Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГНАТЮК ІВАН ФЕДОРОВИЧ

10.12.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 11 жовтня 2000 року

І н т е р в' ю І. Ф. Г н а т ю к а
Редагування 16.11 – 9.12. 2008.
(Запис місцями неякісний, тому довелося дещо скоротити)

В.В.Овсієнко: 11 жовтня 2000 року в Києві, на вулиці Сагайдачного, 23, ведемо розмову з паном Іваном Гнатюком. Записує Василь Овсієнко. Будь ласка.
І.Ф.Гнатюк: Я, Іван Гнатюк, народився, за всіма документами, 27 липня 1929 року. А недавно, пишучи спомини, я знайшов в архіві свою першу метрику, то я народився 21 липня. Це була помилка з записах. Народився в селі Дзвиняча, тоді ще був не район, а ґміна Вишневецька, Кременецького повіту Волинського воєводства. Тепер Тернопільська область.
Батьки. Батько Федір, син Івана, народився у 1904 році, загинув в останній день Берлінської битви, 1945 року, 1 травня. Десь там і похований. За те, щоби взяти Берлін на декілька днів раніше, до 1 травня, Жуков поклав понад 500 тисяч своїх воїнів. Це я особисто чув у телепередачі до 50-річчя перемоги з вуст учасника тієї битви, який залишився живим. Весь у медалях, і сказав про це з осудом. Мати народилася у 1907-му, померла у 1990 році на Херсонщині, де жила при дочці, там її могила. Батьки були майже неграмотні, ходили лише по одній зимі до школи, бо влітку треба було працювати. Вся їхня освіта – що могли розписатися. Батько пішов на війну з Євангелієм – Новим Заповітом. Дуже вірив у Бога. Може, він з ним і загинув, не знаю. А мати на старості літ, самотня, бо ми зайняті, брала окуляри і навчилася собі читати, читала книжечки, щоб чимось заповнити свій час. У мене – це справді так – було два крила: мати і Україна. Уже 10 років, як матері не стало, а я в кожній книжці згадую її як велику мученицю. Доля її – це доля нашої України. Але хай мені Бог простить: матері моєї не стало у 1990 році, та я кажу: простіть мені, мамо, прости, Господи Боже, вона померла своєчасно, не побачила того, що зробили облудники за десять останніх років, які і її обманули. І її пенсію, що вона збирала, і всі сподівання – все обманули. "Все йде, все минає", – писав Шевченко, то я вірю, що все це минеться, ми мусимо перейти через певний духовний катаклізм.
Я не знаю, це, мабуть, вроджене – прадід був великим бунтарем, загинув на Сибіру – видно, в генах мені передалася його бунтарська непокірна вдача, через яку мені дуже тяжко довелося переживати, особливо в концтаборах. Я був непокірний. Якось я по радіо виступив і сказав, що чекісти мене били, тяжко били, але не могли, бідні, не бити, бо я все робив, що вони казали, але – навпаки. Як я вижив, не знаю – Бог береже. Оте сонце, ця Україна – це зі мною від 12-ти років. Це мене грітиме до кінця мого життя. Я чому на цьому наголошую? Бо поза цим я не знаю ніяких інших ідей. Це для мене свята теорія – Шевченко. Це наш український бог. Якби ми його читали – він для всіх, кожний там про себе прочитає. Тому так проти нього виступили оті бузини. Але ми даємо привід. Пишемо, що з Шевченка пора зривати кожуха. І про Лесю Українку та Ольгу Кобилянську – таких прекрасних наших письменниць – таке пишемо...
Отже, Україна привела мене до участі в боротьбі. Вона не була збройна, хоч я мав пістолета, носив ґранати, тримав їх про всяк випадок. Я зараз не виправдовую того, що вони в тих бункерах стрілялися. Краще було б загинути на поверхні, убивши ворога, а тоді самому загинути. Але такий був наказ.
Мене заарештували у Кременецькому педучилищі. Це був передостанній мій арешт. Вперше я був заарештований, коли повернувся з розвідки в 1944 році, вночі, дитиною, 15-ти років. Коней поставив, бо я кіньми до сусіднього села мав привезти невеличку групу повстанців. Коли я приїхав, була така темна ніч, що нічого не було видно – це десь кінець листопада чи початок грудня. Стукаю у вікно, бо знаю, що там мають бути повстанці, а ще один-два мали прийти. У хаті не світиться. А ззаду – "Руки вверх!" Там була зрада. Вбили одного повстанця, він на засідку натрапив. Він лежав за півметра, я на нього мало не наступив, не бачив. Ото були перші мої арешти. Можете собі уявити, скільки дали мені за дві ночі, а я залишився живий. Але відпустили. Відпустили тому, що голова сільради поручився за мене, сказав, що це справді дітвак з бідної сім'ї, батько його на війні, от чого він поперся вночі, то дідько його знає, то таки варто йому дати. Мене побили і відпустили. А після того було ще кілька облав, арештів, і завжди мене били. Били всіх, але мене за мою вдачу били більше, бо я заробляв.
В.В.Овсієнко: От ви у 15 років уже, кажете, були під арештом, а за що? Як Ви прилучилися до боротьби? Трошки детальніше…
І.Ф.Гнатюк: Я ж ще за німців, у сорок другому році, вже їздив у розвідку. Мене зловили вночі, коли я з сусіднього села вертався, біля цвинтаря. Але я втік, і після того став контрреволюціонером, хоча не знав змісту цього слова. Це навіть мені трудно збагнути. Це щось вроджене, це справа моєї душі, навіть не мого розуму, я так відчував, і то моя єдина сила, яка перемогла. Психологічно я би мав умерти. Я трохи забобонний, дуже багато було снів, які збувалися, тому я в це повірив. І тоді, коли я повернувся, коли вбили повстанця, то я ж нікого не видав – вони там у хаті були і про це не знали. А зрадила тоді, як я знаю, господиня цієї хати, вона була станична, її не посадили, отже, це вони взяла на себе кров цього хлопця, якого я раніше бачив живого, Степан із сусіднього села. Його поховали. А коли вже мене раз зафіксували, то тільки щось станеться – мене вже беруть і б'ють. Що знав, чого не знав – не вибили з мене нічого. Знаходили й мої звіти організації, і мої вірші показували, і передрукований рукопис – я не назвав нікого. Це було для мене святе зобов`язання: раз потрапив живий – значить, маєш або вмерти, або нікого не видати.
В.В.Овсієнко: А скільки Вас протримали тоді?
І.Ф.Гнатюк: А тоді всього два дні били і дві ночі. А потім найбільше було три-чотири дні поб'ють і відпустять. Так було дев'ять разів, а десятий – коли я серед білого дня ішов з училища, що в Кременці. У садку два автоматники мене вели, я ішов перед ними. Каже: «Йди туди, ти знаєш, куди. Якщо хтось буде зустрічатися, не признавайся і не розмовляй. І щоби ти не зупинявся». Я несподівано, наче куля, наче бджола вкусила… Ішов, прощався очима з Кременцем, бо знав, що я більше не вийду, і знав, чому – я перед тим виступив на зборах училища проти комсомолу. І прийшла думка: втекти. Нога одна побігла, а друга ще ні, як я рвонув. Під гірку біг, мав книжки під правою рукою, під пахвою. Там був мур десь понад два метри. Я підстрибнув угору, кінчиками пальців лівої руки вхопився і перестрибнув через той мур. Пізніше я приїжджав туди, розганявся, роздягався, що не робив – я не перестрибнув його. У 1989 році там був художник моєї книжки і ще один молодий, і я був, вони намагалися – ніхто не переліз. Бо не було погоні. Якби була погоня – кожен би перестрибнув. Так що є в житті такі явища, які пояснити ні наукою, ні розумом не можна.
В.В.Овсієнко: Ви сказали, що тоді навчалися у Кременецькому педагогічному училищі. А від якого року?
І.Ф.Гнатюк: Я поступив у 1947 році, перейшов на другий курс у 1948 році і в самому кінці чверті, це, мабуть, був жовтень, мене арештували. Я втік, але додому я вже не пішов. Приходив уночі, тихенько підходив, попрощався з мамою, того ж вечора взяв собі одежу теплішу, хліба і пішов у поле.
В криївку мене не взяли, бо я прийшов безпосередньо з районного проводу. В моїй книжці ті хлопці не фігурують, бо це було секретним. Борис – це одне підпільне, секретне ім`я, а друге Куля. Там був мій найближчий друг Василь Теслюк. У мене є вірш, присвячений йому. Так я п'ять тижнів – уже сніг – залазив десь чи в повітку, то вдома тихенько вночі залізу, то в копицю десь на полі. Ходив-ходив з тим пістолетом, з двома гранатами... Але я хотів учитися. А мій приятель був старостою класу. Він підробив мій матрикул. Я був відмінником, учився добре, і поступив у Броди, прийняли мене. Теж педагогічне училище. Там я провчився всього три тижні – знайшли. І теж узяли підступно на перерві, втекти вже не дали. Це був одинадцятий арешт. Це було 27 грудня 1948 року. Три чи чотири місяці слідства… А найперше – це карцер. Це страшне...
В.В.Овсієнко: А де це слідство велося?
І.Ф.Гнатюк: Приїхали з Кременця, забрали мене, повезли в поїзді. Це цікава розповідь, але я все це написав (Гнатюк Іван. Стежки-дороги. Спомини. – Дрогобич: Вид. фірма «Відродження», 1998. – 496 с., іл.). Дуже пам'ятається, що було колись. Я тепер не пам'ятаю, що вчора було, забувається, особливо прізвища, а давнє все пам'ятається. Але це такі деталі… Ви прочитаєте книжку, я думаю, це буде цікаво. Засудили на 25 років.
В.В.Овсієнко: Яка стаття?
І.Ф.Гнатюк: 54/1 і 54/11 – «зрада батьківщини» і «збройна боротьба». У зв'язку з указом від 26 травня 1947 року про скасування смертної кари дали 25 років, це найбільший термін. Це були звичайнісінькі каторжні табори, спецтабори, так званий Берлаг.
В.В.Овсієнко: Як слідство велося?
І.Ф.Гнатюк: За мною приїжджав капітан Кравченко, схожий трохи лицем на мого батька, такий високий, і отой Могилевський, від якого я втік. Вони знайшли мене у Бродах. Я сидів у КПЗ, камері попереднього затримання, міліція мене привела. Один міліціонер залишився перед дверима зі мною, а другий доповів, що я є. Відчиняє двері, пропускає мене, я тільки у двері, а той Могилевський мені п'ятірнею в очі. Як він очей не видер, бо я зразу назад, кажу: "Що, здурів!" Він каже: "Теперь ты от меня не уйдешь!" Я кажу: "А то буде видно". А в кутку стояв отой капітан Кравченко, він каже: "Не знаю, может, от Могилевского ушел бы, но от меня не уйдешь, я старый чекист". Кажу: "Так, від вас буде трудно, але попробую". Він засміявся, запропонував сісти, записав усе. І вони мене вночі вдвох пасажирським, але купейним вагоном повезли. А вагони тоді всі вважалися загальними, бо то було у післявоєнний час. У самому кутку сиділа навпроти мене якась жінка. Завезли до Дубно. Ночували на станції, спеціальну кімнатку нам дали. Лейтенант Могилевський лежав коло мене, а той сидів у дверях і читав книжку. Я ж мав намір, щоб таки втекти, то я разів п'ять чи шість просився, що хочу надвір. Мене виводили, каже: "Та не дури мене, я ж тебе знаю". Назад везли в паровозі на відкритій платформі до Кременця. Грудень, холодна ніч та холодний день. Привезли мене до Кременця і тримали в паровозі, доки його десь не відвели вбік. Підійшла бортова вантажівка до самих дверей паровоза і я зразу пересів. І тільки пересів, як на мене накинули якусь плащ-накидку, як копицю з мене зробили. Коли ця накидка з мене якось відкинулася, то я побачив, що за декілька метрів пішла Тесля – учениця мого класу. Вона, очевидно, придивлялася до мене. На мене знову накинули ту накидку.
Почалося. Зразу на допити, це три доби. Кравченко зняв той перший протокол. Він уже був утомлений, не поголений, тому спокійно зі мною говорив. Я нічого йому не сказав, він ще так і рукою помахав – то грузинське прислів'я, що скільки одною рукою не махай, ляску не буде, треба другу руку підставити. А мене видав провокатор. Він зараз живе у Кременці, я в книжці написав його ініціали В.С. Кажуть мені, чому не написав його прізвища. А чим я це доведу? Я з ним зустрічався у 1976 році у Львові на переговорному пункті, ми ще й поговорили з ним. Я йому тоді все сказав у вічі. Його деякі люди знають. У книжці він фігурує як В.С. Так що я знав, що вони про мене знають. Маючи час, я все продумав, все видумав. Ціле слідство у мене – це моя фантазія. Щоб нікого не видати, то я себе комбінував. То він сказав мені: "Що ж то була за організація, що ти був у цій організації тільки один?" – "Ну, були там повстанці, я зустрічав їх випадково на полі". Судили мене одного.
В.В.Овсієнко: Який це був суд?
І.Ф.Гнатюк: Трибунал. Я ж був зв'язковим районного проводу – там не одне село, там цілий кущ. Я ще вчився, коли хлопців посадили. Там одного зловили і він видав усіх. Його згодом кинули в мою камеру. А я про це знав, бо моя мати приїздила і розповіла, що він їх видав. Він не винен був, потім усі вони між собою дружно жили. Коли когось видав на допитах, то не засуджують, не мають морального права, бо лише одиниці можуть не видати. Я знаю, як це не видати. Так що вони його не засуджували, жили дружно. Я до нього зразу не признався, і він не впізнав мене. Він не знав ні мого прізвища, ні псевдо. Я йому сказав, що якщо ти, не дай Боже, скажеш, що я приходив до вас у сусіднє село, то живим з цієї тюрми не вийдеш, бо я маю друзів (хоч у мене їх там і не було). Якщо признаєшся – то це смертний вирок. Він не сказав. Мене про них запитували, бо один був на зв'язку зі мною, це один районний провід. Я не видав і був у справі один, а їх судили 13 чоловік. Це була велика ганьба, коли групою ведуть на допит і вони видають один одного. А коли ти один – значить, є ще щастя, є гідність – це найдорожче.
Після вироку організовував втечу – мене зловили.
В.В.Овсієнко: З етапу чи як?
І.Ф.Гнатюк: Там я ще з одним став колупати стіну, в печі поробив такі колії...
В.В.Овсієнко: А де це?
І.Ф.Гнатюк: В камері в Кременці. Ми вдвох були... Шевчук із Шумського району. Була дуже страшна вітряна ніч, а до нашої тюрми дощана загорода, за два метри, не більше. Так що, розігнавшись із даху, можна було її перестрибнути в глибокий сніг. Ми сиділи на другому поверсі – там усього два поверхи. А піч така, що можна було димарем вийти нагору з тими коліями, розігнатися і стрибнути, а там уже що буде. Волі хотілося. Та наступного дня провокатор видав: у них були під підлогою шість коліїв – дві моїх підкови і ще когось, забув. Коли та втеча провалилася, приїжджав представник із Києва, такий простий, у тілогрійці, без погонів. Хто він такий – перед ним усе начальство тремтіло.
В.В.Овсієнко: Я не зрозумів, що це за "колії". Що це?
І.Ф.Гнатюк: Ну, підкови випростав, загострив на горшках, ручку обв’язав усякими онучами, нитками. Це був такий колій, що ним можна було заколотити і людину, і кабана.
В.В.Овсієнко: То Коліївщина від того, так?
І.Ф.Гнатюк: Так, так, то були колії. Один у камері сказав, що завтра буде тяжкий день. Була одинадцята година ночі. Я поховав ті колії, заклав дірку кількома цеглинами. Та наступного дня це виявили. Видно, провокатор був у камері. Його забрали з камери того вечора. Ще вдосвіта він прийшов і виглядав страшно побитим. А після нього мене викликають. Був такий слідчий Безщасний, великий кат. Я недавно бував у тій тюрмі, коли вже помер той Безщасний. Кажуть люди, що його син каже, що він був дуже добрий. А я кажу що ні, він був великий кат. Мене приводять у кабінет – у кабінеті стоять ті гладущики, на яких ми загострювали ті колії. Ті всі шість коліїв лежать: "Чья работа?" – "Моя". – "Чому хотів тікати?" – "Тому що хотів на волю". Він хапає гладущика. Аж відчиняються двері, заходить прокурор, підполковник Біндюк прізвище. Той поставив гладущик, каже: "Хлопець ще молодий, з бідної сім'ї, батько загинув на війні. От є думка його випустити". То довга розмова. Нарешті я кажу: "Давайте не будемо бавитися в кішки-мишки – закривайте слідство". А вже були мій паспорт віддали, мовляв, іди. І я вже рушив. «Але чекай, скажи, де ти живеш? – той Безщасний мене більше навіть на "ти" не називав, і не вдарив більше. Тоді приїжджав представник із Києва, поміняли кадри – мені дали самих калік, то безногих, то старих. Я серед них один молодий. Ну, то довга розмова.
Після суду кинули мене у загальну камеру. Заходжу в камеру – сидить мій шваґер, чоловік моєї сестри, його брат і ще знайомі. Мені мати розповідала, їх арештували просто так, щось наговорили, і "особое совещание" дало їм по десять років усім трьом. Я питаю: "Чого?! Якого дідька! Я ж нікого не видав".
Далі Львів, Колима.
В.В.Овсієнко: Скільки Ваш етап тривав?
І.Ф.Гнатюк: Їхали місяць поїздом до самого порту Ваніно над Охотським морем. Там пересилка. Як били нас, як рахували, ви це знаєте.
В.В.Овсієнко: Розповідали люди.
І.Ф.Гнатюк: Там убій великий, два кузови трупів, коли нас звели з тими скаженими «суками». Коли нас привезли у ті колимські концтабори, ми билися з «суками». Їх було 800, а нас 300 і ще коло трьохсот литовців. Ми зразу ж стали проти. Нічого нема, хіба дошки та каміння. Ті вори в законі, ті суки, ті беспределы – ви знаєте… Знущалися, крали, але ми організувалися і півтора року вели відкриту велику боротьбу за колючими дротами, під замками, за ґратами. І ми їх поставили на місце, налагодили таке життя, що вже можна було, як кажуть, вижити. Уже вони не крали, і ми їм навіть не мстили. То було за колючими дротами, один на один, а нині тут стільки злодіїв, стільки грабіжників, мільйони понаживали, один на десятки тисяч – і нема їм кари. Закони поприймали, але нікого за ними не судять. Я вірю, що це відродиться. Дивіться, 1989, 1990 рік – як ми відродилися. Я вірю у воскресіння нашої національної душі. Тільки після того, як ми зженемо всіх до одного лідерів усіх партій, ліквідуємо всі партії. Є одна партія – народ український і Україна. То єдина партія, а все інше минеться. Вони нас роздробили. Ще Володимир Мономах давав своїм дітям віник, щоб розламали… До речі, недавно я почав читати – не знаю, чи ви читали, – щоденник Аркадія Любченка.
В.В.Овсієнко: Недавно вийшов, але я ще не читав.
І.Ф.Гнатюк: Любченко пише, що коли під час війни в Україні було створене міністерство закордонних справ як незалежної держави, то він би не здивувався, якби більшовики тоді підняли синьо-жовтий прапор на Україні. Бо він їм потрібен був. Для досягнення мети їм будь-які засоби годяться. Оце б вони могли зробити 1943 чи 1944 року, що зробили в 1990 році, бо ж ті самісінькі підняли синьо-жовтий прапор. Якщо кажуть, що це ми зробили – ні, то вони зробили, і то нічого, що вони взяли з собою кілька дисидентів. От зі Стусом, прошу, що вони зробили? Той адвокат, що мав виступати на його захист, хоча Василь Стус від нього відмовлявся, – він же виступив з обвинувачувальною промовою, яка додала йому терміну, тому Стус і помер. Я кажу: український народ повинен, нарешті, визначитися, з ким він духовно – з Василем Стусом чи з Віктором Медведчуком, який, власне, і не є Медведчук.
А як я звільнився?
В.В.Овсієнко: Чекайте, а про Колиму, про боротьбу з тими суками? Де ви побували, в яких таборах?
І.Ф.Гнатюк: Аркагала на Колимі. Побув я там десь рік. Хто собі спокійно працював, тих начальство тримало, а непокірних, що порушували їхній режим, спроваджувало на етап.
В.В.Овсієнко: Яка там робота була?
І.Ф.Гнатюк: На Аркагалі були вугільні шахти. Чи я казав про Драй-Хмару? Це цікаво.
В.В.Овсієнко: А розкажіть, як він загинув.
І.Ф.Гнатюк: За десять років до того, як мене привезли, у 1939 році, як пізніше писав у "Літературній Україні" Пантелеймон Василевський – він зараз живе у Дрогобичі, а йому розповів очевидець смерті Драй-Хмари… То не так було, що на "Ви" називали – це начальник концтабору чи якийсь приїжджий виймав пістолета і тут же при всіх розстрілював. Вишикував колону – і міг застрелити тут же. Потім його звинуватили, що він «японський шпигун». Приїхав, вишикував колону, і кожного п'ятого мав застрелити. І стоїть Драй-Хмара в тому ряду. Він зорієнтувався, що куля попадає на сусіда. А поруч з ним стояв студент. Він думає, я вже прожив – і різко помінявся з ним місцями, став на його п'яте місце. Той катюга, що стріляв, це зауважив і всю решту набоїв, які мав, всадив у Драй-Хмару. Так загинув Драй-Хмара. Так що він не тільки великий письменник, але ще й мужня людина. Кажуть, що людина хоче жити, і я хотів жити, але є щось вище від життя. Честь вища від життя. Не вища, а дорожча від життя.
Про ту Аркагалу прочитаєте в книжці. Ще й посмієтеся, що я там витворяв. Завезли мене на Аляскітово. Там я у брамі зустрічаю шваґра – чоловіка моєї сестри… Там у мене знаходить сухоти. Лікар сказав моєму товаришу, що в мене вже більше півроку три інфільтрати – голодні ж, ніяких ліків… Я молодий, а в молодих же сухоти активніші. Відправили мене в центральну лікарню для в`язнів, на «Лівий берег». Там виносили по п'ять, сім, десять трупів щоночі. Полікувався я там, мені там операцію зробили на сліпу кишку, казали, апендицит. За порушення режиму викинули мене з лікарні. Був я на пересилці. Там півбараку відділили, бо були кримінальні злочинці, неполітичні. То півбарака дошками відбили, зробили інший хід. У мене був поганий настрій. Я перед тим познайомився в тій лікарні зі своїм ровесником з Ленінграду. Він хотів померти, і таки помер... Я з ним на роботу ходив, ще звечора нас у кіно водили. Він казав: «Ви сьогодні на роботу, а я буду стрілятися». Він зробив якогось самопала і застрілився. Я дуже хотів, щоби він жив, я дуже вмовляв його. Тому я був у такому напруженні. А він і ложку ковтав, і амонал пив, і цвяхи ковтав – то все виходило. Його брат майор був, прокурор, приїжджав до нього, його виганяли з зони, а він не йшов. Він був порядний, чесний чоловік. Я ще напишу про нього, якщо буду жити, це цікава історія. І от у той час мого збудженого стану кажуть, що потрібно три чоловіки, хто хоче піти на роботу. Я перший встав – щоб вийти з тої тісноти, з тої огорожі. Завели нас зовнішню запретку просапати і заскородити, щоби видно було сліди, якби хтось тікав. Ви знаєте, як до того ставляться. Ті двоє працюють, а я сів і сиджу. А конвоїр каже: "А ти чого сидиш, чого не працюєш?" – "А твоя яка справа?" – "Вышел на работу, так работай". Я кажу: "А ти вийшов мене охороняти – так охороняй, а за роботу мене інші будуть питати". – "Я тебе говорю, работай!" – "А я тобі кажу: пішов ти..." – по-грубому, по-лагерному післав його на три літери. Він хапає автомат, я кажу: "От тепер я тобі дам роботу". Встаю і підходжу до запретки. Він – клацає: "Стій, стріляти буду!" Я мовчки переступаю. А там далі долина і ліс, гори, може, кілометр-півтора. То він там клацав-клацав, я обернувся за метрів тридцять, кажу: "Чого ти кричиш, ти що, не знаєш, що робити?" І пішов собі. Він за 50 метрів зловив мене, за руку тримає, каже: "Не йди, бо як ти підеш, мене засудять". – "Так, ти 25 років будеш сидіти за мене". І він розплакався, каже: "Я не можу в тебе стріляти, у мене мама є". Так я побачив сльози. До сьогодні я не можу бачити чужих сліз, жаль мене бере. Я побачив сльози, кажу: "Не плач, я вже вертаюся. Я кулі не боюся, а сліз я боюсь". І я повернувся. Якось я добув там до обіду, він завів нас на обід, а після обіду ми виходимо, він каже: "Я того не беру". Начальник каже: "Що ж він зробив?" – "Ні, – каже, – мені його лице не подобається". І не взяв мене, якогось там іншого взяв.
В.В.Овсієнко: Справді надзвичайний випадок.
І.Ф.Гнатюк: Так. Через декілька днів я знову пішов на якусь роботу. Нас ішло 12 чоловік, і вже більше було конвоїрів. Він відвів якусь групу і теж ішов на обід до своєї їдальні, а нас вели в лагер поїсти. Побачив мене в колоні (я був усередині), з автоматом у ту колону, йому кричать: "Що, ти здурів?!", а він каже: "Та, підожди". Зупинив ту колону, подає мені руку, каже: "Що тоді було? Я знаю, ти не хотів жити". Кажу: "Може, так". Він мене так просив: «Не роби більше такого, ти ще вийдеш на волю». Просто благав, щоби я цього більше не робив. Він вийшов, і я більше його не бачив.
Оце, як бачите, 71 рік мені в цьому році минуло, а в тому Аляскітово в 1951 році мені казали, що більше як півроку я не проживу. А мені ще Бог продовжив життя.
З тієї лікарні я потрапив на концтабір Холодний. Наш барак був коло вахти. А знаєте, з тими розводами, з тим харчуванням нам давали від сили 5-6 годин на відпочинок, не більше. І серед ночі: "Подымайсь, стройся!". Стали. "Левое плечо вперед!" Значить, треба виходити надвір. Там якась машина десь забуксувала, там вивантажити треба, там ще якась холера... Святвечір 1953 року, ще Сталін живий, шосте січня, уже повечеряв, маю йти на нічну зміну. А там іти всього метрів 50. Приліг удягнутий, звичайно, ноги спустив, бо за це дуже тяжко карали. Згадав я Святвечір, рідне село, звичаї, батька, якого нема, мати з дітьми, що виїхала, бо все ж позабирали, навіть постелі наші забрали… Бо ми як жили? Ми жили дуже бідно, ліжка не було, то забили кілки долі, поклали поперечки, дошки, солому, рядном накрили – і так спали. То й ту солому забрали. Переїхала мати в Миколаївську область... Такий мінорний у мене настрій, а тут: "Стройся!" І мене як електричним струмом пробило. Я став перший коло дверей. Усі стали. "Левое плечо вперед!" А я повертаю в барак. "Стой!" Усі пішли, а я залишився один. Думаю: зараз буде розправа. Бо всі виходять, а я повертаю в барак. Тут заходять чотири чи п'ять наглядачів. Я вискакую на верхні нари, там були такі вагонки, два зверху, а два знизу. Кажу: «Не підходьте, бо буду бити по головах». Постояли, пішли. Я сиджу на верхній полиці. Вивели той розвод. Конвоїри поклали зброю на вахті, прийшли чоловік 15. Ну, я там одному чи двом тою табуреткою таки по голові мацнув. Вони взяли нашого стола, повернули як щита, збили мене тим столом, викрутили руки, в наручники. А я роздягнутий зовсім. То на вахті мене били години чотири, задушували. Хто знав, який то біль, коли ти в наручниках, доторкнутися пальцями до тих рук не можна. Вони так мене в тих наручниках посадили в карцер роздягнутого, а ремінь забрали, щоб не повісився. Але ж руки в наручниках – то як повісишся?
В.В.Овсієнко: Спереду чи ззаду?
І.Ф.Гнатюк: Ззаду, руки викручені, то страшно болить. Я, видно, кричав, коли били по руках, один задушував мене кілька разів і відливав водою. Я до сьогодні бачу його лице, воно в мене перед очима – таке миршаве російське. І, ви знаєте, я нині не маю ніякого гніву до тих катів – забув усе. Я маю великий гнів до нашого безголов'я і до тих, хто задля своїх особистих інтересів чи то марнославства, чи то наживи пішов на співпрацю з тими самісінькими, що відбивали нам печінки за синьо-жовтий прапор, а нині під ним, підлі, клянуться. Отих я ненавиджу, і дуже тяжко. Я дуже добрий був усе життя, так усі казали. Я жив любов'ю, я любив життя, всіх любив, тому захищав багатьох. Навіть коли я відчув першу зраду друзів, то ще не вірив, що людина може лукавити. Я навіть на допитах не обманював, я казав: "Я не скажу, хоч забийте". Після того я 22 роки не спав… Два дні я в камері ні до кого не обзивався, а на третій вечір на мене найшла якась хвороба. Викликали лікаря, я не пам'ятав, як він прийшов і що робив. Після цього в мене пропав сон. Три-чотири місяці я зовсім не спав. А там на одну-півтори доби засну – і знову не сплю. Так було до 1971 року. А після того став спати нормально. От жінка поруч, знає, що я не сплю, то я так дихаю, ніби сплю, а насправді не сплю цілу ніч. Отак було. І тепер буває безсоння деяку ніч, забуваю все… Що я казав?
В.В.Овсієнко: Ви розповідали про концтабір "Холодний". То був останній?
І.Ф.Гнатюк: Ні-ні, не останній. Там мене посадили в карцер. Там, до речі, зі мною в лікарні лежав письменник Аркадій Любченко. Відомий письменник. Мене там майже весь час тримали в карцері з блатними. Хіба зрідка пустять на якийсь місяць-два в зону, а потім знову під замок. Коли помер Сталін, з Холодного мене забрали на Дніпровський.
В.В.Овсієнко: Дніпровський, це теж там?
І.Ф.Гнатюк: Там, на Колимі. Не знаю, скільки мене везли. Там був один провокатор, майор власівської армії. Коли я ще був на "Холодному", то бачив, що він провокатор, а там ми якось помирилися. Він провокував різню наших із грузинами. Тих провокаторів ми вигнали з зони, я пішов сам у грузинський барак і пояснив, що то були провокатори. Поширили чутку, що ми маємо напасти на грузинів 20-го, а вони на нас – 19-го. Серед ночі підняли тривогу, конвоїри лежали кругом зони зимою. Нас уночі підняли. А двері були відчинені, мабуть, щоб в уборну ходити надвір. Хлопці мінялися, щоби на нас сонних не напали, чергували цілу ніч. Наступного дня етап – мене з тими грузинами одного послали, щоб вони мене забили десь по дорозі на Бєлово. А вони кажуть по-грузинському: "Іван, твой голова, наш кулак. Ти кажи, а ми будемо бити, якщо треба буде". У Бєлово до мене навіть нарядчик підійшов, запитав прізвище, подав мені руку і дав мені місце біля Бестужева, майора власівської армії, дуже порядний чоловік, гарні писав вірші. Я його рукописну книжечку привіз додому, закопав зі своїми віршами, а потім, на жаль, не знайшов ні своїх, ні його віршів.
Там, на Бєлова, можна було жити. Ці блатні, що мали десятки вбивств, уже слухали нас. Після смерті Сталіна навіть начальство нас слухало. Про себе незручно говорити, хіба натяком дещо я написав, але так було. Там навіть наші між собою, як я приїхав, гризлися. Зібрав я їх. Той каже, що має рацію, і той теж... Там і Соломон би не розібрався. Я кажу: «Хлопці, подайте один одному руку, поцілуйтеся, і щоб я більше не чув цього, бо інакше треба буде вживати якийсь інший спосіб». Помирилися.
Неправда, що всі чекісти погані. Боже борони, були катюги, а були й добрі люди. Той Донцов, старший лейтенант, – він нікому зла не зробив. Кілька разів мене викликав. Він п'ятитомну історію дипломатії прочитав і мені розказував. І раз питає мене: "За що ти сидиш?" Кажу: "Я мав два особисті вороги, вони обидва поздихали, а я досі в зоні". – "А що таке, друзі чи рідні?" – "Ні, ви їх знаєте". – "Хто?" Я кажу: "Берія і Сталін". – "Чекай, Берія да, ну, а Сталін? Він же війну виграв". Я кажу: "Ще треба знати, якою ціною". Я сказав таку фразу, це, їй Богу, правда. Кажу: "Не мине 2-3 роки, як во всеуслышание скажут, а кто такой был Сталин?" – "Я бы этого не сказал". І аж на ноги став. Я кажу: "Ви не маєте права, бо ви маєте сім'ю, ви маєте дітей і на волі. А я нічого не маю і знаю, який матиму кінець, бо хворий і виснажений. Але мої слова запам'ятайте". Не знаю, може, він і згадав...
До речі, я і Хрущова знімав. Не уряд, а Хрущова. Це було так смішно – свідки є. Це був 1964 рік. Я чогось усі зміни, які в уряді мали відбуватися, наперед знав. Помилився тільки: я думав, що Жуков зніме Хрущова. Але Жуков на той час був, як ви знаєте, в Югославії. Крім того, ми тоді думали, що Жуков порядна людина. То вже пізніше виявилося, як він із Берією підписав наказ вислати всю Західну Україну, як він жорстоко загачував трупами Дніпро. Тоді ми ще цього не знали. Я думав, що Жуков зніме Хрущова, і так наперед казав. І про ту корейську війну – теж знав.
У 1964 році став я працювати в Бориславі завкнигарнею. До того ніде не працював. Там одна працівниця сама хотіла бути завмагом. Я ще не був матеріально відповідальним, я ще за гроші не відповідав. То вони навіть ховали гроші, щоб не було виручки. А тут начальство, росіянин Перескоков, вимагає виручки, а її немає. Списувати купи книжок – такі великі циркуляри приходили, за списками списувати застарілу сталінську літературу – дуже багато роботи. А лежали пачки книжок Хрущова... Я три дні говорив – і на мене дивилися як на провокатора: "Коли, – кажу, – буду списувати Хрущова?" Це в комірчині, це не там, де книжки продають. Вони дивилися на мене, мовчали: що то за чоловік, що він так говорить? На третій день після цього списування – телефон з міськкому партії. Биков, секретар по ідеології, тихенько мені каже, що портрети Хрущова треба з книгарні прибрати в комірчину, непомітно для людей. Кажу: "Добре, тихенько". Він поклав трубку, я кажу: "Ура! Давайте його, гада!" – при всіх кидаю його портрети. Це правда – такий у мене характер. Так що я розвінчав Сталіна, зняв Хрущова – такий гумор.
Ну, повезли на те Білово. Там я заочно познайомився з дівчиною, моєю теперішньою дружиною, яка теж відсиділа.
В.В.Овсієнко: А Білово – то теж концтабір?
І.Ф.Гнатюк: Концтабір, той самий Берлаг.
В.В.Овсієнко: Як Ви там могли познайомитися з дівчиною?
І.Ф.Гнатюк: А листами.
В.В.Овсієнко: А, листами? Але Ви бачили її?
І.Ф.Гнатюк: Бачив, вона підходила поза дріт. Пригадую, як начальник режиму Рибніков зі одним чекістом... Вони після смерті Берії були розгублені. Може, він переродився, бо хлопці з малими термінами, що не за політику сиділи, просили його: "Пусти за зону походити". – "Та ви повпиваєтеся". – "Ні, пити не будемо". Пустив їх. Через годину приходять, кажуть: "Позабирай – голі там лежать, п'яні". І його начальник лагеря за це посадив на десять діб у районі на гауптвахту. Я ще перед тим йому казав, що моя дівчина має виїздити, то щоб дав нам побачення. "Хто вона тобі?" Я кажу: "Майбутня жінка". – "А-а-а, в тебе ще багато буде того майбутнього". Але не відмовив. Вона вже завтра має їхати, а то неділя. Я через безконвойного попросив, прийшла та дівчина. Крізь щілинки кругляків побачив, що вона йде в штаб. Рибников примусив наглядачів, щоб помили підлогу. Вони казали: "Мы для тебя пол драили". Кажу: "А ви на те й родилися, щоб для мене пол драїти". І там, на тій вахті, чекіст Рибников дав нам побачення.
В.В.Овсієнко: А як ім`я цієї дівчини?
І.Ф.Гнатюк: Капустян Галина.
В.В.Овсієнко: Хто вона була?
І.Ф.Гнатюк: Десять років відсиділа. Сиділа ні за що. За те, що за німців справляли роковини смерті Коновальця – і вона була в церкві. Бо то в церкві відправа була, і вона там стояла. За це їй дали десять років, братові її дали десять років, конфіскували будинок. Вже аж тепер його віддали напівзруйнований, там живе моя дочка. І батька її вислали, і маму її посадили. Батько був дяком, він був такий відомий дяк, січовий стрілець. Останній, до речі, в нашому Бориславі. Перші два січові стрільці загинули ще в чотирнадцятому році. Мій тесть був останній січовий стрілець у Бориславі. Загинув, там близенько й похований.
В.В.Овсієнко: А якого це Ви року познайомилися з майбутньою дружиною?
І.Ф.Гнатюк: У 1954 році, ще Берія був живий, а Сталіна вже не було... Ні, вже не було й Берії.
В.В.Овсієнко: Берію заарештували 26 червня 1953 року, так?
І.Ф.Гнатюк: Ой, ще Берія був, як я познайомився з нею. Не знаю, коли його розстріляли чи забили. Вона мені багато допомагала, бо через вільнонайманих я передавав їй листи. Вона мені навіть одяг передавала. А листів можна було висилати тільки два на рік. Три роки мати не отримувала моїх листів. В останньому я написав, що хворію туберкульозом. А мій дядько, брат мого батька Захар, теж сидів і помер від туберкульозу 1947 року. Якщо три роки не було листів від мене, то мати вважала, що я помер, і в церкві молилася за мене як за покійного. А тут з`явилися оці листи, що я через ту дівчину посилав. Вона раніше поїхала додому...
Мені дали другу групу, послали в центральну районну лікарню на Матросова, де пізніше Василь Стус відбував своє заслання. Там я теж лежав у лікарні. Там у мене був страшний крововибух. Там теж було відгороджено півбараку для політичних туберкульозних. Коли в мене вибухнула кров, то мені незнайомі хлопці, які вже мене знали, за ніч назбирали 1200 карбованців на ліки і передали раненько, щоб я лікувався.
Звідти я звільнився додому шостого березня 1956 року.
В.В.Овсієнко: А звільнення було у якій формі? Помилування?
І.Ф.Гнатюк: Мене не хотіли пускати додому, тому що було розпорядження Магаданського обласного суду (у мене є про це довідка), що звільнений з-під варти як "страдающий тяжелым недугом". Перед цим давали запит, хто прийме хворого на своє утримання, – інакше політичних не відпускали додому. Уголовників відпускали, а нас ні. То я дав адресу своєї майбутньої дружини, бо моя мати жила в Миколаївщині, а я вичитав десь у журналі, що найтяжчий, несприятливий клімат для сухотників – миколаївський і ленінградський. Я туди не давав. Вона надіслала своє зобов’язання через Міністерство внутрішніх справ Союзу, що приймає мене на своє утримання. Якщо би відмовилася, то з неї брали б аліменти. Проте, як тільки я приїхав, то вже наступного дня були з КГБ, щоб я розписався, що не поїду нікуди, навіть у Дрогобич за 6-7 кілометрів.
В.В.Овсієнко: А де вона жила?
І.Ф.Гнатюк: У Бориславі, де ми й тепер живемо. А там швидко прийшов новий указ, що можна їхати, куди хочеш. Я поїхав у своє рідне село, маму провідав на Миколаївщині. Повернувся, а тут повстання в Угорщині, і новий указ – усіх нас вигнати.
В.В.Овсієнко: Звідки – з Західної України вигнати?
І.Ф.Гнатюк: Так, так, щоб їхати на Східну України. Ну, я довго опирався, нарешті мені сказали: "Ну, ти ж не дурний, ми тебе тут не хочемо. Ми тебе не маємо права вислати звідси, але може статися автомобільна аварія, може на тебе хтось напасти". А якраз два п`яних росіянина напали на мене ввечері. Я їх обох поклав, один на дорозі упав, а другий у рів. Вони очуняли, впізнали мене. То я з сокирою ходив уночі з роботи – я пів першу ночі повертався: вчився на кіномеханіка, вночі працював. Я їм сказав – то довга історія – «Не підходьте ближче двох метрів, бо буду рубати насправді». Тому коли сказали, що на мене можуть напасти, то я зрозумів, що заб'ють.
Я виїхав до матері на Миколаївщину. Там стався новий спалах туберкульозу, бо умови тяжкі. Приходили до мене чекісти, стежили, з Києва приїжджали, в ізолятор мене поклали, покликали мого товариша Миколу Волощука. Він сидів із вами, дисидентами. І Володимир Сороколіт, може знаєте. Це були мої друзі, вони відомі люди. І, може чули, Шинкарук Трохим? То були моя кадра хлопців, вони там могли навести порядок, щоб ви знали.
В.В.Овсієнко: Трохим Шинкарук ще сидів на особливому режимі в середині 70-х, я про нього чув, а особисто я його не бачив. Мені про нього розповідали, що його розстріляли.
І.Ф.Гнатюк: Так-так. Я про нього написав. І був такий Сороколіт, що сам начальник комбінату казав йому: "Здравствуйте, Володенька!" Він відповідав: "Здоров-здоров". Отакі були хлопці. Ще був такий Жора Гончаров, він у півтори раза вищий за мене, років під сорок п'ять – під п'ятдесят, так він на мене казав тільки "Іван Федорович". Привезли Малієва – тоді ж був беспредєл, а він був вор у законі – приходив мене питати, чи будемо приймати в зону Малієва, у якого десятки вбивств. То був 1955 рік. Я кажу: "Рахувати чиїхось убивств не будемо, бо..." Не кажу, що вони в тебе теж є. "Якщо треба буде, – кажу, – зарізати, то ми все встигнемо, а так, може, буде жити, хай іде". Він зайшов у зону. Потім вони дружили, спокійно жили, нічого не сталося. Так що нас хлопці слухали, бо була велика дружба і була відчайдушність. Там щось про Трохима Шинкарука недобре казали хлопці – я їм не вірю. Це був чоловік-кремінь. Сів він молоденьким хлопцем як «провідник УПА». Він, Трохимко, збирав на Поліссі гриби і ягоди, то знав, як провести партизанів по тих мочарах, і він проводив. Та за це його посадили. А в зоні його наглядач набив ні за що, то він узяв його зарізав. А ще не мав вісімнадцяти років, то йому не дали смертну кару – засудили. Він такого багато мав. Колись на волі теж чекіста сокирою мацнув, але той лишився живий. Останній термін йому дали за те, що зарізав трьох блатних.
В.В.Овсієнко: Це там, у Мордовії. Мені Василь Стус розповідав, що він з Трохимом розмовляв у лікарні. Стус був на суворому режимі, а той на особливому. У лікарні в Барашево їх, особливий режим, тримали в окремій палаті, замкнених, але іноді їх випускали у двір погуляти, і таким чином з ними можна було порозмовляти. Я так із Данилом Шумуком розмовляв декілька разів. А Стусові довелося з Трохимом порозмовляти, і він мав дуже гарне враження від нього. Василь особливо наголосив, що одного разу цей Трохим якось так трошки сором'язливо приніс якогось вірша. "Ось, – каже, – я написав, прочитай, Василю". – "Я, – каже Стус, – був здивований, що цей чоловік зміг так написати".
І.Ф.Гнатюк: У мене є його рукопис віршів. Я приголомшений був, коли прочитав у четвертому часописі "Зони" його вірші. Його псевдонім Марко Зацькований. (Марко Зацькований. Із збірки «Скарбниця моєї душі». Журнал «Зона», № 4, 1993. – С. 82 – 89). Я їх узяв там у редакції, передрукував на машинці і зараз дав Андрієві Криштальському (який привіз мої вірші з Колими, коли я сидів, і дав їх Сверстюкові). Кажу: "Я тут передрукував, видайте книжечку, хоч 500 примірників. Мені з десять передасте, щоб я мав". В останньому листі Трохим Шинкарук написав (коли передавав вірші своєму товаришеві, вже був засуджений на смертну кару, знав, що його розстріляють): "Друже, зроби так, щоб ці вірші не померли зі мною". Це були останні його слова. Це все є передруковано, в одному примірнику. Скажу, щоб зробив мені ксерокопію.
Як я збирав на ту книжку гроші, щоб ви знали… Ніщо Колима проти того – стільки принижень. Як знущалися оті наші магнати – це страшне. Я вже так більше ходити просити не зможу. А хотів би, щоб його видали. (Книжечка вийшла: Марко Зацькований. Скарбниця моєї душі: Поезії. – Чугуїв: ІІІ тисячоліття. – 2001. – 72 с. Упорядник, автор вступного слова та редактор Іван Гнатюк.)
В.В.Овсієнко: А чому його розстріляли – Трохима Шинкарука?
І.Ф.Гнатюк: Він трьох підряд блатних зарізав. Вони мали над ним познущатися. Там вони одного дуже побили, а тоді мали Трохима побити, та він приніс ножа, а вони були під замком, і тут же в камері він їх порізав.
В.В.Овсієнко: Коли це було?
І.Ф.Гнатюк: Взимку його розстріляли, по-моєму, 1981-82-го року, в січні. А в цій книжці написано, як про нього мені розповідав Патріарх.
В.В.Овсієнко: Майбутній Патріарх Володимир, тобто Василь Романюк, так?
І.Ф.Гнатюк: Так. Володимир – то ж мій товариш із 1953 року. За місяць до смерті він був у мене в Бориславі. Він до мене часто приїжджав, і я в нього бував. Я ж мав виступати на його могилі, а митрополит Філарет від духовенства. А, між іншим, коли засновувався КУН, то йому подзвонили, що націоналісти збираються в КУН, а він – це мені сам Патріарх сказав: "А Іван Гнатюк там буде?" – "А ми не знаємо, хто то". – "То що ви за націоналісти, як ви не знаєте Гнатюка?". Отаке сказав. Та, люди добрі, переживіть, що я пережив... Я один залишився, нема нікого з моїх друзів, що були зі мною, жодного. До мене не раз приїжджали прощатися – і той самий Патріарх, бо я ж умирав багато разів. І я всіх пережив…
Так от вигнали мене у Миколаївську область. Став писати скарги, що незаконно вислали. Став я там обліковцем. Моя мати працювала коло телят, а сестри доїли корів на фермі.
В.В.Овсієнко: Якого це року Вас туди вигнали?
І.Ф.Гнатюк: П'ятдесят сьомий рік. Поїхав я весною. Це Прибузький радгосп Жовтневого району Миколаївської області. Вранці виписую, котра доярка скільки надоїла молока, – дошка така чорна, як у класі, крейдою виписую. Я пишу, а приїжджає "бобик" такий. Виходять вдвох. Один у якійсь напіввійськовій формі, так видалося мені. Вийшов і: "Ви що, бригадир?" Я кажу: "Ні, я обліковець". – "Як ваше прізвище?" – "Іван Гнатюк". – "А що ви пишете?" – "Котра скільки надоїла". – "У вас тут є десь такий красный уголок?" – "Та немає, тільки кабіна бригадира". – "Де? Щоб перевірити ваші записи". Я кажу: "Ну, отам є". Заходимо. А то просто в стайні було, де худоба стоїть. Я кажу: "От і бригадир". Заходить бригадир, а він його так зупиняє рукою і не пускає. Я кажу: "Та це бригадир". Не пустив туди бригадира. Зачиняє двері, я дістаю ті свої записи, а він каже: "Нам то не потрібно". Я питаю: "А хто ви будете?" – "Ми з безпеки". – "А, то ви свої хлопці". Кажуть: "Ви писали скарги туди?" – "Писав". – "Так от, вам отказ. І постав хрест на Західній Україні, тобі її більше ніколи не бачити". Я перехрестився і кажу: "От вам хрест, що я там буду жити". Він каже: "Увидим". І я кажу: "Побачимо".
Вони поїхали. Того ж дня мене зняли з роботи. Я знов без роботи. Жив у мами. А жінка з дочкою ще в Бориславлі, маленька дочка, тільки народилася. Через два дні мати приходить, я тут переживаю: ну що ж я у мами нахлібником буду? Мама каже: "Є той, що приїжджав "бобиком"". Він такий високий був. І директор Масюта, добрий чоловік. Я як був – босий, безрукавка, сорочина – почимчикував на ту ферму. Ну, він ще не чув таких слів, з якими налетів я на нього, концтабором навчений, – з російськими матами і всім: "Чого мене випустили на волю?! Я вас просив?!" І так далі, і так далі. Він намагався мене зупинити, але зупинити мене не можна було, хіба що вдарити, щоб я замовчав. Я виговорився, і він каже: "Ну, в чому справа, поясніть". Я на "ви" перейшов, бо до того тільки на "ти". Кажу: "Після вашої аудієнції мене зняли з роботи". – "Хто?" – "Я не знаю". – "Як так може бути?! Ми, – каже, – намагалися трудовлаштувати, дати найвідповідальнішу роботу". І він каже: "Я приїду і скажу, яку роботу". Він сам не приїхав, але переказав – уповноважили мене у великому радгоспі на елеваторі на станції приймати зерно. Це жнива. Там завжди працювали три чоловіка у три зміни, бо то день і ніч, а мені зміни не дали. Майже три тижні, день і ніч я сидів коло віконця, спав хвилинками, сидячи. Мати передавала мені то молока з хлібом, то яйця зварить. Приїжджав цей підполковник – не знаю його прізвища – двічі перевіряв, як я там працюю. Підходить, кличе десь піти у ресторан випити, а я кажу: "Ні, я не піду". Це щоб щось сфабрикувати, чи щоб хтось украв, чи що – я то зразу зрозумів. Я висидів там усі жнива…
До того довели мою нервову систему, що я не знаю, як я це все пережив. Але все-таки вижив.
Я вже видав 20 книжок, і в цьому році вийде в Харкові поетична книжка, і продовження книжки написав. Отака моя біографія коротко. Ці книжки прочитаєте. Я ще буду працювати, може, там щось скорочу.
В.В.Овсієнко: Так це Ви розповіли до п'ятдесят сьомого року, а далі?
І.Ф.Гнатюк: А далі я сказав – я письменником став. Коли вмирав, мене поклали в ізоляторі. Це коли Волощука посадили в Миколаєві. Приїхали до мене в лікарню – як дізналися, що я лежу в лікарні, не знаю, – з Миколаєва, і там один такий майор Біляченко, який казав, що знімав допити з Павличка… Не спускали очей з мене. Боже, що то було, я тут умираю, а вони не відходять: "Пиши вірші". Я їм написав три чи чотири вірші… Знаєте, що Снєгірьов за день до смерті підписав якогось листа?
В.В.Овсієнко: Гелій Снегірьов?
І.Ф.Гнатюк: Так. Вони знали, коли людина в такому становищі... А ще коли діти малесенькі… Приїхали два з Києва...
В.В.Овсієнко: Заждіть, коли це було?
І.Ф.Гнатюк: П'ятдесят дев'ятий рік. У п'ятдесят дев'ятому році був у мене новий страшний спалах, туберкулома тут у легенях. Я лежав у лікарні, температура трималася. Як кажуть росіяни, "быстротечная чахотка", галичани кажуть "гальопові сухоти". Більш як два-три тижні хворий не витримував. Температура 40-41, менше не було. Не їв абсолютно нічого, не міг, так згоряв. Поклали мене, щоб умирав, у такий ізолятор, і ото приїхали чекісти. Зайшли до мене, на порозі стали, бо я кашляв – я ще такого кашлю не чув ні в кого: безперервно, як ото дихає людина і заходиться кашлем, до посиніння. Вони в дверях: "Ми приїхали у справі Волощука, але бачимо, що ви трохи хворі". Я кажу: "Так, трохи хворий". І далі кашляю. "Давайте ми іншим разом приїдемо". Я кажу: "Слухайте, якщо я не умру, ви мені дозволите поїхати до Борислава, де недавно народився син і є дочка?" Я каявся, я все життя каюся, що їх народив. – "Конечно, дозволимо". Я кажу: "Можете заручитися чесним словом?" – "Честное слово", – каже той Біляченко із Києва. Я кажу: "Добре, якщо не умру, я поїду".
Я не вмер. Зробили мені операцію, вже в іншій лікарні. Виписали з тої лікарні, температура почала спадати – о, як я плакав, як я їв! А доти я не їв нічого, не міг їсти, думав, що умру, а діти маленькі. Я вирішив, що буду їсти. Я пережив таке життя – буду їсти! А мені одному приносили або компот, або чай – більше нічого я не міг їсти. Питає: "Принести вам компот на обід?" Я кажу: "Ні, не компот, а принесіть мені перше, друге і три скибочки хліба". Вона каже: "Я питаю серйозно". – "Я серйозно кажу". Вона побігла до лікаря, привела: "Що таке?" – "Нічого." – "Ви хочете їсти?" – "Хочу." Принесла, допомогла мені сісти. Пригадую, там був такий зелений борщ, каша ячмінна і дві котлети. Вони мені здалися цеглинами. І три скибочки хліба, як я казав, принесла. Кажу: "Станьте перед дверима, нікого не пускайте. Поки я, – а металеві ложки і металева миска, – поки я не застукаю, щоб ніхто не заходив". Я став їсти. Чесне слово, я з'їв більше сліз, ніж того супу. Але з'їв усе перше, друге, котлети, три скибки хліба і компот випив. Я мав постукати, вона приходить, а я дихаю. Так я став їсти, і через два тижні почала спадати температура. Коли спала, виписався додому. Побув 20 днів удома, поправився трохи.
А там поїхав перевіритися в обласній лікарні. За чотири місяці в мене вже майже зажило, була така маленька пляма, як п'ять копійок. Але лікар глянув і сказав операцію робити. І саме тоді знов приїжджають із Києва допитувати за Волощука, за Сорокаліта, яких посадили. Я кажу: "Всі кажуть, що мені не будуть робити операцію". – "На операцію". У мене думка, що вони змусили лікаря зробити операцію, бо вони мені казали, що тільки сегмент, а відкатали майже весь правий бік, коли зліва була каверна і силікоз.
Знову я не вмер. А коли вже після операції став ходити, з півроку пройшло, я відпросився у лікаря, там близько до КГБ, приходжу, там у мене був другий опікун, зараз він десь у Харкові, Єлецький Петро Федорович. Кажу: "Ви мені казали, що дасте дозвіл переїхати в Борислав". Їх щось вісім чоловік зібралося, від дванадцятої години до шостої години вечора без обіду вони мене умовляли, щоб я не їхав, бо там клімат несприятливий. Я: "Але ж ви давали чесне слово". – "Та ми не забороняємо, але..." І нарешті сказали: «Як хочете, але ви ще не виписуйтеся, хай жінка випишеться». Я ще два роки був на Миколаївщині приписаний. Тут, у Бориславі, жінку приписали без ніякого, а я тільки через два роки виписався. Коли я приписувався, начальник міліції каже: "Ну, більше політикою не будеш займатися?" Кажу: "Ні".
Як мене прийняли до Спілки письменників? Мене реабілітували у 1993 році. І то написав листа голова нашого міста, без мого відома написав листа про реабілітацію мене.
В.В.Овсієнко: А реабілітували Вас коли?
І.Ф.Гнатюк: У дев'яносто третьому році, а до Спілки прийняли у Львові шістдесят шостого року, коли вийшла книжка "Калина".
В.В.Овсієнко: Ага. То Вас не реабілітованого прийнятий у Спілку письменників?
І.Ф.Гнатюк: Так. І зразу приїжджав Маланчук. Чули такого, секретар ЦК Маланчук?
В.В.Овсієнко: Авжеж.
І.Ф.Гнатюк: Наступного дня скликав закриті партійні збори Львівської письменницької організації і сказав: «Я вам не прощу, що ви контрабандою бандерівця прийняли до Спілки». Приїжджав він і до нашого міста, потім кагебіст Подольчак, а потім заввідділом культури обкому теж збирав збори активістів: ви дивіться, то має згубний вплив на нашу молодь, такий-сякий… А як мене прийняли до Спілки, я навіть не можу пояснити. Затвердили в Києві аж через півтора року. Тут навіть матюкалися. Казали, за книжку "Калина". «Гарний поет, але шкода, що він нерадянський». Петро Осадчук мені недавно сказав, що він був на спеціальному засіданні ЦК комсомолу, на якому розглядався вихід цієї націоналістичної книжки. Перший вірш "Поріг" закінчується строфою: "Сину мій, вклякни перед порогом, обітри лице його сумне, не ступи відступником на нього, бо з-під нього кров моя лине". Це в той час, коли всі нинішні великі демократи клялися Леніну, партії, Москві…
А ще скажу, бо то, мабуть, правда. Патріарх – він ще був митрополитом – жив у готелі "Україна", я до нього заходив. Були там священики. Був один старенький, митрополит Володимир став розповідати йому про мене. А він питає: "То як же ж Ви живете?" – "Я не знаю. Що я живий, ще не помер – не знаю". А один старий, з бородою, й каже: "А ви знаєте, – так у небо пальцем показує, – оті, яких уже немає, – вони передають Вам свою енергію, силу, щоб ви жили за себе і за них". Коли він це сказав, у мене мороз пройшов від потилиці до самих п'ят. Приїхав якийсь полковник за митрополитом, збираються в військову частину їхати, і той старенький знов повторив ті самі слова, і мені знову мороз. Я кажу: "Чекайте, ви перше так сказали, що мені мурашки побігли, і зараз теж". – "О, я вам сказав істину". Я не є містик, але щось мене тримає, я не знаю, є якась сила. Я мужній, у мене була надлюдська мужність, що я все те пережив.
Може, читали – премію дали, президентську стипендію.
В.В.Овсієнко: Якого року Вам присуджена премія?
І.Ф.Гнатюк: Цього року дали. Національна премія імені Тараса Шевченка.
Отакі фрагментарні спомини. Кажу одне, а повертаюся назад. І зараз згадав один епізод. 18 січня 1955 року, саме на Щедрий вечір, я по телефону з робочої зони концтабору імені Бєлова (як пригадую, там начальником був Гузєв, який мене страшно ненавидів; коли виступав, то казав, що поки не було Гнатюка в лагері, то я був начальником лагеря, а тепер він). То я привітав зі святами подругу моєї майбутньої жінки, яка зараз у Калуші доживає віку у страшній бідності, до речі. Сестра її в повстанцях десь загинула, усе життя її шукають, чоловік її сидів. Живуть на жебрацьку пенсію. То привітав і питаю: "А чого ви не запрошуєте в гості?" – "Ну, приходьте завтра". Я пожартував: "Так. Маєте час?" – "Маємо". На ніч ведуть нас додому, ми дванадцять годин працювали через 24 години. 19 січня нас 8 чоловік з маленькими термінами виводили в магазин, у баню, що були для вільнонайманих. Ми там гріли воду, прали білизну, милися. Одною стіною вона була до нашої зони, а там огорожа, вахта маленька, там сидів наглядач. Ідучи додому, думаю, як же ж піти в гості? Приходить думка: можна буде вийти між тими вільнонайманими. Скомбінував, позичив кожушка такого покритого, як казали дубльонка. А я вже волосся запустив. Щоправда, Гузєєв три рази давав наказ, щоб мене обстригли. Один раз мене привели стригти, а я втік. Уже номери познімали. Я виходжу на вахту, домовившись, що замість когось там буде Гнатюк. Майор Микитенко, начальник планово-виробничої частини, питає: "А ти куди?" – "В баню. Знаєш, я не п'ю, не хуліганю". – "Ну, смотри там". Пішов я. І тут же заходжу, де купаються, втесався між ними. А я знав, у якому бараці живе оця дівчина, з півтора кілометра. Зима ж, мороз колимський, 50 з гаком. Почесав я туди, заходжу, відчиняю двері, барак довгий, коридори як у тюрмі, по обидва боки двері, а в які постукати? У треті стукаю, чую голос, заходжу.
Була литовка чи латишка, її подруга, прибиральниця в бухгалтерії. Побігла за нею, поставили пляшку коньяку. Вперше в житті я випив дві чарки коньяку. Ніколи не пив я в лагері, ще й іншим забороняв. Веселий такий. Прошу, щоб глянули, як там надворі, бо мені вже треба йти. Вона приходить бліда, каже: "Вас шукають, повно солдатів, були у всіх дверях, наші обминули". Через дві хвилини виходжу поміж ними. Підходжу до брами, з якої вийшов, стоїть той майор Микитенко, який мене випускав, і два конвоїри. Я підійшов на відстань метрів п'яти-шести. Конвоїр зриває з себе автомат, а чекіст Микитенко стрибає три метри, як тигр, затуляє мене своїм тілом і дає наказ: "Отставить!" Бере мене під руку, труситься весь, оглядається на конвоїрів, прикриває мене собою. "Ты дурак, Иван, ты дурак. Майор, начальник лагеря, дал указание расстрелять тебя. Ты понимаешь, расстреляют, понимаешь или нет?!". Той конвоїр міг застрелити й майора, бо він виконував наказ вищого начальства. Привів мене в штаб за зоною, запускає мене, а начальник як глянув: "Товарищ майор, почему живого привели?!" Аж ногами тупотів. Той каже: "Я не буду стрелять, он сам пришел". А тут телефони, він усім дзвонив: "Пытался уйти в сопки, мы поймаем, мы поймаем. Он здесь уже, отбой, отбой", – пів Колими підняли. Всім казав, що я "пытался уйти в сопки", а вони мене спіймали. Я кажу: "Гражданин майор, ваші погони погорять". – "Расстреляю тебя!" Я кажу: "Расстрелять это слишком, а наказать, конечно, надо". Майор уже заспокоївся: "Десять суток! Раздеть, остричь, побрить лобок, под мышками – все". А той Микитенко такий веселий: "Есть, товарищ майор!" Ідемо, він переді мною, я за ним, він говорить зі мною. Приводить на вахту, в ту саму кімнату, я скидаю того кожушка, кимось там передаю в зону, тому що можуть вкрасти, а кажу, щоб винесли мою тілогрійку, та нагадав, що там у кишені є мої вірші, блокнот і купа листів від неї. Це їй, що тільки вийшла, дадуть 10 років за зв'язок із політв'язнем, а мені на рік ПКТ!
Поголили мене всього. Я руки в кишені – все є. Руки в мене трусяться. Проходжу коридорчиком (там теж є наглядачі), відчиняю пічку, кидаю те все – воно згоріло. "Ну вот, а ты копаешься" – це Микитенко. Оце вам чекіст. Тому я підтримував Марчука на президентських виборах 1999 року.
Маю двоє дітей. Дочка Люба Гнатюк, а вже стала Савкою. Люба народжена 1957 року, працює завучем ґімназії, виховує молоде покоління. Працює в Бориславі. Спочатку її доля складалася не дуже добре, але зараз, слава Богу, має дуже доброго чоловіка. Син Володимир, 1959 року народження, – головний архітектор міста, дуже здібний. Може, найкращий будинок, побудований за оті останніх 15 років у Дрогобичі, – за його проектом. Коли вони були маленькі, то я думав: нащо я їх народив на муки? І коли цькували, коли йому не давали роботи. Він вісім місяців не виходив з хати.
В.В.Овсієнко: А назвіть свою теперішню поштову адресу.
І.Ф.Гнатюк: Борислав Львівської області, вулиця Дрогобицька, 635, поштовий індекс 82300. Телефон домашній, код з Києва 03248, а бориславський код 48, номер 5-20-61.
В.В.Овсієнко: Дякую, хай це буде записано.
І.Ф.Гнатюк: Мій товариш Підгорний Іван, який разом зі мною розписався про звільнення за станом здоров'я, – ми мали разом їхати додому зі Львова. Але в мене стався страшний крововибух. То він кілька днів приходив і сидів коло мене. Коли я встав – він зліг і через три дні помер від силікозу. Це була страшна смерть. Це бутлями виноситься таке жовте, як сколочені жовтки, харкотиння. За день три літра, а то й більше. І буквально за два-три дні він помер. Так от, він мені розповідав, що був на Покришкіно десь у кінці сорокових років. Завезли їх восени 2800 в'язнів, а не завезли харчування. А там узимку нічим не завезеш. Так навесні залишилося їх 180 живих. Усі померли, навіть повар помер з голоду. Приїхала весною з Москви комісія, розстріляли керівництво, так казали. А він залишився серед тих 180, і вже звільнившись, додому не поїхав. Я продав його речі через розконвойованих і поштою переслав гроші його рідним – мав адресу його рідних, вони в Кемеровській області були, вислані. Цей розконвойований дав мені поштову квитанцію. А відповіді від рідних нема ніякої. Я не знаю, чи отримали вони ці гроші і чи вони ще живі, я не знаю.
Такі були історії. Мерли люди. А цвинтарі які, Боже-Боже! А спочатку ніхто й не ховав. Ви ж чули, як Єльцин казав на того Ліґачова, що за його розпорядженням трупи в Лену згортали бульдозерами.
Все, дякую Вам.
В.В.Овсієнко: І я дякую Вам. Ми це записали 11 жовтня 2000 року. Це був Іван Гнатюк.

Екслібріс І.Гнатюка роботи Олеся Фисуна. 1985.
[Кінець запису]

Рекомендувати цей матеріал