ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

 397622.12.2008

автор: Овсієнко В.В.

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ (нар. 7.09. 1921 р., с. Штунь Любомльського р-ну Волинської обл.).
Повстанець, 25-літник. Учасник боротьби за Статус політв’язня.
Батько, Микола Олександрович Покровський (1894 – 19.12. 1943), з русифікованої священичої родини з Орловщини, закінчив духовну семінарію, вчився в Тартуському університеті. 1915 р. закінчив шестимісячні курси офіцерів. Після закінчення І Світової війни опинився на Волині. Висвячений на священика і призначений на парафію Івано-Богословської церкви в с. Штунь, що над Бугом. Був особою без громадянства. Одружився з учителькою Марією Павлівною Кужіль (1904 – 1960-і рр.), теж священичого роду з с. Злазно Костопільського р-ну Рівненської обл.. Мали чотирьох дітей – найстарший Іван і три дочки: Наталка, Олександра, Анна. З 1927 р. о. Микола почав відправляти службу Божу українською мовою. Знався на медицині, був активним просвітянином, його поважали парафіяни.
Іван 4 р. вчився в рідному селі, 2 р. в Любомлі в українській школі. 1935 р. вступив у польську ґімназію в Ковелі (бо там дешевше). Навчання не закінчив, бо 1939 р. розпочалася війна. Територію лівобіч Буга окупували німці, та скоро відступили її червоним «визволителям». Почалися репресії.
Іван працював у домашньому господарстві. У червні 1941, коли вибухнула радянсько-німецька війна, в цій місцевості три дні тривали запеклі бої. Селяни ховалися в болотах. У селах організовується самооборона (українська міліція). Іван, однак, у неї не пішов, але на Покрову 1942 р. присягнув на Декалозі українського націоналіста і став членом ОУН. На початку 1943 р. організував підпільний від німців військовий вишкіл у лісі поблизу свого села, а коли офіцер УНР, що його вів, загинув, мусив сам навчати односельчан військової справи. Довелося роззброїти групу німців, які намагалися не допустити вишколу. Далі П. працював референтом з пропаганди і військової справи, створював осередки ОУН по селах, організовував самооборону. Неодноразово йому доводилося заступати районного провідника ОУН.
Фактично, німецької влади на Волині не було: селяни розібрали маєтки, худобу, продукти. П. брав участь у численних сутичках і боях з німцями, з червоними партизанами, які грабували і палили села, вбивали селян. Йому вдалося схилити відділ СС "Галичина" і відділ мобілізованих німцями литовців перейти в УПА. Провід спрямував П. в Швацький район, потім у Заболотянський, згодом відкликав на Любомльщину, де сітка ОУН була розгромлена, і П. довелося її організовувати наново й очолити.
Навесні 1943 р. поляки почали нападати на українські села, грабувати й палити їх, убивати українців. П. брав участь у відплатних акціях.
1943 р. П. не встиг у рідне село Штунь на іменини батька (Миколая, 19 грудня), а 22.12 поляки закатували його, дочку Наталку та багатьох односельчан, імітували розстріл матері та двох сестер. Вцілілі селяни на католицьке Різдво з почестями поховали священика біля церкви і поставили пам’ятний знак, що зберігся донині.
Мати і сестри перебралися в сусіднє село Вижгів, П. далі діяв у підпіллі. Перед приходом червоних дістав наказ перевести свій підрозділ через фронт, але безуспішно. Надійшла команда розійтися. У кінці квітня 1944 р. П. прийшов у своє село, куди вже повернулися мати і сестри. Жили вони в сторожці біля церкви (хату спалили німці). П. переховувався на горищі.
1.05.1944 Червона армія прорвала фронт, але німцям удалося закрити прорив. Червоні, мабуть, новобранці, розбіглися. Німці влаштували велику облаву на них: хапали всіх стрижених чоловіків. Стягнули з горища і П., бо він теж був стрижений, загнали в казарму в Любомлі і завтра відправили ешелоном у Німеччину. «Отут я кажу, що мені деколи не вистачало рішучості. Звідти, з того лагеря, можна було втекти», – каже П..
У розподільному таборі в Кракові полонений Тихон Шеремета попросив П. помінятися прізвищами, бо йому одному випадало їхати в Німеччину, коли всіх його односельчан відправляли в Чехословаччину. 9 місяців П. працював під цим іменем як остарбайтер у містечку Аґренсбурґ біля Гамбурґу на заводі, що виготовляв торпеди. Харчування – бруква, шматочок маргарину, 300 г хліба.
З наближенням фронту полонених вивезли в м. Кіль, де їх визволили англійці. Харчування поліпшилося, вже не треба було працювати. Жили в тих же, але незамкнених бараках. То деякі остарбайтери почали грабувати розбомблені німецькі будинки, склади з продуктами і вином, цивільних громадян. Тоді англійці одного ранку повантажили всіх остарбайтерів у «студебекери» і вивезли у радянську зону окупації. Так П. потрапив у фільтраційний табір. Тут він повернув своє прізвище і після допитів був мобілізований у Радянську армію.
Новобранців, навіть не обмундирувавши, повезли збирати урожай у Померанію, очищену від німців і передану Польщі. Згодом П. пас худобу. Навесні 1946 р., обмундирувавши, його та інших на підводах посилають гнати ту худобу і коней в СРСР. У Білостоку демобілізують, саджають в ешелон, щоб розвозити по районах. Не бажаючи повертатися у свій край, П. попросив коменданта поїзда відпустити його в Бресті. Сам нишком приїхав у Любомль, де дізнався, що його матір і сестер Олександру та Анну на Водохреща, 19.01. 1945 р., вивезено на Північ Росії.
П. побачив оголошення, що в м. Барановичі (Білорусь) потрібні працівники залізниці. Влаштувався там касиром. 7.12. 1949 р. – П. саме зібрався у відпустку – стук у двері каси. На голос знайомої касирки відчинив – "Руки вгору!" На слідстві П. підтвердив інкриміновані йому дії. Слідчий сказав: «Признавайся, бо як повеземо тебе на Волинь, то там не те з тебе зроблять». На початку 1950 р. «тройка» ОСО присудила йому за ст.. 58-1 (аналог ст. 54-1 КК УРСР, «зрада батьківщини») кару смерти з заміною на 25 р. До весни сидів у Гродно.
Тривалим етапом завезений у Карлаг, що півдні Казахстану. Працював на будівництві. Згодом був перевезений у Междуреченськ, що на Алтаї, де будував селище для в’язнів, яке після смерті Сталіна переробляли на гуртожитки. 1954 р. його відвозять в Омськ на будівництво електростанції та нафтопереробного заводу. Знайомий був з кардиналом Йосипом СЛІПИМ, з сином ґенерала Тарновського, який відав електромережею заводу. Тут П. вивчився на електрика.
Комісія Верховної Ради не скоротила термін П. як учасникові боїв, врахувавши також його участь у страйку з вимогою оплачувати роботу. Згодом карався в Тайшеті, працював на лісопильному заводі. Вивчився на електрика. 1959 р. переведений у Мордовію, у табір, що в сел. Явас. Працював електриком на меблевому заводі.
Тим часом мати і сестри П. перебували на засланні у с. Мотьма поблизу Котласа, Архангельська обл.. Кульгаву матір, що мала пошкоджену на допитах ногу, комендант виганяв на лісоповал. Переконавшись, що вона не може працювати, вигнав замість неї 13-річну дочку Олександру. Менша Анна допомагала в дитсадку, за це її там годували. Звільнені вони були 1961 р., але залишилися жити в Мотьмі. Тоді мати поїхала в Явас на побачення до сина. Побачення надали увечері, а вранці після підйому П. вивели в зону. Начальник завимагав: "Пиши покаянну". – "Я не вмію писати". – "Ну то йди, тобі побачення нема". Мати ходила з плачем між робочою зоною й табором, а син сидів плачучи на даху бараку… Невдовзі мати померла у Мотьмі. Там же від пологів померла менша сестра Анна.
Коли в табори почало прибувати нове покоління політв’язнів – шістдесятники, П. організовував допомогу їм: збирав цукор, продукти, вводив у курс справ, організовував відзначення релігійних свят і пам’ятних національних дат. Спілкувався зі Святославом КАРАВАНСЬКИМ, Михайлом і Богданом ГОРИНЯМИ, Панасом ЗАЛИВАХОЮ, Олесем НАЗАРЕНКОМ, з євреями-«самольотчиками», з Яковом Сусленським, з іншими. Як фахівець найвищого, VI розряду, П. вів курси електриків. Хтось доніс, що там обговорюються й політичні питання. Курси розігнали.
1972 р. П. у складі великого етапу відправлений на Урал і до кінця терміну карався в таборі суворого режиму № 36, що в Кучино Пермської обл.. Режим тут був набагато суворіший, ніж у Мордовії, одначе перебування й тут скрашувало спілкування з новим поколінням політв’язнів різних національностей (зокрема, вчив на електрика Л.ЛУК’ЯНЕНКА). За свідченням Є.СВЕРСТЮКА, П. «мав репутацію доброго професіонала-електрика. Він мав репутацію дуже послідовного, принципового в’язня, яких мало є серед старих. Було багато порядних, але активних до кінця – таких уже мало залишалося на 25-му році сидіння».
П. й тут брав участь в організації різних зібрань. На одному святі він прочитав молитву і висловив привітання. Наглядачі повели його на вахту й допитували, де той папір, з якого він читав. Сказав, що з пам’яті. Роздягли догола і обшукали. А причина була в тому, що в’язні написали тоді звернення до ООН. П. переписав його собі в зошит з електрики, законспірувавши. Під час обшуку хитрість виявили. На роботі в нього вилучили під заголовком "Підписка на газету "Літературна Україна"" список друзів і близьких людей. Тоді П. вихопив список, побіг, на ходу рвучи його на дрібні шматочки. Наглядачі позбирали ті шматки і наклеїли на папір.
П. брав участь у місячному страйку, спровокованому побиттям наглядачами 22.06. 1974 р. політв’язня С.САПЕЛЯКА. 26.06 П. був запроторений у ПКТ до кінця терміну. Це при тому, що мав відкриту форму туберкульозу. На захист П. тоді виступили з заявами багато політв’язнів різних національностей. У ПКТ П. тиждень голодував з вимогою надання Статусу політв’язня, сидів у карцері.
Звільнений прямо з ПКТ 5.12. 1974 р.. Повертатися у прикордонну на Волинь йому не дозволили, як і їхати в Харків на запрошення А.ЗДОРОВОГО. У Чернігівську область, до батьків Л.ЛУК’ЯНЕНКА, дозволили. Одначе він спершу провідав сестру Олександру в Мотьмі. У потязі була спроба влаштувати йому провокацію.
У Чернігові П. не хотіли прописувати, радили завербуватися в Дніпропетровськ чи в Запоріжжя, послали на медкомісію, яка виявила у П. туберкульоз і направила його в обласну тублікарню в м. Городню.
Щомісяця впродовж півроку до П. навідувався кагебіст Полунін, цікавився його здоров’ям і поглядами, за ним наглядала старша медсестра. П. прийняли на роботу в лікарні електриком із зарплатнею 68 крб. Він познайомився з Єфросинію Марківною Середою, яка працювали на кухні. Вона прописала П. в себе, зареєструвавши шлюб. З погіршенням стану здоров’я у 1980 р. П. перейшов на роботу в санстанцію. На пенсію вийшов у 1985 р.
П. листувався з колишніми політв’язнями. До нього приїздив не знайомий раніше Олекса ТИХИЙ. Удвох з дружиною П. їздив у Київ до Оксани МЕШКО. За його розповідями вона склала довідку про становище політв’язнів, яка пізніше була використана для складання списку українських політв’язнів, що додавався до Меморандуму №1 Української Гельсінкської групи. При обшуку й арешті в М.РУДЕНКА цей текст був вилучений. П. викликали на допит, але він сказав, що РУДЕНКА зроду не бачив і нічого йому не розповідав.
Коли вдруге був заарештований Л.ЛУК’ЯНЕНКО (12.12. 1977) і була загроза запроторення його в психлікарню, П. з дружиною заявив протест. Його допитували у цій справі, з цієї нагоди до нього приїздив начальник Чернігівського управління КГБ Герасименко. П. викликали в суд, що відбувся в Городні.
Після арешту М.ГОРИНЯ (3.11.1981 р.) в П. був проведений обшук, вилучили його листи, також поштівку від П.ЗАЛИВАХИ, кілька знімків політв’язнів.
П. був оточений «стукачами». Один учитель викрав був ключі від хати. Коли на льонозаводі згоріла скирта, у підпалі звинувачували П.. Допитували дружину, її дочку Олену, провели криміналістичну експертизу (зняли відбиток чобота). На щастя, зізнався справжній винуватець.
Коли Л.ЛУК’ЯНЕНКО вийшов на заслання (грудень 1987), П. удвох з його дружиною Надією Никанорівною їздив до нього в Томську область.
З настанням перебудови співпрацював з Українською Гельсінкською Спілкою. Делеґат її Установчого з’їзду (29 – 30.04. 1990). На ІІ з’їзді УРП (1 – 2.06. 1991) був обраний членом її Етичної комісії.
Не реабілітований. За розпорядженням Президента від 22.05.2002 р. має довічну державну іменну стипендію.
Живе в м. Городня Чернігівської обл.

Бібліоґрафія:
1.
Покровський Іван. Священик – патріот України. – Газ. «Наше життя» (м. Любомль), 1998. – 19 грудня.
2.
ХТС. – Вип. 33, 1974.
ХТС. – Вип.. 35, 1974.
Архів ХПГ: Інтерв’ю 25 липня 2002 року в м. Городня Чернігівської обл..
Ольховський Іван. Терен-доля Покровських. – Українська газета, № 4 (99), 2007. – 1 лютого.

Склав Василь Овсієнко 22.12.2008 р. Харківська правозахисна група.
Внесені виправлення дружини Єфросинії Середи та її доньки Олени 11.01.2009.
Знімки:
Pokrovskyj2 –2098, к.34А, 25. 07. 2002. м.Городня на Чернігівщині. Іван Покровський. Знімок В.Овсієнка.
PokrovskyjIvan – давній знімок.
 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Інтерв’ю

КУЛИНИН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

КОРОБАНЬ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОРОБАНЬ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Сверстюк Є.О.

Інтерв’ю

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ (ЮРІЙОВИЧ). Овсієнко В.В.

Спогади

КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Кондрюков В.О.

Інтерв’ю

КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КУЛИНИН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧУПРЕЙ РОМАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПРОКОПОВИЧ ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

САПЕЛЯК СТЕПАН ЄВСТАХІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU