САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

 922530.04.2008

автор: Овсієнко В.В.

САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (нар. 19.05. 1910, с. Хороше Павлоградського повіту на Катеринославщині (тепер Петропавлівський р-н Дніпропетровської обл.) – п. 9.08. 2001, м. Новомосковськ Дніпропетровської обл.).
Художник, кобзар, поет, священик УАПЦ, учасник підпілля ОУН, політв’язень.
Батько, Олександр Олексійович Соколовський, – нащадок козаків, учитель церковно-парафіяльної школи, 1918 р. висвячений на священика УАПЦ, поставлений на парафію в с. Привільне Солонянського повіту. 1923 р. без слідства і суду розстріляний чекістами за те, що поховав загиблих повстанців загону Трифона Гладченка.
Микола Соколовський навчався в сільській школі. 1925 р. поступив до Миргородської художньо-керамiчної школи iм. Гоголя. Його вчителем малювання був художник Фотiй Красицький – внучатий небiж Т.Шевченка. У Миргородi С. перейняв гру на бандурi вiд кобзаря Iвана Яроша. Кобзарював з ним. У червні 1926 переїхав у Днiпропетровськ, вступив на дворічні курси при художньо-промисловому училищі, грав у складi капели бандуристів клубу залізничників, яка їздила з концертами на села.
Заарештований серпні 1929 р. за сфабрикованим ГПУ звинуваченням у причетності до Спілки Української Молоді (СУМ): ніби з гуртом бандуристів вів «шовіністичну пропаганду». Мордували його слідчі Друян та Кес. В КПЗ сидів зі звинуваченими у «справі СВУ», зокрема, з братом академіка Єфремова Михайлом, його сином Костем. На початку 1930 засуджений на 5 р. ув’язнення. Прибув етапом у порт Кемь, що на березі Білого моря, мав каратися на Соловках, але оскільки Соловки були переповнені, етап повернули на ст. Парандово – будувати Парандовський тракт. З двома іншими в’язнями С. утік у напрямку Фінляндії. Через тиждень на сплячих утікачів випадково наткнулися прикордонники, одного вбили, двох повернули в табір. Від розстрілу С. урятував начальник табору В.Корнілов, якому С. незадовго до втечі намалював портрет сина.
Карався в Карелiї (УСЛОН, УСЛАГ, БЕЛБАЛТЛАГ). 1934 р. звільнений. Поїхав на Донбас, у Краматорськ, де працював його брат Леонід і куди вже перебралася мати з меншими дітьми. Там призваний на військову службу. З огляду на судимість – у батальйон тилового ополчення. Весною 1935 р. батальйон перекидали з Днiпропетровська на Далекий Схiд. Ешелон через повінь надовго зупинили в Нижньому Новгороді, ополченців ганяли на будівництво моста через Оку. С. утік звідти, повернувся в Дніпропетровськ.
Підробивши військові документи й отримавши паспорта, С., за рекомендацією художника Федора Красицького, вступив одразу на ІІ курс Київського художнього інституту. Закінчивши навчання 1938 р., працював художником у будинку культури в Сімферополі. 1939 р. одружився з випускницею Київського художнього інституту Діною Шматько. 1939 р. народилася донька Оксана. З 1940 р. працював у Полтавському Будинку народної творчостi. Як поет-початкiвець дебютував у газетi “Комсомолець Полтавщини”, хоча комсомольцем не був, познайомився з художницею Катериною Білокур.
У червні 1941 р. С. був на вiйськовiй перепiдготовцi в званнi офіцера інтендантської служби. Під час евакуацiї ешелон, у якому їхала частина, уночі був розбомблений. С. утік звідти, прибився в Полтаву, вже окуповану нiмцями. Заробляв малярством. У грудні 1941 в Києві урочисто склав присягу члена ОУН, став провідником ОУН(м) на Полтавщині. 1942 р. навчався на піврічних пастирських курсах УАПЦ. Єпископ Мстиславом (Скрипник) рукоположив його в диякони, єпископ Сильвестр – у священики, і то в Покровському храмі, збудованому Петром Калнишевським, де ікони реставрував С. 1942 р. гестапо заарештувало в Полтаві 12 оунівців, у т.ч. дружину С. Діну Шматько-Соколовську, і вони були розстріляні. Щоб у трирічної дитини була мати, одружився з Варварою Климко, яка народила двох доньок – Лесю та Євгенію. Iз Полтави мусив переїхати в с. Ріпниці на Подiллі, де одержав парохiю, а згодом – на Буковину, в с. Раранча.
У грудні 1944 р. С. заарештований НКВД. 19.02. 1945 р. втік з етапу, хоча був поранений у руку, повернувся на Буковину, переховувався. У травні під час облави захоплений у криївці. 16.05 знову вдалося втекти з етапу. У м. Коломия приєднався до пiдпiлля ОУН, де активно діяв два роки під псевдом «Боднар». Збирав зброю, міняв гроші, малював карикатури на совєцьких керівників під псевдом «Микола Біда». У травнi 1948 натрапив на засідку. Зв’язаного С. вiдвезли до Станiславського МГБ, його допитував і катував слідчий старший лейтенант з академічною чекістською освітою Долгих. Трибунал Прикарпатського воєнного округу засудив С. до страти. У камерi смертникiв сидів 15 дiб. Розстрiл замiнено на 25 р. таборiв. Засуджено було на 25 р. і його дружину Варвару, братів Леоніда та Анатолія, шваґра Івана – тiльки за те, що були родичами С. Діти залишилися на руках бабусі – матері С.
Покарання вiдбував в Iнтi, Абезi. На його справi була червона смуга – «Весьма опасный, склонен к побегам, использовать только на общих работах». Попри заборони, С. і в неволi писав вiршi. Таємно змайстрував бандуру (а згодом ще кiлька), вчив співв’язнів гри, спершу таємно, а пiсля смертi Сталiна вже дещо вільніше. Створив ансамбль бандуристiв ГУЛАГу м. Iнта. В Інті ж був у близьких стосунках з перекладачами Григорієм КОЧУРОМ, Дмитром Паламарчуком, Миколою Василенком.
Звільнений у вересні 1961 р. Працював на заводi у Ворошиловградi. Вів гурток бандуристів при педiнститутi. Його вiршi публікувалися в обласних газетах, у “Лiтературній Україні”, у журналах “Ранок”, “Жовтень”, “Днiпро”. Та знову почалися цькування в пресі як націоналіста, йому заборонили вести гурток бандуристiв, звільнили з заводу.
1974 р. С. обміняв луганську квартиру на Новомосковськ Дніпропетровської обл., там вийшов на пенсiю. Спілкувався з колом дисидентів Дніпропетровщини: Сергій ЗАВГОРОДНІЙ, Олександр Кузьменко, Володимир СІРЕНКО, Іван СОКУЛЬСЬКИЙ, Федір Клименко, Любов Голота, Микола БЕРЕСЛАВСЬКИЙ та ін.
1980 р. у видавництвi “Радянський письменник” пiд псевдонiмом Сарма йому вдалося видати збiрку вiршiв “На осонку лiта”. Це викликало лють кагебістів. Знов почалися виклики в КГБ, допити, брудні публікації в пресі.
1984 р. майори КГБ Анатолій Васильович Головко та Юрій Тарабан, висловивши здивування, що 1948 р. С. не розстріляли, після тривалих, виснажливих допитів і погроз переглянути “за бажанням народу” справу старого та немічного С. і послати досиджувати недобутий термін, сфабрикували (російською мовою) від імені С. заяву, яку перед підписанням примусили прочитати вголос. Редактор обласного радіо таємно записав її на магнітофонну стрічку. Ошелешений такою підлістю, С. підписав заяву. Її в довільному перекладі опублікувала газета «Зоря». У ній з негативними характеристиками були згадані найближчі друзі С. Певно ж, що вони відвернулися від С.
За незалежності С. став настоятелем невеликої церковцi УАПЦ, користувався любов’ю та пошаною добрих людей. Створив районний та обласний осередки ОУН на Січеславщині. У червні 1994 р. відкрив молитвою 13-й Великий збір ОУН(м), його обрали почесним членом Сенату ОУН(м). Членами ОУН є його дружина Варвара, дочки Оксана і Євгенія, онука Мирослава та онук Олесь Соколовський, який очолює ОУН на Луганщині.
Автор “Пiсні кобзаря” (1989), “Про очищення” (1990), “Думи про гетьмана Iвана Мазепу” (1992) та iнших.
Похований у Новомосковську на Дніпропетровщині.

Бібліоґрафія:<

1.

На осонку літа. – Київ, 1980.

«Мене мучить моє минуле». – газ. «Зоря» (Дніпропетровськ), 1984. – 18 липня.

Анафема: Поема-дума. – Дрогобич, 1993. – 28 с.

Коріння пам’яті: поезії. Ред. М. Мірошниченко. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997. – 280 с.: іл.

Вірші. // Зона, №. 9. – 1995. – С. 124; №. 11. – 1996. – С. 113-118; №. 12. – 1997. – С. 14-15; №. 13. – 1998. – С. 94-95.

Моя причетність до ОУН. Київ – Торонто, 2000. – 224 с.; Ruthenos  http://ruthenos.org.ua 

Змушене прохання. Змушений лист // Зона, № 22, 2007. – С. 73 – 82.

2.
Відплата – газ. «Прикарпатська правда», 1980. – 1 липня.
Під маскою художника – ж. «Жовтень, № 6, 1984.
Чотириликий запроданець – газ. «Зоря», 1984 – 14 липня.
Пристайко В., Шаповал Ю. Справа «Спілки визволення України». Невідомі документи і факти. – К., ІНТЕЛ, 1995, – С. 142-143.
Мірошниченко Микола. При світлі страсного ліхтаря // Микола Сарма-Соколовський. Коріння пам’яті. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997. – С. 5 – 12.
Сарма-Соколовський. Матеріал з Вікіпедії http://uk.wikipedia.org
Богдан Жеплинський. Кобзарськими стежками http://www.ukrcenter.com
М.Сарма-Соколовський. Ruthenos http://ruthenos.org.ua

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 29 квітня 2008 року.

На знімках: Микола Соколовський (літературний псевдонім Сарма) у юності та в ув’язненні в Мордовії 1959 р. 

 Поділитися
MENU