Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

22.12.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 25.07. 2002
ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ (нар. 7.09. 1921 р., с. Штунь Любомльського р-ну Волинської обл.).
Повстанець, 25-літник. Учасник боротьби за Статус політв`язня.
Батько, Микола Олександрович Покровський (1894 – 19.12. 1943), з русифікованої священичої родини з Орловщини, закінчив духовну семінарію, вчився в Тартуському університеті. 1915 р. закінчив шестимісячні курси офіцерів. Після закінчення І Світової війни опинився на Волині. Висвячений на священика і призначений на парафію Івано-Богословської церкви в с. Штунь, що над Бугом. Був особою без громадянства. Одружився з учителькою Марією Павлівною Кужіль (1904 – 1960-і рр.), теж священичого роду з с. Злазно Костопільського р-ну Рівненської обл.. Мали чотирьох дітей – найстарший Іван і три дочки: Наталка, Олександра, Анна. З 1927 р. о. Микола почав відправляти службу Божу українською мовою. Знався на медицині, був активним просвітянином, його поважали парафіяни.
Іван 4 р. вчився в рідному селі, 2 р. в Любомлі в українській школі. 1935 р. вступив у польську ґімназію в Ковелі (бо там дешевше). Навчання не закінчив, бо 1939 р. розпочалася війна. Територію лівобіч Буга окупували німці, та скоро відступили її червоним «визволителям». Почалися репресії.
Іван працював у домашньому господарстві. У червні 1941, коли вибухнула радянсько-німецька війна, в цій місцевості три дні тривали запеклі бої. Селяни ховалися в болотах. У селах організовується самооборона (українська міліція). Іван, однак, у неї не пішов, але на Покрову 1942 р. присягнув на Декалозі українського націоналіста і став членом ОУН. На початку 1943 р. організував підпільний від німців військовий вишкіл у лісі поблизу свого села, а коли офіцер УНР, що його вів, загинув, мусив сам навчати односельчан військової справи. Довелося роззброїти групу німців, які намагалися не допустити вишколу. Далі П. працював референтом з пропаганди і військової справи, створював осередки ОУН по селах, організовував самооборону. Неодноразово йому доводилося заступати районного провідника ОУН.
Фактично, німецької влади на Волині не було: селяни розібрали маєтки, худобу, продукти. П. брав участь у численних сутичках і боях з німцями, з червоними партизанами, які грабували і палили села, вбивали селян. Йому вдалося схилити відділ СС "Галичина" і відділ мобілізованих німцями литовців перейти в УПА. Провід спрямував П. в Швацький район, потім у Заболотянський, згодом відкликав на Любомльщину, де сітка ОУН була розгромлена, і П. довелося її організовувати наново й очолити.
Навесні 1943 р. поляки почали нападати на українські села, грабувати й палити їх, убивати українців. П. брав участь у відплатних акціях.
1943 р. П. не встиг у рідне село Штунь на іменини батька (Миколая, 19 грудня), а 22.12 поляки закатували його, дочку Наталку та багатьох односельчан, імітували розстріл матері та двох сестер. Вцілілі селяни на католицьке Різдво з почестями поховали священика біля церкви і поставили пам`ятний знак, що зберігся донині.
Мати і сестри перебралися в сусіднє село Вижгів, П. далі діяв у підпіллі. Перед приходом червоних дістав наказ перевести свій підрозділ через фронт, але безуспішно. Надійшла команда розійтися. У кінці квітня 1944 р. П. прийшов у своє село, куди вже повернулися мати і сестри. Жили вони в сторожці біля церкви (хату спалили німці). П. переховувався на горищі.
1.05.1944 Червона армія прорвала фронт, але німцям удалося закрити прорив. Червоні, мабуть, новобранці, розбіглися. Німці влаштували велику облаву на них: хапали всіх стрижених чоловіків. Стягнули з горища і П., бо він теж був стрижений, загнали в казарму в Любомлі і завтра відправили ешелоном у Німеччину. «Отут я кажу, що мені деколи не вистачало рішучості. Звідти, з того лагеря, можна було втекти», – каже П..
У розподільному таборі в Кракові полонений Тихон Шеремета попросив П. помінятися прізвищами, бо йому одному випадало їхати в Німеччину, коли всіх його односельчан відправляли в Чехословаччину. 9 місяців П. працював під цим іменем як остарбайтер у містечку Аґренсбурґ біля Гамбурґу на заводі, що виготовляв торпеди. Харчування – бруква, шматочок маргарину, 300 г хліба.
З наближенням фронту полонених вивезли в м. Кіль, де їх визволили англійці. Харчування поліпшилося, вже не треба було працювати. Жили в тих же, але незамкнених бараках. То деякі остарбайтери почали грабувати розбомблені німецькі будинки, склади з продуктами і вином, цивільних громадян. Тоді англійці одного ранку повантажили всіх остарбайтерів у «студебекери» і вивезли у радянську зону окупації. Так П. потрапив у фільтраційний табір. Тут він повернув своє прізвище і після допитів був мобілізований у Радянську армію.
Новобранців, навіть не обмундирувавши, повезли збирати урожай у Померанію, очищену від німців і передану Польщі. Згодом П. пас худобу. Навесні 1946 р., обмундирувавши, його та інших на підводах посилають гнати ту худобу і коней в СРСР. У Білостоку демобілізують, саджають в ешелон, щоб розвозити по районах. Не бажаючи повертатися у свій край, П. попросив коменданта поїзда відпустити його в Бресті. Сам нишком приїхав у Любомль, де дізнався, що його матір і сестер Олександру та Анну на Водохреща, 19.01. 1945 р., вивезено на Північ Росії.
П. побачив оголошення, що в м. Барановичі (Білорусь) потрібні працівники залізниці. Влаштувався там касиром. 7.12. 1949 р. – П. саме зібрався у відпустку – стук у двері каси. На голос знайомої касирки відчинив – "Руки вгору!" На слідстві П. підтвердив інкриміновані йому дії. Слідчий сказав: «Признавайся, бо як повеземо тебе на Волинь, то там не те з тебе зроблять». На початку 1950 р. «тройка» ОСО присудила йому за ст.. 58-1 (аналог ст. 54-1 КК УРСР, «зрада батьківщини») кару смерти з заміною на 25 р. До весни сидів у Гродно.
Тривалим етапом завезений у Карлаг, що півдні Казахстану. Працював на будівництві. Згодом був перевезений у Междуреченськ, що на Алтаї, де будував селище для в`язнів, яке після смерті Сталіна переробляли на гуртожитки. 1954 р. його відвозять в Омськ на будівництво електростанції та нафтопереробного заводу. Знайомий був з кардиналом Йосипом СЛІПИМ, з сином ґенерала Тарновського, який відав електромережею заводу. Тут П. вивчився на електрика.
Комісія Верховної Ради не скоротила термін П. як учасникові боїв, врахувавши також його участь у страйку з вимогою оплачувати роботу. Згодом карався в Тайшеті, працював на лісопильному заводі. Вивчився на електрика. 1959 р. переведений у Мордовію, у табір, що в сел. Явас. Працював електриком на меблевому заводі.
Тим часом мати і сестри П. перебували на засланні у с. Мотьма поблизу Котласа, Архангельська обл.. Кульгаву матір, що мала пошкоджену на допитах ногу, комендант виганяв на лісоповал. Переконавшись, що вона не може працювати, вигнав замість неї 13-річну дочку Олександру. Менша Анна допомагала в дитсадку, за це її там годували. Звільнені вони були 1961 р., але залишилися жити в Мотьмі. Тоді мати поїхала в Явас на побачення до сина. Побачення надали увечері, а вранці після підйому П. вивели в зону. Начальник завимагав: "Пиши покаянну". – "Я не вмію писати". – "Ну то йди, тобі побачення нема". Мати ходила з плачем між робочою зоною й табором, а син сидів плачучи на даху бараку… Невдовзі мати померла у Мотьмі. Там же від пологів померла менша сестра Анна.
Коли в табори почало прибувати нове покоління політв`язнів – шістдесятники, П. організовував допомогу їм: збирав цукор, продукти, вводив у курс справ, організовував відзначення релігійних свят і пам`ятних національних дат. Спілкувався зі Святославом КАРАВАНСЬКИМ, Михайлом і Богданом ГОРИНЯМИ, Панасом ЗАЛИВАХОЮ, Олесем НАЗАРЕНКОМ, з євреями-«самольотчиками», з Яковом Сусленським, з іншими. Як фахівець найвищого, VI розряду, П. вів курси електриків. Хтось доніс, що там обговорюються й політичні питання. Курси розігнали.
1972 р. П. у складі великого етапу відправлений на Урал і до кінця терміну карався в таборі суворого режиму № 36, що в Кучино Пермської обл.. Режим тут був набагато суворіший, ніж у Мордовії, одначе перебування й тут скрашувало спілкування з новим поколінням політв`язнів різних національностей (зокрема, вчив на електрика Л.ЛУК`ЯНЕНКА). За свідченням Є.СВЕРСТЮКА, П. «мав репутацію доброго професіонала-електрика. Він мав репутацію дуже послідовного, принципового в'язня, яких мало є серед старих. Було багато порядних, але активних до кінця – таких уже мало залишалося на 25-му році сидіння».
П. й тут брав участь в організації різних зібрань. На одному святі він прочитав молитву і висловив привітання. Наглядачі повели його на вахту й допитували, де той папір, з якого він читав. Сказав, що з пам'яті. Роздягли догола і обшукали. А причина була в тому, що в`язні написали тоді звернення до ООН. П. переписав його собі в зошит з електрики, законспірувавши. Під час обшуку хитрість виявили. На роботі в нього вилучили під заголовком "Підписка на газету "Літературна Україна"" список друзів і близьких людей. Тоді П. вихопив список, побіг, на ходу рвучи його на дрібні шматочки. Наглядачі позбирали ті шматки і наклеїли на папір.
П. брав участь у місячному страйку, спровокованому побиттям наглядачами 22.06. 1974 р. політв’язня С.САПЕЛЯКА. 26.06 П. був запроторений у ПКТ до кінця терміну. Це при тому, що мав відкриту форму туберкульозу. На захист П. тоді виступили з заявами багато політв`язнів різних національностей. У ПКТ П. тиждень голодував з вимогою надання Статусу політв'язня, сидів у карцері.
Звільнений прямо з ПКТ 5.12. 1974 р.. Повертатися у прикордонну на Волинь йому не дозволили, як і їхати в Харків на запрошення А.ЗДОРОВОГО. У Чернігівську область, до батьків Л.ЛУК`ЯНЕНКА, дозволили. Одначе він спершу провідав сестру Олександру в Мотьмі. У потязі була спроба влаштувати йому провокацію.
У Чернігові П. не хотіли прописувати, радили завербуватися в Дніпропетровськ чи в Запоріжжя, послали на медкомісію, яка виявила у П. туберкульоз і направила його в обласну тублікарню в м. Городню.
Щомісяця впродовж півроку до П. навідувався кагебіст Полунін, цікавився його здоров'ям і поглядами, за ним наглядала старша медсестра. П. прийняли на роботу в лікарні електриком із зарплатнею 68 крб. Він познайомився з Єфросинію Марківною Середою, яка працювали на кухні. Вона прописала П. в себе, зареєструвавши шлюб. З погіршенням стану здоров`я у 1980 р. П. перейшов на роботу в санстанцію. На пенсію вийшов у 1985 р.
П. листувався з колишніми політв`язнями. До нього приїздив не знайомий раніше Олекса ТИХИЙ. Удвох з дружиною П. їздив у Київ до Оксани МЕШКО. За його розповідями вона склала довідку про становище політв`язнів, яка пізніше була використана для складання списку українських політв`язнів, що додавався до Меморандуму №1 Української Гельсінкської групи. При обшуку й арешті в М.РУДЕНКА цей текст був вилучений. П. викликали на допит, але він сказав, що РУДЕНКА зроду не бачив і нічого йому не розповідав.
Коли вдруге був заарештований Л.ЛУК`ЯНЕНКО (12.12. 1977) і була загроза запроторення його в психлікарню, П. з дружиною заявив протест. Його допитували у цій справі, з цієї нагоди до нього приїздив начальник Чернігівського управління КГБ Герасименко. П. викликали в суд, що відбувся в Городні.
Після арешту М.ГОРИНЯ (3.11.1981 р.) в П. був проведений обшук, вилучили його листи, також поштівку від П.ЗАЛИВАХИ, кілька знімків політв`язнів.
П. був оточений «стукачами». Один учитель викрав був ключі від хати. Коли на льонозаводі згоріла скирта, у підпалі звинувачували П.. Допитували дружину, її дочку Олену, провели криміналістичну експертизу (зняли відбиток чобота). На щастя, зізнався справжній винуватець.
Коли Л.ЛУК`ЯНЕНКО вийшов на заслання (грудень 1987), П. удвох з його дружиною Надією Никанорівною їздив до нього в Томську область.
З настанням перебудови співпрацював з Українською Гельсінкською Спілкою. Делеґат її Установчого з`їзду (29 – 30.04. 1990). На ІІ з`їзді УРП (1 – 2.06. 1991) був обраний членом її Етичної комісії.
Не реабілітований. За розпорядженням Президента від 22.05.2002 р. має довічну державну іменну стипендію.
Живе в м. Городня Чернігівської обл.

Бібліоґрафія:
1.
Покровський Іван. Священик – патріот України. – Газ. «Наше життя» (м. Любомль), 1998. – 19 грудня.
2.
ХТС. – Вип. 33, 1974.
ХТС. – Вип.. 35, 1974.
Архів ХПГ: Інтерв'ю 25 липня 2002 року в м. Городня Чернігівської обл..
Ольховський Іван. Терен-доля Покровських. – Українська газета, № 4 (99), 2007. – 1 лютого.

Склав Василь Овсієнко 22.12.2008 р. Харківська правозахисна група.
Внесені виправлення дружини Єфросинії Середи та її доньки Олени 11.01.2009.
Знімки:
Pokrovskyj2 –2098, к.34А, 25. 07. 2002. м.Городня на Чернігівщині. Іван Покровський. Знімок В.Овсієнка.
PokrovskyjIvan – давній знімок.
Рекомендувати цей матеріал