Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЗМУШЕНИЙ ЛИСТ

29.04.2008 | САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ | Журнал "Зона" № 22 року 2007, с. 73-82, газета "Зоря" 18.07.1984.
Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ
(1910-2002)

ЗМУШЕНЕ ПРОХАННЯ

Моєму славному побратимові
Ярославу Гомзі
«Укрийте мене, укрийте:
Я – ніч, стара,
Нездужаю».
П. Тичина

Старий, як ніч.
Нездужаю.
Відтято крила аж до пліч,
а в серце дивиться ще заполярна ніч
колючим дротом – стужею...

Чекістики, голубчики,
катюги! субчики!
мене ви били
і по мені ходили –
мою топтали кров,
немов
червону ту калину,
за те, що я люблю
сердешну Україну,
оспівану старими кобзарями,
окрадену московськими царями,
а нині п'є трутизну
жахного комунізму!

Чекістики, соколики,
садистики! безбожники!
Чому на вас немає гину?!
Ви мордували не мене –
мою стражденну Україну!
Лежу, старий, – нездужаю,
з очима, як без віч...
а в серце дивиться ще заполярна ніч
колючим дротом – стужею... –
ніяк з минулого не можу вийти..

Чекістики, безличники,
ви гірші, ніж опричники!
Візьміть мене, добийте!
і димом з пострілу укрийте...
Нездужаю...

Новоселиця, 19.2.85

ЗМУШЕНИЙ ЛИСТ

... Нараз задеренчав телефон. Я підняв трубку, а з неї – ґоґель-моґельський тенорець: «Шановний Миколо Олександровичу, вибачте! Вас турбує майор КГБ Анатолій Васильович Головко. Будь ласка, якщо зможете, прийдіть зараз до нас...» Я далі не став слухати, сказав, що прийду, і поклав трубку. Розповідати, якими очима дивилася на мене дружина, я не буду. Сказавши їй, що мене викликають, я пішов. Надворі навколо мене разом із будинками та людьми колував світ, а в голові думки перетасовувались, мов карти у руках шулера. Однак у рухливому віялі не губилась чорна винова шістка... «Що ж вони зараз закинуть мені?!» – думав я, намагаючись опанувати себе. Перед триповерховим особняком висока чоловіча туша у вишитій українській блузі милувалася барвистою, щойно политою, клумбою. Я впізнав тенорця, що зараз мені казав:
– Це я вас, Миколо Олександровичу, потурбував!
Масна рука майже ніжно потиснула мені руку. Я щось буркнув. По короткій паузі тенорець:
– Прошу до мого кабінету!
Піднялися на високий ґанок, облицьований під чорний, цвинтарний мармур. Майор натиснув на котрусь із багатьох кнопок. Важкі двері слухняно відчинилися. Ми переступили поріг у прохолодний коридор. В цьому будинкові я ще ні разу не був. Широкими сходами неквапом дісталися на третій поверх. Нечутно пройшли пістрявою доріжкою і опинилися в кімнаті із заштореними вікнами, але штори були прозорі і світла не бракувало. Крім великого письмового столу ще стояв столик, стільці та білий сейф. Господар сів на своє місце, за письмовим столом, а «гостя» запросив сісти там, де йому належить. Майор не квапився: примружене, досить гарне каре око ледь усміхнено розглядало мене, бо це – перша наша зустріч. Але пильне око знало, що я живу в Новомосковську по вулиці Українській, 1, кв. 31, телефон 2-61-47, і не раз воно читало доноси стукача Моспана, написані на мене, і каре око кагебіста не раз переглядало грубе досьє, зібране на мене, що зберігається в КГБ як документ великої політичної ваги: моє досьє і такі, як моє, – чекістський насущний хліб: надзарплата, премії, шикарна квартира, курорт тощо... Я не згадав, а відчув гостро 1948-й рік, місто Станіслав, МГБ і кімнату, де мене допитував слідчий старший лейтенант з академічною чекістською освітою, гражданін Долгіх. Він, як і зараз майор Головко, не квапився – перед допитом вивчав мою зовнішність, намагаючись зазирнути мені в душу і там побачити те, про що я йому ніколи не скажу. Сидячи на залізному стільці, прикутому до підлоги, я чекав на перше запитання, котрого завше боявся, щоб воно раптом не стало ключем до всіх подальших запитань. Я чекав далі, вже мені холодний піт струмував з-під пахов, а мій слідчий наче забув про мене. Я втомленими очима дивився в чорне вікно, ажурово заґратоване в білі, пофарбовані, ґрати, за яким стояла глупа літня ніч, байдужа до моїх мук. Нарешті слідчий у мене щось питав. А коли губив від мене ключа, підводився, тихенько підходив до мене і бив в обличчя! Але це було колись. Тепер кагебісти – виховані і зовні чемні. Майор Головко не вдарив мене в обличчя, а лише позіхнув і мені майже по-дружньому:
– Добре, Миколо Олександровичу, що ви мене послухали і зразу ж прийшли (ніби я міг не прийти). Розумієте... З вашим тяжким минулим та нинішньою націоналістичною діяльністю утворилась складна ситуація, яка може для вас скінчитись фатально... Ви розумієте?..
– Розумію.., – кивнув я головою, бо не знав, що сказати, а він продовжував:
– Лише дивом вас не розстріляли в 48-му...
– Мені ж замінили на двадцять п'ять, і я більшу половину відбув у концтаборі.
– Але ж ви не покаялись і далі провадите свою націоналістичну діяльність. Ось у мене на столі – цілий список тих, із ким ви постійно спілкуєтесь. Я можу вам зачитати. І є свідки...
– Стукачі!
– Не стукачі, а чесні радянські люди!
– Такі, як Моспан?!
– Моспан! – зробив здивовані очі. – Мій колишній директор. Я ж навчався в другій українській школі, разом із Миколою Кульчинським, котрого ви дуже добре знаєте... Затятий націоналіст! Я його терпіти не міг. А ви, знаю, з ним та його батьком – нерозлийвода...
На таке зауваження я нічого не сказав і наче між іншим:
– Ви підіслали до мене Моспана, і я спочатку йому вірив як порядній людині, а потім...
– Що потім? – зацікавився чекіст.
– Можу розповісти. Одного разу, коли я йому показував грати на бандурі якусь пісню, раптом у мене з носа пішла кров, а дружини дома не було, мій літній учень затурбувався і негайно викликав по телефону швидку медичну допомогу, яка враз прибула і втамувала мені кров. Я Моспанові подякував як добрій людині. А після цього, через кілька днів, ваш начальник, майор Красько, зустрів на вулиці мою дочку Лесю, що окремо живе, і в неї питає: «Ну, як здоров'є твого батька – більше кров із носа не йде?» Почувши від дочки таке, я зразу ж збагнув – хто такий Моспан. А крім того, ваш однофамілець чи родич Володимир Головко, котрий працює в газеті «Зоря», коли був у мене, сказав, що до їхньої газети надійшов із Новомосковська лист стосовно мого націоналізму, але ваш родич мені автора листа не назвав. Однак я враз здогадався, хто це.
– Миколо Олександровичу, ви мені приписуєте якогось родича, що має теж прізвище Головко, а я, повірте, його не знаю! Хіба на Україні мало людей, котрі мають однакове прізвище?
Удавано ображений майор подав мені аркуш паперу, дрібно списаний. Під знайомим почерком стояв підпис Моспана. Читати брудного доноса я не став, гірко посміхнувся і поклав на стіл. Примружене каре око пильно дивилось на мене. По короткій мовчанці я сказав:
– Анатолію Васильовичу, з вашого боку – нетактовність: використали свого сексота, колишнього вашого шкільного директора, а потім – самі ж його викрили! Це зовсім не шляхетно!
– Це, Миколо Олександровичу, як виняток, бо відчуваю до вас якусь симпатію, і хочу вам щиро допомогти – я ж теж українець! А ви упереджено дивитесь на мене, не знаючи того, що я і Юра хочемо вас урятувати, як талановиту людину...
– А хто такий Юра? – запитав я здивовано.
– Мій друг! Теж майор. Тільки він працює в обласному управлінні, а я — в районовому. Хлопець великої душі. Я певен, що він вам сподобається. Завтра чи позавтра приїде до мене. І я вас, Миколо Олександровичу, обов'язково викличу. А зараз заспокойтесь і з Богом ідіть дому. Я навіть вас трохи проведу.
Коли вийшли надвір, майор Головко взяв мене під руку, наче свого приятеля, і провів аж до рогу вулиці. Знову відчувши на руці масну руку майора, я пішов. Мені здавалося, що повертаюсь додому не я, а лише моя оболонка, а душа вже залишилась за ґратами. Однак з оболонкою була й голова, повна розхристаних, болючих думок. Нічого не розповівши дружині на її запитання, я випив шклянку міцного чаю і впав на ліжко. Мозок пекла думка: «Невже вони знають про мою першу судимість?» Тільки перед ранком мої думки стали обволікатися в липке, як майорова рука, сниво: я блукав у лабіринтах тюремних підвалів, де в кожному кривому дзеркалі корчилось у посмішці сите обличчя з прискаленим карим оком...
А зараз потрібен невеличкий екскурс у моє далеке минуле.
Коли мені виповнилось 19, у серпні 1929 року, в м. Дніпропетровську, вдень, на проспекті Карла Маркса мене було заарештовано. Два типи в цивільному схопили мене за руки і я опинився в ГПУ, в кімнаті двох слідчих, Друяна та Кеса. Мені інкримінували причетність до Спілки української молоді (СУМ), а я належав до невеличкого іншого українського молодіжного угруповання. Слідчі мене мордували, щоб я сказав про зв'язки із СУМ. У такий спосіб допитували і моїх друзів, ще арештованих раніше. В КПЗ (камера предварительного заключения. – Ред.) я сидів із тими, хто в слідстві проходив по СВУ, це: академіка Сергія Єфремова рідний брат Михайло та його син Кость, редактор дніпропетровського літературного журналу «Зоря» письменник Василь Чапля, вчитель Данило Бутенко, доктор Павловський, який від тортур на допитах збожеволів, директор обласного радіомовлення Чоповий та інші. Вже в тюрмі, у 20-й камері, я теж сидів із українцями, причетними до міфічного СВУ. Назву найпомітніших: священик Української Автокефальної Церкви о. Кость Шарай, професор Верба, інженер Курепко, брати Патретні та інші. А решта – селяни та ті, що мали причетність до павлоградського артполку, який готував селянське повстання. У 20-й камері сидів і отаман з Чорного лісу Коляда. В підвалі тюрми майже кожної ночі відбувалися розстріли. Постійним катом був вирлоокий Петров (дядя Петя). На початку 1930 року мене засуджено на 5 років Соловків. Оскільки ще на Білому морі не було навіґації, наш етап опинився з Карелії на Парандовському тракті, де начальникував єврей Часних, що своїм звірством перевершив навіть соловецького обер-ката Курілку. Карелія – це: УСЛОН, УСЛАГ та БЕЛБАЛТЛАГ (назви радянських каральних установ на рідну мову не перекладаю, як і суто російські пікантні словеса: параша, поверка, баланда, доходяга, шмон тощо). У Карелії я відбув 4 роки...
Але повернімось до Новомосковська. Майор Головко вдруге викликав мене по телефону. Коли я піднявся на високий ґанок, двері враз послужливо відчинилися, певно, каре примружене око майора стежило з вікна за моєю появою. В кімнаті, яку майор називав своїм кабінетом, крім нього, ще був другий кагебіст, теж одягнутий у цивільне. Він мені твердо потиснув руку і відрекомендувався, але без «знаків отлічія»:
– Юра Тарабан!
Гарний молодик із передчасною лисиною. Мова – українська, майже добірна, що видалась мені несумісною з професією кагебіста. У виразних рисах обличчя навіть світилася симпатія. Він сидів за маленьким столиком, а я сів трохи обіч. Перед ним лежав довгий список. Він назвав мені кілька прізвищ зі списку, а тоді:
– Ось ви, Миколо Олександровичу, спілкуєтесь із ними, а вони всі – націоналісти, і це для вас, із вашим минулим, дуже небезпечно... Зрозумійте мене правильно: хоч ви особисто нічого антирадянського не робитимете, однак вся провина впаде на вас, бо в минулому ви були активно діючим, озброєним оунівцем, про що свідчить і нинішня радянська преса. Крім дніпропетровських друзів, ще ви маєте їх по всій Україні. Декотрих назву: Григорій Кочур, Микола Мірошниченко, Петро Перебийніс, Іван Савич, Кузьма Хобзей, Михайло Баран та інші. І цього ви не спростуєте!
– Я й не збираюся спростовувати. Це ті особи, з котрими я лише листуюся, а хто вони – ви добре знаєте. Моя невиправна необачність – я давав читати листи підісланому до мене стукачеві.
Юра (майор Тарабан) щось записував у протокол, майор Головко гортав якісь папери, а я, увесь занурений у хаотичну масу думок, пікся: мені здавалося, що кагебісти вже знають про мою першу судимість і вважають мене за політичного рецидивіста, лише граються зі мною, як гладкий державний котяра з політичним мишеням, а я прибрати позу Наполеона не міг, бо старий і хворий. А в той час у Миргороді та інших містах України, схожих «націоналізмом» на мій, розстрілювали. Смерті я не боявся, але в мене вдома лежала недописана «Червона плащаниця» – великий, правдивий, роман. Я ще не встиг розповісти людям те, що бачив і сам пережив. До кабінету увійшов сам начальник Новомосковського КГБ майор Красько, високий, з глизявими очима непевного кольору в оправі червоних повік, і мені зухвало, разом із горілчаним перегаром:
– Що, старий! Колись ти... А зараз: якщо я тобі дам сучасну зброю, ти, напевне, ні бе, ні ме!
– А ви спробуйте! – ще спромігся я на жарт.
– Ти диви! – реготнув напідпитку начальник.
Засміялись і слідчі. Далі розмова ніби звичайна, однак вона мене раз у раз наштовхувала на різні страшні думки, в оточенні яких я губився, не знаходячи виходу. Хоча допит був якийсь безпредметний, однак я повернувся додому зовсім нервово розтерзаний. Розповісти дружині про допит я не міг, бо він не мав певного змісту, і я не знав, що від мене вимагають кагебісти: знову і знову я повертався до думки: «Вони знають про мою першу судимість, але зволікають – їм треба було якоюсь роботою виповнювати формально свій «робочий» час. Для мене та дружини наш телефонний апарат обернувся на якусь живу, неприємну істоту, яка нас лякала своїм дерчанням. Я не міг ні малювати, ні писати – постійно чекав на нишковий виклик майора Головка, і він мене майже кожного дня викликав. На багатьох допитах бував Юра (майор Тарабан), котрий щоразу привозив із собою портативну друкарську машинку, на якій друкував протоколи, і я їх, не читаючи, всі підписував, бо вже нічого не боявся, крім своєї першої судимості. Коли я приходив на наступний допит, завжди казав: «Подопытный зверек явился». Обидва слідчі, як мої «приятелі», сміялися, і знову одверто шкодували, що мене в 48-му році не розстріляно, але для них ще не все втрачено: за дозволом генерального прокурора та за «бажанням» народу ще мене можна пересудити...
Наближався «генеральний» допит. Як завше, мене викликав майор Головко. В кабінеті сиділи: він, майор Тарабан та мені незнайомий, який відрекомендувався директором обласного радіомовлення. Його прізвища я не запам'ятав. Вони втрьох почали в один голос категорично мені «радити», щоб я написав до газети «Зоря» найщирішого листа і в ньому засудив свою колишню й теперішню націоналістичну діяльність і урвав стосунки з усіма друзями – українськими націоналістами. Мені обіцяли: якщо я напишу такого листа – мої вірші та прозу друкуватимуть усі журнали та видавництва і я враз стану членом СПУ. А директор радіо вже авансував мене: записав на плівку мій голос і вірш. Я знав, що це – отрутна чекістська зваба, одначе наближався до наживленого гачка, а ще мене підштовхувала моя перша судимість. Головко зачитав довгий список прізвищ, тих, хто бував у Кузьменків. У ньому була і поетеса Люба Голота. Але про неї в мене не спитали, так як і про Ваню міліціонера та про Оксану, що працювала в горкомі комсомолу. Цікавились лише: Кузьменком, Сіренком, Береславським та Клименком, і трохи – поетом Олесем Завгороднім. Кагебісти разом із директором радіо наполягали, щоб я тут, у кабінеті майора Головка, написав до газети листа, якого їм забаглося. Я відмовлявся, а майор Тарабан уже на своїй машинці російською мовою тарабанив до газети «Зоря» від мого «я» фальшивого листа, лише вряди-годи щось запитуючи в мене про когось; у нього на столі лежав довгий, добре ним вивчений список його «героїв», котрих він удруковував у свій наклепницький твір. На запитання я мусив щось відповідати. Повторюю: нікого я не продав, хоч би й хотів, бо жоден, хто бував у Кузьменків, нічого антирадянського не робив, тільки всі пили, їли, не говорили, а балакали та співали побутових пісень. Зараз, сидячи на допиті, я все пам'ятав, що було в Кузьменків. Нараз майор Тарабан спитав:
– Миколо Олександровичу, як ви гадаєте – Олександр Кузьменко український націоналіст?
– Ні. Він всього-на-всього – шароварно-гопачний українець, яких рясно на радянській сцені!
Тарабан звів на мене очі трохи здивовано:
– Хіба він – у самодіяльності?
– Ні! Лише любить усе українське...
– Що саме?
– Літературу, мистецтво, пісню і, звісно, вареники та галушки!
– А за що він колись відбував покарання?
– Сашко мені про це не розповідав. Ви ж його більше знаєте, ніж я! І не раз паплюжили в газеті!
– Не ми – громадськість.
Запала мовчанка. Дебелі пальці кагебіста впевнено били те, що йому хотілося. Він так захопився, аж мені здалося, що забув про мене. Майор Головко і начальник обласного радіомовлення дивилися на мене, ніби вперше побачили. Нараз машинка замовкла, і я почув:
– А що з себе в'являє поет Володимир Сіренко – він теж націоналіст?
Запитання мало таку суть, наче я щойно сказав, що Кузьменко – націоналіст. Я заперечив:
– Який із Сіренка український націоналіст, коли його перша книжка віршів написана російською мовою! Щоправда, він тепер пише українською, але ще невправно, бо й досі думає по-російському.
– Якщо він справді – не націоналіст, то хто ж він?
Я посміхнувся і сказав:
– Вже підстаркуватий радянський Донжуан, без карбованця в кишені. Є слушність його порівняти з румунським офіцером, який про себе каже: «Румунський офіцер – гордий: з дами грішми не бере – лише речами!»
На цей, не мій дотеп, всі три мої екзекутори голосно реготнули. Машинка заторохтіла далі. Її металеві літери вже мені вкарбовувались у мозок. У пам'яті постав Миргород, а в ньому – той, кого недавно розстріляли, і я подумав: «Напевне, його перед вироком теж чемно допитували, бо катам наказано – бути тактовними і чемними. Але це – теж труна! Лише зі срібними ручками». Мою думку здмухнуло наступне запитання:
– А що ви, Миколо Олександровичу, скажете про Миколу Береславського?
– Це – дуже розумний чоловік! Перед розумом таким я низько схиляюся! Але Береславський – не балакун. Тому його політичних переконань я не знаю.
– Якщо дуже розумний – значить хитрий! – враз визначив майор Тарабан і затарабанив далі. А коли вдарив крапку, спитав:
– А що скажете про Федора Клименка?
– Федір Клименко – справжній робітник-чорнороб! І на диво – космополіт!
На слово «космополіт» майор Тарабан саркастично посміхнувся, але нічого не сказав, і ще спитав про Олександра Завгороднього. Я відповів:
– Досить гарний поет-лірик! І – тепличний український інтелігент, який не раз власну тінь вважив за вашого шпика, що волочиться за ним. А його батько Сергій Завгородній – старий комуніст, і на Дніпропетровщині всім дуже відомий як радянський письменник, котрий недавно видав не книжку, а – цілу біблію про свого геніального земляка і друга Брежнєва! Напевно, всі ви читали цей чудовий твір!
Всі три мої мучителі промовчали. Хоч на столі лежав обіч машинки довгий список, але Тарабан у мене ні про кого більше не спитав. Ще трохи машинка поторохтіла і зовсім замовкла. Тарабан підсунув до мене ним надруковане і сказав, щоб я прочитав уголос.
– А чому вголос? – спитав я, але відповіді не почув. Спотикаючись на російських казенних словах, я читав, не помічаючи, що мій голос записує магнітофон. Дочитавши до кінця, я збагнув, що вже чекістська пастка спрацювала і я опинився в ній. А майор Тарабан, наче між іншим, із позіхом:
– Підпишіть, Миколо Олександровичу.
– Не підпишу! – завагався я.
– Чому?
– Це не мій лист!
– Як не ваш?! – утрутився майор Головко. – Може, ви, Миколо Олександровичу, скажете, що і голос не ваш, щойно записаний на плівку!
Мені заколувала голова, а в душі похололо. Я бачив не людські обличчя, а три живі чекістські маски, а з їхніх кривих ротів вихлюпувались улесливі слова облуди. Найбільш упадав коло мене майор Головко:
– Миколо Олександровичу, зрозумійте нас правильно: з вашим тяжким минулим, вам нічого не лишається, як тільки послухати нас. А коли підпишете листа, ми ніколи вас не потурбуємо: живіть собі спокійно – малюйте та пишіть, тільки не спілкуйтеся з українськими націоналістами! І вже завтра наша Новомосковська газета друкуватиме ваші вірші! І в
ефірі вони залунають, – дружньо кивнув начальникові радіо, а мені солоденьким тенорцем:
– Цей лист, що ви, Миколо Олександровичу, підпишете, – лише формальність! Щоб нам не дорікала громадськість, що ми нічого не робимо...
Що далі співав тенорець я вже не слухав, бо мій голос, записаний кагебістами на плівку, був моїм зашморгом, у якому я задихався! Перебуваючи в такому жахному стані, я, старий і хворий, підписав лист, сфабрикований кагебістом майором Юрієм Тарабаном. Я переконаний, що кожен із моїх друзів, маючи таке минуле, як я, підписав би теж фальшивку. Єдиною моєю надією було – не вкинути до поштової скриньки не свого листа, але досвідчений кагебіст Головко запобігливо мені запропонував:
– Миколо Олександровичу, щоб вам не йти, я вас підвезу до пошти!
Він і я вийшли на подвір'я КГБ. Стояло кілька чистеньких легківок. Головко відчинив дверцята чорної, схожої на катафалк, і запросив сісти. Я сів на заднє сидіння, а він – до керма... Виїхали обережно з асфальтованого подвір'я і помчали вулицями міста. Я почувався живим трупом, якого катафалком везуть на цвинтар. Але машина зупинилась не на цвинтарі, а біля центральної пошти. Вийшли з машини. Майор Головко щебітно:
– І знаю, Миколо Олександровичу, що на мене дивитесь, як на свого ворога, а я – теж українець, і мені дуже болить доля нашої України. Я і школу вкраїнську закінчив.
– Якої директором був ваш майбутній стукач Моспан! – докинув я з відразою.
Майор знизав плечима. В залі пошти були люди, але не дуже багато. Кожен прийшов сюди за власним бажанням, а мене сюди привезли – наче того кота в мішку принесли... Але майор зі мною поводився, як зі своїм приятелем: посміхався, брав мене під руку, щось розповідав. Одягнений у цивільне, він не привертав уваги присутніх. Купив конверт і в нього вклав листа, якого видобув зі своєї кишені. Великим бичачим язиком послинив конверт і старанно зліпив. Я гадав, що він сам заадресує, але запропонував мені, щоб на конверті був мій почерк. Нараз мені спало на думку – порвати конверт із листом. Я озирнувся і завагавсь: побоявся конфлікту на пошті – на нас усі б звернули увагу. Майор Головко, диктуючи мені адресу редакції газети «Зоря», запобігливо притримував двома пальцями конверт із листом. І сам кинув до поштової скриньки – поховав мою надію... Задоволено потиснувши мені руку, він запропонував підвезти додому. Я відмовився, мовляв, близько живу. Кагебіст помчав машиною, а я, до краю втомлений і морально знищений, поплентався пішки, з думкою: «Вони ще не знають про мою першу судимість».
Що було вдома – знаємо тільки ми з дружиною та Бог. За кілька днів у газеті «Зоря» опубліковано ганебний лист. Оскільки його «сочинив» кагебіст майор Тарабан російською мовою, то в редакції зробив «вільний» переклад на українську мову вже знаний нам газетяр Володя Головко. (Див. «Зоря», 18.07. 1984. – Ред.).
Може, через місяць після публікації фальшивого листа мене зустрів начальник Новомосковського КГБ майор Красько і питає: «Ну, як, Миколо Олександровичу, вже заспокоїлись після того, що з вами стряслося?» Я зразу не хотів одповідати, але мені заболіло вже наболіле і я сказав: «Мене зреклися майже всі друзі». – «А ми цього й хотіли – на вас молилися всі українські націоналісти. Як бачите, Миколо Олександровичу, нам наш номер удався!» – реготнув начальник на хронічному підпитку. Справді, кагебістам номер удався, і це й досі мені дуже болить!

м. Новомосковськ, серпень 1991 року.
До публікації запропонував Ярослав ГОМЗА.
Журнал «Зона», № 22, 2007 р., с. 73-82.

«МЕНЕ МУЧИТЬ МОЄ МИНУЛЕ»
14 липня ц. р. під заголовком «Чотириликий запроданець» «Зоря» надрукувала розповідь про одного з тих, хто під час війни і після неї, заплутавшись у своїх егоїстичних почуттях, став на шлях відвертої зради – про М. О. Соколовського. На численних прикладах було розказано про його вину перед співвітчизниками, перед державою.
І ось редакція одержала лист-заяву М.О.Соколовського, який друкуємо з незначним скороченням.
«Про своє минуле можу сказати, що після закінчення Інституту в 1935 році я працював при Полтавському Історичному музеї, а потім в обласному Будинку народної творчості методистом з образотворчого мистецтва. Будучи лейтенантом інтендантської служби, в 1941 році під час бомбардування я дезертирував і лишився на окупованій німцями території в Полтаві. Закінчив курси священиків (пасторські курси автокефальної церкви), після чого виїхав разом з дружиною до м. Чернівці, де в районі прийняв приход і працював там до 1945 року. Був арештований. У лютому і в травні 1945 року втікав. Переїхав у м. Коломию, де працював художником при шляховому управлінні під документами Г. Боднара, які купив на руках. Там потрапив під вплив районного провідника ОУН під кличкою «Юрко», пізніше був прийнятий до ОУН. Мої дії полягали в тому, що я постачав банду зброєю (купував пістолети), міняв гроші для банди, малював карикатури на керівників партії й уряду. В банді я дійсно перебував під кличкою «М. Біда» і цією кличкою підписував підготовлені мною матеріали. 1948 року був заарештований і засуджений Прикарпатським військовим трибуналом. Після відбуття покарання проживав у м. Ворошиловграді, а 1974 року переїхав у м. Новомосковськ.
За своє минуле, ворожу націоналістичну діяльність, глибоко розкаююсь, шкодую, що й після відбуття покарання невміло обирав друзів. А точніше сказати, ці «друзі», знаючи моє минуле, самі линули до мене. Вони вважають романтикою мої злочини, які мучать мене й сьогодні. Ці «друзі» вважають і зараз мене «героєм», і моє минуле надихає їх на мерзенні роздуми, українофільство і т. ін. Хоча для мене це минуле – найбільше горе, яке заважає бути повноцінною людиною.
Уже через кілька днів після переїзду в Новомосковськ я через Олександра Завгороднього познайомився з сім'єю Кузьменка, де до останнього часу часто бував. А від Кузьменка до мене потяглись ще «друзі»: Сіренко В., Клименко Ф., Голота Л., Савченко Г., Береславський М., Сокульський І. та Сокульська О. й інші. Тут доречна приказка: «Боже, спаси мене від «друзів», а від ворогів я сам порятуюсь!»
Коротко про «друзів».
Олександр Завгородній – це слабодух, кабінетний інтелігент з нальотом малоросійського, постійний учасник застолля у сім'ї Кузьменка. Правда, після останньої статті в газеті про Кузьменка Завгородній перестав до нього ходити і мене тепер обходить боком. Кузьменко Олександр – людина з націоналістичними замашками; вірніше, шароварно-гопачний українець, пристрасний любитель випити. Сіренко Володимир – базіка, донжуан, української мови не знає. Розумним назвати не можу, надто незібраний. Сокульський Іван – графоман, який хоче показати себе борцем-поетом, я б сказав «поет» на чужих харчах, ніколи не працював, жив на кошти дружини й матері, і зараз тягне з них скільки може. Клименко Федір – роботяга, невеликої освіти, книголюб, член вищезгаданого товариства. Голота Любов – кращий друг сім`ї Кузьменка, дуже часто там буває, бувала і в мене, а зараз не заходить. Береславський Микола – авторитет вищезгаданого товариства, розумний і хитрий:
...За моє минуле в період Великої Вітчизняної війни і після неї я глибоко каюсь. Засуджую свої зв'язки по цьому періоду і відрікаюсь від них.
Мене боляче мучить моє минуле, те, що я поділяв примітивні націоналістичні переконання і погляди, теоретики яких давно вже і звалищі історії. Я люблю свій радянський народ, людей з їх багатими національними традиціями. Я не хочу більше брехати, хочу ходити лише прямо, без оглядок.
З повагою
Микола Соколовський».
Що ж, краще пізніше, ніж ніколи.
«Зоря», 18.07. 1984.

Засканував, вичитав і виставив на сайті ХПГ В.Овсієнко 28.04.2008.
Знаків 26.950
Рекомендувати цей матеріал