Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

САВЧЕНКО ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ

01.05.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 4 квітня 2001 року.

САВЧЕНКО ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ (нар. 22.03. 1938, м. Вознесенськ Миколаївської обл. - п. 31.08.2016, м. Дніпро).
Науковець (хімік), письменник. Розповсюджував самвидав і роман О.Гончара «Собор».
З сім'ї робітників. 3 16 р. Віктор працював на виробництві, вчився у вечірній школі, яку закінчив у м. Вознесенську 1958 р.. В 1958 – 1963 рр. навчався на хіміко-технологічному факультеті Дніпропетровського металургійного інституту. Працював у Макіївському науково-дослідному (1963 – 1965) та Дніпропетровському металургійному інститутах (1968 – 1970).
Під час навчання в аспірантурі (1965 – 1968) познайомився з інженером, поетом Михайлом Чханом, який, як вважає С., вклав у його свідомість почуття патріотизму і потяг до рідної історії. Доти писав про науковців, почав повість про запорозьких козаків, про Дмитра Яворницького. Відвідував літературне об'єднання імені Павла Кононенка при обласному відділенні Спілки письменників, познайомився з початкуючими літераторами. Його обрали заступником голови літоб'єднання.
Коли у першому числі журналу "Вітчизна" 1968 р., а згодом і окремою книжкою в серії "Романи й повісті" вийшов роман Олеся Гончара «Собор», С. купив 40 примірників і роздав студентам. «"Собор", – вважає С., – це була, можна сказати, «провокація» на свідомість наших громадян. "Собор" став барикадою, яка виникла між творчою інтелігенцією і владою. Не всі владні люди засуджували "Собор" – були такі, що й підтримували. Але офіційна пропаганда, надто КДБ, який фактично був виконавцем владних потуг проти Гончара, — він і почав відстежувати тих, хто виступав за "Собор". Я теж потрапив у число таких... Гончар став зіркою першої величини, він був одним із тієї системи – і він сказав те, чого не наважувався сказати ніхто. Це мало надзвичайне значення, тому що в нашому суспільстві більше вірили отаким людям, як Гончар, аніж дисидентам чи правозахисникам».
У пресі почалося цькування О. Гончара і тих, хто його захищав. Як заступник голови літоб'єднання, С. проводив таку лінію, щоб не давати знущатися з Гончара. Член літоб'єднання студент Іван СОКУЛЬСЬКИЙ почав збирати факти цькування О. Гончара та його прибічників, що вилилось у "Лист творчої молоді Дніпропетровська". С. був редактором "Листа...", а також одним із численних його респондентів: повідомив про виступи у Спілці письменників Михайла Чхана і Валентина Чемериса та «розбирання» їх на партійних зборах.
І. СОКУЛЬСЬКИЙ давав С. прочитати "Лист...», але прохав не робити виправлення, хіба охайно олівцем, щоб їх можна було витерти. Одержував і читав іншу літературу самвидаву, зокрема "Репортаж із заповідника імені Берія" В. МОРОЗА, «Сучасний стан радянської економіки» академіка А.Г.Аганбегяна, «Виступ генерала Петра Григоренка на захист депортованих кримських татар», «Возз’єднання чи приєднання?» М. Брайчевського, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. ДЗЮБИ тощо.
Навесні 1969 р. Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ видрукував на машинці велику кількість «Листа...», який був розісланий на багато офіційних адрес, ходив по руках, прозвучав по радіо "Свобода". 14.06.1969 І. СОКУЛЬСЬКОГО та М. КУЛЬЧИНСЬКОГО заарештували. Через тиждень кагебіст привіз і С. на допит у КГБ. Слідчий Анатолій Тутик, старої закваски енкаведист, запропонував зізнатися. Становище С. полегшувало те, що фактично він нічого не знав про виготовлення «Листа...». А ще він пам'ятав настанову вчительки і бабусі, що не можна доносити на інших. Тому під час допитів не назвав жодного прізвища. Але свідок Пирлик показав, що одержував від С. виступ генерала ГРИГОРЕНКА на ювілейному вечорі письменника В. Костеріна на захист кримських татар та виступ у видавництві "Мысль" академіка А.Г.Аганбегяна "Современное состояние советской экономики". С. винуватили також у тому, що дав Пирликові отриману від харків’янина Святослава Мандебури книжку Михайла Мольнара "Словаки – українці", видану в Чехословаччині. Три документи – це вже «систематичне розповсюдження антирадянської літератури», ст. 187-1 КК УРСР. Допити тривали до листопада. Перебував під розпискою про невиїзд. Провели на квартирі обшук, але нічого компрометуючого на виявили. Коли слідчий Федір Похил пред`явив С. зізнання І. СОКУЛЬСЬКОГО, що справді він давав С. виступи ГРИГОРЕНКА і Аганбегяна, то С. завимагав зводин віч-на-віч. Припертий з двох боків показами І. СОКУЛЬСЬКОГО і провокатора Пирлика, С. і далі твердив, що не пам’ятає такого, але мусив сказати: "Ну, мабуть, так, якщо Іван каже».
Дніпропетровський обласний суд під головуванням судді на прізвище Тубілець розглядав справу з 19 до 27.01 1970. С. сидів на лаві підсудних, але не під конвоєм. Він серйозно підготувався до захисту, зокрема, зібрав аналогічні публікації М. Мольнера в радянській пресі. Оскільки його адвокат П.П. Єжолий фактично виступав як обвинувач, С. відмовився від його послуг і взяв захист на себе. Його підтримав адвокат СОКУЛЬСЬКОГО В.Б. Ромм з Москви, запитавши суд, чи значиться ця книжка в переліку літератури, яку не можна ввозити в Радянський Союз. Суд не зміг відповісти. В останній день суду свідок Мандебура приніс С. газету «Літературна Україна» з повідомленням, що інкримінована праця Мольнара виходить друком в Україні, у видавництві «Дніпро». На одному з засідань суду адвокат В.Б. Ромм сказав, що проти ГРИГОРЕНКА і Аганбегяна справ ніхто не порушував і що за таку провину, як у С., соромно давати навіть окрему ухвалу.
За вироком у цій справі І. СОКУЛЬСЬКИЙ за ч. І ст. 62 КК УРСР ув'язнений на 4,5 р. в таборах суворого режиму, М. КУЛЬЧИНСЬКИЙ за ст. 187-1 на 2,5 р. в таборах загального режиму, С. за ст. 187-1 – на 2 р. умовно з трирічним випробувальним терміном.
Коли С. через кілька днів забирав у суді документи, суддя сказав: "Маєте щастя, що зараз судитеся, а не років десять тому – тоді б вас просто постріляли". «Сталінізм, – вважає С., – це був пік звірства. Ми потрапили на схил цього піку звірства».
С. 5 разів звільняли з роботи. Зрештою дружина Галина пішла на розмову до секретаря обкому КПУ Пащенка, після чого С. залишили на роботі рядового інженера Дніпропетровського відділення інституту мінеральних ресурсів Міністерства геології України (1970 – 1988 рр.). Кандидатську дисертацію на тему «Взаємодія германію з гідроксидами алюмінію, заліза і магнію у зв’язку з його накопиченням в бокситах» захистив аж у 1980 році.
В останній вечір випробувального терміну, 27.01.1973 р., його викликали кагебісти Мажара і Капустніков, кілька годин домагалися, щоб став їхнім інформатором. С. зрештою на жарт запропонував прийняти його на роботу в КГБ. Вони посміялися, і генерал Мажара сказав: "Ну, хорошо, идите. Но запомните — не мешайте нам строить коммунизм".
1972 р. редактори донецького журналу «Донбас» Кость Тесленко і Григорій Кривда опублікували повість С. "Я ще повернусь", добірки віршів переслідуваних КГБ В. СІРЕНКА та М. Чхана. За це Тесленка і Кривду звільнили з роботи. В окремій книжці ця повість побачила світ тільки 1982 р. у видавництві «Молодь» у Києві, яка мала назву «Тривожний крик папуги».
1984 р. вийшли написані в часи переслідувань «у шухляду» книжки фантастичних оповідань та повістей "Консульська вежа", "Ночівля в карбоні". Того ж року С. прийняли до Спілки письменників. Вийшли нові книжки "Тільки мить" (1988, роман), "Пригода на п'ятому горизонті" (1990, оповідання та повісті). До 140-річчя Д.Яворницького, 1995 р., у журналі «Кур’єр Кривбасу» була опублікована п'єса С. "Народжений під знаком Скорпіона", її два роки ставили на сцені Дніпропетровського академічного театру ім. Т.Шевченка.
С. – автор низки фантастичних романів, повістей, оповідань, які виходили окремими книжками, у збірниках, книг езотеричних досліджень. Окремі твори друкувалися в перекладах російською, угорською, чеською, словацькою мовами. Упорядкував і видав «Антологію поезії Придніпров’я» та «Антологію прози Придніпров΄я», а також дві книжки есе про поетів і прозаїків Придніпров΄я «Бог не під силу хреста не дає» (1999) і «Шлях у три покоління» (2003).
На Всеукраїнському конкурсі "читацьких симпатій" на кращу книжку фантастики, який тривав протягом 1989 року, посів третє місце (диплом "Чумацький шлях"). Нагороджений літературними преміями ім. Д.Яворницького (1995), “Благовіст” (1998), ім. І. Мазепи (2008); медаллю “За вагомий внесок у відродження духовності та особисті досягнення в літературній творчості” (2008), орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня УПЦ (2008) за заслуги у відродженні духовності в Україні.
Упродовж 1994 – 2002 рр. очолював Дніпропетровську організацію Національної Спілки письменників України. Двічі обирався з'їздами письменників членом Ради та Президії НСПУ. Кандидат хімічних наук (1980), доктор філософських наук (2011).
Живе в Дніпропетровську. Дружина (до розлучення) Савченко Галина (в дівоцтві Стрільчук), син Ігор 1965 р.н.

Бібліоґрафія:
1.
Хроніка одного кримінального процесу // Сучасність, № 9, 1993. – С. 153 – 163. http://archive.khpg.org/index.php?id=1209675708&w
Інтерв'ю В. Савченка ХПГ 4.04. 2001. http://archive.khpg.org/index.php?id=1209675256&w
2.
Судовий процес у Дніпропетровську // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 169 – 174; Там же: М.Плахотнюк. За ними – правда (Відповідь наклепникам). – С. 173-187.
Віктор Савченко // Письменники України : Довідник / Упоряд. Віра Павловська, Любов Бубнова, Людмила Сіренко. — К.: Український письменник, 2006. — С. 359.
Мандрівки життя. Інтерв'ю з П. П. Розумним. // Кур'єр Кривбасу, № 198. – 2006.-С. 132. http://archive.khpg.org/index.php?id=1135976930&w
Ірина Голуб. Біографічна довідка про Віктора Савченка, сучасного дніпропетровського письменника і драматурга // Дніпропетровщина. Регіональний інформаційний портал http://www.irp.dp.ua.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 3. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2011. – С. 1301–1305. http://archive.khpg.org/index.php?id=1209674692&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 551; 2-е вид.: 2012 р. – С. 628.
Василь Овсієнко

Віктор САВЧЕНКО. Знімок В.Овсієнка 4.04.2001. 

Рекомендувати цей матеріал