Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГОРИНЬ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ

21.09.2008 | Овсієнко В.В., Кіпіані В.Т. | Інтерв`ю 7 та 19 грудня 1999 року

Я ВАМ СКАЖУ ТАКЕ…

ІНТЕРВ’Ю МИХАЙЛА ГОРИНЯ

Вахтанґові Кіпіані та Василеві Овсієнку

7 та 19 грудня 1999 року.

(Внесені останні виправлення М.Гориня від 20 вересня 2008 року)

 

Василь Овсієнко: 7 грудня 1999 року в київському помешканні Михайла Гориня, на вулиці Прирічній, 37, Вахтанґ Кіпіані і Василь Овсієнко ведуть відео- та аудіозапис його автобіоґрафічної розповіді.

Пане Михайле! Хтось мудрий сказав, що історія, на жаль, не завжди те, що було, але – що записане. Якщо учасники та сучасники значних суспільних подій не подбають, щоб ті події були правдиво записані, то настануть нові люди, які напишуть про них так, як розуміють, як їм треба, як їм замовлять, або й ніяк не напишуть. Слава Богу, не без Ваших зусиль в Україні настав час, коли правду вже можна сказати і записати, будучи впевненим, що за це “ніхто не поведе тебе в кайданах” (Т.Шевченко).

Уже Вам скоро сімдесят, а все не маєте часу написати щось про себе. Ото хіба що 1994 року Тамара Просяник, Голова секретаріяту Української Республіканської партії, де Ви тоді головували, наполягла, щоб видати збірочку Ваших статей та виступів “Засвітити свічу в пітьмі. Міфи, реальність і наші завдання. Статті, виступи, інтерв’ю”. А історик Тарас Батенко скомпонував був 1995 року книжчину про Вас “Свіча Михайла Гориня. Штрихи до портрета” (її теж видала УРП). Ну, ще журналісти час від часу приневолювали Вас щось розповідати про себе. Але цілісної Вашої автобіоґрафічної розповіді досі нема.

Такі автобіоґрафічні записи робить зараз Харківська правозахисна група, де я нині працюю, та Всеукраїнський “Меморіял” імені Василя Стуса, де працює Вахтанґ Кіпіані. Власне, ХПГ, яку очолює Євген Захаров, теж є меморіяльною організацією.

Будучи списаними на папір та виправленими, тобто авторизованими, такі інтерв’ю стають архівними матеріялами, якими можна буде скористатися історикам. А ще ліпше було б видати їх повністю, бо такі живі свідчення – неоціненні. В епоху, що випала Вам, не можна було вести щоденників, писати всю правду в листах, тим паче в статтях – усе те часто оберталося свідченням проти самого себе та друзів. Годі шукати істини й у кримінальних справах: у КГБ була своя правда – у заарештованого своя. На гіркому досвіді переконавшись: що б ти не казав – усе буде повернуте проти тебе, дехто взагалі не давав показів.

Тож щоб історія була справедливою принаймні до Вашого покоління і Вас особисто, ми й просимо в довільній формі розповісти нам своє життя. Ми дамо цим записам раду. А ще, може, наш запис спонукає Вас розширити й доповнити його.

Михайло Горинь: Я справді один із тих, хто брав певну участь в українському національно-визвольному і правозахисному русі 60 – 80-х років, у боротьбі проти російської комуністичної імперії.

 

РОДИНА

Якщо йдеться про автобіоґрафію, то варто було б сказати кілька слів про своїх батьків і родину.

Я виховувався в сім'ї українських патріотів. Батько не був перший у нашому роду, хто займався політикою. Його батько, Михайло Горинь, у 1918 році, коли виникла Західно-Українська Народна Республіка, був головою сільської управи. Його переслідували поляки. Навіть стояло питання про те, щоб запроторити його в тюрму чи в концтабір, але цього не сталося. Батько, Микола Горинь, 1905 року народження, з молодих літ був учасником націоналістичного руху. Він був членом УВО – Української Військової Організації. Як тільки 1929 року була створена ОУН – Організація Українських Націоналістів, то батько в свої 24 роки став її членом і районним провідником ОУН. З того часу почалася його політична діяльність і митарства, з нею пов'язані.

1929 року батько одружився з моєю мамою Стефанією, з дому Грек. Вона – дочка багатого селянина. Дід Данило напередодні Першої Світової війни виїхав у Сполучені Штати Америки, там заробив трохи грошей, повернувся, купив землі щось із 40 морґів. Це десь понад 20 гектарів. Як на наші терени, це великий шмат землі, тож дід вважався солідним багачем.

Мама виховувалася в сім'ї, яка не була так політично заанґажована, як сім'я тата. Але тоді, після революції 1918 року, молодь була настроєна проти Польщі. Мама розповідала такий випадок. Коли гнали мимо поліцейського пастерунку худобу пасти (мама народилася в повітовому містечку Нові Стріличі), то співали: "Породила жаба ляха, москаля – кобила, українця породила мати чорнобрива". Так виявляли свою політичну орієнтацію діти, яким було по 8 – 10 років.

Батько одружився з матір'ю, коли вона була дуже молодою дівчиною, на вісімнадцятому році її життя. На дев'ятнадцятому році народився я – 17 червня 1930 року. Але батько й після одруження активно займався політикою, і через кілька років уже вперше потрапив у тюрму. Він три рази був у тюрмі. Надовго батько в тюрмі не затримувався. Був упертий, ні в чому не зізнавався, слідчим не вдавалося з нього вибити нічого, тож не було за що судити. А поляки судили не так, як більшовики.

Батько й після одруження активно займався політикою, і через кілька років уже вперше потрапив у тюрму. А згодом у 1938 і 1939 роках.

Я пам'ятаю 1 вересня 1939 року, пам'ятаю й арешт тата 1938 року. Атмосфера, в якій усе це відбувалося, зовсім не нагадувала атмосферу арештів у радянські часи. Батька в тридцять восьмому арештували у зв'язку з подіями в Закарпатті. Багато наших молодих хлопців переходили польський кордон, ішли до Чехословаччини і там вливалися в армію закарпатців для боротьби за незалежність. Мама йшла до тюрми в Нових Стрілищах (це від нашого села Кнісела кілометрів 2 – 3). І коли почула, що ув'язнених б’ють, то заридала вголос, проклинаючи Польщу і її порядки. Але поліція навіть не відігнала її з-під тюрми. Можете собі уявити, як учинили б з такою жінкою московські кагебісти!

 

1 ВЕРЕСНЯ 1939 РОКУ

Вибухнула війна, а в Кніселі був лише один радіоприймач. Його мав сільський учитель, поляк за національністю, директор початкової школи пан Кордаль. І ось у пана Кордаля на городі зібралося все чоловіче населення Кнісела. Повністю витоптали йому картоплю, слухаючи, що повідомляють із фронту. Радіо передавало оптимістичні настрої. Тоді гуляла в різних виступах і ґазетних статтях фраза: "My i gudzika plaszcza nie damy!" ("Ми не дамо і ґудзика від плаща!"). Але через кілька днів той оптимізм зовсім пригас – польська армія розпалася.

Я з батьком (мені було 9 років) до другої години ночі слухав під вікном оці розмови по радіо й коментарі сільських політиків. О другій годині ночі ми прийшли додому, батько ліг. Я завжди спав із татом. Ще тато не докурив цигарку, як під вікнами почувся тупіт багатьох людей. Не встиг тато зорієнтуватися, як у двері вдарили чимось. Та так, що двері розлетілися, і в хату ввірвалася група польських жовнірів у шоломах і місцевий поліцейський, пан Зозуляк. Він не вперше приходив до нас. Той Зозуляк так напівжартома-напіввічливо: "Пане Горинь, я знов до вас прийшов".

І от пана Гориня вночі забирають і ведуть. Куди ведуть? Ведуть за село в тому напрямку, де цвинтар. Мама біжить туди, я за мамою. Ми подумали, що ведуть розстрілювати – адже війна! А біля цвинтаря, біля польського костьолу, стоїть вантажне авто. У нього вантажать батька – закутого в кайдани беруть за руки й за ноги і кидають на долівку. Війна круто пломіняла ставлення поліції до своїх жертв.

Це такий причинок до характеристики часу. Але ж цікава психологія дитини! Коли батька забрали, я повертаюся додому, ходжу по фундаменті майбутньої нової хати і плачу. Підходить до мене татів брат і каже: "Та ти, Михасю, не плач, не плач – мене скоро теж заберуть". І від того, що мого стрия теж заберуть, мені стало на душі набагато легше: значить, не тільки тата заберуть, а ще й його заберуть.

Отож тата тоді кинули в Бриґідки (тюрма у Львові) і страшно били. Кожного дня в’язнів, засуджених до страти, виводили по кільканадцять чоловік на подвір'я тюрми і розстрілювали. До тата черга не дійшла, бо раптом до Львова підійшли німці. Артилерійський снаряд попав у тюрму, пройшовся по даху, закотив той дах, у деяких камерах посипалася стеля. Польські поліцаї втекли. А ув'язнені, хто залишився живий, брали столи і вибивали ними двері. Так визволилися і повтікали.

То була ціла історія – як батько втікав. Він знову ледве не загинув, нарвавшись на польську охорону. Коли вийшов з тюрми, то біля університету побачив величезний обоз із жовнірами. Поляки втікають – із заходу тиснуть німці, а з другого боку вже більшовики тиснуть. Побачив бездоглядну підводу, повну підошов. Скинув їх, сів на підводу і приїхав додому.

Десь у середині вересня тато повернувся додому тяжко скатований. Ми побачили чорне тіло. Він ледве рухається, лежить. Через 2-3 дні приходить у хату радянський районний суддя. А наша хата була така, я би сказав, напівінтеліґентська. Тож у нас на стіні висів килим. З лівого боку – образ Святої Ольги, з правого – образ Святого Володимира, посередині тризуб на синьому плюші, вирізаний із позолоченої бляхи. Заходить радянський суддя і каже: "Зніми то!" А тато – я вам уже казав – не знав, що таке страх. "Ти мені кажеш зняти? Ану марш мені з хати!" Він був чоловік невисокого зросту, але дуже експресивний. Ще й палець отак підняв: "Марш мені з хати!" Той вискочив, як корок – він не звик, щоб з ним так говорили. Адже селяни-наддніпрянці вже були терором упокорені, осідлані. А тут вигнав із хати районного суддю! Через годину-дві прибігає голова сільської ради – а вже призначили голову сільської ради – і каже: "Миколо, тікай. Він зараз прийде тебе арештовувати!" Батько втік. Так почалося підпілля.

Репресії 1939-1941 років нашого села не торкнулися, лише нашої родини з Нових Стрілищ. У травні 1941 року, за місяць до німецько-радянської війни, виселили в Казахстан батьків моєї мами, Греків. Вони там і загинули, залишилися тільки діти.

Хочу вам сказати, що рівень національної свідомості в нас був дуже високий. Я вже сказав про маму, яка підлітком виспівувала своє політичне credo десь у 20-х роках. А в 1939 році тата забрали. На другий день ми, учні третього класу, йдемо до школи і зриваємо портрети президента Мосціцького, прем'єр-міністра і міністра оборони Риц-Сміґлого і йдемо топити в річку!

Негативне ставлення до влади, дитяча любов до України реалізували себе у мріях. Щоби ніхто не став на заваді польотові фантазії, я вилазив на горище, лягав на сіні і мріяв, яка то буде гарна Україна. Але та Україна була тісно пов'язана з нашою господаркою, і я думав, що як буде Україна, то в нас будуть найкращі в селі коні. Я дуже любив коней.

 

УТРАКВІСТИЧНА ШКОЛА

У школі викладання велося польською мовою. Українською мовою читалася граматика і читання. Така школа називалася утраквістичною. Кожен день навчання починався офіційно з молитви і з польського ґімну "Jeszcze Polska nie zginela, puki my zyjemy". А ми, діти, учні 2-3 класу, які вже були «великими» політиками, співали собі так напівголосом: "Jeszcze Polska nie zginela, ale zginac musi, yeszcze polak rusynowi buty czyscic musi". "Buty" – то черевики, чоботи. Таке було наше дитяче політикантство.

Учителі застосовували фізичні покарання. Дуже часто пані Кордальова, дружина пана Кордаля, казала: "Daj pacu". Тобто: "Дай руку". У кутку при стіні стояла хворостина, яку повинен був вирізати один з учнів. Пані Кордальова натягала руку і хворостиною била – дуже боліло! Але то був великий героїзм, якщо ти від пані Кордальової за свої політичні переконання дістав п'ять різок. Ти підкладав ту руку під сідницю, притискав, щоб не так боліло.

 

ПРОСВІТА

Надзвичайно великий вплив на мене мали українські еміґранти. Десь, може, 1935 або 1936 року приїхала до нас група наддніпрянських еміґрантів, які втекли від переслідувань з Радянського Союзу, і організували похідний театр – мусили з чогось жити. Поляки не давали їм роботи. Оці мандрівні театрали часто бували в нас удома. Батько був просвітянським активістом, тому завжди тих, хто приїжджав, у себе вдома годував. Вони в нас і спали. Були ті люди бідні. Тато ходив селом і просив, щоб люди приходили на вистави і приносили з собою 1 чи 2 злотих, аби можна було тим людям так допомогти. Уперше до сільського клубу, який у нас називали читальнею, приходили люди не в святковий день, а в будень – коли приїжджали артисти. Три дні підряд ставили п'єси.

Незвичайна була п'єса "Руйнування Січі"! Ось на сцені козаки воюють із солдатами російського ґенерала Текелія. Уся наша селянська аудиторія кричить: "Бий москалів! Бий москалів!" А було кілька сімей москвофілів. Ті, навпаки, кричали: "Ганьба!" Ну, словом, дійство відбувалося не тільки на сцені, але й у залі – працював увесь зал. Кілька днів тривало це свято.

У 1939 році ці люди виїхали. Один із них був, пан Карабіневич, був режисером місцевого драматичного театру в Чорткові на Тернопільщині. Там він і помер. А в 1941 році, коли Галичину захопили німці, один із тих артистів з’явився в нашому селі. Це була унікальна, талановита особистість. Він не тільки зумів зібрати гурт сільської молоді, а й вибрав півтора-два десятки з прекрасними голосами, сам написав водевіль, і той водевіль вони ставили, роз'їжджаючи по селах і містах. Арії цього водевілю кілька десятиліть співала молодь і статечні ґазди.

Сільська читальня була центром просвіти й політичної освіти. Молодь удень працювала, але ввечері приходила до читальні. Один читав ґазету, інші слухали. Книжки, які видавало товариство "Просвіта", не були переплетені – їх видавали зошитами. От дівчата співають і переплітають їх, із тих зошитів роблять книжки. Кілька таких книжок у мене досі є вдома. Читальня була центром гуртування молоді, виховання в національному, патріотичному дусі. Те, що в 1942 році стався спалах повстанської боротьби – це не випадково. Його підготувала ота "Просвіта" і, звичайно, нелегальні політичні організації, зокрема, ОУН.

 

ПІДПІЛЛЯ

Я би не хотів зупинятися на взаєминах між просвітянами і підпільними організаціями, але мусив би звернути увагу на те, що власне просвітянські організації були пропедевтичним курсом для нелеґальної, жорсткішої політичної діяльності. За двадцять років молодь була вихована в патріотичному дусі. То був такий гарт, який пізніше дав високий рівень патріотизму і жертовності. Я досі повторюю: що таке патріотизм? Це жертовність. Ще і ще раз жертовність.

Я пригадав собі випадок, який стався в нашому селі. Він досі стоїть перед моїми очима. Було два хлопці. Такі, знаєте, не найкращі в селі – любили грубі, сальні жарти й таке інше. Але коли в 1944 році прийшли більшовики, то вони пішли в підпілля, в партизанський загін. Ви знаєте, що були партизанські загони, а були ще й групи самооборони, які до загонів не включалися. А ще були люди, які казали: "А я ховався на свою руку". Ці два хлопці – один називався Ошуст – були в партизанському загоні. Загін уночі приходив селом. Хлопці попросилися, аби їх залишили на ніч, а вони доженуть загін. І раптом у село вривається облава. Ловлять їх – а ловлять через зраду. Вони сидять у криївці. Хтось їх зрадив. Чекісти відкривають вхід до криївки і кричать: "Вилазьте!" Тоді вони кладуть собі під підборіддя ґранати і підриваються.

Я завжди думаю: яка в тих хлопців мала бути велика силу духу і яка велика, непереможна сила патріотизму! Я не хочу здаватися ворогові! Адже добре знали, що за сприятливих обставин можуть відбутися 25-ма роками ув`язнення і вийти на волю. Вибрали смерть… Це, знаєте, сколихнуло село.

Я звернув увагу на те, що, власне, не торкалося мене особисто. Але в 1944 році, як тільки прийшли більшовики – то був десь липень 1944 року, – я вийшов на подвір'я (а наша хата була в центрі села) і бачу: здалека, може за кілометр, іде якийсь чоловік, автомат йому поперек грудей. Зблизька бачу високого, стрункого, гарного офіцера… А наше село старовинне, воно будувалося так, як за княжих часів: не в одну вулицю, а кругле, для самооборони, посередині була оболонь. Називалося Кнісело – якщо хто знає філологію, то "кні-село" означало "княже село". Був млин, а на млиновому колі староруською мовою написано "Княже село". І всі назви були княжі: невеличка гора за селом – називалася Теренець. Хутір Гайдуччина...

Отож дивлюся – йде той чоловік. Чекаю, чекаю – бо ж тато в хаті. Уже забирають людей до червоного війська, а тато до війська не зголосився. Отже, він, по суті, вже повинен бути на нелеґальному становищі. Мені 14 років. Знаючи, що тато в хаті, виходжу наперед до того військового. А він мене кличе до себе і чистою українською мовою (що траплялося дуже рідко) говорить: "Синку, а де тут живе Микола Горинь – ти знаєш?" Я кажу: "Знаю". Серце затьохкало, і я йому показав у другий кінець села. Наше село можна було продивитися з кінця в кінець, півтора кілометра, таке воно кругле. Я йому показав: "Он, бачите, там дуби лежать, а на тих дубах сидить чоловік з вусами – це Микола Горинь". Це теж був Микола Горинь, далекий наш родич. Він набагато старший від тата, може, років на 10-15. Офіцер пішов туди, а я прибіг до хати й кричу: "Тату, енкаведист за тобою прийшов!" Тато вистрибнув через вікно і зник у полі.

 

ПАРТИЗАНИ

Почалося підпілля. Облави. Про це дуже тяжко розповідати... У селі атмосфера війни: постійно стріляють, постійно бої. Пригадую собі початок грудня 1944 року. Тата вже нема, тато в підпіллі. Мама вагітна Миколою, наймолодшим братом, десь на дев'ятому місяці. А мені 14 років, я готуюся везти до Львова картоплю продавати. До Львова 65-70 кілометрів. Потрібні якісь гроші, бо треба якийсь одяг купити. І раптом чуємо: д-р-р-р, бум-бум, стрілянина страшна, ґранати вибухають. А в нас хата старенька. Я вже казав, що в дворі був фундамент. Ми під час німецької окупації побудували хату, але там ще нічого не було – складали полову і всякі речі, бо хата ще не була готова. Коли в село прийшов ґарнізон, то поставили у вікнах нової хати два кулемети, бо проти хати якраз дорога.

І от – можете собі уявити? – йде партизанський загін. Як потім розповідали (один із тих партизанів залишився в селі, бо був поранений у ногу), партизани послали в село розвідку спитати, чи є москалі. Якась жінка сказала: ні, нема. Вона не знала, що вночі у центр села заїхало кілька автомобілів. І от вісім підвід партизанів їде центральною дорогою. У нашій хаті спить, може, з 20 солдатів. Охорона того ґарнізону не зачепила партизанів. Підпустили навпроти нашої хати і вдарили з кулеметів по першій підводі, на якій сиділи на вівсяних снопах партизани, спустивши ноги. Ударили трохи нижче, і тільки одного хлопця поранили в ногу. Хлопці відразу викотилися і вдарили по нашій хаті. Така була стрілянина... Я, знаючи, що мама вагітна, схопив її, запхав під ліжко і сам заліз під ліжко. Через кілька хвилин чуємо вибухи, біжить солдат, бере відро – потрібна йому, значить, вода.

Цей бій тривав дуже коротко – може, 5-10 хвилин. Чуємо – з подвір'я виїжджають автомобілі (а в нас стояло два авта) – солдати забралися геть. Минуло трохи часу. Уже під ранок виходжу – навпроти нашої хати стоїть підвода, один кінь убитий, а другий ні. Нікого нема, їхати до Львова вже небезпечно. Думаю: де ж ті ґранати вибухали так, як бомби? Заходжу в школу, бо знав, що там головний ґарнізон був. Солдати повикидали лавки, застелили підлогу новою соломою і на ній спали. У школі були два великих класи – по 60 кв. м. Діти навчалися до обіду і після обіду – чотирикласна школа. Коли я зайшов до тих класів, то вся солома була в крові, а посередині яма – ґраната розірвала підлогу.

Пізніше один партизан – він із Нових Стрілищ, тепер живе у Львові, я його часто зустрічаю, – сказав, що коли з нашої хати вдарили кулемети, то командир того невеликого загону (їх було чоловік сорок, мабуть, чота), вхопив дві протитанкові ґранати, метнувся до школи і кинув по ґранаті в кожен клас. Було багато вбитих. Серед партизанів, як не дивно, жодного вбитого – лише один поранений. Йому так розтовкли п'яту, що він став напівінвалідом.

Цей випадок був для нас святом – ото наші їм дали! Страху не було. Діти захоплювалися героїзмом того командира.

 

ВИСЕЛЕННЯ. ВТЕЧА

Уранці я встаю, відчиняю двері, а навпроти дверей кулемет стоїть, за кулеметом лежить солдат. Заходить кілька людей, у тому числі працівник НКВД району: "Збирайтеся, ви виселяєтеся!" Нас тільки троє: Богдан маленький, Миколи ще нема. Богданові 8 років, а мені п'ятнадцятий рік. Збираємося. Нас привели до сільської ради. А там уже повний двір, 7 чи 8 сімей тоді забирали з села. Мама каже Богданові: "Богданчику, йди до тітки". Його ніхто не охороняв, а мене вже охороняли. Богдан пішов, а ми залишилися вдвох.

Під вечір зібралася валка, а потім долучилися інші села. Кількадесят підвід вишикувалися на шосейній дорозі і направляються до Ходорова. Охорона надзвичайно сильна. Підводи розтягнулися, може, на кілометр. Ідуть солдати обабіч підвід один біля одного так, ніби в строю, і тримають автомати назовні. Партизани часто нападали на охорону, яка супроводжувала виселених, і визволяли їх.

Вечір. Їдемо. Нас двоє на підводі і один солдат. Нашим людям не довіряли фіру, бо коли на таку валку нападали партизани, то селянин ударить по конях і тікає. Мама каже: "Слухай, втікай, синочку. Заїдемо в село – ти зійди, а вже темно, і спробуй утекти." Я думаю: як же я маму залишу? Я маму не залишу, бо вона вагітна, вона родити скоро буде. Коли мама це мені тихенько говорила, солдат повертається і каже: "Синку, втікай! Бо якщо ти втечеш – і мама втече, а коли ти залишишся, то тебе будуть більше пильнувати." Я й рота роззявив. Виявляється, той солдат із Вінниччини. Йому було десь 30 з лишком років, сержант. Знаєте, це й досі мене дивує. Якби знайти того чоловіка...

І так ми їхали кілометрів 12-15. Приїхали до Отиневич, останнього села перед містом Ходоровом. То залізнична станція, там збиралися виселені з цілого реґіону. Уже було зовсім темно. Я вдягнутий у студентське пальто, схоже на шинелю. Воно ґранатового кольору, мені по самі п'яти мені. Темно, то не розрізниш, солдат це чи конвойний.

І я скочив між солдат, які йшли в строю, а коли дійшли до найближчого подвір'я, я шмигнув за хвіртку й перечекав, поки вони пройшли. Отак я втік. Через деякий час утекла мама.

Коли висланців загнали в якийсь будинок (бо не мали такої великої тюрми) і забили вікна дошками, вона підійшла до одного селянина, що мав сокиру. А селяни ж їхали на Сибір, то брали з собою пилку, сокиру, щоб можна було там щось побудувати. Бо знали, що людей викидають прямо на сніг, і якщо не даси собі ради, то загинеш на морозі. Адже зима. От мама знайшла одного селянина з сокирою і каже: "Давайте вибивайте дошки – легенько та тихенько. Солдати сплять". Мужчини не наважилися на це – кажуть, постріляють нас. Мама сама те зробила. Перелізла через вікно, а потім якусь дитину їй подали. За нею того вечора, казала мама, ще чоловік 20 утекло. Коли солдати кинулися, то вже половина того вивозу розбіглася. Не повернули нікого. Мама пішла снігами.

Але про мою втечу… Отож я став за браму. Дивлюся – світиться в будинку. Заходжу в хату й кажу: "Слава Ісусу Христу!" – "А ти хто такий, дитино?" – "Ну, – кажу, – мене тут вивозили, я втік, і просив би вас переночувати мене." – "Ой, синочку, ми тебе переночувати не можемо, бо нам повідомив голова сільської ради, що нас теж виселяти будуть, то ми йдемо ночувати в іншу хату, на другий кінець села. Бачиш, он подушки пов'язані?" І справді, на столі лежать подушки. Я кажу: "Прошу пані, то візьміть мене з собою". Вони взяли мене з собою. Переночували.

Як тільки почало світати, я йду додому. Від того села до Кнісела, може, 12 чи 15 кілометрів. Уже сніг. Зима була сувора. Виходжу. Тільки вийшов за село, дивлюся – 5 чи 6 кіннотників у білих кожухах чвалом женуть до мене. Я зрозумів, що то ґарнізон. "Що ти тут робиш? Куди ти йдеш? Чий ти син?" Такі запитання. Кажу: "Я ходив до млина”. А я мав на собі три метри матерії, які мама мені на костюм придбала. Мама сказала обгорнутися нею, щоб мав якусь копійчину. Я обгорнувся тією матерією, а зверху натягнув пальто і скочив ото з підводи. Солдат каже: "Що ти мені неправду кажеш? Який млин, коли ти обгорнувся такою матерією? Ти втік звідки?" – "Ні, дуже холодно – то я взяв та й обгорнувся."

Загнали мене в друге село, Городище. А там у школу. У школі набито – підготовлено до виселення селян з Городища, може, чоловік 30. Кинули й мене туди. Ну, думаю, все: тепер я поїду в Сибір без мами. І що я робитиму сам?

Настав день. Бачу – ведуть двох хлопців, руки скручені дротом. Садять їх перед школою. Там паркан такий, як призьба, а від сонця сніг розтанув. Їх садять на мокру землю. Один зовсім юний, йому, може, 18 років. Коли їх посадили, один солдат виривається вперед, біжить так, як біжать на футбольному полі, і з усього розгону чоботом вдаряє молодшого хлопця в обличчя – полетіли всі зуби. Жінки заридали. Я не міг дивитися, як хлинула кров. Його – за руки тягнуть до класу, кидають на підлогу. Один із мужчин підбігає до того хлопця, обнімає його, а хлопець стогне й одвертається.

Що сталося? А сталося таке, що батько – голова сільської ради – під моральним тиском енкаведистів видав свого сина. Вони йому сказали, що якщо викаже, де син ховається, то його арештовувати не будуть. Житиме – а в партизанах загине. Батько на таке погодився, показав, де є криївка. Хлопці не хотіли здаватися, відстрілювалися, а їм у криївку кинули сльозоточиві ґранати і витягнули їх.

Той хлопчина стогне, батько відійшов. Знову беруть його за руки й ноги, тягнуть у другий клас – і страшні крики, його б'ють тяжко, вибивають з нього якісь зізнання.

Під вечір приходить капітан. Я завжди кажу, що навіть у злочинній структурі не всі сто відсотків злочинці. Серед злочинців завжди знайдеться один, який не хоче бути злочинцем. Ми з паном Овсієнком знаємо, що серед наглядачів у таборі Кучино в Пермській області був такий Кукушкін Іван, який нині працює робітником майстерні при Меморіяльному музеї історії політичних репресій і тоталітаризму “Пермь-36”. Він був більш-менш така людина...

А тут приходить капітан, питається жінки, яку теж зловили на полі з дитиною: Ткнув пальцем: "Ти?" – "Я ходила на базар". – "Добре, йди". – "Ти?" – "А я ходив до млина, мама ходила на базар". – "А то що – твоя мама?" – "Так, то моя мама". Я зорієнтувався і сказав, що то моя мама. А та жіночка злякана, боїться, щоб її не затримали: "Відчепися, дитино, відчепися від мене! Ти мені не син!" Я кажу: "Мамо, чому ж ви мене покидаєте?" Той офіцер так глянув на мене і каже: "Іди, синку!" І нас випускають зі школи. Вона біжить уперед, а я біжу за нею: "Не покидайте мене!" Та жінка втекла від мене, а я пішов у другий бік, у своє рідне село.

 

У ПІДПІЛЛІ 

Отак я теж потрапив у підпілля. Із грудня 1944 по травень 1945 року ми переховувалися в різних селах. Мама народила Миколу, наймолодшого брата. Хрещеними батьками йому стали партизани – станичний і його дружина.

І раптом у тому селі, де ми переховувалися – те село називалося Ятвяги... (Чи не переселенці з литовського племені, ще коли Данило Галицький їх підкорив і переселив на нашу землю, на Ходорівщину). У Ятвягах є тато і мама. Раптом село оточує велика кількість війська. Поруч із селом великий ліс, туди приходили партизани і копали якийсь величезний рів. Казали, що насправді там було зерносховище. Туди приїздили підводи, зсипали зерно у спеціально підготовлені, ізольовані від землі траншеї та добре маскували. Ці партизани приїхали з Волині, працювали кілька днів, приходили втомлені, заболочені. )

Так от, оточили це село. У селі тато мамин брат Микола Грек, колишній студент Львівського медінституту. Він був обласним провідником ОУН. До речі, Біляєв про нього пише у книжці «Під жовто-блакитними прапорами».

На ніч партизани пішли в ліс. Той ліс оточили, іде бій, стріляють. Партизани відступають до села – ліс оточений, а вони прориваються і втікають. І тут зустрічається тато з Миколою Греком: "Куди?” – питає Микола. – “Втікаємо геть, через те, що село оточене".

А перед тим увечері вуйко Микола розмовляв зі мною і сказав: "Я бачу, як ти мучишся. Я тебе візьму в партизанський загін. Там у нас один такий хлопець є, йому 12 років, він має автомат, має пістолет. Я тебе одягну, і ти будеш партизаном".   Господи – я буду партизаном! Я піду в партизани!

Але коли вуйко з татом вскочили в село, потім за село – а він мав добру охорону, яка була озброєна рушницями-десятизарядками з довгими стволами – дуже далеко стріляли. Енкаведисти на конях припинили переслідування.

Це була моя остання зустріч із маминим братом. Десь у травні – червні 1945 року на Жовківщині Львівської області вуйко Микола Грек загинув.

Хочу сказати, що не тільки наша сім'я була політично свідома – вона мала й політично свідоме оточення. Мій дід був дуже поважаною на селі людиною. А мамин двоюрідний брат Микола Лебідь – один із лідерів націоналістичного руху. Їхні контакти були дуже тісні. Коли мама виходила заміж, то Микола Лебідь сказав: "Стефо, я хочу бути твоїм дружбою". Ви знаєте, що таке дружба? Це боярин!

 

АМНІСТІЯ

У квітні чи в травні 1945 року совітська влада оголосила амністію – закінчилася переможна війна, і хто зголоситься з повинною, того не будуть заарештовувати. Повернувся тато в наше село – а ми вже переховувалися в нашому селі. То ціла епопея тих переховувань, тих облав...

Тато каже: "А чи не варто мені зголоситися?" Мамин брат Микола Грек перед тим казав: "Що ти будеш тут між нами крутитися? Та я, бувши на твоєму місці, зголосився б. Я би тобі радив: іди в рай воєнкомат і легалізуйся!"

Відбулася наша сімейна нарада – батько, мама і я. Тато каже: "Ну що – ради нема, треба..." Отож тато каже: "Ну, що мені робити? Ти, Стефцю, що думаєш?" Мама мовчить, а потім каже: "Мабуть, треба йти". – "А ти що, Михасю, думаєш?" А мої груди розпирає героїка! Я сказав: вони тебе заарештують, вони тебе розстріляють і так далі. Я був проти. Але тато пішов, зголосився. Повернулися ми до хати. А тих, хто зголосилися, старалися завербувати в "ястребки" – ви знаєте, що таке "ястребки".

Пригадую собі таку картину. На подвір'я приїздить капітан-ковпаківець. (Він завжди ходив полювати партизанів сам-один. На коні, з автоматом. Відважний чоловік.). Тато сидить на подвір'ї, капітан каже: “Йди в район”. Тато: "Я не піду". А він крутиться на коні довкола тата, вимахує нагайкою: “Я тебе! Я тобі!” Лається-матюкається. Тато не витримав – проявив свій характер, випалив, як у селі часто лаялися: "Ти, москалю, поцілуй мене в …!" Я присів – ну, думаю, зараз розстріляє тата. А він ударив коня і погнав.

Тато сів на коней – він на одного коня, я на другого, бо то була весна, болото. Поїхали ми в Ходорів. Тато поступив на роботу на Ходорівський цукровий комбінат і таким чином утік із села. Його не чіпали.

Ну, це вже 1945 рік. Я цілий рік не ходив до школи. У нас усе забрали, я був майже голий. Я так хотів мати чоботи, бо не міг зимою вийти в двір через те, що не мав у що взутись.

 

РАДЯНСЬКА ШКОЛА 

Я пішов у школу, в сьомий клас. У восьмому класі мене обирають головою учкому – учнівського комітету. Директором школи – Гордієнко. Майор, ходить у військовому одязі. Тоді навіть директор школи не міг собі дозволити купити костюм – гроші були дуже дешеві, їх не вистачало на прожиття. А ми в школі – всі патріоти. Вливається невеличка кількість наддніпрянських дітей – це діти секретарів райкомів, райвиконкомів. Їх небагато.

І ось настають Різдвяні свята. Ми на канікулах. Але надходить Водохреща – Йорданські свята (то вже 19 січня), треба йти до школи. Ми постановили на учкомі – не йдемо. І всі класи оповістили, щоб до школи ніхто не йшов. Старалися робити так, аби наддніпрянські діти не знали про наш задум і не доповіли своїм батькам. Але як бути, якщо хтось із них піде?

Наша школа мала такий вузенький ґанок. Ми відчинили вікно з першого поверху (а те вікно було дуже високе, може, 3 метри і такий високий фундамент був), залізли через одне вікно і напхали у той ґанок парт. Уранці йдуть до школи вчителі – школа зачинена. А ми збоку спостерігаємо. Ідуть маленькі діти тих приїжджих. Постояли і пішли геть.

На другий чи на третій день директор викликає мене і каже: "Я тебе вижену, я тебе..." Хтозна що...

Ми вирішили налякати Гордієнка. І видряпали на стіні туалету: "Гордієнку, смерть тебе чекає!" Як тільки вчителі це прочитали, прийшов енкаведист. Прийшов і в старших класах каже: "Пишіть: "Гордієнку, смерть тебе чекає!" Кожен старався писати так, щоб не було подібне на той почерк, яким написано на туалеті. Він нічого не з'ясував.

У 1946 році вибори. Ми агітуємо проти виборів. У школі сильний тиск поступати в комсомол – у нас у середній школі на 1947 рік було всього три комсомольці. Ніхто в комсомол поступати не хотів. Так я й закінчив десятий клас у Нових Стрілищах не комсомольцем.

Ми старалися протидіяти окупантам, але якоїсь підпільної організації ми не створили. Деяких хлопців потім заарештували і засудили на 10 років концтаборів: учня 9 класу Королишина Володимира, випускника школи Коровця Зенона та інших.

 

УНІВЕРСИТЕТ

У нас була друкарська машинка, яку ми ховали в криївці. Коли я в 1949 році став студентом Львівського університету, то той Коровець Зенко, який уже навчався в педшколі, каже мені: "Слухай, а чи не міг би ти розкидати листівки "Хто такі бандерівці й за що вони борються"?" То я кажу: "Давайте попробуємо".

Я вважаю, що в той час органи НКВД не мали кваліфікованих людей. То були неграмотні в розумінні пошуку люди. Я набрав тих листівок, затримався довше в головному корпусі університету, позапихав ті листівки під парти і вийшов.

Через деякий час оцього Зиновія Коровця заарештовують. Під слідством він нічого не сказав, і мене це не торкнулося.

Я вирішив переправити друкарську машинку з криївки до Львова. Але як перевезти машинку до Львова? Студенти їдуть із сіл до Львова в понеділок, везуть зі собою харчі. Адже на стипендію вижити не можна, особливо в 1945-50 роках. Коли цей ешелон студентів їде до Львова, то енкаведисти від вагона до вагона роблять обшук. Кілька разів чули ми: біжать по даху – бах-бах-бах – хтось тікає, по комусь стріляють.

Думаю: як же і її перевезу? Я вирішив пошити собі наплечник, накласти внизу картоплі, поставити друкарську машинку сторч, по боках обсипати її картоплею. Але машинку треба чимось обшити – а нічого нема. Наша сім`я переїхала зі села в місто. Після пограбування під час виселення жили ми вельми скромно. Навіть шматка якоїсь ряднини нема. Бачу: висить мокра мамина суконка на подвір'ї. Я обгорнув нею машинку і зашиваю. Друга година ночі. О п'ятій годині поїзд іде до Львова. Коли я вже закінчував зашивати, відчиняються двері, зі спальні виходить тато: "Ти що робиш?" Накрив мене на “злочині”. Кажу: "Тату, тихіше". У нас із татом були цікаві стосунки. Він нічого не сказав, тільки “Ну, бережися, сину”. Я запхав машинку в картоплю і поїхав. Довіз добре. А мама шукає вранці суконку – хтось украв! Тато, до речі, не сказав. Через деякий час я зізнався мамі. Суконка порвалася через ту машинку, її вже не можна було одягнути. Отак я привіз машинку до Львова.

В університеті навчався студент Анатолій Федчук з Рівненської області. Ми з ним вирішили створити підпільну організацію. Будемо друкувати антирадянські матеріали. Це 1950 рік, партизанський рух закінчується. Я написав першу свою антирадянську статтю. Про сталінську лукаву обіцянку створити українську армію. Ми ту статтю віддрукували, але так її й не поширили.

У 1949 році я був свідком цікавої події. 2 жовтня у Львівському університеті виступає Ярослав Галан. То був його останній виступ. Ми проклинали Галана, але цей виступ мене здивував. Це був виступ українського інтеліґента на захист української культури. Від того Галана, який написав цикл памфлетів "Плюю на Папу!", тут не було нічого. Галан виявився зовсім іншим.

Через кілька днів Галана вбили. Тепер ми вже знаємо, що це зробили кагебісти. Знаємо, що Галана обмежували, що його звільнили з посади кореспондента "Радянської України", потім він перестав працювати у "Вільній Україні", що його обставили, як вовка прапорцями, і власне це вбивство – то був кінець.

На студентів, котрі не поступали в комсомол, були заведені особові справи, їх старалися провокувати. Десь, може, на 2-3 курсі я отримую анонімного листа, в якому написано: ми знаємо ваші настрої, але вам треба поступати в комсомол, аби ви стали вчителем і виховували дітей у такому дусі. Ну, думаю, то гебісти написали. Я в комсомол не поступав.

1953 року помирає Йосиф Сталін. А мене виганяють з університету. Я в квітні-травні склав частину екзаменів – але не пішов на першотравневу демонстрацію.

Зустрічає мене викладач української мови, Іван Іванович Ковалик: "Ви чому не йдете захищати своєї курсової роботи?" А я закінчував відділ психології. У нас було так: одна курсова робота з психології, друга з логіки, третя з української мови, четверта з української літератури та психології. Дипломну роботу я писав на тему "Психологія героїв у творах Михайла Коцюбинського". Така тема була тоді дуже модерна, ніхто про це не писав. Кажу: "То мене ж вигнали!" – "Приходьте, приходьте і захищайте курсову роботу".

Я вже не студент. Але захищаю курсову роботу, мені ставлять "п'ятірку", і я знов не ходжу на лекції. Сказати батькам, що мене вигнали з університету, мені не хочеться. Не боюся я цього, але думаю, що їм буде боляче дуже: студент 4 курсу університету – і раптом вигнали. То я записуюся до фольклорної експедиції Інституту суспільних наук Академії наук України. Вона їде в села Бродівського котла. Ви знаєте, що таке Бродівський котел? Біля Бродів у 1944 році потрапила в оточення дивізія “Галичина" і була вщент  розбита совітськими військами.

Я веду записи і тримаю їх у своїй валізці. Одного разу приходжу, а керівник експедиції, науковий співробітник Інституту суспільних наук, кандидат наук, риється у моїй валізці. Я обурився. Кажу: "Як ви смієте це робити?" А він каже, що коли я записався до експедиції, то його викликали в НКВД і сказали: "Не беріть його". Але йому позитивно мене схарактеризував декан філологічного факультету Олексій Никифорович Мороз. То він узяв мене, пообіцявши гебісту, що буде слідкувати за мною і перевіряти, що я пишу.

У тому 1949 році стається така подія. Ректором Львівського університету був академік Савін. Але коли було вбито Галана – а до цього мали відношення студенти, – то приїхав до університету перший секретар ЦК КПУ Микита Хрущов, зібрав усіх ректорів інститутів (було їх щось із 14) і каже: "Як ви допустили вбивство такої людини?" Говорив про послаблення виховної роботи, про незадовільні контакти зі студентською молоддю. Запитує нашого ректора академіка Савіна: "А ви знаєте прізвище хоч би одного студента?" Ректор був порядний, чесний чоловік, але не зміг назвати жодного справжнього прізвища. А вигадувати, либонь, не хотів. Тоді про історію вбивства Галана ніхто не знав.

Отож під той час, як мене вигнали з університету, ректором призначають академіка Є. Лазаренка. Коли розпочався новий навчальний рік, я пішов до академіка Лазаренка і розповідаю історію свого звільнення та прошу поновити мене в університеті. Ректор питає мене: "Ви бачили наказ?" Я розповів йому все по порядку. Бачу, молодий чоловік, йому було десь за сорок років, таке відкрите, порядне, чесне обличчя – я довірився йому повністю, нічого не приховував, нічого не лакував. Він каже: "А ви бачили наказ про звільнення? Є дошка наказів". – "Ні." – "Ідіть подивіться, чи є наказ, і приходьте зараз скажіть мені". Я пішов подивився – нема. Повертаюся й кажу, що нема. Він пише записку деканові філологічного факультету: "Прийняти у Гориня екзамени за 4 курс". Я несу записку до декана філологічного факультету. Олексій Никифорович призначає мені екзамени і я за один день складаю всі п'ять екзаменів на “пятірки” – на підвищену стипендію.

Я вам не розповів, за що мене виключили з університету. Це була ціла процедура, дуже цікава. Спочатку мене намалювали в стінній ґазеті: такий, знаєте, чорний – чорне обличчя, чорне волосся – я ховаюся за Біблію. Бо я казав, що не поступаю в комсомол тому, що віруючий. От мене і змалювали, що я ховаюся за Біблію. На партійних зборах секретар парторганізації університету, кандидат філологічних наук Неборячок гостро виступив проти мене: мовляв, ми допустили, що ворогу радянської влади Михайлу Гориню доручили досліджувати Леніна!

А дослідження Леніна зводилися до того, що я писав курсову роботу "Питання психології в творах Леніна "Матеріалізм і емпіріокритицизм" та "Філософські зошити"". Знав напам’ять зі сто цитат того Леніна. Робота вийшла дуже добра. Я читав її не тільки на факультеті, а й на університетській конференції, вона була винесена й на міську конференцію і мала потрапити в студентський науковий збірник. Але після такої характеристики Неборячка все пропало: той Неборячок і запропонував вигнати мене з університету.

Збирається моя студентська група і мої товариші починають мене критикувати. То було дуже боляче. Але була й одна приємна ситуація. Дмитро Кирик, хлопець із Вінниччини, уже член партії, виступив на мій захист. До речі, згодом Дмитро Кирик став викладачем філософії, професором, доктором філософських наук у Київському театральному інституті. Він був єдиний, хто виступив на мій захист.

Отак я закінчив університет у 1954 році, коли вже почалося потепління. Ще невелике, але вже ніхто не звертав увагу на те, що я був проскрибований. Тільки коли визначали місце роботи, то були так звані престижні місця. Найкращі студенти потрапляли в найкращі місця. Було місце викладача психології в педагогічному училищі в Бродах. Я на нього претендував, оскільки був відмінник, але диплом з відзнакою не отримав.

 

УЧИТЕЛЮВАННЯ

Закінчив університет – на роботу. Дають місце у Стрілках, у горах, біля Турки Дрогобицької області. Їду туди вчителем. Сповнений бажанням вчити дітей і виховувати їх у патріотичному дусі.

Учителів у школі не вистачало. Навантаження шалене: 42 уроки на тиждень! А я, знаєте, вважав учителювання місією, високим патріотичним обов'язком. Не просто відчитати уроки.

Через півроку я пішов працювати у райвно і мав уроки в старших класах. КГБ мене не покидало. Був такий молодий кагебіст Титаренко, непоганий хлопець. Він приходив у райвно і брав особові справи вчителів. Я дивився, ким він цікавиться.

Сталася одна подія, у якій я вважаю, що допустився гріха. Жив я в учнівському гуртожитку. Стрілки – районний центр, таке більше село. Хто жив у горах, то знає, що коли починається зима, то в горах дороги засипає снігом. Дітям ходити по 5-7 км тяжко. Тому взимку діти жили в гуртожитку. І мені дали в ньому маленьку кімнатку. Біля гуртожитку на високій горі школа – може, зі сто сходинок. Тут город, а поруч – гарний будинок, де жив лісничий. У тому будинку мешкав начальник КГБ. А поміж будинком і гуртожитком – город. На городі велика криниця з квадратними цямринням десь так, може, два на два метри, але там вода погана. Закидали ту криницю залізничними шпалами, щоб хтось не впав, а якщо навіть упаде, то щоб тримався за шпали і не потонув. Криниця не забита. Чую страшний, тваринний крик. Думаю: Господи, що ж це робиться? Вискакую, біжу до того городу. Упав у криницю якийсь чоловік: "Поможи мені!" Чую – акцент російський. Але яке це має значення? Треба допомогти. Кричу: "Почекайте, тримайтеся!" А він узяв шпали під пахи і тримається на воді. Криниця глибока – як у горах.

Я побіг до школи, взяв драбину, подав. Він по тій драбині вилазить, я його тягну. Коли витягнув, побачив, що то начальник КГБ – напився і сп’яну впав у криницю! Думаю: Господи, кого ж я витягнув! Адже той чоловік стільки людей убив! Він ходив на партизанів як на полювання навіть не з автоматом, а з двома "кольтами". Був випадок, що його оточили 5 чи 6 партизанів. Оточили і сміються, наставивши на нього автомати – вже нарешті вони його спіймали. А він поклав кількох хлопців і врятувався. Це був жахливий чоловік. І оцього злочинця я витягнув!

У школі я справді старався прищепити дітям любов до України. Це вже був 1954-55 рік, уже діти трохи відвикли від партизанського руху, але дуже хотіли знати про нього. Викладаючи літературу, психологію чи логіку, я використовував кожну нагоду, щоб наголосити на моральних принципах, які не можна порушувати. Тобто вів моральне виховання. Коли в 9 класі викладав "Інтермеццо" Михайла Коцюбинського, то цитував: "Я людям віддав своє серце, а вони кинули його собакам". Кажу дітям, що ми повинні бути людяними і гуманними, але є один вид тварин, до яких я не маю жалю. Я жалію кота, собаку, жалію зайця, вовка, бо то є наші молодші брати. Але одну тварину не можу жаліти. "Михайле Миколайовичу, а що то за тварина?" – "То донощик".

Я працював директором школи в Нагуєвичах, де Франко народився. Потім працював у школі в Підбужжі. Вів літературний гурток. Михайло Рудницький подарував нам книжки спогадів.

Десь годині о десятій прибігає учень 9 класу Петрук і каже: "Михайле Миколайовичу, мене побили хлопці!" – "А чому вони тебе побили?" – "Я не знаю". – "Іди клич, скажи, щоб вони прийшли". А то вже вечір, треба лягати спати. Питаю: "Як вони тебе били?" – "Накинули мені на голову коц і копали, і руками били". Приходять ті обидва хлопці. Кажу: "Хлопці, ви били?" – "Били". – "За що били?" Мовчать. Я кажу: "Хлопці, ще раз питаю: за що ви били Петрука?" – "Він донощик".

Підбуж перестав бути районним центром. Нас приєднали до Борислава. У Підбужі залишився один кагебіст капітан Волошин. Тоді, в 1958 році, КГБ скорочувалося і він залишився без роботи. Мене викликали в райвно, щоб я його влаштував на роботу. Кажу: "Я не можу його влаштувати – він не має освіти. Я не піду на це". Але на мене так тиснули, що кажу: "Єдине, що я можу зробити – це влаштувати його лаборантом". Я з ним говорив: "Я вас не прийму, бо немає посади, яка б вам забезпечила певний рівень життя. Досі ви ж мали високу зарплату, набагато вищу, ніж учителі". – "Ви знаєте, мені ще платять 600 рублів". Він уже не працює, але йому ще платять – значить, працює аґентом. Кажу: "Добре, якщо ви маєте 600 рублів, то я вас візьму лаборантом – це 300 рублів. Будете мати 900 рублів". Я міркував: свій кагебіст, але Бог з ним.

Так от, той Волошин контактував із цим учнем і вивідував у нього настрої дітей та учителів. Тож ті хлопці кажуть: "Ми били, бо він донощик – Волошину все доносив. Ми його зловили, він і про вас говорив". Я кажу: "Хлопці, те що ви побили донощика, я вважаю правильним – я би теж те саме зробив. Але ви повинні мати мужність прийняти кару за самосуд. Так от, за побиття я поставлю питання на педраді, щоб знизити вам оцінку за поведінку". Я те сказав і подумав: що ж я сказав? Як мені вийти з цієї ситуації? Вони пішли.

Педрада. На педраді ставлю питання про поведінку тих двох хлопців. (Один із них є зараз головним хірургом у Старому Самборі, а другий – доцентом у Львівському медінституті. Це були дуже здібні діти). Отже, на педраді я пропоную поставити їм поведінку "чотири". Але вчителі відчули, що я цього не хочу. Учителі теж мої настрої знали. Кажу: подумайте, як ви проголосуєте, так і буде. Учителі це відчули і проголосували проти того, щоби знижувати хлопцям поведінку на "чотири". Я сказав: "Щиро дякую". А під дверима чую: "Ура!" Це під дверима стояли учні – усі десятикласники – і слухали, що ми говорили.

То були добрі, товариські стосунки старшого товариша з молодшими. Я згадую школу з великою любов'ю. Мені здається, що я не в ту дорогу пішов. Якби я далі був учителем, то зробив би набагато більше для свого народу і для власного самозадоволення. Одне слово, я завжди пам’ятаю 1 вересня, перший дзвінок, досі не пропускаю цього дня.

В.Кіпіані: Але як так сталося, що діти, виховані на традиціях визвольної боротьби, через якихось 10-15 років ставали радянськими людьми або мали якусь подвійну свідомість, подвійну мораль?

М.Горинь: Поставлене вами питання має під собою підґрунтя. Скажу вам, що людину формує не тільки сім'я – людину формує й оточення. Не треба казати, як Москва знущалася над галицьким населенням. Але ось приклад: 1945 рік. Ми захоплені героїкою партизанської боротьби. А секретар Дрогобицького обкому Олексенко каже: "Чи ви думаєте, що ми з цими бандерівцями не могли б упоратися за один місяць? Та ми фашизм поклали на лопатки! Але ми вдаримо – і зупинимося, вдаримо – і зупинимося". Оця фраза щось у мені схитнула: адже кагебісти могли б знищити всіх наших, але щось їм не дозволяє це зробити. Я подумав: може, людяність? Це я почув у 15 років. Ось вам відповідь на ваше запитання: конформізм! Конформізм починається з обставин: появляється мудрий чоловік, який кидає отаку фразу. Вона застряє в свідомості, робить у ній невеличку тріщину. Я пізніше зрозумів, що це була тактика, хитрість секретаря обкому партії. Але тоді я подумав собі: справді – така потуга, а так довго воловодиться з нашим партизанським рухом...  

Я був учителем і директором декількох шкіл, а в 1957 році, коли розгорнулася кампанія залучення до управління на рівні районів і областей місцевих кадрів, мене запросив керівник облвно Вербівський і запропонував іти директором у село Броницю Дрогобицького району. Я був «білою вороною» серед директорів, бо не був партійним. Але працював у цьому селі директором два роки – з 1957 по 1959 рік.

Коли директор школи в селі Нагуєвичі пішов працювати головою колгоспу, то шукали директора, який би міг поєднати в собі адміністративну і педагогічну роботу з увагою до того села та до творчості Івана Франка. Тоді й село перейменували на Івана Франка. У село приїжджали іноземні делеґації, там був невеличкий музей. Потрібний був чоловік, який би міг ті делеґації приймати, вести з ними розмову. Я дав згоду на це. Я увійшов у педагогічний колектив, відразу почав будівництво школи-інтернату. За один рік ми побудували школу-інтернат. Щоправда, в школу не ввійшли, але корпус був побудований. Я старався допомогти музеєві. Щоб поповнити той музей, було закуплено 100 томів “Наукових записок Товариства імені Тараса Шевченка”, етноґрафічні збірники.

Я організував педагогічну роботу так, що всі уроки, які мали якусь причетність до Івана Франка, відбувалися в музеї. Тому до нас часто приїжджали вчителі дивитися, як проводити уроки в музеї, не порушуючи певних педагогічних принципів. Той один рік мене так надихнув, що я вирішив нікуди не їхати, а працювати над Франком. Є величезна література, працюватиму директором, писатиму статті і нарешті мій дух заспокоїться.

Але в сусідньому селі Підбуж (а воно було раніше районним центром) помер директор школи, і мене перекидають туди директором. Школа там набагато більша. Знову доводиться організовувати педагогічний колектив. Мрії про наукову діяльність пригасають.

 

НАПЕРЕДОДНІ

Але мені поталанило: у Бориславі (а Борислав був не тільки райцентром – там були міськком і райком партії) секретарем міськкому партії став інженер-нафтовик, людина, яка мала якісь наукові амбіції, яка теж хотіла зайнятися наукою, але партія примусила його стати секретарем. Я дізнався про це, пішов до того секретаря і кажу: "Слухайте, вам покалічили наукову кар'єру – то чому ви мене не відпускаєте?" – "Нема вам заміни". – "Я підготую людину, яка мене замінить". Він дав згоду, я відбув півроку в Підбужі і поїхав у Львів, думаючи, що буду займатися тільки наукою. А тоді організовувалася перша в Радянському Союзі лабораторія промислової психології, яка називалася "Науково-практична лабораторія психології і фізіології праці". Її керівником був Ярослав Цурковський – людина, яка мала у тій справі певний досвід. Він ще в 20-х – на початку 30-х років займався психотехнікою, що згодом була розкритикована радянською владою.

Я приїхав до Львова в березні 1961 року, почав працювати в лабораторії і запізнався з настроями у Львові. А ті настрої були пов'язані з політичною відлигою. 1961 – 1963 роки, я би сказав, були піком псевдодемократизації у хрущовському варіянті. Зустрічі з інтеліґенцією Львова переконали мене, що знову треба відкласти свої наукові аспірації і взятися за набагато важливіші, ніж наука, справи – пробувати відродити українське в Україні, відродити українство і думати, як українському народові вискочити з тих лещат, у яких він опинився.

 

ПОЧАТОК ШІСТДЕСЯТНИЦТВА

Десь, мабуть, у квітні 1962 року до Львова приїздить група молодих київських письменників – Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба і, як ми завжди говорили, "примкнувший к ним" Дмитро Павличко, оскільки він був галичанином і виїхав до Києва спочатку як аспірант, але відразу поринув у мистецьке життя. Цей приїзд справив на нас надзвичайне враження. Ми побачили молодих людей (а Драчеві тоді було всього 26 років), які сповнені величезної жаги відродити українство в Україні. Їхні вірші наелектризовували аудиторію. Я сидів за спиною письменника Антона Шмигельського. Він свого часу був у "Сільробі" і всіляко підтримував радянську владу, не звертаючи уваги на те, що вона робила. Шмигельський сидів у першому ряді, і коли ті хлопці виступали в університеті, Шмигельський каже: "Та що вони говорять? То мухи-одноденки. Скоро вони видохнуться".

Тоді я піднімаю руку і прошу дати мені слово. А вечір вів Ростислав Братунь, уже відомий письменник, поет: "Тут Горинь буде виступати. А є ще другий Горинь – можливо, і другий Горинь виступить?" Кажу: "Я хотів сказати, що ми є свідками народження нових настроїв в українській літературі. Є тут люди, які говорять, що ці молоді українські поети – мухи-одноденки. Але хочу вам сказати, що в літературу приходить нова сила, і це не мухи-одноденки – це назавжди!" Була буря оплесків.

Того вечора я вперше зустрівся з Іваном Дзюбою. А він перед тим, у 1959 році, опублікував у журналі "Вітчизна" мою першу статтю. Ми не були особисто знайомі – тільки листувалися. Я поговорив із Дзюбою, і тут ми зійшлися.

З того часу почалося те, що називається шістдесятництвом. З’являються цікаві статті. Перша така стаття, яка була спрямована проти політики Комуністичної партії – написав її хтось із Кубані – "Думки і роздуми збентеженого читача". Читач був збентежений русифікацією.

Емоційні настрої в тих статтях наростали в напрямку від якихось загальногуманістичних принципів до різкої критики імперської політики Комуністичної партії. Якщо в 1962 році це були "Думки і роздуми збентеженого читача", то в 1964 році була стаття у зв'язку з підпалом бібліотеки Академії Наук "З приводу процесу над Погружальським", яку, либонь, написав Євген Сверстюк. А потім була ще гостріша стаття – "Українська освіта в шовіністичному зашморзі". До неї мала причетність Євгенія Кузнєцова. Вона дала матеріали Міністерства освіти про русифікацію української освіти. Її в 1965 році засудили до п'яти років ув’язнення. Вона відбула їх і через рік-два померла. Це була дуже дивна смерть, але про це ніхто не пише. Її дуже високо оцінили: 5 років – то було одне з найтяжчих покарань. Тоді тільки двоє на Україні мали 6 років – я і Михайло Масютко, по 5 років мали Панас Заливаха і Кузнєцова. Інші 3 – 4, Богдан мав 3, Михайло Осадчий – 2, а Зваричевська – лише 1 рік. Начальник КГБ УРСР ґенерал-полковник Нікітченко був лібералом. Уже через кілька років нікого не засуджували на 3 роки – то тільки нам так повезло.

  Я в цій справі взяв активну участь. Хоч відбувалися різні наукові конференції, був Міжнародний з'їзд психологів у Ленінґраді, де я виступив з доповіддю, публікував статті з психології в Москві, в Києві, але головне – то був, без сумніву, рух опору. Ми організували друк статей. Були в нас друкарські машинки. За нами гебисти постійно слідкували. Ми відчували і дуже добре знали, що нас можуть посадити.

 

ТРИ ІВАНИ – СВІТЛИЧНИЙ, ДЗЮБА, ДРАЧ. РІК 1962

Хочу звернути увагу ще на одну особу. Це Іван Світличний. Знаєте, мене дуже цікавило, як приходили до руху опору люди, які народилися на Наддніпрянщині. Коли я познайомився з Дзюбою – ми відразу перейшли на "ти". Я кажу: "Іване, ти мені скажи, як ти – хлопець, який закінчив російський відділ Сталінського педінституту, поступив в аспірантуру, почав писати дисертацію про Маяковського – як ти то все покинув?» Я запитав, як він подолав стереотипи шкільного і вузівського комуністичного виховання і перейшов до гострої антикомуністичної літературної критики? А він каже: "Дуже на мене вплинули листи Бориса Грінченка". Мене постійно цікавили витоки нонконформізму. Виявляється, у кожного були свої.

І ось у 1962 приїздить Іван Світличний. Зі Світличним та Дзюбою я мав багато зустрічей – і сам, і разом з братом Богданом. Дзюба одружився на галичанці. Це була цікава тенденція: на галичанках одружилися ще й Драч та Вінграновський. Ми вважали, що це своєрідний прояв подолання певної недовіри і підозрілості між населенням Наддніпрянської і Західної України, яке розпалювала імперська пропаганда.

Це форма конкретизації контактів Сходу і Заходу. Я, виступаючи на якомусь вечорі, сказав, що це не нова тенденція, бо її розпочав ще Іван Франко, одружившись на киянці Ользі Хоружинській.

Отож влітку 1962 року я познайомився зі Світличним і мав дуже серйозну розмову – що нам робити. Гадаю, такої серйозної розмови я не мав ні з ким із наддніпрянців. Була розмова і з Дзюбою. Він сказав: "А ти знаєш що – треба б написати теоретичне обґрунтування того стану речей, який є, і що треба робити далі". Дзюба ще в 1962 році задумував те, що з’явилося в 1965 – "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Я розмовляв зі Світличним.

Весняне повітря п’янило нас. Ми з перших днів, не знаючи один одного, починаємо відверто говорити зовсім антидержавні, зовсім антикомуністичні речі. Десь зник страх, десь зникла перестраховка. Не зможу відновити тих розмов, але ми відразу говорили на "ти" і відразу висловлювали дуже гострі думки.

Отже, коли ми зустрілися зі Світличним (не пам’ятаю, чи був при цьому Богдан), – я поставив питання, що далі робити. А він: "А ти як думаєш?" – Відповідаю: "Є досвід УПА, є досвід ОУН – підпілля". А Світличний каже: "Знаєш, підпілля, по-перше, охопить дуже мале коло людей і не буде мати виходу на широкі маси українського народу". Тому він запропонував іти з відкритим забралом: ми повинні проголошувати свої ідеї відверто. Можливо, ті ідеї не будуть виголошені на всі сто відсотків – десь будуть елементи конформізму, але краще так, через те що за той час ми охопимо велику кількість людей. Світличний порекомендував створити якісь структури, через які можна було би пропагувати наші ідеї. Він згадав: "Он, дивися, Лесь Танюк створив Клуб творчої молоді. Уже є клуби в Києві, у Харкові, у Дніпропетровську, створюється у Львові. Через клуби ми зможемо пропагувати наші ідеї". Я кажу: "Це мені нагадує сімдесяті роки минулого століття, народників. Я піду в бібліотеку, пошукаю матеріали про народників. Бо різниця між царською охранкою і комуністичним КГБ невелика – та ж практика і досвід один і той же".

Я пішов у бібліотеку. Мені вдалося знайти кілька збірників праць, слідчих і судових справ людей, які брали участь у народницькому русі сімдесятих років. Був час, коли народники теж ішли в народ. Проте були різні форми роботи. Але їхні організації існували недовго. Згодом вони почали вести пропаганду підпільно, бо виявилося, що за тоталітарного режиму вести леґальну антидержавну роботу неможливо. Адже час їхньої діяльності був короткий – 2-3 роки – і арешт.

Переглянувши судові справи, я поїхав до Києва і розповів це Світличному. Арифметика проста. Якщо в діях кагебистів спрацює досвід царського жандармського управління, то нас братимуть у 1964-65 роках. 1962 + 2 = 1964, 1962 + 3 = 1965". А Іван на це відповів: "То крутімо колеса!"

Отже, ми були свідомі того, що довго не протягнемо. І справді, моє передбачення було унікально точним: через два роки, в 1964, приїжджає з Києва Іван Драч і каже: "Михайле! Я розмовляв з полковником КГБ і він сказав, що вас будуть брати".

 

САМВИДАВ

Ну, ми поховали все, приготувалися: будуть обшуки, будуть брати. Дружина моя, Ольга Мацелюх, ще студенткою була ув’язнена на 25 років (відсиділа 4), то для неї це не було дивним. У нашій сім'ї не було конфліктів через те, що я зайнявся політикою, що можу залишити її саму з дитиною. У нас не було тих проблем.

Я почекав-почекав місяців зо два, зо три – не беруть! Давайте знову робити те саме. Але в жовтні 1964 року прийшов до влади Брежнєв. Похолоднішало, відлига минала. Кількох людей з нашого оточення викликали в КГБ і попередили, що посадять: "Перестаньте". Мене жодного разу ніхто не викликав.

Через 10 місяців нас заарештували. Засудили і відправили в концтабори – всього 20 чоловік. А затриманих, перебували під слідством десь біля 100. Так закінчився перший період шістдесятих років.

В.Овсієнко: Але що ви конкретного робили?

М.Горинь: Перше, що ми робили – проводили вечори, дискусії з національного питання, створювали Клуби творчої молоді.

Друге – організовували концерти. Пам’ятаю, як прекрасно декламував Шевченка Андрій Козак. Він створював пречудові композиції з використанням Шевченкового “Кавказу” так, що всі розуміли: це проти Російської імперії. Чудові були Шевченківські вечори. На них збиралося багато людей у Львові, ми виїжджали з ними в райони.

Третє – друкували на машинці і в фотокопіях матеріали, статті, вірші і поширювали серед людей. Ми поширювали не тільки статті, а й вірші Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Бориса Мамайсура, російських поетів теж. Ця видавнича діяльність була дуже об'ємною і пов'язана зі значними витратами на папір.

Четверте – вечори зустрічей з працівниками різних вищих навчальних закладів. От зібралися на квартирі чоловік 20 викладачів і студентів торговельного інституту. Я там виступав із доповіддю про політичну ситуацію в Україні.

Але найважливішим було друкування на машинках статей і поширення їх серед людей. А ще їх перефотоґрафовування. Принцип був такий. Ось, скажімо, ми перефотоґрафували книжечку "Вивід прав України", видану за кордоном, і зробили товсті книжечки з фотокопій. Я передав до Івано-Франківська Валентинові Морозу фотоплівку і сказав: "Ти повинен зробити 5 копій – чотири залишаєш собі, а одну копію віддаєш мені для того, щоб далі поширювати".

Ця робота займала багато часу. Це робило багато людей у багатьох установах. Треба було все це організувати.

Таким було шістдесятництво: клуби творчої молоді, вечори Шевченка у Львові, у Києві – походи до пам’ятника Шевченкові 22 травня та праця наших талановитих публіцистів, статті яких піднімали температуру настроїв українства по обидва береги Збруча.

 

ЧОРНОВІЛ 

У той час у Львові був Вячеслав Чорновіл. Він то працював секретарем комсомольської організації на будівництві Київської ГЕС, то практикував на телестудії і довший час перебував у Львові, особливо після одруження. Ми мали постійні контакти. Хочу вам сказати, що Чорновіл як організатор, Чорновіл як редактор – унікальна особистість. Він був невичерпним продуцентом нових ідей. І не тільки в журналістиці. (Пізніше, у кінці 80-х років, окрім «Українського вісника», спецвипусків УВ, листка прес-служби УГС, він був ініціатором створення перших антиімперських організацій. Ну, міг викликати гострі дискусії, суперечки, але вміти організувати роботу, підібрати людей – я не знаходив більше таких людей, як Чорновіл.)

1964 року приїздить Чорновіл із Києва і каже: "Михайле, нам потрібно зустрітися". Ми виїжджаємо за межі Львова, де тепер етнографічний музей просто неба. Він привіз із Києва статтю "Шляхи і завдання українського визвольного руху. Короткі тези для обговорення". Я не знав тоді, хто її написав. Тепер знаємо, що це був Євген Пронюк, може, ще з кимось. Це був проект чи проспект майбутньої проґрами, де ставилося питання про утворення української незалежної держави. Я був захоплений статтею. Ми прочитали її, ходимо, обговорюємо. А ходимо отак довкола гори. Думаємо, щоб нас ніхто не зловив. Кругла гора, поросла лісом. Як стіжок сіна. Дивимося – раптом вискакує на самий вершечок – хоч то ліс – якась молода дівчина, оглядається так. Ми привели за собою хвоста! Кажу: "Славку, все – нас зафіксували".

КІНЕЦЬ «ВІДЛИГИ»

Це був 1964 рік. Ми надрукували ту статтю "Шляхи і завдання…". ту статтю, поширили. Вона власне була початком нового етапу політичної діяльності шістдесятників. До того ми мали статті з критикою режиму, як-от "З приводу процесу над Погружальським" чи "Українська освіта в шовіністичному зашморзі". Але то була критика, а ось ставити питання, що далі робити, куди ми йдемо – то стаття "Шляхи і завдання українського визвольного руху" давала на це відповідь.

Я розумів, що ми вже входимо в гостру конфронтацію зі владою. Цю статтю ми поширювали у вузькому колі для обговорення, щоб потім можна було зібратися і остаточно сформувати проґраму. Отже, перша моя розмова про це була з Чорноволом. Він цю ідею підтримував.

Та ми не встигли зібратися. У 1965 році я кажу своїй дружині: "Олю, я далі так не можу". Я був виснажений до краю. Кандидатські екзамени, дисертація, праця в лабораторії, створення другої лабораторії… Я працював на заводі автонавантажувачів і одночасно організовував лабораторію на залізниці. Я їздив у кабіні електровоза, щоб зібрати спостережувальний матеріал. Ви ж розумієте, як робиться наука? Є експериментальні дані, але є спостереження. Ти їдеш із машиністом електровоза чи тепловоза, скажімо, зі Львова до Шепетівки і безпосередньо спостерігаєш за ним, фотоґрафуєш його – і маєш дуже цікавий матеріал із психології праці машиніста. Я це все робив. Мій робочий мій день був такий: до четвертої години я працюю на заводі автонавантажувачів, роблю дослідження робітників, з четвертої до сьомої я працюю на залізниці і роблю там дослідження. Крім того, ми самі в майстерні виготовляли наші апарати. Після сьомої йду в бібліотеку Академії Наук і готуюся до екзаменів, щось там пишу.

Виснаження було крайнє. Я кажу: "Олю, хоч на два тижні поїдемо кудись". Грошей, звичайно, у нас не було, бо гроші йшли на друкарський папір, на машинки. Розумієте, кожного разу потрібно було відкладати певну суму з зарплати на ці справи. А зарплата в нас була невисока: я мав 140 крб., чи 100-150, а дружина 60-70. Так що на сім'ю 200, відірвати від них 30-40 крб. було, знаєте, досить складно.

 

“НАРАДА У ВЕРХАХ”

Кажу: "Поїдемо відпочити". Поїхали відпочити в Феодосію, де жив наш добрий знайомий Масютко Михайло. А погода була дуже погана – вітри страшні, купатися в морі було неможливо, сидіти на березі і мерзнути – теж. А кажуть, що в Коктебелі, за 30 км від Феодосії, є курорт для Спілки письменників СРСР. Там морська затока, з обох сторін високі гори, а в тій затоці тихо, ніякого вітру, там можна купатися й відпочити. Ну, домовилися, сідаємо на автобус, 30 км – то не так далеко.

Приїжджаємо в Коктебель – хтось мені повідомляє, що там відпочиває Дмитро Павличко. Ми не пішли на море, а почали шукати Павличка. Прийшли в той Будинок відпочинку Спілки письменників. То огороджена велика територія з такими маленькими будиночками на дві кімнатки. То для сім'ї. Тих будиночків – як грибів! Виявилося, що там є Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Іван Драч.

Ми поговорили. За другої зустрічі я кажу їм: "Ви знаєте що, хлопці? Я їду оце в Коктебель, а зі мною кожного разу їде якийсь чоловік – високий, кремезний, з наплечником. У мене таке враження, чи не є то кагебістська креатура". Хтось із них каже: "То вже манія переслідування, ти вже захворів".

Пішли ми в гори. Я розповідаю їм статтю Хрущова про смерть Сталіна в перекладі на російську мову з французького журналу "Парі матч" з розповіддю Хрущова. Ми її поширювали. Детальна, правдива розповідь.

А коли я вдруге приїхав і кажу: "Хлопці, у мене таке враження, що той чоловік, який їде зі мною – кагебіст". Вони мені повторили, що то манія переслідування. Пішли в гори Кара-Даг. Така велика гора і крутий берег стометрової висоти над морем. Стоїмо над тою кручею, в голові паморочиться. Аж дивимося – великий кущ дикої троянди, у діаметрі, може, метр. Підходимо ближче – під тим кущем троянди мій знайомий з наплечником, а з наплечника стирчить антена. Я кажу: "Ну що, хлопці – манія?" Павличка як підмінило – він злякався. Він мав справу з кагебістами, його колись тягали. Отож зрозумів, що це означає.

Але тут закінчується моє перебування в Криму, бо я взяв із собою тільки 70 рублів, а ще 70 рублів залишив у хаті – потім кагебісти їх украли, ми залишилися без копійки. Так ось, кажу Павличкові: "Дмитре, ти їдеш машиною до Києва. У мене грошей майже нема – тільки на квитки і один рубль, щоб можна було купити шматок хліба на дорогу, більше нічого нема. Візьми нас до Києва – ти з дружиною та нас двоє. А з Києва я вже доберуся до Львова". Дмитро каже: "Якщо ти вийдеш на трасу, то я тебе візьму". Через якісь там причини мені не вдалося поїхати з Павличком до Києва.

Я кажу: "Знаєш, жінка, як їде, то завжди бере з собою валізку – набирає того шмаття, нікому не потрібного, та й я книжок набрав із собою, то мені буде тяжко. Я не вийду. Якщо схочеш, то приїдь – від шосе до помешкання Масютка якихось півтора-два кілометри. Приїжджай машиною, ми сядемо й поїдемо. Якщо не приїдеш – значить, не приїдеш”. Дмитро не приїхав.

 

ПЕРШИЙ АРЕШТ

Уже в Феодосії встановилася добра погода, хотілося б іще побути, а грошей нема. Ми вийшли на море, розстелили коц. Оля пішла плавати, а я став збоку. Дивлюся – йде якийсь чоловік, розстеляє біля нашого коца свій і лягає. Оля виходить із моря, я підходжу, лягаю. І той чоловік відразу: "Добрий день! Ви пані Оля?" (“Пані Оля” – в 1965 році!”). Вона каже: "Так". – "А ви знаєте, я був на засланні з вашими товаришками Ірою Стрільчик і Ґеною Павлюк". Почали говорити, він сказав, що його звати Ярослав. Він і прізвище назвав, але я запам'ятав. "Де ви зупинилися?" – "Ми зупинилися в Масютка". – "Я прийду до вас у гості".

Він прийшов, приніс коньяк. Масютко любив випити. П'ємо коньяк, розмовляємо. Не сподобався він мені. Я кажу Олі: "Він мені не подобається, він нав'язливий дуже". Питає: "Доки ви ще тут думаєте бути?" – "Ми завтра їдемо". – "Квитки маєте?" – "Ні, квитків не маємо, надіємось придбати на станції". А там у серпні поїзди йдуть через 10 хвилин, маса людей виїжджає з Криму. "Я піду з вами, я вам допоможу", – каже Ярослав. – "А ви залишаєтесь?" – "Ні, я свою дослідну роботу зробив і сьогодні літаком вилітаю до Львова". Тобто на другий день вилітає до Львова.

Приходимо на вокзал. Та хто тебе візьме? Все переповнене! Кидаємося до вагонів – нема. Приходить, може, другий-третій поїзд. Ярослав підходить до одного вагону і, бачу, показує якусь книжечку. Це я зауважив. А він стояв до мене спиною і не зауважив, що я бачу. Ярослав махає нам рукою: "Я влаштував ваші справи". Але квитків у нас нема. Питаю в того провідника, яка найближча станція. “П'ятихатки” То вже за межами Криму. "Добре, купите нам квиток?" Я даю йому гроші, але квиток уже дешевший, бо до П’ятихаток ми приїхали задарма. Провідник приносить нам квитки, я хочу чимось віддячити, а він категорично відмовився. Помістив нас у купе, в якому є чоловік років сорока з дитиною. Абсолютно нічого з нами не розмовляє.

Тоді я був контактабельний. Виходжу в коридор і дивлюся: ходить такий ну стовідсотковий галицький панок. Ви знаєте галичан 30-х років? То костюм, під піджаком обов'язково камізелька, обов'язково годинник-цибуля, закладений у кишеньку камізельки. Типовий галичанин. Такий круглий животик, обличчя кругленьке – як попик. Я почав із ним розмовляти. Ясно, що відразу почав критикувати радянську владу. Він мені підтакував. Оля каже: "Ну, ти дивний чоловік – ти до стовпа міг би заговорити".

Приїжджаємо до Красного – а це 40 км від Львова. Ага, ще були ми в Запоріжжі. Мали 1 рубль. Я був вражений багатством України, я був закоханий в Україну! Продають помідори по 5 копійок, а помідори отакі! Ми купили кілька кілограмів тих помідорів, півбуханця хліба, маємо трилітрового бутля вина, якого дав на дорогу Масютко. Є що їсти – помідори і хліб. Дружина починає збирати речі у валізку. Раптом заходить у купе якийсь чоловік. Не казав нічого, а швиденько сів. Я кажу: "А ви чого тут сіли? Ви бачите, що це купе зайняте. Що вам треба? Жінка готується до виходу – ану забирайтеся з купе!" Це майже дослівно. Він вискочив. Але за хвилину відчиняються двері і заходить уже четверо людей на чолі з капітаном міліції. Або два, або три міліціонери і, як звичайно, один у цивільному. Представляється, питає моє прізвище і каже: “Ви затримані. Збирайтеся, поїдемо до Львова для з'ясування ситуації”. Моє обурення вони проігнорували. Але ще перед вигнанням першого візитера я встиг сказати дружині: "Олю, все!" Я зрозумів, що то був кагебіст.

Збираємося і виходимо. Люди заповнили весь коридор того вагона. Я кричу: "Шановні, хто їде до Львова – повідомте, що я заарештований! Прізвище моє Горинь!" І називаю адреси – брата, ще якісь там.

Нас саджають у машину. Кагебісти любили бутафорію – беруть двох людей, чоловіка і жінку, а їде три машини. Перша машина їде порожня, в другій я, в третій дружина.

 

ОБШУК

Нас привозять до Львова і поміщують у КГБ. Відразу, не даючи опам'ятатися, кажуть, що поїдемо на обшук. Повезли мене одного, Олю не брали, Оля залишилася в тюрмі. Приходимо додому. Я був вражений. Коли їхали у Феодосію, то всю літературу поховали. А приходили хлопці (мали ключі) і нанесли мені тої літератури... Без сумніву, якби не було тієї літератури, я би почував себе на слідстві інакше. Я вважаю, кагебістам потрібно було мати “паровоза” в тій справі. Та оскільки в мене в хаті знайшли стільки літератури, то “паровозом” став я.

В.Овсієнко: Ви сказали "хлопці". Ви мали на увазі своїх хлопців чи кагебістів?

М.Горинь: Своїх хлопців, своїх. Зокрема, брата Богдана. Та була цікава деталь. У Житомирі в типоґрафії працював Анатолій Шевчук – брат Валерія Шевчука. Про це дізнався Богдан. Коли Анатолій працює в типоґрафії, то чи не можна дістати шрифт? Бо хтось із наших львівських типоґрафів сказав, що шрифт можна набрати в квадратову рамочку, зв'язати і робити відбитки. Це набагато швидше, ніж на друкарській машинці. То Богдан поїхав у Житомир і привіз кілька кілограмів того шрифту. Частина його була в Києві (Галя Севрук десь його сховала на Печерських схилах), а частину Богдан привіз до Львова. Я подумав собі, чи не покласти його у велику банку від кави, а зверху насипати кави? І воно спрацювало: не знайшли його.

Як розпочали обшук, я кинувся до схованих грошей – а грошей нема! Був серед них такий Батіщев. Він навчався зі мною в університеті. Я вже не пригадую як, але виявилося, що то Батіщев украв тих 70 рублів.

Було це 26 серпня 1965 року. Привезли мене до хати пообіді. Обшук тривав годин вісім, до пізньої ночі, може, до пізньої ночі, може, до першої години. Забрали мене в тюрму. Олю випустили.

 

СЛІДСТВО

Я відразу опинився в дуже складній ситуації – проти мене компромату було, скільки хочеш. Найгірше – "Шляхи і завдання українського визвольного руху".

Яка була моя поведінка під час слідства? Перші шість днів я взагалі відмовлявся з ними розмовляти. Коли мені кинули на стіл свідчення покійного Теодозія Старика й інші покази, то я зайняв таку позицію: "А тут нема нічого антирадянського! Критика радянської влади, але це не є порушення конституції, це не є боротьба за відокремлення України від Радянського Союзу". І так далі. "Але ви мали цю літературу?" – "Так, я мав". Не міг же я сказати, що мені її хтось приніс до хати. Тому я визнавав, що мав ту літературу, проте в ній нема нічого кримінального. "Ви давали її читати комусь?" – "Так, давав”.

Я вважаю, що коли стараєшся довести, що ти не сива кобила, – це абсолютно безперспективно. Я усвідомив це під кінець слідства. Тоді я зайняв жорстку позицію. На судовому процесі я виступив з останнім словом, де дав гостру критику політики Хрущова, Косигіна, Брежнєва.

Серед нас було багато таких людей, які думали, що їх можуть заарештувати. Але було багато людей мистецтва, політика їх не торкалася. Із киян був заарештований Іван Світличний, але не зачепили Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, багатьох інших.

Я би сказав, що шістдесятники були строкаті за світоглядом. І тактика була різна. Світогляд галичан був спрямований на побудову української незалежної держави. Багато наддніпрянців, у тому числі й Дзюба, були спрямовані на критику існуючого режиму і вдосконалення комуністичної державної машини. Отже, мета різна, підхід один. Вони це відчували.

У слідчій тюрмі – а ми там були вісім місяців до судового процесу – були ми наївні, як на наш вік. КГБ підсаджувало нам тих “насєдок”. Я ще надіявся, що можна сконтактуватися з іншими камерами. Нас виводили до умивальника – там було таке корито-умивальник, а під бруском того корита дірки. Я не знав, що дірки спеціально зроблені для таких, як ми. Я запихав туди записки і ніби намагався керувати слідчим процесом. Але то все потрапляло в руки слідства. Одного разу мене за це кинули до карцера.

Була одна дуже цікава пропозиція. Був такий кагебист Клим Євгенійович Гальський... Я вважаю, що то дуже розумна людина. Гадаю, найосвіченіша з усіх кагебистів Москви, Києва і Львова. Такої широко обізнаної з літературним процесом людини я не бачив ні серед кагебістів москвичів, ні серед киян. Він дуже добре знав літературу. Приходив час від часу на слідство. Мені навіть цікаво було з ним поговорити. Але я вже знав, що є "насєдки", знав, що я провалився, а вони використали мої намагання встановити контакти (більше ніхто з нас того не робив). Богдан пізніше розповідав (його заарештували того ж дня, що й мене), що одного разу його завели в кабінет до Гальського. Гальського нема, стоїть якийсь кагебист біля дошки і старанно вчиться писати моїм почерком.

В.Овсієнко: На дошці?

М.Горинь: Я так думаю. Деталі я забув, але Богдан це зауважив. Зайшов Гальський і закричав: "Ідіоти! Що ви робите!" Це вони дали йому можливість зрозуміти, що готується якась провокація.

Пред’являючи мені обвинувальний висновок після закінчення слідства, мене запитали, чи визнаю я себе винним. Я, як і інші, сказав, що визнаю себе винним частково. У фактичній частині, але не в кваліфікації моїх дій як антирадянських. Я вирішив виступити на суді.

В.Овсієнко: Ви у справі проходили один чи вас було декілька?

М.Горинь: Нас було багато, але нас потім поділили на групи. Зі мною залишився Михайло Осадчий, Мирослава Зваричевська та Богдан Горинь. Четверо. Я старанно готувався до суду. Хотів дізнатися, як розпочалася наша справа. Приходив Гальський: "Що ви тут так вишукуєте, що ви докопуєтеся, звідки ростуть ноги?" А справа була з 17 томів. "Уже всі давно прочитали, підписали ту статтю – а ви ще й досі не прочитали?" – "Я не можу прочитати все за тиждень – кожний том має 300 сторінок. Я маю право ознайомлюватися зі справою, скільки мені треба”. Я зробив собі цілий томище виписок.

А починалася наша справа дуже просто. Ніби Мирослава Зваричевська прийшла в Бібліотеку Академії Наук УРСР і забула в книжці, яку здавала, якусь статтю. Альберт і Москаленко, дві працівниці Бібліотеки, написали заяву в КГБ про те, що вони знайшли в книжці антирадянський документ. Така була версія КГБ, щоб прикрити свою аґентуру, яка з нами працювала.

 

СУД

Я підготувався до виступу. Але коли почався судовий процес, то вони хочуть забрати всі мої виписки: не можна нічого з собою брати. "Як не можна нічого брати? А чому не можна брати своїх записок? Я ж буду себе захищати!" Вони хотіли дізнатися, що я понаписував. Бо коли мене виводили на прогулянку, то я все те брав із собою. "Чому ви берете з собою?" – "Тому, що то є мої записи". Вони намагалися забрати їх на прогулянці, хотіли забрати, коли везли на судовий процес – я не дав. Мій виступ теж був наперед написаний.

Першого чи другого дня я вирішив робити якось так, щоби не всі постраждали дуже. Я знав, що якщо я виступлю гостро з останнім словом, то мені додадуть 1-2 роки. Написав записку Богданові, Осадчому, Зваричевській. Був такий наглядач Іван – місцевий, галичанин. Судді пішли на обід, а нас тримали в “боксиках”. Це вузенька камера, де не можна навіть повернутися. Шириною якихось 50 см, довжиною, може, метр. Сидіння і більше нічого. Кажу Іванові, який мене охороняє: "Іване, слухай, ти міг би передати записку моєму братові?" А їх – Богдана, Зваричевську і Осадчого – вивели в іншу кімнату, тільки мене окремо тримають. Я так зрозумів, що мене готують “у царі”. "Ти міг би передати записку братові?" – "Передам". – "Іване, але я тебе прошу: якщо ти хочеш мене продати, краще не бери. Якщо ж візьмеш, то віддай братові, а не кагебістові". – "Передам". Я пишу записку приблизно так: "Богдане, я ризикую, але я буду виступати з останнім словом гостро". Не пригадую, чи я писав: "А вам не треба". Чи щось таке, не пригадую. І віддаю Іванові.

Повертаємося після перерви до зали засідань. Дивлюся – у прокурора якийсь такий папірець, ніби моя записка. Невже Іван це зробив? Прокурор урочисто встає (ще судове засідання не розпочалося) і каже: "Ну що, Горинь, ризикуєте? Горинь намагався передати записку своєму братові. Прошу записку долучити до справи". І передає судді. Ну, тоді я зрозумів, що все. Суд тривав, здається, 6 днів...

Усі відмовилися від останнього слова, а я хочу сказати. Починаю говорити – аудиторія здіймає шум. КГБ зібрало до зали людей з перукарні, яка була поруч з обласним судом, своїх людей – зовсім чужі нам, з нашого кола нікого нема. Коли я висловлював свою думку, вони шуміли і кричали. Потім суд пішов на нараду. Повернувся суд, суддя оголошує вирок, а вони кричать: "Мало! Мало!"

Нас виводять і садять у машину. І що є дуже цікаве – я не знав, що на суд приїхала автобусом група киян, що тут є Ліна Костенко, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська, Іван Дзюба, інші люди, що вони створюють певні труднощі судові. Не знав я й того, що їх розганяла міліція. Нас виводили з суду не через центральний вихід, а якимись манівцями, через офіцерську їдальню, що на зовсім іншій вулиці – Пекарській. Я побачив, що на стіні щось написано – але що ж ти прочитаєш? А то, кажуть, Ліна Костенко написала якогось вірша чи що там було.

 

ЕТАП

Засудили нас 18 квітня. Я вже спокійно зітхнув – 6 років. Я маю 6 років, Іван Гель – 3 роки, Богдан – 3, Осадчий – 2 роки, а Зваричевська рік. Навіть не рік – обмежилися відсидженим, усього 8 з лишком місяців. Я прийшов додому спокійний, але побачив, як різко змінилося ставлення до мене наглядачів.

В.Овсієнко: Додому – це в камеру, так?

М.Горинь: Ага, додому – то в камеру. Ставлення наглядачів змінилося – якась більша повага, людяність. Я подумав собі: ти диви – очевидно, вони навіть співчувають мені, вислухавши моє останнє слово? Мене одразу перевели в одиночку.

В.Овсієнко: А до суду скільки було в камері людей?

М.Горинь: Під час слідства зі мною був один – "насєдка". Але коли почався судовий процес, я вже був один. Чекаю на рішення Верховного Суду. Я ж подав касаційну скаргу.

Тоді трапився цікавий випадок. Молодий наглядач – хлопець низенького зросту, говорить чистою українською мовою – одного разу ввечері підходить до камери й каже: "Михайле Миколайовичу, чи не могли б ви мені написати кілька творів? Бо я поступаю в університет на юридичний факультет, писати не вмію, а дуже хочеться вчитися. Я вам знайду теми, а ви напишіть, будь ласка". Я кажу: "Козаче, мені тем не потрібно – я працював у школі, теми стандартні. Я тобі напишу на всі теми, які можуть бути, але ти тільки принеси мені книжки з російської літератури, бо я не викладав російську. А з української я тобі й так напишу. Але єдине я тебе прошу: перепиши грамотно, щоб ти не помилився. Якщо перепишеш грамотно, не пропустиш жодної коми чи букви – тобі буде "п'ятірка", це я тобі ґарантую". – "Добре. То не треба мені шукати тем?" – "Не шукай – принось мені паперу, чорнило щоб я тут мав, і я тобі напишу".

Я щодня писав йому по кілька творів – по 3-4, залежно від настрою. Заочники складають екзамени раніше, не в серпні. І от одного разу він приходить і каже: "Михайле Миколайовичу, я дістав "п'ятірку"!" – "А я ж тобі казав!" Потім за російський твір – знов "п'ятірку"!. Кажу: "От бачиш! А тепер ти мені поможи". – "А що таке?" – "Піди до моєї дружини і скажи їй, коли мене будуть вивозити. Я хотів би ще раз її побачити". – "Добре". – "Але май на увазі, що ваші хлопці стережуть нашу хату, там є аґентура. Якщо ти попадешся, то не тільки в університет – ти роботи цієї не будеш бачити! Будь дуже обережний!" – "Добре".

Минуло не дуже багато часу. Якось уночі відчиняються двері, заходить той наглядач і несе оттакої висоти рюкзак, десь сантиметрів 80-90. Я підняв – півцентнера! Кажу: "Чи ти дурний? Як я то потягну з собою? Ти бачив дружину?" – "Бачив". – "То вона тобі передала?" – "Вона". – "Коли мене вивозять?" – "Зараз". – "Як зараз?" – "О п'ятій годині". А це була, може, друга година ночі. Я почав передивлятися – Боже мій! А там був цукор – кілограмів 10. Шротів 10-15 штук, різні консерви. А насподі отакі четвертини, 35 на 35, сала може, з 15 штук. В одній четвертині щонайменше 2 кг... І справді, о 5 годині під'їхав воронок, мене повезли на вокзал... Власне, не на вокзал, а туди, де формувався зеківський вагон, “столипін”, десь кілометрів за шість від Львова. Виходжу з воронка – моя дружина! (Згодом дружина так само проводжала Опанаса Заливаху. Надіялась побачити брата Богдана. Але його повезли в Житомир іншим поїздом).

В.Овсієнко: То він їй сказав?

М.Горинь: Сказав, той цікавий хлопчина. Моя дружина через конвой кидає квіти, тиснеться, цілуємося, обнімаємося... Я був захоплений: ти дивись, яка дитина! Як він це зробив! Удвох з Осадчим їдемо до Мордовії.

В.Овсієнко: Вас у “столипіні” тримають у "трійнику" чи де?

М.Горинь: Ні, їдемо разом зі злодіями. У тому купе 15-20 чоловік. Везли з нами одного чоловіка з Рогатинщини. Він засуджений на 15 років за участь у підпільній організації ОУН. Був старостою за німецької окупації десь на Вінниччині. Його туди послала ОУН, щоб створював підпілля. Питаю, чому його заарештували так пізно? А він був секретарем Рогатинського райвиконкому. Знали про нього, але тримали до часу. Бо вони судили як – щоб підтримувати температуру в суспільстві. Кагебісти – хитрі люди! Не всіх одразу садили, щоб відбулося і затихло, а по два-три чоловіка кожного року. Щоб підтримувати антинаціоналістичну, антиукраїнську температуру. Їхали ми з тим чоловіком.

Вразила мене Чорна гора, чи як вона називається?

В.Овсієнко: Холодна гора. В Харкові?

М.Горинь: Так, у Харкові, на Холодній Горі. Це тюрма. Завели нас в окремий коридор, відгороджений такими високими залізними ґратами, – і в камеру. Кажуть, що то камера смертників. Там було кілька таких камер. Волого – страшно! Посередині камери калюжа, сидить чоловік зігнувшись. Я йому кажу: "Добрий день!" Він не відповідає. Я його питаю, хто він такий – він нічого не каже. Сидів той чоловік, може, 3 – 4 години, поки його не забрали. Не сказав жодного слова. Як труп. Це мене дуже вразило.

Похворіли ми, бо там не було нар – отакі залізні плити, знаєте.

В.Овсієнко: Я там теж був, у 1974 році.

М.Горинь: Ви там теж були? Отакі рівні, такої ширини, як той стіл.

В.Овсієнко: То металевий лист.

М.Горинь: Металевий лист, так. Не бляха, а лист такої товщини, може, кілька міліметрів.

А в дорозі вразила мене одна така, я би сказав, поетична картина. Десь це було під Лубнами, на Україні. Скошене сіно, в копицях, чайки над тими копицями кружляють. І біжить жінка – дуже гарна, такої чисто української породи жінка, кричить: "Тарасику, Тарасику, виглянь, виглянь!" Молода жінка, років, може, 35. А Тарасик навіть не обзивався. Я подумав: мама за сином біжить...

А ще мене вразив березовий ліс у Мордовії. Я ніде не бачив березового лісу – то унікальна краса! Та "русская береза", знаєте... У нас є берези, але ліси в нас мішані. А щоб був суцільно березовий ліс – я не бачив. Це вперше я побачив кілька кілометрів лісу вздовж залізниці – і все береза! Я пригадав собі Шевченка: "Неначе ляля в льолі білій".

В.Овсієнко: Але ж із того "столипіна" нічого не видно. Хіба коли часом конвой відчинить верхнє вікно.

М.Горинь: Нам усе видно було. Дверей у тому купе нема – ґрати. Я бачив усе це.

 

МОРДОВІЯ. 11-Й КОНЦТАБІР

Приїхали ми в 11-й концтабір Мордовської АРСР. Привезли нас десь під обід. Ведуть у зону, а нас там уже чекає кілька людей. І першим, хто підходить до мене, є Василь Підгородецький: "То ви Горинь?" – "То я. А ви звідки знаєте?" – "Ходімо до Михайла Михайловича!"

Про Михайла Михайловича я дізнався вже під час слідства. “Насєдка” сидів зі мною після суду день чи два, щоб дати мені певну інформацію. Він казав: "Ви підете в концтабір, де сидить Михайло Сорока. Той Михайло Сорока був інтендантом в УПА". А Михайло Сорока ніколи не був інтендантом. Його не було на Україні, коли УПА діяла. Сорока все життя сидів у тюрмі, він не брав участі в повстанському русі. Його посадили в 1935 році, а випустили в 1949 році на кілька днів і знову посадили.

Ведуть нас, а назустріч іде чоловік – голова поголена, очі такі голубі, з кров'яними прожилками, і дуже втомлені очі. І йде він якось так дивно – так наче ті ноги є протезами. Так твердо йде, не дуже згинаючи ноги, і похитує головою. Але голова велика, очі втомлені. У майці – тоді можна було в майці ходити. Дивлюся: така статура – як збитий, як м'яч накачаний. Це я вже потім дізнався, що він був ґімнастом європейського класу. Ті кілька чоловік, що йшли з нами, привіталися. Я знав його сина Богдана. Ми привіталися. Вони приготувалися до зустрічі. Але що вони могли приготувати, коли я з собою таке везу? Я поставив на стіл продукти, яких вони не бачили багато років, бо тоді контактів з Україною не було.

І почалося табірне життя. Нам дали три дні, щоб ми освоїлися і придбали все, що там треба придбати. Нам з Михайлом Осадчим визначили місце в бараках, де маємо жити.

Пішли ми на роботу. Це був деревообробний цех. У ньому робилися якісь дуже простенькі дощечки. Робота не тяжка, можна було викроїти часу, щоби щось прочитати. У цеху наскладано заготовок і деталей – є де заховатися. То хлопці обкладали себе тими деталями і сиділи, як у криниці. Там і лягти можна було, півдня лежати, і тебе ніхто не знаходив. Не порівняти з тим, що було згодом.

 

ДОПОВІДЬ

Я кожного вечора розповідаю. Одна група двоє-троє, друга група двоє-троє. А ви добре знаєте ці прогулянкові стометрівки – з одного боку донощик, з другого боку донощик слухають вас. Я кажу: "Хлопці, то так не вийде, я не можу написати листа, я не можу прочитати ґазету. Давайте зробимо інакше: я прочитаю доповідь про політичне становище в Україні, але зберімо представників від громад. У концтаборі 1800 чи 1750 чоловік. Значить, від кожної національної громади по кілька людей. Зберіть десь у межах 80 чоловік".

Зібрали представників усіх громад – навіть одного татарина – чоловік 80 зібрали. Я наклав гору сала, шпротів, цукру – усього, що привіз. А хлопці заварили відро чаю, потім друге, третє. Хліба десь набрали і навіть капусти принесли велику мидницю. Усе то засіло на травичку таким великим колом у діаметрі, може, 10-15 метрів.

В.Овсієнко: Десь у неділю чи як?

М.Горинь: Ні, в будній день під вечір. Після роботи, сонце ще не сіло, бо ж літо. Я почав виступати. Відразу прийшли наглядачі. Ніхто нічого мені не сказав. Люди їли, запивали, а я говорив. Мабуть, серед наглядачів були й кагебісти – я ще мало кого знав. Вони вислухали доповідь, яка тривала годин дві, до години дев'ятої. Довго я говорив, відверто, забуваючи, що мене слухають і наглядачі. Я був наївний – думав, що коли я вже в таборі, то це вже все, ніхто мені більше нічого не зробить.

Були запитання. Серед росіян були Даніель і Синявский – вони майже одночасно з нами були заарештовані.

В.Овсієнко: У 1965 році, у вересні.

М.Горинь: Вони прибули етапом трошки раніше за нас. Ну, гарно люди повечеряли, я то все розповів і попросив: "А тепер я вас дуже прошу – я хочу написати листа додому. А ви те, що знаєте, своїм громадам перекажіть".

 

СОСНОВКА, ТАБІР № 1. ВЕЧІР ГРУШЕВСЬКОГО

Не знаю, скільки минуло часу, може місяць-півтора, може, два. Мене перекидають з 11-го в табір №1. А в цьому таборі, в основному, віруючі.

В.Овсієнко: Це село Сосновка?

М.Горинь: Так, так. Віруючих – усього чоловік 600. Але туди ж перекинули Валентина Мороза, тут є Михайло Масютко, Грицько Пришляк (керівник Служби Безпеки, двадцятип'ятирічник). Отже, є кілька політичних в'язнів.

Настає вересень 1966 року – сторіччя з дня народження Михайла Грушевського. Ми вирішили провести вечір, присвячений Грушевському – хто які матеріали мав. Головну доповідь робив Валентин. Я теж виступив, бо я вдома мав літературу про Грушевського, мав його «Історію України-Руси», але під час арешту то все забрали. Не минуло багато часу, як мені дають 15 діб карцеру за якусь дрібницю, навіть не пам'ятаю, за що.

 

ПОБАЧЕННЯ

Саме тоді приїздить моя дружина на побачення. Спочатку приїздить на 11-й. Їй кажуть, що мене перекинули в 1-й. Оля – унікальна жінка, я вам скажу. Бере валізку, з якою ще її брат Богдан Мацелюх повернувся з Воркути – дерев'яна валізка, зроблена столяром. Робить подвійне дно, і в тому подвійному дні ховає "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби і ще два десятки статей. А зверху кладе сало та інші продукти. Зрозуміло, що наглядачі не хочуть передати, але вона дає коньяк наглядачеві (а то якраз 7 листопада) і він виносить мені всю ту валізку.

В.Овсієнко: А ці тексти в якому вигляді – в машинописі?

М.Горинь: Машинописи, отакої товщини. Ви знаєте, скільки там накладено? Знаючи Олю, я після побачення йду в каптьорку, викидаю всі ті продукти. Дивлюся дно – так погано зроблено, що якби наглядачі порилися, то відразу виявили б. Я все те витягую і перекладаю у валізку свого колеґи, сусіда, бо знаю, що мене тепер будуть перевіряти.. А був такий Володимир Леонюк. Кажу йому: "Володку, то треба десь заховати". – "Як?" – "Ти знаєш що – треба перекинути в робочу зону". "Інтернаціоналізм" я лишаю. Там є вступне слово про наші арешти, а все інше перекидаємо в робочу зону. Як переносимо? В чоботях, бо коли вели на роботу й обшукували, то чобіт не знімали. Перекинули дещо в робочу в зону, а частина залишилася в житловій. Леонюк каже мені, що заховав решту в призьбі. У Мордовії волого, тому будинки будували на стовпах, а щоби під підлогу не віяли вітри, насипали великі призьби з глини. Глина була суха. Леонюк заховав усі ті статті в глину. А хтось іще десь заховав.

Прибігає до мене Влодко і каже: "Ти знаєш що – прийшли до нас єговісти і кажуть, що там, де вони ховають свою Біблію, знайшли наші матеріали – що з ними робити?”

Я освоївся трохи і вирішив, коли мене водили на роботу в другу зміну, прочитати "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Я працював до ранку. Вранці лягаю спати. У бараку в секції – один чоловік, партизан – такий зі срібними зубами, високий, стрункий мужчина. Думаю, я буду так читати, щоби він не дуже бачив. Але я й не дуже боявся. Основну частину машинопису я поклав під матрац сусідові про той випадок, якби часом вскочили мене обшукати, а сам узяв сторінок 17. Бачу, що той чоловік вийшов із бараку. Глянув я у вікно – пішов у напрямку штабу. Невже продавати? Та не може бути!

Я прочитав, може, 4 сторінки, вступ прочитав, і чую – страшний тупіт, біжать їх чоловік п'ять або шість прямо до бараку. Я маю в руках тих кільканадцять сторінок, а основний текст схований під матрац сусіда. Вбігають, забирають у мене текст, який я читав. Роблять обшук у всьому бараці і забирають повністю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби.

Власне, це була одна з головних причин моєї подальшої одіссеї, що я в таборі не міг загріти місця. Я був чи не єдиний чоловік, хто так скоро, навіть не за рік, заробив собі 15 діб карцеру, півроку БУРу і три роки тюрми. Чотири з лишком роки з шести провів я в камерах і тільки півтора року в таборі.

І коли вони все це забрали, то допитали Олю. Вони не питали мене, де я взяв, а питали її, чому вона привезла працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Інших матеріалів вони не знайшли. Оля погоріла на цьому – вона теж шалена жінка. Вона зізналася: "Це я привезла, тому що у вступі до тої роботи йшла мова про мого чоловіка". Вона, мовляв, хотіла показати мені, що, власне, нічого незаконного я не робив. Адже от і Дзюба критикує те ж саме, що мій чоловік критикував.

В.Овсієнко: Вона сказала тільки про цю працю? А про інші не говорила?

М.Горинь: Ні, ясна річ – вони її не питали. Мені відразу після того дали 15 діб, потім дали півроку БУРу, і коли я закінчив БУР, десь у квітні 1967 року нас перевезли в Озерне і послали на будівництво будинку для приїжджих.

 

WURST

М.М.Горинь: Тоді Оля знову приїхала на побачення. Приїхала на побачення – а побачення не дають. Тільки коротке, на 2 години. Очевидно, це пов'язано з тим, що вона попереднього разу передавала ті матеріали в зону. Приїхала разом з Раєю Морозовою, бо Мороз теж був з нами і теж відсидів півроку в БУРі. І хочуть вони нам щось передати – а як передати? Нас ведуть у робочу зону, де посередині села будується штаб. То десь метрів 500-600 від концтабору. Штаб теж огороджений колючим дротом – так, як нормальний концтабір, тільки там ще нічого нема. Нам туди привозять обід. Оля каже Раїсі: "Треба їм перекинути ковбасу. Отак: ти, Раю, дискометальниця – перекинь їм і скажеш".

А там так біля концтабору ліс був, попід лісом можна було підійти близько. "І скажеш йому, що ми перекинули Wurst – ковбасу по-німецькому”.

Вранці, годині о шостій, коли на будівництві ще не було охорони, прийшли вони на те місце. А там же їх ніхто не чіпає, бо то не зона, то вже в селі. Рая каже: "Я боюся. Я не кину". – "То давай я буду кидати". І Оля перекинула кілька кілограмів ковбаси в ту зону. Увечері ведуть нас з роботи в житлову зону. Дивлюся я – а так на відстані метрів 500 чи, може, 400 – Рая і Оля! Наближаються до концтабору. На вишці солдат стоїть і кричить, щоб не підходили, бо буде стріляти. А Рая кричить: "Михайле! Wurst! Wurst! Dort ist Wurst!" (“Там є ковбаса!”) Ну, прийшли ми на другий день на роботу. Мабуть, хтось із наглядачів зрозумів ту розмову, бо тої ковбаси там залишилося дуже мало. Вони пустили собаку, і собака багато забрала. Але кілька шматків таки залишилося. Отака історія.

Оля ніколи не мирилася з такою жорсткою ізоляцією чоловіка. І придумала ще один спосіб контактів зі мною. У 1966-67 році можна було отримувати з дому книжки для читання. Я щось там писав з приводу фрейдизму. То я попросив, щоб вона мені прислала книжки з психології, Фрейда зокрема. “Лекції з психоаналізу”. Одного разу вона мені в листі натякнула: "Уважно прочитай ту книжку – то дуже цікава книжка!" Ну, якщо написано "Уважно прочитай", то я почав крутити і вертіти її – нема нічого! Я тоді взяв бритвочку, розрізав на обкладинці верхню наклейку – нема нічого. Розрізав другу – нема нічого. Але ж, думаю, то недаром так Ольга пише. Я тоді вирвав корінець книжки. А там заклеєна якась наша стаття, яка ходила тоді по руках. Ну, думаю, Оля і це зуміла! Я знайшов щось дві такі статті. У листі повідомляв, що дуже гарний Фрейд. І процитував одне місце з тої статті, а не з Фрейда. Вона зрозуміла, що я дістав. Але в одній із книжок вона неохайно заклеїла корінець – він стирчав. Чи то клей такий був. Цензор, видаючи книгу, це зауважив, витягнув – а там стаття. "То от як ти робиш!" Ясно, що я відразу був нагороджений за це. Жартую, що то не я робив – жінку посадіть до карцеру, а не мене. Так що ми час від часу отримували літературу.

 

СТО ЛАТ

Потім мене знімають з будови і кажуть, що буду в зоні шити рукавиці. Три дні шию рукавиці. А я завжди об 11 годині робив руханку – я постійно і всюди робив руханку. Виходив Михайло Масютко і допомагав тим, що підкурював мене – я махав руками, а Масютко курив. Оскільки він хотів зі мною розмовляти, то підходив дуже близько.

Я кажу: "Михайле, ви вмієте розгадувати сни. Що це означає?" – "А що вам снилося?" – "Мені снився будинок, який не має даху, але є стеля, і я стою на тій стелі. У руках у мене великий двосічний меч. І мені треба пробитися в той будинок через стелю, а стеля з півкругляків – розрізаний кругляк наполовину. Я стою з тим мечем і знаю, що мечем я не проб'ю кругляка, який має 10 см товщини. Але у сні характер таки проявляється – хоч я знаю, що нічого не вийде, але треба робити так, ніби я знаю, що вийде. Я з усієї сили піднімаю той двосічний меч і – у цю стелю! А він пішов, як у масло, той меч. Я роблю дірку і зіскакую всередину. Михайле, що це значить?"

Каже: "Знаєте, Михайле, то щось погане, то не є добре".

А перед тим він відгадував сон. Сниться мені, що ми з Масютком сидимо в БУРі. Підходжу до камери, а на ній замок висячий. На тому висячому замку написано: “100 лат". Я вранці встаю і кажу литовцям і латишам: "Хлопці, чи то не ваша грошова одиниця?” А в зоні цілий букет націй. Вони кажуть: “Так, то латвійська грошова одиниця”. Я кажу Масюткові: "Михайле, ви розгадуєте сни – кажіть, що це означає?" А то квітень 1967 року. Масютко каже: "То зовсім зрозуміло: через сто днів буде амністія і нас випустять додому. Рахуємо з початку квітня: квітень, травень, червень, а в липні ми маємо бути вдома". – "Михайле, то недалеко до тих кучок листопадових!" – "То не має значення – якщо буде велика амністія, то наперед, щоб люди прийшли додому, перед кучками".

Минає точно 100 днів, Василю, день-у-день – 100 днів. На роботу, де ми шиємо рукавиці, приходить черговий штабу (з колишніх власівців) і каже: "Горинь, вас кличуть у штаб". Я приходжу в штаб...

В.Овсієнко: По амністію.

М.Горинь: По амністію. Відчиняю двері, дивлюся – за отаким столиком, як отой мій величиною, сидить аж троє, ледве втискаються. Столик накритий червоною скатертиною, посередині стоїть жінка – два мужчини чомусь сидять, а вона стоїть – і оголошує: "Заседание суда Зубово-Полянского района считается открытым. Слушается дело заключенного Горыня о проведении антисоветской агитации и пропаганды".

Я кажу дослівно так: "Яке дєло? Ви мені не дали акту звинувачення, я не читав акту звинувачення, я не приготувався до захисту, я не запросив собі адвоката – то я не хочу цього слухати, це  є насильство, я йду геть!" Забираюся і виходжу. Але тут мені скручують руки – так крутять, що аж тріщить. Наглядачі штовхають мене до столу, що мало я носа не розбив, зігнувшись. Ніякої справи, ніхто нічого не слухав... Суддя почала ще раз читати: за те, що проводив антирадянську агітацію, поширював літературу, агітував у антирадянському дусі в'язнів, засудити Гориня на три роки Володимирської тюрми. Дослівно сказала: Володимирської тюрми. І – "Отправить в этап немедленно."

В.Овсієнко: Швидка розправа.

М.Горинь: Ну, я вийшов, а в коридорі чекає Мороз: "Що таке?" Кажу, що там дають подарунки. Він так подивився на мене і зайшов. Він мав тільки 4 роки ув’язнення, а два вже відсидів, з 1965 по 1967 рік. Значить, йому залишилося тільки два роки. Вийшов Мороз – чекає Масютко. Питається Масютко Мороза – а вони не зовсім добре контактували – що там було. А той каже: “Йдіть, пане, вам там дадуть подарунок”.

В.Овсієнко: Морозові до кінця терміну дали тюрму?

М.Горинь: До кінця терміну. А Масютко, як і я, мав 6 років, то і йому три. Отак ми й поїхали до Володимира.

 

ВОЛОДИМИРСЬКИЙ ЦЕНТРАЛ

Повезли нас разом, але розмістили окремо. Мене посадили з таким Суворовим. А коли мене везли до Володимира, то хлопці встигли дати мені щось 2 кг меду, 2 кг цукру – моментально зібрали. Знаєте, як то в'язні роблять: поки я переодягався, вже все було готове. У камері були з тим Суворовим гострі конфлікти. Я думаю: хоч він злодій, що став політичним (знаєте, як злодії роблять: посваряться між собою і “зіскакують” у політичні), та воно вже сидить стільки років... Я його почастував. Після того була в нас гостра розмова, бо ваін не хотів підтримувати чистоту в камері.

Скінчився той карантин – три тижні, на якому вам дають щодень 980 кілокалорій. Кидають на другий корпус – так званий єкатерининський старий корпус. Величезні камери, по 16 чоловік у камері. Стеля куполом, величезні вікна, багато повітря, нари стоять отак до вікон, а вікна мають, може, два і півметра, дуже світло. А між нарами і другою стіною ширина проходу, може, два з лишком метри, де можна проходжуватися. Оскільки камера має довжиною, може 8 метрів, то двоє людей легко ходять, щоб розім'ятися.

Там були представники практично всіх національностей. До речі, з українців Святослав Караванський, Іван Кандиба. Левка Лук'яненка з нами в цій камері не було... Був ще хтось із наших. А також литовець Юстас Гімбутас, черкес Асланов, що трагічно закінчив. Щось із ним сталося, що він оголосив смертельну голодівку. Я не можу навіть сказати, чому, але він витримував її свято. Суха голодівка. На шостий день від нього було чути такий запах, ніби тліє вата... Не гнилизною, а ніби вата тліє. Шостого дня його забрали. Лікар сказав, що врятувати його вже неможливо.

Нас було багато, але саме за таких обставинах виникають усілякі ідеї. Ленінградець Огурцов проповідував панросійські ідеї, що Росія буде правити на всіх чотирьох океанах. Ми з ним проводили дискусії.

Святослав Караванський дуже хотів передати на волю інформацію. Йому вдалося передати одну заяву. Його дружина Ніна Строката – викладачка Одеського університету, біолог, кандидат наук. Ніна, отримавши інформацію, поїхала до Москви, дала прес-конференцію для іноземних журналістів. Інформація пішла по цілому світу. Приїхала Ніна вдруге на побачення. Славко каже: "Я хочу передати Ніні заяву від нас усіх про те, що тут уже 20 років знаходиться Меншаґін  – єдиний свідок катинської трагедії, свідок Катині". Про те нам розповіли кримінальники, які працювали в перукарні і в лазні. А потім про це нам сказала Катерина Зарицька, яку ми побачили через вікно, коли її в лазню водили.

Я єдиний виступив проти. Знаєте, у кожного свій досвід. Я кажу: "Славку, не можна того робити. Один раз ви так зробили, вдруге ніякий розумний конспіратор того самого не робить. Адже тут сидить крупний інтелектуальний центр, він розбере всі можливі варіанти, як ви змогли передати заяву. Вони з’ясують, як це зроблено. То не така велика операція".

А як він першого разу зробив? Ми у Володимирському централі мали цілу повінь журналів. З Європи нам присилали журнали – ми не знали, хто присилає. Я мав 17 журналів, окрім ґазет – ви собі можете уявити? "Зариси філософічні", "Zeitschrift fur Philosophie", “Зошити філософські” німецькою мовою, "Політика" сербською мовою, "Політика" польською мовою, "Zycie literacke" польською мовою. Дві чеські ґазети, ота центральна ґазета...

В.Овсієнко: уде право"?

М.Горинь: уде право". Що відбувалося в Чехословаччині, я краще знав, ніж моя дружина, яка приїхала на побачення.

В.Овсієнко: Доки це вони вам так потурали?

М.Горинь: Я зараз скажу, доки. Отже, що Святослав зробив? Оскільки ми мали стільки журналів, то він підбирав обкладинку, яка була подібна до брунатного кольору, у який помальовані тюремні лавки. Він у ту обкладинку вклав свою заяву, заклеїв її хлібом. Коли наглядач привів його в кімнату побачень і вийшов за Ніною, він через стіл поклав на Нінину лавку заяву. Наші жінки знали, що ми все щось вигадували. Ніна забрала заяву, ніхто її не обшукував, бо ніхто того не побачив. Один раз це вдалося прекрасно. Вдруге – я був категорично проти. То була капітальна помилка Караванського.

В.Овсієнко: А тоді кімната побачень як була облаштована?

М.Горинь: Мене заводять і садять зліва від дверей, а дружину справа. Нас розділяє широкий стіл.

В.Овсієнко: А шкляної перегородки не було?

М.Горинь: Не було, то потім установили. Але стіл був широкий – метр п'ятдесят – метр шістдесят, так що треба було падати на стіл, щоб досягнути другу лавку. Але Святослав високий, дістав.

Цього ж разу завів його наглядач. Він поклав записку на лавку. Заводять Ніну. Але попереду йде наглядач, за ним Ніна. За Ніною другий наглядач. Наглядач бере ту заяву, кладе собі в кишеню. Спокійно. Святослав побачив, що прогорів, і випалює: "Ніно, тут сидить Меншаґін – єдиний свідок катинської трагедії! Передай Сахарову". Його за шиворот – і в камеру. В окрему камеру. Через два дні судять і дають додатково вісім років тюремного режиму. Він уже мав 25 за вироком 1945 року, але він трохи погуляв на волі. Йому відраховують від того часу, коли в 1965 його повернули досиджувати 25-літній термін. У 1967 році він мав ще сидіти, по-моєму, 4 роки. То йому до тих 4 додають ще 8.

 

ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО

Нам хотілося вискочити поза межі можливого. Не знаю, чи ви це відчували, але в мене постійно був потяг вирватися за межі отих мурів, дати про себе якусь звістку. Тож коли одного разу політв’язні запротестували проти борщу, в якому були черв'яки, то нас порозкидали в різні корпуси. Українців – це Кандиба, Лук'яненко і я, деколи й Красівський – нас кинули на лікарняний корпус, але в підвал. Жахливий корпус. Чи то там був грибок, чи що. Тільки принесуть хліб – до вечора він уже покрився цвіллю, вже їсти не можна. А сушити нема де. То влітку ми свій хліб на прогулянку брали і він трішки підсушувався на осонні. Або ж треба було з'їдати всю пайку за раз, напихати той живіт, а вже другий-третій раз їсти без хліба.

Будучи в цій камері, я запропонував таку ідею: давайте напишемо заяву в ООН про те, що тут робиться. Левко каже: "Ти знаєш що – я думаю, що нас труять. Нам треба остерігатися отруєння. З нас хочуть зробити інтелектуальних калік". Я того не відчував, але коли Левко так сказав, то я відповів: "Левку, це дуже небезпечно – гратися в таку гру. Коли ти думаєш, що тебе хочуть звести зі світу – це означає дати підставу оголосити тебе божевільним. Я якщо навіть отруюся, не буду говорити про це. Я не буду про це думати, не хочу того думати. То дуже небезпечно".

Я відсидів півтерміну, три роки – маю право на першу посилку. Оля присилає мені посилку, 5 кілограмів. П'ять кілограмів меду, в який вона нафаршувала з півкілограма перемолотих вітамінів. То була унікальна річ! Покуштували ми. Левко каже, що то треба викинути – то вони нас труять. Кажу: "Левку, я не вірю цьому. Я буду їсти." Але коли співкамерники відмовилися, ну то як я буду їсти? Я буду їсти мед, а вони будуть дивитися на мене? Як ти себе марально почуватимеш, тим паче в тюрмі такий делікатес? Коли я побачив, що співкамерники наполягають на цьому, я взяв тих 5 кг меду і викинув у коридор.

Отже, ідея написати заяву в ООН. Я кажу: "Хлопці, я маю ідею. Як передати? Через поцілунок". Я запропонував таку ідею: приходить моя дружина на побачення – а вона приїздить у день мого народження, 17 червня, – і я через поцілунок передаю заяву в ООН".

Завдання полягає в тому, щоб написати компактний текст, щоб за обсягом був більший однієї сторінки густого машинопису через інтервал, або через півтора інтервала дві сторінки, щоб це помістилося на цигарковому папірці. Моє завдання – навчитися тримати кульку в роті, Іванове завдання – навчитися дрібно писати (бо він великий педант), а Левку завдання – за той час написати добру заяву, щоб ми всі перевірили, обсмоктали її.

Взялися за це діло. Я зробив собі кульку – ще заяви нема, а я зробив собі кульку, як вирваний зуб. Там я її трима.

В.Овсієнко: А кулька з чого?

М.Горинь: З хліба кулька. А кулька яка? Ви знаєте, як робиться клей із хліба? Розжовуєш хліб зі слиною, а потім витискуєш через якусь шматину – то капітальний клей. Я клеїв собі книжки, я пізніше Стусові склеїв декілька томів. Я почав учитися. Ви знаєте – унікальні можливості людського тіла! Ви спробуйте зараз свій язик послати аж туди... Я десь тижнів зо два не міг послати язик далі – отут він у мене зупинявся, а далі вже не йде. Через місяць мій язик уже був тут – знаєте, унікальне явище! Того, може, й наука не знає, але я на самому собі переконався.

Левко написав добру заяву. Іван навчився писати. Нам удалося знайти половину бритвочки, леза, щоб застругувати олівець. Писати чорнилом не можна, бо розходиться. Писати слід олівцем, але олівець мав бути тонкий, як голка. Іван то зробив унікально. Згорнули ми папірець у такий чотирикутничок – півтора сантиметра на півтора.. Узяли целофану шматок, сірником його запаяли, а тоді зверху я його обклеїв станійолевою обгорткою з цукерка (фольгою) і зробив таку грудочку. Та грудочка справді була така десь, як ніготь. А як її зберігати? Ми домовилися, що я весь час буду сидіти спиною до дверей і тримати кульку в руці. Один із нас чергує і коли бачить, що наглядач довго дивиться в прозурку, то він робить легкий постук. Це означає, що я змінюю позу і легенько кладу кульку в рот. Не можна її весь час у роті тримати, щоб не розкисала.

І так воно дійшло до 17 червня. Якраз випадає нам у лазню йти. Питаю хлопців: “Брати ту кульку чи ні?” – “Та не треба, тебе не візьмуть з лазні”. Але виявилося, що взяли саме з лазні. І дуже добре, що я взяв її з собою. Коли ми прощалися, то так один одному переможно глянули в вічі – значить, все в порядку.

Повели мене на побачення. Приїхали тато, Оля і Оксанка. Оксанці було три роки, вона привезла з собою плитку шоколаду і так суне мені ту шоколаду по столі. А наглядач відкинув. Не дозволив узяти. Дитина, яка має три роки, Василю, бере відламує один сеґментик сантиметр на сантиметр тої шоколадки і суне мені! Наглядач не забороняє – але вже я не хочу! Думаю собі, як же мені передати кульку? Якщо я поцілуюся з Олею зразу, як вона зайде, то вона не зможе говорити. Це я навчився говорити з кулькою в роті, мені то не заважає. Значить, треба передати в той момент, коли будемо прощатися. Сиджу і весь час працюю ногами, щоб я підскочив, як на пружині, вхопив Олю за шию і поцілував.

І це вдалося! Дружина зауважила, що я дивлюся на неї змовником – щось є. Але ще не знає, що є. Я кидаюся через стіл, цілую її і передаю кульку з рота в рот. Ми попрощалися, пішли. Тільки вийшли вони в коридор (я вам казав, що тато безстрашний, то унікальна людина була, і жаль, що вони його так швидко звели зі світу), чую, як тато кричить: "Татари! Татари! Що ви вчепилися до дитини? Татари!" Він так кричав "Татари!", може, одну хвилину або півтори, що вони махнули рукою. (Батько, Микола Горинь, помер у 1988 р., на 83-му життя). – В.О.). І вона так вивезла кульку. Заява побачила світ.

В.Овсієнко: То це сталося якого року на день народження?

М.Горинь: Зараз я вам скажу... Це було 17 червня 1968 року, Оксані було вже чотири роки.

В.Овсієнко: А я, пане Михайле, ту заяву почув по радіо “Свобода”. Від тих пір я запам’ятав ваше прізвище, Лук'яненка і Кандиби.

М.Горинь: От бачите як! Цікаво. Ну, я вам скажу, минув певний час, і Оля робить ту саму помилку, що й Ніна Строката. Вона їде до Москви і зупиняється у "начальства". Мабуть, у Ніни Лісовської. Була така кандидат математичних наук, дуже солідна жінка. Я не пригадую точно, але у когось вона зупиняється, передає текст. Через місяць-півтора викликає мене кагебіст капітан Обрубов Микола. Він навчався разом з Левком Лук'яненком у Московському університеті. Здається, вони обидва навіть були на "Доске почета". Словом, він добре вчився. Обрубов так серйозно мені каже: "Слухайте, я маю завдання переказати вам: якщо розкажете, як ви передали ту заяву, то вийдете з тюрми, вас звільнять". А я кажу, що не передавав. "Як не передавали – там же ваше прізвище є?" – "Та то прізвище". – "То ви не писали? Може, то хтось вас підписав?" – "Ні, я писав, але я не передавав". – “А хто писав – ви, Лук'яненко чи Кандиба?" – "Я не знаю, як вони, але я писав". Бо ми так домовилися: визнаємо, що ми писали, а хто передав – не кажемо, бо той, хто передав, буде сидіти.

Так Обрубов нічого й не добився. Але через півроку Оля приїжджає на побачення – то вже 1969 рік – стіл уже розділений надвоє: велика пластикова перегородка висотою десь, може 80 або 90 см над столом. І вже розмовляємо ми по телефону. Отже, вони поставили точний діагноз, як це сталося.

До речі, коли я вийшов з тюрми і приїхав до Києва, то перше, що мене запитав Іван Дзюба: "Ти мені скажи: як ти то передав?" Але ж то був 1971 рік, розповідати було небезпечно. Ми ходили вулицями, я йому розповів. Була така пікантна історія в тому Володимирі...

 

ВОЛОДИМИРСЬКИЙ “УНІВЕРСИТЕТ”

Хочу сказати, що Володимирська тюрма мала для мене виключно велике значення. Я сьогодні шукав того зошита, в якому склав список літератури, яку замовляв у Володимирській бібліотеці. Володимирська тюремна бібліотека унікальна – коли я побачив у списку, що там є (а зошит був товстий, сторінок на 500 – список літератури тюремної бібліотеки), то я зрозумів, що потрапив у дуже солідний гуманітарний університет. Представлені всі філософи – і Геґель, і Кант, і Фіхте, і Шиллер. Я вже не кажу про інші країни – я кажу тільки про німецьку філософію. Художня література європейська – вся. Історія – 29 томів Соловйова, Ключевський... Я маю виписки з усіх тих томів. І Татіщева три томи... Я собі думаю: Боже, я тут усе спланую і буду тут собі працювати! Я справді засів, я перерив усього Соловйова... Дуже жалкую, що коли в 1989 – 1990 роках хлопці писали статті про українсько-російські стосунки, я був заклопотаний організаційними справами. Вони давали деякі цитати з Соловйова, а я мав більше матеріалу про те, як московські царі готували поневолення і омосковлення українського народу. Та в мене часу тоді на це не було. Одне словом, час у Володимирі минав надзвичайно цікаво.

В.Овсієнко: А як та бібліотека зібралася?

М.Горинь: Бібліотекарка – така старша жінка, прізвища її не пригадую – так відповіла на моє запитання, де вони взяли царські видання, до 1917 року: "Это громили дворянские гнезда и книги передавали в тюрьму". Казали, що там Фані Каплан увесь свій термін працювала бібліотекаркою. Там залишила і свою бібліотеку.

В.Овсієнко: Ага, дворян у тюрму – і книги теж?

М.Горинь: І книги теж у тюрму. То я вам скажу, що там художня західноєвропейська література вся представлена, історія представлена, філософія представлена. Так що було над чим працювати. Я вам щиро скажу, без пози, що коли закінчувалися мої три роки тюрми, а я ще свого плану не виконав, то думав: Боже, хоч би затримали ще місяців на три-чотири! Це був прекрасний тюремний університет! Чому? Ми відмовилися від роботи. Єдиний чоловік, який пробував ходити на роботу, і то не завжди, був Святослав Караванський. Він казав, що йому там легше. А ми не ходили. Нам знижували пайку з 2400 кілокалорій на 1950 – а 450 кілокалорій є солідна добавка, – але ми пішли на те, щоб підтягнути животи, зате мати час на читання.

Це те, що можна було б розказати про Володимирську тюрму.

В.Овсієнко: А ваші виписки не забирали?

М.Горинь: За кожного обшуку брали на перевірку, але повертали.

В.Овсієнко: І вам удалося їх привезти додому?

М.Горинь: Не все вдалося привезти, бо коли я звільнявся з мордовського концтабору, то почував себе трохи погано і не все взяв. Адміністрація потім прислала мені мої журнали і книги, а виписок ні.

В.Овсієнко: А тоді діяло правило, що зек має право тільки на 50 кг речей?

М.Горинь: Так. Я майже всі свої книжки – покажу вам список – може, 50 книжок залишив тюремній бібліотеці. Думаю, хай люди, які прийдуть після мене, читають їх.

В.Овсієнко: А як можна було одержувати книги в тюрмі?

М.Горинь: Через "Книга – поштою".

В.Овсієнко: А надсилати не можна було?

М.Горинь: Надсилати – ні.

В.Овсієнко: А коли заборонили передплачувати закордонні видання?

М.Горинь: Я не передплачував ніяких закордонних видань, тому що нам хтось присилав.

В.Овсієнко: А пізніше їх не можна було й передплачувати.

М.Горинь: Не можна було. Я хочу сказати, що репресії розпочалися після того, коли нашу заяву обнародували в ООН. Тоді відразу скоротили список літератури, яку видавали, обмежуючи тільки радянськими виданнями, скоротили видачу іноземних ґазет. Це десь у 1969 році. Під кінець нашого перебування у Володимирі вже не було тої розкоші, що на початку.

Гадаю, що вже досить тих усяких тюремних справ. Але хотів би ще звернути увагу на приїзд радянських достойників до нас. Вони приїздили з одною метою – агітувати нас покаятися. Хочу вам сказати, що, по-моєму, ніхто з українських політв’язнів не пішов на це. Потім уже, коли ми сиділи вдруге, дехто покаявся – була заява Олеся Бердника, здається, покійного Василя Романюка – майбутнього Патріярха Володимира. Але то було вже після ув'язнення.

В.Овсієнко: Його шантажували, що посадять сина Тараса.

М.Горинь: Оце все про Володимир. Далі хочу розповісти, як я 1970 року повернувся з тюрми у Мордовію.

В.Овсієнко: Ви пам'ятаєте дату того Зубово-Полянського суду? В липні 1967-го...

М.Горинь: Не пригадую. Але мене вивезли з Володимира трохи раніше, бо перебування в дорозі зараховувалось як перебування в тюрмі – день за три. Так що я прибув у 17-й Мордовський табір трошки раніше. Може, в червні.

В.Овсієнко: Це посьолок Озьорний. По-мордовському – Умор. Я там був у кінці 1975 – в 1976 роках. Мій батько як приїхав на побачення, то дивувався: які тут назви страшні: Мордовія, Потьма, Явас, Умор...

 

СТОЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ ЛЕСІ УКРАЇНКИ В КОНЦТАБОРІ

М.Горинь: Коли влітку 1970 року я повернувся з Володимирської тюрми в 17-й табір, то ми вирішили відзначити сторіччя з дня народження Лесі Українки. Богдан переслав мені твори Лесі Українки. Я організував наукову конференцію на 10 днів.

В.Овсієнко: Але ж Леся народилася в лютому 1870, так?

М.Горинь: Так, так. А ми зробили конференцію, коли я повернувся. То не має значення. Я взяв унікальну тему – десь збереглися її шматочки, треба буде збити докупи – "Філософія поразки в творчості Лесі Українки". Михайло Сорока взявся за головну доповідь – "Життя і творчість Лесі Українки". Він прекрасно це зробив!

Ми десять вечорів збиралися в їдальні і читали доповіді. Кагебісти поводили себе тактовно. Брав участь Скуїнек – латиський поет. Він і зараз живе, я його бачив. Представники всіх національностей брали участь у вечорі Лесі Українки, перекладали її твори. Це була унікальна наукова конференція! Але всі документи пропали – забрали їх кагебісти. Я думав собі: Боже мій, якби скомпонувати такий том про ті десять днів Лесі Українки в мордовському концтаборі – то була б унікальна річ. Але нічого ж не залишилося...

 

МИХАЙЛО СОРОКА

У 17-му концтаборі був і Михайло Сорока. Архітектор за освітою, він дуже гарно малював і посилав багато малюнків різних птахів моїй маленькій Оксані. Вони з Оксаною листувалися. Михайло Сорока – мудра, широко освічена людина. Я постійно собі думав так: Боже мій, якби на чолі нашого руху опору був Михайло… Адже від духовної стелі лідера залежить духовна стеля цілого руху. Коли ми, Василю, приїхали в табір (ви вже того не застали), то зустрілися з великою плеядою політв'язнів – учасників УПА, українського підпілля.

В.Овсієнко: Кількох я ще застав: Дмитро Синяк, Микола Кончаківський, Іван Мирон, Михайло Жураківський, Роман Семенюк, Василь Долішній... То найкращі люди, яких я знав у своєму житті.

М.Горинь: Але ж не п'ятсот-сімсот-тисячу? Так, від духовної стелі лідера залежить висота стелі цілого руху, який він очолює – то без сумніву. Стосунки між людьми, рівень стосунків, людське благородство може або культивуватися, або може бути кинутим під ноги. Я тою людиною захоплений. І написав спогади. Цього року десь у Сокалі святкували день народження Михайла Сороки. Я їздив туди.

Ми ходили з ним, і він розповідав про всі перипетії і пригоди. То була особа, яка думала про громаду. Треба сказати, що в таборі були люди, які після роботи не мали чим зайнятися, хіба в шахи грати. З ними тяжко співіснувати. Ми ж приходили з роботи і кидалися до книжки, читали, конспектували чи писали. А якщо людина не мала чим зайняти свій інтелект, то це, знаєте, ставало джерелом усяких непорозумінь. У той час це було досить типовим – там побилися, там побилися... Михайло був арбітром у таких справах. Не лише арбітром, але архітектором нормальних міжлюдських стосунків.

У таборі заборонено було що-небудь вирощувати. Хіба квіти. Але Михайло між квітами садив салату, петрушку, і в один прекрасний день пройде поміж квітами (бо він квітами цікавився), збере, помиє – і є ціла мидниця салати. Салата, звичайно, з олією. Він збирав усю українську громаду в 17-му. Тих українців у 17-му було чоловік 50, не більше. Ми приходили за той стіл, їли і вели розмови. Це була форма зближення.

Коли я розповідав повстанцям про наш рух, то вони казали: "Та що ви тим словом хочете зробити? Ми автоматами нічого не зробили, а ви словом хочете зробити? То все дурне, треба братися за зброю". Ця дискусія ні до чого не приводила. Ми не могли довести, що тепер їхня позиція абсурдна, вони не могли зрозуміти цього.

Михайло Сорока все це дуже добре розумів. Я казав: дуже добре, ось вам залишилося 6 років. А мені (коли прибув на 11-й табір) лишалося 5, бо я рік відсидів під слідством. А він же сидів із 1935 року – з невеличкою перервою на місяць чи півтора!

Я щовечора ходив з ним за бараком і ми вели розмови. Перетрушували весь отой період українських визвольних змагань. Ось є в мене один його зошит. З нього видно інтереси Михайла Сороки.

Він зробив прекрасну доповідь про Лесю Українку. Отут біоґрафія Лесі Українки починається – дивіться, минуло майже 30 років, а я досі пам'ятаю: “Вона народилася в той час, коли студент Гриневицький кинув бомбу в царя Олександра”. Суха біоґрафічна довідка про Лесю Українку перетворилася в роздуми про Лесю Українку. Він і тут був дуже здібний і талановитий. Ось перед вами зошит, який Михайло вів собі. Подивіться, що він виписує: Куприн, Максим Рильський. Бачите, що його цікавить... Бо та молодь партизанська: "Я Рильського читатиму? Та то комуняка!" Ось далі Шевченко, "Великий льох". Дивіться, який у нього гарний почерк... "Три лірники" Шевченка. "Великі роковини". "Богдан Хмельницький – великий гетьман". Володимир Сосюра – "Любіть Україну". "З історії русів". Кіплінґ – “If”. Ось маєте Павловського. Метлинський. Чернишевський... Оце духовний світ цієї людини.

Я не випадково це гортаю. Може, це вам не так цікаво, але я хочу сказати, що Михайло Сорока не був зациклений, вузько обмежений чоловік. Ви бачите: і Кіплінґ, і Чернишевський, але все воно спрямоване на утвердження української національної ідеї. Отакий був Михайло Сорока.

В.Овсієнко: Це вам удалося вивезти з табору?

М.Горинь: Так, у мене є ще один його зошит.

В.Овсієнко: Думаю, зошит не був отак підписаний, коли ви його вивозили?

М.Горинь: То я підписав пізніше У мене кагебісти вкрали один зошит. Михайло Сорока дуже переживав за долю в'язнів. Він весь час думав, щоб вони не деґрадували. Коли я приїхав у табір і почав розповідати йому про психологію взаємин, то він захопився моїми лекціями. Я йому ніби лекції читав вечорами з психології взаємин. Він каже: "Знаєте, треба написати брошуру про психологію взаємин. Я не можу дивитися, як наші між собою сперечаються і сваряться, а ще до того і б'ються".

Я дав йому літературу з фізіології, з психології. Достатньо, щоби мати якийсь теоретичний багаж. Адже він психології доти не вивчав, мав тільки загальні уявлення. На базі того він написав унікальну брошуру. Один екземпляр її повинен бути в Івана Кандиби, наскільки я собі пригадую. На базі фізіології він писав про конфлікти, які виникали в таборі між в’язнями. Він завжди вмів гарно розпочати. Починається ця брошура десь так:

"Я бачу таку картину: молодий хлопець умивається, роздягнутий до пояса, а біля нього стоїть його колеґа, політв'язень. Той молодий чоловік, збуджений водою в тепле літо, бризкає водою на того, що стоїть поруч. Той вибухнув. І чому вибухнув, чому не зрозумів жарту? Чому в нього така напружена психіка, що він готовий кинутися? Це – комплекс: людина боїться, щоб хтось не подумав, що їй можна ставати на голову". Далі йшов виклад його розуміння психології взаємин.

Отакий то був чоловік – всесторонньо обдарований. Малював, архітектура, література, історія – коло його інтересів.

Михайло Сорока розповідав, що в нього вже був інфаркт, що він хворий. У нього очі – як дві рани, з такими прожилками. Було видно, що ця людина хвора і втомлена. А тіло – як набитий м'яч. Щоб показати, що він може робити, каже: "Дивися, Михайлику!" – падає на руки і стає свічкою. Стоїть свічкою і руками йде по землі. Отакий був Михайло, коли мав 60 років.

Після роботи чекісти часом організовували політзаняття. Ніхто з наших на них не ходив, і Михайло не ходив. А одного разу бачу – Михайло пішов. Кажу: "Михайле, ви чого пішли туди?" – "А я хотів подивитися". А вдруге бачу – вискакує через одну сходинку, як стріла. Думаю: "Що він так вискакує з цього будинку?" А в нього, очевидно, боліло серце, мав напад сердешний.

Вечеря. Після вечері ми йдемо на прогулянку. Ми кожен вечір прогулювалися. Кілька місяців підряд були прогулянки, унікальні розмови, якесь єднання душ. Ось із Валентином Морозом він не налагодив таких близьких контактів.

Був конфлікт між окремими українцями і росіянами. Я запропонував Михайла Сороку як посередника. А Леонід Бородін: “Та що таке Михайло?” Та коли Сорока уладнав конфлікт, Бородін зрозумів, що то за особистість.  

Отож 16 червня 1970 року після вечері ми теж вийшли на прогулянку за барак. Це доріжка між бараком і запреткою, і віддаль від барака до запретки 10 метрів, не більше. Ми там завжди ходили. А там такий невеличкий спуск. Михайло казав мені, щоб я йшов уперед. Кажу: "В чому справа, Михайле?" – "Та ви знаєте, мені трохи тяжче спускатися". А він був такий хворий, що навіть той маленький спуск складав для нього трудність.

В.Кіпіані: Як дерев'яними ногами.

М.Горинь: Отак ішов… Видно, йому тяжко було спускатися. Але ми вже так відреґулювали наші ходіння – то десятки і сотні разів, може, було – що я йшов поволі і знав, у якому місці він повинен мене догнати, коли вже дорога рівна. Я підходжу до того місця – а Михайло мене не догнав. Обертаюся: "Що таке, Михайле?" А він: "Ой!" Я тоді відразу кладу його: "Лягайте, Михайле! Негайно лікаря!"

А був такий Гаврилов – це капітан підводного човна, який написав книжку про чеські події, з критикою радянської влади. Йому всунули повну котушку – 12 років, 7+5. Ще нікому тоді стільки не давали. Я побіг до одного нашого – забув його прізвище, санітаром був у санчастині – кажу: "Іди подивися – Михайло дуже тяжко хворий". А він ще й іти не хоче, бо в нього з Михайлом конфлікт був. Я беру швабру в руки... Він нічого не знав у медицині, але сказав, що треба робити руками штучне дихання. Гаврилов сідає йому на коліна і робить штучне дихання. Махнув 5-6 разів руками Михайловими – тут у нього покотилася сльоза з ока – і Михайло вмер. Значить, ми самі його добили…

Але, знаєте, я переконаний, що люди відчувають свій кінець. Був такий Пірус Василь – районний провідник СБ, дуже міцна, але грубувата людина. Того самого дня йдемо з Михайлом по тій доріжці і бачимо, що на дроті на запретці висить маленьке кошеня, поранило себе, кров тече з боку – таке маленьке кошеня, як долоня. І Михайло кричить: "Дивіться, кров, кров!" А Пірус: "Ну і що, що кров? От знайшов велику біду! Ви що – крові не бачили?" І я тоді відчув, що щось у Михайлові робиться – він ніколи так не реаґував, то була дуже спокійна людина. А то був останній його день.

Коли ми занесли його до медпункту, то Гриць Пришляк узяв твори Шевченка, ще якісь там твори і читав, як Псалтир. Бо Псалтиря там не було.

Ми його відпровадили... На другий день привезли труну, поклали його в труну. Ми на роботу не пішли і ніхто нас не карав за це. Значна частина в'язнів пішла, але найближче оточення не пішло І Пірус не пішов, і Пришляк не пішов. На тому закінчилася ота вся справа.

А ще вранці, коли ми йшли на роботу, бачу, Михайло йде і щось несе за спиною (а завтра в мене день народження). Думаю: що ж то Михайло несе? Щось, очевидно, хоче мені подарувати? А то був Вергарн. Коли вже Михайло помер, я прочитав надпис на тій книжці – є на тій книжці і знімочок Михайлів маленький – чіткий, гарний знімок. Перші слова я вже, бачите, забув, але далі слова Вергарна: "Впади і встань! Хай твій лунає крок!" То чотирирядковий вірш... Я оце запам'ятав: "Впади і встань! Хай твій лунає крок!"

Василю, я навіть не знаю, як це можна назвати – це була велика побратимська любов, це була така відповідальність один за одного, така потреба в контактах, що я маю вже солідний вік, скоро мені буде 70 років, але я ще такої спорідненості душ не мав ні з ким по сьогодні! Михайло Сорока – унікальне явище.

В.Овсієнко: Я знаю те місце, де помер Михайло Сорока. Я був там після Вас у кінці 1975 – першій половині 1976 року.

М.Горинь: Он, бачите, як.

В.Овсієнко: Туди привезли також і Василя Стуса, потім Романа Семенюка. Там був кущ шипшини і грядочка квітів коло того куща. Ми поливали їх. Одного разу ми повернулися з роботи – а куща шипшини нема. І квіти витоптано, винищено. Нам хтось сказав, що це капітан Зіненко, начальник тої дільниці, наказав Ісламову і Кононенку викопати шипшину, роздерти на шматки і посадити перед штабом.

М.Горинь: А Ісламов і Кононенко – це наглядачі?

В.Овсієнко: Ні, це зеки. Сучня. Роздерли на шматки і посадили перед штабом, а квіти витоптали. Хтось переказував слова начальства: “Украинцы там сотворили себе святыню”. Але потім я побачив, що там один пагінець таки виткнувся. Мене звідти вивезли 9 липня 1976 року, а в кінці літа звідти всіх політв'язнів порозвозили по інших зонах.

(Кінець розмови 7 грудня 1999 року.)

М.Горинь: Продовжуємо розмову на Миколи, 19 грудня 1999 року.

Отож смерть Михайла Сороки сталася за два місяці до мого звільнення з концтабору. А тоді мої друзі приготували стіл, щоб відзначити мій день народження 17 червня. Але вийшло так, що 16 червня Михайло Сорока помер, і ми використали все це для поминок по нашому дорогому і близькому другові.

 

ЛЬВІВ, 1971

Через два місяці, 26 серпня 1971 року, я звільнився. По дорозі мене зустріли кияни, багато моїх друзів. Серед них були Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська. Вони просили, щоб я зайшов спочатку до них, перед тим як їхати додому. Але я сказав, що в моєї матері день народження, який я пропустив, то хочу в першу чергу приїхати до матері. У нас удома був культ матері. Той культ зберігся досі. Я не поїхав до друзів, а поїхав до матері. (Мати Стефанія померла 2003 року. – В.О.)

У Львові відбулася зустріч з моїми друзями. Серед них я хотів би назвати нині покійного Вячеслава Чорновола, який при першій же зустрічі розповів мені, що видає напівлеґальний журнал "Український вісник", що випустив уже 5 номерів, і запитав, чи я готовий брати в тому участь. Я кажу: "Ясно, то само собою зрозуміло!" Але це було власне за кілька місяців до його арешту.

Я не розраховував на повернення на свою попередню роботу. Мені повідомили, що мене не влаштують за спеціальністю. Була ставка викладача психології, по-моєму, в Університеті. Я подав документи, але мене не прийняли.

Потім був Технологічний інститут, який займався розробкою різних автонавантажувачів. Там була дуже цікава людина, цікава особистість – Голяницький Олександр Олександрович. Він народився в Ярославлі, на території Польщі. Коли Брусілов прорвав фронт, то всіх російсько-орієнтованих, як у нас називали, москофілів, росіяни забирали з собою, бо угорці жорстоко розправлялися з москофілами. Він виїхав спочатку на Україну, а потім десь на Урал. На Уралі закінчив вищий навчальний заклад, разом з Маленковим керував ковальським заводом (був такий завод), але потім, по-моєму, в 1949 році повернувся на Україну, став головним інженером Заводу автонавантажувачів, згодом його директором. Це був єдиний великий завод, який забезпечував автонавантажувачами всю Україну, і не тільки Україну – він був потрібен у військовій справі, бо за допомогою тих автонавантажувачів піднімали ракети, підвішували їх під крила літаків і таке інше.

Коли я повернувся з ув'язнення, то подумав собі, що жаль було б мені відвідувати директора Голяницького, оскільки впаде тінь на нього. Коли я ще працював на цьому заводі у психологічній лабораторії, то вся самвидавівська література проходила через його руки. Я досі не можу збагнути чому, але з Голяницьким я поводився як зі своїм однодумцем, хоч він був членом бюро обкому партії і дуже солідна людина. Він завжди казав: "Михайле Миколайовичу, не звертайте уваги на те, що в черзі на прийом до мене є 10 інженерів – відчиняйте двері першим". Я йому давав усю самвидавівську літературу, він мені давав книжки з історії України, які виходили в Польщі – такий був обмін.

Я десь два тижні живу вдома і не знаю, де влаштуватися. У Політехнічному відмовили. В Університеті теж відмовили. Я без роботи. І раптом Голяницький присилає свою людину і питає через неї, а чому Михайло Миколайович не приходить до мене? На той час він став директором Технологічного інституту.

Я пішов до нього. Кажу: "Олександре Олександровичу, я не хотів до вас іти". – "Та ви що! Я тут хочу організувати психологічну лабораторію при Технологічному інституті. Чи не могли б ви мені дати проспект досліджень, визначити кількість працівників і кількість грошей, які потрібні для того, щоб лабораторія нормально функціонувала? Усі такі апарати, які є на Заводі автонавантажувачів, повинні бути в мене". Я йому сказав: "Олександре Олександровичу, шановний, але ж мене не приймуть на роботу!" А він ніби жартома каже: "Та я ж член бюро обкому партії".

Я цілий тиждень працював над тим проектом, склав кошторис, склав тематику досліджень, на який час і скільки потрібно для цього грошей. Прийшов до нього, а мене не пускають. Я кажу: "То я напрошуюся чи мене запросив директор інституту?" А там сидить начальник відділу кадрів і його абсолютно не цікавить, що директор пропонує. Кажу: "Я приніс заяву для вступу на роботу”. – "А я вашої заяви не прийму". – "То хто старший – начальник відділу кадрів чи директор інституту?" Я побачив, що нема що говорити, пішов до директора й кажу: "Олександре Олександровичу, ви знаєте, начальник відділу кадрів не хоче прийняти у мене заяви". Він каже: "Я прошу вибачення... Вибачте мені, але у нас нічого не вийде". Йому в обкомі партії вже це сказали.

 

ПОКІС 1972-го

Так закінчилися мої спроби влаштуватися працювати за фахом. Не знаю, чи це правильно буде, але мені здається, що я перший на Україні відкрив новий фах для українських політв'язнів. Це був фах кочегара. Я весь час думав, куди мені так улаштуватися, аби можна було ще щось своє робити. Якщо підеш на роботу землекопом, то там займатися нічим не будеш. Краще йти кочегаром, бо хотілося продовжити те, що було в Володимирі – кожен день, цілий день за книжкою.

Я закінчив курси кочегарів і з 1972 року працював кочегаром до 1977 року, 5 років.

А тим часом події розгорталися дуже швидко. Я в листопаді поїхав до Києва, порозмовляв із нашою громадою. Кілька днів був у Києві. Якраз 7 листопада у Світличної...

В.Овсієнко: Октябрини.

М.Горинь: У Надії Світличної, яку наша громада “охрестила” Октябриною, ми побули на дні народження. Порозмовляли. Є знімок. Нас зняли, коли ми поїхали в ліс за Київ, щоб там провести розмову. Хто був при тій розмові? Покійний Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба і ще один доктор хімічних наук – я забув його прізвище.

В.Овсієнко: Дворко.

М.Горинь: Так, Генріх Дворко. Там ми провели розмову, що робити і куди йти.

В.Овсієнко: А Шумук там був?

М.Горинь: І Данило Шумук був. Вони були здивовані тим, що я повернувся з концтабору, шість років відбув, але такий хлопець хвацький і зовсім не видно на мені втоми від в'язниці.

Це тривало недовго. Я не встиг побачити жодного номера журналу "Український вісник". Я почав писати свої спогади про перебування в тюрмі, щоб надрукувати їх в "Українському віснику". І раптом обшуки – все це забирають. А ще через короткий час, у січні 1972 – арешти.

Але, знаєте, єднання Сходу і Заходу України, яке ми започаткували в 1962 році, перед тим продовжувалося. На Різдвяні свята 1972 року приїхав до Львова Василь Стус. Я вже знав Василя Стуса з зустрічі в Києві. Василь заїхав до мене додому і каже: "Я їду на курорт до Моршина – чи не могли б ви мені запропонувати людину, у котрої я міг би побути на Святвечорі? Я за все життя не бачив отого Святвечірнього дійства. У нас то все люди забули". Я кажу: "У мене є близька знайома".

Вона колись була розвідницею в УПА – унікальна особистість, яку Роман Шухевич направив у Варшаву, влаштував в офіцерському ресторані, аби вона слухала, про що розмовляють офіцери, які готуються акції проти партизанів. Справді, будучи офіціанткою, вона давала дуже цікаву інформацію з Варшави через радіопередавач нашим партизанам, які знаходилися в Закерзонні. Але коли Шухевич посилав її у Варшаву, то сказав: "Доню, запам'ятай: якщо в тебе буде грип і висока температура, мусиш контролювати себе, аби ти не не заговорила українською мовою. Ви знаєте, мене здивувала така передбачливість цього не тільки великого військового організатора, але й талановитого психолога. Усе в розвідниці йшло дуже добре, доки вона не захворіла на грип і в неї була висока температура. І вона сказала: "Мама!" Так, як передбачив Шухевич. Вона сказала "Мамо!", а полька, у якої вона квартирувала, відразу донесла в поліцію, поліція її арештувала і відправила в совєтські концтабори. У концтаборах, в Інті, вона зустрілася з моєю майбутньою дружиною Олею. Ця теж називалася Олею.

В.Кіпіані: Як її прізвище?

М.Горинь: Прізвище її Мороз, а псевдонім «Малуша». Оця Оля була хресною мамою моєї Оксани. Коли Стус попросив, аби його влаштувати на Святвечір і на Різдвяні свята в сім'ї, де зберігаються наші традиції, то я направив його якраз до цієї Олі. Стус був захоплений. Він повернувся до Львова, по-моєму, 9 січня. 9 січня 1972 року ми святкували Марії у Марії Гель. Тут зібралася, по суті, вся опозиційна інтеліґенція. Коли я проводжав Стуса – а він ночував у Ірини Калинець – то по дорозі Ірина каже: "А ти знаєш, Михайле, мені здається, що за мною хтось слідкує". А то було за три дні до арешту. Я кажу: "Ірино, якщо за тобою слідкують, тебе будуть брати дуже швидко". А ще вона сказала, що на кожному кроці слідкують. Я сказав, що якщо на кожному кроці, то це означає, що через тиждень-два її заарештують. Це робиться тільки напередодні арешту.

Стус поїхав, переночував там, 11 січня виїхав зі Львова додому, а 12-го його заарештували в Києві. Протести, що ми їх понаписували, якогось значення не мали. То була чорна ніч брежнєвської реакції. Людей, які мали причетність до заарештованих, викликали в КГБ, допитували. І мене з братом Богданом викликали на судовий процес до Києва. Тобто дали повістку, щоб ми були свідками на судовому процесі.

А перед тим на допити нас викликали в КГБ у Львові. Мене допитували про Світличного, Дзюбу і, по-моєму, про Сверстюка, точно не можу сказати. Ну, для людини, яка пройшла такий університет, цей допит був дитячою іграшкою. Ми собі не дозволили робити якісь ляпи. Слідчий Дзюби Кольчик сказав: "Михайле Миколайовичу, ви були в мене як свідок, а підете до полковника такого-то – там будете як звинувачений". Він хотів мене залякати.

Той полковник був також слідчим Івана Світличного. Виявилося, що Світличний був надзвичайно талановитий архіваріус: усе те, що ми присилали з тюрми, у нього було добре упаковано в папки, підписане і покладене в його величезну бібліотеку. Коли кагебісти зробили в нього обшук, то все те забрали. І мої заяви, переслані з концтабору, теж були забрані. У нього на столі лежали мої матеріали, написані від руки. Була одна заява, написана тайнописом між рядками ґазети. Як вони це виявили? То вже потім з'ясувалося, що вони розкрили нашу технологію. Полковник мені пригрозив, але я добре зрозумів, що, очевидно, я побув удома всього три-чотири місяці і мені знову доведеться йти в тюрму.

Ми з братом Богданом відбули ці допити достойно. Були на судовому процесі, бачили там свідків звинувачення. Основними свідками звинувачення були Микола Холодний і Зіна Франко – із друзів, мається на увазі. Бо були люди, далекі від нашого середовища.

В.Кіпіані: А що рухало тими людьми, котрі давали свідчення звинувачення на судовому процесі і в попередньому слідстві?

М.Горинь: На це дуже проста відповідь. Це страх за свою долю: якщо будеш опиратися, то можеш попасти в оце млинове коло, яке може тебе зім'яти. Багатоманітної мотивації нема. Це одна мотивація: тільки страх.

 

УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА ГРУПА

Після судів я, працюючи кочегаром, старався собі щось робити, але одночасно постійно контактував із сім'ями заарештованих. Я став своєрідним адвокатом: треба написати якусь заяву – Атена Пашко, дружина Чорновола, питається в мене; треба щось зробити для Леоніди Світличної – включно до того, що поремонтувати якийсь кран, – я їду до Києва.

Контакти були, але я поки що не входив у якийсь рух опору. Власне, це був період, я би сказав, стаґнації після удару, завданого національній демократії України в 1972 році.

Десь у травні 1976 року до Львова приїздить група москвичів: академік Юрій Орлов, Алік Гінзбурґ – референт Солженіцина, і такий український учений Валентин Турчин, доктор математичних наук. Вони живуть у нас і ведуть розмову про те, щоби утворити Гельсінкську Групу – уже в Москві Гельсінкська Група утворена, її лідером був академік Вірменської Академії Наук Юрій Орлов, фізик-теоретик. Вони рекомендують нам влитися в Московську Групу. Я кажу: "Знаєте, власне, я за такий рух, але я був би проти того, аби ми, українська громада опору, вливалася в московський рух. Ми хочемо створити свою, Українську Гельсінкську Групу".

Була така розмова. Але була одна дуже цікава деталь. Алік Гінзбурґ живе в мене. У брата, здається, живе Валентин Турчин. У когось третього з наших Орлов жив. Я навіть не знаю де. Ми домовляємося на другий день зустрітися де – на Високому Замку. Я йому хочу показати Львів. Хто був у Львові, той знає, як височить над Львовом Високий Замок. Побачити панораму Львова, панораму тих львівських дахів, про які з захопленням говорили всі, хто приїжджав до Львова, найкраще з Високого Замку.

На другу годину йду вулицями Львова. Під'їжджає авто, садять мене в авто, везуть до начальника КГБ Миколи Петровича Полудня і тримають там. Я кажу: "Прошу вибачення, але я піду". Бачу, нема ніякої розмови – а вони тримають мене. "А як же ви пройдете без перепустки? Ми ж вам перепустки ще не виписали". Значить, на прохідній мене не випустять із будинку КГБ. Кажу: "Та нічого, я все-таки пішов". Я бачу: за десять друга година, у мене зустріч. А він усміхається, бо дуже добре знає, чому я поспішаю: усе вони прослухали в мене в хаті і знають, що Орлов уже на Високому Замку чекає, що я запізнився. Я пройшов, мене пропустили без перепустки. Пропустили, я сів у таксі і примчався на Високий Замок. Зустрівся з Орловим і кажу: "Слухайте, ну як ви так довго чекали мене? Адже мене кагебісти затримали". А в нього дивна відповідь – так спокійно каже: "Я здогадувався, що вас затримають кагебісти".

Так відбулася розмова про те, що треба створити Київську Гельсінкську Групу. Я не пам’ятаю, з ким це я з наших людей мав таку розмову... Та людина теж підтримала таку думку. Але якихось кроків тоді не було зроблено. Я тоді мав свою концепцію і скажу про неї.

У 1976 році я ще працюю кочегаром, а десь у кінці жовтня чи на початку листопада приїздить до мене Микола Руденко і привозить проект основного документа – "Меморандум № 1" – про створення Української Громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод. Сидимо в одній квартирі, де я зустрічався з різними друзями – у помешканні Садовських, давньої української інтеліґенції, Гані Садовської. Я вношу поправки до цього документу, тобто я беру участь у редаґуванні першого Меморандуму Української Гельсінкської Групи.

Коли зайшла мова з паном Руденком про мою участь у Групі, то я сказав: "Пане Миколо, вас через півроку посадять – хто буде продовжувати цю роботу? Я вважаю, що український визвольний рух повинен бути перманентним, він повинен постійно посилати в тюрми людей. Як колись ішли наші юнаки на Запоріжжя. Тюрма – як Запоріжжя (мені думається, що я перший видумав цю фразу, ще коли ми були в тюрмі). Значить, тоді я піду". Я не дав згоди. Але дав Миколі Руденку телефон нині покійного Олекси Тихого в Дружківці, дав адресу Івана Кандиби і ще якусь.

Буває щось таке в людини, коли вона стає, як провидець: якщо порахувати від листопада місяця до дня арешту...

В.Овсієнко: Руденка і Тихого заарештували вже 5 лютого 1977 року.

М.Горинь: О, ще швидше навіть! Три місяці. Тоді перебирає на себе функції керівника Оксана Мешко. За той час було видано три номери Бюлетня Української Гельсінкської Групи. І от до мене приїхала Оксана Мешко і просить: "Ну, Михайлику, а тепер черга за вами". Кажу: "Добре, Оксано Яківно". І ми почали готувати четвертий номер.

Хочу вам сказати, що основна робота випала на мою сім'ю. Ми з дружиною Ольгою в підвалах друкували ці матеріали, передавали до Києва, з Києва їх передавали до Москви. Так було видано четвертий, п'ятий, шостий і сьомий номери. У мене зберігся тільки четвертий номер. (Здається, на 20-річчі Української Гельсінкської Групи я той номер показував). Нам допомагала пані Ганна Зарицька, в пивниці якої у Старому Селі підо Львовом ми друкували Бюлетені, а також пані Богдана.

 

ОБШУКИ

Ця напівлеґальна робота тривала з 1977 до 1981 року. У 1981 році на мене чинять капітальний тиск. Чому? Михайлина Коцюбинська повідомила мені, що в Москві стався провал. А я, вже працюючи в лабораторії економіки провідним психологом великого підприємства "Кінескоп", дізнався від співробітника лабораторії, що Михайло Горинь повернувся до підпільної діяльності. Цей чоловік не хотів контактувати з кагебістами. Коли його викликали, то він ішов, але коли повертався, то переповідав мені все, що там говорилося. Я зрозумів, що десь стався провал.

Після цього почалася серія обшуків. За чотири місяці – від серпня по грудень – у мене провели п'ять обшуків. Я не встигну поскладати своїх книжок, як уже новий обшук. Львівська ґазета "Вільна Україна" напередодні першого обшуку надрукувала статтю під назвою "Обери шлях". На розвороті великий матеріял, де мене звинувачено в усіх гріхах: і аґент ЦРУ, і запроданець, і буржуазний націоналіст. Увесь набір лайливих слів, які використовувало КГБ в боротьбі проти українського руху опору. Я розумів, що йде до кінця. Це не моя ідея, яку зараз скажу, це ідея дружини Караванського Ніни Строкатої: завжди виходити в місто з портфелем, у якому повинні лежати рушник, мило, зубна щітка і всі такі інші речі. Скажу, що я не завжди дотримувався цього принципу, але старався.

Та одного разу сталося так, що коли я йшов із повним портфелем матеріялів нового номера Бюлетеня Гельсінкської Групи, мене зупинили кагебісти: "Михайло Миколайович, вас запрошує Микола Петрович". Завжди було "Михайло Миколайович". На вулиці прямо так, “Михайло Миколайович”, як старі добрі друзі. Кажу: "Хлопці, я не хочу йти з вами – я піду в бібліотеку, я зайнятий. Треба було мені запрошення надіслати". – "Але ми мусимо вас привезти". – "То що, будете руки крутити?" Їм чомусь потрібно було мене затримати, налякати і таке інше. Але тоді мене таки не обшукали.

Контакти з кагебістами завжди виникали так несподівано. Вони були розраховані на те, аби тиснути на психіку людини і таким чином постійно тримати її в напрузі. Вони не зрозуміли тоді, що ми з дружиною ту напругу зняли. Коли я з дружиною включився в таку роботу, то сказав: "Олю, ми добре знаємо: через якийсь час мене посадять. Якщо мене посадять, то це означає, що я вже не повернуся додому – це буде 15 років. Я тих років не витримаю. І хвороба, і стан здоров'я не той".

Тож їхні обшуки були розраховані не стільки на те, щоб щось знайти, а щоби тиснути на психіку. Бо, скажімо, якщо два тижні тому робили обшук і нічого не знайшли, то через два тижні теж не буде нічого. Але одного разу після чергового обшуку вони знаходять лист від Аліка Гінзбурґа, зовсім нерозпечатаний. У ньому йдеться про те, що там щось у Москві треба, чому ти якісь там матеріяли не подав і так далі. Алік і москвичі ніколи не знали, що таке конспірація, – вони були найслабші в ділянці конспірації. Кагебісти той лист перехопили, принесли, коли робили обшук, і сказали, що знайшли його в мене. А я його й не бачив.

Напередодні одного обшуку приходить двірничка і каже: "Михайле Миколайовичу, начальник жеку вимагає, аби на дверях підвалів поставити номери квартир". Я кажу: "Олю, це кагебісти придумали. Вони туди прийдуть і щось принесуть". Треба було б переночувати там, але було дуже холодно – кінець листопада. А Оля каже: "Краще вранці встанемо і підемо, подивимося, що вони принесли".

Вранці ми встали. Квартира маленька, треба робити якийсь порядок. Робочий стіл був там, де ми їли. Ми затрималися. Я кажу: "Знаєш що? Спочатку зробімо в хаті порядок, я сяду за роботу, а потім подивимося, що там є". Як тільки я це сказав – відчиняються двері, приходить шість міліціонерів і кажуть, що в нашому підвалі злодії залишили пограбовані речі – кришталь, золото і шуби. Я кажу: "А я в тій крадіжці участь брав?" – "Ні, ви не брали, але у вас склали". – "А я що – дав їм ключі?" – "Ні, вони самі відчинили двері".

Ну, я пішов у підвал. А в мене підвал такий, як оця квартира. Там у мене був столярний верстат, були всі інструменти, стелажі з вирізками з ґазет і журналів. Словом, то було дуже добре робоче місце, оскільки квартира маленька.

Приходжу – посередині підвалу целофановий мішечок і щось у мішечку є. Підняли цей мішечок, подивилися – була там стаття "Соціальні дослідження механізму русифікації в Україні". Старший міліціонер, капітан, прізвище якого я не пам'ятаю, запитав: "Михайле Миколайовичу, то ви писали? То ви є автор?" – "Я не є автор". – "Чому не ви? А там якісь правки є". Виправлення там були: буква "к", буква "а" такі, як я пишу, але тексту мого нема. Я кажу: "Знаєте, то стаття неграмотна. Я не міг написати такої неграмотної статті. Для тих, хто хоч трохи ознайомлений з філософією, з соціологією, зрозуміло, що не існує “соціальних досліджень” – є дослідження соціологічні, а явища – соціальні. Той, хто це писав, абсолютно неграмотний. То писав ваш хлопець, ви підкинули мені це".

Це був останній обшук напередодні мого арешту. Ті "Соціальні дослідження" стали основним документом, на базі якого мені дали 15 років.

Але я хотів би звернути увагу на одну деталь, яка має зв'язок із наступними роками. Коли відбувався обшук, то найбільше радів мій Тарас. Він був захоплений, він був на висоті. Йому було 8 років. Він бігав від однієї групи тих обшуковців до другої. Потім до підполковника Клименка каже: "А ви чому в нашій хаті ставите підслуховуючі апарати?" Тарасику 8 років, а Клименко каже: "А де, Тарасику?" – "А ось тут підслуховуючий апарат". І справді, наша сусідка повідомила, що їй пробили стіну, вставили в її кухні підслуховуючий апарат і вивели дротики до нас. Моя дружина знайшла те місце шпицями, проштрикала його добре і зіпсувала. Коли ми вже в 1990 чи 1991 році робили обшуки в обкомах партії і в інших установах, то знайшли документ, що начальник КГБ покарав того офіцера, який погано влаштував підслуховуючий апарат, знищений сім'єю Горинів. Отакі причинки до історії.

 

ДРУГИЙ АРЕШТ

Як тільки мене заарештували 3 грудня 1981 року, я оголосив голодівку. Не знаю, на який день – на восьмий чи, може, десятий – мені стався сильний серцевий напад. Виявилося, що це був інфаркт. Мене лікували всього тиждень, а після цього я знову ходив на слідство, опустивши руки. Не міг випростатися. Цілий рік. Це був рік мук. Я весь час думав, що мені доведеться відправитися на той світ.

Другий мій процес я провів дуже добре. Він зводився до дуже простої схеми: приходив слідчий – а слідчим був не кагебіст, а заступник начальника обласного прокурора по контролю за діяльністю КГБ – і з тим заступником обласного прокурора, галичанином із Миколаївського району, – його прізвище Дорош Василь – я постійно вів розмови, які ставили його в незручне становище. Я міг казати: "Василю, от настане певний час, і ми тебе будемо судити за те, що ти оце робиш". Одного разу він не витримав, зірвався і сказав: "Поки ви будете мене судити, ви згниєте в концтаборі!" – "А тепер, Василю, видно, що ти справжній кагебіст".

Минув якийсь час, я вже сидів у тюрмі, а Дорошу було щось на душі погано. Через те, що я використав один психологічний прийом. Сказав йому: "Василю, я помру в концтаборі, але я завжди буду тобі являтися. Коли ти будеш підносити чарку коньяку, я тобі явлюся. Коли ти будеш цілувати свою коханку – я тобі явлюся. Я тебе не покину до самої смерті". Це справило на нього жахливе враження. Ірина Калинець пізніше розповіла, що коли я вже сидів у тюрмі, а вона була на волі, то одного разу Василь Дорош зустрівся з нею десь у центрі міста і каже: "А що ж той Горинь мене так проклинає, коли я йому нічого поганого не зробив?"

Слідство тривало місяців десять.

В.Кіпіані: А свідки якісь проходили по вашій справі?

М.Горинь: Так, проходили свідки. Ви знаєте – і пан Василь це, мабуть, теж добре знає, – що ті люди, які вже раз відбули в концтаборі, набули великого конспіративного досвіду. Якщо вони робили якусь конспірацію, то зловити такого чоловіка дуже тяжко. То перший раз здавалося, що КГБ все знає. А потім виявилося, що воно дуже мало знає. Тому в мене, по суті, серйозних свідків не було. Було кілька. А що то за свідок? Я поїхав лікувати собі нирки в Трускавець – це десь у лютому було, за якихось там 8 чи 9 місяців до арешту. Разом зі мною в номер посадили, як він назвав себе, викладача кооперативного технікуму Жухарєва. (Такого працівника, як згодом з`ясувалося, в тому технікумі ніколи не було). З ним я не мав ніяких розмов, бо був зайнятий – у бібліотеці сидів, як правило. А він на судовому процесі заявив, що я аґітував його в антирадянському дусі. Що я називав події в Афганістані аґресією Радянського Союзу і багато таких речей. Таких свідків було кілька. Власне, судовий процес був дуже слабенько підготовлений. Вони не зуміли організувати таку кількість свідків, як це було перший раз. Було всього, здається, три свідки.

В.Овсієнко: А там, здається, справа Івана Кандиби фіґурувала?

М.Горинь: То вони хотіли, щоб я щось сказав про Кандибу, а я відмовився давати відповіді на такі запитання. За відмову давати відповіді мені дали окрему статтю по справі Кандиби. Я був суджений за двома статтями. Не пригадую собі її номера. Вона була мізерна.

В.Овсієнко: Три місяці виправних робіт дали?

М.Горинь: Так-так, щось там таке було. Але тих 10 років особливого режиму, 5 заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом мені дали. Коли я виступав на судовому процесі, то сміявся. Кажу: "Слухайте, "Соціальні дослідження" неграмотні і не писані мною. Жодного документа ви у мене не знайшли. Жодних контактів, які би підлягали судовому розгляду, ви не знайшли – ну то чому ж ви мені даєте 15 років? Покажіть перед світом, що ви хоч трохи об'єктивні – ну дайте не 15, а 13 чи 12, чи 14 років. А то так, як заведена автоматична машина: якщо вдруге сів у тюрму – то 15 років. За те, що перший раз сидів, ви мені даєте 15 років?"

 

ТАБІР ОСОБЛИВОГО РЕЖИМУ ВС-389/36

Мене везли в Перм літаком. Уночі привезли воронком у Кучино Чусовського району, коли вже був сніг – це, по-моєму, був листопад 1982 року. Завели в камеру-одиночку. Зайшов я в камеру, поклав свої речі і думаю: ну нарешті! Сів і чую: "Кого там Бог приніс?" Я впізнав голос Стуса і кажу: "Василю, то я, Михайло". – "Та що там..." А тут наглядачі відразу накинулися. Так розпочалося життя в тому концтаборі.

Про що мова? Мова про те, що люди, які знаходилися в концтаборах, розуміли свою подальшу долю. Вони не розраховували, що вийдуть з ув'язнення і зможуть ще чимось зайнятися. Вони знали, що кожний наступний крок – це тюрма. Через те, що вони були налаштовані на постійний опір існуючому режиму.

 

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ВЕЧІР 1983 РОКУ

В.Кіпіані: 1983 року в 17-й камері, де ви сиділи з Іваном Кандибою, Юрієм Литвином, Василем Курилом, Володимиром Остапенком, Борисом Титаренком, ви проводили шевченківський вечір. Пригадайте, будь ласка, і, якщо можна, дайте характеристику тим людям, з якими вас доля звела в Кучинському таборі.

В.Овсієнко: Цей вечір, до речі, готувався, коли я ще був з вами у 17-й камері, але безпосередньо перед тим мене від вас забрали, і я дуже жалкував, що не був з вам.

М.Горинь: Ви не пригадуєте, чия це була ідея?

В.Овсієнко: Звичайно ж, Ваша. Ви пригадали, що в Мордовії організовували наукові конференції до ювілеїв Лесі Українки, Михайла Грушевського, – давайте й тут зробимо.

М.Горинь: Я завжди прагнув вийти за межі тюремного побуту і узвичаєного кола інтересів в`язнів. Збагатити той побут досвідом «великої зони» означало не тільки розширити пізнавальні рамки, але тим самим здійснити психотерапевтичний захід. У 1966 році, щойно я приїхав на перший концтабір, ми відразу провели вечір Грушевського. Там Валентин Мороз був головний доповідач, як історик, а я Грушевського теж прочитав усього і мав багато що сказати. Перевезли нас на 17-й концтабір – давай 100-річчя з дня народження Лесі Українки. Це було 10 доповідей, 10 днів ми проводили конференцію – як в Академії Наук. Якби ті матеріали, що в КГБ забрали, зібрати докупи – то був би унікальний збірник: концтабір провів 10-денну наукову конференцію до 100-річчя з дня народження Лесі Українки, у якій брали участь щонайменше представники семи націй.!

І тепер мене постійно тягне до таких ідей. Російські шовіністи провели конференцію на тему "Російсько-український діалог", але то був монолог російського шовінізму. Я пропоную конґрес національних меншин і української діяспори на тему "Консолідація світового українства". Це було сприйнято на “ура”. Я зараз готую такий конґрес національних меншин і української діяспори. На ньому будуть представлені національні меншини в Україні і представники української діаспори – західної і східної. Завтра буде нарада Всесвітньої Координаційної ради, я повинен доповісти про це. Якщо нам удасться дістати хоч якихось 50 тисяч гривень, зварґанити такий конґрес і добре його висвітлити... Це означає за тиждень наперед задіяти всі засоби, радіо, телебачення, газети. А потім на закордон, видати матеріали того конгресу….

Я вже поговорив з Іваном Драчем – він дав згоду, поговорив із головою секретаріату Олександром Шокалом – і Шокало дав згоду. А тепер треба створити оргкомітет і за півроку підготувати цей конґрес, включивши науковців до розробки ідеї консолідації світового українства. Технологія консолідації, теорія і практика консолідації – такі от речі. Мене тягне до того, майте на увазі. Василь то добре знає.

Про що ми говоримо?

В.Овсієнко: Про вечір Шевченка, наукова конференція в 17-й камері табору особливого режиму ВС-389/36, Кучино Чусовського району Пермської області.

В.Кіпіані: А ще я хотів би почути вашу оцінку табірної адміністрації.

М.Горинь: Як той останній начальник називався, що помер?

В.Овсієнко: Майор Журавков. Він помер через днів 10 після Стуса, у вересні 1985 року. Його спадкоємець, майор Долматов, теж помер – 4 квітня 1989 року, 46-літнім. Похований за кілька метрів від Стуса. Начальниками особливого відділку деякий час були також Кондратьєв, Снядовський.

М.Горинь: А полковник товстий – як він?

В.Овсієнко: Начальник режиму Фьодоров? Досі здравствує і очолює Пермську обласну раду ветеранів МВС.

М.Горинь: Значить, ми зупинилися на тому вечорі. Я хочу сказати, що уявлення багатьох людей, які не мають контактів з людьми, що опинилися в неволі, таке: люди сидять і сумують, коли ж вони вийдуть на волю. Це глибоко помилкове уявлення: в тюрмі йде активна інтелектуальна робота. Пан Василь дуже добре знає дискусії, які ми проводили. А я не можу забути дискусій із покійним Юрком Литвином. Вони торкалися проблем теорії українського визвольного руху, ставлення до анархізму, проблеми прав особи, прав нації, правозахисного руху. Вони мають коріння в українській філософії, українській політичній думці і навіть в українському мистецтві. Юрко часто згадував, що він написав статтю про Тараса Шевченка як правозахисника. Тобто в неволі було інтелектуальне життя. Я запропонував ідею вечора, присвяченого Тарасові Шевченку.

 

ТАБІР СМЕРТИ

Я хотів би звернути увагу на те, що десь напередодні приходу до влади Горбачова КГБ вирішило розправитися з тими політв'язнями, котрі, на їх думку, могли би бути небезпечними для російської імперії, вийшовши на волю. Я не сумніваюся в тому, що те, що за один рік, 1984-85, у невеличкому концтаборі померло шестеро людей з двадцяти чотирьох... Це найкращий доказ того, що це не випадковість. Вони вдарили по тих людях, які мали авторитет і воля яких не була приглушена довголітніми переслідуваннями і довголітньою тюрмою. Вони дуже добре розуміли, що ті люди, якщо вийдуть на волю, будуть продовжувати своє, їх не зламала довголітня тюрма. Смерть Олекси Тихого (5 травня 1984 року), смерть Юрка Литвина (4 вересня 1984 року), смерть Валерія Марченка (7 жовтня 1984 року), смерть Василя Стуса (4 вересня 1985 року) особливо врізалися в пам'ять.

Тихий то, знаєте, людина, яка не тільки не скорилася, а яка з викликом демонструвала свою нескореність. Інші теж трималися міцно – не було серед наших людей, за винятком 1-2, які тимчасово здали позиції. А це був виклик імперії. Олекса Тихий не хотів голити вусів. Йому їх голили насильно. Таким чином він протестував проти тюремного режиму. Його кидали в карцер, він тяжко захворів. Після арешту він став дуже хворою людиною. Ґрижа була, як велике яблуко. Потім вона перетворилася в ракову пухлину. Він помер героїчно.

В.Овсієнко. Помер Тихий у Пермі в лікарні. А того ж дня, 5 травня, прямо на кухні помер Іван Мамчич. Його впродовж тижня перед тим викликав кагебіст, що приїхав з Полтави. Розкручував справи воєнного часу, бо ж “Никто не забыт, ничто не забыто” – їм потрібні були час від часу процеси, щоб підтримувати “температуру” в суспільстві.

М.Горинь: Дивно і трагічно загинув Юрко Литвин. Я тоді хворів, не ходив на роботу. Через стіну був Литвин. У свій трагічний день він постукав мені в стіну і сказав через кватирку: "Вони мого сина направили в Одесу, а там наркомани. Вони хочуть мене таким чином зламати, але я не дамся!" І такий трагічний настрій у нього був! Ви знаєте, я ніби й зараз чую, як він засміявся: "Ха-ха-ха, не дамся!" Господи, думаю собі, що ж він так? Я стукаю йому в стіну і кличу його до вікна: "Юрку, Юрку, йди сюди! Поговоримо". А він сказав одне чи двоє слів – і все, і затих. То було до обідньої перерви – була, може, якась 11 година.

В.Овсієнко: Це було 23 серпня 1984 року, Литвин сидів тоді в 20-й камері, а ви в 19-й.

М.Горинь: Так, це була моя остання з ним розмова – мабуть, і його остання розмова з будь-ким, бо він сам був у камері. Коли повернувся Енн Тарто на обід...

В.Овсієнко: Ні-ні, то Ґунар Астра. Він казав, що десь о 10 годині прийшов у камеру, бо в нього скінчилася робота. Він побачив, що з Литвином щось є, він марить: "Зуби принесли?" – А йому 9 місяців тому лікар Лисенко обпиляв емаль на зубах, щоб коронки поставити, і більше не з’явився. Юрій тяжко страждав від болю. – То Ґунар кликав лікаря, але ніхто не прийшов. А о 12-й прийшли на обід інші співкамерники, то Юрій Фьодоров здогадався відкинути простирадло і побачив, що в Литвина порізано живіт. Крові нема, але кишки вивалилися...

М.Горинь: От бачите, як я забув. Коли Юрка виносили з камери – ви були там, пане Василю? Коли він ударив рукою по дверях нашої 19-ї камери – отак-о?

В.Овсієнко: Ні, я був тоді у 18-й.

М.Горинь: Ми чуємо, виносять Юрка, чуємо, як він ударив по дверях нашої камери. Ми сказали: "Юрко з нами прощається."

Я хочу згадати ще про одну людину – про Валерія Марченка. Він прийшов у нашу 19-у камеру тяжко хворий. Ви тоді були в тій камері?

В.Овсієнко: Ні-ні, я не був з Марченком в одній камері. Він був з вами і з Кандибою. Це був десь травень 1984 року.

М.Горинь: Він привіз із собою термос, може, дво- чи трилітровий. Там був якийсь компот. То він нас хотів пригостити.

В.Кіпіані: То в нього була шипшина – мама завжди передавала...

М.Горинь: Але ми побачили, що це така хвора людина, то відмовилися. Мене вразила якась його внутрішня заглибленість у себе і приреченість, яка відчутна була в словах, у жестах, у міміці. Це був чоловік приречений, але не збитий з ніг, не скорений. Я часто бачив його на верхніх нарах – він сидів, обмотавшись мокрим простирадлом, і молився. Завжди казав: "Хлопці, молитися треба! Хлопці, молитися треба!" А чому обгортався мокрим простирадлом? У нього нирки не працювали, то шлаки виходили через шкіру. Він намочував простирадло у холодній воді, обмотувався ним. Простирадло висмоктувала ті шлаки. Коли він викручував простирадло, то текла рідина, як молоко. І так щодня. І щодня його гнали на роботу. Наші протести: "Ви ж бачите, що він важко хвора людина?" – нічого не допомагали. А потім вони збагнули, що він може померти тут, то відправили в Ґази біля Ленінграду, в лікарню. Ми зрозуміли, що він не витримає, бо в дорозі йому не можна буде намочувати простирадло і обгортатися, що 2 – 3 тижні перебування на етапі – то є смерть. Валерій відійшов від нас і дуже скоро помер – 7 жовтня 1984 року.

Є одна така містична річ, яку я збагнути не можу: як мама, Ніна Михайлівна, відчувала, куди везуть Валерія? Вона за Валерієм їхала від Уралу і до Ґазів. То унікальна мама. Є особистості, які постійно демонструють вам велич людського духу і велич людської моралі. Мама Валерія – така. Син Валерій – такий. Він не робив істерики зі своєї кончини, а відійшов в інший світ як світла особистість. Це зразок для наслідування. Як залишитися людиною у свій трагічний момент – коли відходиш. Треба вміти не тільки жити – треба вміти вмерти. Отоді ти цілісна людина. Такою цілісною людиною я вважаю Валерія Марченка. Унікальна особистість!

Василь Стус – людина невгамовна, він завжди готовий був робити Sturm und Drang, постійний наступ. Йому мало було того, що сидить, – це тільки частина його протесту. Йому постійно треба протестувати і протиставляти себе. Це протистояння і протиставляння йому дорого коштувало.

У тому концтаборі було чотири карцерні камери. Там завжди повинен був хтось сидіти. Якщо один виходив з карцеру, вони шукали другого. А був такий час, коли карцери були порожні. Нас виводять на прогулянку – наглядачі роблять у нас трус, обшукують догола. Повертаємося з прогулянки – вони обшукують нас догола. На роботу йдемо і з роботи – теж так. Стус не витримує: "Що ви мене лапаєте, як курку?" Ви пригадуєте, пане Василю, оту фразу? "Фашисти!" А вони того тільки й чекали. Вони відразу оформляють постанову – і Стуса в карцер.

Незадовго до того я був в одній камері зі Стусом, але десь за два тижні до того трагічного інциденту його перевели в 12-у камеру, до Леоніда Бородіна. І ось коли Стус прийшов після обшуку і почав готуватися до карцеру, збирати свої речі, то Бородін каже: "Василю, а чому ви не берете горнятка чи ще там чогось?" – "Я оголосив голодівку". Бородін питає, на скільки днів він оголошує голодівку. "Оголошую голодівку до кінця!"

А я був свідком такої розмови. Стус уже раз оголошував голодівку, але його забирали в лікарню і він там припинив її.

В.Овсієнко: На початку 1983 року він голодував 18 діб.

М.Горинь: Коли він повернувся з лікарні, ми розмовляли через кватирку. Він сказав: "Михайле, як я себе гидко почуваю, що припинив голодівку, оголосивши, що це смертельна голодівка. Я вже більше такого не зможу зробити".

Коли Василя забрали до карцера, то Леоніда Бородіна відразу переселили в нашу камеру (ви, Василю, тоді теж були в тій камері, в 19-й?). І от Бородін розповідає цю історію. А хтось із тих, хто працював у другу зміну, – а там була робота в дві зміни – сказав, що десь там на четвертий чи якийсь день Стус постукав до дверей і каже наглядачеві: "Старшой, дай валидол – сердце болит."

В.Овсієнко: Це естонець Енн Тарто – він розносив там роботу по камерах.

М.Горинь: Так, Тарто. А наглядач відповів: "Ничего, обойдешься!"

Не обійшлося. Стус помер 4 вересня 1985 року.

Я був свідком загибелі азербайджанця Акпера Керімова. Він проявив таку мужність, якої, я вам хочу сказати, доти я не зустрічав. Він мав чи то рак, чи то таке запалення нирок, що мочився кров'ю. Це страшні болі. Ми з ним були в лікарні на Всехсвятській. "Горынь, я не могу кричать, когда вы спите!" А в мене теж хворі нирки були. Я кажу: "Слухай, Керімов, чи ти маленька дитина? Та якщо тобі легше, то ти кричи!" Коли він сідав на ту парашу і мочився кров'ю, крутився... Ви знаєте, я побачив нелюдські болі нирок. Я знаю, що таке нирки – то є сто зубів у спині. Я знаю, що таке пекельні болі нирок, коли йде каміння. І от я побачив людину зі страшними болями, коли нирки розпадаються і йде тільки кров...

Акпер Керімов не був якимось громадсько-політичним діячем. Його доля була пов’язана з подіями Другої світової війни – його звинуватили у співпраці з німцями. Але для мене він залишився зразком людини, яка вміє тримати себе в руках. Навіть відходячи в інший світ, не перетворився на неврастеніка. Без крику, без жаху він сприйняв свою кончину.

Згадуючи Валерія Марченка і Акпера Керімова, думаю собі: а світ без великих людей ніколи не залишається. Навіть у той час, коли великий каток московського деспотизму розчавлював особистості і перетворював їх у рабів. Не всіх розчавлював!

Ми й сьогодні можемо тільки дивуватися, як так сталося, що при поголовній покірності України в ній залишився Василь Стус, залишився Іван Світличний, залишився Євген Сверстюк, залишився Василь Овсієнко і десятки, і сотні людей, на яких лежала велика місія утвердження України як нації.

У 60-х роках були дискусії з цього приводу і я дозволив собі висловити таку думку. На початку XIX ст. українська нація була розтоптана російським царизмом. З’явилися тільки невеликі паростки. Але двигнув на плечі українську націю Тарас Шевченко і своїм словом оживив її, розпропагував її і надав їй не тільки мистецького, але й політичного обличчя. Він справді виступив як Месія, він зумів сконцентрувати в собі основні духовні цінності української нації. Коли я зараз перечитую Тараса Шевченка, то думаю собі: Господи, ви, критики, які сьогодні шукаєте чорних цяток на лобі Тараса Шевченка, забуваєте про те, чому ви є на Україні, чому ви залишилися українцями. Та тому, що на початку XIX ст. був Тарас Шевченко! І сьогодні пишуть статті про Шевченка на зразок Соломії Павличко, професора з Ґарварду Грабовича – з ним я мав контакти. Я хотів би поговорити з ним про його концепцію. Оглуплювати, примітивізувати, деморалізувати Тараса Шевченка – це робити злочин проти української нації. Шевченко дав нам силу духу. І якщо Стус відійшов в інший світ за Україну не тільки як великий поет, але як великий герой, якщо поклали за Україну свої голови Литвин, Тихий і Марченко, то це не випадково. Це тому, що був Шевченко! Без Шевченка хто знає, які б ми були. Але прошу вибачення – я відхилився від теми нашої розмови.

В.Кіпіані: Ви колись були разом з Семеном Скаличем?

М.Горинь: Був. Він недавно надіслав мені листа. Я побачив у ньому людину, котра так проникнута своєю ідеєю, що для нього чисто людські страждання не мали особливого значення. Побачили б ви його в камері: незаживаюча рана, яка постійно гноїлася, від неї виходив неприємний запах. Але він відмовився купувати продукти в ларку і відмовився брати шматок хліба чи шматок сиру від співкамерників. Той чоловік міг жити на тій нещасній пайці (а дечого з неї теж не міг їсти). Він абсолютно відмовився контактувати з адміністрацією. Він утверджував себе силою свого духу.

Я не хочу говорити, наскільки є для мене прийнятна його богословська, якщо так можна сказати, концепція – я є далекий від його віри. Але якщо ця віра оволоділа такою сильною особистістю, як Скалич, то щось у тому є. Це унікальна особистість.

 

НАД ПРІРВОЮ

У 1986 році я почував себе не дуже добре. Часто мене возили до лікарні. А 28 червня 1987 року в мене стався страшний серцевий напад. Перед тим я був на прийомі у Долматова, начальника концтабору. Після того, як померли наші хлопці, я записався був до нього на прийом і кажу: "Ну що, а тепер моя черга? Пішов Тихий, пішов Литвин, пішов Марченко, пішов Стус..." – "А почему ваша очередь?" – "А тому, що вмирають тільки українці". Про Керімова я не згадував. "А вот у меня тоже аритмия!"

Після інфаркту під час слідства у Львові в мене часто бували серцеві напади. Одного разу вночі мені сталося щось таке, що я задихаюся. Лежав на верхніх нарах, розплющую очі – а вся камера червона. Ну, думаю, все – це страшний приступ. Зараз щось там трісне в голові – і я відправлюся в інший світ. Будити хлопців чи ні? Але хлопці йдуть завтра на роботу. І що вони мені допоможуть? То я собі звернувся до Михайла Гориня: "Михайле, будь спокійний, відходь спокійно, не панікуй!" Я себе так заспокоїв.

Але перед тим звільнили з роботи такого ката-лікаря Євгена Пчельнікова. Звільнили тому, що на Заході вже знали, що Кучинський концтабір – це концтабір смерті, що Пчельніков – то є кат, а не лікар. Прислали такого Грущенка чи Грищенка – молодого хлопця з Вінниччини. Той Грущенко викликав мене на оглядини й каже: "Якщо б вам сталося щось погане, то кличте мене в будь-яку годину ночі". – "Але слухайте, доктор, хто вас викличе?" – "Я попередив, щоб мене викликали". Він боявся, щоб хтось помер, а викликав мене, бо думав, що я один із тих кандидатів.

І справді, вночі в мене стався приступ. Я думаю, чи кликати. Та, Бог з ним. Так я пролежав до ранку – і минуло. Вранці хлопці пішли на роботу. Ви були в тій камері, так?

В.Овсієнко: Був.

М.Горинь: Так, ви пішли на роботу, а я лежав. Під вечір – новий приступ, знов такий самий. Я тоді кажу Петрові Рубану: "Петре, стукай у двері". Петро таким могутнім кулаком стукає в двері, викликає наглядача. Наглядач викликає о пів на одинадцяту вечора лікаря, лікар забирає мене до себе. Я в кабінеті до пів на шосту – цілу ніч. Він хвилюється, в нього руки тремтять – я бачу, що він переживає. Дав мені один укол – я чую, щось нема пульсу, пливе. Я розслабився і кажу: "Що, доктор, фінішуємо?" – "А, может быть, еще один укольчик?" – "Ну що ти питаєшся – роби". А він каже: "Но это опасно!" Для серця таке перенавантаження, а там такі ампули, розумієте, у вену. Я кажу лікарю: "Давай!" І він знову вколов мені ще один укол. Серце пішло: тук-тук-тук, є. Він зі мною просидів до пів на шосту, привів мене у камеру. Я ще міг вилізти на нари. А він каже: "А коли вранці тобі стане погано, виклич мене“. Думаю, посплю хоч дві години.

Вранці, о 9 годині, він сам прийшов. Власне, завдяки цьому лікареві я і вижив. Це було 28 червня 1987 року.

 

ПОМИЛУВАННЯ

Я думав, що мене повезуть у лікарню, але через кілька днів, 3 липня 1987 року, мене викликають у штаб і кажуть: “Збирайся на етап”. – "Я не піду на етап – я не витримаю етапу." – "Надо ехать". – "Ви мене в лікарню не везіть – там такі каменюки, така дорога, що вона виб’є з мене геть усе". Триває ця дискусія. Зрештою, кажу: "Якщо ви хочете, щоб я їхав, то викличте лікаря – хай він скаже". Приходить лікар і каже: "Надо ехать". Я кажу: "Докторе, відповідаєте за те, що я по дорозі помру". – "Нет, вы едете до Львова". – "Я не хочу на оті нові дискусії їхати!" Але мене забирають. Я збираю найнеобхідніші речі. Нічого з собою не взяв з камери, тільки шматок маргарину і шматок хліба. Усе залишив, воно потім частково пропало.

Вийшов я за зону – бачу, там біля запретки хтось із наших працює, якісь там стовпи ріже. Не називаю хто, бо то як по телебаченню. Я виходжу за зону, а попереду йде такий високий наглядач – ви знаєте, як він називався, пане Василю? Високий такий, – іде попереду, і мене не охороняють ні собаки, нічого. Я йду сам, а він тільки з пістолетом. Думаю: що таке?

Завели мене в концтабір суворого режиму, що за метрів 300 від нашого особливого, і кажуть: “Перевдягайся, ти помилуваний”. Я кажу: "Не хочу! Я не хочу помилування – я хочу реабілітації!" – "Раздевайся!" – "Я не буду". Тут приходять два наглядачі, стягують з мене той смугастий одяг, надягають на мене чорний і кажуть: "Іди!" – "Куди я піду?" – "Іди, там стоїть автобус". Ну, я не пішов – вони мене привели. Дивлюся – Кондратьєв там чекає і Долматов. Долматов і Кондратьєв сідають, і їдемо ми до станції Чусової. Приїжджаємо до Чусової. "Ідіть беріть квиток. Ви їдете до Львова". – "Я не буду брати квитка". – "А чому?" – "Я сюди приїхав не сам – ви мене привезли. Привезли – відвезіть". – "Но деньги у вас есть?" – "Є, 200 рублів. Але я квитка купувати не буду". Тут бачу брата – Микола тут, у Чусовій! Кажу: "Ти як опинився тут?" – "Та сказали в КГБ, що ти тяжко хворий, щоби тебе привезти". Микола мене супроводжував. Микола брав квиток, а я не брав квиток ні до Пермі на потяг, ні на літак.

Приїхав до Києва – в Києві мене затримали на три дні, не хотіли пустити до Львова. Не давали квитків на вокзалі. Я не міг узяти квитка – "Билетов нет", "Билетов нет". Я сидів у брата дружини три дні. 5 липня я приїхав до Львова.

 

“УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК”

5 липня 1987 року... Мене зустрічали наші друзі. Я побачив Вячеслава Чорновола. Перше, що сказав Вячеслав: "Слухай, давай будемо робити журнал, бо він не виходив цих 15 років."

В.Овсієнко: "Український вісник"?

М.Горинь: Так, "Український вісник". Шостий номер вийшов у 1973 році вже після Чорновола. Я кажу: "Славку, та я би пішов у лікарню – у мене страшний приступ був тиждень тому. Я полежу з місяць. Поговори з іншими – та є ж хлопці у Львові". – "Ніхто не хоче йти".

У 1987-му, в липні, ніхто не хотів іти до редакції "Українського вісника". Я поїхав до своєї матері, до Олиної. Через тиждень повертаюся – він нікого не знайшов. І ми починаємо робити номер. Я кажу: "То слухай, хоч би троє нас було – давай поїдемо до Геля!" Приїжджаємо до Івана Геля, а Гель пасе колгоспних телят. Гель відразу дає згоду. Виходить сьомий номер. Здається, там є прізвище Геля – треба було б подивитися. Є прізвище Геля.

Отак ми відновили “Український вісник”.

Роботи ніякої, звичайно, не дають. Я знову влаштовуюся за своїм фахом – кочегаром. Вячеслав теж працює кочегаром. Ми по 14-15 годин у день працюємо. Хочу вам сказати, що Гель мав мало можливостей. Він добре пише, але він був у Городецькому районі, то далеко. А основне припадало на нас – то була пекельна робота, по кільканадцять годин у день, безперервно, без суботи, без неділі.

В.Кіпіані: А в чому вона полягала? Як робився журнал у 1987 році?

М.Горинь: Журнал у 1987 році робився так. Обдзвонювалися автори, хто би міг нам написати щось. Це одна робота – збирання матеріалів. Редаґування матеріялів – друга робота. Вона припадала на Вячеслава і на мене. Пізніше до неї підключилися мій брат Богдан, Михайло Осадчий і інші особи. Третя робота – це друкування журналу, яке здійснювалося напівлеґально. Треба…

Треба було знайти дівчат десь – у консерваторії чи ще десь там. Було кілька друкарських машинок, на яких і друкували цей журнал. Купувати папір, збирати гроші на папір, на фотопапір. Робити фотоґрафії – клопітна робота. Я вам, здається, вже показував – скажімо, оці речі. Оце так друкувалися окремі статті "Українського вісника", оце спецвипуск "Українського вісника". Його друкували фотоспособом. Але якщо ви хотіли зробити спецвипуск тиражем 50 штук, то уявіть собі, скільки фотопаперу треба було купувати – треба було великих грошей для цього.

В.Кіпіані: Це робилося на якісь пожертви?

М.Горинь: А як ви думаєте? На пожертви. Як тільки я повернувся, то написав відкритий лист "Рецидиви погромницької журналістики". Це перша стаття, яку я надрукував у 1987 році.

 

“ІНТЕРВ’Ю З-ПІД ПОЛИ”

Нас у радянській пресі звинуватили в тому, що ми контактуємо з Заходом, що ми є аґентура іноземної розвідки і так далі. Була така Марта Коломієць, яка в нас зі Славком взяла відеоінтерв'ю, поїхала в аеропорт, а в неї там зробили обшук і забрали те інтерв'ю. Марта повелася дуже цікаво. Тоді була молода дівчина. Вона казала: "Ви не переживайте, що я беру це інтерв'ю, – кагебісти його в мене не зможуть забрати. То такий апарат, що якщо відкриється – відразу все пропаде". А ми сміялися з того: нас не цікавить, що вони це побачать, ми того не боїмося. Але коли вона брала в нас інтерв'ю, то під будинком, у якому жив Чорновіл, стояла крита машина – такий мікроавтобус, чи щось таке, – а з тої машини стирчала антена: вони демонстративно знімали. Вони обшукали Марту в аеропорту, а через тиждень у Львові пішла серія телепередач про справу під назвою “Інтерв'ю з-під поли". Одна передача, друга передача – люди захоплені, кричать: "Дайте ще!" А вони не схотіли, передачі припинилися. По-моєму, було три передачі. Я дивився на них і думав: Боже мій, які ви, кагебісти, нерозумні, що ви робите!

Тоді вони розпочали проти нас з Чорноволом кампанію, що ми є аґентура іноземної розвідки, нас треба вигнати з Радянського Союзу. Ми написали заяву в якусь міжнародну організацію. Я не пам’ятаю, куди ми її послали, але ми звернулися з таким проханням: якщо нас депортують у будь-яку державу, яка є членом ООН, то ми просимо, щоби жодна держава нас не прийняла. Дехто з нашого оточення казав, що краще виїхати за кордон, бо тут нас знову кинуть у тюрму. Мене викликав начальник оперативного відділу КГБ (прізвище його я забув) і каже: "Михайле Миколайовичу, ця провесінь тимчасова, відлига скоро минеться, і вам доведеться повертатися досиджувати свої 9 років". Я кажу: "Знаєте що – більше до мене не приходьте. Хочете прийти – приходьте з наручниками, в'яжіть і відправляйте в тюрму, а більше з вами я говорити не хочу". Словом, то був дивний настрій: з одного боку, ще не хотіли брати, а з другого боку – залякували.

 

УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА СПІЛКА

Крім журналу, була думка якимось чином відновити Українську Гельсінкську Групу. І ми її відновили. Журнал став органом Гельсінкської Групи. Але ми повинні зробити організацію – це була ідея Чорновола, – яка була б більш політичною, ніж правозахисна Гельсінська Група. Виникла ідея утворення УГС – Української Гельсінкської Спілки. Знову ж кажу, що назву УГС запропонував Вячеслав Чорновіл. Декларацію принципів Гельсінкської Спілки писали ми вже колективно – я брав у цьому участь. У редаґуванні Декларації брав участь Богдан Горинь. Дискутували ми втрьох. Я вважаю, що Декларація вийшла непоганою...

Те, про що ми говоримо, є фраґментарним і вузеньким потічком, в якому згадується кілька прізвищ. Насправді той процес набирав широкого розмаху. В УГС за якийсь там один рік, у 1989, нас було вже більше тисячі, а в 1990 році – 2300 людей. Тільки у Львові в цьому процесі можемо згадувати прізвища Ірини та Ігоря Калинців, Михайла Осадчого, Івана Геля, Богдана Гориня, не кажучи про те, що поруч із УГС виникали інші організації, які брали участь у русі опору, скажімо, Страйковий комітет на чолі з Фурмановим. Була дуже цікава дискусія між нами і міськкомом партії. Був такий секретар міськкому партії Волков. Він запросив нас на дискусію. Ми власне вперше в приміщенні міськкому партії виклали свою позицію неприйняття радянської влади як чужої нашому народові, виходячи з Декларації УГС.

Мабуть, ви знаєте, що в 1988 році відбувся перший мітинґ у Львові. Здається, 16 червня. На тому мітинґу обговорювалися питання, пов'язані з виборами до Верховної Ради СРСР. Там виступали представники різних угрупувань – і від Комуністичної партії, і від нас. Ми вимагали зміни статусу Української Радянської Соціалістичної Республіки у системі СРСР. З цього розпочалася серія мітинґів. Влада не зуміла рішуче проти них виступити. Уряд завжди програє, коли вагається або хоче тільки злегка вдарити. Можна провести аналогію зі злочинним світом: коли даєш злочинцеві ляпаса, то він готовий тебе вбити, а якщо ти збиваєш його з ніг, то він тікає. Радянська влада легенько лякала і легенько била нас – то 200 чи 2000 рублів штрафу, то 15 діб (по 15 діб відсиділи Богдан Горинь, Вячеслав Чорновіл, інші люди).

1989 року я поїхав до Чернівців читати лекцію про рух опору. Тільки-но зайшов в університет, сказав кілька слів – заходять люди в цивільному і кажуть: "Михайле Миколайовичу, ви тут організували мітинґ без санкції – ми вас забираємо". Виникає дискусія, студенти кричать – там у великій аудиторії зібралися і студенти, і викладачі, серед них і мій знайомий, колишній викладач ще з 50-х років, професор Лесин. Мене відвозять у міський суд і дають 15 діб. Зовсім випадково дружина дізналася, що я 15 діб відсиджую в Чернівцях.

Це були напівзаходи: людину, яка була готова сидіти до смерті, залякати 15-ма добами – то є смішне. Нерішучі спроби зупинити рух опору не приглушили його, а викликали новий спалах. Люди не боялися ні побоїв, ні 15 діб, ні 2000 рублів штрафу – вони хотіли нового життя. Не знаю, чи готові вони були йти на смерть – то інша справа. Таких людей могло бути небагато. Але на репресії такого рівня готові були йти. Коли побили один із мітинґів у Львові, то це викликало ще масовіший мітинґ.

Ми створили Виконавчий комітет УГС. Вячеслав Чорновіл, Зиновій Красівський і я стали секретарями УГС. Чорновіл сказав, що це дуже добре – три секретарі, але треба, щоб був ще й голова. І пропонує написати листа Левкові Лук'яненку на заслання, аби він дав згоду бути головою УГС. Я пишу листа, Лук'яненко дає таку згоду. У кінці 1988 року ми оголошуємо, що головою УГС є Лук'яненко. Він повернувся з заслання в січні 1989 року. Але ще влітку 1988 року він приїздив у відпустку до Хрипівки на Чернігівщині. Ми з Чорноволом їздили до нього. Є знімок, де ми втрьох – Лук'яненко і два секретарі.

В.Кіпіані: А чим ви керувалися, коли запропонували на голову Лук’яненка? Яка була роль голови?

М.Горинь: Це була ідея Вячеслава Чорновола. Ми виходили з того, що добре, коли на чолі організації стоїть не триумвірат, а одна людина. З січня 1989 року Лук'яненко приступив до керівництва УГС уже як голова. У січні чи в лютому 1989 року відбулася Координаційна Рада УГС у помешканні Дмитра Федоріва на Олегівській, 10 у Києві. Це галичанин зі Стрия. Він брав участь у танцювальному ансамблі. Придбав собі на Олегівській хату-розвалюху, відремонтував її. Щира українська душа. Ми постійно товклися у цього Федоріва.

На цій Раді УГС сталося перше незначне непорозуміння. Чорновіл, який вважав себе батьком процесів кінця 80-х років, хоч і сам добровільно передав керівництво Лук'яненку, мав би бути своєрідним Хомейні. Лук'яненко ж вирішив бути не формальним головою, а відразу взяти керівництво у свої руки. Відчувалося, що керівництво УГС має роздвоєний язик. Я думаю, що це стало однією з причин подальших конфліктів. Коли визріла потреба перетворити УГС на політичну партію, Вячеслав Чорновіл хотів це зробити якнайшвидше, а Лук'яненко і я пропонували скликати з’їзд у кінці квітня 1990.

В.Овсієнко: Так, а Чорновіл пропонував уже в листопаді 1989 року, і, може, навіть не в Україні, а де-небудь у Литві. А тут наближалися вибори.

М.Горинь: Коли постало питання про членство і про керівництво Української Республіканської партії, створеної на Установчому з’їзді УГС 29 квітня 1990 року, то Чорновіл, уже будучи головою Львівської обласної Ради, до керівництва не увійшов і не став членом УРП.

В.Овсієнко: Від керівництва УГС він фактично відійшов ще в кінці 1989 року.

 

НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ

Я приїхав до Києва десь, може, в липні 1989 року, бо зачинателі Народного Руху України за перебудову Іван Драч і Дмитро Павличко просили мене взяти участь у підготовці з'їзду і запитали, чи не дав би я згоди бути головою секретаріату Руху. Чому Драч так запропонував, мені тяжко сказати, але в мене з ним були дуже близькі стосунки в 60-х роках – про це я вже розповідав. Це він мені повідомив у 1964 році, що кагебісти хочуть нас брати.

Я включився в роботу з підготовки з'їзду. Це була шалена робота. Ми готували дуже багато документів – а їх треба було ґрунтовно підготувати, відточити кожну фразу. Прочитайте документи Народного Руху України 1989 року і побачите їхній високий юридичний і інтелектуальний рівень. Було з десяток документів з різних проблем – економіки, політики, християнства та інших.

Але де мені в Києві зупинитися? Я не пам’ятаю, як це сталося, але, по-моєму, це Олесь Шевченко, один з організаторів Українського культурологічного клубу, познайомив мене з Дмитром Федорівим і я залишився в нього на квартирі.

8 – 10 вересня 1989 року відбувся Установчий з'їзд Народного Руху України. Там УГС була дуже популярною. Коли від УГС мою кандидатуру запропонували на посаду голови секретаріату, то весь з'їзд скандував: "УГС! УГС! УГС!" Тоді ми були в фаворі. Я вперше за все своє політичне життя був обраний одноголосно – як за радянської влади. Я не мав конкурентів.

На Установчому з'їзді НРУ склалася дуже цікава ситуація, в якій якоюсь мірою відбилася моя позиція. Я, другого дня головуючи на з’їзді, отримав записку від Леоніда Кравчука – другого секретаря ЦК КПУ: "Прошу надати мені слово". Я оголошую: "Прошу підготуватися другому секретарю ЦК КПУ Леоніду Кравчуку". Тут на трибуну вискакує представник Полтавської організації, юрист (прізвище я забув) і кричить: "Як?! Тому комуняці ви будете надавати слово?" Я різко обірвав його, сказавши, що йому слова не надавав і прошу зійти з трибуни. І додав приблизно таке: "Краще я піду в тюрму досиджувати 9 років, ніж я, демократ, не надам слова другому секретарю ЦК КПУ. Леоніде Макаровичу, прошу до слова!" Леонід Макарович виходить на трибуну і каже перші слова: "До чого я дожився, що мене Горинь захищає!" Ото були перші наші контакти.

Хочу вам сказати таке. Може, це банальна фраза, але я переконався, що цільні особистості вміють пам'ятати добро. Сірі, нікчемні люди завжди применшують те, що їм зробили. З того часу я завжди мав якісь такі дивні контакти з Кравчуком. Ми з ним дискутували. Я його критикував. Коли одного разу Єльцин поклав йому руку на плече, я по телебаченню сказав, що Президент України повинен триматися на належному рівні. Кравчук, відповідаючи на це, сказав: "Хай мене не вчать там всякі, як я маю себе поводити!" Ви, пане Василю, пам'ятаєте той випадок?

Я був членом Проводу Української Республіканської партії і ділився на дві частини. Але основну роботу я все-таки вів у Русі. То була дуже тяжка робота.

Я був прихильником розгортання організації. Концепція визрівала ще в тюрмі. Партія не може рости, якщо вона не має ідей. Партія має виставляти таку проблему, в якій би брали участь маси інших людей. Тобто партію треба гуртувати навколо проблем. Щойно ми утворили секретаріат, я запропонував ідею проведення Ланцюга єднання Сходу і Заходу України. Зі мною зустрівся Олесь Гончар і каже: "Михайлику (мене кілька людей називали Михайликом, а я Гончара знав ще з 60-х років), дорогий, – негарне слово "ланцюг". Назвіть це "Українська хвиля"!" Боже, яка гарна назва! Але вже пізно, вже пішло слово "Ланцюг". Я в деяких виступах і статтях згадував "Українську хвилю", але це не прийнялося. Ідея Ланцюга допомогла сконсолідувати навколо Руху десятки, а може, й сотні тисяч людей.

Через півроку після Ланцюга, у серпні 1990 року, проводимо Свято козацької слави. Начальство Запоріжжя категорично проти. Є в мене знімок, де я в кабінеті секретаря Запорізького обкому партії. Ми на карті малюємо, як це може бути. Він був категорично проти. Він заявляв, що не має чим прогодувати 100 тисяч людей, що це буде неорганізовано і т.д., але під тиском ми все-таки домовились. Я кажу: "Невже ви не зберете з кожного району великий фургон, який привезе з собою продукти, і 100 тисяч людей ті продукти спожиють упродовж дня?" То була надзвичайна акція – Свято козацької слави. Це було продовження ідеї єднання Сходу і Заходу України. Висушити Збруч у душі народу, зробити український народ єдиним, викинути зі свідомості народу протиставлення Сходу і Заходу!

Потім було проголошення Незалежності України, вибори Президента. Як зробити так, щоби населення України, яке на відсотків 30 є неукраїнським, проголосувало на референдумі за незалежність, щоб українська держава утвердилася? У листопаді 1991 року я проводжу в Одесі Конґрес національних меншин України. Це була третя велика акція. На Конґресі національних меншин, який відбувався в Одеському оперному театрі, біля 600 представників біля сотні національних меншин України прийняли ухвалу, що національні меншини підтримають на референдумі українську незалежну державу. Це була третя державотворча акція.

Я був прихильником таких акцій, бо вважав, що тільки за допомогою таких акцій можна нарощувати структури і надавати їм усенародного характеру. Ось зараз маємо проблему “кишенькових партій” (цей термін спочатку вжив Чорновіл щодо Української Республіканської партії). Вони не культивують таких всенародних, масових заходів. Сьогодні це робиться в кабінетах. А кабінетна політика ніколи не може стати всенародною.

Хочу сказати, що робота в УРП і в НРУ була тяжкою. Фізично я почувався дуже погано. З Верховної Ради я відразу біг до Руху, потім біг в УРП. Мій робочий день починався до 9 ранку, а закінчувався об 11 вечора. При моїм стані здоров'я я відчував, що я довго цього не витримаю.

 

УКРАЇНСЬКА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ

У 1992 році викликає мене до себе Президент Леонід Кравчук і пропонує, аби я йшов послом у Канаду. Я кажу: "Леоніде Макаровичу, я не піду. Я ще в окопах, я не хочу йти послом у Канаду". – "Ну, ти поговори зі своїми, з родиною". Я поїхав до Львова, зібрав свою сім'ю, посадив за стіл. Формально то все відбувалося – відкрив збори, на збори поставив питання, як вони дивляться на те, щоби поїхати послом у Канаду. Виявилося, що за мою поїздку був тільки один голос – моєї Оксанки, яка хотіла побачити світ, а всі інші сказали “ні”. Я приїхав до Кравчука й кажу, що на загальних зборах Горинівської сім'ї ідея йти в Канаду послом не набрала більшості, і я відмовляюся.

Через якийсь час – може, через два тижні – приходить до мене Левко Лук'яненко і каже: "Ти знаєш, Михайле, мене викликав Кравчук і запропонував, щоби я йшов послом". – "І що ти сказав?" – "Я йду". – "І ти в такий час ідеш? А хто ж тут буде? Та бути послом є дуже важливо, коли налагоджена сяк-так робота – але тепер? Я категорично проти!" – "Ні, я трохи втомився, я хочу відпочити і щось написати". Ото майже дослівно – “я трохи втомився, хочу відпочити і щось написати”. Я кажу: "Ти послом відпочинеш? Економічні, політичні, культурні, мистецькі контакти – та ти не будеш часу мати глянути в вікно”. Але було пізно.

Я часто лягав у лікарню, я був на ґрані. Коли в черговий раз зліг у лікарню, приїжджає до мене в Феофанію ціла делеґація: Левко Лук'яненко, Олег Данилейко, Олег Павлишин – і аґітують мене, щоб я йшов головою УРП. Я порозмовляв зі своїм братом: "Богдане, може, ти підеш головою УРП? Лук'яненко йде послом". Богдан відмовився, я відмовився. Кілька разів приїжджали. Тоді Лук'яненко вистрелив у "десятку" (то було дуже мудре, переконливе слово): "Якщо ти не підеш – Степан Хмара піде, а він розвалить партію". Якби Лук'яненко не сказав цієї фрази, я не пішов би. Я пішов під тиском отої Лук'яненкової фрази.

Я старався зробити партію сучасною, модерною, і розраховував на те, що ми встановимо контакти з ідеологічно спорідненими партіями інших країн. Я їздив на Всесвітній Інтернаціонал християнської демократії в Брюссель, контактував із різними партіями в Сполучених Штатах Америки і в Європі. Тобто ми виходили на світовий рівень. Якщо партія хоче мати вплив на політичне життя України, вона не може обмежуватися тільки Україною. То була перша ідея. Друга. Якщо партія хоче безперервно працювати, щоб їй не ставили палки в колеса, вона повинна мати своє господарство. Тому гроші, які в нас час від часу з’являлися, я кинув на друкарню – щоби не шукати, де наше слово надрукувати.

У другій половині 1993 року Левко Лук’яненко звернувся до мене з проханням прийняти на Раді УРП листа, що партія просить його повернутися з Канади в Україну, бо він тут потрібний, щоб продовжити політичну діяльність.

Один чоловік, який сидів у другому ряду, пан Данилейко, колишній голова секретаріату, кинув дуже цікаву фразу: "Щось там у пана Лук'яненка не все в порядку з посольством". Ми написали такого листа. А під той час звертається до мене міністр закордонних справ пан Зленко, що, очевидно, доведеться міняти посла в Канаді. Я деталі не розповідаю. "Чи не могли би ви нам у тому допомогти?" Кажу: "Ми прийняли рішення на Раді просити пана Лук'яненка, щоб він повернувся". – "Прошу принести мені те рішення". Це йому допомогло в тому, щоби заміна посла в Канаді відбулася достойно. Підкреслюю це тому, що тоді гуляли всілякі кривотлумачення цієї ситуації.

Тим часом, як не дивно, саме Українська Республіканська партія організувала масове відзначення в 1992 році 50-річчя УПА, хоч були організації, безпосередньо пов'язані з УПА. Через два роки ми відзначили 50-річчя Української Головної Визвольної Ради. Приїхали зі США колишні лідери УГВР. Це була спроба підтвердити, що УРП є спадкоємниця українського визвольного руху 40-х років.

Мушу сказати, що мені вдалося знайти в партії такого керівника секретаріату, яка все робила без нагадування і яка дуже часто казала: "А я вже це зробила!" Це була Тамара Просяник – унікальна, невтомна жінка, людина з великою кількістю ідей. Вона не тільки виконувала те, що пропонувалося, але подавала свої. От, скажімо, республіканські четверги-дискусії. На них збиралися науковці, громадські діячі, політики. Це була її ідея. Сама Тамара була прекрасним організатором. Тамара була мішком ідей.

У Тамари були і свої слабкі місця. Вона бувала різка в оцінках тих, кого не сприймала. Це було причиною того, що Лук'яненко запропонував мені не призначати її головою секретаріяту, бо вона, мовляв, ображає людей. Кажу: "Левку, але з ким вона так поводиться? Вона нюхом чує, чого той чи той вартий. Але вона є добрий організатор, попри все". Це він запропонував перед VІ з’їздом у 1995 році.

Питання про зміну керівництва Української Республіканської партії я обговорював з паном Левком Лук'яненком не раз. "Михайле, ми старі, здаваймо партію. Оберімо головою молодого – буде новий дух, нова енерґія". Кажу: "Я не проти, Левку, але не маємо такого молодого. Я поки що не зробив ставки ні на кого – то є моя вина. Але давай подумаємо, хто може бути". Щиро скажу, я йому кілька разів казав: якби дав згоду Овсієнко, який каже, що він до того нездатний (але він говорить неправду, бо Овсієнко добрий організатор. Я й голові секретаріяту Тамарі Просяник казав, що Овсієнко вміє розподілити ролі і вміє сам підключитися. Але він на це не звертає уваги).

Значить, Левко каже, що от є Богдан Ярошинський – дуже добре виступає на з'їзді. Така була перша характеристика – добре виступає на з'їзді. Я собі подумав: але то хіба головна риса керівника партії – гарно виступати? Це вкрай необхідно – бути добрим оратором, але щоб керувати партією, яка в процесі творення, треба мати ще щось. Але я сказав, що в принципі не заперечую.

І от коли наближався шостий з'їзд (1995 року), у жовтні відбулася Рада УРП. На Раді Левко Лук'яненко висуває свою кандидатуру. Я теж залишаю свою кандидатуру. Завтра має бути з'їзд, а Лук'яненко кличе мене ввечері на розмову. Я кажу: "Левку, мені ще треба дописати доповідь”. – “Я тобі пропоную: я буду за тебе голосувати, якщо ти звільниш Тамару”. Тамара була для нього каменем спотикання – десь вона його не так поважала, не дала йому того, що потрібно, а йому це було дуже необхідним. Я кажу: "Левку, якщо я проходжу на посаду Голови партії, то я буду визначати, кого мені брати під праву руку. А зараз про це нема що говорити". – "То я буду проти тебе". – "Ну, що ж, будь". Я власне цього й не боявся, я був втомлений від керівництва партією. Не від керівництва – я був втомлений від пошуку грошей. Я вам щиро скажу: ви не знаєте, яким то каменем лежало на моїй спині. Я напівжартуючи казав: "Олю, гроші, гроші, гроші!" Уранці вставав: "Олю, гроші!" Увечері приходив: "Олю, гроші!" Куди по них іти? Я, як той глібовський Вовк, що в того вкрав вівцю, а в того теля вкрав, а у того ще щось украв, – уже нема до кого йти!

Тому я серйозно не готувався до цього з'їзду, тим більше що Львівська організація була проти мене. Тобто окремі люди були настроєні проти мене – Павлишин, Мамчур. А на з'їзді ви знаєте, що відбулося: Левко казав, що якщо я зніму свою кандидатуру, то й він зніме. Я наполіг, щоб він зняв першим. І я зняв свою кандидатуру. Головою партії став Богдан Ярошинський. Він ні психологічно, ні організаційно не був готовий до тої тяжкої ролі. Ось я переглядав свої записи – по-моєму, два чи три місяці не проводилися засідання Проводу. До лютого – так, три місяці не проводилися засідання Проводу. Я собі не міг уявити, як можна керувати партією і не зібрати два рази на місяць Провід.

В.Овсієнко: А Рада партії півроку не скликалася.

М.Горинь: Півроку не скликалася. Я на якійсь нараді про це сказав. Але події розгорнулися дуже швидко. Через те, що Василь Овсієнко написав критичні зауваження і десь жовтні 1996 року виступив на Раді партії. У січні 1997 Овсієнка виключили з партії. Потім була конференція Київської міської організації, на якій ми заявили свою позицію. Левко зустрівся зі мною і сказав: "Слухай, то треба щось робити!" Кажу: "Левку, у 1994 році, коли ти повернувся з Канади, ти все пропонував провести теоретичну конференцію "Куди йдемо?" Я підтримав цю ідею. Ми йшли до конференції з різною метою, мотивація була різна: ти – розкритикувати мене, я – з'ясувати теоретичні засади. Ти пробував розкритикувати мене, але тебе добре відшмагали. Я тебе майже не шмагав, але це зробили Микола Горбаль, Микола Поровський, Іван Польовий і багато інших людей. Значить, у тебе це не вийшло. Давай ми тепер проведемо теоретичну конференцію, що нам далі робити. Мова йде не про критику – мова йде про те, що мусить бути якийсь рубіж.

 

РЕСПУБЛІКАНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКА ПАРТІЯ 

Ця розмова не дала ніяких результатів. На Раді УРП 15 березня 1997 я вже був виключений з партії. Перед тим із партії були виключені Василь Овсієнко за його критичні висловлювання про тактику і методи керівництва з боку Ярошинського та його команди, і ще ряд осіб. Коли ми йшли на засідання Ради, то пан Овсієнко, пані Лідія Кононко та інші стояли з транспарантами – антиярошенківці й антилук'яненківці виставили пікет. Дуже цікаво, що Лук'яненко запізнився і, по-моєму, того пікету не бачив. На Раді 15 березня першим від нашого крила виступив Микола Горбаль з критичними міркуваннями. Його так закричали, що не дали йому говорити. Він плюнув і покинув зал. За Миколою Горбалем виступив Богдан Горинь. Менше кричали, але теж почали протестувати. Богдан пішов геть. Тоді я попросив слова. Мушу сказати, що мені так не кричали, але окремі репліки були. Я повторив думку, що до цієї Ради треба було б провести теоретичну конференцію і з'ясувати, куди ми йдемо. Я сказав: оскільки ви собі дозволили не дати слова довголітньому політв'язню, який тричі був ув'язнений – Миколі Горбалю, не дали слова політв'язню Богдану Гориню і таким чином перетворюєте Раду на щось таке, чого ми раніше не бачили – що опозиція не має права сказати слова, що можна її не визнавати, – то я змушений вам сказати таке: я теж покидаю Раду. Встав і пішов у сусідню кімнату Будинку вчителя. Там були Микола Поровський, Микола Горбаль, Богдан Горинь, Ігор Банах і ще хтось. Але дуже цікаво: ми починаємо говорити, що ж будемо робити – раптом появляється людина, абсолютно нікому не відома. Я кажу: "А чого вам тут треба?" Він назвався від якоїсь організації. Я думаю, що то була аґентура чисто кагебістська – хотіли дізнатися, яка ситуація. Ми обговорили ситуацію і дійшли висновку, що треба робити нову партію.

Після розмови в Будинку вчителя ми йдемо на Володимирську, 42, і, власне, там приймаємо рішення, що іншого виходу нема – треба творити нову партію. Я не знаю, хто подав ідею назвати партію Республіканською Християнською. Думається, що це був результат обговорення.

В.Овсієнко: То таки Микола Поровський сказав.

М.Горинь: Мабуть, Поровський. Я говорив про те, що криза в Українській Республіканській партії викликана кризою моралі багатьох членів партії. Вони морально впали, не дозволили своїм колеґам, засновникам і керівникам цієї партії, навіть висловитися.

Почалася активна підготовка до Установчого з'їзду партії. Хочу сказати, що знову важливу роль у підготовці брали не тільки Микола Поровський, не тільки Юрко Луців, не тільки Василь Овсієнко, але й Тамара Просяник, яка приїхала з Кременчука. Вона в оргкомітеті відіграла дуже важливу роль, як такий добрий мотор.

З'їзд був підготовлений всього за якихось півтора місяці. За традицією перших з'їздів УРП, ми провели Установчий з’їзд РХП 1 травня 1997 року в Будинку кіно. Головою партії був обраний Микола Поровський. Я теж рекомендував його кандидатуру. Сьогодні я мав би певні застереження до нього, бо мені думається, що він поволі набирає рис партійного лідера, він консервативний у досвіді, набутому в будівельному управлінні і в комсомольській організації – диктаторський підхід до справи. Я думаю, що це партії не допомагає, а, можливо, навіть трохи шкодить. Ну, це така справа – тут не про те мова йде.

Республіканська Християнська партія відшматувала від Української Республіканської щонайменше половину членства. За два з половиною роки вона організаційно оформилася. Але треба визнати, що чисельно вона, по суті, не зросла або зросла дуже мало. Не вдалося розширити організаційну структуру, не вдалося створити організації в усіх областях. Я вважаю, що для України християнська партія є вкрай необхідна. Як і в усяких інших ділянках філософської думки, ми маємо кілька республіканських партій, кілька християнських, навіть кілька комуністичних. Це хвороба політичної думки в Україні. За економічною кризою настала політична криза, мінімізація партій і максималізація їх чисельності. Якщо два роки тому було якихось 15-20 партій, то зараз... Учора відбувалися з'їзди кількох партій, серед них Демократичний Союз і "Вітчизна". Кажуть, що зараз є 86 партій. Яка буде подальша доля цих партій, тяжко сказати, але я вважаю, що при стабілізації економіки й політичної ситуації в Україні їхня чисельність буде зменшуватись. На порядку денному стоїть питання про об’єднання партій. Якщо хтось вірить у те, що цей процес буде легким і можна кавалерійським наскоком за один рік об'єднати кілька партій, то це є абсолютний абсурд. То дуже складний процес. Я навіть не знаю, яку технологію вибрати. Деякі партійні лідери кажуть, що треба об'єднуватися з низів і ставити верхи перед доконаним фактом: от об'єдналися в якійсь області три чи чотири партії, а потім у другій області, в третій. На низах це може відбутися легше, ніж на верхах. Цілком можливо, але успіхів в об'єднавчому процесі сьогодні немає, ми не маємо чим похвалитися.

 

ІНТЕРВ’Ю ВАХТАНГОВІ КІПІАНІ

В.Кіпіані: Пане Михайле, а як розпочалися контакти з закордоном?

М.Горинь: У 1964 році приїхала із Америки виставка американської технічної книги. Вона відбувалася в Москві, в Ленінграді, а влітку 1964 року приїхала до Києва. На цій виставці гідом була Оксана Смішкевич – дуже енерґійна жіночка. Вона привезла Іванові Світличному цілий портфель української літератури – книг і журналів, що виходили за кордоном. Там було високе культурно-наукове життя. До речі, я тоді з нею розмовляв, а востаннє зустрічався з нею десь у 1995 році. Світличний тоді сміявся, як вона розповідала – то дуже смілива жінка: “Я йду з повним портфелем літератури, а за мною в тому ж темпі демонстративно їде машина. Але трусити вони мене не можуть, бо я маю дипломатичну недоторканість. Вони мене супроводжують аж до Світличного”.

Оксана Смішкевич вирішила приїхати до Львова. Видно, моє помешкання добре прослуховувалося, бо коли вона приїхала до Львова, то в мене під вікном демонстративно стояв кагебіст. У КГБ було дві форми слідкування – таємне і демонстративне, щоб ти бачив, що за тобою слідкують. Це для залякування. І от під моєю хатою стоїть кагебист. Брат дружини Славко, художник, він був культуристом – плечі метр шириною, пояс вузенький, м'язи, як у Геркулеса. Підходить він до вікна, відчиняє (а я жив на третьому поверсі) і тому кагебисту показує свій кулак. А кагебист сміється. Тоді пані Смішкевич не змогла до мене прийти.

Перші наші контакти з закордоном були в шістдесятих роках. Вони ще не були систематичні. Після мого повернення з ув'язнення, у 70-х роках, вони теж були спорадичними. ОУН зробила помилку, приславши в кінці 1971 року Ярослава Добоша. Його затримали і використали як привід для арештів 1972 року. Він показував, що дав комусь там із шістдесятників по 30 рублів. То щоб скомпрометувати людей. Його випустили. Казали, що скоро після того він помер.

Коли ми повернулися з ув'язнення в 1986-87 рр., ті контакти набрали іншого характеру. То був час горбачовщини, з-за кордону стали масово їхати в Україну люди.

В.Кіпіані: А наскільки правдивим є те, що в Україні існувало середовище ОУН(б)? Бо тільки після смерті Зеновія Красівського стали говорити, що він був крайовим провідником ОУН(б). Ви ж добре знали Красівського – чи знали ви, що він член ОУН і, більше того, голова крайового Проводу?

М.М.Горинь: Я знав, що він член ОУН, але це не мало якогось значення.

Те, що бандерівці довго нас не сприймали, це, я вважаю, була їхня політична сліпота. У вересні 1990 року я вперше поїхав у Сполучені Штати Америки. Я виступив щонайменше в 10 містах – Детройт, Вашинґтон, Нью-Йорк. Я всюди говорив, що ми зараз створюємо політичну структуру в Україні і я би дуже не хотів, аби діаспора проектувала свої політичні чвари на Україну. У нас уже є Республіканська партія, є вже Демократична партія, є вже Рух. Повертаючись в Україну, входьте в ті структури. Вони не могли мені дуже заперечувати. Коли хтось там сказав, що вони теж щось робили, я кажу: "Знаєте що – воно справді так. Ви молодими еміґрували під тиском тої страшної навали. Я розумію, що вам тут було дуже тяжко. Нам було легше на нарах у тюрмах". Я вважав, що мав право так говорити.

Я приїхав до США як голова секретаріату Руху і заступник голови НРУ Івана Драча – в середовище ОУН і колишніх учасників дивізії “СС-Галичина". І ОУН-бандерівці запрошували мене. Мав дискусії з Аскольдом Лозинським – до того вони не контактували з нами в Україні. Наші документи виходили за кордоном у двох центрах – УГВР і ОУН(м). Третій центр, ОУН(б), в тому участі не брав. Мельниківці друкували в своїх виданнях усі наші документи, підтримували з нами контакти, а бандерівці ні.

У 1991 чи навіть у 1992 році появляються на Україні перші приїжджі ОУН-бандерівці. Приїжджає пані Слава Стецько, інші люди, починаються контакти. Здається, що I з'їзд ОУН(б), де було створено КУН, відбувся в 1992 році.

В.Кіпіані: Так, у 1992 році, в приміщенні Центральної Ради.

М.Горинь: Я би сказав так, що правильний діагноз характеру руху опору в Україні в 60-х – на початку 90-х років поставила ОУН(м). А ОУН(б) вичікувала, придивлялася, аби не дискредитувати себе зв’язками з “почервонілими опозиціонерами”. Вони вважали себе чистими, більшими патріотами, ніж ті, які десятиліттями сиділи в концтаборах.

В.Кіпіані: Скажіть, а от у Львові в 70-х роках, між Вашою першою і другою відсидкою, ви відчували вплив (моральний, передусім) колишніх оунівців на громадське життя?

М.Горинь: У 70-х роках громадського, політичного життя опозиційного характеру, по суті, не було. Це раз. По-друге, багатьох членів ОУН, які відсиділи в концтаборах, КГБ вдалося зламати. КГБ мало в нашому середовищі не десятки і не сотні аґентів. Люди, які відсиділи в таборах, у 70-х роках були тихі. Я не знаю, хто з учасників підпілля у 60-70-х роках знову пішов у тюрму – хіба Данило Шумук.

В.Кіпіані: Петро Саранчук...

В.Овсієнко: Василь Курило, Мирослав Симчич, Василь Романюк, Зиновій Красівський, Василь Долішній...

М.Горинь: А все-таки то були одиниці. Люди, яких ви називаєте, йшли в тюрму вже не як оунівці, а як учасники нового, правозахисного руху. Оунівське підпілля в 70-х і 80-х роках не існувало. Ми, нове покоління, заповнили концтабори, а вони вже другий раз не пішли.

В.Кіпіані: Є такий професор фізики і математики Корній Стасюк у Львові. На відновлювальному з'їзді ОУН-мельниківців у 1993 році про нього говорили як про дійсного і активного члена ОУН, члена Проводу ОУН з 1941 року. Він друкується в “Українському слові”.

М.Горинь: Повірте мені, що я маю дуже широкі зв'язки у Львові. Я знав настрої інтелігенції. У 60 – 70-х роках хоча опозиційного націоналістичного руху не було. Не було нічого! Якщо і було підпілля. То воно нічим себе не проявляло.

В.Кіпіані: А от вплив оунівців міг бути, умовно кажучи, на Калинців, на Геля, на інших...

М.Горинь: Вплив ОУН на всіх, у тому числі й на мене, був величезний. Але то був вплив тих, хто з автоматами в руках воював проти радянської влади до 1952 року. Я завжди вважав себе бандерівцем. Але говорити, що після 50-х років залишилося оунівське підпілля – то означає бути наївним.

У п'ятдесятих роках пішли в концтабори тисячі молодих людей, які на зразок підпільних організацій ОУН(б) почали створювати свої підпільні організації. Ми, коли прийшли до політичного життя, відмовилися від тієї практики. Ми вважали, що вона себе вичерпала. Ми вирішили йти з відкритим забралом.

Я вважаю, що не існувало оунівського підпілля до 90-х років.

В.Кіпіані: Я би казав, до кінця 80-х. ОУН(б) мала влив на створення СНУМу.

М.Горинь: А на кого вона не вплинула? А хіба на УРП не вплинула? На всіх мала вплив. Але я говорю про оунівські підпільні організації. Виступаючи минулого року на мітинґу, я сказав, що Роман Шухевич досі не оцінений українською історичною наукою як видатна, унікальна постать в боротьбі за українську незалежну державу. У складі пантеону він десь третій чи четвертий чоловік – його місце незаслужено занижене. Видатним організатором опору, без сумніву, був Шухевич. Я перед ним схиляюся. Я хочу написати про Шухевича: ось хто був душею нашого руху!

Є людина, яка з ним була в підпіллі. Вона живе в Німеччині...

В.Овсієнко: А, так-так, Ірена Козак?

М.Горинь: Козак Ірена, о! Це референтка Шухевича – Ірена Козак.

В.Кіпіані: Михайле Миколайовичу, а що ви думаєте про справу, яка виникла навколо публікації в "Українському шляху"? У Львові багато писали, що в сімдесятих роках кагебісти вели справу, яка називалася "Блок". Ціль її – компрометація один перед одним членів дисидентського середовища. Там вказується, що "Професор" – це був Михайло Горинь, "Борис" – це Богдан Горинь, "Зв'язкова" – це Любомира Попадюк, "Крот" – це Ярослав Кендзюр, "Спортсмен" – це Косів...

М.Горинь: Мене там названо не "Професором"... Богдана називали "Борис", а мене називали... Як же мене назвали? Але теж ім'ям...

В.Кіпіані: Ні, таки "Професор". Кандиба – це "Шуліка" і так далі. Чи пригадуєте ви про спроби якихось людей зі спільного оточення компрометувати одне одного?

М.Горинь: Пригадую, пригадую.

Кіпіані: Там згадуються аґенти "Чорноморський", "Алла", "Тереза". У зв’язку з цим Ярослав Кендзьор і Михайло Косів звинуватили Юрія Шухевича, що він, власне, і є отой аґент "Чорноморський" – відкритим текстом, у ґазеті.

М.Горинь: Було намагання компрометувати, бо кагебісти ніяк не могли мене піймати. А вони знали, що я щось роблю. Ті обшуки нічого не давали. Але до мене часто доходило, що Михайло Горинь – то аґент КГБ. А то приходить одна людина і каже: "Ну, що Любомира Попадюк до вас приходить? То всім відомо, що вона аґентка". Але одного разу йде Любомира Попадюк, несе матеріали, і "злодій" вириває з рук торбинку і втікає. А потім Попадюк викликають і про щось там допитують. З одного боку, вони її ніби не чіпають, але постійно її переслідують.

До мене зважувалися підходити тільки окремі люди. Була така працівниця консерваторії – по-моєму, Слабковська прізвище, не можу точно сказати, – Люба, котра приходила до нас і повідомила, що її, як кажуть, політично зґвалтували кагебісти і примусили повідомляти, що ми говоримо. Я кажу: "Люба, більше до мене не приходьте – і не будете мати ніякого клопоту. Я вам забороняю приходити до мене додому, а то вам доведеться щось вигадувати. А так ви скажете, що Горинь вас вигнав". То Люба приходила тоді, коли мене в хаті не було, і розмовляла з Олею. Оля її не виганяла. Люба працювала в консерваторії. Коли мене заарештували, то Люба дала покази проти мене, бідна, під тиском. Вона любила трішки випити. Люба дала покази проти мене, а моя Ольга дуже рішуча жінка – Василь трохи її знає, – Ольга притиснула Любу, і Люба написала відмову від тих показів. Вони, ті кагебісти, які курували Любу (зараз їхні прізвища забув), тероризували її морально.

У нашому середовищі були окремі люди, які співпрацювали з КГБ. Був один чоловік, який мені розказував, про що з ним говорили в КГБ. Йому кагебіст кинув фразу: "Горинь повернувся до підпільної діяльності". Це коли провалився Бюлетень Гельсінкської Групи в Москві. Там відбитки моїх пальців знайшли. “Горинь повернувся до підпільної діяльності” – йому це сказали, щоб я знав, що за мною слідкують. Це був тиск. Кагебисти знали, що він мені це перекаже. Наскільки це він говорив від себе, а наскільки він був таким двійняком, за роллю – я не можу сказати. Але він мені завжди переказував розмови в КГБ.

А що торкається інших, то мені тяжко говорити, бо такої різкої позиції вони не займали...

В.Кіпіані: Вони ж після арешту Чорновола спробували були відновити "Український вісник"...

М.Горинь: Так! Це Косів і Кендзьор у 1972 році видали 6-й номер «Вісника». Але коли в 1965 році нас посадили, то Косіва теж посадили і випустили – випустили з-під слідства.

В.Овсієнко: Він, здається, рік відсидів, так?

М.Горинь: Косів? Ні, думаю, місяців 5-6, і випустили. Тоді багатьох випустили. В.Овсієнко: А він через суд не проходив?

М.Горинь: Ні, зовсім ні. Він до суду не дійшов. Тоді Ганю Садовську випустили, Косіва випустили, такого Батурина – колишнього підпільника ОУН. Тоді заарештували багатьох людей. Але судили нас 20. Старака Теодозія – майбутнього посла в Польщі –випустили...

Я думаю, що це зовсім випадково так сталося, що я пішов першим номером у судовому процесі 1965 року. Я не повинен був іти першим номером. Але вийшло так, що в мене зовсім випадково, за моєї відсутності, коли я поїхав відпочивати в Феодосію в 1965 році, у хаті появилося багато нелеґальної літератури. Коли я їхав у Феодосію, то все поховав, але хлопці мали ключі від моєї квартири, заходили собі, залишили літературу. Думали, що тимчасово, а вийшло так...

В.Кіпіані: Під час передвиборчої кампанії Теодозій Старак разом з Калинцями і Юрієм Шухевичем підписував листи на підтримку Євгена Марчука.

М.Горинь: Старак є переселенець, він попав у концтабори ще в п'ятдесятому чи якомусь там році. Він з 1929 року. Відбувши в концтаборах, був потім дуже обережний. Талановитий науковець. Займався чеською та іншими слов'янськими мовами. Дуже мудра людина, але травмована. Ось Овсієнко добре знає, чи хоче хтось удруге йти в тюрму. Дуже тяжко йти вдруге – треба сказати собі, що ти там помреш. Ви можете перейнятися цим? От зараз ви робите крок, після якого не будете жити. Або будете жити в концтаборах і там помрете. Щоб зважитися на таке, треба трішки патріотизму і вольового рішення.

Так от, Старак повернувся з ув'язнення в 1957 році. Після цього він закінчив слов'янську філологію університету, потім працював у польській газеті "Czerwony sztandar" – добре знав польську мову. Був у нашому середовищі, але якось так збоку. Тож коли в 1965-му притиснули, перед ним постала проблема: знов у тюрму? Він не захотів...

У перший період слідства, десь тижнів два, я категорично відмовлявся говорити, а коли мені поклали на стіл покази, то я поміняв тактику. Кажу: "Слухайте, а що я таке робив? А чи то є заборонено законом? А чи в нас свободи слова нема? Так, я йому давав читати літературу – ну й що? Я давав, але не виступав проти радянської влади. То не є антирадянщина".

Я вважаю, що така моя позиція була хистка. На судових процесах початку сімдесятих років деякі хлопці повторювали те саме. То було хитрування, яке без домовленостей охопило всю Україну… Але найкраще себе почуваєш тоді, коли кажеш: ви є по один бік барикади, а я по другий бік, тому в нас не буде ніякої розмови.

Був такий кагебіст – пригадую собі його прізвище і забуваю... Нагадайте мені... Щоб я пішов до нього, бо вмре – Клим Гальський. Це був начальник оперативного відділу КГБ. Він писав під псевдонімом "Дмитрук", видав книжку "Жовто-блакитні банкрути". Клим Гальський підсовував своїх людей у слідчу камеру. Василь знає: "насєдка" слухає, розмови і настрої передає. Знаєте, людина, прийшовши з допиту, в камері трошки відпружується і щось виповість. У моїй камері був такий в`язень Цапп, єврей. Був у 1961 році у Львові такий процес трикотажної фабрики. Розстріляли колишнього полковника розвідки. То все євреї були, вони там зробили підпільний цех. Отой Цапп одного разу розпочав таку розмову (його навчили): "Ви знаєте, я був у Москві і читав у якомусь московському журналі роман "Ніч і день" Володимира Гжицького...” Гжицький сидів разом з Остапом Вишнею – тому зламали хребет. А Гжицький не був зламаний. Він часто виступав і розповідав.

Цапп каже, Гжицького надрукували в московському журналі. Питаю, в якому номері. "Та оцього літа надрукували. Мене в серпні посадили". А роман Гжицького в журналі "Жовтень" був у травні. Я подумав собі: це зашвидко. Це неможливо, хіба би Гжицький домовився, щоб ориґінал і переклад друкували одночасно. Кажу: "То дурниці".

Приходить на допит Клим Гальський. Я розмовляв з ним на літературні теми. Питаю: "Клим Євгенійович! Скажіть, будь ласка, ви читаєте московські журнали?" – "Та читаю". – "А ви серпневі номери які читали?" – "Та майже всі переглянув". – ""Неву" читали?" – "Читав". – “"Дружбу народов" читали?" – "Читав". – ""Новый мир"?" – "Читав". – "І ви не помітили дуже цікавого перекладу з української?" – "Ні, не помітив". – "Ну як же ви могли пропустити роман Гжицького "Ніч і день", який так нашумів, бо там ідеться про концтабори 40 – 50-х років?" – "Та не може бути, Михайло Миколайович". – "Справді переглянули серпневі номери?" – "Переглянув". – "Ну, – кажу, – Клим Євгенійович, ваш аґент провалився". А він – бо кагебісти завжди заперечували, крутили, – а він так спокійно, ніби кістку мені кинув: "Ну що ж, буває".

Після цього я всюди казав: "Цей Клим Євгенійович має такий авторитет в КГБ, що йому було наплювати, що йому хтось скаже, що він провалився. "Ну що ж, буває".

Приводять мене після допиту – Цаппа в хаті нема. Цапп свою роботу виконав. Привели другого чоловіка. І так постійно.

Перебування під слідством було тяжке ще й тим, що ти мав у камері ворога, який про тебе все доносив, а ти мусив з тим собакою ділитися куском хліба, бо він передачі мав тільки від кагебістів, і то дуже рідко і погані. Не міг же ти їсти сам, коли співкамерник нічого не має. То така справа.

Але ми зайшли надто далеко. Я забув, про що ми говорили.

В.Кіпіані: В.Кіпіані: Якщо дозволите, я запитаю: чи були в Русі люди, які спалахували великою активністю, а потім якось так зникали?
М.Горинь: Ну, я бачив так звану інфільтрацію аґентури КГБ в Рух. Я це відразу побачив.
Коли я готував Ланцюг Єднання (то, підкреслюю, моє дитя, я на нього витратив масу енерґії та здоров'я), то мав опозицію. В опозицію стала рухівська організація міста Києва. В неї пішли солідні люди: Брюховецький – теперішній Президент Києво-Могилянки, академік Попович, академік Павло Кислий. Ми зібралися на конференцію Руху міста Києва. Вони мені сказали, що Ланцюг – то провокація, з того нічого не вийде, на дорозі людей можуть побити... Вони категорично проти. Написали заяву – десь серед моїх паперів вона є, я її знайду. Я пішов до голови секретаріату Київської організації (якого я тепер уже не бачу – вже через 2 роки його не стало) і сказав: "Слухайте, дайте мені списки всіх районних організацій Руху міста Києва". А він: "Я вам списків не дам". Ну, а я без списків як без рук: не можу кинути Київську організацію на лінію, щоб вони зайняли, скажімо, якісь 100 кілометрів.
Я почав сам збирати – щось через Петра Борсука, через другого, третього, четвертого. Але то мало. Було вісім чоловік – професорів і академіків, – що написали заяву проти мене, опублікували її в ґазеті. Я був такий внутрішньо впевнений, що хоч би весь світ був проти мене, хоч весь Радянський Союз проти мене, але мені байдуже.
Так ось, думаю собі: чорт з вами, я обійдуся без Києва. Провели ми наради. А то було унікальне явище. Я, голова оргкомітету, не знаю, де людей посадити, усі стояли попід стінами. Петро Борсук, до речі, теж був у тім оргкомітеті. Так от, були проти – але коли Ланцюг уже робився, то першим на лінію виїхав Павло Кислий зі своїм інститутом, своїм автобусом. Я був здивований.
Так ось, Бурлаков. Він був головою Руху міста Трускавця. 1991 року в Трускавці я оголосив, що відмовляюся від головування в Секретаріяті Руху – мені є затяжко. Не знаю, хто – по-моєму, Микола Поровський – запропонував Бурлакова. Бурлаков був членом Ради Руху. Він добрий організатор. Я кажу: "То прошу дуже. Я не заперечую". Бурлакова обрали головою секретаріату. А тут президентські вибори. А тут референдум. А тут солідна допомога діаспори. Я вам хочу сказати, що ми отримали десятки комп'ютерів, кілька ксероксів – то багато техніки. Наш ксерокс стояв у Спілці письменників.
На з’їзді 1992 року Бурлаков підійшов до мене і сказав: "Я підтримую вас". Мене трошки турбувало його російське прізвище. Бо Кіпіані – то є наш чоловік, він з національних меншин імперії... Але, думаю, яке це має значення: Донцов теж мав російське прізвище.
Отже, ми стали керувати тріумвіратом: Драч, Чорновіл і я. Бурлаков залишився Головою секретаріату…
Я був великим прихильником того, щоби наші люди йшли в новостворювану СБУ. Пан Овсієнко то знає, я то не раз говорив: коли я був головою секретаріату НРУ, то послав в обласні організації листа, щоб виділили по десятку людей з вищою освіту, яких можна було б направити в Інститут СБУ в Києві.
В.Кіпіані: Пригадую, й мене туди записували. Був такий лист.
М.Горинь: Я зустрівся з директором цього Інституту СБУ, полковником, прізвище якого вже не пригадую. Ми сіли собі біля Золотих Воріт. Він каже: "Я набираю 600 чоловік на короткочасні курси і 600 чоловік на п'ятирічне навчання". Тобто ти закінчуєш середню школу, п'ять років навчаєшся в Інституті, а хто має вищу освіту – навчається один рік чи півроку. Отже, потрібно 600 чоловік. А в них суворий добір: вони роблять діагноз фізичного стану здоров'я, бо така людина має бути витривала. Далі психічне здоров'я, пам'ять, орієнтація. Відбирають одного з десяти-дванадцяти. Боже мій, то це треба якихось 8000 кандидатів! Думаю собі: хоч би сто. Сто помножити на дванадцять – тисячу двісті. Значить, я повинен мати 1200 кандидатів. Розіслали ті листи. Наші люди були безнадійно сліпі і недалекоглядні – з того нічого не вийшло. Думаю: ви не розумієте, ви боїтеся, щоби хтось не сказав, що ти в СБУ вчишся, чорт би тебе взяв. Ми зібрали всього кілька десятків кандидатів...
В.Кіпіані: Це було до незалежності чи вже після?
М.Горинь: То було після проголошення незалежності. То був час, коли я від Верховної Ради був у комісії з ліквідації КГБ. І що вийшло? Обласні організації НРУ прислали чоловік сто. 12 з них справді пішли працювати в СБУ. Одного з них я зустрічав недавно. А інші всі не пішли… Знаючи, що треба українізувати КГБ, я говорив із Марчуком під цим кутом зору.
Але перед тим приїхав Чорновіл зі Львова і каже: "Михайле, я хочу, щоби твій брат Микола пішов начальником СБУ у Львові". – "І Микола дав згоду?" – "Дав". – "Добре, давай домовимося з Марчуком". Коли відбувалася реорганізація КГБ, я до Марчука міг зайти в будь-який час, до 9 години вечора.
Я подзвонив увечері Миколі й кажу: "Миколо, ти хочеш?" – "Так". – "Ти собі уявляєш? Вони тебе зімнуть. Якщо ти хочеш іти в СБУ, то повинен вести за собою сотню – сотню людей, яких ти повинен розставити на місцях. Ти хочеш працювати зі старими кадрами?" – "Ні, я наведу порядок".
Ну, йдемо з Чорноволом до Марчука. Чорновіл пропонує кандидатуру. Євген Кирилович відповідає майже дослівно так: "Ви знову хочете робити так, як робив ЦК компартії: присилали в СБУ людину, яка не має абсолютно ніякого досвіду, її треба 5 років учити? Ми повинні мати фахівця. Я проти того, щоб Миколу Гориня призначати начальником СБУ Львівської області". Я кажу: "Євгене Кириловичу, не тому що йдеться про мого брата... Мова йде про інше: я не вважаю, що начальник СБУ такої області повинен бути фахівцем. Начальник СБУ Львівської області повинен бути грамотним політиком, визначати напрям роботи установи, яка має кілька тисяч фахівців. То справа політика, а не фахівця! А як це робити – він буде мати заступників, які розроблять технологію".
Не вийшло по-нашому. Потім звернувся до нас іще один чоловік – голова Івано-Франківської обласної адміністрації, депутат Верховної Ради Степан Волковецький. Я хотів, щоби Степан ішов першим заступником голови Служби безпеки України по кадрах. Питання кадрів там було на першому місці. Зі Степаном теж нічого не вийшло, крім дискусій і розмов з Марчуком.
На початку березня 1992 року група депутатів Верховної Ради – членів Народної Ради рекомендувала Бурлакова до Служби Безпеки України. Іду до Марчука (а я був тоді вже головою Політичної Ради НРУ): "Євгене Кириловичу, от є у нас голова секретаріату Бурлаков. Я би просив вас подумати, чи не міг би він працювати в СБУ. Він хлопець розумний, уміє писати документи, вміє організовувати. Він би міг бути корисним українській Службі безпеки". Марчук каже: "Треба подумати, треба багато перевірити. На це піде півроку". – "Що, будете перевіряти до десятого коліна?" Так я жартую. Але через кілька місяців Віктора приймають у Службу безпеки. Спочатку, здається, заступником начальника П’ятого управління (було таке – це як політична поліція, потім воно, здається, називалося "управління захисту Конституції"). Це мінімум полковницька посада, а то й ґенеральська – начальник Управління…
Він тривалий час працював у Службі безпеки. Згодом він, здається, був радником у голови СБУ ґенерал-полковника Радченка Володимира Івановича. Тепер, по-моєму, він пішов зі Служби безпеки.
В.Овсієнко: Я чув, що він тепер пише дисертацію.
М.Горинь: Він дуже добре пише, статті його гарні.
В.Кіпіані: Спасибі, пане Михайле, але мушу я бігти: завтра виходить номер газети.
М.Горинь: А яка ґазета?
В.Кіпіані: Я працюю в "Киевских ведомостях".
М.М.Горинь: Слухайте, то там Олесь Бузина опублікував пасквіль “Вурдалака Шевченка”? Два дні тому в мене поцупили ґазету, де Бузина написав про Мазепу, що то був звичайний п'яниця, а про нього кажуть, що він знав багато мов. А він напився після Полтавської поразки і не міг слова вимовити. Це про людину, про яку навіть Петро I говорив із величезним пієтетом... Бузина знає тільки те, що Мазепа напився після поразки (це я цілком допускаю). Але Мазепа не був пройдисвітом, а інтеліґентом, на тлі якого Петро I був нікчемою. Мазепа вмів обводити того Петра кругом пальця, як дурника. Петро до останнього моменту вірив Мазепі. А Бузина примітив лише, що він пив горілку! Думаю собі про того Олеся: а чому ж ти шукаєш тільки такі факти?
В.Кіпіані: Хтось займається літературними провокаціями, хтось політичними – він займається журналістськими провокаціями. Я розумію, що патріотичним українцям це боляче сприймати, особливо коли це стосується Шевченка. На це мусить бути адекватна полеміка – не на рівні "Літературної України"...

НА ЗАВЕРШЕННЯ Я БИ ХОТІВ СКАЗАТИ ТАКЕ….

М.Горинь: Наші політичні сили, якщо вони є такі розрізнені, не можуть бути пресинґом для уряду, Президента, якщо ті поведуть небажану лінію. Вони не можуть створити поштовху для політизації українського суспільства. Політичні партії дуже мало працюють на утвердження свого авторитету в народі. Характерна особливість нинішніх політичних партій – що вони безнадійно ліниві. Це не є якась безвідповідальна фраза. Коли я приїжджаю будь-куди, то цікавлюся, коли в них відбулася наради, як часто збирається первинна партійна організація – через тиждень, через два тижні чи раз на місяць – для обговорення якихось питань чи хоч би ознайомлення з політичною ситуацією. Як правило, низові організації аж до рівня області зустрічаються на річних конференціях, а то ведуть сонне політичне життя. І це характерне для переважної більшості політичних структур України. Тобто звичка віддавати частину власного часу на політичну діяльність, партійна пропаганда серед народу не стали нормою для майже всіх політичних структур зліва направо і справа наліво в Україні.

Тому говорити про серйозний вплив партій на політичне життя України сьогодні не можна. Те, що робиться у Верховній Раді – це буря в склянці води. Цю бурю треба було б поширити на всю Україну і сказати: “Ні – злодійству!”, “Ні – русифікації українського народу!”

Ось переді мною стан освіти в Україні на 1999 рік. Мені страшно від такої картини. Севастополь – 98.8% російських шкіл, Крим – 98.1% російських шкіл, Донецьк – 90%, Луганськ – 86.8%, Запоріжжя – 61.9%, Одеса – 60.9%, Харків – 53.1%, Дніпропетровськ – 40.8% і так далі. Ви собі можете уявити рівень русифікації? Якщо у Донецьку українці становлять 52% населення і вони мають 10% шкіл, якщо в Луганську теж більше 50%, а мають 13.2% шкіл, то це такий потужний прес русифікації, позбутися якого – для цього потрібні роки і роки.

Я вважаю, що українська національна ідея не стала ідеєю українського народу. Адміністратори в областях не стали українськими адміністраторами. Це чиновники колишньої комуністичної партії, які ведуть проросійську політику. Якщо зараз Президентові не вдасться чи він не захоче надати особливої увагу станові шкільництва в Україні, то через 10 років будемо мати плачевну ситуацію. Адже ці школярі стануть біля керма держави.

Ще хочу сказати: у тих 10% українських шкіл у Донецьку діти переважно розмовляють російською мовою. Учителі в учительських теж говорять російською. Я з цим зустрічаюся і в школах Києва, коли я виступаю там. Ситуація дуже складна – вулиця, тролейбус, автобус, метро говорять російською мовою в Києві. Мені можуть сказати: та що ви про це говорите? Не це головне: ми повинні підняти економіку. Економіку для кого – для манкуртів? Для яничарів? Для людей, які абсолютно байдужі до українства?

Я два чи три дні тому був на дводенній конференції Національного інституту українсько-російських досліджень. Там така потужна русифікаторська лавина доповідей, що я просто був здивований! Микола Шульга, який став доктором соціологічних наук (а колись був головою комісії з питань суверенітету, в якій я був головою підкомісії), – Шульга виступає з доповіддю, що то процес цілком нормальний: якщо в 1994 році під час соціологічних досліджень у Києві анкет українською мовою вимагали 56% опитуваних, то в 1999 році 49.1%. Українська незалежна держава толерує русифікацію ще й сьогодні! Нема ніяких перешкод, нема ніяких дамб перед наступом русифікаторства на Україну. Це є трагічно, це є велика біда. Я думаю, що політичні структури повинні саме цими проблемами зайнятися, а не сидіти в кабінетах і займатися шахматною грою замість гри політичної.

Оце власне і все, що я хотів би сказати.

Україну ми маємо, але Україна не до кінця українська; уряд ми маємо, але уряд говорить, між іншим, теж іноземною мовою. Президентські структури маємо, але вони теж наполовину неукраїнські. Майбутнє України через кілька років буде вручатися людям, які українську мову знають не краще, ніж нинішні державні чиновники.

Без мови нема держави, нема народу.

Французи ввели спеціальний закон на захист французької мови. Недавно я читав у ґазеті “Вечірній Київ”, що поляки ввели спеціяльний закон, згідно з яким суворо заборонено вивіски на підприємствах, у різних громадських місцях іноземною мовою – тільки польською. За те, що якийсь підприємець свою установу назвав анґлійською мовою, він підданий дуже високому штрафові. Поляки захищають свою мову від анґлізації. Українці ж дали повну волю двом великим потокам: з одного боку – російському, з другого боку – англійському. Я питаю: а що таке shop? Що таке shop, що таке pizza? Що таке щось інше? Та якщо чехи відчули, що їх поглинає німецькомовна хвиля, то вони й театр назвали дівадлом.

Будівництво економіки повинно йти в парі з мовним будівництвом. Без цього українська незалежна держава не може існувати. Але мовне будівництво має бути неформальним, бо разом із мовним будівництвом виховується український патріот-державник. А виховання майбутнього покоління в патріотичному дусі на сьогоднішній день, як кажуть наші галичани, під псом. Нема системи цінностей у школі, де б говорили, що любов до Вітчизни, патріотизм – то найбільша духовна цінність. Це між іншим, це так... "Какое значение имеет язык – лишь бы человек был порядочный! А на каком языке говорить..."

Проблема економіки, проблема мовного будівництва, проблема виховання, проблема переведення основних силових структур на державну мову... Не можна надіятися на захист інтересів України як держави, якщо в її рядах будуть російськомовні ґенерали, якщо армія буде російськомовна. А якщо виникне збройний конфлікт із північним сусідом? А таке цілком можливе.

Це важливі проблеми. Президент розпочав з того, що дав доручення Конституційному Судові прийняти рішення про державну українську мову. Але якщо Азарова висувають кандидатом на посаду прем'єр-міністра, а він за 9 років не вивчив української мови... Як він буде керувати великою Українською державою – іноземець з іноземною мовою в голові?

Я вважаю, що в такому віці я можу собі дозволити говорити те, що я хочу, що я думаю, нарешті, говорити відверто.

В.Овсієнко: Пане Михайле, що би ви хотіли сказати на завершення про свій життєвий досвід?

М.Горинь: Я би сказав, що я ним не захоплений. Я не реалізував своїх скромних можливостей такою мірою, як би я хотів і планував. У силу слабої моєї внутрішньої організованості, багато моїх дітей, тобто моїх ідей, загинуло там, де вони народилися – в моїй голові, – а не лягли на папір.

Усе життя на мені висів великий тягар організаційної роботи – у різних громадських організаціях, у Русі, в партії, у Товаристві "Україна", у Всесвітній Координаційній Раді, у Верховній Раді. Усе це притискувало мене і не давало можливості щовечора сісти за стіл і записати те, що думав. Є у мене кілька десятків записників, але вони не опрацьовані. Якби мені сказали видати ті записники, як це зробив, скажімо, Винниченко, – я би цього зробити не зміг.

Я вважаю, що все, що я міг у житті зробити, я вже зробив. Залишилося підбивати підсумки. Не є вони радісні. Щоправда, не є вони й такі, що викликають у мене розпуку, але супроводжуються вони жалем, що не міг ти видусити з себе, Михайле, те, що ти міг видусити. Інші це зробили, а тобі чогось бракувало. Чого – хай скажуть люди.

В.Овсієнко: А все-таки, пане Михайле, поклавши руку на серце, скажіть собі, що Ваше покоління, і Ви в ньому, таки щасливіші від попередників. Адже Ви не просто дожили до незалежності України – Ви доклали рук до її утвердження.

М.Горинь: Пан Василь Овсієнко вносить оптимістичну ноту в мій монолог і каже, що все-таки щось зроблено, щось є. І я хочу сказати, що є. Наші мрії були якоюсь мірою реалізовані. Ідею, яку підіймали люди в минулих десятиліттях, за яку клали голови – ту ідею ми якось вивершили і зуміли проголосити 24 серпня 1991 року українську незалежну державу. Але мені йдеться про ту оптимальну вимогу до самого себе. Йдеться про те, що мені 70 років, і треба було б покласти на стіл десяток книжок – а їх нема! Ось про що йдеться, ось чому я самокритично оцінюю свою особу і своє місце в суспільному житті.

Певно, що я далекий від самознищувальної критики. Без сумніву, що шістдесяті роки не обійшлися без мене. І сімдесяті, і вісімдесяті теж. Але то була якась одностороння робота, а фіксація того всього залишилася на завтрашній день. А завтрашнього дня дуже мало, бо восени день короткий...

 

Рекомендувати цей матеріал