Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

БЕРЕСЛАВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

07.07.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 2 квітня 2001 року.
Інтерв'ю Миколи Олександровича БЕРЕСЛАВСЬКОГО

(Редагування 7 липня 2008 року)

В.Овсієнко: Друге квітня 2001 року. Сьогодні в нас понеділок. Січеслав, або ж Дніпро-петровськ, у помешканні пана Миколи Береславського, записує Василь Овсієнко. Присутня при цьому Надія Василівна, дружина пана Миколи. Можливо, сюди прийде пан Петро Розумний.

М.Береславський: Це я хочу показати Вам деякі документи, що стосуються мого життя. Наприклад, документи, які засвідчують мою національну свідомість іще на початку сорокових років. Це цікаво, бо пройшло вже 60 років. У той час була така нагальна, повальна русифікація, і під час війни, коли всі переходили на російську мову – українці та інші. Я те бачив перед вій-ною, здибався з людьми, які пережили все те в сорокових роках. З цих листів видно, який був рівень моєї національної свідомості на початку сорокових років. От я зачитаю два фрагменти.

Ось лист від 25 жовтня 1943 року, де зазначається: "Живу, роблю по-старому, тільки це й змінилося, що я виписав із Праги 15 українських книжок, наприклад, "Кобзар", "Історія Украї-ни", "Географія України", "Культура України" та інші. Їх друкують українці – емігранти, наці-оналісти, які в 1919-20 році втекли з України на чолі з Петлюрою та іншими. Вони й тепер борються проти Совєтів за вільну, незалежну Україну. Їх у нас називали і називають ворогами народу, шпигунами.

Ти сердишся на мене, що я вчуся, – чому? Тому ми й тут, що ми дурні, і щоб цього не бу-ло, треба вчитись і тільки вчитись. Ми нічого не знали, нам брехали, а ми вірили. Годі. Хіба це погано, коли я приїду додому і буду зовсім інший? Хіба це дурне, коли мене вчать професори? Ти пишеш: дивись на життя. Що мені робити? Чи я піду куди вільно, чи я піду в кіно або в те-атр? Я виписую тепер п'ять газет і три журнали, вже маю 60 книжок з інституту, і сам купу-вав".

В.О.: А це звідки Ви пишете?

М.Б.: Це я пишу з Німеччини, з Чехословаччини тут листи, де я в той час перебував. До мене зверталися українські дівчата, чого я говорю українською мовою, чого не сприймаю жит-тя таке, як воно є. Я їм коротенько відповідав: "Дуже вдячний вам за поради, але вони не ма-ють ніяких підстав. Що значить кинути книжки в вогонь, хто це може зробити з порядних лю-дей? Любіть книжку і Батьківщину. Краще я сам кинусь у вогонь, ніж кидати книжки."

Отакий я вже був повністю сформований.

Це що стосується того періоду. А потім післявоєнний період, мої зв'язки, стосунки з де-якими відомими людьми і з тими, які пройшли пекло таборів і війни. Це мене сформувало як антисовєцького нонконформіста.

Я хотів тут доречно сказати про одного нашого побратима – Миколу Соколовського-Сарму. Та людина паралізована, дев'яносто років має, осліп зовсім, а працює, щодня працює. По сьогоднішній день пише поезії, пише спогади. Звичайно, з допомогою своєї дружини Вар-вари Степанівни. Але це виняток, щоб у такому віці людина мала таку силу волі... У нього стан критичний. У будь-який час може трапитися неприємність, але ця людина повністю віддає себе, щоб щось залишити для людей. Бо вже зовсім мало залишилося часу. А він пройшов своє життя. Сидів ще на Біломорканалі в Карелії у 30-х роках. Потім в УПА брав участь, був засу-джений до смертної кари – і все це пережив. І в Карелії, і в Комі, і в Інті.

В.О.: У мене є його книжка «Моя причетність до ОУН». У Торонто вийшла 2000 року. Автобіографічна. Пані Варвара каже, що вона майже щодня записує на диктофон його розпо-віді, так що то ще не все.

М.Б.: І ще книжчина вийшла, якої він іще й не бачив, – там і поетичне, і спогади. Він ме-ні в останньому листі писав, що днями повинна вийти – це крім тієї автобіографічної.

В.О.: Я мав намір поїхати до них у Новомосковськ хоч би з чемності – хай уже він нічого й не розкаже. Говорив по телефону. То пані Варвара сказала, що й вона зараз нездужає. Це, очевидно, означає, що не треба їхати.

М.Б.: Бажано було б. Йому тяжко, у нього задуха, йому говорити тяжко, але бажано було б поїхати.

В.О.: Я думаю, що я не буду їх тривожити своїм приїздом. А Ви хочете передати Харків-ській правозахисній групі оці документи, так?

М.Б.: Ну, я Вам даю... У довіднику там сторінка чи аркуш буде, але треба звідси взяти – одну якусь фразу, речення вибрати.

В.О.: Очевидно, доведеться колись писати й більший нарис про Вас, не тільки довідку. У нас така мета: оці усні автобіоґрафічні розповіді колись згрупувати і видати книгами. Це бага-то праці.

М.Б.: Ви писали довідки на дві тисячі знаків, то це по одному аркушу, і то це велика праця. До мене неодноразово звертався Євген Захаров, я кожного разу йому надсилав, більше документальних матеріалів, а не рукописів. І тут є з десяток фрагментиків – і буде цілісна справа. А як наговорити, то це потім ще треба на папір списувати, компонувати – це забирати-ме більше часу, і буде не таке достовірне. Так легше буде скомпонувати. А якщо хтось захоче для чогось використати, то це добре. Дай Боже, щоб люди працювали, як оце Ви... Треба їхати по всій Україні, бо тепер люди такі хворі, як оце я, – вже ж вік такий, треба поспішати. Ви таку шляхетну, велику, серйозну справу робите.

В.О.: Я це обов'язково скопіюю, щоб було в двох екземплярах. Один буде в мене, а дру-гий у Харкові. А вирок тут є, чи тільки частини його?

М.Б.: Це частини, я весь не знайшов. Недавно рився...

В.О.: У мене є одне запитання. Пане Миколо, в цій довідці, що складена в Харківській правозахисній групі, є така фраза: "За рекомендацією професора-емігранта з Полтави і україн-ського консула з Дрездена з вересня 1943 року до квітня 1945 року навчався в Українській гос-подарській академії в Чехословаччині". Що то за український консул із Дрездена?

М.Б.: На той час адміністративний поділ Німеччини був такий. Сам Рейх, протекторат Богемія-Моравія, райхскомісаріат (власне Україна), генерал-губернаторство (туди Львів увіхо-див і Краків). Крім того, була румунська Трансністрія – Румунія Одесу і Миколаїв захопила по Буг. Усі ці одиниці мали неоднаковий статус. Громадяни генерал-губернаторства мали право вільного виїзду на роботу в Німеччину. Там був рух української політичної національної еміг-рації – і старої, і молодої. А з України, з райхскомісаріату, – хапали, кидали у вагони і везли на німецькі примусові роботи або в концтабори. То в Дрездені було консульство генерал-губернаторства. Це не в повному розумінні консульство однієї держави в іншій. Це для тих українців, які масово їхали на роботу в Німеччину, німці з політичних мотивів утворили такі бюро чи консульства для того, щоби ладнати їхні справи – право вільного виїзду і повернення. Ці українські представники називалися консулами. Він так сам себе називав, так його називали люди, які були там поперед мене.

В.О.: Але ж він представник німецької влади, так?

М.Б.: Німецької, вся влада була німецькою.

В.О.: Це німецький чиновник у справах українців.

М.Б.: Називалися вони консулами, або консульствами, або консулятами. Я ще кажу, що в генерал-губернаторстві були зовсім інші порядки, ніж на Україні, або в Чехії, або в Білорусії.

В.О.: Добре, дякую. Пане Миколо, чи є у довідці про Вас, складеній Харківською право-захисною групою, якісь помилки? То давайте їх виправимо. Може, пропущено щось дуже ва-жливе?

М.Б.: Є тут декілька невеликих помилок. Там, де написано, що під час Другої Світової війни у травні 1943 року я був вивезений до Німеччини, я хотів би додати, при яких обстави-нах я був депортований до Німеччини. У 1941-1942 році, коли німці окупували наш край, За-порізьку область, до нас, як і в інші області, були направлені Організацією Українських Наці-оналістів так звані похідні групи. Один із представників такої похідної групи, вчитель на прі-звище Поліщук – ім'я та по батькові вже не пам'ятаю, пройшло 60 років – мав багато українсь-кої як політичної, так і наукової літератури. Він нам давав цю українську націоналістичну лі-тературу. Я разом з іншими – там був студент на прізвище Редзь і мій товариш Устименко – розповсюджував цю літературу.

Про це дізналася поліція, мене викликали і кажуть: "Ти що, ждеш батька свого?" Кажу: "Мій батько загинув у війні в 1941 році, а тепер 1942 рік". – "Та ні, не того, а батька Сталіна, – сказав. – Ну, добре, ми ще порахуємось". І відпустив мене без нічого. Я пішов, спокійно себе почував, оскільки він мене не турбував довгий час. А в одну ніч трапилася така трагедія: був заарештований цей учитель Поліщук, а на ранок другого дня ми дізналися, що він розстріля-ний. Там було декілька комуністів, яких схопили, – між ними одна жінка і два голови колгос-пу, і його знищили як розповсюджувача української націоналістичної літератури. А мене через деякий час було депортовано до Німеччини. Вони знали, що мої рідні, дядьки були то педаго-ги-історики, то голови сільради. То ми були в німців на поганому рахунку, таких у першу чер-гу відправляли в Німеччину. А пізніше почали й інших людей хапати, у вагони кидати і везти на примусові праці до Німеччини.

Я хотів звернути увагу ще на одну таку помилку. Тут написано: "У травні 1945 року Бе-реславський втік у Радянську Армію. Служив у Німеччині та Австрії". Я вчинив утечу не в травні 1945 року – це війна закінчилася, а в квітні, 5 квітня 1945 року, бо я був у діючій армії.

В.О.: У військовому квитку записано: "Призван на действительную военную службу и направлен в часть 5 апреля 1945 года".

М.Б.: Так.

10 лютого 1969 року. Прибувши у вестибюль університету імені Шевченка в Києві, я на-дяг на себе транспаранти спереду і ззаду – на спину і на груди, – на яких було написано: "Бо-ріться за законні права української мови. Свободу діячам української культури!" Потім почав промовляти, звертатися до студентів і до викладачів із закликами: "Хай живе самостійна Укра-їна!", "Припиніть дискримінацію українського народу!" А потім так, як є тут написано. А пе-ред тим, коли я входив в університет, у червоний корпус, я каністрочку з бензином, яка зі мною була, заховав за урну для сміття, яка там стяла, із наміром, що, коли я скажу слово (я стояв біля дверей), то швиденько два кроки зроблю, двері відчиню, вхоплю цю каністрочку і можу зробити те, що я запланував. Та коли б я зайшов із цим усім туди, то мені б не дали про-мову виголосити, схопили б. Я ж не знав, коли мене можуть схопити, – через хвилину, через три, через п'ять. А що будуть хапати, це я знав. Значить, нічого б не вийшло – ані промову свою не виголосив би перед студентами і викладачами, ані вдалося б мені зробити самоспа-лення, а так я одержав змогу висловити те, що мені треба було сказати.

Я сказав, але я ще не скінчив говорити, коли до мене підскочили, зірвали з мене ці транспаранти, руки скрутили – там здорові такі, я вже не пам'ятаю, бо я в такому нервовому стані був – чи це були молоді студенти, чи це були вже немолоді люди, але знаю одне, що були міцні та здорові. Схопили і, видно, телефонували, бо мене протримали недовго в такій невели-чкій кімнатці. Я не знаю, що то за кімнатка.

В.О.: Ця кімнатка була коло вестибюля, так?

М.Б.: Ні, у самому вестибюлі, отак як заходиш...

В.О.: Я знаю це місце.

М.Б.: ...підіймаєшся східцями праворуч, а отут чи черговий там якийсь... Тут нижче тро-хи.

В.О.: Там є роздягальня і є кімнатка, я собі це уявляю.

М.Б.: Кімнатка. Ото мене вкинули в ту кімнатку і телефонували. Ті кагебісти швидко, хвилин через десять-п'ятнадцять, мабуть, приїхали, і не один. Відвезли мене. Возили і на Во-лодимирську...

В.О.: Тридцять три.

М.Б.: ...і на Рози Люксембург.

В.О.: А куди спочатку – на Володимирську?

М.Б.: Здається, на Володимирську. Як я зрозумів, у республіканське КДБ, а потім – в об-ласне.

М.Б.: Далі. «Перебував у мордовських таборах – на дев'ятнадцятому і на третьому, брав участь у різних акціях протесту, голодівках, за що неодноразово був покараний». А за що – приведу приклади.

Лежав у лікарні, не давали мені лікування те, що треба. Я відчував сильний біль – го-ловні болі та інші, у мене виразка шлунку, а вони не давали терміново ліків – я оголошував голодівку.

Потім був такий випадок. Один молодий в'язень, хлопець, кинувся на заборонену зону, почав там кричати, матір кликати. Він був хворою людиною. Його охоронці застрелили. Ми оголосили акцію протесту проти цього. За це теж карали – ШІЗО...

В.О.: Це в якій зоні було?

М.Б.: Це в третій було. Там між третьою чоловічою і жіночою зонами, внизу, була зона для хворих інтелектуальних, з дефектами.

В.О.: Дванадцятий корпус. То він звідти кинувся на «запретку»?

М.Б.: Звідти, звідти. Яким чином? Там був ремонт паркану, і він якось потрапив прямо в прострільну зону. І вони його пристрелили. Охоронець отримав за це відпустку додому.

В.О.: Він був політв'язнем?

М.Б.: Він політв'язень, цей хлопець, політв'язень.

В.О.: Чи не пам'ятаєте його імені?

М.Б.: Ні, не пам'ятаю, в мене тепер тяжко на прізвища.

В.О.: А хто він був за національністю?

М.Б.: Росіянин. Ще такий був випадок у мене, у характеристиці записаний. Нас приму-шували робити ремонт паркану навколо табору. Я категорично відмовився: як це може бути, щоб я, відбуваючи незаконне покарання, сам себе загороджував, ремонтував паркан, щоб кра-ще було мене охороняти? Я відмовляюся – за це карали. А потім начальник табору прийшов з офіцерами. А порядок був такий: треба вставати, коли сидиш, і скидати головний убор – я від-мовився вставати. До речі, нас тоді покарали з Калиниченком Віталієм. Ми сиділи з ним удвох, розмовляли, заходить начальство, ми не встали і головні убори з себе не познімали. За це нас покарали. І багато було таких випадків, весь час ми йшли на конфронтацію і з охоро-ною, і зі владою. А потім проти бригадирів виступили: примушували йти на роботу... А вони знищили мої архіви. У мене там був великий пакунок, як стандартний пакунок на масло, на 24 кілограми. У мене там були зібрані цінні для мене, унікальні документальні матеріали. Я в ко-мірчині бараку їх зберігав, там цей пакунок стояв. І колишній офіцер німецької армії Рак, прі-звище Рак, такий паскуда був, невеликий на зріст, сам із Кубані. Ото він увесь час де що не примітить, спішить до начальства скаржитись. Я за це його вилаяв, то він узяв і спалив весь мій пакунок. До мене ходили, просили в мене матеріали – і Синявський, і Даніель, і багато інших. Там були цікаві матеріали і на релігійні теми, і на інші. Люди цікавилися. Я збирав їх довгий час, а він узяв і спалив, у пічку кинув і попалив те все. То я його добре витріпав – за це мене позбавили отоварювання. Та всього було...

Після звільнення, не дивлячись на поганий стан здоров'я, я намагався творчо працювати і мати зв'язки з видавництвами. Із такими, наприклад, як журнали "Український вісник", "Поро-ги", "Монастирський острів", з газетами "Південна зоря", "Світло Жовтня" – та багато. Неве-ликі дописи, повідомлення, а дещо й творче подавав у різні журнали, газети. Воно потрапляло й за кордон, де друкувалося і в Америці, і в Канаді, а потім і у Франції. Я не міг у ті часи поба-чити свої публікації, але люди, яким удавалося побувати за кордоном, бачили надруковані мої праці в Парижі, в Америці. Крім того, вони передавалися радіостанціями, особливо передавала радіостанція "Свобода". Були такі випадки, що передавали впродовж цілого тижня, щоденні передачі були. Ну, я це кажу, а сам думаю, що в мене про це є написано. Можна вибрати. Є й ті люди, хто читав, бачив публікації в Америці, у Парижі. У листах пишуть, що оце ходив у Па-рижі, бачив із фотографіями Ваші публікації. Є ті, що читали, ті, що слухали радіопередачі, а потім мені в листах писали про своє враження.

Після звільнення був на мене різноманітний тиск. Наприклад, у мене декілька разів були обшуки, забрали дуже багато мною написаного. Або за совєцької влади були заборонені деякі твори відомих людей – їх вилучали. Бувало, що при одному трусові вилучали більше сотні різ-них документів. Ці обшуки бували частенько, десь разів вісім-десять, і весь час щось забирали. Це все вже після звільнення. Мені, наприклад, заборонялося під час совєцьких свят виходити з хати, з квартири, з двору. Попереджали, щоб не виходив. Був тиск на дружину по роботі, в школі на дітей з боку дирекції, вчителів. Потім намагалися зібрати збори для того, щоб усю нашу родину вислати з Осипенко.

В.О.: Що це – Осипенко?

М.Б.: Це населений пункт, звідки я родом і де мене судили, де робили обшуки. І тут ро-били обшуки, де я не жив. Усюди робили обшуки. А робив я не в одному місці. Комуністи ви-магали, щоб влада організувала виселення нашої сім'ї з населеного пункту, де ми жили, як не-достойних людей, які ганьблять совєцьку владу і мешканців цього населеного пункту.

В.О.: А де це він, цей населений пункт Осипенко?

М.Б.: Це там народилася Поліна Осипенко, це отут поряд з Дніпропетровськом, примісь-кий район, поряд із Бердянськом. Потім було й гірше – були погрози фізичної розправи, це часто було. Був один випадок, що кидався на мене з ножем, такий на прізвище Солонський Микола. Кинувся, та якось люди були та допомогли, а то він з ножем кидався. Тому що влада розповсюдила брехливі чутки, що начебто в мене знайшли багато золота, що я маю якусь пе-редавальну рацію чи ще щось, що я аж в Америку передаю свої писання – ну, таку фантастику, абсурд, дурниці. Що я організував у Києві якісь неподобства, провокації. Тобто все робилося для того, щоби мене чимось скомпрометувати. Але за те, що я виступав за Україну, за україн-ську мову – ніхто ні слова не чув. Тільки ті, кому вдавалося через ті перешкоди почути з радіо-передач, ті говорили моїй сім'ї, моїм рідним, що це все брехня, вони чули, що йшлося про українську мову, про українську культуру, про Україну. Вони по сьогоднішній день зустріча-ють мене добре і дякують.

Маю такий склад сім'ї. Дружина Надія Василівна 1930 року народження. Її дівоче прі-звище Зубко. Одружилися ми в тому році, коли Ви народилися. У 1949 році. Маємо троє діток. Дві доньки: Людмила 1952 року народження, Жанна 1955 року народження. І сина маємо Ми-колу 1957 року народження. Походимо ми з культурних родин. У мене ще до революції – для прикладу я назву – дід був волосним писарем, а потім був головним бухгалтером банку – це ще до війни, ще на початку двадцятого століття. Це по батьковій лінії. Дідів брат був інженером. У мене дядьки – один дядько був головою сільради, директором заводу, другий дядько був учителем, інженером – теж два інститути кінчали. Перший дядько був Марко, а другий – дядь-ко Григорій. Тітка Ніна була лікарем і вчителькою. Один дядько по матері був учителем, Дми-тром його звали, ще до революції був учителем. Дід мій по матері теж працював у банкові. Один дід мій ще до революції був зв'язаний з соціал-демократією російською, довгий час був у політичній еміграції, був особисто знайомий з Леніним і з Троцьким. Ми мали три фотографії. На одній фотографії вони стояли з велосипедами, а друга фотографія – сиділи на якійсь галя-винці, там трава, біля них пляшки, склянки.

В.О.: То хто там був?

М.Б.: Там були Троцький, Ленін, мій дід і там іще один, я не знаю хто. Хату нашу німці спалили в 1943 році, погоріли й ці фотографії. Я все хотів звернутися в музей Леніна або в центральний музей у Москві, але стан здоров'я, роз'їзди – мені так не випало. Дід дуже негати-вно відгукувався про Леніна. Був він у пошані чи не в пошані, а – я чесно кажу, кладу, як на Біблію, руку – дуже негативно дід відгукувався особливо про Леніна, про його нетерпимість, про його грубість, про його пияцтво. Це мені вже розповідали дядько і мати мої – вони розпо-відали багато-багато деталей. Прямо негідник, і все. І дід тоді порвав із ними назовсім. А заги-нув дід під час громадянської війни.

В.О.: А на чиєму боці дід воював?

М.Б.: Він спочатку служив на Балтійському флоті, потім, коли була революція 1905-1906 років, в якій брав активну участь, він еміґрував у Швецію.

В.О.: З якого боку він воював?

М.Б.: Я ж оце до того й веду. У мене й фотографія його є. Повернувся він з еміграції в 1917 році, коли почалася революція. Швидко повернувся з Росії на Україну і вів проукраїнську агітацію. У боях не брав участі. А був навіть такий випадок. Коли дроздовські війська йшли (генерала Дроздова) з Одеси в Ростов, то його прихопили і прирекли на розстріл. І він сидів там десь у якомусь приміщенні, а той, що його охороняв, виявився знайомим. Той його випус-тив, і він таким чином залишився живим. Я ще раз повторюю, що він уже став національним патріотом. Як політично підкований і підготовлений, вів проукраїнську пропаганду і агітацію. У 1919 році його не стало. Він з Росії виїхав на Україну, був українсько-петлюрівським агіта-тором.

В.О.: Ви його ім'я назвали?

М.Б.: Ні, не назвав. Його ім'я Кулібко Омелько Панасович. По-українськи кулібка – це паляничка, хлібинка. То він Кулібко Омелян Панасович, псевдо – Кулібченко.

В.О.: Дякую.

М.Б.: ...Начальник поліції мене викликав. 1942 року розстріляли вчителя Поліщука, а я брав участь у розповсюдженні його літератури. Є документ, що підтверджує: «…людині, яка постраждала від націонал-соціалістичних переслідувань». Не тільки совєцьких, а досовєцьких. З 1941 року я 17-18-річним хлопцем активно брав участь у розповсюдженні літератури.

А після чергової втечі я потрапив у Совєцьку армію. Я після закінчення війни служив пе-рекладачем у німецькому таборі військовополонених, де нараховувалося 52 тисячі німців. Це було десь під Дрезденом, кілометрів десять від Дрездена. А потім перевели мене в Австрію, у Відень, до союзної комендатури. Там була комендатура совєцька, американська, англійська і французька. Я там теж був перекладачем, ось посвідчення, підписане генерал-лейтенантом на моє прізвище.

В.О.: А оця фраза, написана в довідці, що «Береславський втік у Совєцьку армію», – вона правильна?

М.Б.: Можна й так, а можна й культурніше та делікатніше. Що це була остання втеча, під час якої я потрапив у Совєцьку армію.

…Моє ім`я фігурує в номінаціях "Краща людина року", "Видатні люди", у словнику "Хто є хто в Україні", "Кращі інтелектуали року". І в закордонні номінації мене внесли різні міжна-родні біографічні центри...

… Ось моя праця "Куди йдемо – назад чи вперед?", присвячена...

В.О.: Давайте я почитаю. "Присвячую світлій пам'яті мого довголітнього дорогого муж-нього товариша Олексія Івановича Тихого".

М.Б.: Не "товариша", але хай буде "товариша".

В.О.: А як? "Побратима"? Так, "побратима Олексія Івановича Тихого, який загинув у со-вєцькому концтаборі в 1984 році", Січеслав, Україна, 1989 рік. Це велика рукописна книжка, дуже каліграфічним почерком написана.

М.Б.: Де йдеться про більшовицьку, комуністичну систему, про стан України, українсь-кої мови й культури, про стан національної самосвідомості українців на цей час і проблеми, які пов'язані з Україною, з українським народом. Тільки фрагменти зараз я Вам прочитаю, оскіль-ки Ви філолог. Розділ "Мова – душа народу". Дивіться, тут маса фактів, маловідомих докумен-тів: «Українська мова до Жовтневої революції і до відродження польської держави». Тут ось маловідомі документи про мову з польських архівів за кілька століть. Тут факти й документи, з посиланнями, від царських часів до часів совєцьких, до наших часів – «Українська мова після Жовтневої революції, після відродження польської держави»: що робилося в Польщі, що ро-билося на Україні, як нас гнітять і як нас пригнічують. Ось тут бібліографія тих часів, напри-клад, двадцяті роки і початок тридцятих, коли репресії були. Ось скільки тут про українську мову, тут можна дізнатися...

В.О.: Так, цю річ треба б видати.

М.Б.: «Міграційна ситуація на Україні і в СРСР». «Любіть її. Во врем`я люте…» Це на оптимістичній ноті, з Василя Симоненка: "Народ мій є, в його гарячих жилах козацька кров пульсує і гуде". «То ж будьмо патріотами і оптимістами, вірмо в свою солов'їну мову, в свій багатостраждальний, мужній добрий, талановитий і великий український народ, нашу прекра-сну, щедру, співучу матір-Україну, єднаймось у боротьбі за наші національні, соціальні і люд-ські права, маймо завжди міцну віру в торжество правди й справедливості, в прийдешнє щастя й добробут українського народу й матері-України. Несімо ж на своїх національних знаменах гасло побажання для своєї Вітчизни: Живи, Україно, живи для краси, для сили, для правди, для волі!" Так закінчується.

В.О.: Тут пака сантиметрів до двадцяти товщиною.

М.Б.: У машинописах і в рукописах тут є дві-три речі. Є таке: "Росія як Росія", "Голгофа української мови", "Історичні портрети і могили". Це моє, а це реферат студентки Береславсь-кої Вікторії. Це не белетристика, я тут підняв масу документів. Кажу: покладете мені в труну.

В.О.: А нащо в труну? Це треба видати.

Знаків 24.192

На знімку В.Овсієнка: Микола Береславський, 2 квітня 2001 року.

Рекомендувати цей матеріал