнений вдруге. То найголовніше з того, що я говорила, що було б для мене важне — щоб про це знали люди: не ховалася Ніна Строката ні від кого і ніколи, не ховалася вона від арешту, вона дозволяла собі такі речі, які, я абсолютно переконливо кажу, не дозволяла собі жодна жінка і навіть, мабуть, Оксана Мешко. Або хіба що тільки Оксана Мешко могла собі таке дозволити, як дозволяла Караванська. Вона весь час ішла ва-банк. Вона була дуже обережна, її голими руками взяти не можна було, але там, де вимагалося смілості, у неї було достатньо смілості йти напролом.
Ще коли я була в Одесі, бо я після Одеси мала призначення в Балтське педучилище, а через три роки мене вигнали з того Балтського педучилища, звинувативши в тому, що я з викладання української мови і літератури вихолощую комуністичну ідейність, пропагую буржуазний націоналізм і націоналістичних поетів — а то були Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, яких ще тоді не було в програмі. Але в мене в програмі була сучасна література. То очевидно, що я ж не могла в темі «Сучасна література» говорити не про шістдесятників, а про когось іншого. Так що похвалитися, що я якийсь подвиг учинила і дуже щось там пропагувала не те, що треба, я не можу, тому що я розказувала те, що було на той час в літературі найкращим, найсучаснішим. І, як ви бачите, сьогодні в хрестоматіях є всі ці поети. Поетеса Наталка Поклад, яка, виявляється, вчилася в Балтському педучилищі тоді, коли я там працювала, зустрівши мене на якомусь з’їзді Руху, призналася мені: «Я жила на квартирі з Вашою студенткою». Я в Наталки в групі не читала, а в тої дівчинки, з якою вона жила, читала. І вона каже: «Якби Ви знали, як ми заздрили Вашим студентам! По-перше, ми заздрили на те, що у Вас Тичину любили всі, а ми його ненавиділи, а по-друге, заздрили, що Ви їм розказували і про Василя Симоненко, і про Ліну Костенко, а нам наша вчителька не розказувала». Але я не про те...
Коли я була в Одесі, Ніна завжди казала — то так, ніби, як жартом: «От коли я відчую, що наді мною вже кільце замикається, що мене арештують, то треба буде переписати свою квартиру на Вас». Я завжди це сприймала як жарт. Але коли над нею справді згустились хмари, виявилось, що вона справді, мала такий намір. Але це рішення довелось перемінити. Вона до цього ставилась настільки серйозно, що спеціально приїздила в Криве, щоб пояснити мені: «Галочко, я знаю, що ця хата мала би бути Ваша. Але в Нальчику сидить без даху над головою Валя з двома дітьми і Юрко Шухевич. Я не можу не дати їм помешкання, як у мене є така можливість. Галинко, я буду мінятися на Нальчик. І хай мене забирають звідти, але ця квартира залишиться Юркові. Юрко теж довго не потримається, але діти його... Галинко, я розумію, що я б Вам мусила це залишити, але, Галинко, то внуки генерала Шухевича». Мені трошки ніяково було від того... Хай Господь милує мене, щоб я хотіла, щоб та хата взагалі кому-небудь діставалася — я хотіла, щоб Ніна в ній жила весь вік і щоб я могла спілкуватися з нею. Але вона будувала плани, як розпорядитися своїм майном у разі арешту. Вона твердо вирішила, що я маю лишитися на тому господарстві. А потім, все зваживши, сказала: «То син генерала Шухевича, внуки генерала Шухевича, і я мушу все зробити для них». Вона болісно вирішувала цю проблему. Я — боронь Боже, усе це сприймала за жарт, а вона в своїй голові вибудовувала лінію і відчувала, що наче це вона відмовилась від свого першого слова. Повторюю, вона мене дійсно любила, вона дійсно хотіла мені неба прихилити, але тут вона зробила те, до чого її совість зобов’язувала і обов’язок перед покійним Романом Шухевичем. І я її підтримувала в цьому.
Я знаю, з якими труднощами вона той обмін робила, як важко було ті речі переправити, я знаю, як сиділи в неї Марійка Овдієнко, а Льоня Тимчук кожну шматину ледь не під пресом скручував, щоб помістити ті речі в чемодани — це була ціла епопея з переїздом у той Нальчик. І раптом я читаю, що Шухевич через Ніну потрапив в ув’язнення, тому що вона, рятуючи себе, пішла ховатися в Нальчик! Усе це було зроблено виключно для того, щоб Валя з дітьми лишилася в своїй хаті, а не просто неба. Я тоді написала листа в «Шлях перемоги» з уточненнями. Я лагідний, добрий лист написала, що це трошки не так, що це помилка, що це писали люди, які просто не знали причини цього вчинку. Але мені відповіді не було, не було і спростування в тій газеті. Оце я хотіла б, щоб люди знали, що Ніна могла розпорядитися тою квартирою зовсім по-іншому, а їй ходило про те, щоб забезпечити житлом Юркових дітей. Це не кожна людина вміє робити: думати про інших, коли треба себе рятувати.
Коли заарештували Олексу Різникова, а потім Ніну, я вже була вигнана з усіх усюд, я вже сиділа, обкладена двома дітьми. Ясочці тоді було якихось півтора рочку.
В. Овсієнко: Як ім’я?
Г. Могильницька: Ясочка, Ярославка. Їй було півтора рочку. Мене тоді вже з тріском вигнали з Балтського педучилища. Причому, я тоді в останній день іще думала, що я якось там, може, втримаюсь, але мені тут же господиня — квартири я не мала, я весь вік бездомна ходила, — сказала, щоб я вибиралася, бо хтось до неї нібито має приїхати. Ніхто до неї не мав приїхати, але в мене тоді без кінця обшуки були, то їй це набридло. Я все склала, знайшла якусь жидівську комірку з вигнутою напівдугою підлогою, бо ніхто не хотів мене прийняти — двоє дітей: одному дев’ять, хлопчиську, і хоч він, знаєте, дуже хороший хлопчик був, але ж кожен думає, що це підліток, то буде там на голові ходити, а друга взагалі пискляточко тоді ще була. Не було їй і півтора рочку, бо вона народилася в квітні, а це був кінець травня, то тільки рочок їй був. То я вже знайшла якийсь закапелочок, де мені сказали, що пустять, і почала збиратися — замовила машину, щоб мене перевезли з тої вулиці на іншу, все повитягала, позбирала в ящики, в мішки.
А в мене ж хата завжди, як на атомній бомбі — в мене завжди було повно всякого самвидаву, чого тільки хочеш. І воно все в мене лежало так, що скільки до мене приходили з обшуками, то ніхто ніколи нічого не знайшов. Жодного разу в мене ніхто нічого не знайшов. А тут я все подіставала і попакувала в ящики і в мішки — у тайниках нічого немає.
Я стою на воротях і чекаю машини, вже за 15 хвилин третя пополудні. О 3-й має приїхати машина. Коли дивлюся — йде кілька чоловік, здається, четверо їх було. І один серед них — такий красавєц! А як тільки я бачила дуже гарного чоловіка, що він наближався до мене чи повз мене проходив, то я точно знала, що це гебіст і що він іде до мене. Вони мені завжди таких гарних хлопців виставляли, що я просто дивувалася, де вони їх беруть, таких високих, ставних, красивих на вид і розумних. От не було в мене співбесідника ГБ, щоб він був або телепень, або «якийсь собі» — вони завжди вибирали. Як я побачила їх — думаю: ну все, це по мою душу. А в мене ж усе витягнуто. Але думаю: ні, не може такого бути. Підходять. Той синьоокий і кучерявий каже: «Ми до Вас». Я посміхаюся широко і кажу: «Ласкаво прошу! А що вам треба?» — «Мы к Вам с обыском». В ордері написано: «По поводу изъятия валюты и золотых вещей, принадлежащих Резникову». Кажу: «О, то давайте! У мене там повна хата валюти і золота!» — «Нет, принадлежащих Резникову». — «Ну, якщо у Різникова є валюта і золоті речі, то він мені точно їх не лишав». — «Тем более — мы сейчас проведем обыск». Кажу: «Хлопці, тільки через мій труп! От майте мене за що хочете, але я вас не пущу зараз до хати». — «Чого?» — «Я дві доби все складала, в ящики все збирала, а ви мені зараз оце вивалите? Я найняла машину, ось-ось вона має бути — і ви зараз мені все це розкидаєте? А коли я тоді буду перебиратися? Боронь Боже — тільки через мій труп! Оце так, хлопці: погрузите мене на машину, бо я оце дивлюся, де взяти мужика, щоб погрузив мене. Ото погрузите на машину, завезете на нову хату, знімете — а тоді сядете і будете собі хоч до ночі розбиратися з тим ділом». — «Добре».
В. Овсієнко: Вони погодилися?
Г. Могильницька: А їм іншого виходу не було. Там моя баба Дарка такого лементу наробила, що жах! Під’їжджає машина. Беруть ці мої хлопці, тягають усі ті ящики — і на машину. Повантажили, сідають. Я ж ніколи не думала, що вони на це підуть, що вони дійсно будуть вантажити мене на машину і їхати. Сідають і їдуть туди, все зносять, а я вже не знаю, що далі робити. Якби ж я хоч пам’ятала, де в мене все те, що їм не можна бачити, в якому мішку воно покладене — а як там 5 чи 10 мішків з книжками, то я ж не знаю, де воно є. Я приходжу туди і кажу так: «Хлопці, ви собі як хочете, а я хочу їсти — я з восьми годин не ївши, а онде чотири години. Ото так: хочете — дивіться (а я знаю, що без мене вони офіційно не мають права робити обшук), хочете — самі отут дивіться, що хочете робіть (бо як мене нема, то я ж тоді скажу, що вони мені підклали що-небудь), а я йду щось купити, бо я вмираю, хочу їсти». Повернулась і пішла. Приходжу — все нормально, нічого вони не чіпали, нічого не розбирали. Перекинула я якийсь ящик вгору ногами, накрила якоюсь газетою, а принесла помідори, пляшку горілки, пляшку коньяку і метр ковбаси, поклала на той ящик. А вже до п’яти годин десь доходить. Кажу так: «Хлопці, оце тут їжте собі, пийте, а я зараз прийду — мені треба дитину з ясел забрати, бо п’ять годин».
Лишила все це й побігла. Прибігаю з малесенькою Ясочкою — а їх нікого немає, тільки той кучерявий і весь синьоокий, сидить біля того ящика з випивкою, ковбасою і помідорами. Мені вже стало трошки легше — я вже зрозуміла, що він відпустив тих своїх працівників і сьогодні вже обшуку не буде. Він, мабуть, їх відправив, бо бачить, що тут вино-горілку баба поставила — думає, що тут якась любов вийде. Я привезла ту Ясочку, сіла з ним, і ми ту горілку і той коньяк славнесенько з тими помідорами оприходували. Я не знаю, чи я там щось пила, чи не пила — я тоді ще Ясочку кормила, то в мене була вагома причина, щоб не пити з ним. Він почав до мене залицятися. А я ж бачу, що як я його віджену, то він свисне тих хлопців і хату переверне. То я вже роблю вигляд, що я й не проти того його залицяння, але хай він прийде, коли стемніє, щоб я дітей повкладала спати. Він мене попередив, що як я його обману, то він «сотрет меня с лица земли вместе с этой хибаркой», але пішов.
Зачинилася на великий гачок, позачиняла всі двері. Ніч, нема нікого. Я Ясочку поклала спати, а Толічок був уже в бабусі, в моєї мами. Поклала я ту Ясочку спати, а фіранок же на вікнах немає — всі вікна наскрізь просвічуються, все видно, і місяць такий... І раптом стукає в двері. Я знаю, хто стукає, і не обзиваюся. Сховалася в куток так, щоб у вікна постать моя не просвічувалася, зіщулилася і стою, боюся дихати. А він лупить у двері — страшне, що робить. Потім у всі вікна заглядає, стукає у вікна. А я стою в кутку і не обзиваюся. І раптом на найцікавішому місці моя Яська починає плакати. Уявляєте собі? А я ж роблю вигляд, що мене тут немає, що хата порожня. Хата замкнена, все зачинено — стукай собі, а нас тут нема. І тут Яся починає плакати. Боже, я ту Ясю на руки схопила з колясочки, швиденько цицю в ротик, вона засмоктала молочко, затихла, я стою в тому кутку з дитиною на руках і не обзиваюся, не шеберну. І раптом я чую: сусіди на тій жидівській вуличці, де будиночки близенько: «Что это за проститутки здесь поселились, что спать не дают? Не успела приехать — уже хахали ходят, спать не дают! Убирайся к чертовой матери, а то я на тебя сейчас горшок вылью!» Це до нього. І таким чином вони його відігнали.
Я швиденько, як вони його уже відігнали, ті мішки порозплутувала, похапала той самвидав, Ясоччині речі — і в степ, бо на автостанцію йти боялася. Степом кілометрів з вісім, мабуть, прошпандьорила кукурудзами та соняшниками, досиділа до ранку в пшениці якійсь, а тоді вийшла на шлях і спинила якусь машину, що йшла в сторону Кривого Озера. Мені ж більше нікуди було їхати, як до мами.
Так я вже й залишилася в Кривому Озері. Вітчим мені сказав: «З роботою я тобі допоможу, але жити ти з нами не будеш. Я хочу, щоб ми жили самі, не треба мені цих твоїх справ, не треба мені твоїх обшуків». То я вже мусила найняти — там була конюшня, яку переробили на житло. Вона така довга була, її посередині перегородили, зробили як сіни, одні люди з одного боку жили, а я вже найняла цю другу половину, бо не було звідки платити за хорошу квартиру. А друге — що ніхто з двома дітьми не брав, а третє — рідна мама тут живе, а дочка йде на квартиру — чого? Кожен же, уявляєте, що думає: мама не хоче з нею жити, а ми візьмемо її? Ви розумієте, яка була ситуація? Хай Господь милує, хай ніхто не мусить так прожити, як я прожила.
Оце там я поселилася з двома дітками. Як я там уже жила, як я там вже працювала... Я трималася тільки за рахунок того, що на двох роботах працювала за одну нижчу ставку.
В. Овсієнко: А що Ви робили?
Г. Могильницька: Вітчим мене влаштував у відділ народної освіти — це був якраз холерний рік, і там потрібен був методист.
В. Овсієнко: А який це рік холерний?
Г. Могильницька: А я не пам’ятаю який. Це, мабуть, сімдесят... Сімдесятий — це точно я пам’ятаю, це серпень сімдесятого року. Я в Кривому почала працювати 24 серпня 1970 року.
А через кілька місяців розкрутили, де я поділася, що я в Кривому і що у відділі народної освіти, то тоді секретар райкому викликав нашого заврайвно, і поставив вимогу, щоб мене прибрати. А шеф у нас хоч і не хапав зірок із неба, але був дуже впевнений у собі, дуже твердий, старий дядько, дуже заслужений, багато років був директором інтернату. То він їм сказав так: «Як ви дасте мені рівноцінного працівника — я її тоді звільню. Вона мені працює і за інспектора (а в нас не було інспектора), і за методиста. Підшукаємо толкову людину на її місце і звільнимо».
Що ще пригадую? Що ми — не пам’ятаю який рік, це ще Ніна була на волі, а я вже була в Кривому Озері. Тобто це має бути десь 1972 чи 1971 рік, отак. Приїхали Ніна. Мені повідомили, що помер у таборі Михайло Сорока — ми ним дуже цікавилися. Приїхала Ніна якогось дня і каже: «Галю, їдемо у Львів, сороковини пану Михайлові справимо, ми мусимо бути там з усіма разом».
В. Овсієнко: Можна точно вирахувати — Михайло Сорока помер 16 червня 1971 року в 17-му таборі в Мордовії.
Г. Могильницька: Так, то, очевидно, 1971 рік. Ми зібралися, я вже попросила маму, щоб вона побула з Ясочкою. Це тоді я Ясочку відлучила від грудей. Коли я їхала, то вже мусила сказати мамі, що мені треба їхати, а ви вже якось її побавите і вже заразом і від грудей її віднімемо.
Ми поїхали. Пам’ятаю, що панахида була у пані Олени Антонів удома. А це якраз тоді повернувся В’ячеслав Чорновіл. Тоді я вперше побачила Атену, до речі, бо я її раніше ніколи не знала, а з Оленкою ми товаришували. Рідко бачились, але ми були такі знайомі і близькі, що вірили одна одній. То ми туди приїхали, і то була для мене дуже важлива подія. Я православного віросповідання, хрещена в православ’ї, але про греко-католицьку церкву я дуже багато знала, та ніколи не бачила живого священика тієї підпільної Церкви. А тут якраз була греко-католицька відправа. Хто весь час був у цьому, для того все було звичне і, може, не цікаво слухати ту розповідь і читати, а для мене то було цілою подією. Я тоді вперше почула панахиду українською мовою. Я знала службу Божу старослов’янською, а це було вперше, коли я чула відправу українською.
Після того, до речі, я більше Оленки Антонів не бачила. Від Олени я трошки вчилася, як організовуваним допомогу політв’язням, їхнім сім’ям. Мені думається, що Оленка заробила собі Царство Небесне саме тим, що вони з мамою дуже багато пожертв збирали і допомагали людям.
В. Овсієнко: Це вона робила у Галичині, а Віра Лісова в Києві і довкола. А Ви згадували, що навіть щось для мене було?
Г. Могильницька: Колись мені, по-моєму, пані Надія Оранська передавала якісь гроші для сімей політв’язнів. То я пам’ятаю, що я тоді поїхала до Києва і частину грошей — я не пам’ятаю вже, чи то тисячу гривень, чи то скільки було...
В. Овсієнко: Тоді були рублі.
Г. Могильницька: Так, так, рублів, я передала Оксаною Яківною, бо начебто мені й було сказано, кому передати. Тільки я чогось думала, що Ви зветеся не Василь, а Віталій. Немає в нас політв’язня Віталія Овсієнка?
В. Овсієнко: Був Віталій Калиниченко у Васильківці на Дніпропетровщині.
Г. Могильницька: Ні, Овсієнко. Калиниченка я знаю по Штатах, у Штатах я з ним зустрічалась. Оце в мене плутанина була: чи Василь, чи таки Віталій. До Вас воно мало піти через Оксану Яківну. А друга, по-моєму, тисяча карбованців мала йти родині Василя Стуса. Пам’ятаю, це була така люта зима, лютий місяць, а який рік, я не скажу, але то була знаменна зима: лютіших морозів ніколи не було, ніж у ту зиму. А я ж, як завжди, взуття путнього не мала, у мене були такі дуже козирні чобітки на високому каблучку, але без будь-якої підкладки, тобто тільки шкірочка сама, і якісь там шкарпеточки. І я пішла шукати Валю. А я знала тільки телефон Валі, мені був даний тільки її робочий телефон. Сказали приїхати на станцію Святошин і звідти зателефонувати. Ми домовилися, що вона вийде на цю станцію, я стояла і чекала її. Замерзла я, як собака, зустрілася з Валею, віддала я їй ті гроші. Я з нею знайома не була, це я бачилася з нею один-єдиний раз, ні вона мене не знає, ні я її не знаю
Мені було дуже жаль її, а з другого боку, дуже мені було прикро, що ніби Валя якось сказала, що ми винні в тому, що Василь сів другий раз. Що можна було його не вплутувати в ту Гельсінську групу. Хіба ж його хтось вплутував, хіба ж його можна було стримати? Він же сам скрізь рвався, де тільки можна було щось зробити, у нього душа на те горіла, а вона каже, що можна було б йому не дозволити, можна було йому сказати, що ми тебе не приймаємо, що ти тут нам не потрібний. Я тоді сприйняла це як докір і собі. Мені, знаєте, було дуже прикро. Потім, коли я перечитувала «Марусю Чурай» Ліни Костенко, те місце, де Іскра приходить на суд Марусі і каже: «Людей такого рідкісного дару хоч трошки, люди, треба берегти», мені Валині слова весь час відгукувались, що, може, ми не праві, що ми не зберегли таку людину, бо «людей такого рідкісного дару хоч трошки, люди, треба берегти». Я з Ліною Костенко про це не говорила. Я з нею була на похороні В’ячеслава Чорновола, ми всю дорогу йшли поруч, я хотіла щось сказати на цю тему чи просто запитати в неї: «Що Ви мали на увазі, Ліно Василівно?» Але вона не захотіла по той роман говорити — каже: «Він мені вже вухами ллється, я стільки через нього мала і доброго, і поганого». Але я точно знаю, що коли вона писала ці слова, то думала про Василя.
В. Овсієнко: Так воно і є.
Г. Могильницька: Мабуть, і Ліна — це та людина, яку треба берегти, бо то також рідкісний дар. І той Караванський, який мав би сьогодні бути почесним громадянином міста Одеси і щоб перед ним за три кілометри шапку скидали — а ми не можемо цього зробити. І Ніна, яка загинула десь на чужині — то ми таки винні в тому, що ми не вміємо один одного любити і берегти. Нам здається, що ми робимо щось, що ми летимо вперед, а що біля нас люди розсипаються, розпадаються — ми вже аж коли спинимось, то тоді оглянемось на пройдений шлях, і побачимо: Господи, скількох же ми втратили! Так що нам треба думати про тих, хто ще є поруч із нами, щоб ми потім не спогади писали, а щоб їх живими показували.
В. Овсієнко: І сказано: «Помагайте один одному, а особливо своїм по вірі».
Г. Могильницька: Так, своїм по вірі — по вірі не тільки релігійній, а по духу, по ідейності, по світорозумінню.
В. Овсієнко: Коли я готував книжечку спогадів про Оксану Яківну Мешко «Козацька матір» (ми заходилися збирати кошти, щоб поставити їй хреста на могилі, бо ж стояв тільки хрест мамин, вони ж в одній могилі поховані) — то тоді мені пригадалися слова зі Святого Письма, де сказано, що за шість днів до Пасхи іудейської Ісус ночував у домі Лазаря у Віфанії. Там була Марія Магдалина, і вона принесла дороге миро, помила Ісусові ноги, витерла їх своїм волоссям і вимастила йому ноги тим дорогим миром. А Іуда питає: «Нащо то? Можна було продати те миро за триста динаріїв і роздати жебракам». Я тут, може, неточно цитую, але мені так хочеться — що Ісус каже: «Облиште її — це треба не Мені, це потрібно її душі. Жебраків завжди будете мати з собою, а Я з вами не завжди». Я поставив ті слова в передмову до спогадів Оксани Мешко «Свідчу».
Г. Могильницька: Так, не завжди — так воно є. По-моєму, якраз про нас сказано.
В. Овсієнко: Треба вчасно вшановувати достойну людину. А ще я пригадав слова Патріарха Володимира. В останній день свого земного життя, зранку 14 липня 1995 року, він ще освячував виставку одного художника в музеї Шевченка та й сказав там, що духовний подвиг не пропадає намарно — завжди знайдеться хтось, щоб про нього засвідчити. Принаймні, ми мусимо засвідчити про отих подвижників духа, кого знали. І я Вам дуже вдячний, що Ви розповіли так багато дуже цікавих і важливих речей про людей, котрих уже немає. Але треба довести цю розмову до кінця, бо Ви ж і після того ще жили, то треба означити, принаймні, пунктиром, основні віхи — що Ви робили і робите. Вже ж Ви письменниця, у Вас є книжки — принаймні назвіть ті книжки, коли вони виходили.
Г. Могильницька: Ви знаєте, мені якось ніколи не вистачає часу говорити про себе. От я читаю лекції в Інституті вдосконалення вчителів, веду лекції для вчителів української мови і літератури. То в мене є ряд тем. Перша — це «Книга буття українського народу», друга тема — «Розстріляне відродження». Я розглядаю літературу перших трьох десятиліть ХХ століття в контексті загальноєвропейської літератури і в зв’язку із розвитком тогочасних філософських тенденцій. Ви не звертали увагу на те, що в нас література, поява нових напрямків, течій ніколи раніше не пов’язувались із розвитком філософської думки? Отако: з’явився новий напрямок у літературі — так, наче його хто із пальця висмоктав! А воно ж все залежало від людських пошуків сенсу буття, шляхів удосконалення світу, від розуміння самого феномену людини і її потреб. І кожен напрямок, власне, відображає певну філософську концепцію. До речі (це я зовсім недавно відкрила для себе) — навіть елементи філософії екзистенціалізму можна простежити в українській літературі ще в творчості Сковороди. А ідея свідомого вибору, бунту особистості проти абсурдного світу Камю, яка, якщо дивитися «в корінь», стала підставою для присудження йому Нобелівської премії, була висловлена за півстоліття до нього Лесею Українкою. Я маю на увазі не тільки «Contra spem spero», де ця ідея виражена в сконцентрованому вигляді, а й менш популярні, чи й зовсім непопулярні її твори, як «Триптих», «Завжди терновий вінець», «Іфігенію в Тавриді» й ряд інших.
Ми просто ще не навчилися читати нашу літературу по-справжньому і зовсім не вміємо гордитись нею. До речі, щодо «читання по-справжньому»... У нас ще й досі багато творів трактуються так, що їх хоч бери й із програми викидай, бо те трактування — часто просто висмоктане з пальця — ніяк не узгоджується із нинішніми реаліями й потребами. Ну, як можна молоді, яку готуємо до життя в демократичному суспільстві, втокмачувати в голови, що народ можна учити страхом, а «кроткий вік без крові не создать», що аби виросла на «державному полі» благодать, його треба «роками корчувать, як дикий ліс», що «аби людей к добру призвичаїти», треба «стинати чимало голів». Там, правда, сказано «чимало голів злих», але ж за текстом голови стинаються й долі ламаються якраз не злі, а добрі! І нічого! «Ярослав допускався помилок, іноді страчував і безвинних, але все це він робив для блага держави й прийдешніх поколінь». Та не хочу я, щоб мої учні росли з переконанням, що хтось має право їхні голови стинати і їхню кров проливати в ім’я навіть самої найкращої й найсонячнішої держави. Не треба мені держави, побудованої на невинній крові! Ми вже мали таку! То давайте так і будемо говорити: що твір був написаний Кочергою в час радісного піднесення, викликаного перемогою в Сталінградській битві, що прототипом Ярослава Мудрого був Сталін, про злочини якого письменник добре пам’ятав і, до речі, перший в підцензурній літературі осмілився заговорити про них, намагаючись їх виправдати інтересами держави. А ще пригляньмося до стосунків того Ярославового Києва й Новгорода із його «тисячами знищених мужів іменитих» та до сумнівів Ярослава-Сталіна щодо участі Новгорода у війні на його боці... Та проведімо паралелі Київ — Москва, Новгород — Київ. Прочитаймо, як прикладом свого героя Кочерга підказує Сталіну, як він має віддячити Україні за її «службу, вірність і добро», — і нам вдух стане зрозуміло, чому Харківський театр за спектакль за драмою Кочерги отримав Сталінську премію, а сам Кочерга — дулю. І то Слава Богу, що тільки дулею й обійшлося, бо міг би отримати й дещо гірше.
А література ХІХ віку!.. Там же до неї рук та дрюччя треба, такого про неї понаписували, і якраз того, чого там нема. А те, що є — не хочемо чи не вміємо бачити. Ото я зараз і зайнялася проблемою адекватного прочитання української класики — цікаво, страх!
В. Овсієнко: А все-таки, в яких роках виходили Ваші книжки? Можете хоч би перерахувати?
Г. Могильницька: Василю, не можу! Тому що нема чого рахувати. У мене фактично немає книжок.
В. Овсієнко: А одна ж отут лежала?
Г. Могильницька: Василю, я була абсолютно ізольована від усього. Перша моя книжка виходила 21 рік. Ліна Костенко 17 років видавала свою книжку, а я 21! Я нічого не могла опублікувати. У мне вийшла манюнечка дитяча книжечка в 1978 чи 1979 році. Вона називалася «Скільки в світі сонечок». Така світла-світла, гарна книжечка, а лежала вона 8 років у видавництві. Вийшла вона не завдяки мені, а завдяки прекрасній жінці, хто її не знає, то хай би знав — вона називається Євгенія Горєва, редактор. Коли я в Балті працювала, то впорядкувала і запропонувала «Веселці» книжечку колискових народних пісень. Для дорослих видавалися колискові пісні, а для дітей ні, не було такого святкового, радісного ілюстрованого видання. Я туди ввела і такі, що я їх не бачила надрукованими, чисто домашні наші, і відправила в ту «Веселку». Кажу, що треба зробити таке видання для дітей — це ж такий подарунок, це ж така краса! Хай вони пальчиком тикають, де той сон, дрімота, де в зеленім борі ходить дід по горі — це ж дуже цікаво! І та книжечка вийшла. Це була взагалі перша книжечка українських колискових пісень для дитячого читання. Та Євгенія Горєва зацікавилася мною, ми з нею підтримували стосунки. Вона каже: «Галю, а чому Ви не даєте своїх дитячих віршів?» А я кажу: «А Ви звідки знаєте, що я дитячі вірші пишу?» — «Я знаю, бо не може бути, щоб Ви не писали дитячі вірші». І я їй передала книжечку дитячих віршів. Вона 8 років лежала в видавництві — «непробиваємо».
Якось я приїхала в Київ і зайшла до цієї пані Євгенії. Зайшов головний редактор, а пані Євгенія каже: «Ну то скажіть — от сидить Могильницька — от скажіть їй, коли вже її книжка піде?» А він: «Не можу, не можу — нічого не піде. Бо в нас нема паперу. У нас соціальне замовлення зараз — на вірші для дітей про працю. У мене папір тільки під вірші про працю! Ви ж не пишете вірші по працю? То що я зроблю, коли я можу тільки про працю видати?» І пішов. А та пані Євгенія аж запищала: «Ой, та Галинко, зробіть йому про працю! Ну Галинко, ну зробіть! Ви ж можете». Кажу: «Не вмію я про працю». — «Ну, Ви все вмієте, Ви можете! Ну, Галинко, ну я вас прошу — ну, давайте перевіримо! Давайте зловимо його за язик!»
Я дала слово, що я зроблю вірші про працю, і поїхала. Прислала ту збірочку з віршами про працю. Рецензувала її Тамара Коломієць. Отже, Євгенія Петрівна мала слово редактора, що про працю — піде. А віршів про працю таки зовсім мало. Вони під редакцією Тамари Коломієць робили антологію — що від царя Панька поети писали для дітей про працю. То це аж отака-о невеличка книжечка вийшла. А видавали антологію «Мій рідний край» — то були вірші по рідну природу, про пори року. Це вже отака була книжка. А віршів про працю було мало. То вірші про працю в мене були такі: «Там за яром, де тополя, татко сонце стрів у полі. Трактористе, — сонце мовить, — дай мені свій трактор новий! Я на ньому, любий друже, покататись дуже хочу!» Це називалося «Чому весною сонечко раніше встає». «Усміхнувся сонцю татко: «Припізнилось ти, малятко, — трактор дав би я охоче, тільки ж зараз день робочий. Ти приходь сюди раніше, коли в полі сон і тиша, і катайся хоч годину, поки вийду я на зміну. З того часу кожен знає: день від дня раніш світає — це щоднини сонце ясне просипається завчасно, щоб до трактора поспіти, поки сплять дорослі й діти. Та ніяк раніше тата не встигає сонце встати!» Ну, бо як же передовик колгоспного виробництва та пізніше сонця встати може?!
Я це написала і читаю своїй 6- чи 7-літній Ясочці: «Та ніяк раніше тата не встигає сонце встати!» І раптом моя Ясочка мені в коліна: «И-и-и». Питаю: «Доцю, чого ти плачеш?» — «Мамусю, якби ти знала, як мені жалко того сонечка маленького!» А я собі думаю: ну, стара дурепо, як же це може бути, що воно, маленьке сонечко, встає-встає рано і ніяк не встигне? Ну хто ж я така, що я так оце написала? Я швидко зміркувала й кажу: «Доцю, так це ж мама ще не весь віршик прочитала, я ж іще не закінчила. Почекай, мама закінчить і тобі дочитає, не плач!» І вірш закінчувався так: «Вже як оранка скінчиться, татко трошки припізниться, і до нас у віршик цей сонце в’їде тракторцем». Ясочка моя була страшенно задоволена, що сонечко буде на тракторці їхати, вона малювала без кінця те сонечко, яке катається на тракторці. Так мене моя доня вчила писати дитячі вірші про працю.
І все, потім нічого не виходило. Ой, то така тяжка розмова. Мені писали рецензії так: ось отакі-такі-такі вірші, там Іван-Степан-Петро-Семен — оце вірші просто геніальні, але отакі, там Валя-Катя-Коля-Маша — це вірші такі, що вони нікуди не годяться, там і графоманство, й ідея невизначена, і що ти хочеш! От треба ці замінити — і тоді буде збірка. Замінюю вірші, названі поганими, іншими. Приходить нова рецензія. Отакі й такі вірші — це просто геніальні, але отакі й такі, тобто всі ті, які в попередній рецензії були геніальні, — вони нікуди не годяться, їх треба замінити. І так тривало 21 рік. Я була вже на тій грані, що думала, що я дійсно дурна. Та дуже мене підтримували хлопці-письменники в Миколаєва. Вони без кінця турбували наше видавництво: «Коли збірка Могильницької піде?» Мені кажуть: треба, щоб дали рекомендацію з Миколаївської Спілки. Дали рекомендацію — ні, треба, щоб написали рецензію. Треба, щоб обговорення відбулося. Добре, я приїхала на обговорення в Миколаїв, а хлопці прийшли, всі одинадцятеро, з уже готовими рецензіями, бо я рукопис їм раніше посилала. То вони прийшли вже з готовими рецензіями. І замість однієї спільної рекомендації вони приклали й рецензії. Прилітаю в Одесу, питаю, що там чути, а вони мені кажуть, редактор Нарушевич каже:«Так, ваш рукопис ми завезли в Київ» — «А нащо ж ви тоді вимагали, щоб Миколаїв розбирався з ним?» — «У Київ! Його там прорецензують і нехай нам скажуть». «А не знаєте, — питаю, — хто взяв на рецензію?» — «Взяла дуже серйозна поетеса, дуже серйозна людина — Тамара Опанасівна Коломієць». А мені — стук! — бо я знаю, що вона мені дитячу збірку рецензувала, були там деякі зауваження, але дуже слушні, толкові. Думаю: ну, це та людина, що скаже правду.
Я так чекала тої рецензії, я вже хотіла, щоб вона все там розбила, не лишивши каменя на камені, то я вже буду знати, що я не поет, мені не треба писати. Приходжу — немає, немає, немає, немає, але виходить книжечка, як їх називали, «братська могила». Тобто під однією обкладинкою поховано кілька авторів, які чи не дотягують до власної книжки, чи не можна видати їхню власну книжку. І мої вірші, насмикані з того рукопису, теж покладені в «братську могилу». Там більше 700 рядків. Але ж це вважається одна позиція. А збірки фактично немає. На книжці написано: рецензенти той, той, той і Тамара Коломієць.
Приїжджаю я у видавництво, кажу редакторові: «Ви мені не можете показати рецензію Тамари Коломієць? Я хочу побачити, які вона зауваження мені зробила». — «А нема рецензії, вона не дала. Вона хворіє, вона сказала, що тим не буде займатися». Якось так наче аж зневажливо, що на такі рукописи, мовляв, вона не хоче давати рецензію. Я вже пішла до дверей, а тоді мені — стук у голову, кажу: «Дозвольте, а чому ж тоді в цьому «Весняному ранку» чи «Осінньому вечорі», чи як воно називається, написано, що рецензент Тамара Коломієць? Вона ж нічий більше рукопис не рецензувала, тільки мій. Якщо немає рецензії, то чого ви написали, що вона рецензент?» Він тик-мик, каже: «Знаєш, Галю, рецензія є, тільки я тобі не можу дати її прочитати». Кажу: «Чого?» — «Ну, не можу». Кажу: «Тоді знаєш що, дай мені два останні листочки». Ну, як рецензія пишеться? Спочатку ура-ура-ура, а потім на останніх листках все розбито і немає проблем. «Дай мені два останні листочки, хай я прочитаю, які недоліки там вказані». А він глянув на мене: «А там, Галю, на останніх те саме, що й на перших». Дістає ту рецензію і показує — так відгорає і показує тільки куточок, де таким великим чорним жирним фломастером написано: «Рецензию автору не показывать». А тоді дає мені ту рецензію: «На, читай, поки ніхто не зайшов і не бачить».
Я ту рецензію читаю і мене починають заливати сльози, тому що такої хорошої рецензії на мої вірші ще ніхто не писав. Бо як книжку викинули з плану в 1966 році, то Криворотько, наприклад, написав: «Стинаєш плечима — що це, збірка поезій чи сонник?» Вибрав із «Вечірньої казки» всі рядки, де є слово «сон», і вийшов «сонник». І ото з тих пір мені ніхто не писав доброї рецензії. Ну, писали на першій сторінці щось хороше... Але такої рецензії, як Тамари Коломієць, я ніколи в світі ще не бачила. Отож, я читаю і плачу — чи від радості, чи просто від того, що з мене наче змило, як дощем, оті всі нарости. Вскакує Нарушевич: «Що це вичитаєте?» — і хап у мене ту рецензію. І забрав. Але я її вже другий раз почала читати. Вона мені так запала в голову, що я, як їхала в автобусі додому, з пам’яті її відтворила — може, якість 2-3 рядки пропустила, але я її з пам’яті записала в автобусі в темряві, і вона в мене є.
В. Овсієнко: А тут же Ви показували книжку...
Г. Могильницька: Так, у 1986 році, вже після цієї історії з рецензією Тамари Коломієць — це вже все-таки був 1986 рік, це ж уже не 1976-й і не 1966-й. Якщо була позитивна рецензія, то вони мали видати книжку, а не ховати в «братську могилу». Крім того, я вже бачила, що написано «Рецензію не показувати». То у 1986 році вийшла книжка. Обкарнала, обсмикана, з правками, які зі мною не погоджувалися... Книжка в мене називалася «Пісня радості», а її чомусь назвали «Берег радості». У мене навіть не питали. Це в 1986 році вийшла книжечка. А далі все вперлося в те, що треба видавати своїм коштом. А де ж той кошт брати, як двоє дітей, одна вже вчилась?
А в цьому році я видала поему — теж своїм коштом, знайшли з редакторкою таку можливість. Ми разом її ілюстрували, її прізвище ми записали як оформлювача, тож на художнику зекономили. Це «Рогніда», ліро-епічна, історична поема. Вона присвячена епохальним у нашій історії рокам прийняття християнства, централізації Київської держави за Володимира. Основана думка поеми, що — що б ми не робили, які б не були великі звершення, але завжди нами має керувати любов. Те, що робиться без любові, — ніколи не буває тривким. Те, в основу чого покладене зло, ніколи не стоїть довго. Так само трапилося і з Володимиром і державою, яка була побудована на насильстві. Так, імперія була, були вінці імператорські. Ще за Ярослава вона трималася , а потім усе пішло прахом, потонуло в міжусобицях, тому що «в світі білому ніколи добра не породило зло, бо проростає зі сваволі лиш розбрату чортополох. І вже гряде, гряде розплата, час колотнеч і ворожнеч, і стануть діти брат на брата, і внук на внука здійме меч». В основі всього має стояти любов. Так у мене Рогніда думає, коли їде в Полоцьк, де вже княжить її син. Вона каже: «То ж нехай напутить сина на шляху його труднім не злоба, не мста, не гнів, а любов, що лиш єдина зло спроможна подолати, не примножуючи зла». Усяка інша боротьба зі злом — це тільки примноження зла. Колись питали, чи має добро бути з кулаками? Ні! Добро з кулаками — це тільки збільшення суми зла в світі. Зло нейтралізується тільки любов’ю. Я впевнена, що всі рани лікуються тільки добром і любов’ю.
Тому сьогодні я і моя організація не беремо участі в отих мітингах, де кричать «Геть! Геть Кучму! Долой!» Не знаю, пане Василю, як Ви на це дивитися, бо я вперше в житті Вас бачу, хоч знаю давно, але коли оті безумці несуть чийсь портрет — Деркача, Кучми, Кравченка, мені байдуже чий, — у траурному вінку і з траурними стрічками, мені робиться страшно. У мене спиняється серце, бо мені страшно не за Деркача, не за Кравченка, не за Кучму — мені страшно за цих людей: людоньки, невже ж ви такі невігласи, що не розумієте, що життя — це святість. Будь-яке життя Богом дане, навіть найгіршої людини... Але це ж ти несеш у траурній рамці, у похоронному вінку чийсь портрет — це ж ти фактично кажеш: «Умри!» Тобто ти виступаєш у ролі вбивці. Як можна портрет живої людини нести в траурній рамці і в погребальному вінку? Не можна так робити! Ніколи ми не доб’ємось добра, якщо будемо такими методами добро виборювати. Оце таке. Тому я кажу, що я не отам, де кричать Мороз разом з Костенком — той лівий, той правий, той зелений, той червоний, а той голубий, той узагалі не знати якої орієнтації — і я поведу туди своїх людей, членів своєї організації?..
В. Овсієнко: В якій організації Ви тепер?
Г. Могильницька: Народний Рух України. Я завжди, з 1989 року — в Русі. Зараз очолюю Одеську обласну організацію Народного Руху України, Руху Чорноволівського. Мені часом кажуть, що он люди вийшли, а ми що робимо? Я своїх людей дуже поважаю і не кину їх в оте болото. Якби я бачила, що там дійсно іде боротьба за правду — то я б там була.
В. Овсієнко: Я, до речі, теж не там, а, бачите, ось тут. Не тому, що я люблю Кучму. Я свою думку про нього, до речі, висловив, і раніше.
Г. Могильницька: Слава тобі, Господи! 

Галина Могильницька. 13.02.2001. Знімок В.Овсієнка.

Рекомендувати цей матеріал