Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ХРОНІКА ОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

02.05.2008 | САВЧЕНКО ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ | Сучасність, № 9, 1993. – С. 153 – 163.
Віктор САВЧЕНКО

ХРОНІКА ОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Навесні 1969 р. радіостанція "Свобода" передала так званий "Лист творчої молоді Дніпропетровська", в якому наводилися кричущі факти культурного геноциду, дискримінації української інтелігенції і цькування роману О. Гончара "Собор" на Придніпров'ї. Матеріали до "Листа..." зібрав Іван Григорович Сокульський. Він же його й написав (не виключено, що в написанні брав участь ще хтось). Я був одним із респондентів — зокрема, подав інформацію про письменників (імена їх буде названо нижче), які не мирилися з "установками" влади і яких за вказівкою обкому "товкли" на всіх письменницьких зібраннях. Мені ж таки випало стати редактором, а відтак і першим читачем "Листа...".

Щоб дати уявлення про тон цього документа, варто навести хоча б такі рядки: "...Численну групу громадян оббріхано на всіх офіційних і неофіційних заходах обкому, райкомів, парткомів, щоразу перекручуючи їхні "чуждые народу взгляды" і непомірне перебільшуючи, як кому заманеться, факти, про які мовитиметься нижче, їх цьковано в обласній пресі й на радіо.

Найбільшої брутальності сягнула так звана дніпропетровська кампанія у зв'язку з появою нового роману нашого земляка Олеся Гончара "Собор"... На одній з нарад, де були присутні секретарі низових первинних організацій Дніпропетровщини, відповідальні працівники преси, секретар обкому т. Ватченко О. Ф. дав команду пресі довести читачам, що "рабочій клас Днєпропетровщини нє прінімаєт "Собору"..."

Зайве наголошувати, що репресії проти тих, хто був причетний до створення "Листа...", носили не тільки ідеологічний характер... "Бульдозер" (так хтось із письменників назвав О. Ф. Ватченка) почав гребти.

* * *

По мене приїхали погожого літнього дня. Симпатичний молодик років тридцяти ще й не назвався, а я вже знав, хто це. Мабуть, так собака вгадує гицеля. За вікном стояла "Волга". Коли ми вже йшли до авта, мені подумалося про ті "великі зміни", яких зазнало суспільство з часів сталінщини: тоді приїздили костоломи НКВС опівночі на "чорному вороні", а зараз — інтелігентний чоловік на легковій машині, до того ж одягнений не в шкуратянку, а в цивільне, світле, літнє. Ввічливо пояснив, що мене запрошено на розмову в КДБ... Запрошення явно забарилося. Адже Сокульського вже місяць як заарештували. Його взяли прямо з пароплава, що курсував за маршрутом Київ – Дніпропетровськ, — він працював матросом (до того Івана звільнили з придніпровської багатотиражки, із бібліотеки і ще звідкілясь). З усього, йому інкримінували "Лист творчої молоді Дніпропетровська", котрий невідомо як опинився за кордоном.

Від вулиці Чичеріна, де я мешкав, до рогу Короленка й Чкалова, куди мене везли, — якихось два кілометри. За коротку дорогу мені належало "прокрутити" в пам'яті всі події, пов'язані з Сокульським, аби під час розмови не припуститися необачности. Це був перший виклик і, як мені здалося, я був потрібен як джерело інформації. Втім, про Івана мені було відомо небагато. Він був замкненою людиною, мав якісь зв'язки з київськими правозахисниками, але я, зважаючи на серйозність ситуації, свідомо не виявляв до них цікавости. Що ж до самвидавчих статей, які Іван давав мені читати, то про них знали тільки він і я... Останнім часом мене не полишало відчуття: ось-ось мусить щось статися. Надто це почуття укріпилося по тому, як Сокульський повідомив, що "Листа..." передавало радіо "Свобода". Тоді я проводжав Івана до автобуса на площу Островського; стояв теплий вечір, але коли Сокульський сказав про цю передачу, мені раптом стало зимно.

— Це дуже погано, Іване, — озвався я.

— Бог не видасть — свиня не з'їсть, — відказав він. Якийсь час ми йшли мовчки. Я аналізував події останніх місяців. Поміж них було й повідомлення одного мого приятеля з обласного радіо про те, що керівництво партії взяло курс на новий культ особи і вже віддані відповідні вказівки засобам масової інформації. Влада могла; зціпивши зуби, пробачити Сокульському те, що "Лист..." він розіслав у всі редакції газет і журналів, як і в усі інші партійні та державні інстанції, — але те, що "Лист..." опинився за "залізною заслоною", йому ніколи не пробачать. Небезпека над Сокульським згущувалася; в її чорному ореолі опинивсь і я.

— Іване, на випадок, якщо тебе заберуть, від мене вони нічого не довідаються. Хоча б із цього боку можеш бути спокійним.

Мабуть, у моєму тоні була якась патетика, бо він посміхнувся — вдавано легковажно — і, сказавши "Гаразд", зайшов до автобуса. Це була наша остання зустріч перед його арештом. Тепер, коли мене підвозили до будинку КДБ, згадка про те попередження заспокоювала.

У кабінеті мого супроводжувача я не засидівся. Господар делікатно поцікавився, чи відомий мені Сокульський, а тоді пояснив, що сам він тут недавно і що його направив сюди комсомол. Мовляв, за часів Берії Держбезпека себе дуже заплямувала, люди її бояться, слід докласти всіх зусиль, аби ставлення до неї змінилося. Останні його слова увірвав телефонний дзвінок. Господар підняв слухавку і згодом мовив: "так" і "добре". Тоді повів мене в інший кабінет, де нас зустрів майор Анатолій Антонович Тутик. Він здійснював нагляд за письменницькою організацією, сидів і часом виступав на письменницьких зборах. Це був вайлуватий широколиций чолов'яга в цивільному (його ніхто не бачив у формі, але всі знали, що він майор). Потім, коли я в одному зі своїх оповідань змальовував образ гестапівця, в мене перед очима стояло обличчя Тутика — його невиразні каламутні очі і зуби, яким, здавалося, було тісно в роті... Цей почав з "торжества ленінської національної політики та інтернаціонального єднання радянських людей". Його кліше не справило враження ні на мене, ні на чоловіка, котрий мене привів. Здалося навіть, що моєму супроводжувачеві стало ніяково від тих казань зверхника... "Бесіду" можна було назвати допитом і водночас "вправлянням мізків"; переді мною сидів типовий енкаведист, якого позбавили права чинити фізичні тортури і він змушений надолужувати погрозами й залякуванням. Час від часу я кидав погляд на "посланця комсомолу", і той ніяково опускав очі. Тутик не просто розводив теревені — він шукав моїх больових точок. Він, власне, знав ті точки і тепер перевіряв, чи вони справді больові:

— Я чув, ти збираєшся захищати дисертацію... Але ж як це узгодити з твоєю антигромадською діяльністю? Не знаю, не знаю... Усе так добре йшло — і кандидатська, і книжка у плані видавництва...

Але "наставник усіх письменників" запізнився: больового шоку я зазнав, коли заарештували Сокульського. Мені боліло за Івана й за себе:

Іван втрачав волю, я — творче майбутнє. На дорозі, якою я йшов, маючи за плечима тридцять один рік, вже поставили "шлагбаум". Усвідомлення цього зробило мене маловразливим, і це злило Тутика.

...Тижнів за два-три, зневірившись витягти з мене жадане мирним шляхом, майор перейшов до погроз:

— У нас лежить на тебе заява. — Він висунув шухляду й витяг аркуш, списаний на третину. То був типовий донос, у якому повідомлялося, що я — Савченко Віктор Васильович — передав такі-то ворожі державному ладові самвидавчі документи і таку-то книгу, видану за кордоном, для прочитання і для поширення серед знайомих. "На моє запитання, — писав автор доносу, — навіщо показувати документи іншим, Савченко сказав: "Нехай люди знають правду".

Підсунувши мені цю заяву, майор закрив рукою ім'я її автора.

— Не пам'ятаю, про які документи йдеться, — сказав я і поцікавився:

— Скажіть хоч, коли це було?

Тутик назвав дату. Донос було написано десь рік тому. Книгу Михайла Мольнара "Словаки – українці" я давав багатьом, але не повернув мені її Пирлик. Колись на літературному об'єднанні він "підкупив" мене своїми віршами про козацтво. По книгу я приходив до нього кілька разів, але він ховався. Я так і не зміг повернути її власникові — Святославу Мандебурі, моєму харківському приятелеві. Отже, все, що я довіряв Пирликові, осідало в шухлядах КДБ. А то були, крім книги, виступ генерала Петра Григоренка на захист депортованого кримськотатарського народу і виступ академіка Аганбегяна "Сучасний стан радянської економіки". Самвидави належали Сокульському.

— Тоді я тобі нагадаю, — сказав майор.

Він зняв руку з аркуша. — Ти давав усе те Пирликові.

— Книгу давав. До речі, він мені її й досі не повернув... А от щодо статей — не пригадую таких. З дня написання доносу вже стільки місяців минуло...

— Ну, ти тут не дуже — донос! — визвірився Тутик. — Це з а я в а, і нехай тобі буде відомо, що адресовано її не в КДБ, а в партком організації, де працює Пирлик. І до нас вона надійшла вже звідти. Надалі раджу думати над тим, що кажеш. У нас тут не жандармське управління.

Виходило, що чесний комуніст Пирлик втерся до мене — ворога народу — в довіру, щоб вивести мене на чисту воду. Приходив без запрошення на квартиру, викликав на відвертість, брав самвидавчі документи, а потім, обурений моїми поглядами, написав на мене "заяву" в партком центрального універмагу, де він працював художником-оформлювачем. І все це зі власної ініціативи... Скільки ж іще таких "заяв" сховано в шухлядах цього столу?

Не витягши з мене нічого корисного, Тутик пішов "ва-банк":

— Давай відверто, — сказав він. — Сокульський сильно нашкодив і мусить бути покараним. Нам відомо, що ти підтримував з ним тісні стосунки і що він давав тобі ворожі самвидавчі документи. Якщо ти визнаєш це і назвеш ті документи, то тобі доведеться виступати тільки в ролі свідка... Подумай над моїми словами. Долю Сокульського вирішено, а от твоє майбутнє в твоїх руках. І кандидатом наук станеш, і книжку видрукуєш... Та й проти правди не покривиш душею. Адже від тебе не вимагається наклепу.

Щось замлоїло всередині. На мить у свідомості постала споруда, яка завалилася того дня, коли я довідався про Іванів арешт. Та споруда була моїм науковим і літературним майбутнім, підвалини під яке я заклав наполегливою працею, не маючи ні впливових родичів, ані будь-якої іншої підтримки. А ще подумав, що Іванові все одно не уникнути в'язниці і ті два документи, про які відомо Тутикові, навряд чи помітно вплинуть на його долю... Майор, мабуть, завважив на моєму лиці нерішучість. Очі, в яких ще мить тому світилося щось людське, знову сповнились азартом. Лихі блискітки в його зіницях навернули мене до дійсности, і я раптом чітко усвідомив, що переді мною сидить не людина, а деталь, котра підходить до будь-якої тоталітарної машини. У гітлерівській Німеччині це був би гестапівець, за сталінщини — енкаведист, за ленінсько-троцькістського лихоліття — чекіст, в епоху Івана Грозного — опричник... А ще я згадав обіцянку, майже клятву, яку дав Сокульському.

... Останнім — "мирним" намаганням витягти з мене визнання був виклик до начальника УКДБ області генерала Мажари.

Хоч на генералові й не було форми, але безліч деталей, яких одразу й не опишеш, свідчили, що перед вами — військовий вельможа. Поряд із вайлуватим Тутиком в око впадала його штивність. Я не завважив ворожости в його погляді. Він мене й не допитував. Це було щось середнє між співбесідою, вихованням у дусі нової лінії партії і презентацією мене як... Втім, як кого, я навіть не здогадувався.

Мова господаря з нетиповим для цих місць російським акцентом була лаконічною і зрозумілою. Після ідеологічної преамбули господар розкішного кабінету став нарікати на ворожі елементи, які вбивають клин у дружбу народів.

— Та ви ж переводите українські школи на російську мову, — зауважив я на його слова про "вбивання клину".

— А вы бы хотели, чтобы мы своих детей отдавали в ваши школы?— простодушно здивувався генерал. — Мы освобождали эту землю от фашистов, чтобы...

Це був перший випадок у моєму житті, щоб людина так відверто декларувала національну несправедливість. Адже йшлося не про окремі російськомовні школи, а про переведення всіх шкіл на російську мову. Засоби масової інформації проголошували ту ж саму тезу, але при цьому ховалися за інтернаціоналізм. А тут — прямо в лоба... Я не міг збагнути: ця генералова відвертість — довіра до мене чи повне ігнорування мене як людини? Навіть Тутика, котрий мене сюди завів, здивувала прямота зверхника, бо в його "матових" очах майнуло щось схоже на докір. Він-бо правив мені з цього приводу зовсім інше — мовляв, батьки вимагають... Я раптом чітко усвідомив, що чоловік у темно-сірому костюмі з білим комірцем і акуратно пов'язаною краваткою — загарбник, а інший — русявий, в сорочці з короткими рукавами — його найманець, колабораціоніст.

Тим часом генерал почав розпитувати про маївку творчої молоді на могилі Святослава. Почувши моє "Я там не був", він сказав:

— Стихи им захотелось почитать... Да набрали би водки, девок, да й читали би...

Генерал лукавив. Кадебісти викликали всіх учасників маївки й отже, не могли не знати, що мене там не було. У цьому випадку вони підкреслювали свою начебто непоінформованість. Але ж це не в їхніх правилах... Напрошувалася тільки одна думка: "маївка" — їхня акція.

Здається, того ж дня майор Тутик сказав, що або я називаю людину, від якої отримав самвидавчі документи, або ж він передає мою "справу" з оперативного до слідчого відділу. Тоді я ще не розумів, яка між тим різниця.

Різниця полягала в тому, що в кабінеті, куди мене привів Тутик, сидів військовий у формі капітана. Це був Михайло Антонович Шконда. Мене тоді здивувало, що писав він дерев'яною ручкою, вмокаючи перо в каламар. Шкряботіння того пера об папір і досі дряпає мені пам'ять.

Шконда, на відміну від Тутика, не виходив за рамки казеної ввічливости, не квапив і події. Мовляв, ні, то й ні. Побалакаємо про це іншим разом. А поки що підпиши те, що ми напрацювали. Невдовзі він влаштував мені очну ставку з Пирликом.

— Так, я підтверджую, що книгу "Словаки – українці", як і ідеологічно ворожі самвидавчі документи, мені давав для прочитання Савченко, — відказав Пирлик на запитання слідчого.

Це тоді мені спало на думку, що Тутик і Пирлик мали однакові очі — вони були в них ніби закриті, як вікна портьєрами, а відтак здавалися якимись матовими. У людській подобі немовби ховалася інша — нелюдська сутність. Власне, Пирлик повторив усе, що було в його доносі. Дата доносу співпадала з періодом шельмування "Собору" і з опором, який чинила тому шельмуванню творча інтелігенція. Це тоді серед літоб'єднанців активізувало свою роботу КДБ.

На жаль, мені довелося визнати, що монографію "Словаки – українці" Пирликові давав я. Він-бо знав Мандебуру — власника книги. Втім, я не надавав великого значення цьому, з дозволу сказати, "криміналові". Книгу було присвячено словацько-українським культурним зв'язкам, хоча в ній і наводилося "небезпечне" есе Тараса Волі, написане в минулому сторіччі з нагоди конгресу слов'янських народів. На тому конгресі були представлені всі слов'яни, крім українців, яким не дозволив приїхати в Белград (чи Загреб?) царський уряд.

Після очної ставки з Пирликом у мене, як у такого, що свідомо заплутує справу, взяли підписку про невиїзд.

* * *

Сімнадцятого листопада на кафедру до мене прийшов молодий чоловік років двадцяти п'яти, середнього зросту, охайно одягнений. Викликав мене в коридор, представився працівником КДБ і показав ордер на обшук.

В УАЗикові мишачого кольору, крім водія, сиділо ще двоє в цивільному — старші за віком. Поки ми їхали від інституту до мого дому, молодик запитав, чи я маю дітей. Це був психологічний хід.

Обшук, який тривав кілька годин, пройшов для КДБ безуспішно. Я-бо після першого ж виклику знищив "Лист творчої молоді Дніпропетровська", есе Тараса Волі, передруковане мною з книги "Словаки – українці", фотонегативи робіт І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та М. Брайчевського "Возз'єднання чи приєднання?" і навіть фотокопії історичних статей із журналу Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Обшук робили професіонали, яким, вочевидь, таку роботу доводилося виконувати не тільки в присутності господаря. Найбільше уваги вони приділили бібліотеці й архіву. Обережно, ніби в ній була вибухівка, виймали книгу, брали її за обкладинки і трусили. Інколи звідти випадав якийсь клаптик паперу, і в їхніх очах тоді з'являлася надія. Вони перечитали ("по діагоналі") рукопис, який мені повернули з видавництва "Промінь" (до речі, книга мала вийти в 1969 р.), навіть старе листування з дружиною. Ворожости не виказували. Я теж поводився чемно: запропонував кави, але вони відмовились. Один з них мав інтелігентне обличчя і густе, з сивиною, волосся, другий — чолов'яга при тілі, простуватий на вид. Справу робили мовчки. Інколи показували один одному на щось очима, немовби радились, як бути. Вони скидалися на дві тіні... Багато пізніше потому я зустрічав їх у місті, але й тоді вони нагадували мені привидів. У протоколі обшуку, що в мене зберігається, про них написане буквально таке: "с участием оперативних работников УКГБ Соколянский Й. Н. й Котляр Б. Н." За їхніми діями, окрім мене й Похила Федора Герасимовича — молодшого лейтенанта КДБ, — спостерігали ще двоє понятих: сусідки й моя теща — Ніна Павлівна Стрільчук... Обшук не був несподіванкою, але те, що КДБ пішло на цей крок, свідчило, що розв'язка наближається.

Мене не заарештували. Мабуть, значення мало те, що, як записано в протоколі обшуку, "ничего не обнаружено й не изьято."

Вже випало з пам'яти, хто повідомив про те, що я вже не свідок, а звинувачуваний, — Шконда чи Похил. Я поцікавився, чи означає це, що мене заарештовано; мені сказали, — поки що ні. Звинувачували за статтею 187—1. Застерегли: якщо в ході слідства будуть виявлені додаткові факти, то заберуть негайно.

На той час уже заарештували Миколу Кульчинського. Цього Іванового соратника взяли під час обшуку, коли в нього знайшли друкарську машинку і закладку в п'ять примірників недодрукованого "Листа творчої молоді...". Обшукали також оселю Кузьменка Олександра Олексійовича, якого підозрювали в передачі "Листа..." за кордон. Багато конвертів із "Листом..." були підписані почерком його сімнадцятирічної доньки Марії. Але "криміналу" під час обшуку не виявили, і О. Кузьменко залишився на свободі. Слід сказати, що ця родина користувалася особливою увагою КДБ. І для того була причина: практично весь правозахисний рух на Дніпропетровщині вийшов з будинку № 20 на вул. Армійській. Частими гостями там були літератори Михайло Чхан, Семен Данилейко, Григорій Маловик, Олесь Завгородній із дружиною Тамарою Завгородньою, Іван Сокульський, Володимир Заремба з дружиною Ганною, інженер Іван Рибалка, учитель Петро Розумний, Галина Савченко, автор цих рядків... Бувала там також університетська молодь.

Слідство, яке спочатку розкручувалося поволі, хтось уже почав квапити. Хтось — Шконда чи Похил — сказав мені:

— Почерк Сокульського знаєте? Ось, почитайте. — І подав списаний аркуш.

Там було написано, що самвидав Григоренка й Аганбегяна давав мені він — Сокульський. Але я почерку Івана не пам'ятав і сказав про це слідчому.

... У кабінет Похила Іван зайшов у супроводі озброєного конвоїра; стрижений, руки за спиною, в брудно-сірій арештантській робі. Лице хоч і змарніло, але відчаю на ньому я не завважив. Я запитав у слідчого, чи можемо привітатись; той сказав: "Авжеж". Ми потисли один одному руки і сіли по обидва боки столу. Після формальностей, пов'язаних із заповненням протоколу допиту, Похил перейшов до суті: вияснення обставин передачі все тих же самвидавчих документів (статей Григоренка й Аганбегяна). Почав із Івана, і той потвердив, що документи давав мені він.

— За яких обставин відбулася передача? — запитав слідчий.

— Якось він приїхав до мене додому на мотоциклі, і я йому тоді дав для прочитання... — сказав Іван.

— Ви підтверджуєте те, що сказав Іван Григорович? — звернувся слідчий до мене.

— Ні. Такого не було. Він помиляється.

І тоді Іван подивився на мене довгим поглядом — от коли в очах його з'явився відчай! Раптом він схилився до столу і не те щоб обхопив голову руками, а ніби вдарив себе. Точних слів його не пригадаю. Здається, сказав:

— Що я накоїв...

Він так довго сидів. Похил поводився делікатно — не квапив. Тим часом я звернувся до Івана:

— Ти, мабуть, забув нашу розмову в травні, коли я проводив тебе додому. Інакше б не вигадував того, чого не було.

— Не можна так розмовляти, — обірвав Похил.

Авжеж, Сокульський усвідомив, якого удару завдав собі. Щодо мене, то Іван виказав кадебістам тільки свій "гріх". Той "гріх", який я відмовлявся потвердити протягом шести місяців. Це була драматична мить. Мабуть, у пам'яті його спалахнули наші зустрічі, кримська подорож. А мені чомусь згадалися слова Івана, коли ми спускалися звивистою дорогою з гори Ай-Петрі в бік Бахчисараю. Ішов дощ, асфальт був слизький, їхати на мотоциклі було небезпечно, а Іван у мене за спиною читав вірш, присвячений депортованим кримським татарам, який закінчувався так: "Я бачу Бахчисарай. Я не бачу Бахчисараю..." Доля кримців йому так само боліла, як і доля українців.

Нарешті Іван підняв очі; в погляді його вже не вгадувалося відчаю — тільки втома і бажання, аби скоріше все закінчилося. На краще, на гірше, аби тільки скоріше. Він сказав щось таке: "Та кажи вже як є, все одно нічого не зміниш".

Не пригадую, чим закінчилася очна ставка. Здається, я затявся на своєму. Напевне, було саме так, бо під час наступного мого допиту Похил поклав переді мною папірець такого ж формату, як і повістка. То був ордер на мій арешт, підписаний прокурором.

— У моїй владі вас заарештувати, — сказав він, киваючи на ордер. — І я це зроблю, якщо ви й надалі заперечуватимете очевидне й гальмуватимете слідство.

Моторошно мені стало тоді. Я боявся не так арешту (до цієї думки я себе підготував), як того, що вже цілком опинюся в руках КДБ. Вони хоч і не катували, як їхні попередники енкаведисти, але ходили чутки, що Іванове зізнання — наслідок вживання психотропних препаратів, які йому підмішували в їжу. Про психотропні препарати, що їх застосовувало КДБ, передавали також закордонні радіостанції. Інакше чим пояснити, що Сокульський сам на себе давав компромат? Якби він на себе не наговорив, його "криміналу" не вистачило б і на статтю 187—1. Пухлі томи "справи", якими кадебісти лякали свідків і потім суд, складалися переважно з примірників "Листа творчої молоді...", що його Сокульський разом із Кульчинським самотужки друкували і надсилали в освітні, культурні, партійні, державні та інші організації, керівники яких акуратно переправляли їх у КДБ. Молоді люди вважали, що в такий спосіб їм пощастить привернути увагу громадськости (а, може, когось і переконати) до того свавілля, яке розгорнула ідеологічна служба Суслова на Україні. Отже, переді мною постала дилема: або затятись і піти на "харчі", якими годували Сокульського, або потвердити очевидне, але убезпечити себе від загрози стати відвертішим... А від моєї відвертості за ґратами опинився б і О.Кузьменко, і, напевне, Чхан. Я обрав друге.

* * *

Слідство, яке тривало більш як півроку, закінчилося. В січні 1970 р. я отримав лист з обласного суду такого змісту:

"Прошу з'явитися в Дніпропетровський обласний суд (пр. К. Маркса, 38) 12 січня 1970 року о 9 годині в кімнату № 43 за одержанням обвинувачувального висновку по справі, в якій ви притягуєтесь до кримінальної відповідальності за ст. 187—1 КК УРСР.

Одночасно повідомляємо, що справа призначена до слухання в приміщенні обласного суду на 19 січня 1970 року о 9 годині 30 хвилин і Ваша явка в судове засідання обов'язкова.

Заступник голови Дніпропетровського

обласного суду (В. Буркун)"

Лист був надрукований українською мовою на машинці з російським шрифтом.

В обвинувачувальному висновку (одному на трьох) мені інкримінувалися все ті ж самвидави Григоренка й Аганбегяна та монографія М. Мольнара "Словаки – українці". Було там також щось на зразок: "вів усну пропаганду..."

Петро Полікарпович Єжолий, адвокат, який узявся вести мою справу, виявився чоловіком простецьким. Перед самим судом він сказав мені буквально таке:

— Не сделай глупость да не начни Ленина цитировать по национальному вопросу.

Гадаю, що то він висловив застереження кадебістів, яких я доймав тими цитатами впродовж усього слідства. Сокульський і Кульчинський запросили московських адвокатів. Правозахисники Києва пропонували й мені це зробити, але я вже дав згоду Єжолому.

Невдовзі (а, може, й до того) сталася подія, яка, можна сказати, підготувала мене до гіршого. Якось увечері ми з дружиною, повертаючись від друзів, зупинили таксі, в якому, як виявилося, сидів один знайомий письменник. Ми з ним щиросердно привітались і він шепнув, що мені "світить" на суді рік позбавлення волі. Навіть сказав, що відбуватиму покарання в Дніпродзержинській в'язниці (чи таборі). Він і його друг незабаром вийшли з авта, і я не встиг запитати — звідки йому стало те відомо. Втім, джерелом інформації (чи дезінформації) міг бути тільки майор Тутик, який топтав стежку в Спілку письменників.

Оскільки досі ніхто не довів, що два зерна — купа, то я вирішив спробувати спекатися третього. В обласній бібліотеці переглянув "Літопис газет і журналів" і виявив, що М. Мольнар був частим гостем на сторінках нашої періодики. Знайшов і перечитав усі його статті. А вже перед самим судом сталася подія, яка буває тільки раз у житті. У "Літературній Україні" з'явилася стаття В. Нужного, в якій він писав про М. Мольнара і повідомляв, що у видавництві "Дніпро" готується до друку його книга "Словаки – українці".

* * *

Судове засідання було закритим. Звинувачувачем виступав прокурор Т. П. Жупинський, суддею — О. К. Тубілець. Вже пізніше я збагнув, що суддю з таким прізвищем було обрано не випадково. Шовіністи-дотепники ніби казали: "Вас судять свої ж — тубільці". Чи розумів це сам суддя? У залі, крім трьох звинувачуваних, знаходилися мати Сокульського, батько Кульчинського, захисники П. П. Єжолий, В. Б. Ромм, Ю. Я. Сарри. До речі, Ромм (адвокат Сокульського) був інвалідом війни — без руки, а Сарри (адвокат Кульчинського) — здається, без ноги. Наявність озброєних солдатів-азіатів, котрі конвоювали і вартували Сокульського й Кульчинського (вже не кажучи про перевдягнених кадебістів) робила народний суд схожим на військовий трибунал.

Із промови прокурора я запам'ятав лише два моменти: пафос перших слів, щось на зразок: "В той час, коли весь радянський народ...", і звинувачення, які й на папері здавалися сумнівними, в усному ж викладі сприймалися й зовсім несерйозними. Либонь, розумів це і сам звинувачувач, бо брак аргументації він підкріпляв виразами з ідеологічного словника. Це був перший у ті роки процес на Дніпропетровщині; слухали його уважно не тільки зацікавлені особи, а й солдати. Я сидів навпроти і бачив їхні лиця. Спершу безсторонні, якби не сказати ворожі, вони дедалі ставали допитливішими. Надто ж увага хлопців зі Сходу загострилася тоді, як почали розбирати самвидав "Виступ генерала Петра Григоренка на захист депортованих кримських татар". На Івана й Миколу (котрий був одного віку з ними) вони тепер дивилися зовсім іншими очима. Це вже були не зомбі...

Судове засідання тривало десь тиждень. По кожному документу викликали свідків, і ті повторювали те, що казали на слідстві. Ніхто зі звинувачуваних не намагався звалити провину на іншого. Але якщо ми з Іваном лукавили, вдавали таких, що розкаялися, то Кульчинський з юнацькою безоглядністю називав речі своїми іменами, чим дратував прокурора. Але найбільше дошкулила судові подруга Миколи Кульчинського — студентка Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту (одна із сестер Рожко, якщо я не помиляюсь, котрі виступали як свідки). Вона на повен голос казала таке, про що ми остерігалися говорити й у колі друзів, — шовінізм, геноцид, закриття українських шкіл, заборона святкувати день народження Т. Шевченка... Це вона від імені майбутнього була тоді справжнім прокурором і суддею на тому процесі. Її полум'яні слова мали ще одну — сугестивну аргументацію: в очі "правосуддю" їх кидала розумна, освічена, гарна дівчина...

Процес добування "криміналу", який тривав добрих півроку, в суді згустився до тижня. Поновити перебіг подій у хронологічній послідовності неможливо. Свідчення щодо мене підтвердили Пирлик і Мандебура (його викликали з Харкова). Прокуророві було нелегко, адже на мені "висіло" тільки два самвидави і більш ніж сумнівної вартости звинувачення — монографія М. Мольнара. Втім, брак документального "криміналу" він надолужував фактами з моєї усної "наклепницької" діяльности. Щось на зразок: "протиставляв українських і російських молодих літераторів, казав, що українська творча молодь піддається цькуванню, назвав ряд молодих тоді письменників (М. Чхана й В. Чемериса), імена яких Сокульський використав у "Листі творчої молоді..." Сказане відповідало дійсности, але чи було це "криміналом"? На літоб'єднанні при Спілці письменників постійно відбувалося тертя між тими, хто писав російською мовою, і новою генерацією української молоді (це були переважно студенти університету). Я часто проводив заняття літоб'єднання (на правах заступника голови), і доводилося гасити пристрасті, а інколи й давати відсіч шовіністично настроєним літоб'єднанцям; не виключено, що я те робив не завжди в коректній формі.

Адвокат Єжолий у своєму виступі засудив злочинні дії підсудних, але, зважаючи на незначну провину свого підзахисного (мовляв, не видно системи розповсюдження), просив суд... Коли ж надали слово мені, я повідомив, що М. Мольнар є автором доброго десятка публікацій в українській пресі, показав останній номер "Літературної України" зі статтею В. Нужного... Може, це мені тільки здалося, але суддю це повідомлення збило з пантелику. Воно явно не вписувалось у сценарій, написаний в КДБ. Адже з відпадінням цього документу залишалися тільки дві самвидавчі статті, які я розповсюджував Пирликові й Мандебурі. Здається, в цей час узяв слово адвокат Сокульського — Ромм і повідомив, що між СРСР і країнами соціалістичної співдружности існує угода про літературу, яку заборонено ввозити з-за кордону. Монографія М. Мольнара в тому реєстрі не значиться, інакше її б не збиралися тут друкувати. Окрім того, він сказав, що проти авторів інкримінованих мені й Сокульському самвидавчих документів — Григоренка й Аганбегяна — ніхто й не збирається порушувати кримінальної справи і що моя так звана "злочинна" діяльність не тягне й на "частное определение", а не те що на кримінальну статтю.

Цей незнайомий мені чоловік — інвалід війни, московський єврей — захищав мене безкорисливо, в ім'я справедливости (так генерал Петро Григоренко став на захист кримських татар). Це й був справжній інтернаціоналізм, а не той, що його декларувала сусловська пропаганда. Старший брат Миколи Кульчинського — Богдан, який підійшов до мене в перерві, сказав, що Роммові не вперше доводилося виступати на процесах над правозахисниками... Це тоді Богдан Кульчинський запропонував мені матеріальну допомогу, від якої я відмовився. Допомога та формувалася правозахисниками Києва, Львова, інших міст під прикриттям різного роду "лотерей". Такі лотереї проводили й ми на зібраннях у О. Кузьменка. Куди ті гроші переказували, знали тільки Сокульський і Кузьменко.

Справжніми господарями суду були не Тубілець і засідателі (А. Л. Крикунов, С. П. Гриневич), не прокурор, а КДБ, представники якого пильно стежили за ходом процесу. І все ж сміливі виступи московських адвокатів справили враження. На їхньому тлі чіткіше проглядався провінційний тоталітаризм, безглузді звинувачення, як і корисливі інтереси когось невидимого й лихого. Вони — ті виступи — не зруйнували сценарію суду, але первісний авторський задум (тому дати стільки, іншому — стільки) зазнав певної зміни. Так, під тиском статті В. Нужного в "Літературній Україні", публікацій М. Мольнара в українській періодиці, пояснень Ромма щодо "конвенції" суд змушений був зняти одне з трьох "зерен", — отже "купи" не стало. Та й "кримінал" самвидавчих статей також було "пом'якшено" московським адвокатом.

Утім, я не знав, на що сподіватись, і тому ми з дружиною підготувалися — зібрали все, що треба в'язневі.

Вирок зачитували не в залі засідань, а в іншій — меншій кімнаті, яку заповнили рідні і близькі підсудних, преса, кадебісти, дехто з правозахисників.

— Іменем Української Радянської Соціалістичної...

Іванові Сокульському дали 4,5 роки суворого режиму (ст. 62, ч.1), Миколі Кульчинському — 2,5 роки колонії загального режиму (ст. 187—1), Віктору Савченку — 2 роки умовно з трирічним випробувальним строком (ст. 187—1). Іншими словами, передали на три роки під нагляд КДБ. Кожної миті мене могли заарештувати як за новий, так і за старий "гріх", якби його виявили.

* * *

Форма оповіді від першої особи дозволяє повніше й правдивіше висвітити перебіг подій, але водночас вона вимагає постійного перебування автора в гущі конфлікту. Внаслідок цього у читача може скластися враження, що оповідач навмисне виставив себе в привабливому світлі. Це не так. У центрі всього, що коїлося, був Іван Сокульський. На Придніпров'ї він перший відмовився від гри, в яку було втягнуте все суспільство, і повстав... Людей, котрі прагнули визволення, було багато. Але переважна більшість із них не бачила перспективи відкритої боротьби, і кожен обирав свою форму розхитування системи. Та були й такі — їх налічувалося десятки, може, сотні, — котрі відчували біль усього народу: його минулих, сучасних і прийдешніх поколінь. Вони й узяли на свої плечі важкий хрест боротьби і страждань. До них належав і Сокульський.

Він помер від хвороби в мирний час, у перший рік незалежности. Але я знаю напевне: його смерть — це наслідок психічних катувань, що завдали йому імперські інквізитори.

Останній притулок він знайшов під тінистими кронами акацій на тихому придніпровському кладовищі. У вічність його проводжала Україна. Земля тобі пухом, Іване...

Спогади написані з пам'яти, отже, не виключено, що десь порушено хронологію подій, — відтоді минуло багато років. Тому, кого зацікавлять деталі процесу і слідства, раджу звернутися до першоджерел — кримінальної справи І. Сокульського, М. Кульчинського і В. Савченка, яка зберігається в фондах обласного суду м. Дніпропетровська.

Сучасність, № 9, 1993. – С. 153 – 163. (Також у ж. «Бористен», газ. «Батьківщина», серпень, 2007). Остання редакція автора - квітень 2008.

Рекомендувати цей матеріал