Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНКСЬКОЇ СПІЛКИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ...

18.08.2008 | ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф. | Авторський текст
Левко ГОРОХІВСЬКИЙ

Діяльність Української Гельсінкської Спілки
на Тернопільщині
та нинішня реалізація принципів УГС
(До 20-річчя утворення Української Гельсінкської Спілки)

У пошуках однодумців

Виникнення правозахисної організації на Тернопільщині, що ставила собі за мету відновлення Української державності, мало свою передісторію і місцеву специфіку. І хоч Тернопільську область, як і всю Західну Україну, русифікація зачепила не так сильно, як східні і південні області, хоч поступ національно-демократичних процесів в Україні не був рівнозначним, усе ж тогочасний розвиток подій, які відбувалися в СРСР, сколихнув цілу Україну.
Імперія розвалювалась.
Тому на свободу слова і переконань, їх публічність, почали впливати, з одного боку, політична ситуація в Україні, а з другого – поступове і дуже повільне звільнення від постійного поневолення страхом, у якому жили всі при комуністично-репресивному режимі. Страх на Західній Україні мав своє коріння – була ще живою і неперервною пам’ять про терор НКВД і репресії КГБ, починаючи з 1939 року . Крім того, широко впроваджувалась і діяла система донощиків та агентів КГБ. До цього також була втягнута і церква, тоді московського православія.
Коли в 1988 році постало питання створення на Тернопільщині громадсько-політичної та правозахисної організації типу УГС, яка, фактично, мала стати в опозицію до Комуністичної партії і започаткувати процес боротьби за національні права українського народу, доля спинила свій вибір на мені. З пропозицією очолити створення ініціативної групи УГС письмово звернувся до мене Михайло Горинь, а 20 липня 1988 року те саме запропонував мені Вячеслав Чорновіл, скориставшись посередництвом Лідії Іванівни Іванюк. Але, якщо бути відвертим, то в мене тоді промайнула думка: «Чому я?». Певно, Чорновіл звертався і до інших… А може тому, що мені, колишньому політв’язневі, звинуваченому за статтею 62 КК УРСР в антирадянській агітації та пропаганді, пощастило вистояти і залишитись самим собою.
Не довго думаючи, 7 серпня 1988 року я заповнив заяву і записався в УГС. Одночасно мені були передані «Декларація принципів УГС», бланки заяв, відозва до громадськості (для збору підписів) з приводу арешту львівського правозахисника Івана Макара. Потім довозились часописи «Український вісник», брошури та інші документи. І я приступив до роботи.
Лідія Іванівна стала активною зв’язковою між Львовом і Тернополем. Вона та її майбутній чоловік Олесь Ангелюк часто зустрічались у Тернополі, хоч їм було вже понад 60 років. Вони були моїми першими слухачами і порадниками, коли гостро постало питання: з чого починати? Адже, насправді, я був сам, а справа була дуже відповідальною.
Вячеслав Чорновіл вручив мені список політв’язнів Тернопільщини (Ігор Герета, Володимир Рокицький, Петро Кукурудза, Методій Чубатий, Микола Невеселий, Василь Халява, Ярослав Омелян, Іван Миколайчук), щоб я спробував залучити їх до УГС. Та з цього нічого не вийшло. Їхні дружини стрічали мене недружелюбно, і я сприймав це дуже вразливо, але не ображався, бо розумів, у якій системі ми живемо. Інший член УГС, 26-річний Леонід Драпак із села Констанція Борщівського району Тернопільської області, вступив до УГС на місяць раніше – 9 липня 1988 року. Насправді він приїжджав до Львова, аби вирішити питання поїздки за кордон, але Чорновіл переконав його записатись у Гельсінську спілку. Все ж скоро Леонід Драпак добився виїзду для лікування за рубежем. Але за короткий час перебування в УГС був самовідданим у своїй місії, незважаючи на неймовірний тиск з боку КГБ.
Почалась цікава, відповідальна робота, сильно збільшилась кількість контактів з новими людьми й організаціями. Так, 10 вересня я письмово звернувся до Тернопільської обласної організації Спілки письменників України через Романа Гром’яка і запропонував створити «Товариство шанувальників української мови», щоб надати письменникам громадську трибуну.
Після довгих шукань 30 жовтня 1988 року в ініціативну групу, нарешті, почали іти люди – вступив Ярослав Гевко, людина, яка була близькою до Тернопільських письменників і добре зналася на писарській роботі. Відтак, 14 листопада, в УГС записався ще й Ярослав Чирський, інженер-конструктор, мій однодумець.
Починаючи з 26 листопада, члени ініціативної групи УГС почали збиратися разом щосереди у моєму помешканні. Задовго до Установчих зборів Тернопільської філії УГС, ми почали збирати підписи проти будівництва атомних електростанцій на Україні – ще була живою рана від Чорнобильської катастрофи. Поетапно всі ці підписи під відозвами передавались у Львівський виконком УГС або надсилались до Верховної Ради СРСР.
Проводилась координація діяльності УГС структурними органами. Так, на запрошення ВКР (Всеукраїнська Координаційна Рада) відвідав Установчі збори Львівської філії УГС, які відбулися 29 жовтня 1988 року, а вже 20 листопада брав участь у першому засіданні Виконавчого комітету УГС у Києві (проходили щомісяця) та в Установчих зборах Київської філії УГС. Така співпраця ставала імпульсом подальшої діяльності на місцях.

На оборону мови та культури

Перед Установчими зборами «Товариства рідної мови» в Тернополі, які відбулися 23 листопада 1988 року в актовому залі педагогічного інституту, мені трапилась нагода пропагувати принципи і розповсюджувати документи УГС. Але прикметою того часу було переслідування за вияв національної свідомості. Тому після закінчення зборів усіх головуючих на них (доктора філологічних наук і члена Спілки письменників Романа Гром’яка, викладача дизайну в політехнічному інституті Олега Германа, художника Євгена Удіна та інших) почали викликати в КГБ. Членів Ради Товариства звинувачували в тому, що не послухали настанови зверху і «Товариство рідної мови» посміли перейменувати на «Товариство української мови». Але ж так зажадала одноголосно вся громада, для якої, на противагу всяким покручам, установчі збори стали великим святом (до речі, назву «Товариство української мови» запропонував доктор медичних наук О.М. Голяченко). Також КГБ вимагало без загальних зборів періодично міняти третю частину Ради Товариства – за деякий час так можна було б замінити всю Раду на аморфну і послушну.
То був час, коли назрівали зміни, і народ, хоч повільно, але пробуджувався. Та поліцейська опіка залишалась незмінною. І, як виявилось, не лише за членами УГС – провадився нагляд за всією українською культурою!
Свідченням цього був глибокий застій у всіх сферах життя. Викладач історії КПРС в медичному інституті професор Чернявський докоряв студентам, що ходять на всякі «зборища», де співають націоналістичних пісень. Комусь не сподобалось, що цілий зал Копичинецького драмтеатру, який вміщав 850 осіб, піднявся і люди зі щемом у серці та сльозами на очах, стоячи співали разом із дітьми безсмертну «Реве та стогне Дніпр широкий».
А вже на 28-й міській партконференції перший секретар міському партії В.П. Рибін назвав прилюдно установчі збори «Товариства української мови» націоналістичним збіговиськом. По-своєму повторила ті шовіністичні висловлювання газета «Вільне життя» – вона написала: «…штучне відмежування української мови від інших слов’янських мов суперечить елементарній культурі міжнаціонального спілкування». І це в той час, коли були створені продумані механізми (політичні, освітні, інформаційні, кадрові) для тотальної русифікації. На жаль, ті механізми збереглися і сьогодні – в незалежній Україні.
Треба згадати і Установчі збори «Товариства української мови» 24 лютого 1989 року в медичному інституті, куди ми були запрошені разом з Богданом Лехняком, як члени УГС. Там викладач інституту Юрій Федорович Вікалюк запропонував звертатися не «товаришу», а «пане», аргументуючи цю пропозицію словами: «Ми всі пани, а не раби». Крім того, звернувся до викладачів, щоб готували підручники українською мовою. А студент Ігор Рудь зачитав звернення осередку, в якому, зокрема, зазначено, що в Тернопільському медичному інституті із 40 кафедр лише п’ять послуговуються українською мовою. Після цього збори одноголосно проголосували за те, щоб інститут повністю перейшов на викладання дисциплін українською мовою.
Щодо колоніального стану української мови, то цей стан був яскраво виражений у висловах викладача педінституту Володимира Колінця в запитаннях кандидатові у депутати до Верховної Ради СРСР Світлані Гурар’є. Колінець запитав, чому вона діловодство на бавовняному комбінаті веде російською мовою, а також чому за 14 років перебування в Тернополі не вивчила української мови і чому всі гуртки в палаці культури «Текстильник» ведуться російською мовою, ще й викладачі підібрані російськомовні? На це зреагувала газета «Правда», звинувативши довірених осіб Романа Гром’яка в приниженні жіночої гідності Світлани Гурар’є.
Але, незважаючи на утиски влади, поволі структурувалося громадянське суспільство. Були проведені установчі збори культурно-просвітницького товариства «Вертеп», на яких головою товариства був обраний Богдан Гордасевич. Членом товариства «Вертеп» став і Юрій Тима, який невдовзі записався в УГС. А вже на зборах місцевої адміністрації в педагогічному інституті 18 квітня 1989 року другий секретар міському партії Остапчук, критикуючи товариство «Вертеп», яке тоді виросло вже до 29 членів, застеріг їх від декламації «Розритої могили» Тараса Шевченка і від виконання деяких українських пісень. На запитання із залу, чи є такий документ, який би вказував, що дозволяється співати, Остапчук не міг дати відповіді.
Крім того, товариство «Вертеп» 2 травня в Тернополі провело свято «Гаївки», оскільки на Великдень 30 квітня влада їм цього не дозволила. Гаївки вирішили виводити біля недіючої тоді церкви Воздвиження Чесного Хреста (збудована у XVIII ст.), але тодішній начальник обласного управління культури О.Бачинський заборонив там цей старовинний український обряд. Довелося виводити гаївок у Гідропарку разом із запрошеними зі Львова представниками «Товариства Лева». Місцевим властям дуже не сподобалось, що львів’яни носили жовто-блакитні значки. Та нічого не могли зробити. Поза тим товариство «Вертеп» підготувало до друку зібрані по цілій області записи гаївок, але головний цензор області Степан Лисий не дозволив товариству видати ті шедеври з нотами, мотивуючи тим, що ноти є елементом таємних шифрів, якими можуть скористатися ЦРУ і НАТО.

Наперекір перешкодам: творення ініціативної групи УГС

Хоч як сутужно було поширювати «Декларацію принципів УГС» на Тернопільщині, все ж інформація просочувалась серед небайдужих кіл. Так, до мене після роботи прийшли четверо студентів Тернопільського педінституту (Лисак І., Гевко С., Швидецький, Барабаш) для ознайомлення з «Декларацією принципів УГС», щоб потім прийняти рішення щодо вступу до Спілки. Розмовляли близько чотирьох годин. А вже на другий день їх викликав співробітник КГБ, який приходив в інститут, і попередив, що в разі вступу в УГС їх усіх відчислять з інституту.
Мої потуги щодо ширшого залучення інтелектуального потенціалу Тернопільщини здавались нездійсненними – КГБ пильно слідкувало за моєю діяльністю і знало, як перешкодити. Попри все, 8 грудня Олег Герман, тодішній викладач політехнічного інституту, признався мені, що їх разом із професором Романом Гром’яком виклика́ли в КГБ і робили певні застереження. Признавалася мені про шалений натиск з боку КГБ і решта симпатиків УГС.
Це був психологічний тиск.
А коли 10 грудня 1988 року на запрошення Львівської філії УГС я поїхав у Львів на мітинг, присвячений 40-річчю «Загальної Декларації прав людини», то мене кагебісти просто витягнули з кав’ярні, відвезли на залізничний вокзал і відправили назад в Тернопіль. Такі «зусилля» могли означати лише одне – не допустити вільнодумства поза межами Львова…
Незважаючи на різноманітні перепони, Тернопільська ініціативна група розросталася. Заповнив вступну заяву 7 грудня Остап Жмуд, батько котрого був сотником УПА. А вже 24 грудня 1988 року в Києві, куди я прибув на запрошення Євгена Пронюка з приводу створення «Товариства за громадянську реабілітацію», записався в УГС Володимир Мармус, колишній політв’язень, засуджений в 1973 році на 11 років неволі за вивішування національних прапорів у Чорткові.
Влада також почала робити вигляд, що проявляє цікавість. Так, 14 грудня взяв у мене інтерв’ю кореспондент обласної газети «Вільне життя» Михайло Іващук. Розпитував про Гельсінкську спілку. Все шукав якихось компрометуючих моментів, а не знайшовши, ущипливо спитав, чи я прихильник спорудження пам’ятника Степану Бандері? Або чи мене часом не насильно затягнули в УГС? На його прохання наступного дня я подарував йому «Декларацію принципів УГС». Його просто спантеличили два пункти «Декларації» – про службу в армії на своїй території і про вибори, які вважати недійсними з одним кандидатом. І ще йому пояснив, що сама «Декларація...» – це не якась догма, вона обговорюється. Називав нас «зеками». Але ж те, чого ми добиваємось, є конституційним правом усіх громадян. Однак обіцяна стаття про УГС у «Вільному житті» так і не з’явилась.
18 грудня я був запрошений у Київ на засідання Всеукраїнської Ради УГС, яка відбулася на квартирі Дмитра Федоріва. На Раді обговорювалось питання щодо ставлення УГС до виборів Верховної Ради СРСР. Було вирішено ці вибори бойкотувати. Лише, як виняток, підтримати тих кандидатів, які пропагуватимуть наші ідеї.
Масовані залякування продовжувались. Ще до Установчих зборів викликав міський прокурор Василь Бавопяк і звинуватив мене в націоналізмі. Виявляється, КГБ змусило студента Ю.Климчука написати донос на мене в прокуратуру про те, що студентів Тернопільського педагогічного інституту І.Лисака, Барабаша і Швидецького я «обробляв» у націоналістичному дусі. А під час чергового зібрання у моїй квартирі Ярослав Гевко розказав, як його сина Сергія переслідували в інституті. Викликав декан, а потім завів в окремий кабінет до двох кагебістів. Також на роботі викликали його дружину Галю і вимагали, щоб її чоловік покинув УГС.
Про переслідування студентів я зразу повідомив по телефону Чорноволові, який керував інформаційною службою УГС. Він запропонував мені приїхати до Львова, щоб на місці все уточнити, і я 31 грудня 1988 року спеціально їздив до нього, аби передати цей матеріал.
На комбайновому заводі, де я працював, шантаж КГБ викликав зворотну реакцію – мене почали більше поважати. Так, 3 січня вже 1989 року викликали до секретаря партійної організації комбайнового заводу Вячеслава Переяславця. Заступники, які були присутні, спитали, чи користуюсь «Голосом Америки»? Я відповів, що ні – інформацію передаю на радіо «Свобода». Ще спитали про націоналізм, а потім визнали, що не підготовлені, і попросили пробачення. А перед тим було засідання парткому заводу, на якому секретар Переяславець назвав мене керівником Тернопільської УГС і звідкись дізнався, що наші Установчі збори мають відбутися 14 січня 1989 року. Взяли в мене «Декларацію принципів УГС» і почали наполягати, щоб я на 14 січня поїхав у відрядження.

Установчі збори Тернопільської філії УГС

Перед самими Установчими зборами КГБ «подарувало» мені ще один спектакль. 12 січня на комбайновий завод, куди впускали тільки за перепустками, прийшли зі своїми дружинами завідуючий кафедрою музики та образотворчого мистецтва педагогічного інституту Борис Івасів і директор галантерейної бази Олег Островський (чоловік дочки Йосипа Титора). Вимагали, а потім просили, щоб я повернув їм заяви Чирського і Титора. Я сказав, що заяв не віддам, хіба що Чирський або Титор самі до мене звернуться… Того ж дня зустрічався з Леонідом Драпаком. Він розповів, що до нього приходив начальник Борщівського КГБ капітан Володимир Ільчук і обіцяв посприяти при вступі в медичний інститут, а також допомогти виїхати лікуватись за кордон, щоб тільки не слухав львівських і тернопільських баламутів від УГС.
Заплановані на 14 січня 1989 року Установчі збори були зірвані спланованими провокаціями. Ми вирішили змінити адресу Установчих зборів, оскільки, за нашими даними, мою квартиру прослуховували. На збори зі мною прийшов Ярослав Перчишин, також колишній політв’язень – хотів долучитись до УГС. Але з іншими сталися дивні метаморфози: Йосипа Титора, на квартирі якого мали відбутися Установчі збори, терміново викликали на роботу, хоч це був суботній неробочий день. Вже на заводі «Ватра», де він працював, начальник відділу Петро Славінський попередив Титора, що той мусить працювати цілий день. В разі непослуху доведеться подати заяву на розрахунок, бо так, мовляв, веліло КГБ. Навіть батька Йосипа Титора, якому вже було 80 років і який просидів у сталінських концтаборах 10 років, лякали тим, що сина відправлять туди само, якщо не залишить УГС. Ярослава Чикурлія також у вихідний викликали на роботу, а в Ярослава Чорномаза провели інвентаризацію на пасіці. Леоніда Драпака викликали в міліцію і сільраду, але він не пішов.
А стосовно Остапа Жмуда була проведена тотальна психологічна профілактика. 13 січня, в переддень Установчих зборів, приїхали автом до його квартири секретар цехової партійної організації Степан Цюкало, начальник електроцеху цього ж бавовняного комбінату Зіновій Ткач і забрали Жмуда до директора комбінату Світлани Гурар’є. До них прилучилась ще й секретар парткому комбінату Ганна Яцюк. Щойно зайшли, як Гурар’є почала кричати на Жмуда: «Не смей никакие неформалы здесь разводить!» і додала, що ним особисто займається обком і КГБ. А вкінці додала: «Слухайте жінку та й сина і виходьте зі Cпілки». Виявляється, що і їх уже залякали… Це та сама Гурар’є, яка в передвиборній агітації до Верховної Ради СРСР говорила: «Здешними людьми легко руководить – они всего боятся». Коли не вийшло розмови з Гурар’є, секретар парткому Ганна Яцюк запросила Жмуда в свій кабінет і запропонувала подати заяву на вступ до «Товариства української мови», яке, до речі, ще не було зареєстроване. А в кінці заяви веліла дописати, що він виходить з УГС. Коли не вдалося умовити, просила не розголошувати про цю розмову, бо може позбутися роботи. На що Жмуд відказав: «Не підпишу, і не тратьте часу! І слова не даю, що не розголошу». Але після нічної зміни, 14 січня, в цех зайшов міліціонер і заявив, що обікрали склад. Коли Жмуд уже був вдома, до нього зайшов слідчий ОБХС Володимир Обаранчук з міліціонером. Вони завимагали прийти за вказаною ними адресою. Коли Остап Жмуд прийшов на домовлене місце зустрічі о 12-й годині біля Палацу одружень, щоб звідти піти на Установчі збори, під’їхав той самий слідчий, забрав Жмуда в своє авто і протримав у кабінеті до 15-ї години, щоб не пустити на збори. Коли Жмуд спитав, що ж було вкрадено, слідчий відповів: «Нічого…».
Спеціально на 14 січня, ще й на 12 годину, викликав Володимира Мармуса в прокуратуру Чортківський прокурор Василь Гринів. І, хоч Мармус зробив спробу виїхати вночі, та його затримали на залізничному вокзалі сержант дорожньої міліції Петро Беднарський і старший сержант Євген Буюк, мотивуючи затримку якоюсь крадіжкою і тим, що Мармус дуже схожий на злодія. Після цієї клоунади довелось іти до прокурора, якого не було на місці. Чекаючи його, Мармус почув за дверима слова: «затримати надовше»… А раніше начальник Чортківського КГБ Степан Черниш не радив Мармусу зв’язуватися з УГС. Те саме говорили і його дружині Ірині.
Але яка всеобізнаність у прізвищах, адресах, датах і часі! Зразу відчувається робота спецслужб і ганебні засоби реалізації своєї ідеології караючою рукою партії.
Тому будинок, де мали відбутися Установчі збори, був, мов фортеця, оточений поліцейськими і кагебістськими автомобілями. А на квартиру Йосипа Титора відправили трьох міліціонерів на чолі з капітаном міліції Олегом Данилюком, які запропонували всім присутнім пред’явити паспорти або назвати свої прізвища. Коли всі відмовились, оскільки не зобов’язані, непрохані гості зіслались на уповноваженого КГБ, почали вигадувати всякі сміхотворні мотиви свого завдання, але побачивши, що все марно, попросили пробачення і пішли. Михайло Горинь і Зіновій Красівський, які мали бути на зборах, затримались по дорозі зі Львова, але все-таки приїхали і привезли деяку літературу. Дехто із охочих записатись до УГС після цього втратив таке бажання. А втім вісті про події 14 січня було передано у Львівський «Інформатор», а потім на радіо «Свобода».
Після цього інциденту я вирішив нікому нічого не казати, а провести Установчі збори в котрусь середу, коли ми й так збирались. Вибрав 26 січня і повідомив лише секретаря Всеукраїнської координаційної Ради УГС Михайла Гориня, який безперешкодно провів Установчі збори Тернопільської філії УГС у моєму помешканні. Присутні Леонід Драпак (вступив 9.07.1988 р.), Левко Горохівський (7.08.1988 р.), Ярослав Гевко (30.10.1988 р.), Йосип Титор (5.12.1988 р.), Остап Жмуд (7.12.1988 р.), Володимир Скакун (16.12.1988 р.), Володимир Мармус (21.12.1988 р.), Роман Шкробут (2.01.1989 р.), Ярослав Чикурлій (9.01.1989 р.), Ярослав Вовк (18.01.1989 р.) стали першими повноправними членами і фундаторами Тернопільської філії УГС. Головою філії було обрано мене, Левка Горохівського. Відразу з присутніх членів Тернопільської філії УГС було утворену координаційну Раду.
Так закінчився перший, найважчий етап формування і набуття правового статусу Української Гельсінкської спілки в Тернопільській області – громадсько-політичної організації, яка публічно виступила на захист національних і громадянських прав українців. Після тривалої кампанії залякування членів ініціативної групи УГС, а також їх родин, Тернопільська філія УГС почала формувати засади своєї діяльності на очевидному: місцеве керівництво не бажає, а то й зовсім боїться перебудови, боїться правди і гласності, а значить боїться втратити свої незаслужено здобуті керівні місця та привілеї. Тому діалог з народом вони ведуть випробуваними сталінськими засобами: залякуванням, цькуванням і шантажем. Для компартійної «еліти» народ і надалі лишився сірою масою, яку вигідно тримати в страху, щоб прищеплювати рабську покору.

Перші кроки діяльності на тлі переслідувань

Почались пошуки шляхів активізації нашої діяльності для вирішення актуальних проблем боротьби проти репресивної і лицемірної політики комуністичного панування. На своїх щотижневих координаційних радах ми утвердились у парламентському способі боротьби і для нас стало аксіомою: досягати мирним, ненасильницьким шляхом цілей, проголошених у «Декларації принципів УГС», у такий спосіб:
1) активізацією громадської думки;
2) різноманітними протестами;
3) участю у виборах всіх рівнів.
Але перші спроби взяти активну участь у мітингах були невдалими. Так, 9 березня 1989 року на Співочому полі, в парку, мав відбутися мітинг під гаслом «Вся влада радам!». Та мітинг заборонили. Ініціаторів мітингу Ігоря Пушкаря і колишніх членів соціологічного клубу «Ноосфера» доставили до прокурора міста Василя Баволяка для профілактики. Ще перед тим секретар міському партії О.М.Сохацька поставила вимогу перед Пушкарем, щоб мітингом не скористалася УГС. А в середній школі Тернополя №23 на запитання: «чому не відбувся мітинг?» інструктор міськкому партії Н.Б.Чайківська відповіла, що його зірвали члени Тернопільського відділення УГС, яким керує Горохівський, раніше судимий… Нас безцеремонно звинувачували у двох несанкціонованих мітингах. А щодо першого мітингу, то він мав відбутися 18 грудня 1988 року, як екологічний, у палаці культури «Ватра». В цей день я перебував в Києві на Всеукраїнській раді УГС, хоча газета «Вільне життя» і без цього повідомила, що мітингу взагалі не буде.
Попри всі заборони владою перших мітингів, було дуже вигідно звинуватити УГС (одним казали, що саме ми зірвали мітинги, а нам в очі брехали про відповідальність за проведення мітингів, яких не було). Адже юридичних підстав притягнути нас до відповідальності не вистарчало, тому діяли випробуваним способом – дезінформацією, провокаціями і шантажем.
У свою діяльність Тернопільська УГС включила, як виняток, підтримку кандидатури професора Романа Гром’яка на виборах до Верховної Ради СРСР 26 березня 1989 року.
Він погодився добиватись трьох наших вимог: утвердження державного статусу української мови тоді ще на території Української РСР, домагатись ширшого суверенітету України, а також згортання атомної енергетики в Україні. Щоправда, на засіданні Ради Народного Руху 29 березня запитали секретаря обкому компартії з ідеології М.Ю.Бабія, який там виступав, чому місцева газета «Вільне життя» за 15 березня 1989 року підробила фотографію Гром’яка і на вишитій сорочці намалювала краватку. А з його статті «Чи потрібна державна мова?» викинули згадку про працю Леніна «До питання про національності або про автономізацію». Правдивої відповіді не прозвучало, та й і не могло бути, хоч газета принизила національну гідність не лише Гром’яка, а й усіх українців. Хіба це не було розпалюванням міжнаціональної ворожнечі, у чому міський прокурор Василь Баволяк звинувачував нас на кожному кроці?
Щодо інших кандидатів, які не підтримали наших вимог, УГС вирішила їх бойкотувати. Скажімо, під час зустрічі з виборцями кандидатів у депутати до Верховної Ради СРСР Гурар’є і Тислицької на комбайновому заводі директор Тернопільського бавовняного комбінату Світлана Гурар’є заявила, що їй українська мова вже не потрібна, бо скоро йде на пенсію. Обидві кандидатки перед аудиторією ратували за двомовність. І Тернопільська УГС, як могла, зверталась до виборців, щоб за таких не голосувати.
Для примноження засобів гласності та поширення інформації про національно-демократичні процеси Тернопільська координаційна Рада УГС прийняла рішення періодично випускати «Інформатор», як хроніку суспільних подій на Тернопільщині. Перший номер «Інформатора» вийшов 29 березня 1989 року, насамперед, для передачі інформації на радіо «Свобода». А вже 1 січня 1990 року Тернопільська філія УГС організувала випуск першого номера газети «Тернистий шлях», яку друкували в місті Ризі. Газету готувала редколегія у складі Ярослава Стоцького, Левка Горохівського, Романа Сидяги, Юрія Тими та Володимира Хамчука. Згодом «Тернистий шлях» включили у республіканську передплату. Крім того, Тернопільська УГС для захисту громадянських та національних прав українців використовувала письмові протести, звернення, заяви, листи. Так, Рада УГС 9 травня 1989 року доручила мені написати звернення до Президії Верховної Ради СРСР щодо скасування її указу «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 8.04.1989 року, який надавав законні підстави для нових репресій щодо громадських утворень. Був організований збір підписів під цим зверненням. Окрім того, УГС, у тому числі й Тернопільська філія, збирала підписи під вимогою щодо статусу української мови як державної мови Республіки (п.6 «Декларації принципів УГС»), які потім надсилались у Москву. Від Тернопільської УГС також була надіслана телеграма протесту до з’їзду народних депутатів СРСР з приводу репресивного акту щодо Михайла Гориня, якого зсадили з поїзда в Зборові, щоб не допустити на мітинг у Тернополі. Ще й звинуватили його в крадіжці. Цей підступний акт здійснили прокурор Зборівського району Степан Вайда та майор міліції Володимир Нижников. Коли стало відомо, що мітингу в Тернополі не буде, Гориня відправили назад до Львова.
Також направлялися протести від УГС до Верховної Ради СРСР на захист Греко-католицької церкви від переслідування місцевою владою. Друкувалися і передруковувались (спочатку однією дукарською машинкою) «Українські вісники», прес-листки, місцеві «Інформатори», заяви і звернення. Цією роботою займався Ярослав Гевко – відповідальний за інформаційний сектор роботи Тернопільської філії УГС.
А 3 липня 1989 року на запрошення Львівської філії УГС восьмеро членів Тернопільської УГС їздили на велелюдний мітинг у Львові щодо проблем міжнаціональних відносин. Основним виступаючим на мітингу був голова Львівської філії УГС Богдан Горинь. Учасники мітингу ухвалили резолюцію щодо осуду цілеспрямованої русифікації, визнали антинауковим поняття «єдиний радянський народ», постановили домогтися впровадження української мови у всі сфери життя.

І Рух, і «Меморіал»

В ту пору, 24 березня 1989 року, була створена Тернопільська обласна організація Народного Руху України – перша в Україні. Головою Тернопільської обласної організації НРУ обрали поета Михайла Левицького. Я також, як голова Тернопільської філії УГС, увійшов до складу Ради Руху. Нам доля подарувала шанс разом боротися за відродження української державності. Зрештою, Тернопільська УГС постійно долучалась до творення Руху – нас єднало cпільне вболівання за долю України. Тому після утворення Руху стало ширше коло людей, особливо інтеліґеції, з якими можна було б популяризувати і впроваджувати в життя національно-демократичні ідеї.
Але ще не розвіялись враження від досягнутого, як міський прокурор почав викликати учасників установчих зборів на 13 квітня для погроз. Мене особисто звинуватив у тому, що я у своїх виступах сприяв міжнаціональному розбрату (стаття 66 КК) і брав участь у несанкціонованих мітингах (мітингом він назвав засідання Руху в залі Спілки письменників), на одному з яких хтось нібито закликав до зброї. Це була провокація…Під документом, який він мені підсунув, щоб підписати, я написав: «Не відповідає дійсності». Та, незважаючи на це, прокурор розкричався: «Ще раз викличу вас, то звідси вийдете під конвоєм». Михайлу Левицькому та Марії Куземко, які також були викликані в прокуратуру, пред’явили аналогічні звинувачення.
А 10 травня, під час засідання Ради Народного Руху, Михайло Левицький повідомив, що обком випустив інструкцію, як боротися з УГС та Рухом, а також із їхніми членами. На цьому ж засіданні я поділився враженнями від мітингу 7 травня в Биківні під Києвом, в якому брав участь. Промовці там звертали увагу на те, що цей мітинг не для того, щоб пом’янути невинно розстріляних жертв (за словами Леся Танюка – 120 тисяч страчених), а для того, щоб звільнитись від байдужості і страху та очистити суспільство від цинізму і донощиків. На закінчення я запропонував присутнім на Раді Руху проголосувати за резолюцію про скасування антидемократичного указу від 8 квітня 1989 року, щоб вислати її в Президію Верховної Ради СРСР.
Зростала кількість обласних громадських організацій: «Товариство української мови», «Вертеп», «Народний рух України», «Меморіал». 28 квітня 1989 року в актовому залі Спілки письменників України відбулися Установчі збори історико-просвітницького товариства «Меморіал», проведення яких було заборонено 15 квітня. Не обійшлося без пригод і 28-го. Перед початком зборів місцеві органи відгородили шнурком з червоними бантами і постами міліції цілий будинок обласної Спілки письменників, як небезпечну зону, інсценувавши розкопування снаряду. Та видовище було примітивним і смішним. Збори обрали головою обласного товариства «Меморіал» письменницю Марію Куземко. На Установчих зборах з прекрасною промовою виступив співголова республіканського товариства «Меморіал» Лесь Танюк. Мене, як представника від УГС, обрали в Раду «Меморіалу». А перед тим 24 квітня, щоб зірвати створення народного «Меморіалу», у будинку політосвіти відбулися установчі збори альтернативного «Меморіалу», фундаторами якого стали ідеологічний відділ обкому партії, обласний краєзнавчий музей, товариство Червоного хреста, товариство «Милосердя», клуб «Ветеран». Головою цього «Меморіалу» обрали директора обласного краєзнавчого музею В.А.Лавренюка. Член УГС Ярослав Гевко, який був на цих зборах без права голосування, намагався зачитати присутнім резолюцію республіканської конференції «Меморіалу», але йому не дозволили.
Життя ішло. Громадські організації створювалися і по районних центрах. Так, 19 серпня 1989 року в місті Чорткові було cтворене товариство «Меморіал». На установчі збори осередку, окрім мене, прибув і член обласної Ради «Меморіалу» Богдан Ткачик, член УГС Ярослав Чикурлій. Членами місцевого осередку стали усі представники Чортківської ініціативної групи УГС – Володимир Мармус, Роман Шкробут, Ярослав Вовк, Микола Дзюба та Іван Іваськів.
Чортківське Товариство одразу поринуло в роботу – відшукали свідків звірств Чортківської трагедії 1941 року, вирішили упорядковувати запущені могили жертв комуністичного терору і могили Січових стрільців та освятити їх.

Гоніння не припиняються

26 квітня 1989 року мене викликали в обласну прокуратуру, куди на авті мене підвіз директор проектного бюро комбайнового заводу Ю.З.Вуйчик, мотивуючи тим, що хотів би на все це подивитись. Там у його присутності обласний прокурор В.С.Іванов, начальник обласного КГБ О.І.Шапаренко і заступник обласного прокурора М.І.Яценко звинуватили мене в скликанні установчих зборах УГС, у проведенні несанкціонованих мітингів, у випуску «Інформаторів» і передачі інформації на радіо «Свобода», у поширенні антирадянських ідей, у реабілітації УПА, в пропагуванні націоналізму серед студентів, у розповсюдженні шкідливих документів. На питання, чим пояснити виклик і звинувачення, прокурор мотивував статтею 23 АК УРСР, листами донощиків і тим, що, мовляв, УГС не зареєстрована. Коли я сказав, що не відступлюся, хоч би що зі мною робили, виникла пауза. Тоді я спитав, чи можна йти? Мене не затримували, лише Іванов побагровів, а Шапаренко зупинив мене біля порога і подав руку, що дуже мене здивувало. Ще й промовив: «Не будемо ж ворогами…». Тоді я відчув, що в системі відбувається справжній перелом. І ще мені видалось, що, можливо, не всі запопадливо виконують інструкції Москви.
Переслідувались усі члени УГС. Так, 3 травня 1989 року Володимира Мармуса викликали в Чорткові до старшого помічника прокурора Петрушевського. Подібні виклики були й раніше: до прокурора району Гриніва, до старшого слідчого прокуратури Козака, до помічника прокурора Чорнія. Але цей виклик відрізнявся від попередніх тим, що в руках прокурора був указ від 8 квітня «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». Мармуса звинуватили в поширенні відозви УГС щодо збору підписів проти будівництва АЕС в Україні, в розклеюванні листівок під час передвиборної кампанії, оскільки вони закликали голосувати проти першого секретаря обкому партії Острожинського, а також в негативному впливі на учнів місцевого педучилища, в чому поскаржилась на ім’я прокурора заступник директора педучилища Войтович.
А вже 11 травня на Тернопільському хлібозаводі №2 члена УГС електромонтера Богдана Лехняка викликали на «бесіду» представники КГБ, які відрекомендувались Михайлюком та Сидоровим. За нібито коректною розмовою вчувались елементи шантажу і залякування, натяки на нібито незаконний зв’язок із закордоном. Організацію УГС назвали «болотом», а їхніх керівників аморальними людьми. Незаконно втручалися у сімейні справи, перетворившись з державної безпеки на пліткарів та моралізаторів. А насправді це був підступний маневр, щоб відштовхнути Богдана Лехняка від Української Гельсінкської Спілки. Та він не піддався.
Застерігання членів УГС перетворювалось на явне знущання. Ярослава Вовка, члена УГС із села Стара Ягільниця Чортківського району, змусили 25 травня зібрати свої пожитки і шукати іншого помешкання – через психологічний тиск на батьків і дружину з боку начальника Чортківського КГБ Степана Черниша та завідуючого ідеологічним відділом райкому партії Юрія Філяка. Вони спеціально приїжджали в село, щоб нацьковувати місцеве начальство, селян і окремих членів церковної десятки на Ярослава Вовка, аби той покинув УГС.

Повернення національної символіки

Життя пливло. Тернопільська УГС зростала і міцніла. Вже 18 липня на черговому засіданні місцевої Ради УГС були присутні, крім мене, Ярослав Гевко, Остап Жмуд, Володимир Мармус, Ярослав Чикурлій, Роман Шкробут, Богдан Лехняк, Юрій Тима, Микола Савгіра, Євстахій Жизномірський, Петро Бусько. У цей день записались в УГС Василь Турецький і Євген Жидоник. Наступної середи на Раді Тернопільської УГС 25 липня було ухвалено рішення про те, що панахида, яка мала відбутися 30 липня 1989 року на могилах Січових стрільців і жертв сталінського терору 1941 року, не буде повноцінною без національної символіки. Для УГС мова, тризуб та синьо-жовтий прапор були визначальними атрибутами і символами України, за які треба було боротися.
Тому слід додати, що 29 липня без будь-якої санкції на обшук у квартиру члена УГС Богдана Лехняка вдерлися два міліціянти: лейтенант Шалапа і старший лейтенант Сіянчук і шукали прапори – звідкись просочилась інформація про те, що Богдан Лехняк зголосився організувати пошиття національних знамен. Та, незважаючи на те, вперше в Тернополі в день Панахиди пронесли синьо-жовті знамена, крім мене, члени УГС Микола Савгіра, Євстахій Жизномірський та Богдан Лехняк. Перед тим на мою ініціативу пронести національні прапори Рада Руху більшістю голосів утрималась. Після панахиди відбувся мітинг, у якому взяли участь усі громадські організації. Були присутні делегації зі Львова, Рівного і навіть з Литви. А вже 4 серпня суд міста Тернополя оштрафував мене на 250 крб. (cуддя Магдич), Миколу Савгіру на 200 крб., Євстахія Жизномірського на 90 крб. (суддя обидвох – Козак) і Богдана Лехняка на 50 крб.(суддя Шульгач). Санкціонував ці репресивні акції начальник міської міліції Станіслав Головко, наказавши майору міліції Ноздріну, капітану Стулі, капітану Ковпаку, старшому лейтенантові Карому і лейтенантові Шалапі скласти протоколи про порушення вуличного руху. Крім того, 7 серпня суд оштрафував на 100 крб. члена УГС Юрія Тиму та по 50 крб. членів Народного Руху України Василя Квасновського, Мирослава Мокрія, Олександра Левченка з «Оріону» та Ірину Брешковську лише за участь у вуличній процесії.
Тернопільська філія УГС висловила протест проти свавілля місцевої влади, грубого порушення прав людини і доручили мені оформити і направити протест обласному прокурору, Верховній Раді СРСР та міжнародній громадськості. В текст протесту я долучив і подію, яка сталася 6 серпня на Тернопільському цвинтарі. В присутності віруючих греко-католиків Романа Хомина, Миколи Слободюка і Павла Каратова міліція по варварському розтрощила престол, який готували до служби Божої, побила і кинула в автомашину жителя села Біла Тернопільського району Степана Козуба лише за те, що він осмілився нагадати про свободу совісті.
Також варто згадати, що перед тим 21 травня, відповідно до рішення обласної організації Народного Руху, в центрі Тернополя був встановлений пам’ятний знак на омріяному місці розміщення пам’ятника Тарасові Шевченкові. Сотні людей, які зібралися, покладали квіти, співали народні пісні, декламували вірші. Перед громадськістю виступили письменники Михайло Левицький та Георгій Петрук-Попик. Від місцевої УГС ми з Богданом Лехняком поклали біля знаку букет квітів із жовто-синіми стрічками та чотири жовто-блакитні прапорці. Це були перші кроки повернення національної символіки в українську дійсність. Після третьої години ночі від знаку і прапорців не залишилось і сліду. На другий день на це місце художники принесли чорні транспаранти з написами: «Ганьба злочинцям, які познущались над іменем Тараса Шевченка». А 23 травня в міліцію до полковника Віталія Рейми викликали Г.Петрука-Попика, М.Левицького, М.Куземко і мене із звинуваченням у проведенні несанкціонованого мітингу.
Після 30 липня національні прапори замайоріли під час кожної протестної акції. А вже 20 січня 1990 року активісти УГС у скверику, перед музично-драматичним театром на металевому флаґштоці в присутності багатьох мешканців Тернополя урочисто встановили синьо-жовтий прапор під спів гімну «Ще не вмерла Україна».
Але найвеличніша подія відбулася в Монастириську, під час моєї передвиборної кампанії. Вперше в Україні, під величезним впливом УГС та передвиборної агітації, коли в кожному селі ми дарували і урочисто вивішували національний прапор, Монастириський райвиконком 20 лютого 1990 року ухвалив рішення про узаконення синьо-жовтого прапора національним прапором України.

Активізація діяльності

Усвідомлюючи спільну мету і відповідальність, Тернопільські організації УГС, Руху та «Меморіалу» координували роботу щодо участі у спільних акціях. Такій позиції до певної міри слугувало і моє перебування в радах Руху та Меморіалу.
Можливо, скоординовані наші дії призвели до найбільшого вибуху протесту і революційного здвигу, що сколихнули Тернопіль 23 серпня 1989 року, в день 50-річчя підписання пакту Ріббентропа-Молотова. Від НРУ була подана заявка на проведення мітингу. Однак мітинг не дозволили. Члени Ради Руху опротестували рішення міськвиконкому в облвиконкомі. Та від голови облвиконкому О.Товстановського мені прийшла письмова відповідь про заборону мітингу, позаяк перед тим я звернувся до нього і наполягав на проведенні мітингу. Це звернення до Товстановського підписали також Петро Касінчук, Андрій Зарудний та Василь Квасновський. Все ж на 19 годину люди зійшлися на Співоче поле, хоч кругом були виставлені міліцейські пости. Влада не знала, що робити. Тому перед самим мітингом начальник міліції Колесник викликав голову міськвиконкому Анатолія Кучеренка та першого секретаря міськкому партії Віктора Рибіна. Після переговорів із Радою Руху Анатолій Кучеренко оголосив по мікрофону, що мітинг не відбудеться і забрав мікрофон. Члени Ради Народного Руху, куди я також входив як голова УГС, на знак протесту проти утисків свободи слова і заборони мітингу наклали на роти червоні пов’язки з написом «Гласність». Публіка почала скандувати: «Ганьба!». І сталося неймовірне – всі присутні і ті, кого не впускали на мітинг, рушили колоною по вулицях Тернополя до обкому компартії. По дорозі приєднувалось безліч людей. Перед центральною вулицею (тоді вулиця Леніна) вже стояв заслін зі спецзагону в шоломах, зі щитами і ґумовими кийками та кастетами. Але народу йшло так багато, що цей заслін розкидали, хоч багатьох було побито і покалічено. Було грубо порушено всі міжнародні угоди про права людини, коли проти мирної процесії кинули озброєну поліцію. Так працівнику заводу «Оріон» Ігорю Гавлічу скривавили все лице і переламали ключицю, Володимирі Підгурській переламали палець, а її дочку Оксану вдарили по спині кийком, Миколі Зелінському потовкли ноги на старість, побили Марію Баб’як, яка несла синьо-жовтий прапор, набили ґулю на чолі 15-річній школярці (жила по вулиці Комбінатній, 4), батьки якої навіть побоялись сказати своє прізвище, щоб потім їх не переслідували. Мені також перепало по голові. Проте найбільше дісталося Богдану Липовецькому, якого Тернопільський суд засудив на 2,5 роки тюремного ув’язнення за нібито побиття міліціонера, а як свідчили свідки – було якраз навпаки. Вдалося розпізнати серед забіяк-поліцаїв Володимира Водяника і Богдана Данильчука.
Тоді мені випало йти попереду 100-тисячної колони демонстрантів, що впритул підійшли до обкому партії. Поруч зі мною запам’ятався активіст Руху художник Богдан Ткачик. Біля самого обкому вишикувались у кілька рядів спецзагони в бронежилетах, шоломах, зі щитами. Начальник обласної міліції Колесник та інші розгубилися – спочатку спробували залякати, мовляв, далі стоять танки, але, побачивши, що це не спрацювало, спитали про наші вимоги. По мегафону для переговорів я вирішив покликати голову Руху і голову «Меморіалу». Але відгукнулась лише Марія Куземко. Разом з нею нашвидкуруч підготувили умови переговорів. Начальник міліції попросив, аби переговори зі владою вести біля драмтеатру. Коли напруга спала і всі повернулись до драмтеатру, ми почали вимагати приходу першого секретаря міському партії Віктора Рибіна і голови міськвиконкому Анатолія Кучеренка. Був установлений термін – 30 хвилин, якщо за цей час вони не прийдуть, то народ знову піде до обкому. Коли представники влади прийшли, тоді Марія Куземко, яку ми підняли на руках, зачитала наші вимоги: скасувати рішення міськкому про заборону мітингів, надати постійне місце для проведення зібрань, заборонити репресивні акції щодо демонстрантів. Представники влади погодились виконувати всі вимоги. То вже були значні зрушення для національно-демократичних сил. Після цих подій збільшилась кількість бажаючих записатись в УГС.
Усе ж таки на засіданні міськвиконкому 24 серпня УГС та НРУ змусили ведучих порушити питання про розправу над демонстрантами 23 серпня. Перше слово на засіданні мав начальник міської міліції Станіслав Головко, який лише констатував факти, обминаючи причини і наслідки. Отож виходить, замість того, щоб міліція мала захищати своїх громадян – вона захищала комуністичних бюрократів. На цьому засіданні міськвиконкому Тернопільську організацію Народного Руху представляли: голова Руху Михайло Левицький, рухівець Андрій Зарудний, голова «Меморіалу» Марія Куземко, член УГС Петро Касінчук і я, як голова Тернопільської філії УГС. Від Народного Руху була зачитана відозва, в якій прямо звинувачувались у кривавих подіях 23 серпня перший секретар міськкому компартії Віктор Рибін та голова міськвиконкому Анатолій Кучеренко. Вони спровокували ті криваві події, заборонивши мітинг, а потім дали розпорядження кинути проти мирних громадян озброєні загони міліції. Міськвиконком не погодився з таким звинуваченням і проголосував розділити вину нарівно. Але то було явне знущання. Попри те, ми вcе-таки вимагали, щоб міськвиконком повідомив нас, хто дав наказ міліції бити людей кийками.
Атмосфера невпевненості і розгубленості серед партійного апарату і в політичному житті імперії вимагала від нас активізації діяльності. Агітація і протести проти несправедливості почастішали. 2 вересня відбувся мітинг, присвячений проекту Закону про вибори, в якому УГС взяла активну участь. У цей день ми вперше вийшли з написами «УГС» на пов’язках, з більш як двадцятьма синьо-жовтими прапорами. А вже 5 вересня активісти УГС та Руху організували пікет навпроти Тернопільського педінституту з вимогою поновити відрахованого з інституту члена УГС Юрія Тиму та керівника товариства «Вертеп» Анатолія Пасічника. Кілька десятків пікетувальників, стоячи з гаслами протесту, збирали підписи на захист Ю.Тими і А.Пасічника. Було створено комісію на чолі з професором і депутатом Романом Гром’яком щодо розслідування справи 86-и студентів, відрахованих з цього інституту.
Влада погрожувала, але це нікого не злякало. 14 вересня перед педінститутом знову було проведено пікетування, в якому взяло участь понад 40 осіб.
Обурлива подія сталася 15 вересня в селі Буданові Теребовлянського району, коли в сільраду був викликаний дезинфектор місцевої психлікарні Юрчишин Михайло Степанович. Там на нього вже чекали голова сільради Володимир Хом’як, прокурор району Іван Костюк і начальник районної міліції Григорій Скрип’юк. Вони залякували Юрчишина виселенням із села, а також шантажували якимсь міфічним минулим, лише за те, що він, будучи делегатом з’їзду Народного Руху України 8-10 вересня, виступив на політінформації і розказав про з’їзд, зачитав звернення народних депутатів до Верховної Ради СРСР, а також закликав до впорядкування Стрілецьких могил. Начальник міліції, прокурор і голова сільради назвали Народний Рух націоналістичним і бандерівським, а делегатів Руху бандерівцями. З цієї ілюстрації видно, як запопадливо перед вищим компартійним начальством здійснювались безпрецедентні погрози при найменших проявах громадянської активності.
Проте, наперекір компартійному спротиву, УГС і Рух продовжували боротьбу. Дату 17 вересня 1989 року – 50-річчя приєднання західноукраїнських земель до СРСР – ми назвали Днем трауру з огляду на початок масових репресій проти національно свідомих українців. О 10-й ранку в Тернополі греко-католики організували процесію зі свічками від Домініканського собору, який тоді влада передала московській православній церкві, аж до могили замордованих органами НКВД. Процесію організував і провів впродовж 3-х кілометрів Михайло Брилик. У ній взяли участь і члени УГС. На цвинтарі біля могили репресованих о 15-й годині зібралось близько п’яти тисяч чоловік, де засвітили свічки. Члени УГС прийшли із синьо-жовтими стягами, до яких були прив’язані чорні траурні стрічки. Після спільної молитви з осудом подій 1939-го року виступили голова Народного Руху Михайло Левицький і я, як голова Тернопільської філії УГС. Член УГС Іван Іванищук звернувся до молоді з закликом вступати в ряди Гельсінкської спілки. Виступали живі свідки тих кривавих подій, звучали сумні церковні мелодії і на завершення проспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Не дочекавшись священика, який мав відправити службу Божу, люди мали намір розійтись. Але після повідомлення про затримку міліцією бережанських хлопців (Івана Здирка, Зіновія Поповича, Олексія Кузьми, Йосипа Лішка) я закликав громаду йти разом до міського відділу міліції з вимогою звільнити затриманих. По дорозі до колони підійшов начальник міліції Станіслав Головко і звернувся до мене із питанням: «Що вимагає громада?». Коли були висунуті вимоги, начальник міліції відповів, що трьох хлопців вже випустили, а четвертого, Йосипа Лішка за 15 хвилин він привезе особисто. Слова дотримав, але люди ще вимагали відповіді щодо затримання священика і побиття 15-річного учня 9-го класу із села Червонозбаразьке, Збаразького району. Щодо священика, то сказав, що його не затримували. Навіть переконував демонстрантів, мовляв, коли це неправда, то хай назвуть його брехуном і ставлять пікет біля міліції. Довелось повірити, хоч чимало присутніх засумнівались. А з приводу побиття Сергія Ясинського начальник міліції пообіцяв зняти з роботи тих міліціянтів, які причетні до побиття. А, як зазначив у своїй заяві Ясинський, то були оперуповноважений карного розшуку Кройко і міліціонери Дужок та Мостовий.
Такий здвиг громадянської непокори долучив до УГС нових членів з Бережан: Івана Здирка та Йосипа Лішка.
Після цих подій зразу 21 вересня мене викликали в міліцію, а потім у міську прокуратуру, як організатора мітингу 17 вересня і як свідка подій 23 серпня. Розпитував про ті події слідчий прокуратури Іван Васильович Горбуляк. Відтак 26 вересня відбувся суд у моїй справі, а вже 28 вересня зранку о 9-й годині майор міліції Володимир Леськів ще з двома міліціонерами відвезли мене до суду, де суддя Василь Пшик оштрафував мене на 1000 крб., бо виявилось, що я заклика́в людей не боятись і гуртуватись! Михайла Левицького, як голову Народного Руху, також оштрафували на 1000 крб.
Вдавались і до інших способів залякування – 25 вересня серед дня, просто на вулиці, невідомий вдарив твердою палкою, загорнутою в газету, дочку Петрука-Попика.
Але, незважаючи на це, ми разом з Рухом провели 1 жовтня на Співочому полі мітинг, присвячений Законові про мови та з національного питання. Член Ради Руху Володимир Колінець у своєму виступі, зокрема, підкреслив, що недавно в газеті «Шляхом Ілліча» начальник Тернопільського відділення КГБ Ступак назвав новоутворене «Товариство української мови» в селі Гаї необандерівським.
Не всі могли виступити через те, що ініціативу перехопив голова міськвиконкому Кучеренко – він разом з членом Ради Руху Ярославом Гевком вели мітинг. Проте наприкінці, коли вже мали оголошувати про завершення мітингу, мені вдалось миттю підійти до мікрофона і категорично відмовитись від сплати штрафу в 1000 крб. Те саме проголосив і Михайло Левицький. Ми виставили вперед обидві руки і звернулись до органів міліції, щоб нам замінили штраф на 15 діб арешту. Крім того, я закликав до походу на обком партії для пікетування, якщо не буде припинено слідство щодо демонстрації 23 серпня і не буде знятий штраф із нас обох.
Ще не вляглися пристрасті, як 3 жовтня о 9-й годині ранку три міліціонери (старшим був майор Володимир Леськів) відвезли мене в обласну прокуратуру, по дорозі передавши майору Дворському. Заступник обласного прокурора М.Яценко та начальник УВД Нагаєв шантажували мене тим, що в разі пікету мене посадять на 15 діб і оштрафують на 3000 крб. На другий день я відіслав письмове оскарження незаконного штрафу обласному прокуророві В.С.Іванову, а копію надіслав у Всесоюзне товариство «Меморіал». Там я підкреслив, що категорично відмежовуюсь від цього штрафу, оскільки вважаю його, виходячи з цієї кривавої дати, наругою над і так опльованою нашою національною гідністю. Та цього було не досить, і 7 жовтня в центрі міста за ініціативою УГС відбулося пікетування, як протест проти присудження штрафів по 1000 крб. за організацію траурного походу 17 вересня мені і Михайлові Левицькому. В пікетуванні взяли участь понад 200 осіб. За 2 години до початку пікетування мене міліція забрала з дому і відвезла в обласну прокуратуру, де прокурор області Іванов зі своїм за ступником Яценком шантажували мене, вмовляючи умовити людей не починати пікетування. Звичайно, я категорично відмовився. Іванов і Яценко змушені були вийти до людей. Лише після обіцянки заново розглянути справу і справедливо вирішити її, люди розійшлися.

Боротьба УГС за відродження
Української Греко-Католицької церкви

Всеукраїнська координаційна рада УГС у Львові вирішила приєднатися до боротьби за реабілітацію Української Греко-Католицької Церкви, незаконно репресованої в 1946 році. Тернопільська Рада УГС обговорила цю насущну проблему і впродовж травня-червня здійснювала координацію поїздок на пікет у Москву по вулиці Арбат, щоб добиватись відновлення Греко-Католицької Церкви. Першими протестувати проти несправедливості від Тернопільської філії УГС зголосилися їхати Ольга Ліско та Іван Дмитрик.
Греко-Католицька Церква, яка фактично діяла у підпіллі, почала поступово легалізуватися, і Тернопільська УГС підключилась до цього процесу. За пропозицією Ради Тернопільського «Меморіалу» мені доручили звернутися з протестом до Верховної Ради СРСР, до Всесоюзного товариства «Меморіал» і до міжнародної християнської громадськості щодо незаконних дій місцевих властей, спрямованих проти справедливих домагань греко-католицької громади міста Тернополя. Моє звернення було одноголосно підтримане на відкритому засіданні «Меморіалу». А йшлося про те, що 2 липня 1989 року о 9-й годині греко-католицька громада міста Тернополя організувала відправу служби Божої з нагоди святкування Святої Євхаристії біля недіючого храму Воздвиження Чесного Хреста. Після закінчення богослужіння отець Михайло і віруючі мали розмову з начальником міського відділу міліції Станіславом Головком, який запевнив, що релігійні відправи в церкві їм дозволять, якщо громада звернеться із заявою у вищі органи влади. Віруючі, зібравши 200 підписів під вимогою повернути їм церкву, віднесли заяву у міськвиконком. Було таких три заяви. Та, незважаючи на законні вимоги греко-католиків, священик московської православної церкви Водяний 6 липня, без будь-якого погодження з греко-католицькою громадою міста, освятив вищезгадану церкву під московську православну, залишивши на вулиці тисячі віруючих. Такий крок не те, що порушив право на свободу совісті, а й навіть був нехристиянським і був спрямований до розпалювання ворожнечі, можливо, кимось добре спланованої.
Але ходу́ до відродження національної церкви вже незмога було зупинити. 3 вересня в Теребовлі греко-католицький священик отець Віталій відправив службу Божу з нагоди 1000-річчя хрещення України-Руси. Присутні з Тернополя члени УГС та представники Товариства «Вертеп» пройшли по місту із синьо-жовтими стягами, а на закінчення заспівали церковний гімн та «Ще не вмерла Україна». Відтак рушили до пам’ятника Шевченка, де проспівали «Заповіт».
А вже за ініціативою отця Віталія Дуткевича ми від УГС подали заявку на проведення обласного молебеня на Театральному майдані в Тернополі 15 жовтня 1989 року за реабілітацію Української Греко-Католицької Церкви та за відродження України. В цій акції Народний Рух чомусь нас не підтримав. Правда, голова міськвиконкому Кучеренко вмовляв мене погодитись провести молебень на цвинтарі. Але я затявся і наполягав на своєму. Мене тоді підтримав лише отець Віталій. Навіть віруючі, які були присутні, просили мене поступитися, але я вважав, що ця акція має відбутись у центрі міста. Нашим, тоді ще небагаточисельним членам УГС, віддав розпорядження щодо організації молебеня. Найбільш заповзятливо організовували це дійство члени УГС Роман Сидяга та Петро Петровський.
А зранку до мене під’їхало авто з двома чи то міліціонерами, чи кагебістами і повезли до мого давнього знайомого міського прокурора Василя Баволяка. В чому він тільки мене не звинувачував, що мені важко було запам’ятати. А події в центрі Тернополя розгорталися надто інтригуюче. Люди зібралися на Театральному майдані, хоч міська влада Тернополя вимагала від людей проводити молебень на цвинтарі. Але Іван Гель, відповідальний у справах релігії при Львівській обласній раді і колишній політв’язень, якого я запросив на цей молебень, виступив перед громадою на Театральній площі і закликав не розходитись доти, поки мене не випустять з прокуратури. Не було іншого виходу, як мене відпустити. Але я не дуже квапився. Тому знову приїхали до мене на авті, щоб я появився і виступив перед громадою, засвідчивши тим самим, що мене відпустили і щоб процесія нарешті рушила на цвинтар. Але більша частина акції все-таки відбулася в центрі міста.
До того ж, Тернопільська УГС взяла активну участь в організації панахид з національним забарвленням по всій Тернопільській області. Вже 22 жовтня 1989 року в селі Волощині Бережанського району була відправлена панахида і мітинг на могилі жертв замордованих енкаведистами у бережанській тюрмі 1941 року. Біля могили зібралося багато людей. Чимало прийшло із синьо-жовтими прапорами. На мітингу виступили члени УГС Іван Іванищук, Ярослав Хмарний, Іван Здирко, а також вчителька місцевої школи Надія Головко. Присутні співали патріотичні пісні. Міліціонери, яких було немало, не втручалися в хід панахиди.
Цього самого дня в селі Іванкові Борщівського району також відправили панахиду, але вже на могилі Січових стрільців. Відправу провели греко-католицькі священики: отець Сеньків із села Росохача, о. Подущак з Бучацького району, отці Володимир та Кисіль із села Ланівці Борщівського району в присутності більше 4-х тисяч осіб. Майоріли синьо-жовті прапори, а діти тримали маленькі прапорці. Після відправи велику проповідь про Січових стрільців та УГКЦ виголосив отець Сеньків. Від УГС виступили з промовами Ярослав Демидась, Роман Шкробут та Петро Касінчук. Були спроби перебивати виступаючих під час їх виступів, але люди не дозволили. На завершення заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Панахиду організував активіст УГС Володимир Ситник та односельці – члени ініціативної групи УГС. У село було направлено велику кількість міліції, до того ж стояла напоготові пожежна машина з п’ятьма пожежниками.
А вже 28 жовтня в місті Борщові відбувся суд над Володимиром Ситником у кабінеті судді Ореста Чепесюка в присутності прокурора Володимира Власенка. Прокурор зачитав доноси, які написали секретар парторганізації, голова профкому та помічник бригадира місцевого колгоспу. На суді були також жителі села Іванкова, але слова нікому більше не дали – навіть виганяли з кабінету. Суддя оштрафував Ситника на 300 крб. без оскарження.
У Тернополі на могилах Січових стрільців греко-католицькі священики отці Віталій та Іван 1 листопада 1989 року відправили панахиду. УГС із синьо-жовтими прапорами несла почесну вахту впродовж панахиди. На завершення заспівали гімн «Ще не вмерла Україна».
Згодом, 12 листопада, в селі Саранчуки Бережанського району Тернопільська філія УГС організувала панахиду на могилі жертв сталінського терору (закатованих в Бережанській тюрмі перед приходом німців у 1941-му році), а також на могилі воїна УПА. Усі вони поховані біля церкви Чесного Хреста. 30 членів УГС разом з місцевими жителями пройшли 3 км колоною від станції Потутори до села Саранчуки з терновим вінком, синьо-жовтими прапорами, увінчаними траурними стрічками і транспарантом «Вічна ганьба катам українського народу!» Люди голосно плакали, побачивши рідні кольори. Після служби Божої відправили панахиду і церковний хор заспівав «Вічная пам’ять». Зі свідченнями мордувань у бережанській тюрмі та осудом політики геноциду виступили місцеві жителі, члени Товариства української мови та Народного Руху України. Від УГС, крім мене, виступили члени бережанського осередку Ярослав Хмарний та Іван Здирко, а також тернополяни Іван Іванищук та Ярослав Демидась. Усі наголошували, що нинішні проблеми зможуть вирішитись лише при повній свободі та незалежності України. Члени УГС, а потім усі решта, заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Місцеві жителі зі стрілецькими піснями проводжали колону прапороносців аж до поїзда. З боку властей не було ніяких перешкод – всі стояли збоку і спостерігали. Лише наступного ранку три невідомі молодики побили на вулиці активіста УГС 60-річного Мирослава Білика із села Котова Бережанського району лише за те, що він активно взявся за організацію панахиди.
У той самий день, 12 листопада, в місті Чорткові п’ятьма греко-католицькими священиками на чолі з Владикою Павлом Василиком була відправлена літургія перед старовинною дерев’яною церквою. Після літургії процесія організованою колоною з хоругвами і національними прапорами пройшла через усе місто до могил січових стрільців і жертв сталінських репресій. До процесії пристало майже все населення міста і навколишніх сіл. Солдати з вікон казарм кричали «Слава Україні!». Після панахиди відбувся мітинг, на якому виступили члени УГС Роман Шкробут, Євстахій Жизномірський, Петро Касінчук, а також Володимир Сов’як, Андрій Базелінський та перший секретар райкому А.Крицький. На закінчення заспівали наш національний гімн. Це була перша і найбільша в Чорткові демонстрація, яка сколихнула увесь район.
Щодо ставлення до Греко-Католицької Церкви та релігійних взаємин в Україні, то УГС прийняла окрему відозву на своїй конференції 17 березня 1990 року в Києві. У ній мовилося, що перейменування Російської православної церкви в Україні на «Українську» не міняє її імперської спрямованості внаслідок її адміністративної залежності від Московського патріархату. Підкреслювалося, що проімперські сили в Західній Україні намагаються роз’єднати греко-католиків і православних, щоб всіляко загострити взаємини між ними, аби створювати ґрунт для своєї Церкви. А за її допомогою гальмувати пробудження національної свідомості українців. Доказом такої спрямованості може служити інформація, озвучена 19 грудня 1989 року головою Кременецького осередку УГС Борисом Скороплясом про те, що в Почаївській лаврі церковні обряди проводяться виключно російською мовою.

Молодіжний здвиг і структуризація

Рада УГС вирішила провести загальні збори Тернопільської філії УГС для аналізу власної діяльності і зміцнення позицій у подальшій реалізації «Декларації принципів УГС». Збори були проведені 8 жовтня 1989 року біля Тернополя в селі Великі Бірки на квартирі члена УГС Петра Петровського. Присутніх членів УГС вже нараховувалось 49 осіб. На зборах, насамперед, ішлося про внутрішню організацію спілки (cтворення дійової структури) і розбудови УГС по цілій області. Були обрані: заступник голови (ним став Іван Іванищук), координатор і члени Ради. Всю роботу було розподілено по секціях. Керівники секцій автоматично ставали членами Ради. Керівником молодіжної секції збори обрали Юрія Моргуна.
А вже 27 жовтня в Тернополі відбулися установчі збори Спілки Незалежної Української Молоді (СНУМ), на яких було проголошено створення обласної організації, обговорено і прийнято програму та статут Спілки, а також були обрані керівні органи. Головою Тернопільського СНУМу став Юрій Моргун, а його заступником Юрій Тима – обидва члени УГС. Крім мене, як голови Тернопільської філії УГС, на збори запросили члена Ради Львівської філії УГС Олега Вітовича. Серед 20 запрошених учасників переважали 14 новообраних членів СНУМу. Вони, разом з іншими планами, поставили собі завдання шукати і виявляти могили Січових стрільців.
Другий день установчих зборів, за спільною ухвалою, було вирішено провести на історичній святині українського народу, горі Лисоні, біля могили Січових стрільців, що на Бережанщині. Коли перебували вже на Лисоні, то представники органів влади вимагали від них паспортів, та члени СНУМу відмовились і на горі підняли синьо-жовті прапори, помолились і склали урочисту присягу. Наостанку заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». На зворотному шляху в селі Посухові їх зустрічали схвильовані люди, які плакали і благословили національний прапор – чоловіки знімали шапки. В центрі села, де зібралося багато людей, снумівці ще раз заспівали «Ще не вмерла Україна» і тільки в Бережанах їх перестрінув прокурор, який попередив про заборону використання символіки у місті.
Згодом, починаючи з 5 грудня, члени УГС і СНУМу започаткували в центрі міста Тернополя, в тодішньому сквері Карла Маркса, «стометрівку гласності». Там збиралися люди, що обмінювалися інформацією, збирали підписи з вимогою звільнення українських політв’язнів.
Стимулом до творення районних організацій УГС і внутрішньої структуризації обласної Спілки стали непередбачені події у Раді Тернопільської організації Народного Руху. Заступнику голови Тернопільської УГС Івану Іванищуку, коли він був в Бережанах, люди поскаржились, що член Крайової Ради Руху Дмитро П’ясецький під час свого виступу назвав вояків ОУН-УПА бандитами. У зв’язку із авантюрною поведінкою і скандальними висловлюваннями з боку П’ясецького, голова Руху Михайло Левицький та член Ради Руху Георгій Петрук-Попик погодили зі мною, що на засіданні Ради Руху я порушу питання про виведення П’ясецького із Ради. Коли на засіданні Ради Руху, а це було в другій половині жовтня, я порушив питання про звільнення П’ясецького, то мене підтримав лише Володимир Колінець, а решта утримались. Тоді П’ясецький просто визвірився на мене і показав рукою туди, куди мене треба відправити. Подібні явища серед поборників відродження України були недопустимі. Після цього випадку я відчув, що дехто намагається вже мене усунути з Ради Руху. Та й узагалі виявилось, що тут щось не так. Тому я звернувся до Голови республіканського секретаріату Народного Руху України Михайла Гориня, щоб приїхав у Тернопіль і виступив перед місцевими рухівцями щодо головних завдань, які стоять перед Народним Рухом України. Промова Михайла Гориня справила добре враження, але не надовго. Подальша ситуація в Раді Руху не сприяла консолідації і порозумінню.
У той час Крайову Раду Руху представляли два тернопільських підприємства: «Оріон» і текстильний комбінат. Після співбесіди з членами осередків Руху провідних підприємств Тернополя, я дізнався, що вони також прагнули і домагались мати своїх представників у Раді Руху. До того ж, не було жодного представника в Раді від районів, оскільки районних організацій ще не існувало. Тому я знову звернувся до Києва, щоб помогли реорганізувати Крайову Раду Руху. З Києва прибув Володимир Мулява – заступник Голови республіканського секретаріату Народного Руху України. Впродовж нетривалого часу було проведено три засідання щодо реорганізації Крайової Ради НРУ. Одне із засідань на приватній квартирі 28 жовтня 1989 року відбулося у присутності представників багатьох осередків Народного Руху великих підприємств міста Тернополя. У засіданні взяли участь, крім мене, заступник Голови республіканського секретаріату НРУ Володимир Мулява та республіканський секретар Руху Марія Куземко. Була прийнята резолюція щодо необхідності скликання позачергової конференції Руху в Тернополі.
Такий поворот подій дратував керівництво Тернопільського Руху і вони навіть називали ті засідання, за участю Володимира Муляви, «Чорною радою». Але вже на засіданні Ради Руху 6 листопада було розподілено обов’язки щодо підготовки до обласної конференції НРУ. Мене «покарали» тим, що я в місячний термін мав створити осередки Руху по всіх районах області. Зразу, на другий день, 7 листопада, на Раді філії УГС ми створили ударну групу для поїздок у райони, куди ввійшов також представник Руху Василь Квасновський. Для утворення осередків Руху була створена Координаційна Рада. Відтак Тернопільська філія УГС разом із членами Руху почали засновувати осередки Руху по районах. Для УГС випала добра нагода започатковувати і свої осередки, чим ми і скористалися.
Спершу Установчі збори створення районної організації УГС відбулися в місті Монастириську 12 жовтня 1989 року. Головою було обрано Андрія Парація. Першими членами стали також Ярослав Чекалюк та Іван Пшенишняк. А потім у хронологічному порядку до УГС прилучались: Бережани – 21 жовтня 1989 р., голова Ярослав Хмарний (перші члени: Іван Здирко та Йосип Лішко); Бучач – 2 листопада 1989 р., голова Володимир Бучковський (один з перших – Володимир Сторожко); Ланівці – 24 листопада 1989 р., голова Василь Романюк (перші члени: Олександр Дрозд, Володимир Волошин, Юрій Коваль і Анатолій Шумило); Зборів – 25 листопада 1989 р., голова Ярослав Чорномаз (перші члени: Степан Андрусишин, Ярослав Ласкевич, Августин Романишин та Олег Футорський); Теребовля – 28 листопада 1989 р., голова Василь Конон (також з перших – Оксана Мулик); Кременець – 2 грудня 1989 р., голова Борис Скоропляс (перші члени: Ангеліна Зелінська, Володимир Голота та Сергій Чайківський); Борщів – 1 січня 1990 р., голова Євген Поважний (перші члени: Володимир Ситник, Микола Осадчук, Василь Крисько); Чортків – 28 січня 1990 р., голова Володимир Мармус (перші члени: Роман Шкробут, Ярослав Вовк, Микола Дзюба); Підволочиськ – 1 березня 1990 р., голова Борис Діденко; Заліщики – 31 березня 1990 р., голова Петро Миронюк (серед перших Іван Мандзюк та Володимир Довганюк); Збараж – 24 квітня 1990 р., голова Володимир Вовкун. В інших районах (Шумському, Гусятинському, Козівському і Тернопільському) Установчі збори відбулись вже у статусі Української Республіканської партії (УРП).
На засіданні координаційної Ради УГС, 12 грудня 1989 року, для прискорення структуризації Тернопільської філії УГС були обрані куратори для всіх районів області.

Вплив УГС посилюється

Тернопільська філія УГС брала активну участь у всеукраїнських акціях. Так, 22 жовтня 1989 року члени УГС Юрій Моргун, Петро Маленький, Оксана Назарко, Микола Зелінський та інші, очолювані Юрієм Моргуном, виїжджали до Києва на Всеукраїнський мітинг, який відбувся біля Республіканського стадіону. Цього самого дня в Тернополі теж пройшов мітинг щодо підтримки альтернативного проекту про вибори і проекту Закону про мови. Мені доручили виступити там від обласної філії УГС зі зверненням до громадян України . Мітинг завершився виконанням національного гімну «Ще не вмерла Україна».
Щоб відродити історичну пам’ять і активізувати громадську думку, обласна філія УГС і надалі продовжувала організовувати панахиди на могилах Січових стрільців та могилах українців, невинно замордованих органами НКВД в 1941-му році. Так, 29 жовтня 1989 року в селі Кам’янки Підволочиського району була відправлена панахида двома православними священиками на могилі Січових стрільців. Відбувся невеликий мітинг, на якому виступили члени УГС Іван Іванищук та Ярослав Демидась, а інші члени УГС прийшли із синьо-жовтими прапорами. Люди були зворушені і співали стрілецьких пісень, а також заспівали гімн «Ще не вмерла Україна».
Того самого дня в селі Білоголови Зборівського району також відбулася панахида на могилі Січового стрільця Степана Чорного. Перед початком панахиди членами УГС було розгорнуто 12 синьо-жовтих прапорів. Ця обставина була дуже тепло сприйнята місцевими жителями. Після панахиди виступили члени УГС Юрій Моргун та Ярослав Чорномаз. Завершилось дійство імпровізованим концертом, у якому прозвучали стрілецькі пісні у виконанні учнів місцевої школи. За цей вияв патріотизму був знятий з посади голови сільради села Білоголови Володимир Корінь.
А в селі Горошова Борщівського району 8 листопада відбулась громадянська панахида на символічній могилі 31-го невинного українця, замордованого органами НКВД в 1941 році. При в’їзді у село чергували міліцейські автомашини, а біля пам’ятника вартувало 12 міліціонерів. Усі вони з капітаном Бойком та головою райвиконкому Миколою Яблонькою відчайдушно переконували не розгортати синьо-жовтих прапорів. Та незважаючи на це, УГС і СНУМ засвідчили пробудження патріотизму, розгорнувши понад 20 синьо-жовтих прапорів, увінчаних чорними стрічками. Від УГС з промовами виступили Іван Іванищук, Петро Касінчук, Ярослав Демидась. А на завершення заспівали «Ще не вмерла Україна». Влада більше не втручалась, лише фотографували.
Згодом, 19 листопада 1989 року, Тернопільська делегація у складі 45-и членів УГС під керівництвом Івана Іванищука брала участь в перепохованні в Києві політв’язнів Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого. Службу Божу над їхніми могилами разом з іншими священиками відправив і священик Ярослав Лесів, колишній політв’язень.
Крім того не припинявся, відповідно з домовленостями з Народним Рухом, процес утворення районних організацій Руху. Володимир Мармус, тоді ще голова ініціативної групи УГС Чортківського району, був безпосередньо причетний до подій, які розгорталися в Чорткові. А там, незважаючи на те, що вже певний час у педучилищі існувало Товариство української мови, а лікарі районної лікарні на своїх зборах висловились за підтримку Народного Руху, справа далі не посувалась, поки не втрутилась УГС. Вчителька Марія Кузик, лікар Дарія Максимів і Володимир Мармус – утрьох склали список майбутніх членів Руху. І вже 24 листопада 1989 року о 21-й годині в залі Станції юних техніків, яка була прикрашена гаслом «Народному Руху – Рух!», тризубом та синьо-жовтим прапором, відбулися установчі збори Чортківської організації НРУ. Виступали В.Мармус, О.Степаненко, М.Кіт, Р.Басараба, Р.Горячий, Я.Сов’як, а також представник райкому партії А.Шуляк. Мені також було надано слово. Згодом, 28 листопада на засіданні ради, було обрано голову районної організації Народного Руху О.Степаненка і заступників В.Мармуса та Р.Басарабу.
УГС разом з іншими громадськими організаціями пропагувала по цілій області замовчуване радянським режимом національно-культурне та духовне надбання українців. Так, 26 листопада були відправлені панахиди зразу аж у трьох селах. У село Завалів, тоді ще Бережанського району, Тернопільська філія УГС замовила автобус і взяла активну участь у панахиді на могилі 28-и Січових стрільців. Було біля 5 тисяч осіб і майоріло 30 синьо-жовтих прапорів з чорними стрічками. Від УГС, крім мене, виступили Роман Сидяча, Петро Маленький і Ярослав Демидась. Виступало дуже багато дітей. В кінці усі виконали національний гімн.
Того ж дня відбулась панахида на могилі українців, замордованих органами НКВД 1941-го року в селі Лапшині Бережанського району. Колона зі 150 осіб на чолі Тернопільської та Бережанської УГС пройшла 5 км із синьо-жовтими прапорами з Бережан до Лапшина, по дорозі вклонившись майбутньому пам’ятнику Тарасові Шевченкові. На панахиді виступали члени УГС і СНУМу Іван Здирко та Юрій Моргун. Завершили дійство національним гімном.
Заразом, у той самий день, у селі Буданові Теребовлянського району відбулася панахида на могилах Січових стрільців та репресованих органами НКВД українців, які були розстріляні в Буданівській тюрмі у 1939-41 роках. Тернопільська організація Народного Руху замовила два автобуси, на яких приїхали рухівці, члени УГС, СНУМу і «Вертепу». Від УГС і СНУМу перед присутніми виступили Іван Дмитрик та Юрій Тима. Було близько 7 тисяч учасників з 50-ма синьо-жовтими прапорами. Наприкінці виконали гімн «Ще не вмерла Україна». З боку властей не було ніяких перешкод.
Також в селі Шумлянах, тоді ще Бережанського району, 3 грудня 1989 року була відправлена панахида на могилі Січових стрільців. Від УГС виступали Петро Буряк і Василь Деревляний. Група членів УГС прибула колоною із синьо-жовтими прапорами.
Активізація діяльності і поширення впливу громадських організацій викликало певну розгубленість і занепокоєння серед обласних органів влади. Приміром, у Гусятині, де ще не було навіть ініціативної групи УГС, 8 грудня відбулась нарада партактиву, на якій виступив перший секретар райкому партії Антон Коріневич. Він висловив своє ставлення до неформальних демократичних організацій у такій формі: «Давити всіх, хто проти компартії, всяких демагогів брати за барки і виводити з приміщення».
Однак УГС не переймалася компартійними залякуваннями і зосереджувалась на конкретних заходах, зокрема, на вшануванні національно-визвольних змагань ОУН-УПА. За ініціативою члена УГС Володимира Сторожка 17 грудня в селі Бариш Бучацького району відбулось перепоховання останків десятьох воїнів УПА, замордованих у 1946 році в застінках НКВД в місті Бучачі. За вияв патріотизму Володимир Сторожко був оштрафований.
Але боротьба розгорталася і в іншому напрямку. Після місячних засідань, нарад і творення районних осередків Руху, 2 грудня 1989 року розпочалась позачергова конференція Тернопільського обласного Руху. Ведучим на конференції запропонували Георгія Петрука-Попика. Перший день був заповнений виступами. Але, коли засіла президія, люди із залу почали вимагати, щоб до неї долучили і мене. На другий день, 3 грудня, вже йшлося про переобрання керівництва Тернопільської обласної організації Народного Руху України. Скориставшись нагодою, що мене обрали в президію, я запропонував процедуру обрання голови на альтернативній основі. Тобто із чотирьох кандидатів, яких я порекомендував, обрати одного, котрий набере найбільше голосів. А запропонував я кандидатури Михайла Левицького, Георгія Петрука-Попика, Марії Куземко і вперше Богдана Бойка. Тоді Бойка мені порекомендував Богдан Тернопільський, який разом з Головою Народного Руху України Іваном Драчем спеціально приїхав з Києва. Богдан Тернопільський підбіг до мене і переконував про великі здібності Богдана Бойка. Це все відбувалося прожогом, лише потім я подумав: «Звідки він так добре знає Богдана Бойка?». Але Петрук-Попик наполягав лише на одній кандидатурі Михайла Левицького і без будь-якої альтернативи. Тоді я зробив рішучий крок, виступив і сказав: «Якщо ви не будете проводити вибори на альтернативній основі, то я складаю свої повноваження і виходжу з Руху!». Здійнявся ґвалт – зал мене підтримав, оскільки більшість складалась із представників районних осередків, які я утворював. На мою підтримку першим В’ячеслав Негода, потім Юрій Моргун також заявили про складання повноважень. Проте Петрук-Попик не здавався. І серед того галасу вийшов Іван Драч і запропонував компромісне рішення: обрати головами Тернопільського Руху чотири кандидатури, які я запропонував – Михайла Левицького, Георгія Петрука-Попика, Марію Куземко і Богдана Бойка. І зал за них проголосував. Але сталася дивна несподіванка: оскільки зал одноголосно вимагав обрати і мене п’ятим співголовою, то за це проголосували, хоч я і в думках ніколи такого собі не уявляв.
Перші кроки п’яти співголів Руху заявили про себе у спільному зверненні під назвою «Народний будинок – народу!» першому секретареві Тернопільського обкому компартії Острожинському В.Є., а копії були надіслані обласному прокуророві та на радіо «Свобода». У зверненні говорилось, що Тернопільська Крайова Рада Руху, обласна Рада товариства «Меморіал», обласна філія УГС, Рада СНУМу і товариство «Вертеп» виходять з клопотанням про повернення громадським організаціям Народного будинку, в якому знаходиться обласна філармонія. Мотивувалась така вимога тим, що громада Тернополя на початку 20-го століття зібрала гроші і збудувала цей будинок для гуртування українського народу і захисту від національного поневолення та асиміляції. А вищезгадані громадські організації є продовжувачами започаткованих у 1890 році народних рухів. Тому у зверненні ставилась вимога і про повернення первинної назви «Будинок міщанського братства».
Попри те, трохи згодом до мене підійшов член Крайової Ради Руху Олександр Левченко і запропонував, щоб я зняв свою кандидатуру на користь Богдана Бойка. Але я тоді відповів, що не треба квапитись з такими питаннями – їх треба вирішувати за погодженням республіканського НРУ.

Передвиборна кампанія і вибори до Рад усіх рівнів

Наближались вибори до Верховної Ради УРСР. Тернопільська філія УГС та Народний Рух України створили виборчий штаб, співголовами якого стали від УГС Роман Сидяга, а від Руху Василь Турецький. Нарешті, почалась передвиборна кампанія, яка започаткувала новий розклад сил і непередбачувані обставини. Для національно-демократичних сил, які ніколи не були при владі і не мали досвіду боротьби за владу, настав час випробувань. Тому, можливо, не все було враховано щодо висунення своїх кандидатів по всіх десятьох, тоді ще мажоритарних, виборчих округах. Від національно-демократичних сил, в основному від Народного Руху України, були зареєстровані кандидатами у депутати до Верховної Ради Марія Куземко, Богдан Бойко, Левко Крупа, Володимир Колінець, Катерина Завадська і Мирослав Мотюк.
Активісти Бережанського осередку УГС запропонували мені балотуватися по Бережанському виборчому округу. Член УГС Іван Головацький, який працював на заводі «Мікрон», проявив ініціативу щодо висунення мене кандидатом у народні депутати на їхньому заводі. Коли я приїхав у Бережани на збори трудового колективу 21 грудня 1989 року, то мене спершу навіть не допускали на зустріч із працівниками заводу. І все ж таки на зборах з висунення кандидатів у депутати Верховної Ради було запропоновано третього секретаря райкому компартії Степана Токарського, мою кандидатуру і директора цього заводу Степана Корнєва (він зняв свою кандидатуру на користь Токарського). Після виступів і пред’явлення своїх програм за мене проголосувало 261 учасник зборів, а за секретаря райкому – 115. Моя програма мала назву «За самостійну Україну», де, крім багатьох злободенних на той час проблем, була вимога усунути з Конституції СРСР статтю шосту про керівну роль компартії у всіх сферах суспільства. Також наголошувалось на пріоритеті загальнолюдських цінностей, оскільки однією із причин тодішньої духовної кризи була монополія у всіх сферах життя марксизму-ленінізму, який впродовж десятиріч виховував громадян на принципах класової людиноненависницької моралі, замість любові до людей і своєї Батьківщини.
Мене не хотіли реєструвати. Окружна виборча комісія повідомила (не без втручання зовні), що на зборах під час голосування нібито не було кворуму, бо люди починали розходитися. На противагу цьому, 24 грудня в Бережанах відбувся мітинг, на якому з осудом передвиборної кампанії в Бережанському районі виступив член УГС Іван Головацький. Він, зокрема, наголосив, що чим менше комуністів буде у Радах, тим швидше можна надіятись на реальну владу. Крім того, він зазначив, що на вимогу виборців Бережанського району, у зв’язку з грубими порушеннями Закону «Про вибори», група підтримки кандидата виявляє недовіру окружній виборчій комісії (голова Корнійчук В.Д., секретар – Токарський С.В.) і надсилає скаргу в Центральну виборчу комісію. Учасники мітингу одноголосно підтримали пропозицію Головацького. З Тернополя, крім мене, у мітингу взяли участь Марія Куземко, Юрій Хмелівський, Іван Дмитрик. Учасники мітингу, в кількості біля десяти тисяч осіб, одностайно підтримали мою кандидатуру в народні депутати.
Проте окружна виборча комісія громадською думкою зіґнорувала. Тому 24 січня 1990 року до Бережанського райкому компартії пройшла багаточисельна колона людей і провела там пікетування з вимогою реєстрації моєї кандидатури. Але й цього було замало для «слуг народу». Тому 25 і 26 січня силами УГС був влаштований пікет біля обкому компартії з плакатами «Ганьба Тернопільській партократії!», «Острожинський, у відставку!», «Вимагаємо реєстрації Левка Горохівського!». Аж на третій день, коли зібралось чимало пікетуючих, вийшов перший секретар Тернопільського обкому Валентин Острожинський, підійшов до мене і так по панібратськи звернувся (а я ж ніколи з ним не зустрічався): «Левку, скажи тим людям, щоб вони розійшлися – ми тебе вже зареєстрували». На що я відповів: «Ці люди прийшли не до мене, а до вас, тож їм і відповідайте». Йому вже нікуди було діватися і він по мегафону сказав: «Ми просимо всіх розійтися – Горохівського зареєстрували». У цей час не хотіли реєструвати і Володимира Колінця, то і його зареєстрували – він якраз попав під активні протестні акції УГС.
З цього приводу голова окружної виборчої комісії В.Корнійчук у Бережанській газеті «Нове життя» за 30 січня 1990 року повідомив таке: «…при повторному обговоренні питання висунення кандидатів у народні депутати членами комісії враховано звернення робітників заводу «Мікрон» до членів виборчої комісії (підписало 282 особи) і те, що порушення при веденні зборів були допущені внаслідок відсутності відповідних навиків у членів президії зборів, що складалася з робітників. Виходячи з цього, окружна виборча комісія на черговому засіданні 26 січня 1990 року більшістю голосів визнала збори правочинними. Виборчою комісією зареєстровано кандидатом в народні депутати Левка Горохівського та його довірених осіб Івана Іванищука, Івана Здирка, Юрія Моргуна, Ярослава Демидася, Івана Головацького».
Сценарії подібних протидій впроваджувались не лише щодо мене – передвиборна кампанія з висунення кандидатів у народні депутати і до місцевих Рад перетворилась у намагання будь-що зберегти так звану радянську владу. Партійний апарат всіма антидемократичними шляхами, використовуючи свавільно привласнені усі засоби масової інформації, намагався просунути в український парламент і місцеве самоврядування комуністів, через яких можна було б продовжити своє панування. Але вони нічого не могли протиставити зростаючій політичній і національній свідомості населення. Адже вперше за 72 роки Радянської влади на Україні народ отримав право обирати, а не тільки голосувати.
У Монастириському районі, де я ніколи не бував, люди мене зустрічали дуже тепло. Це був національно свідомий район – там я вперше дарував, після кожного свого виступу в селі, синьо-жовтий прапор, який зразу вивішували на будівлі сільради. Але були і доноси. Так, газета «Ленінський промінь» Монастирського району за 20 лютого 1990 року писала: «Комісія розглянула ряд скарг, зокрема, протокол (за підписами С.О.Лесіва, Я.М.Куриляка та інших) щодо виступів довірених осіб Л.Т.Горохівського – Я.Р.Демидася, І.М.Іванищука 7 лютого в Коропці і протест у прокуратуру на цей протокол довірених осіб згаданого кандидата у депутати І.М.Іванищука та І.М.Гончара, а також заяву голови Трудолюбівського сільвиконкому про порушення при проведенні передвиборної зустрічі в Трудолюбівці. Рішень з даних питань не прийнято із-за відсутності обох сторін для остаточного вияснення».
Моя передвиборна кампанія складалася з суцільних пригод. Коли 20 лютого ми подали заяву щодо проведення мітингу на 26 число у селищі Коропець, то голова сільради Лесів мітинг не дозволив. На знак протесту активісти УГС Монастириського району виставили пікет навпроти райкому партії, оскільки заборона здійснювалась за вказівкою першого секретаря райкому Малишевої, яка балотувалася по Коропецькому округу до Тернопільської обласної Ради. До того ж я, разом із довіреними особами, 24 лютого звернувся з протестом до прокурорів області і району щодо заборони мітингу і попередив, що при наступній забороні 2 березня, день, на який ми перенесли дату мітингу, щоб вкластись у десятиденний термін з дня подачі заяви, будемо продовжувати пікетування райкому.
Зрештою, 4 березня 1990 року відбулися вибори до Рад усіх рівнів. Мене було обрано депутатом Верховної Ради УРСР від Тернопільської філії УГС. А в Тернопільську обласну Раду (за першим і другим туром) – членів УГС Володимира Мармуса (одночасно у Чортківську районну Раду) та Олега Футорського (одночасно у Зборівську районну Раду). Щодо Тернопільської міської Ради, то вперше за півстоліття були обрані справді народні представники, в тому числі від УГС Юрій Моргун, Богдан Лехняк і Микола Новосільський. І хоча вибори були далеко не демократичними, все ж у міську Раду ввійшло 90 відсотків депутатів від демократичного блоку. Насамперед, Народна Рада ухвалила, щоб на будинку Тернопільської міської Ради було вивішено синьо-жовтий національний прапор. Також до Верховної Ради було висунуто вимогу про визнання синьо-жовтого прапора державним прапором України, а тризуб – державним гербом. Водночас, партійним органам було заборонено втручатися в роботу міської Ради, а депутат міськради рухівець Дітчук запропонував звільнити від обов’язків міського прокурора Василя Баволяка.
Членів УГС підтримали і по багатьох районах області. Скажімо, в Бережанах до районної Ради був обраний член УГС Іван Головацький, а до сільської Ради села Лапшин Бережанського району член УГС Іван Прокопів. У Борщові до міської Ради – голова районного осередку УГС Євген Поважний, а також Тарас Юречко до сільської Ради в селі Худиківці Борщівського району. У Чорткові від УГС, крім Володимира Мармуса, були обрані: Роман Шкробут до районної Ради, Павло Бандура до міської Ради і Василь Пастух до сільської Ради села Улашківці Чортківського району. В Монастириську до міської Ради обрали голову місцевого осередку УГС Андрія Парація, а в Теребовлі – до міської Ради також голову місцевого осередку УГС Василя Конона. В Козові – члена УГС Ярослава Олійника до районної і міської Рад. У Зборові від УГС, крім Олега Футорського, були обрані до міської Ради Степан Андрусишин і Ярослав Ласкевич. І, нарешті, були обранці від УГС і в Тернопільському районі, зокрема, Микола Нестеров до районної Ради, Іван Сута та Ігор-Юрій Онуферко до сільської Ради села Великі Гаї.

Боротьба продовжується

Незважаючи на передвиборну кампанію, УГС продовжила боротьбу за формування громадянського суспільства та відродження національної культури. Так, 24 грудня 1989 року відбувся мітинг біля обкому компартії, організований оргкомітетом Тернопільської філії УГС, на якому були висунуті нагальні вимоги: 1)надати приміщення для зборів УГС і Руху; 2) повернути храми Українській Греко-Католицькій Церкві; 3) припинити репресії і втручання комуністів у передвиборчу кампанію.
Щодо наболілих проблем національно-демократичних сил, то мені, як голові Тернопільської філії УГС та співголові Крайової організації Руху, доручили ще й письмово оформити «Звернення» до керівництва області і міста. У зверненні, яке я написав 9 січня 1990 року, наголошувалось на таких вимогах: 1) Розпочати діалог із представниками Руху та УГС; 2) Припинити зловживання репресивними санкціями (у вигляді штрафів), спрямованими проти свободи слова; 3) Негайно звільнити з тюремного ув’язнення експедитора молокозаводу Богдана Липовецького, несправедливо засудженого за участь у демонстрації 23 серпня 1989 року, оскільки під час тієї демонстрації начальник обласної міліції полковник Колесник запевнив громаду, що ніяких репресивних заходів щодо учасників демонстрації застосовуватись не буде; 4) Надати в повне розпорядження Рухові та УГС колишній Народний будинок; 5) Узаконити дискусійний майдан і стенди для оголошень на тодішньому бульварі Карла Маркса – напроти драмтеатру; 6) Не втручатись у хід виборчої кампанії.
Тим часом у Борщові 30 грудня на цвинтарі, біля могил Січових стрільців, громада міста і навколишніх сіл зібралась на панахиду, яку відправив владика Павло Василик. Він виголосив хвилюючу промову про героїзм Січових стрільців як оборонців нашого народу. Вшанували пам’ять героїв УСС патріотичними виступами і члени УГС. А вже 2 і 3 січня 1990 року за промови, виголошені на панахиді у Борщові, були покарані Євген Поважний, Іван Скороход та Ярослав Демидась. Тоді, разом із Василем Турецьким, ми звернулися до прокурора області В. Іванова з вимогою негайно звільнити Євгена Поважного та Ярослава Демидася. А після моєї розмови 6 січня з обласними прокурором та начальником КГБ Борщівський суд переглянув своє рішення, замінивши ув’язнення штрафом у розмірі 1000 крб. кожному. І, нарешті, після пікетування під балконом районного прокурора Володимира Власенка, в якому взяли участь також жителі навколишніх сіл, мешканці міста Чорткова і Тернополя, прокурор змушений був пообіцяти, що штраф скасують. Проте 4 січня капітаном міліції Соколом М.І. та начальником відділу охорони громадського порядку Головатим Т.В. в присутності свідків Оксани Назарко, Івана Вільхи та Івана Скорохода було зроблено спробу арештувати члена УГС Петра Касінчука за участь у панахиді 30 грудня у Борщові, хоча санкції прокурора на арешт у них не було.
Того самого дня ми, разом з керівником Тернопільського СНУМу Юрієм Моргуном, відвідали медичний інститут і мали розмову з проректором цього інституту Файфурою В.В. та секретарем парткому Паламарчуком щодо незаконного звільнення з медичного інституту члена СНУМу Яна Вікалюка начебто за пропуски занять, хоча довідки про причину пропусків були напередодні представлені адміністрації. Керівники інституту, які безпосередньо були винуватими у його звільненні, заявили, що не в змозі поновити Яна Вікалюка. З цього приводу ректору інституту від УГС і СНУМу було надіслано письмовий протест. Варто додати, що це той самий Ян Вікалюк, батько котрого, доктор медичних наук Юрій Вікалюк, у той час відважився порушити питання в медичному інституті про ліквідацію предмета марксизму-ленінізму. Всі викладачі інституту запопадливо проголосували «проти», а особливо секретар парторганізації інституту Паламарчук.
Тоді ж, 4 січня, ніби в нагороду за наші протестні акції, члена УГС Богдана Вавріва обрали головою страйкового комітету міста Тернополя. Національно-демократичні сили могли вже боротись у всеозброєнні.
Перший попереджувальний страйк у ряді підприємств Тернополя відбувся 2 березня 1990 року. Це була відповідь робітників на події, які мали місце у райцентрі Ланівцях 25 лютого цього ж року. В цей день співочі колективи заводу «Оріон» і науково-виробничого об’єднання «Ватра» приїхали в Ланівці з національною символікою і творчою програмою, присвяченою дню закриття галицьких «Фестин». Замість доброзичливої зустрічі, місцеві органи влади вчинили відверту провокацію проти творчих колективів, основну частину яких становили жінки. Заздалегідь підготовлені молодчики накинулись на людей із символікою. Гостей били, нівечили символи, пускаючи в хід кулаки і ноги. А міліція спокійно спостерігала за тим, що відбувалось. Не хотіли захистити людей присутні там впливові спостерігачі: перший секретар райкому Гладун, заступник начальника міліції І.Г.Адамчук, голова колгоспу ім. Матросова Стухляк, голова Лановецької селищної ради Я.І.Опер.
У відповідь на цю провокацію комітети захисту прав людини, які були утворені на протестуючих підприємствах, висунули вимоги до керівників області і обласної прокуратури дати політичну оцінку цим подіям.
У попереджувальному страйку, крім НВО «Ватра» і заводу «Оріон», брали участь завод «Сатурн», цукровий та асфальтний заводи, а також м’ясокомбінат – ще й на комбайновому заводі відбувся мітинг протесту. На базі згаданих підприємств і утворився міський комітет захисту прав людини.
У свою чергу молодіжний вплив також ставав відчутнішим у суспільному житті Тернопільщини. Молодіжні об’єднання мали потребу у самовдосконаленні, щоб згодом ефективніше діяти. Тому на зборах Тернопільської крайової організації СНУМу, які відбулись 12 січня 1990 року, було прийнято новий статут Спілки, а координаційну Раду перейменували в Крайовий провід. Також було окреслено основні напрями діяльності, зокрема, вирішено звернутись до облвиконкому з клопотанням про реєстрацію Спілки.
А вже 14 лютого Крайовий провід СНУМу та Комітет матерів організували в Тернополі на Співочому полі 50-тисячний мітинг щодо подій у Вірменії та Азербайджані. У резолюції мітингу було зазначено, що введення військ у Баку є ганебним окупаційним актом, а тому висунено вимогу про виведення військ з Вірменії та Азербайджану. Крім того, в резолюції висунули вимогу скасувати примусовий призов до армії та вимогу створення республіканських військових формувань.
За ініціативою місцевих членів УГС та Руху в місті Чорткові 20 січня був проведений мітинг, присвячений Акту Злуки. На мітингу перед 10-тисячною громадою виступили члени УГС Петро Маленький, поет Павло Мамалига, Ольга Ліско.
Проте найвеличніше дійство відбулося 21 січня 1990 року – від Києва до Львова протягнувся живий ланцюг, присвячений актові Злуки 1919 року між УНР та ЗУНР. Усі члени УГС Тернопільської філії УГС взяли активну участь у ланцюгу єднання. Тернополяни зайняли трасу від центру свого міста аж до Рівного. Тисячі мешканців міст і сіл області, від дванадцятої до першої години за московським часом, вишикувавшись вздовж дороги з національною символікою та лозунгами, засвідчили прагнення до єдності нації. В цей день в усіх містах та містечках області, а також у Тернополі, пройшли мітинги, приурочені знаменній даті.
На ту пору у містечку Хоросткові Гусятинського району на центральній площі з нагоди 71-ї річниці підписання акту Злуки замайорів національний прапор. Але його поспіхом зняв голова міської ради Кобилянський, що викликало широкий осуд жителів міста.
До того ж час збігав, і вже 26 січня 1990 року в приміщенні Крайової Ради Руху відбулося вшанування першої річниці утворення УГС на Тернопільщині. На урочинах, крім мене, виступили члени УГС Іван Іванищук, Роман Сидяга, Юрій Моргун, Петро Маленький, Василь Турецький, Володимир Ситник, Петро Касінчук, Ярослав Демидась, Ярослав Хмарний, Борис Скоропляс, Ярослав Чорномаз, Михайло Шнуровський, голова Тернопільського товариства «Меморіал» Марія Куземко та інші. Ведучим урочистостей був Василь Турецький.
Тернопільська філія УГС розросталася і діяла. На засіданні координаційної Ради УГС 30 січня було ухвалено рішення започаткувати звіти про діяльність УГС в районах. Але навіть на тій Раді Володимир Мармус повідомив, що в Чорткові налічується 19 членів УГС, Ярослав Чорномаз сповістив про п’ятьох членів УГС в Зборові, в Теребовлі – 2 члени УГС (Оксана Мулик), а в Ланівцях – 5 членів УГС (Юрій Моргун).
А перед тим для участі в місцевому символічному «ланцюгу єднання» 28 січня 1990 року в місто Хмельницький виїхало 300 тернополян, очолених членом УГС Петром Маленьким. Після проведення акції єднання на центральній площі міста біля обкому КПУ відбувся 10-тисячний мітинг. Від тернопільської делегації виступив член УГС Петро Маленький та голова комітету солдатських матерів Людмила Дуда.

Післявиборчі передпартійні обрії

Після виборів уперше в СРСР склалися загрозливі для імперії обставини. На політичну арену почали виходити національно свідомі сили поневолених народів. Україна також делегувала у представницькі органи, хоч і некритичний відсоток, але чимало патріотично налаштованих обранців. Події, що відбувалися на Кавказі і в Прибалтиці, віщували наближення докорінних перемін у політичному житті імперії.
На тлі тих подій у Києві 17 березня в приміщенні Політехнічного інституту відбулася науково-теоретична конференція УГС. Тема конференції: «Оцінка політичної ситуації на Україні та перспективи УГС. Оцінка релігійної ситуації на Україні». Конференція спрямувала телеграму на ім’я М.Горбачова, щоб не втручався у внутрішні справи Литви, а також прийняла «Звернення до народу Литви», «Відозву УГС у справі релігійних взаємин в Україні» і «Резолюцію теоретичної конференції УГС». У резолюції конференції говорилося: «Конференція, обговоривши політичне становище в СРСР і на Україні, стан УГС та її завдання, вважає за необхідне активізувати боротьбу за демократію та вихід України зі складу Союзу РСР, для чого зобов’язати керівництво УГС провести у квітні 1990 року з’їзд і розпочати активну діяльність по залученню нових людей для перетворення УГС у масову партію, що буде спроможна привести в дію широкі верстви українського населення для боротьби за самостійну Українську демократичну республіку».
У свою чергу в Тернополі 31 березня на Співочому полі відбувся 50-тисячний мітинг на підтримку незалежності Литви. Помовці різко засудили політику кремлівських неоколонізаторів, закликали новообраних депутатів парламенту України своїм першим декретом визнати незалежність Литви. А з-поміж народних депутатів, крім мене, як голови обласної філії УГС, виступив і голова Крайової Ради Руху Богдан Бойко. Мітинг, усупереч забороні реакційного уряду республіки, санкціонувала Тернопільська міська Рада нового скликання, оскільки 29 березня 1990 року відбулася перша сесія міської Ради народних депутатів. Цього ж дня на будинку міськради замайорів синьо-жовтий прапор. По всіх населених пунктах, де відбувалися мітинги, на виконкомах також були вивішені синьо-жовті прапори.
На підтримку Литви виступив і Кременець. 1 квітня 1990 року тут відбулося позачергове відкрите засідання Кременецького осередку УГС, Руху і Товариства української мови за програмою «Наша солідарність з Литвою». Голова осередку УГС Борис Скоропляс розповів про історико-культурні зв’язки України з Литвою. На фоні лозунгів «Руки геть від Литви!», «Поневолена Україна вітає вільну Литву!» були зачитані і направлені відповідні телеграми Ґенеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову і Президенту Литви Ландсберґісу.
А перед тим, 24-25 березня, на честь 50-річчя проголошення Карпатської України, на Велике Віче Народного Руху України в місто Хуст на замовленому автобусі відбула велика група членів УГС від Тернополя. Такі візити збагачували духовно, додавали необхідних знань і надихали до нових звершень.
Тернопільська Координаційна Рада УГС на своїх засіданнях повсякчас зверталася до проблеми поглиблення державотворчих процесів в суспільному житті області і взяла на себе відповідальність за організацію і проведення багатьох мітингів та панахид. В містечку Скалаті Підволочиського району 1 квітня 1990 року греко-католицькі священики у супроводі церковного хору відправили панахиду на відновлених могилах Січових стрільців і жертв сталінізму. Над їхніми могилами схилились десятки синьо-жовтих прапорів. На цьому скорботному тлі виступили греко-католицький священик Зеновій Гончар та член УГС Роман Сидяча. А вже 8 квітня в селах Піщане і Вовчківці Зборівського району та 15 квітня в селі Городище Козівського району були також відправлені панахиди на могилах Січових стрільців. На всіх цих мітингах виступав член УГС Петро Маленький. У селі Вовчківці на могилі Січових стрільців виступив очевидець тих подій 85-річний Михайло Корвацький.
Крім того, 17 квітня в селі Волиця Бережанського району була відправлена панахида на могилі воїнів УПА. У панахиді взяли участь члени УГС, а також місцеві жителі чисельністю до 3 тисяч осіб.
А 22 квітня 1990 року в селі Нараєві та в селі Голгоче, тоді Бережанського району, також були відправлені панахиди. В селі Нараєві – на могилі замордованих органами НКВД в Бережанській тюрмі 12-и хлопців і дівчат, а в селі Гогоче – на могилі воїнів УПА, де, крім інших, похований сотник УПА, батько члена УГС Остапа Жмуда, який застрелився, щоб не здатись в руки чекістів. Виступали родичі потерпілих та члени УГС. Мені також випала нагода виступити там із промовою на захист ОУН-УПА. Від УГС ще виступали Петро Буряк, Остап Жмуд, Микола Нестеров, Ігор Лектей. Усі виступи супроводжувались національно-патріотичними піснями, які виконував хор.
І, нарешті, в цей самий день, 22 квітня, у Тернополі за ініціативою усіх демократичних організацій відбувся п’ятитисячний похід і мітинг, присвячений Дню землі і чорнобильській трагедії. На мітингу засуджено республіканське партійно-державне керівництво, на якому лежить значна частина вини за чорнобильську катастрофу. Засуджено також ієрархів Російської православної церкви, зокрема, архієпископа Лазаря, за розпалювання міжрелігійних конфліктів на Тернопільщині, а також висловлено солідарність із Литвою.
Наростало велике народне піднесення і невдоволення комуністичним режимом. Люди вірили у зміни на краще. І від того, чи зуміють скористатися цим станом національно-демократичні сили, залежало і майбутнє України. Хоча вибратись з цього прогнилого «комуністичного раю» було не так-то просто, адже промосковські сили вели свідому боротьбу зі всім українським світом. Тому Тернопільська філія УГС чисельністю уже 270 членів у переважній своїй більшості відгукнулась схвально щодо ідеї створення першої партії національно-демократичного спрямування на базі УГС.

Русифікація продовжується, всупереч принципам УГС

Вступ
Наскільки реалізуються нині принципи Української Гельсінської Спілки? Адже стаття шоста «Декларації принципів УГС» проголошує: «Ми вимагаємо негайного конституційного визнання статусу української мови як державної мови Республіки зі впровадженням її у всі сфери життя Республіки – в державний і господарський апарат, в дошкільне виховання, шкільництво, вищу та професійно-технічну освіту, військову справу та інше…». Отже, УГС прагнула домогтись впровадження української мови у всі сфери життя ще за часів СРСР?! Минуло 17 років від проголошення Незалежності України, а ті механізми русифікації, які існували за радянської влади, залишились і донині.
Русифікація продовжується.
Продовжується безцеремонно, проте більш витончено і за рахунок влади, обраної українцями, – влади, яка майже нічого не робить, щоб зупинити цей деструктивний і дестабілізуючий процес. Про цей процес – шлейф від радянського періоду – розказав Іван Дзюба у своїй доповіді на XIII науковій конференції «Мова і культура» 29 червня 2004 року: «...Особливо гнітючим є запанування в масовій свідомості сучасних суспільств, насамперед радянського і нібито пострадянського українського, – а власне ментально вічно радянського, – твердого в своїй примітивності уявлення про те, що мова всього лиш прагматичний засіб спілкування людей, а не еквівалент людського духу, не носій буттєвості, глибокого досвіду поколінь і етичної муки особистості, не саме національне буття в його минулому, сучасному і майбутньому. Для України, для української мови таке репресивне переконання є свого роду вироком смерті, який у голові російсько-українського обивателя виражений знаменитою максимою: «А какая разница?». Залишаю осторонь очевидний фальш цієї нібито байдужості. Насправді для цього байдужника «две большие разницы», бо він вимагає поступки від іншого, а сам ніколи своїм не поступиться, швидше вчинить громадянську війну, бодай районного масштабу. Але за іншим права на власну «разницу» нізащо не визнає».
Зросійщення українців здійснювалось цілеспрямовано ще за царської Росії, але особливо підступно і жорстоко, різними способами – за радянської влади: заборонами української мови, репресіями, голодоморами. До речі, Іван Дзюба в книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» зазначає, що «психологічною та ідеологічною силою русифікації є російський великодержавний шовінізм». Але чому українська держава не намагається протистояти цьому процесу, схваливши програму подолання насильницької русифікації? Адже крім жертв русифікації (одурених і байдужих), українофобів та пристосуванців-маріонеток, маємо ще, і то найбільше, звичайних несхиблених українців, які чекають з боку держави вольової ходи до правди і справедливості. У противному разі виходить, що агресивну колонізаторську політику Росії впродовж століть українська незалежна держава змушена продовжувати, не чіпаючи колоніального багажу. І все через те, що на тому наполягають антиукраїнські сили, які, за командою «старшого брата», добиваються узаконення двомовності, лицемірно скриваючи, що це робиться не для «захисту прав» жертв русифікації.
Росія намагається зберегти панівне становище російської мови та культури в Україні, яке в руках Кремля є найефективнішим знаряддям впливу на Україну і на поведінку українських еліт.
Щоправда процеси зросійщення і зречення мови своїх батьків та прадідів можна пояснити ще й психологією запопадливості перед панською мовою і масовою особливістю, такою, як мавпування – насправді це свідчить про філософію пристосовництва до сильнішого. Тому недаремно появляються статті на кшталт «Проблема мови в Україні чи проблема менталітету українців?». На жаль за такі болісні для України прояви їх носії можуть бути відповідальні хіба що перед Богом, оскільки, про совість і свідомість тут говорити марно. Ще 100 років тому Олександр Потебня писав, що денаціоналізація «зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише кволим зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення».
Підсумовуючи очевидне, можна сказати: якщо держава не виховує патріотів, вона не має майбутнього. Оскільки, як підкреслено в книзі «Мова і нація» В.Іванишина і Я.Ра девича-Винницького: «Мова – це генетичний код нації, який поєднує минуле із сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності».
Різного роду відступники від мови своїх пращурів постійно намагаються виправдати свою позицію, посилаючись на двомовність Канади чи Ірландії, але ніколи не згадують про величний подвиг чехів, ізраїльтян та латишів, у яких мовна ситуація була набагато гірша, ніж у сучасній Україні. Щодо Чехії, то їй вдалось відродитися після тривалих мовно-культурних утисків з боку агресивніших сусідів завдяки приходу до влади сильної еліти, свідомої своєї відповідальності за долю всієї спільноти.
Так, перший президент Чехословаччини Томаш Г. Масарик з перших днів свого президентства у 1918 р. недвозначно заявив про колонізаційний характер заселення німцями окраїнних чеських територій. За його урядування національна мова республіки не тільки була проголошена державною, а й через низку законів активно впроваджувалась у суспільне життя. Всі державні урядовці і військові офіцери мусили складати іспит із чеської мови. Завдяки наполегливості і безкомпромісності в питаннях, що стосувалися захисту прав своєї мови на повноцінне побутування в державі, чеська еліта змогла повернути мову свого народу в Прагу та інші чеські міста, які були германізовані за Австро-Угорщини.
Відродження івриту як державної мови Ізраїлю, що називають єврейським дивом, оскільки іврит до того ніколи не був мовою побутового спілкування, єврейський народ зобов’язаний передусім фанатичній відданості національній ідеї таких діячів, як Еліезар Бен-Єгуда і Володимир (Зеєв) Жаботинський. Іврит – це зв’язок із минулим і міст у майбутнє, об’єднуючий початок в історії єврейського народу. Боєць душею, Жаботинський знав, що домогтися пріоритету івриту можна лише завдяки крайньому фанатизму. Наприклад, ірландський народ, що не володів фанатичною упертістю, не зумів повернути до життя свою древню мову, тому дотепер більшість ірландців розмовляє мовою своїх учорашніх ворогів – англійською (із книги М.Феллера «Досвід відродження державної мови Ізраїлю – івриту»).
Подібна принципова позиція у справі захисту своєї мови і культури властива нинішній еліті прибалтійських країн, особливо Естонії і Латвії, де, на відміну від Литви, за період радянської окупації значно зменшилась кількість корінного етнічного населення. У 1989 році естонці в Естонії становили 61,5% населення, а латиші в Латвії – тільки 52,5% (порівняно з 87,7% естонців і 75,5% латишів у своїх країнах в 1935 році). Закон про мову, прийнятий 1989 р. Верховною Радою Латвійської РСР, передбачає обов’язкове використання латиської мови у громадських місцях, встановлює трирівневу систему володіння мовою, обмежує використання російської мови в громадському і приватному секторах. Закон також заборонив використання двомовних (російсько-латиських) вивісок, за винятком туристичної та культурної сфер. За виконанням закону наглядає спеціальний Державний мовний центр, що виконує інспекторські та наглядові функції. Центр контролює всю сферу, пов’язану з уживанням державної мови, – від друкування підручників латиської мови до мовних інспекцій вулицями міста.
У 1998 році в Латвії було прийнято новий, значно суворіший Закон про мову. Він проголосив латиську мову єдиною мовою викладання у державних школах. Поправка до Закону про право звільняти працівників за недостатній рівень володіння латиською мовою. Латиська національна рада з питань радіо та телебачення має право закривати приватні телекомпанії, що транслюють свої програми переважно російською мовою. Наприкінці 1998 року у зв’язку з цим було закрито приватну телекомпанію «Рига» (із праці Д.Губенка «Сучасна мовна політика балтійських держав» ).
Але чим ми гірші від чехів, євреїв та латишів? Хіба не слід всім українцям, нарешті, усвідомити, що українська мова це – узаконення нашої незалежності?!
Інакше безконечно будемо споглядати, як найнебезпечніші і, водночас, найдієвіші механізми русифікації досі безборонно і необмежено функціонують у незалежній Україні. Через те мимоволі виникає запитання: наскільки ми незалежні, коли північний сусід безперервно втручається в наше буття і навіть вказує, якою мовою маємо спілкуватись? Виходячи з цього, існуючими механізмами русифікації треба вважати :1) інформаційну політику; 2) освітню політику; 3) кадрову політику; 4) ідеологічні загрози; 5) діяльність Московського патріархату; 6) економічну політику.

Інформаційна політика
Передусім, не зайве себе запитати: яку державу будуємо? Якщо українську і національну, то нинішня інформаційна політика не сприяє побудові такої держави. Вона є загрозою не лише інформаційній безпеці, а й загалом національній безпеці України. Перегляньте українські телеканали (а телебачення користується найбільшим інформаційним попитом) – вони майже на 80% російськомовні. Йде гонка не лише за надприбутками – здійснюється деградація населення України. Але найбільша трагедія в тому, що переважна більшість радіо і телепередач по суті своїй антиукраїнські, а в кращому випадку космополітичні.
Досить влучно охарактеризувала нинішній стан в інформаційній політиці українська письменниця Оксана Забужко на президентських слуханнях «Виклики, народжені свободою» 2005 року. Вона тоді сказала: «Інформаційний простір нації – той, без якого неможлива її політична єдність і формування самої національної ідентичності, – було роздроблено, розпайовано і великою мірою віддано на відкуп колишній метрополії, щоб та справляла на наших просторах свої ідеологічні впливи, як сама схоче, – чим вона преуспішно користується, зокрема й через наші національні телеканали… Загалом, націю опущено до рівня тубільного племені, яке щедро забезпечується хіба що рекламою «вогняної води», та ще ритуальними співами й танцями а-ля Кіркоров-Басков і «фольклором» у вигляді російських кримінальних серіалів».
А в одному з номерів «Літературної України» зі щемом у серці стверджувалося, що нинішній інформаційний простір калічить дітей і виховує новітніх яничарів. І, якщо колись турків, які українських хлопчиків перетворювали на бездушних яничарів, вважали ворогами, то хто сьогодні має відповідати за злочини проти цілої нації?
Закономірно, що інформаційний простір, як власність українського народу, мусів би слугувати відродженню української культури та духовності, сприяти консолідації українського суспільства, прищеплювати любов до України. Тому необхідно провести інвентаризацію всіх українських телеканалів і перереєструвати видані ліцензії. Після чого творити українське телебачення: запровадити особливу рубрику: «Мова землі нашої – українська»; ввести загальнонаціональну рубрику, скажімо: «Час відродження»; створити конкурс мультфільмів на теми творчості Тараса Шевченка та інших класиків української літератури; окремим розділом подавати героїчні українські народні пісні у виконанні багатющих колективів, яких майже не транслюють, на противагу шляґерам, що «розкручуються» по всіх каналах; ввести окремі огляди: про творчість українських письменників; про мистецтво України; про набуток української науки та філософії – вчора і сьогодні; про героїчні сторінки історії України від найдавніших часів до сьогодення; про закордонних мандрівників та діячів, які залишили спогади про Україну; про вклад української діаспори у розбудову держави; про народну творчість та етнографію.
Це, звичайно, не остаточні міркування. Доповнити і уточнити їх мало б спеціальне засідання національно свідомої еліти України. А щодо керівників-власників багатьох радіо- і телеканалів, то невже Україна така немічна, що не може їх поміняти?
Проблема інформаційної політики також криється і в багатьох українських бібліотеках та навчальних закладах, де донині побутує реакційна погодінська концепція походження України, побудована не так на гіпотезах, як просто замовна, від якої навіть відмовились деякі російські історики. Така, наскрізь фальшива, концепція, підтримувана нині деякими істориками, зокрема, Петром Толочком, завдає непоправної шкоди розвитку національної свідомості і є злочинною щодо української державності. Вона стверджує, що українці виникли в XIV ст. із видуманої давньоруської народності, а українська мова є діалектом російської. Але як тоді ставитись до кількатисячних археологічних розкопок періоду XII ст. російського графа А.С.Уварова, який у європейській частині нинішньої Росії, не знайшов жодного слов’янського поховання, а вся наукова спадщина А.С.Уварова замовчується.
Сьогоднішні і вчорашні наукові дослідження засвідчують, що лише пізніше відбувалось нерегулярне переселення слов’ян на територію нинішньої Росії. Крім цього, треба врахувати, що у 1478 році Московія окупувала і приєднала до себе Новгородську республіку, до якої належав і Псков. Всі ці процеси привели до часткової асиміляції корінного угро-фінського населення та витіснення місцевих діалектів церковнослов’янщиною. Але до сьогодні збереглися майже усі угро-фінські гідроніми і топоніми. Ніхто не хоче кепкувати над фінами чи уграми – ми ще чимало мали б черпнути з їхнього нинішнього високого культурного рівня. Але чи вистачить колись мужності росіянам написати свою справжню і правдиву історію, чи вони хочуть це зробити за рахунок приєднання до себе України?! Росія не має ніякого відношення до Київської Русі, про що засвідчує факт – за часів Петра I, в 1721 р., Московщину було перейменовано на «Росію» (Російську імперію), віднявши в України її старовинну назву «Русь», і офіційно присвоєно всю спадщину Київської Русі.
А щодо мовного спілкування, то народною мовою Київської Русі була завжди українська (руська) мова – на це вказує безліч першоджерел. Староболгарська, або як її ще називали, церковнослов’янська мова, слугувала для церковних відправ і була писемною чи то книжною – таку ж функцію виконувала і латинська в Західній Європі до часів Ренесансу. Зрештою, візьміть слово «красний – прекрасний», які згадуються в руському літописі: «там гуляли краснії дівиці». Тож, очевидно, що не червоні дівчата, як перекрутили росіяни, присвоївши нашу історію. Або взяти давнє слово «шлюб», що трансформувалось і означає «з любові» – воно чомусь у росіян звучить як «брак». А таке слово, як «неділя», що у руських літописах тлумачиться: «нема діла», в російській мові виходить, що нема діла цілий тиждень, а потім наступає «воскресєніє». Навіть тих кілька давньоукраїнських слів яскраво стверджують, що не українська мова є похідною від російської, а якраз навпаки.
Цікаво висловився про цей період і російський історик Василь Ключевський: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави. Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінської мов, а слов’яно-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».
І, нарешті, досить аргументовано змальовує картину походження росіян і їхньої мови Вадим Ростов у дослідженні «Нерусский русский язык» («Персонал плюс», 2007 р.№ 41). Він пише: «…Россия стала называться «Россией» впервые официально только при Петре I, который считал прежнее название – Московия – темным и мракобесным. Петр не только стал насильно брить бороды, запретил ношение всеми женщинами Московии чадры на азиатский манер и запретил гаремы (терема, где женщин держали взаперти), но и в поездках по Европе добивался от картографов, чтобы отныне на картах его страну называли не Московией или Московитией, как прежде, а Россией. И чтобы самих московитов стали впервые в истории считать славянами…».
Щодо російської мови, то Вадим Ростов продовжує: «В Парижском словаре московитов» (1586) среди всего словаря народа московитов находим, как пишет И.С.Улуханов, лиш слова «владыка» и «злат». В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618-1619) их уже больше – целых 16 слов («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). В книге «Грамматика языка московитов» немецкого ученого и путешественника В.Лудольфа (1696) – их уже 41 (причем некоторые с огромным финским «оканьем»...). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках – финская и тюрская. У лингвистов той эпохи не было никаких оснований относить язык московитов к «славянским языкам» так как самих славянизмов в устной речи не было (а именно устная речь народа является тут критерием). А потому и разговорный язык Московии не считался ни славянским, ни даже околорусским: крестьяне Московии говорили на своих финских говорах. Характерный пример: русского языка не знал и мордвин Иван Сусанин…».
А щодо походження української мови, то Богдан Чепурко в газеті «Тернопіль вечірній» наважився заглянути надто глибоко – він пише, що автор «Універсальної історії писемності» Геральд Харман стверджує, що найдавніша писемність виникла за дві-три тисячі років до шумерської у серці Європи. Те саме підтверджує і археолог Марія Гімбутас (литовка, мешканка США). Вона доводить, що найбільш давня культура світу сформувалась на території Центральної і Західної України, Середнього Дунаю, Південної Адріатики, східної частини Балкан. Майже про це саме засвідчує і Трипільська культура. А Богдан Чепурко пише далі: «Одним із доказів первородності прамови є префікс «най», який означає ступінь якості, тобто старовинності: Ной – давніша. Чи префікс зберіг ім’я Ноя, чи ім’я Ной пішло від українського префікса «най» – факт доконаний: Ной і най – споріднені».
В інформаційному просторі України домінують не лише російськомовні телепередачі – засоби масової інформації переповнені російськими та російськомовними книгами та газетами. Переважна більшість тих книг переправляються контрабандою, і ні Верховна Рада, ні Президент, ні Служба Безпеки України нічого проти цього не роблять. Відвідайте найбільший в Україні книжковий ринок на «Петрівці» – і ви побачите, що із кількох сотень кіосків лише три українських.
Оксана Забужко на тих самих президентських слуханнях проблему з українською книгою назвала «культурним колоніалізмом». Вона підкреслила: «Майже повністю було здано сусідній державі національний книжковий та кіноринок – Україна випала з числа як кінематографічних, так і книжкових націй Європи, – а про аудіо- та відеоринок ліпше взагалі не згадувати..., а на головній події письменного світу – Франкфуртському книжковому ярмарку – Україна виглядала колоніальною УРСР печерно-щербицького зразка – з вишиваними рушниками, книжкою «Советский солдат» московського видавництва «Русский писатель»…».
Те саме можна сказати і про інтернет. Поки на державному рівні не буде розв’язана проблема комп’ютеризованих інформаційних служб українською мовою, до тих пір будемо втрачати на вихованні підростаючого покоління. І, хоч перша в світі енциклопедія кібернетики вийшла в Києві українською мовою, проте сьогодні гірко усвідомлювати, що владна «еліта» цими проблемами не переймається – вона сама створює непевність у майбутньому української національної держави.
Усі комерційні і некомерційні інформаційні засоби іґнорують українську мову, свідомо наголошуючи на зверхності російської, і таким чином створюють комплекс меншовартості усіх українців. То що ж тоді говорити про рівноправність усіх народів і націй, про що так люблять надриватися так звані «інтернаціоналісти»! Явна зневага до всього українського, як це не прикро констатувати, породжує зневіру багатьох українців у своїй Батьківщині – українців, яких незаконно позбавили пам’яті, не без втручання зовні. Хіба такі процеси не є проявом прихованого неонацизму, що характеризується, крім шовінізму, антидемократизмом, зовнішньополітичним експансіонізмом, та й ще запереченням української мови? Така оцінка звучить вмотивовано, на противагу щоденній провокаційній демагогії українофобів, які українських патріотів вже почали іменувати «фашистами», оскільки виявилось, що назва «націоналіст» непереконлива, оскільки такими є усі державні нації, включно із росіянами.

Освітня політика
Освітня політика, як і політика інформаційна, є потужним рушієм творення національної держави та виховання патріотичного покоління. Але оскільки в Україні відсутня стратегія розвитку культури і духовності, не реалізуються, а здебільшого іґноруються гуманітарні закони і Конституція, то усі антиукраїнські сили досить ефективно використовують нинішню ситуацію, щоб не тільки продовжити, а й посилити русифікацію. Адже щорічно українська освіта готує тисячі зрусифікованих випускників середніх шкіл та вищих навчальних закладів. Тому виникає логічне питання: для кого ми готуємо кадри? Ніде в світі такого немає, тим паче у тій же Росії, щоб викладання в навчальних закладах велися мовою сусідньої країни, а державний бюджет їх фінансував. Притому, ще й зчиняється цинічний ґвалт про загрозу якоїсь українізації.
Таку ж картину змальовує і заслужений учитель України, ветеран війни і праці Петро Щербань. Він стурбований нинішньою політичною ситуацією: «Думалося, що з приходом до влади нових державців Україна ставатиме українською, а не російською. На жаль, колонізація здійснюється тими ж самими методами, і ситуація тільки погіршується. Нові проекти русифікації України активно плодяться навіть у Верховній Раді, проштовхуються ідеї «двуязычия» і «многоязычия». Насправді ж йдеться про офіційне закріплення одномовності, про збереження домінуючих позицій російської мови – цього потужного засобу духовного нищення й уярмлення української нації. У школах і вищих навчальних закладах зовсім відсутнє морально-патріотичне виховання, немає програм патріотично-культурного виховання учнівської і студентської молоді, ліквідована програма українознавства як навчального предмету. В дитячих дошкільних і позашкільних виховних закладах вихователі і методисти переважно російськомовні, а тому діти і підлітки змушені спілкуватися російською мовою. Повністю зрусифіковано сферу спорту: тренери і спортсмени демонструють тотальне відчуження від мови рідного народу».
Тож чиї інтереси будуть захищати такі спортсмени на Олімпійських іграх, коли найважливішою ознакою нашої держави має бути українська мова? Хіба це не дискредитація нашої держави перед світом – певно, в цьому хтось дуже зацікавлений? А тому тих, хто постійно спекулює священним правом українців і стратегічними положеннями Конституції (мовою і територією), слід рішучіше притягати до відповідальності.
«Сьогодні освіта в Україні має розглядатися, – продовжує Петро Щербань, – як інтегрований фактор національної безпеки. Переконливим доказом цього є те, що система освіти дає знання, розвиває творче мислення, формує духовну і моральну культуру гармонійно розвиненої працьовитої особистості, громадянина-патріота України.
Сила багатьох країн – в освіті».
Але всі знають, що в Україні російськомовні школи тільки називаються українськими, а по суті залишилися російськими. Або, якщо в школі є хоч один український клас, її називають – на сміх людям – українською. Проте недопустимо, щоб у дитячих садочках, а також у навчальних закладах, дітей виховували вчителі, які ненавидять усе українське. Ось вам приклад з доповіді Івана Дзюби: «Червень 2004 року. Троє педагогів ведуть бесіду з діточками з українського ж дитячого садка на предмет прийняття їх до школи. Розмова, записана дослівно. Педагог: «У тебе є друзі в садочку?». Дитина: «Є». Педагог: «А ти з ними сваришся?». Дитина: «Сварюсь». Педагог: «Наведи приклад». Дитина: «Вчора посварилась з Машею». Педагог: «Чому?». Дитина: «Я хотіла гратися по-українському, а вона не захотіла». Педагог (здивовано): «Ну то й що? А як у мене чоловік росіянин, то я повинна вигнати його з дому?». Дитина (винувато): «Та я хотіла гратися по-українському». Втручається друга жінка-педагог: «Вот так растут маленькие шовинисты». Думаю, зрозуміло, хто тут мудріший: дитина чи педагоги української школи в столиці України. Та біда не в цьому, а в тому, що такими педагогами є і більшість наших політиків, і більшість інтелектуалів, і мало не все суспільство взагалі...».
Ось вам приклад того, як «поважають» і виховують українців у власній «незалежній» державі – яскрава ілюстрація свідомої русифікації.
Але ще послухайте, що розповідає кандидат філологічних наук, доцент Кіровоградського педагогічного інституту Леонід Куценко: «Приймаю екзамен на другому курсі заочного відділення, спеціальність – російська мова і література. Група добре підготовлена, але української мови майже не знають. Нагадую про своє зауваження і прохання вивчити мову ще рік тому. А одна зі студенток, розумна, грамотна дівчина, розповідає про свою вчительку української мови та літератури, яка півроку спілкувалася з учнями російською, а інші півроку мало не після кожної фрази повторювала: «Боже, разве это литература? Кому это надо?» Я зацікавився цим випадком і з’ясував, що у міських школах ледь не половина учителів, які викладають українську мову і літературу, – вчорашні русисти. Це не забарився підтвердити й випадок на курсах підвищення кваліфікації обласного інституту удосконалення вчителів, де я читав лекцію. Цитував професора Казанського університету Архангельського, який у своєму курсі лекцій з російської літератури говорив, що у XIV-XV століттях про російську літературу не могло бути й мови, бо Москва тоді живилася повністю кадрами з Києва. Одна слухачка просто серед лекції схоплюється, розводить руками, звертається до сусідів: «Що він говорить? Хіба таке можна навіть подумати?». Її просто розлютили мої слова. Чого така вчителька навчить дітей?».
Тривожно і обурливо, ніби усе відбувається не в Україні, а в якомусь віртуальному світі (засланні чи полоні). Чи не занадто зухвало реагує зросійщений обиватель, коли порушується питання про усунення з посади подібних «педагогів»? Вони ладні підняти ґвалт про порушення прав людини, а те, що порушуються права цілого народу, їх не стосується.
У грудні 1997 року, коли я був народним депутатом і не міг спокійно спостерігати за свідомим знущанням над українською мовою, яку в 1996 році проголосили державною, то оформив Конституційне подання щодо свідомого іґнорування державної мови у більшості навчальних закладах України. Я вимагав дати офіційне тлумачення положення статті 10 Конституції України (те саме зробив з поданням щодо нехтування державною мовою державними посадовими особами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Адміністрації Президента України при виконанні службових обов’язків), зібрав 50 підписів народних депутатів (при необхідних 45) і передав у Конституційний Суд. Дуже довго довелося чекати на рішення Конституційного Суду. Я мав неспростовну інформацію про те, що судді кілька разів засідали і завжди відкладали рішення, оскільки голоси розділялися 50% на 50%. І лише 14 грудня 1999 року Конституційний Суд у складі 18-и суддів розглянув на своєму пленарному засіданні справу щодо офіційного тлумачення окремих (так вони подали у своїй відповіді) положень статті 10 Конституції України.
Подаю повний текст цієї відповіді: «Конституційний Суд України вирішив:
1. Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації, тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України). Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України (Ось вам шпара для продовження русифікації. – Л.Г.).
2. Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.
У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема, частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
Проте навіть таке послужливе рішення Конституційного Суду свідомо іґнорується владою і ніхто не несе ніякої відповідальності. Підтвердження безвідповідальності чиновників і факти їхньої свідомої русифікації не забарилися. 16 червня 2008 року на п’ятому телеканалі прозвучала інформація про те, що українську мову на Півдні та Сході України закували у кайдани – так вважають громадські діячі. Більшість прохань батьків відкрити бодай кілька українських шкіл на Луганщині, Донецьку та у Криму – залишаються непочутими місцевою владою. Мовні права українців порушують свідомо – переконані юристи.
То ж доки це буде тривати? Невже чимала кількість патріотичних громадських організацій не можуть згуртуватись і разом боротись проти повальної русифікації – розпочати справедливий процес у суді? Бо чекати, поки буде ухвалений мовний закон, значить потурати зросійщенню України. Адже є Конституція, є рішення Конституційного суду і навіть деякі закони, які стоять на сторожі державної української мови. Було б лише бажання і політична воля… Навіть при негативному рішенні суду патріотична позиція мала б позитивний резонанс і підтримку – це розбудило б від сплячки усе українське суспільство.

Кадрова політика
Треба визнати, що протягом 17 років незалежності серед керівної еліти нашої держави були лише мізерні вкраплення національно-свідомих державців. Хіба для того впродовж століть велась кривава визвольна боротьба із нашими жадібними сусідами, аби сьогодні у незалежній Україні вони знову керували нами через своїх маріонеток? Може, варто послуговуватись при доборі кадрів не патріотичною риторикою, а перевіряти, якою мовою той чи інший кандидат виховує своїх дітей. Адже неприпустимо миритися із роздвоєнням особистості, починаючи з дитинства, і лицемірно посилатись на переваги двомовності, оскільки вона відкриває доступ до цілковитого панування російської мови.
Переважна більшість чиновників, які публічно послуговуються українською мовою, при поїздці у східні та південні області автоматично переходять на російську. Ніби прибули у Росію, ніби українська мова недержавна, ніби державним чиновникам не треба популяризувати українську мову…
Проте зайве посилатись на ще не прийнятий Закон «Про мову», коли діє Конституція (зокрема, стаття 10) і є рішення Конституційного Суду щодо підтвердження державності української мови. Адже існують ситуації, які вирішується лише вимогливістю з боку Президента або Прем’єр-міністра України. Йдеться про багатьох голів державної адміністрації, які в зросійщених обласних та районних центрах, замість того, щоб послуговуватись українською мовою, підтримують на місці своїм прикладом процес русифікації, не говорячи вже про те, що, як державні службовці, вони порушують статтю 10 Конституції України. Важко сказати, чи вони не знають мови, чи не хочуть нею спілкуватись – в обох випадках вони не мали б права займати такі високі державні посади. А може є якась інша причина? Про загрози такої кадрової політики в книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» влучно висловився Іван Дзюба: «Державний та господарський апарат – один із головних і найдійовіших важелів русифікації. Там, де начальство говорить по-російськи, там незабаром змушені будуть заговорити по-російському всі…». І, до речі, чим більше буде зростати кількість зрусифікованих, тим менше шансів для майбутнього обрання справді патріотичного Президента України.
Що тоді говорити про народних депутатів, правоохоронні органи, спортсменів, офіцерів… А щодо Збройних сил України, то найпотужнішою зброєю для українських вояків мала б стати мова землі, яку вони поклялися захищати, – це мова українська. Невже це лише романтичні прагнення? Адже насправді відбувається щось зневажливе щодо України, як держави. Куди ми прямуємо, коли в українському війську саботується стаття 11 Закону «Про збройні сили України? І не тільки…
Про це ділиться своїми враженнями відомий мовознавець Анатолій Погрібний: «…випало мені побувати з виступами у кількох танкових дивізіях, що дислоковані на Дніпропетровщині. Згадую командирів полків, інших офіцерів, що мене зустрічали. Мова їхня до мене – силувано українська, частіше суржикова. Та досить офіцерові відвести від мене погляд і звернутися до свого колеги – і то вже мова, в якій він живе, – російська. І у зверненнях до солдат, за винятком «Струнко!», «Кроком руш!» та ще якихось команд – також. Принаймні, неважко було зробити висновок, що спілкування українською мовою у цих дивізіях аж ніяк не є частішим, аніж особисто моє спілкування хорватською або польською. Українська державна мова усе ще, отже, в статусі гості-іноземки, усе ще у вигляді здебільшого ритуальних вкраплень. І все це – на тлі наочної агітації по-українськи, на тлі виставлених в армійських клубах портретів українських гетьманів та письменників. Ну, а вже одна записка, передана мені у часі мого виступу одним з офіцерів (і то не анонімна, а підписана повним прізвищем – командир взводу Лянцев), вразила мене щонайглибше: «Пане професоре! – вичитав я в ній. – Ось ви виступаєте перед нами українською мовою, але серед нас є частина таких, які цієї невідомої для нас мови не розуміють. Тому чи не здається вам, що виступаючи по-українськи, ви тим самим виявляєте свою неповагу до цієї частини публіки, яка прийшла на зустріч з вами?».
Ось вам і українське військо. То чи буде захищати така армія недоторкані кордони України? «Здамось в полон», – ненароком зізнався український (а чи український?) солдат на Харківщині, коли кілька років тому я спитав у нього, чи будуть протистояти росіянам, коли б ті, не дай Боже, перейшли український кордон.
А що робиться сьогодні для українського війська? Не думаю, аби щось суттєво помінялося. Проте при великому бажанні та політичній волі української влади можна було б провести моніторинг не лише у Збройних силах України, а й по усіх державних і відповідальних кадрових призначеннях. Таким чином, оскільки виникла кадрова проблема, на основі отриманих даних можна було б реформувати зрусифіковані галузі і ухвалити стратегічні програми їх розвитку.
Кадри вирішують усе – слова, які завжди будуть злободенними. Тому кадрову політику треба здійснювати так, щоб обраний та призначений персонал працював на українську Україну!

Ідеологічні загрози
Вплив марксистського розуміння ідеології в Україні є дуже відчутним. Відповідно до цього розуміння поняття ідеології визначають, як правило, через потреби та інтереси, що об’єднують людей у групи (переважно мають на увазі економічні інтереси). Тому нині в Україні, у вчорашньому розумінні, непомірно функціонує споживацько-обивательська ідеологія, замість національно-культурної. А взагалі вплив марксистської тези про майбутнє витіснення ідеології, що сьогодні спостерігається в Україні, особливо у розмноженні політичних партій, схиляє впливові та заможні верстви населення ігнорувати роль патріотичної ідеології у суспільному житті. Навіть Конституція України у статті 15 гласить, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою, як обов’язкова». А хіба державотворення на засадах патріотизму не могло б стати тою зобов’язуючою ідеологією для усіх чиновників і громадян? Виходить, що відсутність законодавчого закріплення державницько-патріотичної ідеології (любові до своєї Батьківщини) комусь дуже вигідна, оскільки також є механізмом русифікації. Адже жодна по-справжньому сильна держава у світі не була побудована без державного націоналізму, який зобов’язує всіх громадян різних національностей поважати і бути відданим тій державі, в якій проживаєш.
Для того, щоб хоч якимсь чином стратегічно ґарантувати нашу безпеку, передусім слід навести порядок з надміром безликих політичних партій, серед яких чимало антиукраїнських, і які не лише спричиняють хаос та анархію в політичному житті країни, розтринькуючи народні кошти, а й на яких робить ставку північний сусід. Через те даремно сподіватись, що непарламентські партії почнуть колись об’єднуватись або добровільно зійдуть з політичної арени. В процесі такого очікування Україна дуже багато втрачає і перш за все у своєму поступовому розвитку та в ґарантуванні стабільності в державі.
Хоча насправді, за словами професора Олега Гриніва, в нинішніх умовах в Україні фактично існують дві партії – одна з них проукраїнська, патріотична, для якої національні інтереси України понад усе, а друга антиукраїнська.
Проте проблему небезпечної кількості політичних партій та їх приховану і в багатьох випадках антидержавницьку ідеологію міг би вирішити закон «Про політичну систему України», який би передбачав функціонування політичних партій лише ідеологічного спрямування. Така концепція державотворення не порушує ні принципів демократії, ні Конституції України. А оскільки в нинішній невиразній політичній ситуації, коли не зникла цілком загроза цілісності України, варто приймати варіант найнадійнішого захисту нашої незалежності, а не сліпо копіювати європейські зразки. Бо те, що відбувається в Україні, із шаленим тиском з боку Москви, ще не до кінця усвідомлюють в Європі і у світі.
Антиукраїнське середовище всілякими засобами перешкоджає в утвердженні справжньої, а не декларативної, незалежності України. Їх надихає Москва своїм тотальним контролем та втручанням у внутрішні справи України, а заразом принизливими повчаннями (при непослуху – ще й погрозами). Тому почувати себе у безпеці Україна зможе лише тоді, коли вступить у НАТО. Скажений спротив такій перспективі говорить про хворобливий вплив пропаганди «п’ятої колони» і провокації захисників московських інтересів. Під фіґовим листком боротьби проти НАТО і всього американського, чинять опір навіть гуманітарній допомозі з Америки, забуваючи чи приховуючи, що Росія в часи Другої світової війни не протидіяла американській допомозі. Америка постачала Росію своїми літаками (навіть Кожедуб літав на американському винищувачі «Хю Кобра»), танками, гарматами, «студебекерами», тушонкою, амуніцією та іншим. А також не треба забувати (або приховувати), що повітрям і морем з величезними втратами Америка щедро і безкоштовно, згідно з планом «Ленд Ліз», доставила в Росію необхідного підкріплення на загальну суму понад 11 мільярдів доларів. А вартість долара тоді була в десятки разів вища, ніж тепер.
Не НАТО лякає Москву, а те, що Україна, нарешті, вирветься з московських «обіймів» – тотального контролю і зазіхання на Богом дану свободу.
Досить переконливе твердження щодо небезпек, які чатують на Україну, навів Левко Лук’яненко. Він висловив упевненість, що наявність в Україні антиукраїнських організацій, окупація інформаційного простору, всюдисуща русифікація та інші антидержавні прояви, які легально діють у полі недосконалого і недостатнього українського законодавста, можуть бути частками єдиного цілого – підступної програми розвалу України.
Те саме стверджує професор Ігор Лосєв у статті «Вони знають, що їм робити з Україною». Він пише: «Однак сенс нинішньої політики Москви, насамперед у громадсько-політичній і культурній царині в українській державі, полягає у грі на протиставленні реального з його примусовою зобов’язувальною силою і символічному з його факультативністю та ексклюзивністю. За цією політикою, що відверто не прокламується, але простежується практично майже на кожному кроці, усе українське в Україні має бути символічним, а все російське – реальним. Звідси прагнення до надання російській мові в Україні «рівноправного» з українською державного статусу, внаслідок чого державність української негайно набуває символічного і лише символічного значення, а вся сфера реальності буде тотально охоплена російською мовою.
Отже, за сучасною російською стратегією Україна має бути символічно незалежною, але фактично абсолютно контрольованою Москвою – псевдо-державою. Ця стратегія, поміж іншим, обумовлена й тим, що за нинішніх обставин як міжнародних, так і внутрішньоросійських, окупувати Україну шляхом силових акцій важко, а можливо й контрпродуктивно, але її можна перетравити у російському «казані» всебічних економічних, політичних, культурних, інформаційних, релігійних, освітніх впливів. І тоді Україна перетворюється на підсистему, окремий випадок чи прояв російської геополітичної і цивілізаційної системи».
На жаль, сьогодні в Україні навіть у фантастичному сні не можна уявити русифікаторів-українофобів на лаві підсудних. Навпаки, вони успішно продовжують свою діяльність. Тому мимоволі приходиш до висновку про вкрай спотворене імперською владою розуміння українською людністю нинішнього стану, а звідси про її нездатність вирішувати доленосні проблеми на сучасному цивілізаційному рівні. Над нашим народом і досі тяжіє право сильного, а не справедливого.
Але, на противагу безпомічності громадськості, обов’язок СБУ, навіть при нестачі необхідних законів, зліквідовувати центри підбурювання з метою розколу України – знайти провокаторів і притягнути їх до відповідальності. Бо таке агресивне протистояння всьому українському не може бути стихійним – воно кимось добре кероване і фінансоване.
Також актуальною є проблема, яку зачепив політолог Микола Білий. Він пише: «Правова наука відстає в Україні і в світі, адже реалії життя на постімперському радянському просторі (в колишніх республіках СРСР), на постюгославському просторі на Балканах і деінде криком просять юридично (в дефініціях) розмежувати поняття «національної меншини» і «окупаційних залишків» у колись підневільній країні, які під патронатом імперської метрополії та під прикриттям «меншини» зсередини підривають державу звільненої нації та знову заштовхують її назад в імперію.
В України колосальний досвід у цьому питанні – вона принаймні двічі в новій історії втрачала власну державність якраз через розкладову, підривну роботу зсередини «п’ятої колони» московської імперії, тому саме Україна має запропонувати міжнародній спільноті в цей історичний час становлення постімперіалістичної епохи національних держав проект правового документу (міжнародної конвенції) «Про розмежування понять «національні меншини» і «окупаційні залишки» у звільнених з імперського ярма країнах та правові наслідки такого розмежування».
Заразом, щоб протистояти національній загрозі, необхідно узаконити права корінного українського народу, ухваливши Закон «Про титульну націю України» подібно до того, як Верховна Рада України поставилась до інших національностей, ухваливши закон «Про національні меншини в Україні». Закон найліберальніший у всьому світі – навіть Росія до нинішнього дня не спромоглась ухвалити ніякого закону про свої національні меншини, хоч їхні національності, на відміну від українських, мають свої етнічні території. І тут варто заперечити усяким українофобам, комуністам, прогресивним соціалістам, які неодноразово стверджували (звісно, спекулювали) щодо поліетнічності України. Псевдоелітою дотепер навіюються уявлення, відповідно до яких Україна не може бути національною державою, оскільки в ній «багатоетнічність, багатокультурність, багатомовність» (із книги «Концепція розвитку гуманітарної сфери України», Київ, 2001 р.). Та ці спекуляції цілком спростовує відомий російський філолог Н.Н.Дурново, який теж не дуже любив Україну (проте був об’єктивним), у своїй книжці «Введение в историю русского языка» (Москва, «Наука», 1969 г.). У цій книзі на кольоровій мапі він показав межі поширення української мови (станом до 1920 року) та етнічну територію українців, яка не лише охоплює нинішню територію України, а й поширюється на Ростовську область, Кубань, Берестейщину, Придністров’я, Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Надсяння.
Прадавність і єдність української етнічної території не повинні стати мішенню для антиукраїнських сил, які прагнуть запровадити в Україні двомовність, остаточно русифікувати українців і врешті-решт приєднати до Росії. Хіба це не частина програми руйнації України, про яку згадувалось вище?
Законодавчий захист мови, культури, духовності корінної нації мав би стати пріоритетним, щоб усунути нинішні депресивні процеси в культурному та духовному житті українського суспільства. Тому Україна чекає не лише на ухвалу програми національного розвитку, а й на її реалізацію.
А щодо нинішньої Комуністичної партії в Україні, то вона також є впливовим механізмом русифікації – комуністи навіть готові відмовитись від своєї ідеологічної демагогії заради приєднання України до Росії. Але на Комуністичну партію давно чекає міжнародний суд. Проте робиться сумно, коли стаєш свідком того, що в Україні донині існують сили, які підтримують комуністів. А ще більше болісно, що їхню криваву ідеологію пропагують тисячі німих пам’ятників і найменувань, які безборонно розпорошені по всій Україні. Однак вчитаймося, що пише про «діяльність комуністів» Микола Барбон у своїй статті «Про це не слід забувати»: «Прийшовши до влади, більшовики створили із банд Червоної армії органи жахливого свавілля ВЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. За вказівкою Леніна вони грабували, ґвалтували, нищили села і вбивали сотні й тисячі людей, щоб встановити свою владу. Їхні каральні загони ЧК катували і страчували невинних. Фашисти Гітлера вчилися пізніше у більшовиків – це рідні брати, що нищили мільйони людей. На совісті більшовиків з 1917 року по 1959 рік налічується загибель 110 мільйонів жертв. За свого кривавого панування більшовики постійно порушували права Людини! Долю мільйонів людей вирішувала зграя партійних терористів. Ленін тоді писав: «Нехай 90% людей загине, аби 10% дожили до світлої революції».
Хворий садист Ф.Дзержинський, який себе називав «собакою революції», був катом № 1. Ленін навчав більшовиків розстрілювати без суду і слідства на місці. А майбутній ленінець, прокурор РСФСР М.В.Криленко в 1918 році навчав чекістів: «Ми повинні страчувати не тільки винних, а й невинних, щоб впливати на маси».
Куди до них Гітлеру чи Гімлеру?
Уже в 1917 році відбувся симбіоз партії з ВЧК. Про це писав Ленін: «Кожен комуніст повинен бути і хорошим чекістом». Тобто кожен комуніст повинен бути донощиком у ВЧК. Владу Ленін з більшовиками тримав на брехні, жорстокості та доносах. У ВЧК підбирали найжорстокіших садистів і карних злочинців з покидьків суспільства та чужоземців-садистів. Їм давали необмежену владу.
Свавілля набрало форми кривавої розгнузданості. При арештах виламували двері, били господарів, катували дітей. При найменшому опорі розстрілювали або висилали в концтабори на Соловки. Коли Дзержинський подав список 1500 в’язнів, то Ленін проти кожного поставив хрестик. Усіх стратили.
Петербурзький чекіст Урицький запропонував більшовицькому уряду годувати звірів у зоопарку трупами політв’язнів. А в Москві під звуки оркестру розстрілювали царських міністрів. Коли ленінський полководець, жандармський офіцер Муравйов зайняв Київ у 1918 році, то розстріляв 5 тисяч українців тільки за те, що ті розмовляли українською мовою, носили вуса і ходили у вишитих сорочках. Розстріли вів Муравйов біля Маріїнського палацу… Все це бачив Олександр Чоковський, що був арештований у ті роки…».
Не забували «полум’яні революціонери» і особисто про себе. Тільки у 1920 році на персональні рахунки «вождів пролетаріату» у закордонні банки (швейцарські і американські) було перераховано колосальні суми награбованих грошей: від Троцького – 11 мільйонів доларів і 90 мільйонів швейцарських франків; від Леніна – 75 мільйонів франків; від Зінов’єва – 80 мільйонів франків; від Дзержинського – 80 мільйонів франків; від Урицького – 85 мільйонів франків (із книги Олександра Бикова «Такой неизвестный Ленин»). Тут важко що-небудь добавити – поборникам матеріалістичної ідеології справді стояли на заваді чесні та шляхетні люди, а тим паче українські патріоти.
Тому нашій владі (надіюсь, українській) настав час подбати, щоб професори-марксисти, тим паче ленінці, ідеологічно не збивали з пантелику студентську молодь зухвалою фальсифікацією (із книги «Сила и процветание славянских народов в их единстве и согласии», Cевастополь, 1998 г.). Ця книга пройнята шовінізмом і навіть більше того – вона нав’язує ідею відмирання української мови і спровадження її в небуття.
Імперська ідеологія, як комуністична, так і нацистська, завжди були і є ворожими для незалежності України.

Діяльність Московського патріархату
Московський патріархат не лише продовжує русифікацію України, особливо в селах східних і південних областей, де ще збереглася українська мова, а й протизаконно включається у передвиборну кампанію, підтримуючи антиукраїнські промосковські партійні утворення. Заразом фальсифікує історію України і з ненавистю висловлюється про все українське як бандерівське або похідне від польського. Усі відправи УПЦ (МП) проводяться виключно російською мовою, чим, насамперед, підривається довіра до свого рідного, українського.
Через те могутнім фактором консолідації українського народу повинна постати єдина національна Церква з центром у Києві, оскільки лише вона, разом із культурною спадщиною України, відкриває українцям свою неповторну дорогу до Бога.
Проте перешкодою на дорозі до Бога і України знову виступає московський чинник. Цю проблему добре простудіював професор Василь Лизачук у статті «Декларації про державний статус української мови і реальний стан її функціонування в Україні». Він пише: «Активно і підступно працює проти України так звана УПЦ Московського патріархату, яка всілякими способами насаджує російське духовно-культурне середовище, знищуючи українське. Вона втілює шовіністичну ідеологію Г.Федотова щодо утвердження самосвідомості українців як особливої форми російської свідомості. Захист інтересів цього патріархату рівнозначний захисту імперських інтересів Росії. Сама назва УПЦ (МП) є лише сутаною, в якій ховається голова РПЦ.
УПЦ (МП) виконує в Україні політичне замовлення Москви, про що свідчать численні факти й документи. Одна з листівок УПЦ (МП), поширюваних у Печерській лаврі, закликає православних мовою Москви до «невідкладного загального покаяння». У чому? Виявляється, у зраді цареві і самодержавству, бо це «головна причина всіх бід народу Росії в минулому і тепер». Що ж, кайся, Росіє, за те, що вважаєш своїм гріхом, хто ж тут в Україні цьому заважає? Час якраз вимагає покаятися за поневолення і зросійщення України. Проте листівку робили загарбники-спецпропагандисти, бо закликає вона якраз «каятися про розвал Росії і відокремлення України – тіла Христового Російської Православної Церкви». І молитися «за з’єднання України з Росією». Очевидним фактом є втручання у наші внутрішні справи, посягання на суверенітет країни і державність народу. Хіба таке безцеремонне чуже рильце в політичному пушку не підпадає під дію карного кодексу?»
Навіть один такий документ із багатьох інших (про них засвідчує професор), мав би стати причиною скликання окремого засідання РНБУ, якщо ми хочемо, щоб нашу державу поважали. Та й нікому не буде зрозумілим той факт, чому утримують на українській землі об’єднання, яке відкрито виступає проти нашої державності? Чи не варто перевірити діяльність цієї «церкви»? Може, її діяльність – одна зі складових програми розвалу української держави? Адже віра кожної християнської церкви мусить базуватись на принципах любові, а з боку УПЦ (МП) безмірно випліскується дика ненависть до всього українського. Може, назва цієї церкви справді лише сутана, як пише Василь Лизанчук, і під нею приховується якесь інше об’єднання?
Але послухаймо далі професора Василя Лизанчука: «Патріарх Московський Алексій II 19 лютого 1999 року, відповідаючи на привітання з нагоди свого 70-річчя, підкреслив, що його Церква завжди «захищала і буде захищати інтереси Російської держави». Безперечно, у коло цих інтересів входить насамперед Україна. РПЦ через УПЦ (МП) володіє неабиякими багатствами в Україні, серед них 7911 церков, 140 монастирів, з яких значна частина з допомогою офіційної влади була свого часу насильно відібрана у греко-католиків та автокефалів. Чи збирається Московський патріархат віддати ці багатства їхнім справжнім власникам, тобто українському народові? Сумнівно, тим паче, що УПЦ (МП) здобула особливу прихильність в Президента України Леоніда Кучми та його дружини. Хто може сьогодні заперечити, що УПЦ (МП) не виконує активної ролі «п’ятої колони» в Україні, продовжуючи політику російщення? Чи, може, в існуючих 7 духовних семінаріях, духовній академії, 29 церковних училищах, 20 регентських школах і 5000 церковно-парафіяльних школах навчання відбувається українською мовою? Може, там виховуються священики, регенти й молодь узагалі в дусі українського патріотизму, в дусі любові до України, чи, може їм розповідають, яку Голгофу українському народові чинив «старший брат» упродовж століть? Можливо, УПЦ (МП) скасувала анафему гетьману Іванові Мазепі або ініціювала таку акцію в Московському патріархаті? Про таке ніхто не чув».
Через те варто знати правдиву історію, щоб протистояти московським фальсифікаторам, навіть релігійним. Нинішню та історичну суть Московського патріархату ґрунтовно розкриває у статті «Чим ближче до московських попів, тим далі від Бога» політолог Олександр Палій. Він зазначає: «На противагу українському гетьману Івану Мазепі, російський цар Петро I релігійністю не відзначався. Петро I ліквідував московський патріархат, а керувати церквою доручив одному з міністрів (який називався обер-прокурор Священного Синоду). Також Петро I заснував «Сумасброднейший, Всешутейший й Всепьянейший Собор», з «кардиналами», «єпископами», «священиків» з надзвичайно сороміцькими титулами навіть з точки зору 21 століття, які регулярно «причащались», напиваючись під час оргій, у тому числі гомосексуальних, до безтями разом із «всешутейшими матерями-ігуменями і архірейшами». Петро I сам уклав статут «Сумасброднейшего, Всешутейшего й Всепьянейшего Собора» – досі в російський друк потрапили лише уривки з цього тексту, але й цього досить. Завдяки цим стародавнім документам стає зрозуміло, чому сьогодні в Росії матюками не лаються, а розмовляють. Також відомо кілька випадків, коли Петро I особисто брав участь у тортурах і стратах стрільців, священиків та старообрядців. Загальновідомий випадок, коли Петро I власноруч закатував власного сина.
Ще більш жорстокими були дії армії Петра I на території України. Так, зокрема, за наказом Петра I відбулося вирізання московськими військами 20-тисячного населення Батурина. Увірвавшись у гетьманську столицю завдяки підступу зрадника Носа, московські війська вчинили нечувану різанину, убивши не тільки захисників, а й усе цивільне населення міста, включно з немовлятами. Віднедавна на тому місці, де стоїть цитадель Батуринської фортеці, насипано могилу і встановлено пам’ятник у вигляді хреста з розп’яттям. На цьому хресті прикріплено ікону, яку було знайдено під час розкопок у Батурині на скелеті жінки, яка притискала до себе дитину.
Жодних протестів проти встановлення пам’ятників Петру I в Росії чи в Україні від Московської церкви ніколи чути не було. Між тим, кожен може перевірити – у Біблії є заповідь «не убий», однак нема заповіді «не побажай свободи своїй Батьківщині». Головною помилкою гетьмана Мазепи стало те, що його дії не досягли успіху. Замість того, щоб накласти анафему на Петра I та інших російських тиранів, від Івана Грозного до Сталіна, за всі їхні людиновбивства, синовбивства та безчинства, в тому числі й по відношенню до церкви та моралі, московська церква досі апелює до проголошення анафеми українському гетьманові Мазепі. Хоча священики, які її оголосили, мали звичайну людську слабість – вони просто не ризикнули виступити проти відомого своїм садизмом царя, і під цівками рушниць мусили оголосити анафему гетьману навіть у тих церквах, які збудував сам Мазепа. Крім того, у багатьох священиків, які оголошували анафему Мазепі, родичі перебували в заручниках у московитів. Анафема Мазепі не врятувала більшість церковних ієрархів України – чимало їх було ув’язнено, а ще більше відправлено на заслання.
Примітно, що жодних протестів у Московської церкви не викликають і пам’ятники новітнім руйнівникам церкви – діячам комуністичної епохи – Лєніним-Дзержинським-Постишевим тощо, які, на відміну від Мазепи не будували, а руйнували тисячі храмів. Таку політику Московської церкви в Україні зрозуміти не важко. У замітці про доповідь полтавського губернатора фон Богговута міністрові внутрішніх справ від 1914 року сказано: «Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиереев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на священников, которые заражены украинофильством».
Після останніх президентських виборів (2004 р.) відданість Московського патріархату виключно політичним цілям стала вже настільки очевидною, що постає логічне запитання: чи вважати Московську церкву церквою, чи ідеологічним підрозділом іноземної держави на чужій, ворожій території?».
Все ж нинішні висловлювання Президента України щодо утворення Української Помісної Православної Церкви залишаються поки що декларацією і чекають на свою реалізацію.

Економічна політика
Українська економіка має велику потребу в модернізації, але в ніякому разі не за рахунок русифікації. І хоч російські інвестори не володіють новітніми технологіями – вони рвуться в Україну і переслідують тут особливі інтереси. Російський капітал має виразну політичну ознаку – нестримну експансію.
З Україною не рахуються.
«Сьогодні надзвичайно активно закладається економічна основа політики Москви щодо України. Поступово над усіма найважливішими галузями встановлюється російський фінансовий, правовий, управлінський контроль. Скуповуються часто-густо кимось у юридичному і бізнесовому сенсі дивним чином найкращі виробничі об’єкти. Через систему російсько-українських бізнесових об’єднань українські підприємства позбавляються безпосереднього виходу на світовий ринок. Уся українська економіка в найближчій історичній перспективі може стати підсистемою російської…», – говорить професор Ігор Лосєв.
Економічна політика зросійщення українців веде свій родовід ще від царської Росії і посилюється за часів СРСР. «Колгоспний лад, про «особливі заслуги» якого лунають крики й сьогодні, вигадали не більшовики. Колгоспний лад – це калька з російської патріархальної громади. Водночас громада, як і колгоспна організація виробництва, ніколи не мала нічого спільного з ментальністю українського народу. Йдеться про економічні відносини, нав’язані нам ззовні, про економічні форми русифікації української нації, українського селянина, про інструменти російського економічного імперіалізму», – засвідчив доктор економічних наук Анатолій Гальчинський.
Крім цілеспрямованої економічної політики зросійщення, діють ще й економічні фактори, як похідні тої самої політики русифікації. Ось що пише в газеті «Поступ» Роман Лозинський: «…Росіяни є власниками багатьох приватних фірм, магазинів та кав’ярень у центрі Львова. Там, де власник закладу – росіянин, мова спілкування у колективі дуже часто також російська. Адже за сучасних економічних умов працівники приватного закладу в усьому залежні від власника. Крім того, зазвичай, вони набираються з близького власнику російськомовного оточення або ж при підборі враховується мовна ознака. Ще росіяни у Львові є більш заможною етнічною групою, а отже – вони більше споживають, більше купують, а, як відомо, у бізнесі продавець розмовляє мовою клієнта. Так створюється закрите середовище, в якому панує російська мова, та потрапивши в яке, українець русифікується. У людей змінюється система цінностей. Національне, зокрема, рідна мова, у бідному суспільстві опускається на декілька щаблів нижче в ієрархії життєвих цінностей, порівняно з національним у багатому та економічно стабільному суспільстві.
То що ж робити?
Відсутність чіткого розуміння механізму русифікації українців не лише у Львові, але й загалом в Україні, позбавляє нас можливості проводити справді дієві заходи з покращення мовної ситуації. Крім того, мовна проблема стає підґрунтям для різного роду спекуляцій. Так, для прикладу, уже давненько захист української мови є одним з найбільш вживаних гасел, які використовуються для того, щоб отримати певні політичні дивіденди. Мітинг чи пікет на підтримку рідної мови є доволі дешевою політичною технологією. Він ні до чого не зобов’язує і наслідків зазвичай ніяких не має. Проте про мітинг обов’язково напишуть у пресі, а може, й покажуть по телебаченню…
…Типовою помилкою є акцентування уваги виключно на зовнішніх чинниках зростання впливу російської мови на мешканців міста. У той же час згадувані вище внутрішні історичні та етнокультурні особливості формування та розвитку населення міста відіграють у цьому процесі не менш важливу роль. Тому цю проблему українці – жителі міста, влада, українські громадські організації, об’єднання та політичні партії – мають вирішувати передусім власними зусиллями, чітко визначати канали, через які відбувається русифікація, і заповнювати їх своїм українським продуктом…
…Русифікація найбільше вражає молодь Львова. Передусім саме вона, прагнучи задоволення своїх власних, властивих тільки молоді потреб на кожному кроці стикається з російським. Таким чином, заходи проти русифікації повинні бути спрямовані у молодіжне середовище, а цього ніхто не хоче розуміти. Тисячі молодих українців-галичан, освічених, які володіють іноземними мовами, їдуть зі Львова навіть не за кордон, а в столицю, до русифікованого Києва. Цих людей потрібно утримувати у Львові: виявляти й підтримувати стипендіями, преміями, кредитами для відкриття власних справ, активно залучати у владні структури».
Отак і русифікується навіть «націоналістичний» Львів.
Незрозуміло тільки, чому місцеві органи влади не враховують проблему мови при видачі ліцензії, тим більше у Львові? Адже грошовитих російських підприємців чи інвесторів мали б залучати не лише для того, щоб ті розвивали інфраструктуру і створювали робочі місця – вони мали б відповідати вдячністю за українську гостинність, поважаючи українську державу і пропагуючи її мову. Хоча від росіян навряд чи можна коли-небудь цього дочекатися. Тому функції громадських організацій не лише займатись передвиборною агітацією, а й, як було зазначено вище, контролювати, і то жорстко, за проявами русифікації та відповідно реагувати.

* * *
Щоправда, найбільше претензій до Верховної Ради України, а значить і до самих себе, оскільки ми її самі обираємо. Хоча треба зауважити, що при нинішньому виборчому законі вплив виборців на обрання народних депутатів – мінімальний. Виборчі списки політичних партій формуються в закритому режимі і в багатьох випадках не за державницькими критеріями. Людям важко розібратись в концепціях безлічі безликих політичних партій – їх змушують орієнтуватись лише на бренд і на лідера тої чи іншої партії, що, по суті, є хворобливим явищем. Проте навіть сьогоднішня чисельність національно свідомих українців могла б обрати парламент України, який забезпечив би всіма необхідними законами для ефективнішої боротьби з русифікацією. Для цього слід шукати шляхи до об’єднання серед патріотичних сил, а не протистояння і поборювання один одного. Лише завдяки величній місії патріотичних об’єднань і кожного патріота України у пробудженні національної свідомості та піднесенні політичної культури, зможуть реалізуватися очікувані зрушення. Але зовсім позбутися перерахованих механізмів русифікації буде можливо лише тоді, коли появиться політична воля не лише Верховної Ради, а й Президента та Уряду України.
Зрусифікований Схід і Південь України, а також зрусифікований Київ, мають велику потребу в програмі дерусифікації. Попри те, насамперед, цю програму варто починати від самого себе, оскільки розмовляти українською мовою в Києві, у наскрізь зрусифікованому середовищі, рівнозначне боротьбі з великою несправедливістю. І хто вважає себе борцем, а не конформістом, не яничаром і не якимсь покручем, мав би проявити свій дар Божий на практиці. Що може бути шляхетніше від заступництва поневоленої мови свого народу!

20 червня 2008 року
Рекомендувати цей матеріал