Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

14.05.2008 | Овсієнко В.В. | Радіопередачі Дніпропетровського обласного радіо 12.08, 24.08 і 12.12 2001 р. , режисер Тетяна Дацов
Микола Олександрович САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ і Варвара Степанівна СОКОЛОВСЬКА

В.В.Овсієнко: Сарма-Соколовський Микола Степанович і його дружина Варвара Степанівна, місто Новомосковськ Дніпропетровської області, вулиця Українська, 1, кв. 35, індекс 51200, телефон домашній 05693, номер 229-43.
Отець Микола Сарма-Соколовський народився 23 травня 1910 року. Він уже не ходить, погано бачить, та й розмовляє вже не дуже, і, крім того, його дружина зараз теж нездужає. Тому я, Василь Овсієнко, у квітні 2001 року не поїхав до них у Новомосковськ, але головний редактор Дніпропетровського обласного радіо Ковальчук Таїса Миколаївна 5 квітня 2001 року надала мені касету із записом радіопередач про Миколу Сарму-Соколовського. Вони називаються так: "У тлі мого портрета", 12 серпня 2000 року, частина перша, а частина друга 24 серпня 2000 року. А також пе-редача "Береги" до вісімдесятиріччя дружини Миколи Сарми-Соколовського Варвари Степанівни. Вона звучала 12 грудня 2000 року.
Є також книжка Миколи Сарми-Соколовського на 224 сторінки, назва "Моя причетність до ОУН", видання журналу "Самостійна Україна", Київ – Торонто. Рік видання не позначений, але це 2000 рік, бо до дев'яносторіччя його видано. Далі запис радіопередачі.
Ведуча: В ефірі Дніпропетровськ, обласне державне радіо. Шановне товариство, з вами режисер Тетяна Дацова, та журналіст Наталія Старюк. Програму художнього об'єднання "У тлі мого портрета" присвячено поетові, кобзареві, художникові, героєві національно-визвольних змагань Миколі Сармі-Соколовському, який став лауреатом Міжнародної премії фонду імені Тараса Гри-горовича Шевченка "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".
Коли чоловік живе в світі дев'яносто перший рік і має досконалу пам'ять та не втрачений хист до роздумів, про такого кажуть: він переміг час. Герой же цієї розповіді дев'яносторічний Микола Олександрович переміг не лише час, а ще і позачасся, бо як інакше, лиш позачассям, назвати б мали дні і ночі, роки і десятиліття ув'язнення чи миті і години перебування в камері смертників, чи блукання лісом із тавром "особо опасного" втікача. Позачасся тому і "поза", що рік там, мов вік, і хвилина вбирає життя.
Та існувала ще й глибша і туманніша яруга позачасся, задзеркалля, в яку кинуто було всю кра-їну. І те велике масове позачасся, той наркоз застраханого тривання також здолав Микола Соко-ловський ще дев'ятнадцятирічним юнаком, коли у центрі Дніпропетровська його було зненацька заарештовано як учасника гуртка бандуристів та шанувальника рідного мистецтва, а отже, потен-ційного терориста. За ґратами камери на вулиці Короленка він уперше збагнув: попереду тернис-тий шлях. А що був на той час уже художником, учнем Фотія Красицького, онучатого небожа Та-раса Шевченка, то бодай в уяві малював автопортрети, і не навчально-академічні, а мінливі і зага-дкові, на тлі цілого світу і самої долі. Відтоді й чинив так завжди. Вже і за нашої пам'яті написав: "Головне – тло, що міниться, мов бите скло, і відбиває те, що є і що було. У тлі мого портрета не портьєра потерта і не якась верета, а цілий концерт космічний, незбагнений, одвічний. У ньому і моя земля із могутнім Дніпром, з її добром, ще й Карпатські гори з людським та моїм горем".
М.С.Сарма-Соколовський: Я у двадцять дев'ятому році був арештований на проспекті Карла Маркса за мою причетність до підпільної організації СУМ. А в ГПУ я сидів із письменником Василем Чаплею, що був редактором журналу "Зоря". Зі мною сидів доктор Павловський і перший ваш колега, начальник радіомовлення Володимир Чоповий, по справі СВУ. Сидів Єфремова Сер-гія брат Михайло і його син Костя. А в тюрмі сидів зі мною останній автокефальний священик Кость Шарай із Чорного Лісу, Гнат Коляда, якого розстріляли. І в тюрмі стріляв Петров, а потім збожеволів, вивезли його на Ігрінь. А потім стріляв комендант ГПУ – високий, гарний, в галіфе. В гаражі заводили мотори машин і стріляли, я це знаю. Вам треба ще колись спеціальну передачу зробити.
Ведуча: Не раз і не другий почуємо сьогодні від Миколи Олександровича: "Вам про це треба окрему передачу зробити". Стільки тем, подій, постатей, переживань сповнюють пам'ять нашого героя! Якось написав Микола Сарма-Соколовський: "Що таке пам'ять? Це велике вікно в минуле. Ні відчинити, ні розбити."
М.С.Сарма-Соколовський: Ви мої дорогі гості, і ви зробите передачу про Трифона Гладчен-ка. У Сурсько-Михайлівці була українська гімназія, і підняв повстання вчитель Трифон Гладчен-ко. У той час у Катеринославі були білі, вони з ними билися. Так білі з Катеринослава їхали з га-рматою. Коли гинули білі, то їх підводою забирали, а козаків мій батько ховав на могилах. Батько мій перший був український священик, отець Олександр, мав парафію у Привільному. І ховали на могилах козаків, і потім співали "Ще не вмерла...", "Заповіт", і батько співав, і Трифон Гладченко. І потім на козацьких могилах ставили великі хрести і вінчали рушниками. Про це я написав. Коли вже махновців вигнали білі із Катеринослава і прийшли червоні, то у степах Солоного оточили Гладченка. Багато їх загинуло. Смерть Гладченка була для мого тата страшною втратою, він довго молився за нього. Він знав, що за ним прийдуть, він переховувався у парафіян. Але була епідемія тифу, і тато лежав у хаті і марив, і співав "Ще не вмерла Україна", і розмовляв із Трифоном Глад-ченком, як зі своїм побратимом. А одного разу під'їхала тачанка і ввійшли один високий із борідкою, а другий низенький – це був комісар Дибенко, і тато при них помер. Мого тата поховали у Привільному, про це все написано. І про Сурсько-Михайлівку, і про повстання вам варто зробити передачу.
Ведуча: Це голос людини, яку надто довго не чули. Нарешті можна говорити, на тій-аки решті стражденного життя. "Я у собі, неначе в боксі" написав Микола Сарма-Соколовський вже на волі, вже в Новоселиці-Новомосковську, де нині мешкає з дружиною Варварою Степанівною. І хоча як митця Миколу Олександровича було вшановано численними публікаціями у Торонто, Лондоні, Парижі, Дрездені, перша маленька його книжечка в Україні вийшла вже тоді, коли авторові виповнилося сімдесят, вона звалася "На осонку літа". Відтак була збірка з рішучою назвою "Анафема" і нова книга добірних, довершених поезій "Коріння пам’яті".
М.С.Сарма-Соколовський: Мене мало друкували, бо я був підопальний. Мій рукопис довго лежав у видавництві "Радянський письменник". Тоді я взяв псевдонім Сарма, а сарма – це те місце в річці, яке взимку не замерзає, а влітку не висихає. І ото я став Сармою. "Живу, наче у скляному димарі, де ні сонця, ні зорі, утративши прозоре тло, і бачу лише дивне скло. У зболеній жур-бі я сліпну далебі. Однак мене хвилює творча тиша, в якій плекаю, мов дитя, весняну ґроздь нового вірша, що пульсом став мого життя."
Ведуча: "Живу, наче в скляному димарі". Ще й небагато віршів Миколи Сарми-Соколовського тут наведено, але вже кілька разів поставав цей образ – скло. Це і та шибка пам'яті, яку годі було б розбити, і тло уявного автопортрета, "що міниться, мов бите скло", нарешті – "скляний димар". Чи не модерністична візія, відкрита до численних асоціацій? І є в цьому образі скла уроча двоїстість, властива самій долі автора, святкова сяйливість, прозора щирість, водночас – зрадлива гострота і здатність завдавати кривавого болю. Головне – "тло, що міниться, мов бите скло." А таки ж скло з його виразними оптичними ефектами лишається позаду постаті, попереду стелеться шлях, засія-ний битим склом.
М.С.Сарма-Соколовський: Тепер, дорогі мої, на моєму рахунку 15 діб смертної камери, 17 років чагарів, колючого дроту. Дружині – 8 років. А ще, коли мені виповнилося 20, у тридцятому році, я вже був засуджений за націоналізм, за причетність до підпільної молодіжної організації СУМ. І я відбував покарання у карельських лісах. Спочатку на Парандовському тракті, а потім на будівництві Біломорського каналу.
І на волі я волі не мав. Мене постійно шарпали кагебісти, викликали на допити, вимагали, щоб я сказав, з ким я спілкуюся, щоб я видав своїх друзів, однодумців-націоналістів. І сказали, що ме-не випадково не розстріляли у 1948 році, що по "желанию народа" мене засудять удруге і вирок буде для мене фатальним.
Я переконаний націоналіст, але не шовініст. Я дуже люблю свій народ і тому шаную, з пова-гою ставлюся до кожного народу, особливо до того, хто бореться за свою незалежність. У грудні 1941 року в Києві я склав присягу на вірність ОУН і зразу Проводом був призначений на провідника оунівського підпілля у Полтаві, окупованій німцями. Причаївшись, я навчався на пастирських курсах Української Православної Автокефальної церкви. Коли закінчив курси, був висвяче-ний на священика. По моїх кількох парафіях, остання моя парафія була на Буковині, в селі Раран-ча Садгірського району.
Ведуча: Панотець Микола є незвичайним священиком, він не схильний лише вклякати перед образами в цілковитому упокоренні горішній волі. Висвячений колись у диякони превелебним Мстиславом, рукоположений у священики під склепінням Покровського собору, зведеного коштом Петра Калнишевського, отець Микола обрав питомо українські, козацькі дороговкази. То й написав у поезії "Моя віра": "Але одне "Господи помилуй" без України нічого не варте". І є такий фотопортрет, де постав уже старенький протоієрей отець Микола у священичому облаченії, але у козацькій шапці-бирці та з шаблею в правиці.
І другий, важливий у поезії Сарми-Соколовського, образ зринає при погляді на той портрет – лезо. "На лезі скелі – мертві два крила" – у табірних віршах 1952 року. З пізніших спогадів про карпатські повстанські зими – "У січневому морозі гострих лез повно". І жорсткі рядки вірша "Прапор": "Крізь сталі вражої вогненний ліс". Леза навколо і в самій зболеній свідомості: "Часом в голові мов розтинь бритви – яка фатальна і безбожна сила. Однак, не можу жити без молитви – матінка навчила". Панотець із шаблею – сама матінка українська історія навчила його такого пор-третування. "У тлі мого портрета..."
М.С.Сарма-Соколовський: У грудні 1944 року одної неділі, коли я вийшов із церкви, мене було заарештовано. У Чернівцях, на вулиці Ольги Кобилянської, у контррозвідці цілу ніч тривав допит. Мене допитували і мордували, а вранці, побитого, перевели у стару турецьку тюрму. Я, лежачи на нарах у шістдесятій камері, де стеля склепінням, стогнав. Коло мене були в'язні-партизани, вони мені співчували.
Ведуча: З Чернівців в'язня везуть до Полтави, бо там давно заведено на нього пухке "Дело". Ще в тридцятих роках Микола Соколовський, хлопець із досвідом політичного зека, втікач із да-лекосхідного ешелону, розпочинає ніби друге життя під чужим найменням. Дніпропетровськ, Ки-їв, навчання у Художньому інституті, Крим і знову Полтава. Життєпис Миколи Сарми-Соколовського настільки насичений і взаємопов'язаними, і парадоксально несподіваними подія-ми, що його годі переказати, не повертаючися назад, не спиняючися на вузлах, збігах урочих об-ставин. Це немовби ткання сировими нитками, а можливо, плетиво колючого дроту. І знову зна-чущий образ його поезії: "Оті дроти гадючі, як плетиво колюче". А найчастіше у віршах, його розмові про давнє Микола Олександрович просто називає їх чагарями. "Жив у чагарях" – це у бесіді те саме, що "дротів колючих чагарі" у поезіях. Але навіть те осоружне чекістське терня одного дня п'ятдесятого року постало в уяві поета, маляра, музиканта видивом забутого затишку. "На колючі дроти з вишки прожектор світить, а мені здається, що сушаться на осонку рибальські сіті."
Але вертаймося, вертаймося до попередніх подій за принципом ткання-плетення, рушника до-лі і дротяного плоту воднораз. 1945 рік. Микола Соколовський, якого везуть до Полтави на роз-праву, вистрибує з потягу, криється у парафіян. І знов його схоплено, і знову везуть до Полтави. І стільки вже друзів лежить у сирій землі, переслідувані за життя то чекістами, то гестапо. Коли в Бабиному Яру розстрілювали Олену Телігу разом із побратимами з Організації Українських націоналістів, полтавських оунівців було винищувано за тим-таки гітлерівським наказом. Миколі Соколовському вдалося врятуватись, але повели на розстріл його дружину, талановитого мистецтво-знавця Діну Шматько. Лишилася малесенька донька Оксана та батько її, митець у полум'ї боротьби, священик, озброєний любов'ю. Вже втекли з України гітлерівці, та лишився ворожий режим сталінських катів.
М.С.Сарма-Соколовський: І везли мене, знову везли, але 16 травня коло станції Жмеринка у вагоні було тепло, вікно було відчинене, і я знову втік, знову опинився на волі! Я зробив собі довідку, і з такими документами опинився в Донбасі. Я там жив і працював як Григорій Боднар.
Але я весь час мріяв про УПА, і по двох роках я, ризикуючи, приїхав у Коломию, де зв'язався з оунівським підпіллям. Мало того, що я зв'язався, а ще ж я очолив оунівську боївку як Микола Біда. Все було добре, але у травні 1948 року окружний провідник СБ Олесь зрадив підпілля, а зна-чить і мене.
Я живу ціною великих мук, мучуся. Але я партизан, я козак, і тому я хочу й у терпінні стати героєм.
В.С.Соколовська: Між іншим, усе, що він говорить – це все записано слово в слово. Він прозу пам'ятає. Я часом роблю там, знаєте, якусь зміну, слово не те надрукую – я читаю, а він каже: "Отут не так".
Ведуча: Тобто така пам'ять природна?
В.С.Соколовська: Так уже пам'ятає все, я не знаю... І я оце десь покладу, не пам'ятаю, він се-рдиться: "Що ти не пам'ятаєш!" Він усе пам'ятає – де що лежить, де написано...
Ведуча: Так природньо ввійшов у напружений простір спогадів цей негучний голос. Варвара Степанівна – кароока вродлива полтавка. Вона завжди поруч. Вона усміхнеться і покладе руку чоловікові на плече, коли він мовитиме щось у патетичному запалі. Вона поділила й прийняла всі жорстокі іспити його долі – не з покорою, а з глибоким спокоєм переконання: житимемо так, як скаже сумління. Варвара Степанівна стала матір'ю Оксанці Соколовській. Ще двох донь – Лесю та Женю – народила Миколі Олександровичу, коли залізні чагарі і леза небезпек були у тлі його портрета.
Питання: Варваро Степанівно, от є в Миколи Олександровича поезія, де він говорить про дружину-бранку, і то Ви. Скажіть, будь ласка, коли Ви познайомилися з Миколою Олександрови-чем і, власне, наскільки Ви розлучались?
В.С.Соколовська: Познайомилися ми в часи війни, чисто випадково. Я була в Галичині, вер-талася в Полтаву, а він ото ж у Києві складав присягу. Потім, уже пізніше, побралися. А розлука в нас була 8 років – я сиділа і чоловік сидів, він на Півночі, а я в Мордовії. І також чисто випадково ми зустрілись навіть у лагері. Його без кінця – бо він утікач, – так його кидали в різні табори, і випадково привезли в Мордовію. І так нам довелося зустрітись навіть у Мордовії. Це вже після смерті Сталіна, в 1954 році, побачення нам влаштували. А тоді вже, коли я звільнилась, ми ще не були разом, бо ще три роки Миколу Олександровича не випускали. То він там сидів, а я вже при-їхала, забрала дітей з України, і так ми 3 роки там були. А потім вернулися. Ніде нас не пропису-вали. Це був 1961 рік. Ми шукали, шукали, і поїхали знов у Донбас, у Донбасі там всіх приймали. 13 років там жили, а тоді оце сюди переїхали.
Ведуча: "Коли кілька діб не бачив Карпати, крізь моє серце, мов крізь сито, просипалося терпіння. А залишалась тільки нудьга. Це відчувала дружина. А одного разу, звівши на мене кару-зажуру, сказала: "Любий, якщо хочеш, щоб я тебе ще дужче любила, не йди більше в гори, бо все кінчиться жахом. А в нас діти. Давай кудись поїдемо – далеко-далеко. Ти там малюватимеш, а я ж кравчиня, і жити будемо спокійно". Я ніжно обійняв дружину, а як ледь смеркло, пішов у гори знову".
Лише до пори попрощаймося з шановними героями програми "У тлі мого портрета" – поетом, художником, бандуристом, героєм визвольних змагань Миколою Олександровичем Сармою-Соколовським та його дружиною Варварою Степанівною. Наступного разу розповідь буде продо-вжено, і славетні наймення звучатимуть поруч із найменням нашого 90-річного митця. Фотій Красицький, Опанас Сластіон, Федір Балавенський, Михайло Бойчук, Катерина Білокур, Григорій Кочур, бо з ними Микола Соколовський зустрічався на різних стежках свого життя, і тепер згадує про все, поклавши голову на камінь дум.
Над передачею працювали: режисер Тетяна Дацева та журналіст Наталя Старюк. До нової зу-стрічі. [Музична пауза].
В ефірі Дніпропетровськ, обласне державне радіо. Шановне товариство, з вами режисер Тетя-на Дацева та журналіст Наталя Старюк. На часі програма художнього об'єднання "У тлі мого портрета". Частина друга.
"У тлі мого портрета – не портьєра потерта і не якась верета, а цілий концерт космічний, не-збагнений, одвічний". Так написав Микола Олександрович Сарма-Соколовський – поет, кобзар, художник, герой національно-визвольних змагань, 90-річний мешканець Новоселиці-Новомосковська, який став лауреатом міжнародної премії Фонду імені Тараса Шевченка "В своїй хаті – своя й правда, і сила, і воля".
"А ще в тлі мого портрета мури-ґрати, а на вишках все солдати." І пригадався той давнющий мальований козак Мамай, що звуть його гайдамацьким, бо у тлі народної картини, у середовищі із пишним гаєм та зеленими луками постаті повішених та стрільців на сторожі. То ж і виходить: що багатозначнішим, що місткішим і глибшим є тло портрета, то типовішою, впізнаванішою вже не індивідуально, а історично, є постать героя, оскільки козак Мамай, сидячи під дубом, згадував море Чорне, а наш герой – море Біле, бо дуже рано пізнав поняття "Біломорканал", "Услон", "Гу-лаг". "Чекістики-голубчики, катюги-субчики, мене ви били і по мені ходили, мою топтали кров, немов червону ту калину, за те, що я любив сердешну Україну." До речі, і в невеличкому фрагме-нті поезії видно, як органічно не сприймає авторове єство блатного стилю. А воно ж ніби ефектно, загонисто – "чекістики-голубчики". Он скільки грошей нині Москвою пущено на те, аби криміна-льна романтика, Владимірскій централ стали для нового покоління "песнями о главном". Миколі ж Сармі-Соколовському цілком досить тих двох рядків, аби постаті сталінських "субчиків" забов-ваніли в адекватному стильовому полі, та й по всьому. А далі та сленґова полуда зникає, розчи-няючись у питомих калинових образах.
А кілька років тому поет створив вірш про півонію. Чи є ще десь у світовій літературі видиво квітки, від якого мороз поза шкірою. "Ніч жовчю точиться в сліпі глушини, вже допит загнано у кут німий, бо я мовчу, а слідчий мій від люті глухо: "Ты хочешь, чтоб допрос вничью?" І б'є мене у праве вухо. А з лівого – півонія кривава на стіну. Разючий біль і памороч липка, мороча, уся в рясних дзвіночках. Я падаю немов в обійми сну, а потім що, не знаю, із кляпом зболеної глухоти у камері вже досинаю, занурений у сниво, в якому бачу диво: там хата біла, а не мур, квітують квіти Катерини Білокур, схиляється над ними її слава, а з нею і моя півонія кривава." Скажіть, чи мали ще деінде митці таку смертельно жорстоку школу образного асоціювання? Чи випало ще бодай комусь у вільних світах так дорого платити за миті поетичних візій? Та зрештою саме феномен української табірної поезії дає відповідь на запитання, що зберегло Україну в безнастанних межо-вих ситуаціях поміж життям і смертю. Нас рятує світло багатотисячолітніх культурних святощів. І коли поруч із божевільною кривавою півонією постає у свідомості інша, магічно цілюща квітка Катерини Білокур, ця квітка поглинає біль і жах, витворюючи з самого того пекельного матеріалу дещо нездоланно вільне і цнотливо здорове. А наш новоселицький репресований поет Микола Сарма-Соколовський ніби виводить відому ахматовську метафору щодо походження квітів поезії на обширі великих змагань за саме життя нації. Але чому саме квіти Катерини Білокур постали в авторовій уяві на болючому зламі, на пікові болю, який мав змусити і не змусив в'язня до зради?
М.С.Сарма-Соколовський: Мені не треба було вигадувати гострих ситуацій – моє життя по-спіль гострі ситуації. Я написав роман "Червона плащаниця", його видали в журнальних варіантах у журналі "Київ". У мене все лежить ще в рукописі, це про Катерину Білокур. Я у Полтаві до вій-ни працював методистом у Будинку народної творчості і перший одержав од неї листа із малюн-ком конвалії, що в руці. І так досконало аквареллю зроблено, що аж навіть неприємно, що пори руки. Потім я її відвідав у Богданівці. Я написав, це є добре написано, і ви повинні зробити передачу.
Ведуча: Тим, хто слухав попередню розповідь про життя і творчість Миколи Олександровича Сарми-Соколовського, вже відома ось ця його фраза: "Ви повинні зробити про це передачу". Пе-редача... Зрештою йдеться не лише про звучання інформації в ефірі, а про передавання набутку пам'яті, наче клейнодів. Щирим золотом правди спалахують вони у тлі портрета нашого героя.
Переживши бурхливий підйом і сяйливі ілюзії двадцятих років, його покоління поділилося на дві лави. В одній – притлумлено безсловесні, залякані повсюдними репресіями, у другій же – ладні сконати, аби лише Україні не було відтято крил. У цій постріляній, порубаній лаві був Микола Соколовський, юнак із села Хорошого, син одного з перших священиків Української автокефальної церкви, художник із соколиного гнізда Фотія Красицького – внучатого небожа Тараса Шевченка.
Дев'ятнадцятирічним схоплений на дніпропетровському проспекті під час чекістських ловів на "терористів", тобто хлопців, які кохалися в українському, Микола Соколовський відтак зазнав ка-торги. Повернувся на батьківщину під чужим ім'ям. Навчався у Київському Художньому інститу-ті, вступив до Організації Українських Націоналістів і став активним учасником антифашистсько-го підпілля. Рукоположений у священики, зазнав переслідувань від сталінської влади. Утік з під арешту, вступив до лав ОУН-УПА – знову заарештований, ув'язнений, висланий. 17 років за ко-лючим дротом. Дружина Варвара Степанівна – 8; друга дружина, яку Бог послав йому як друге життя вже по тих днях, коли гітлерівці розстріляли полтавських оунівців, а поміж них першу дружину Миколи Олександровича Діну. Варвара Степанівна й досі на диво вродлива жінка. Мати трьох донь, вихована господинею, кравчинею і вишивальницею, як усі полтавки, але на гребені вибору чуття справедливості переважило в ній принади затишку.
В.С.Соколовська: Є люди, які нічого не роблять наполовину і не відчувають наполовину. Як ненависть – так повністю, як любов – так повністю.
М.С.Сарма-Соколовський: "На білому чорне, на чорному біле, тому білий настій (?) круки укрили. Щоб зігнати чорну зграю, я сил не маю і тому малюю білих голубів, Україно, щоб над то-бою новою добою світ голубів."
Ведуча: Ця нова поезія Миколи Сарми-Соколовського має назву "Чорно-біла графіка". І це вірші, написані пером поета, а водночас ніби ритовані, карбовані різцем художника-графіка. А думка сягає давнього: як раптом розквітла українська рисована і друкована графіка в епоху націо-нальних змагань початку двадцятого століття. Бойчуківці, Нарбут, Конончук. Подиву гідні мис-тецькі подвиги нібито звичайних селюків – Падалки, Павленка, Седляра та їхніх учнів, з-поміж яких і наша Марія Євгенівна Котляревська. Звичайно, ті роки породили і нетлінні твори малярст-ва, скульптури монументального мистецтва, але ж графіка – добірний лаконізм і непомильна муд-рість, чорно-білі спалахи прозрінь, найвища культура узагальнень, уміння мовити містко і вичер-пно.
Звідки все це у покоління тих хлопців у картузиках та дівчат у хустках, у поколінні Миколи Соколовського? То лише здається, що воно постало з нічого. Насправді під ним тихий плин тра-дицій, а понад – озон боротьби, де поляризуються ідеї, дозріває свідомий вибір, де добро і зло на-бирають свого первісного забарвлення. "Минуле в пам'яті – естамп, заглиблений, болючий", – на-писав Микола Сарма-Соколовський. І сталося так, що вже і розігнали, і постріляли тих наших мо-лодих геніїв чорно-білої графіки, а в долі поета і художника Миколи Олександровича, у тлі його портрета і далі панувала чорно-біла стихія, бо нескінчені інтинські та воркутинські зими тримали під вічним арештом веселі барви вільного життя. "А за вікном немов усе покрито білою піспою, на тлі якої самотній крук мусується над засохлою кісткою."
Та були і просвітки у житті Миколи Соколовського, коли він жив і навчався поміж видатних художників України. То було дуже давно, і вже нікому, як оце лише Миколі Олександровичу, зга-дати про цих лицарів духу живим голосом, словом учня, товариша, самовидця.
М.С.Сарма-Соколовський: А я, коли у Миргороді вчився у профшколі миргородській, то мо-їм учителем був шевченків онучатий небіж, відомий художник Фотій Степанович Красицький, який, по суті, мене виховав і зробив націоналістом. Красицький викладав малювання у профшко-лі, а в технікумі – Панас Юрійович Сластіон, художник-етнограф. А скульптуру викладав і там, і там Федір Васильович Булавенський. Це коли прийняли вже хрест із могили Шевченка, то перше погруддя Шевченка на могилі було Булавенського. А Фотій Степанович був із Києва висланий у Миргород, і з ним я дружив. Я грав на бандурі, а він на сопілці грав "Миргородську польку", і він співав, його пісня була: "Олесю, без тебе сонечко не гріє". І коли вже дозволили Фотію Степано-вичу повернутися до Києва, то його ніхто не проводив, провів тільки я аж на станцію, і ми коло високих крутих сходів зеленого вагону попрощалися. Я думав, що назавжди, але я, коли в інсти-туті вчився, ще був у нього. Він дивний чоловік, Фотій Степанович, його школа, як він вчив, як він про лінію говорив, що треба почати з лінії. Лінія, яка проведена під лінійку, рівна, але мертва. Так треба проводити від руки. Звичайно, вона буде нерівна, але жива, але для цього треба робити вправи. І він командував: "Над папером, над папером", і ми махали рукою, і нарешті казав: "Оп!" – і ми проводили лінію. Стіни гуртожитку в коридорі всі були в лініях.
Фотій Степанович спілкувався з кобзарями. Зробіть передачу.
Ведуча: Чи стачить нам життя, аби зробити передачі про всі ті постаті, які бовваніють у тлі його портрета, які, власне, і творили портрет талановитого українця Миколи Сарми-Соколовського? "Дерево моєї душі вже настільки виросло, що тілові заважко його тримати", – на-писав колись Микола Олександрович. Він спілкувався з Михайлом Бойчуком за його короткого життя, із засновником всесвітньо відомої школи художників-монументалістів. Про одного з найвидатніших наших митців Василя Кричевського Микола Олександрович сказав так: "Я його особисто знаю", хоча вже так давно немає серед живих Василя Кричевського і могила його аж в Баундбруці в Америці, але ж у пам'яті такі люди живуть і живуть.
М.С.Сарма-Соколовський: Федір Кричевський був під окупацією, і його потім терзали. Коли я вчився в художньому інституті, то зі мною на одному курсі вчилася дочка художника Нарбута Марина, вона ще позувала. Ще я знав художника Миколу Буравчика – це харківський художник, але він кінчав академію десь у Варшаві. Це поступово я все пригадаю і розповім.
Фотій Степанович Красицький жив на Приориці в Києві. Я колись іду із другого поверха по сходах, дивлюся раптом: іде Фотій Степанович. А він: "А ти чого тут?" Кажу: "Я вчуся". – "А мо-же з тебе художник не вийде? Ти покажи мені малюнки, привези мені додому". – "Добре, – кажу, – привезу." І я до нього поїхав. Ішов мимо якогось фанерного заводу, якоїсь церкви і прийшов, і знайшов будиночок, а він стоїть на хаті, високий, схожий на Шевченка, але як пам'ятник. Я кажу: "Фотій Степанович, чого Ви там?" – "Та лагоджу – дах тече." Коли із двору іде його дружина. Він каже: "Миколо, бачиш, оце я стою, як пам'ятник, а то селянка, дружина, вона пана художника го-дує, поцілуй її репані руки". Я поцілував руки, і потім я обідав у них. І Фотій Степанович малю-вав картину. Він намалював картину із Запоріжжя ще в п'ятому році, то власність львівського му-зею. Варіант цієї картини він малював для Києва. Я навпочіпки сідав і дивився на цю картину у галереї.
Ведуча: Варваро Степанівно, а наскільки було для Вас завжди важливо те, що Ваш чоловік не лише партизан, не лише герой, а ще й митець – кобзар, поет, художник. Наскільки це важливо бу-ло для Вас як для дружини?
В.С.Соколовська: Ви знаєте, це коли щось маєш, не дуже його ціниш, от коли втрачаєш, тоді вже відчуваєш. По-перше, було життя завжди важке, у нас ніколи не було спокійно, весь час – то арешти, то під чужим документом жив, то партизанка. Не було часу навіть розібратися. Потім ма-теріально – діти, троє дітей, треба ж було вчити, як повернулися. Важко було, страшно важко. Приїхали без нічого, з голими руками, ні де жити, нічого немає, і діти. І Микола Олександрович дуже мало писав. Єдине, що ото він заробляв малярством, перебивалися. А вірші – шостий рік, як він паралізований, і він написав у десять разів більше за це час, ніж за все життя. По-перше, писав – його не друкували, ну, знаєте, може бути настрій, коли не друкують, та і ото ж за той кусок хлі-ба без кінця. А вже тепер Микола Олександрович дуже багато написав, у нас такий величезний архів – і проза в нас, і поезії стільки, він навіть і не знає... Але він усі пам'ятає, всі свої вірші па-м'ятає. Звичайно, що мені важко, я ніколи не друкувала, я ж не вчилася, мені 80, уявляєте? У такому віці навчитися також важко, одним пальцем друкую, але друкую весь час.
Ведуча: "Вони називають мої вірші "пристойними", тільки їм не подобається, що в нервових рядках живе сум і рясно гніздяться круки. Зауваження слушне, але що маю робити? Я в житті ма-ло сміявся, і коли задубілими пальцями багато років грав на колючих струнах Півночі, моєю тін-ню весь час були круки."
Ведуча: Варваро Степанівно, Ви знаєте, коли Микола Олександрович читав свої поезії і під-вищував голос, то відлунювались струни оцієї бандури.
В.С.Соколовська: Очевидно, є якийсь зв'язок, бо мій голос не відлунюється і нічий, тільки Миколи Олександровича. Просто дивно – це не тільки Ви зауважили, а багато у нас зауважують, що коли Микола Олександрович говорить, якось як ніби душа якась там, у тому інструменті. Він дуже багато робив музичних інструментів, у тюрмі весь час, ото і з Карелії привозив бандуру, і з Півночі привозив. Весь час, вже як було в тюрмі, а весь час він... Так не тільки він, а він запалює – він людина запальна дуже, – він запалював там, збирав молодих хлопців, ще ж молодий був, і во-ни ото робили, і всі вирізали сокола зверху. І ото бандура його супроводжувала все життя. Багато робив бандур, а це його остання, робить він, там ще нічого немає, ще ні струн, нічого. Це вже він тут довбав; це така колода, отакенна колода була і треба ж було це все руками стругати, ну, та не встиг.
Ведуча: "Уже рокований роками, а ще віршую, далебі. Мого народу бачив я трагедії і драми й себе із ним в ганьбі. Крізь все життя тягну струну поезії моєї, і вже немов до краю дотягнув, од-нак, я вірний пісні та ідеї, що дарував мені Тарас – окраса із окрас мого великого народу."
Ця розповідь не має кінця, бо що глибше "коріння пам'яті" – а саме так зветься нова книга по-езій Миколи Сарми-Соколовського, то вищих небесних сфер сягає верховіття життя.
Дев'яносторічний поет, прозаїк, кобзар і майстер бандур, священик і герой визвольних змагань, художник, маляр і різбяр. Бог дарував йому довготривалий хист за те, що скільки живе, сті-льки й не розділяє понять краса і правда – вони мають цілком реальні обриси у тлі його портрета.
Це була програма "У тлі мого портрета", частина друга, про Миколу Олександровича Сарму-Соколовського, який цього року став лауреатом Міжнародної премії Фонду імені Тараса Шевчен-ка "В своїй хаті своя й правда і сила, і воля". Програму підготували режисер Тетяна Дацева та журналіст Наталя Старюк. Бувайте здорові. [Музична пауза].
Ведуча: В ефірі Дніпропетровськ, обласне державне радіо. Шановне товариство, з вами режи-сер Тетяна Дацева та журналіст Наталя Старюк. На часі програма з циклу "Береги".
"Варвара ночі урвала, а дня доточила на макове зерня" – чи не подвиг, як на преславну святу великомученицю? Аж ні, таки подвиг, негучний і зворушливий, коли жінка доточує, хай на макове зерня, промінь світла, стежку до вистражданої істини.
Наша героїня, пані Варвара Соколовська, мешкає у Новоселиці-Новомосковську з чоловіком Миколою Олександровичем – відомим українським поетом, кобзарем, художником, священиком, героєм визвольних змагань, лауреатом Міжнародної премії Фонду імені Тараса Шевченка. І оце зараз, можливо вперше, з-поміж двох наймень нашого подружжя жіноче передує чоловічому, бо сьогодні пані Варвара іменинниця. Тож настала пора вшанувати її діяння, розповісти про те, як і сьогодні доточує дня своєму дев'яносторічному чоловікові, котрий вже нездужає побачити рядки своїх нових віршів та прозових спогадів.
В.С.Соколовська: Віршів – шостий рік, як він паралізований, – він написав у десять раз біль-ше за цей час, чим за все життя. По-перше, писав – його не друкували, ну, знаєте, може бути на-стрій, коли не друкують, та й отож за той кусок хліба без кінця… А вже тепер Микола Олександрович дуже багато пише, у нас такий величезний архів – і проза в нас, і поезії скільки, він навіть і не знає, але він усі пам'ятає, всі свої вірші пам'ятає. Звичайно, що мені важко, я ніколи не друку-вала, я ж не вчилася, мені вісімдесят, уявляєте? В такому віці навчитися також дуже важко. Одним пальцем друкую, але друкую весь час.
Ведуча: Вони побралися під час війни. Кохання Варвари та Миколи не надається до солодких солов'їних порівнянь, тут інші образи – вогню, ризику, болю і, попри все, гострого відчуття щас-тя. Микола Соколовський, хлопець із села Хорошого, син знищеного владою священика Україн-ської автокефальної православної церкви, рано спізнав сталінських тортур. Вічний утікач з-поза ґрат до дому, до боротьби за Україну, вільну від більшовицького та від німецько-фашистського режимів водночас. Бог послав Миколі Олександровичу карооку Варвару, коли він, ватажок оунівського підпілля, опинився над краєм прірви. Фашисти знищили його найкращих хлопців, а з ними і першу його дружину, матір малої Оксани. Варвара стала другою дружиною, рідною назавжди. Було таке, що її чоловік, таємний вояк, загрожений, розшукуваний чекістами усього Союзу, линув до неї пішки і товарняками за сотні кілометрів, аби перебути з коханою лише одну ніч. І саме ці споночілі глибокі барви пристрасті, дивовижно сполучені з кольором Варвариних очей, породили в поетовій уяві неповторний образ кохання, тільки їхнього – карого. Оце слово – карий – у поета і прозаїка Миколи Сарми-Соколовського визначає колір і якість значущих, заповітних понять: каре кохання, каре коріння, карий степ. І все то – від Варвари, від її очей і палких ночей, що їх повсяк-час уривали тривоги. [Музична пауза].
В.С.Соколовська: Ви знаєте, коли щось маєш, не дуже його ціниш, а от коли втрачаєш, тоді вже відчуваєш. По-перше, було життя завжди важке, у нас ніколи не було спокійно. Весь час то арешти, то під чужим документом жив, то та "партизанка" – не було часу навіть розібратися. По-тім, матеріально – діти, троє дітей, треба ж було вчити. Як вернулися, важко було, страшно важко. Приїхали без нічого, з голими руками, ніде жити, нічого немає, і діти. І Микола Олександрович дуже мало писав, єдине, що ото він заробляв малярством, перебивалися.
А розлука в нас була вісім років. Я сиділа, і чоловік сидів – він на Півночі, а я в Мордовії. І та-кож чисто випадково ми зустрілися навіть у лагері. Його без кінця, бо він ото ж утікач, за ним скрізь ходило ото, так його кидали в різні табори, і випадково привезли в Мордовію. І так нам до-велося зустрітися навіть у Мордовії. Нам дозволили – це вже після смерті Сталіна, у 1954 році, – побачення нам влаштували. А тоді вже, коли я звільнилася, ми ще не були разом, бо три роки ще Миколу Олександровича не випускали. То він там ще сидів, а я вже приїхала, забрала дітей з України, і так ми три роки там були. А потім вернулися, ніде нас не прописували, це був 1961 рік. Ми шукали-шукали, де, поїхали знову в Донбас – у Донбасі там усіх приймали, тринадцять років там жили, а тоді оце сюди приїхали.
Ведуча: Голос пані Варвари Соколовської ви вже чули в передачах про творчість Миколи Олександровича Сарми-Соколовського, і певно ж зауважили, як просто і спокійно мовить Варвара Степанівна про страшне, небезпечне, трагічне. І спадає на думку своєрідна, суто українська іконографія образу святої Варвари, а на Варвари ж народилася і наша героїня. Не аскетичною великомученицею, а вродливою, сповненою життя козачкою постає свята на іконах. "Варвара, одяг шовком шитий і груди перлами повито. Вчорашній день її, як сон, і час не може пригасити її очей глухий вогонь. Вся в колі радісних бажань, вона несе їм повну дань, угомонитися не хоче і уриває й досі ночі." Так писав Микола Філянський – поет доби українського відродження початку нашо-го століття. Миколу Сарму-Соколовського як митця живила та сама стихія. Молодого Тичину, Михайла Семенка, Гео Шкорпуія Микола Олександрович цитує напам'ять не з публікацій дев'я-ностих років, коли їх відкрили нам після тривалих заборон, а з прижиттєвих видань двадцятих-тридцятих років. Аура творчості у господі Соколовських – то набуток життя стражденного, але наснаженого ідеями, передусім – національною. Пані Варвара воістину великомучениця, а втім усміхнена, осяяна тим карим вогнем, що й на відстані зігрівав єство її видатного чоловіка.
Зберігся подвійний фотопортрет кінця п'ятдесятих років, коли пані Варвара, вже вільна, осе-лилася з дівчатками Оксаною, Лесею та Женею там, де ще мусив перебувати на поселенні Микола Олександрович. Вони нарешті сфотографувалися разом. Тоді Варварі захотілося, наперекір усьому, постати ошатною, стильною, европейською. Купила модного капелюшка, тонкого шарфика, і нехай злидні живуть три дні. Ось вони у парі: двоє гарних, шляхетних, нескорених українців, яких ніхто не змусить виглядати великомучениками.
А взагалі про себе пані Варвара Соколовська розповідати не звикла. Про нього, свого коханого кобзаря – залюбки. А ще про тих незабутніх славетних, з якими ділила долю, політичних зеків.
Наше покоління надто пізно дізналося про могутню постать Гната Хоткевича – вже тоді, коли про нього стало можна говорити. Між тим, про різнобічний хист Хоткевича – письменника, музи-кознавця, актора і режисера, бандуриста, творця власної виконавської школи, композитора і диригента, перекладача на українську мову творів Шекспіра, Мольєра, Шиллера, Гюго, про цей єди-ний у світі талант, колись захоплено писали Іван Франко, Микола Лисенко, Леся Українка. Наче і не про Гната Хоткевича сьогодні мова, але це ім'я раз у раз зринає в спогадах пані Варвари Соко-ловської. Прізвища видатних чоловіків у їхніх жіночих іпостасях – це особлива тема, така болюча для понівеченої України.
В.С.Соколовська: Є пам'ятник у Львові першому друкареві і навпроти підвал, велике таке приміщення, і там зробили музей репресованих. Іду із знайомим і дивлюсь – моя фотографія там, тільки не я одна. Я думаю: "Господи..." Зразу ж себе впізнала в першу чергу, ну і інших. Там якась жінка, я кажу: "Хто дав фотографію?" Вона каже: "Я не знаю". А тоді вже я довідалася, хто там на фотографії, то там вигляд, звичайно, такий... Потім там же мене познайомила одна жінка, вони збиралися вже, це десь у вісімдесят якомусь році. Зайшла я туди, зібралися жінки, що сиді-ли, і питають мене: "Ви звідки? З якого лагеря?" Я кажу: "З Мордовії". – "А з якого?" Там же по номерах. Я кажу: "З першого". Вона: "І я ж з першого". Я кажу: "А кого ж Ви там пам'ятаєте?" Вона каже: "Ви знаєте, я дуже добре пам'ятаю пані Хоткевич, – це дружина Хоткевича, – і ще бу-ла така пані Соколовська, з нею дружила". І вона на мене так дивиться. Я кажу: "А це і є Соколовська". Вона: "А-а-а, а я ж не впізнала!" І я її не впізнала. Знаєте, вона була така активна галичанка, така гуцулка, така активна була, скрізь вона ото... Ми там гуртувалися, нас було дві тисячі жінок, дві тисячі українок. Було три тисячі в лагері – дві тисячі українок, а тисяча решта, найбільше за нами йшла Прибалтика, особливо Литва. І вона така була активна, я її голос пам'ятаю, зразу її голос, знаєте, як от фотографія проявилася. Ото таке знайомство.
Ведуча: Варваро Степанівно, а от про пані Хоткевич розкажіть, будь ласка.
В.С.Соколовська: Ну, майже... Не вісім років, але шість років ми точно були разом. Платоні-да її звали, і Володимирівна, а Хоткевич її називав знаєте як? Полотніна Декібитоновна – отак. Дуже гарна жіночка. По-перше, красива, вона з 1901 року, їй не було ще шістдесят тоді. Сива зовсім, коса така гарна і така кучерява трошки. А розумна... Мала такий гострий язичок, вона як оповідала, то цікаво. Повідала за свого чоловіка, що чоловік був від неї старший на 23 роки, він овдовів, мав четверо чи троє дітей, і оце взяв Платоніду. А вона вчителька сама, молоденька, в Харкові вони, збудували там будинок.
І от вона мені оповідала таке. У тридцять восьмому році чоловіка арештували. Прийшли додому, всі архіви – у нього ж дуже багато книжок – взяли. Він писав трилогію про Шевченка, так називалася: "Тарасик", "Тарас" і "Тарас Григорович". І чекісти: "Чому з Пушкіном не познайо-мив?" І це вже причина – арештували. І де вона не ходила – нічого. І так із 1938 року до самої війни вона нічого не знала про свого чоловіка – жодного листа, нічого. А його зразу розстріляли.
Йшла війна, а в неї було троє дітей. Одна донечка померла малесенькою, а двоє, Богдан і Га-лина, залишилися. Ця Галина вчилася музики весь час, у неї хороші здібності музичні були. І вони перед самою війною, коли вона закінчила школу, вирішили поїхати в Київ – чи в консерваторію, чи кудись. І тільки поїхали – якраз це ж червень, – і тут застала їх війна.
Приїхали вони в Харків. Скоро ж і німці зайняли Харків. Потім вони евакуювалися. І як це сталося, що вони на Заході, десь там у Чехословаччині розгубилися – там же страшенно було і бі-женців, і військових, і вони загубилися одне від другого. І вона залишилася в Чехословаччині, а син в Італію попав, а дочка у Францію – уявляєте таке? А вона, Платоніда, була у цьому… І чекіс-ти її розшукали і арештовують. Вона сама мені про це розповідала. Каже: "Запросили мене і пи-тають: «Хто ви?». А вона каже: «Чешка». – "Скажіть ваше прізвище." Вона вигадала якесь. А він каже: "Хто тобі то сказав?" І вона зразу сказала: «Я Хоткевич». І все, арештували її. В Італії знайшли сина. А син іще молодший від Галини. Його знайшли, арештували, а Галину не знайшли.
Ведуча: Коли б ми вчились так, як треба, коли б ходили на сповідь не до лукавих сектантів чи вчорашніх кадебістів, а до людей, які вистраждали свою правду, не було б нам сьогодні холодно і голодно, а головне, соромно від людей.
Пані Варвара Соколовська – господиня і берегиня своєї сім'ї. І не лише тому, що варить на ди-во смачні борщі та вареники, а тому, що діти й онуки Варвари Степанівни та Миколи Олександровича – мудрі, незрадливі люди і справжні патріоти. Так багато нас, людоньки, в Україні, але чи кожен прагне, бодай на макове зерня, ночі урвати, а дня доточити? У Ваш день народження, доро-га пані Варваро, зичимо Вам щастя, і лише Вам, дружині і матері, відомо, як видобути його з по-під грубого спуду зневіри. Хай для Вас сьогодні пролунає дума "Буря на Чорному морі" – твір, донедавна заборонений, бо під ним стояв авторський підпис Гната Хоткевича. Думу виконують кобзарі Михайло Орест і Тарас Баранець – митці, які глибоко шанують Ваш рід і низько схиля-ються перед Вашою харизмою. [Звучить пісня].
Шановне товариство, ви слухали програму з циклу "Береги", її підготували режисер Тетяна Дацова, та журналіст Наталія Старюк. Озивайтеся на щире слово.

Підготував 14.05. 2008 В.Овсієнко, Харківська правозахисна група.
Рекомендувати цей матеріал