Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ПОЛІЩУК МИКОЛА КІНДРАТОВИЧ

31.12.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 22 червня 2002 року
І н т е р в' ю Миколи Кіндратовича П О Л І Щ У К А
(З виправленнями М.Поліщука від 29 березня 2009 року)

В.В.Овсієнко: 22 червня 2002 року, Микола Кіндратович Поліщук. Запис веде Василь Овсієнко у себе вдома. Пан Микола Поліщук з Білої Церкви Київської області, вулиця Шолома Алейхема, 64/55, квартира 35, поштовий індекс 09117.
М.К.Поліщук: Телефон 39-39-74.
М.П.: Я, Поліщук Микола Кіндратович, народився 20 грудня 1930 року в селі Біліївка Володарського району Київської області. До останнього часу, коли доводилося розмовляти зі владою, я місце свого народження приховував через те, що материн батько, Цірук Дорофій Герасимович, був розкуркулений. Знаючи те, що з нащадками куркулів дуже немилосердно обходилися, я оце приховував. Аж пізніше в розмовах зі знайомими людьми, до яких було більше довіри, я говорив про те, що мій батько був у приймах у Цірука Дорофія і я народився там, у Біліївці, але на Меланки, на Багатий вечір 1932 року, Цірука Дорофія Герасимовича розкуркулили. Вигнали з хати всіх і попередили, що якщо хтось пустить у хату перегрітися, то розкуркулять і того, через що мати взяла мене в стареньку свитку, в стареньке дрантя і перенесла до свого свекра через поле там десь за півтора кілометра. І ото через це я всюди нагадував, що я народився у Гайвороні, у Гайвороні виріс, у Гайвороні пішов у школу, цебто у батьковій хаті, у хаті Поліщука Кіндрата Матвійовича. Я свого далекого родоводу не знаю через те, що дуже покалічене в нас було все життя. Аж після першого ув'язнення у 1979 році я поїхав в Узбекистан до свого дядька, батькового рідного брата Поліщука Григорія Матвійовича. Він жив тоді на південь від Ташкенту кілометрів за 70, де місто Алмазик. То я туди поїхав до дядька. І від дядька я довідався, що мого далекого предка, це середини ХIХ століття, граф Ржевуцький виміняв за собаку на Поліссі.
В.О.: Як пишеться, Ржевуцький?
М.П.: Ржевуцький, граф Ржевуцький. І коли він привіз його у Гайворон, то заборонив йому називати своє прізвище, а оскільки привіз його з Полісся, то й дав прізвище Поліщук. Оце так по батьковій лінії. А материн батько мав величезну сім'ю. У нього сімейка була 14 душ у двадцять другому році, і йому дали 14 десятин поля, по десятині на душу. І от із такого становища дід вибився в «куркулі», через 10 років його розкуркулили, хоч він у колгосп віддав коней, віддав реманент, віддав овець, не віддав лише корови через те, що для внука потрібне було молоко. Ті старші – у нього майже всі дочки були – вже повиходили заміж. Але, виходячи з того трактування куркуля, то дід куркулем не був, бо куркуль – це селянин, який мав таке господарство, якого не міг своїми силами обробити і використовував найману працю. Дід Дорохтей найманої праці не використовував. Більше того, його дочки на виданні, які мали вже виходити заміж, заробляли собі на придане у заможних селян. У тому числі заробляла і моя мати у Росінських, у Сідлецьких, це село Біліївка. Моя мати не була ні одного дня в школі, і тітки також не були. З найменшого віку вони працювали. Ото п'ять років, там десь з кілометр було до річки – як вона та річка називається, не знаю, це притока Березянки, Березянка впадає в Рось, село Березна, а ця річечка впадає у Березянку, – так от, до тої річечки хтось старший ніс ночви на плечах, відро, харчі для малюка, там ще такі ж малюки були, для ночов там була викопана ямка, наносили з річки води, тут каченята бовталися, а ці діти дивилися, щоб хижі птахи, шуліки не покрали. Там вони гралися з самого ранку до пізнього вечора. Там їм кілька яєць, молока, щось таке, щоб діти мали що поїсти. Так що вся ця сім'я була отака, найманої праці не використовували, але діда розкуркулили на Меланки тридцять другого року. В сімдесят один рік дід Дорохтей змушений був влаштовуватися на роботу на заводі "Ленінська кузня". Про це мені розказала найменша материна сестра тітка Санька, яка торік померла в кінці квітня, оце 27 квітня поминальний обід був, рік по тітці. Тітка розказувала мені, як оці наші ж люди, не москалі, продавали навіть мої вишиті сорочечки. Цей Аврамчук Анань трусив цими сорочечками, гукав: "Купляйте куркульське, купляйте куркульське". Десь із того часу мати поселилися у свого свекра Поліщука Матвія Яковича.
Дід, батьків батько, був ковалем, мав свою кузню, я знаю місце, де ця кузня була. Але коли розпочалася колективізація, то кузню забрали у колгосп. Дід у колгоспі робити не захотів, десь він знайшов собі роботу у Сквирі. Не захотів і мій батько у колгоспі робити.
У 1933 році в нашому селі померло дуже-дуже багато людей. Село Гайворон розділене річкою Березянкою на дві частини. На лівому березі, мабуть, четверта частина села, а з правого берега Гайворона на цвинтар вивезли 470 душ. Я про це чув. Ще я був досить зелений, мати боялася мені про це розказувати. Про голод мати мені не розказувала. Розказувала баба Олександра про голод, але скільки померло, то вона сказати не могла, вона цього не знала. Вона була зовсім неграмотною, у вісім років залишилася без батьків і виросла в хаті священика. А про кількість людей я вперше почув від Токаренка Танаса Дем'яновича. Це був землемір, з його сином я ходив в один клас. Син і зараз у Білій Церкві живе, старша дочка живе там же, на подвір'ї Токаренка Танаса, а наймолодша дочка, ровесниця моєї сестри, живе в Києві на Чорнобильській. Так оце я від Токаренка Танаса Дем'яновича почув уперше, скільки померло людей з цього боку.
В.О.: Як Ви думаєте, яка це частина села, скільки процентів?
М.П.: Не можу навіть і близько зорієнтуватися.
В.О.: У моєму селі третина вимерла, 346 чоловік.
М.П.: Не менше і в нас. Другий раз я чув десь, мабуть, у році чи не п'ятдесятому. Це вже я після школи працював у колгоспі, і довелося вночі дуже довго в млині бути, так я дрімав на мішках, а дядьки – мельником там робив Григор Заєць, а як же ж його прізвище було?. Заєць – це прозивалося в селі, а прізвища не пригадаю... Байбарза. І там вони між собою говорили, а я отак випадково це почув. І останній раз я вже не просто почув цифру, а наш бригадир рільничої бригади, не родич мені, але Поліщук Василь Силович, розповідав, коли ми скиртували солому на Пустосі. До речі, Пустоха – зараз це поле, а там було дуже багато хатів села Біліївка, аж до дороги, яка іде зі Сквири на Володарку, між Антоновом і Гайвороном. Тут зараз немає зовсім нічого, поле, а там, я пам'ятаю, садки були, були розвалені печиська, де стояли хати. Я це пам'ятаю дуже добре, бо я в ті садки ще ходив «пастися». Як тільки вишеньки, я ходив туди вишні рвати. Так от, у цьому місці ми скиртували солому, і Поліщук Василь Силович, коли пройшов дощ, а він відпустити нас не міг, бо вияснилося сонце, ось підсохне, та й можна буде скиртувати, то я його поскубав трошки за язика, і він, починаючи з самого краю села, від самої крайньої хати, почав називати: отут була хата, отут жили отакі люди – вимерли всі до єдиного. Ну, а я записував-записував і вийшов на цю ж цифру. Так що Поліщук Василь Силович оце вже підтвердив десь у шістдесят першому чи другому році. Він називав навіть хати, де скільки було людей.
З нашого села на цвинтар вивезли дві жінки живими. Цих жінок обох я знаю, знаю добре. Це Кременецька Ярина, по-батькові не знаю, прозивалася Паслунка, вона також була розкуркуленою. Вивезли її на цвинтар через те, що чоловік, який звозив трупи, хотів їсти і сказав: «Якщо ти не вмреш сьогодні, то вмреш завтра, все одно мені тебе вивозити, а я зараз хочу їсти, мені дадуть черпак баланди». Так він Ярину взяв, виніс на віз, вона лементувала, але то їй нічого не помогло. Вивіз її на цвинтар, викинув у цю спільну яму. Вона якось із тієї ями вибралася, баба Ярина, і бабу Ярину, Паслунку, я останній раз бачив у сімдесят другому році. Це я вже одержав квартиру, вона була практично порожньою тоді. Був я в селі в гостях і мене попросили люди допомогти бабі Ярині поїхати на сповідь у Білу Церкву до церкви Марії Магдалини на Заріччя. Я бабі Ярині допоміг приїхати сюди, і ото я бабу Ярину бачив останній раз. Ця жінка прожила ще десь років сорок після того, як виповзла із цієї могили.
Друга жінка – Добридник Марта, здається, Силівна, бо це сестра оцього бригадира Поліщука Василя Силовича. Вийшла вона заміж за активіста із села Антонів Сквирського району, його прізвище було Добридник, він був психічно хворий. Одна донька в них була, донька зараз ще, здається, жива, десь у Фастівському районі. Так Добридник Марта Силівна прожила після того ще років з п'ятдесят. Померла вона у Фастівському районі біля дочки, Добридник Галини, це її дівоче прізвище було – Добридник, і дочка перевезла її до нас у село, похоронена у нас на цвинтарі.
В.О.: То в якому селі, у Гайвороні?
М.П.: У Гайвороні, похоронена в селі Гайворон. Я знаю місце в селі Гайворон, де була хата, що мати з'їла свою дитину – свою! То, що їли трупи, – таких випадків було багато, а що мати свою дитину з'їла, це я знаю один випадок. І знаю місце, де була ця хата.
Після того, як у нас уже стало вільніше говорити про це, я подав приблизно таку розповідь у "Літературну Україну", і "Літературна Україна" була опублікувала її. Це чи не в 1989 році.
У Білій Церкві на вулиці Стаханівській живе жінка, на два роки старша від мене, дівоче її було прізвище Вірич Ганна Кирилівна, як зараз – не знаю. Коли вже Союз розпався, то був живий ще її батько Вірич Кирило, йому вже було 91 рік, то я її просив, щоб вона взяла інформацію у батька про те, скільки ж людей померло в 1933 році на лівому березі Березянки. Вона пообіцяла мені, приїхала і просила батька, щоб батько про це розказав. Батько відмовився це сказати. Батько сказав, що ті люди, наші односельчани, які зараз займають великі пости, тоді займалися отаким грабіжництвом, і саме з їх вини трапилося це велике лихо. То він уже за себе не боявся, але побоявся за своїх нащадків і нікого не назвав, нікого. Я думаю, що, мабуть, це він побоявся Шинкарука Володимира Іларіоновича. Володимир Іларіонович Шинкарук був професором історії в Києві, він, мабуть, ще живий, він від мене років на три старший, з його дочкою я в один клас ходив, із Зоєю. (Шинкарук Володимир Іларіонович (1928 –2001) — філософ-марксист, професор, дійсний член АН УРСР (з 1978), родом з с. Гайворон на Київщині. Закінчив Київський університет, в якому з 1965 був професором, згодом деканом філос. фак., з 1968 — дир. Інституту філософії АН УРСР, гол. ред. журн. «Філософська думка» (з 1969), віце-през. Філос. товариства СССР та гол. його Укр. відділу. Праці з питань марксистської логіки, сов. гуманізму, аналізи сучасного суспільного розвитку в дусі марксо-ленінізму та з історії філософії. – Вікіпедія). А його батько нібито був тоді першим секретарем Володарського райкому партії. Оце я так думаю, що Вірич Кирило саме оцього побоявся. Ну, я не думаю, щоби Шинкарук Володимир міг уже в цей час щось таке серйозне зробити – я в це не вірю, але це тільки таке моє припущення, Ганна Кирилівна мені цього не сказала.
Так от, тридцять третій рік. Дід Матвій, щоб якось урятувати нас від голодної смерті, зі Сквири приніс пуд віки. Але нас уже в селі не було. Мати мене віддала до батькової сестри, вона була в Горобіївці, працювала в МТС, а її чоловік кухарем працював в МТС. То мені десь у черепочку через вікно подавали, щоб ніхто не бачив, що підгодовують якогось там куркульського нащадка. Так от, діда в той вечір, коли він приніс цю віку, задушили, і, як мені розказують, задушив наш близький родич – Марценюк Григор, а як його по-батькові, не пригадаю. Так мені казали. Я з Марценюком Григором на цю тему не розмовляв ніколи. З його дітьми я був у хороших стосунках. Старший син – мій ровесник, разом ми в школу ходили, помер він зарання. Олександр зараз є в Білій Церкві, живе недалеко біля мене. З ним я не спілкуюся.
І от уже в 1934 році в жнива батько прийшов зі Сквири, щоб вижати жито на городі. Тридцять третій рік дуже налякав, треба було готуватися до наступної зими. І батько не пустив матері на роботу в колгосп – вижнемо жито, а тоді підеш на роботу. Вижали жито, ввечері прийшли полягали відпочивати, а сюди ж прийшли сільські "товарищи" – Фурманенко Олександр, Осадчук Григор, Косюк Василь Кирилович і Бондар Григорій Петрович. Бондар Григорій Петрович також це підтвердив десь аж у шістдесят другому році. Так от, батька з матір'ю забрали в "холодну", а Фурманенко Олександр робив шмон, у скрині шукав те, що йому треба, і дещо забрав. Це мені вже мати розказувала, що забрав. Подібних штрафників було щось одинадцятеро. На другий ранок батькові дали косу, матері – граблі й перевесла, і Бондар Григорій Петрович, комсомолець, повів цих людей, штрафників, під конвоєм на поле. На колгоспне поле повів під конвоєм. Я наголошую на тому, що на колгоспне поле, через те, що коли я побуцався був уже в зрілому віці і мій конфлікт приїжджав розбирати заступник прокурора Київської області Русанов, то я, захищаючись від активу свого села, про оцей випадок розказав у селі, так секретар парторганізації Парубченко Калень Іванович, здається, – був секретарем парторганізації, був директором школи, – дуже був учепився за оте моє необачне слово, що я сказав, що моїх батьків водили під конвоєм на колгоспне поле.
В.О.: Тобто зі зброєю, так?
М.П.: Ну да ж, зі зброєю.
В.О.: І ще я переб'ю. Ви сказали, що діда задушили – за ту віку, так?
М.П.: За ту віку. Але то голод примусив. Так батька, матір і ще трошки більше десятка людей кілька днів водили на поле. Давали їм пообідати там і повечеряти, і знову ж зачиняли в "холодну". А в цей час, поки водили на роботу, то нашому сусідові Шевчукові Сидорові дали завдання забрати жито з городу і привезти на «червоний тік». Сидір це розпорядження виконав – забрав він жито, привіз на «червоний тік», там його обмолотили молотаркою, а солому спалили в паровику, зерно забрали в колгосп. Після цього випустили і батька, і матір.
А далі таких помітних пригод не пам'ятається мені, щоб розказували. В 1936 році народилася сестра моя, Ганна Кіндратівна Поліщук, у шлюбі Шаповал, живе в Біличах, вулиця Маршака, 22. Батько не хотів іти в колгосп на роботу, а мати була дуже слухняною рабинею в колгоспі, вона дуже боялася начальства, і от коли я вже пішов у школу в 1938 році, в перший клас, мати заворожила на мене, і ворожка сказала, щоб дуже пильнувала за мною, бо трапиться велике лихо. І як не пильнували за мною, до ставка там з півкілометра – борони Боже туди піти побовтатись, мене не лише на сливку вилізти зірвати ягоду – на тин не пускали вилізти. І вберегли мене батьки від цього, тільки що мене дітки активістів кругом дуже переслідували. Сам-на-сам я успішно захищався, а от від гурту вже захиститися не можна. І от мене кругом молотили. Та ще й мати добавляла: «Якщо бачиш отих, то тікай від них, обминай їх». Ну, але у мене не було такого – не тікав.
В.О.: Не та натура була?
М.П.: Не та натура. І от у першому класі мене гуртом дуже побили, це вже десь почалася весна – мабуть, то в березні, – і лікарі не могли встановити причини моєї хвороби. Аж після того, як мене вже почало згинати, то зовсім неграмотна жінка, котрій мати показала мене, – та жінка встановила діагноз, що мене покалічено. Тоді мати знову пішла до лікарів. То я ще на лежанці валявся, мабуть, місяців з десять, поки знайшли місце, де ж мене можна лікувати. Мене перед війною помістили у Василькові у дитячий туберкульозний санаторій. Мене там у гіпсове корито поклали. Оскільки лежати в цьому кориті було нестерпно, я крутився, то мене прив'язували до ліжка, все одно я підкладав під фартушок руки, рвав, то мені зробили гіпсову майку. Під цією гіпсовою майкою черви завелися – це мука була страшенна. Цю гіпсову майку зняли з мене вже в Біліївці – коли вже йшла війна, мати привезла мене до діда, до свого батька, бо боялася залишатися в селі свого чоловіка. З Василькова мене мати забрала з дідом у той день, коли німці взяли Київ. Залишилося нас десь із півтора десятка отаких дітей, і мене вже в цей день забрали.
Мабуть, дуже цікавий такий момент. Під час війни був дуже гарний врожай, але такі дощі в жнива йшли, що люди не знали, як зібрати той урожай. Німці віддали врожай за третій сніп, і люди зібрали все. На кожному подвір'ї стояв стіжок. Як замерзло взимку, по всьому селі гупали ціпи – обмолочували люди. І коли весною німці почали забирати зерно, то вони не забирали так, як більшовики, а дивилися, скільки сім'ї, і на кожний рот залишали по пуду зерна до жнив, а решту, в кого було більше, забирали. Більшовики ж забирали все, і отут, мабуть, доречно буде нагадати саме бабу Олександру, від якої я вперше почув про голод у тридцять третьому році. Я вже згадував, що вона у вісім років залишилася без батьків і виросла в сім'ї священика. Так от, у двадцять другому році бабі Олександрі дали частину поля, і вона зі своїм чоловіком Гаврилом хатиночку малесеньку збудувала, в тій хатині я бував багато разів, бо цю хатину продали чоловікові, який допомагав розкуркулювати – це Кислюк Сергій, по-батькові назвати не можу, але з його старшим сином Василем я ходив в один клас. Потім у нього було ще два сини, Костянтин, одружився він, у прийми пішов у Мармуліївку Володарського району, і найменший син Микола – цей на цій садибі й одружився, здається, вже помер. І старший дуже любив горілочку, і менший дуже любив горілочку – горілочка забрала їх.
Так от, про бабу Олександру Гонтарук. Її чоловік помер від голоду в 1932 році чи в листопаді, чи, може, і в грудні. Вона залишилася з трьома малими дітьми. Десь у березні до неї прийшли наші ж, гайворонські «слуги народу», ті ж, яких я вже називав – Косюк Василь Кирилович, стальним списом кругом шпирхав по подвір'ї, Осадчук Григор і ще хтось, але інших я не знаю. Баба Олександра, може, когось і називала, але запам'ятати мені не вдалося. А от Осадчука вона проклинала весь час – то цього я не запам'ятати не можу. Так от, у баби Олександри знайшли захований хліб – зерно пшениці в горшку в димарі. Те зерно забрали, Олександру побили. Як вона не просилася, щоб зглянулися на тих діток, але вони її молотили й казали: «Заховала, блядюго, хлібець від радянської влади, заховала!» І ото її побили, і оте зерно забрали – і її діти померли в 1933 році, всі троє. Баба Олександра десь із села пішла. Я бабу Олександру знаю десь року з сорок другого – вона допомагала матері, у нас і жила, бо в неї не було хати. Її хату, яку вона зробила зі своїм чоловіком, такі троє малесеньких віконців, що в телевізора екран більший, як ті віконця – і ото таку жінку нібито розкуркулили, бо вона не хотіла йти в колгосп. Оце ця баба Олександра мені розказувала про своє горе і про голод у тридцять третьому році.
У сорок третьому році, коли вигнали німців із села, то десь у березні я пішов у третій клас.
В.О.: То хіба від вас вигнали німців у 1943-му році?
М.П.: А, ні-ні, сорок четвертого. Це ж батько, здається, форсував Дніпро десь у грудні сороку третього року, а це вже сорок четвертий рік був. Тут я обмовився. То я пішов у третій клас, у чунях – знаєте, що це таке?
В.О.: Знаю, чом же ні.
М.П.: Це галоші, клеєні з автомобільних камер. Валянки, пошиті зі свиток. І в шинелі якійсь імпортній, бо зелена була. У совєцьких були сірі, а це була зелена. Так я в 1948 році закінчив сім класів Гайворонської семирічки. Вчився я середньо, через те що не було можливості. На клас було один-два підручники, і треба було весь час ходити – до того одні уроки робити, до іншого другі уроки робити. Але мені дуже хотілося видряпатися з того становища. Материне становище мене дуже не влаштовувало. І я в третій декаді серпня прийшов пішки в Сквиру і в той же день склав усі екзамени у Сквирський сільськогосподарський технікум, на агронома. Але агронома з мене не вийшло – не вийшло через те, що простудився. Я босий ходив, і на цьому закінчилася моя наука. Весною я пішов забрав своє свідоцтво, і аж у 1952 році я виїхав у Донбас, там у вечірню школу поступив, на заводі імені Кірова працював.
Але треба зробити маленький відступ, бо я пропустив одну дуже важливу деталь із життя моєї матері. Коли мене поклали в лікарню у Васильків, сестрі було десь три роки, вона була в дитячому садку. Нянька мила вікна, на табуретці стояла, а ця дитина чогось підійшла, скубала її за спідницю, нянька сплигнула і зламала ногу дитині. Через отакий збіг мати у сороковому році не виробила 11 трудоднів до встановленого мінімуму. Через те, що батько не хотів робити в колгоспі, мати не виробила встановленого мінімуму трудоднів, то господарство Поліщука Кіндрата Матвійовича було виключене з колгоспу і обкладене одноосібними податками – це всі податки вдвічі вищі. Забрали город, залишили лише стежку на дорогу, на городі посіяли просо. Попередили: «Якщо в просі буде твоя хоч одна курка, то тобі доведеться відшкодовувати різницю між тим урожаєм, що ми запланували, і тим, який ми зберемо». Через що у матері не було жодної курки. У 1941 році, десь за місяць до війни, за несплату податків описали все наше майно, в тому числі й хату, все до останньої ряднини. І якби не розпочалася війна, то ми знову ж таки були б без свого житла, без дідового.
Ще я пропустив одну дуже важливу деталь – голод у 1947 році. В сорок сьомому році я їв картоплю, яку виростили селяни в 1941 році. Тут помилки нема. Оце я пояснюю. Тоді, коли німці забирали зерно, у кого зайве було, то наші люди не розкривали кагатів картоплі, щоб не дати німцям. І так та картопля й залишилася. Про цю картоплю змусив пригадати голод, бо їли ж виключно лободу, листя з липи, отаке все, на підніжному кормі були. І от коли люди згадали за ту картоплю, відкрили один кагат, то, звичайно ж, там картоплі не було, а то були млинці, там крохмаль був, обтягнений картопляними шкурками. Сморід був такий, ніби то клозети повідкривали в селі. Але цю картоплю добули, забрали всю до останньої картоплини, пообчищали ті шкурочки, на ряднах простеляли на сонці, висушували-вивітрювали, а потім цей крохмаль товкли в ступах, і то вже був делікатес – то й затірка була смачна, і всього-всього вже з того наробили. Але після того, як воно вивітрилося та підсохло.
В.О.: Може, то називали "маторженики"?
М.П.: Ні, то картопля була. Маторженики – то з мерзлої торішньої картоплі, яка залишилася в грядці, якої не знайшли, а весною, коли копали город, знаходили, вона померзла, гнила, вона теж смердюча, її також оббирали, але маторженики – то з цієї картоплі. З неї зразу робили ці маторженики.
В.О.: Інший рецепт, як це не гірко казати.
М.П.: Так-так, зовсім інший і зовсім інший продукт. А цей продукт вилежаний з 1941 року по 1947-й. Так от, після того як я не зміг учитися в Сквирі, я розпочав свою трудову діяльність у колгоспі учнем садівника, у Томаша-Хоми Гавриловича. (Прізвище цього чоловіка було Блиндарук. Мабуть, з німецької мови: Blind – сліпий. Його ім`я було Томаш, так його й називали в селі. А Хомою його називало сільське керівництво. Хомою писали і в табелях. – Прим. М.Поліщука.) Саме на подвір'ї Томаша-Хоми Гавриловича була ота хата, в якій мати з'їла свою дитину. Зараз на цьому подвір'ї живе його син – один у нього син був, а старша була дочка. І цей син там і живе. У мої обов'язки входило вести облік роботи людей. Працювали люди в трьох місцях, там треба було оббігати, особливо в другій половині дня, обміряти, скільки там баби просапали, скільки де хто перекультивував, заборонував і таке інше. Платили мені 0,75 трудодня як учневі садівника.
На другий рік я був обліковцем молока на фермі, і гіршої роботи, як обліковця молока, за все моє життя не було – не через те, що робота важка фізично, а через те, що мені не було коли заснути. Тоді корів доїли чотири рази на добу. Треба було вибраковувати корів, щоб кращих завезти, а тих, що мало дають молока, здати на м'ясозаготівлю. Так от, о четвертій – до шостої ранку починали доїти корів, і мені треба було від кожної корови записувати окремо молоко. Доїли до шостої години, це молоко мені треба було завезти на сепаратор, забрати перегін, розвезти на свиноферму, поросятам, телятам, а потім уже вільний. О десятій починали знову доїти, до дванадцятої години доїли. Знов так само треба було записувати, завіз на сепаратор, здав, розвіз назад. О четвертій годині дня знов починали доїти, знов до шостої години вечора. А ввечері те ж саме – до десятої години подоїли, але цього молока, з третьої дойки, я не віз на сепаратор, а денне також відвозив. Коли подоїли вже о дванадцятій годині ночі, тут уже везти не було куди, тут я на фермі в соломі спав, бо о четвертій годині ранку знову треба було записувати молоко. У мене очі були напухлі.
З цієї панської роботи мене вигнали – вигнали через те, що я став на злочинний шлях. Трапилося так, що одного разу після дощу я з чоловіком, який возив сметану на маслозавод у Володарку, виносив бідон зі сметаною, цей чоловік погано бідон закрив, бідон відчинився, і ми розлили літрів з десять сметани. Молочарниця як побачила – кінець місяця, сльози, вона нічого вимовити не може: "Що ж я тепер буду робити? Чим я це покрию?" Вже нема в кого купувати і нема за що купувати. Ну, і я ризикнув на те, що я ж не абихто – я ж обліковець. Я сказав, що я тобі покрию це молоком. Я їй зразу, мабуть, літрів з двадцять молока скинув того, що завіз. Приїхав на ферму і зразу ж у цьому журналі зробив виправлення. Якби ж то воно олівцем було записано – а записано ж ручкою. І завфермою Кислюк Омелько виявив це, зразу ж доніс бухгалтерові Кислюкові Федорові Захаровичу, а той на мене був дуже сердитий через те, що я непогано малював. До речі, коли я був у третьому класі, я намалював портрет Сталіна, і він кілька років висів у сьомому класі, аж поки не появилися друковані портрети. За це я ходив безкоштовно в кіно – мені давали кілька метрів чистої плівки, я там щось повинний був малювати, щось написати, а потім перед сеансом оце висвітлювали на екран. Ну і я написав дещо на цього бухгалтера, і цей бухгалтер мене за малим не побив. Але оскільки я не побоявся, то він не ризикнув мене вдарити. На мій захист виступив зоотехнік Мельник Іван Степанович – він приймак був у Гайвороні, він постійно дуже гарно на зборах говорив і дуже активно мене захистив, цебто що немає тут такого великого карного злочину, з якого можна було б щось зробити.
Але мене від цієї роботи усунули, і я почав ходити на різні роботи в колгосп. На різних роботах я почував себе незрівнянно краще, бо до заступа, до ґабель мені не привикати було. І от цього літа повернувся у відпустку мій друг, однокласник, який працював у Донбасі на заводі імені Кірова складачем поїздів. Він мене переконав, що я в колгоспі виконую набагато важчу роботу, ніж він, здоровило, робить отам на залізниці. Бо це треба зв'язати – два чи три вагони позчіплювати, свиснув машиністові, махнув ліхтарем уночі чи прапорцем удень – та й поїхали. Він також не сам поїхав, а його брат, також мій друг, зараз живе в селі Блощинці Білоцерківського району, це Ільченко Іван Семенович, 1928 року народження… А мій друг Івченко Микола Семенович, молодший його брат, який з ним разом у Макіївці робив, загітував мене поїхати з ним туди і працювати. А він допоможе мені влаштуватися на роботу, бо він уже має там досвід. І я з ним поїхав.
В.О.: Це якого вже року?
М.П.: Це п'ятдесят другого року, влітку. Коли я приїхав туди, то про завод у мене було уявлення, що якщо є димар, то це й завод. Бо ми на екскурсію в Городище їздили, на цукровий завод, і там я вперше побачив маленьку парову машину і димар – це завод. Ми приїхали в Макіївку – а там ліс димарів. То я цього Миколи й питаю: "Миколо, то в якому ж ти заводі робиш?" – "На тому, що ми йдемо". А цей завод довжиною сім кілометрів, а шириною десь біля двох кілометрів. Так уздовж залізниці йшли. А тут чотири цехи прокатних, два мартенівських, від кожної мартенівської печі і від кожної печі – димар, димар, димар. Тут ліс димарів, і не можна було розібратися мені. І я дуже довго не міг зрозуміти...
Але приїхали ми в Донбас, жив я в його кімнаті. Жили вони вчотирьох, завжди була вільна постіль, а коли не було, то я з ним спав в одній постелі. Але влаштуватися мені на роботу неможливо – ніде я не можу пройти медичної комісії. Як я не розказував, що я в колгоспі виконував набагато важчу роботу, це нікого не переконувало – пройди хірургічний кабінет. Пройти я не міг, і мені допоміг влаштуватися на роботу Макіївський міськком комсомолу – я ж тоді був комсомольцем, я аж п'ять років був комсомольцем.
В.О.: З якого року?
М.П.: Десь року з сорок восьмого чи з сорок дев'ятого. Так, з сорок дев'ятого, причому, я в комсомол поступив на спор – я поспорив, що мене не приймуть у комсомол, а секретар комсомольської організації сказав, що неодмінно приймуть. Коли ми прийшли у Володарський райком комсомолу, він мене відрекомендував як дуже активного молодого хлопця, мене ж почали питати біографію. Я тут сказав, що мій дід був розкуркулений, що батька мого виключали з колгоспу – думав, що це ж найбільші козирки. Ні, Микола Янчук (теж Івченко, але це зовсім іншого роду Івченків) наполягає на тому, що я дуже багато читаю книжок, що я беру участь у оформленні стінгазети, що я, коли кіноустановка приїжджає, завжди беру участь у висвітленні якихось таких моментів сільського життя. Він наполягав на тому, щоб мене все-таки прийняли. Мене ці питають: ну, а якщо він каже правду, то які ж ти книжки читаєш? Кажу, що я дуже люблю читати Дюма, я люблю читати Драйзера, я читав Конан-Дойля. Виходять тільки західні, і він мені каже: "Слухай, та ти ж читав "Люди з чистою совістю"". – «Так що ж то "Люди з чистою совістю" – хіба її можна зрівняти з "Трьома мушкетерами" чи з "Вигнанцями"»? Ну, думаю, це ж уже, мабуть, не приймуть. Прийняли мене в комсомол, прийняли, так я став комсомольцем.
І це мені допомогло влаштуватися на роботу – мене влаштували на роботу в охорону заводу. Мені це ж дуже потрібно було, бо я ж приїхав не стільки на заробітки, як хотів трошечки освіту якусь здобути – треба йти у восьмий клас, вечірній. Української школи в Макіївці не було, у восьмий клас мене приймати не хотіли: «Ти вчився в сільській школі, а це міська школа, тут навантаження набагато більше, так що ти не зможеш учитися». Я сказав, що якщо вже я не зможу вчитися, то піду назад у сьомий, а так я наполягаю, щоб таки у восьмий іти. Скільки ж нас було – ой-ой-ой! – за кожною партою по троє, ще й біля деяких парт стояли й записували що-небудь. Але так було десь, може, тижнів зо три чи з місяць, а потім уже всі сиділи за партами, а потім за партами вже по двоє, а до весни нас залишилося менше двох десятків.
В.О.: А де ж поділися?
М.П.: Важко було, залишили, не витримували. І в мене перша оцінка з геометрії була двійка, хоч я добре знав матеріал. Мені важко було відповідати російською мовою. І викладач мені каже: "Я чувствую, что ты что-то учил, но ты же должен понимать, что ты в вечерней школе, ты должен отвечать четко. На первый случай я тебе ставлю двойку, а когда ты будешь готов, я увижу". І от через деякий час цей викладач мені ставив виключно відмінні оцінки, бо трапилося так, що я його дуже гарно підколов. Мене, знову ж таки за погану вдачу, в охороні заводу послали на такий пост, який усі обминали – на охорону вибухівки.
А трапилося таке. Я вже і в школу ходжу, і секретар парторганізації вимагає, щоб усі в охороні передплатили газету "Макеевский рабочий". Але я йому сказав, що я російську газету не хочу передплачувати – передплатіть мені "Радянську Україну". Він мені так сказав: "Ты русский язык понимаешь, и мы не позволим позорить наш коллектив – все должны подписаться на газету "Макеевский рабочий"". Раз "все должны", я також заплатив, але прийшов у гуртожиток – я жив тоді в гуртожитку №6 на Совколонії, а вчився в школі робітничої молоді №2, яка була на Дев'ятому проспекті міста Макіївки... І от, повернувшись у гуртожиток, в якому жили виключно охоронці, було дев'ять чоловік нас – я наймолодший, а ті були теперішнього мого віку, діди, – я зразу ж написав обурливого листа в газету "Радянська Україна": чого я не можу передплатити газети "Радянська Україна", а мені нав'язують російську газету? Пройшло, може, з місяць, і цьому секретареві поставили "шплінта", він прибіг у гуртожиток до мене: ось, на тобі квитанцію на газету "Радянська Україна" і розпишися, що ти маєш цю газету і до мене не маєш ніяких претензій. Ну, задовольнив моє прохання, я підписався.
Одного разу я був на посту, що називався ЦЭВХ, "Центральная воздуходувочная электростанция", так вона тоді називалася. Там було два пости – один пост зольного цеху і другий пост там, де адміністрація. Цей останній вважався престижним, а тут, де зольний, – там багато пилюки, кіптяви і гуркоту такого, що розмовляти нормально неможливо. Що це собою являє? Там було п'ять млинів – це такі горизонтальні бочки діаметром метрів по три, всередині вони викладені хвилястими чавунними плитами, у ці бочки постійно сиплеться вугілля, і по цих хвилястих плитах чавунні м'ячі крутяться, розбивають вугілля на пил, вентиляторами цей пил виганяють у котел. Котли приблизно такі, як три- чи п'ятиповерховий будинок, отакі котли були. Там цей пил згоряв і в димар викидалася сажа. За місто не можна було винести цієї сажі, особливо як південно-західний вітер, то ця сажа падала на місто й на гуртожитки.
І от я був саме на цьому посту. Лавочку виніс надвір, сиджу на тій лавочці, коли проходить директор цієї електростанції Батманов, а я собі сиджу. Я знаю, що директор іде – іди собі. Але він пройшов ступенів три, проминувши пост, повертається назад і питає: "Постовой, вы почему не проверяете пропусков?" Я йому відповідаю, що я вас знаю – ви ж директор електростанції, знаменитість. Йому премію тоді дали, "Победу", так що такого не можна було не знати. "Да, это верно, но меня вчера могли уволить. И вы обязаны проверять пропуск у каждого. Сколько бы он сюда ни приходил, вы обязаны проверять пропуск каждый раз." Ну, я підхопився, виструнчився, вибачився : «Вибачте, я буду дисциплінованим надалі». Цей же Батманов до обіду пройшов тут разів п'ять, і я кожний раз схоплювався з цієї лавочки, карабіна до себе, виструнчився: "Пропуск?" Він: "Вот, молодец, правильно!" Я прочитав – "Пройдите, пожалуйста." А на п'ятий раз він збісився – він побіг, начальнику караулу зателефонував, начальник караулу зразу ж прибіг сюди, мені заміна, мені зразу ж інструкція, що так же ж себе поводити не можна.
Після цього мене послали на оцей найгірший пост, де нікого нема. Там ти один, ні нагрітися, ніякого вогню, нічого нема – там тільки телефон і велика купа войлочних матраців, таких сантиметрів два, десь біля метра таких матраців. І кожух чорний величезний, такий, що з головою міг закутатися в той кожух. Так от, на цьому посту я дуже добре уроки вивчав. І от саме так у мене трапилося з цим викладачем геометрії. Я наперед уроки вчив, а коли була тема, що треба було вписати коло через задану точку в кут, цей викладач так хапаючись розказав, а я потім піднімаю руку та й кажу, що це ви провели лише одне коло, а треба ще й друге коло провести. А він мені каже: "Вторая окружность не вписывается". – "Дозвольте я зроблю це". – "Ану, выходи!" Я вийшов, вписав це коло – і він після цього мені тільки відмінні оцінки ставив. І в дев'ятому класі те ж саме – тільки відмінні оцінки. І от на екзамені наді мною і моїм кумом Лайтаренком Олександром (у мене один кум є і один хрещеник десь є – мені ця церемонія так не сподобалася, що я потім навіть і до своїх родичів, до двоюрідного брата не пішов за кума), – так от, з цим кумом я трошечки запізнився на екзамен, а наші поглузували над нами: чого ж ви так запізнюєтесь – ось уже задачки є, ми повирішували, а ви так пізно прийшли? Через те, що над нами поглузували, то ми сіли в загальному класі – три класи було дев'ятих, наш клас біля самих вікон, а ми аж біля дверей, окремо, у другому класі ми сіли. Я зробив свою роботу і своєму кумові зробив роботу, але я не встиг своєї роботи повністю переписати. Ну, зорієнтувався, що мені трійка буде – віддав та й пішов, мене оцінки не цікавили. І от у такий спосіб я дуже образив цього викладача математики. Він до мене підійшов: «Чого ти не склав екзамена? Чого ти так поставився?» А я й питаю: «Що, там немає трійки?» – "Да тройка-то есть, но тебе же пятерка нужна!" – "Зачем она мне нужна? Меня тройка устраивает".
Ну, а з десятого класу мене виключили – за Тичину. Не стільки за Тичину, як за те, що я ставив незручні запитання викладачам. Мені дали папірець про те, що я вчився в десятому класі – і на цьому загальна освіта моя закінчилася.
Після того я повернувся додому, бо мого вітчима роздушили – він ішов із заробітків і потрапив під машину. Мати завимагала, щоб я вертався додому. Я повернувся в колгосп. Вітчим мені залишив корову, залишив вулика. Він дуже хотів нову хату збудувати, дещо з матеріалів роздобув. Так я в 1955 році повернувся в село.
Але ж ні, тут іще треба повернутися назад, бо на цьому це не кінчилося. Я ж у Макіївці ще й вийшов з комсомолу, причому мене не виключили з комсомолу, а я виступив на зборах і сказав, чого я не хочу бути комсомольцем, і віддав свій комсомольський квиток. Це не дріб'язкова деталь.
В.О.: А чого ж то Ви не захотіли бути в комсомолі?
М.П.: А через те, що по-українськи там говорити не можна було – треба було говорити російською мовою. Жив я в одній кімнаті з двома секретарями комсомольських організацій. До речі, я ж таки в залізничний цех перейшов. Знову ж таки, я вчинив злочин – коли вже канікули були, я пройшов комісію, а в хірургічний кабінет послав свого друга Петю – з мене могорич, ти тільки пройди хірургічний кабінет за мене. Петро пройшов хірургічний кабінет, я йому пляшку дав. На роботу мене прийняли, а через два тижні запідозрили, що у мене неповноцінне здоров'я. Тоді прийшов начальник станції в супроводі свого заступника – пройти мені знову ж комісію. Мене зразу в хірургічний кабінет, а хірургічний кабінет мене зразу забракував – не можу я виконувати цієї роботи. Як я не переконував, що я в колгоспі робив набагато важчу роботу – ні, і все. Але вже минуло два тижні, звільнити мене з роботи не могли, і мене перевели перепищиком вагонів, у цьому ж залізничному цеху, перевели на іншу станцію. І знову ж таки, я жив в одній кімнаті з двома секретарями комсомольських організацій – секретар служби Білоноженко, здається, Толя. Цей хлопчина був дуже такий смекалистий, він тоді магнітофон сконструював. А секретар комсомольської організації цеху Кожедуб Володимир – цей пеньок, цей служака, він умів вислужитися. Він був інструктором по паровозах. Цей був машиністом на паровозі, а той інструктором був. До цього інструктора був телефон у нашу кімнату. І от через те, що на комсомольських зборах мені не давали можливості виступити українською мовою – десь двічі мені дали, а потім перестали давати, – я одного разу все-таки нахабно вийшов на трибуну. До речі, комсомольська організація там була дуже велика. Залізничний цех обслуговував завод, у цеху було 11 залізничних станцій. Заводу, залізничному цеху належало 300 кілометрів залізниці. Робітників було десь тисяч п'ять, у комсомольській організації було комсомольців десь душ із 500. Повністю ніколи збори не могли зібратися через те, що постійно ж на роботі, але душ по 200 збиралося. І от я отак вийшов і сказав, що оце я живу в Україні, а отут отакі неподобства: я не зміг знайти української школи, тут кругом панує російська мова, українська мова гнобиться і навіть на комсомольських зборах я не можу висловити своєї думки. Мета комсомольця – стати комуністом, але таким комуністом, як Огарков, як Бєляєв – я не хочу бути таким комуністом, значить, у мене нема мети. Прошу, заберіть мій комсомольський квиток, віднині я не комсомолець. Зійшов з трибуни, дістав свій квиток і поклав перед головуючим на стіл і у двері. Тут зашуміли: затримайся, залишся. І от як мені раніше не давали слова, що оце ж "будет что-то там буровить на своем хохляцком языке", коли я оце виступав останній раз українською мовою, як же ж мене уважно слухали, ой-ой-ой, як уважно слухали! Потім на мій захист виступило чимало комсомольців, правда, руськоязичні всі, але виступили на мій захист. Також зробили оцінку, що у мене повинна бути гарною перспектива, з комсомолу мені виходити не можна, що я ж таки буду комуністом, неодмінно буду комуністом і буду корисним для Радянського Союзу комуністом, але я квиток більше не взяв. До мене ще півроку приходили і з завкому комсомолу. і з міськкому комсомолу, але я комсомольського квитка назад не взяв.
В.О.: Це важлива подія, але коли це було, Ви можете пригадати?
М.П.: Це було вже у 1955 році.
В.О.: Ви сказали назву цього заводу?
М.П.: Здається, ні. Це завод імені Кірова, металургійний завод імені Кірова, місто Макіївка, тодішня Сталінська область була, тепер Донецька. Там між Макіївкою, Щегловою і Донецьком було тоді 12 кілометрів, трамвай туди ходив. Один трамвайчик був. У Макіївці тоді було десь тисяч 500 жителів, але розкидано дуже-дуже через те, що це були одноповерхові хатки, в основному дерев'яні, зі шпал зроблені. Там було кілька будинків цегляних кількаповерхових, і найбільший будинок був вісімдесятиквартирний. Навіть була зупинка трамвая – "Вісімдесятиквартирний будинок", така зупинка була. І от через те, що в десятому класі я вже почав викладачеві української літератури ставити незручні запитання, то мені зробили раз попередження, директор школи мені ой-ой-ой як відчитував: «Якщо ти цього не розумієш, то ти спитай учителя». Добре, я буду питати, піднімаю руку, вчитель каже: "Пізніше". Як тільки урок закінчився, учитель у двері і нема, і не можна спитати. Отак я допік до того, що мене виключили з десятого класу.
Я поступив заочно у Ржищівський будівельний технікум. Цей технікум я успішно закінчив.
В.О.: А це в яких роках Ржищівський технікум?
М.П.: Ржищівський технікум я закінчив у лютому 1964 року.
В.О.: А від якого часу Ви там навчалися? Мабуть, три роки?
М.П.: Так, три роки я вчився. Навіть адміністрація технікуму вважала, що я, мабуть, буду захищати червоний диплом. Мені треба було перездати одну контрольну роботу, я по залізобетону на "три" зробив, бо хворів, то трійка у мене була, треба було курсовий проект переробити. І мені помогли б, але, знову ж таки, мене оцінки не цікавили. Майже всі п'ятірки були, але червоного диплома не одержав.
Ще отака дрібничка. Один я зробив курсову роботу зі статики споруд українською мовою. Я відчув, що якщо я залишуся з такими переконаннями, то мене і звідсіля виженуть. Довелося мені давати морального хабара: я перейшов на російську мову і захищав диплом також російською мовою.
Але технікові в моєму селі роботи не знайшлося. Там керував тоді тридцятитисячник Отаманенко Олександр Трохимович, дуже-дуже великий служака, він не знав ні української, ні російської мови. Перед війною він закінчив сім класів, після війни закінчив річну партійну школу, працював заступником директора МТС по політичній частині. Коли МТС реорганізували в РТС, то його направили на "рукамиводящую работу в сельское хозяйство". Так він потрапив до нас. Хоч я і зі своїми головами колгоспу, з сільськими, не знаходив спільної мови, тут я дуже швидко відчув, що то значить чужинець. Він зібрав навколо себе свиту тих догідників, а мені ходу не було – мені виключно важку фізичну роботу давали, виключно.
Трапився зі мною нещасний випадок. Я вже рік проробив, і цей голова колгоспу мав звіт робити. Перед звітними зборами треба було переважувати зерно, і я, переважуючи його разом із колгоспниками, пішов на горище в корівник. А там драбини не було, то хлопці вилізли по хвіртках, а я з сином цього Бондаря Григорія Петровича, який водив мого батька під конвоєм на колгоспне поле, залишився останній. Він від мене на рік старший. Я приніс драбину, сказав: «Оце ти лізь, а я отут потримаю, щоб вона не посковзнулась, а потім я полізу». Він виліз на горище, і трапилося точно так, як я й передбачав, – тільки я одною ногою став на стелю на горище, як драбина виїхала з-під мене, я впав униз на цю ж драбину, на щаблі. Тут з машини жом розвантажили, мене носом у жом, завезли у Володарку в лікарню, я там 17 днів лежав.
В.О.: Це трапилося коли?
М.П.: Це вже було десь, здається, в 1963 році чи, може, в 1962 році, точно не можу пригадати. Я не захотів там бути, бо надходив новий рік, і я виписався з температурою з лікарні. Мені сказали прийти в березні, щоб перевірити стан здоров'я. Я прийшов туди, і мені дали довідку про те, що я не можу виконувати фізичної роботи. Але голова колгоспу сказав: «Ти можеш її використати на м'який папір, ти можеш принести мені хоч оберемок довідок – вони для мене не будуть мати ніякого значення». Мабуть, це таки було в 1962 році. І от я не виробив встановленого мінімуму трудоднів.
В.О.: А Ви щось пошкодили собі, коли впали?
М.П.: Ні, мене ж пошкодили ще в школі, в першому класі. А це нічого не трапилося – можливо, мені в поясниці по цей час віддається. Навіть учора я трошки різко ступнув із бордюра в тролейбус – і то чи радикуліт, чи ще щось мені в поясниці нагадує. Такий стан у мене часто, тепер особливо часто.
Так от, я не виробив встановленого мінімуму трудоднів, за це мені наклали підвищений податок на 50%, і я змушений був його заплатити. Про це я потім не раз говорив на зборах. До речі, тут, мабуть, варто звернути увагу на таке, що в нас у селі були люди, старші від мене чоловіки, які, мабуть, через те, що я багато дзявонів на зборах, то вони приходили до мене і розказували про різні неподобства – давали мені теми, про що можна говорити. Я з цими людьми домовлявся так, що я згодний, але оскільки ти це бачив, ти про це знаєш, то тобі про це треба й розказати. "Та я не зумію так розказати". – "Я тобі допоможу. Ось давай ми це напишемо". – «Отак і так написали – так? Отепер ти його вивчи, як вірша, а потім розкажеш». І мені це мені ні разу не вдалося – оці всі люди, які так мене провокували на те, щоб я виступав, вони потім усі тікали в кущі. Обов'язково знаходилась якась причина – то він був п'яний, то ще щось, обов'язково якась така дуже поважна причина, що він геть ніяк не міг виступити, геть ніяк.
Ще отакий випадок. Був загальний курс партії на укрупнення адміністративних одиниць – укрупнювали райони, укрупнювали колгоспи...
В.О.: Це в 1962 році, за Хрущова. Тоді промислові і сільськогосподарські райони поробили.
М.П.: Так-так. Нам прислали цього тридцятитисячника і об'єднали два колгоспи – колгосп "Комінтерн", де я виріс, у селі Гайворон, і село Петрашівка, що межує з Гайвороном з лівого боку Березянки, там був колгосп імені Шевченка. У нас був головою колгоспу ровесник мого батька, мав чотири класи освіти земської Гайворонської школи, а той чоловік, Бурлаченко Кузьма, той мав два класи. Зрозуміло, обидва були члени партії, і через це вони були головами колгоспів. Але коли їх замінили і поставили цього тридцятитисячника, я дуже-дуже швидко відчув, що це таке.
От минув рік. Цей Отаманенко Володарському райкому партії дуже сподобався, хотіли приєднати ще один колгосп у його підпорядкування – колгосп села Біліївка, це цього села, звідкіля моя мати родом. У тому колгоспі імені Фрунзе перед цим уже провели закриті партійні збори, загальноколгоспні, і прислали сюди делегатів, щоб об'єднати ще ці два колгоспи. І на цих зборах – це було село Петрашівка, тоді вже була одна сільрада, але збори були в тому селі, де був більший клуб. Там виступило одинадцять чоловік партактиву, які розказували, які вигоди будуть від такого об'єднання. Я після всіх виступив, хоча мені вже й не давали слова. Я, знову ж таки, виступив нахабно і розказав, чого цього робити не можна. Застеріг, особливо біліївців, як їм буде кепсько, бо їм за кожною дрібничкою треба буде бігати три кілометри сюди до Отаманенка, щоб він підписав папірець. А він ще й скаже, що не "товариш голова", а "товарищь присидатель". І якщо з ним не так будете вести мову, то він ще вам і не підпише. Ну, тут люди загули, що правду він каже, бо й мати ж його з того села, то він і те село знає. Я ці села знав дуже добре, через те що я був листоношею в селі, то я знав там усіх – від найстарших до тих, що в колисці.
І от після мого виступу голосують. Забув я вже, хто був головуючим. Він поставив на голосування і оголошує: «Прийнято одноголосно». А я встаю, переходжу на крик: «Це ж ви дуже погано знаєте математику – я теж погано знаю, але я до сотні рахувати вмію. Я нарахував одинадцять промовців, і саме ці ж одинадцять і голосували за, а решта не голосували. Я голосував проти, а ви мене й не побачили». Ну, тут шум піднявся, знову переголосовують. Переголосовують – клуб розділений проходом, і мені доручають порахувати голоси зліва від проходу, якщо виходити від сцени, а Іщукові Петрові Олексійовичу (він також був головою колгоспу в нас і людей батогом бив у сорок сьомому році) доручили порахувати голоси з правого боку від проходу. Знову ж так повторили, хто за, хто проти – і знову ж голосують ті ж самі одинадцять, що виступали, дисципліновані партійці. Закінчили, проти я один. Я гукаю, аж пупа надриваю: "Петре Олексійовичу, скільки ви нарахували?" А куди ж йому дітися – каже, що одинадцять нарахували. Я до головуючого, питаю: "Чи чули ви, скільки Петро Олексійович нарахував голосів за те, щоб об'єднати колгосп Шевченка і колгосп Фрунзе?" Не відповідає, але оголошує: «Прийнято одноголосно при одному проти». Я проти, а решта всі за.
В.О.: А вони ж і не голосували?
М.П.: Вони не голосували. Тоді обурені люди встали і пішли з клубу, а президія залишилася на сцені. Десь два тижні за мною приїжджає міліціонер. З цим міліціонером зразу після війни, Майкут Сергій, я орав за одним плугом – він за чепіги плуга водив, а я водив коней. І от Сергій прийшов, дістав мені звинувачення, на велику газету, я його прочитав та й кажу: "А знаєш що, Сергію, – ти мене сам не візьмеш".
В.О.: Чекайте, як то «на велику газету» – в газеті написано було?
М.П.: Ні, об'ємом таке звинувачення, як велика газета. А він каже: "Я тебе й брати не буду, але ти повинен розуміти, що якщо я тебе не привезу в міліцію, то недалекий той час, якщо ти не зумієш законно захиститися, тебе зв'язаного привезуть, і ти будеш там, де вважатимуть за потрібне. Двісті шоста стаття Кримінального Кодексу – хуліган, зірвав збори."
В.О.: Отже, це 1962 рік, об'єднання колгоспів?
М.П.: Ні, це було трошки пізніше, не шістдесят другий рік. Це було десь чи не в шістдесят третьому році.
В.О.: А коли Хрущова в жовтні 1964 року зняли, то одразу ж усе назад переграли з тим укрупненням.
М.П.: Зразу ж. А тільки Сергій сів на возик і поїхав, я хату на замок і бігом... Я поїхав у Київ до своєї сестри в Біличі, на Маршака, 22. Мені дуже захотілося побачити найвищих своїх депутатів. А ми тоді голосували за Синицю, який був секретарем Київського обкому партії, – до Ради Союзу, і Олександр Євдокимович Корнійчук – до Ради Національностей його обирали. Оцих депутатів мені дуже захотілося побачити, щоб розказати і попитати, як же оце треба розуміти. Але мені цього не вдалося. Я потратив майже тиждень, і нічого мені не вдалося – ні одного, ні другого я не побачив. До Синиці я шукав стежку через обком партії, але різними способами мене не пускали, а потім сказали, що його вже в Києві й не шукай, бо він переїхав у Одесу.
В.О.: Так, він в Одесі став секретарем обкому.
М.П.: Так було чи не так, у всякому випадку, так мені сказали. Тоді я вирішив таки ж до Олександра Євдокимовича добратися. Ніде не можна знайти його адреси – ні в Верховній Раді, ні в довідкових бюро не давали. У Верховній Раді вартовий порекомендував мені: а ти навідайся в Спілку письменників – там неодмінно знають. Прийшов я в Спілку письменників, на Орджонікідзе, 2, теперішня Банківська – і теж ніхто не знає. Я вийшов з того кабінетика, де чи то секретарка, чи хто там була, не знаю, там було кілька чоловік, але я, залишаючи те приміщення, так дуже коротесенько сказав, що в мене отаке лихо: мені треба йти в тюрму, а я не зробив ніякого злочину, і оце в мене остання надія, а як і що робити, тепер я й не знаю. Але ці люди мені нічого не сказали. Я вийшов, по коридорчику відійшов до вікна і став роздумувати, що ж мені робити далі. Тоді до мене підійшла та жінка, яка там мене вислухала, сказала, що вона мене розуміє, вона мені співчуває. «Але Олександр Євдокимович Корнійчук – дуже-дуже великий пан, він нікого з людей нашого рангу не приймає; але якщо ви мене не здасте, то я скажу вам, де він живе. Чогось я вам вірю, і все-таки я вас мушу застерегти, бо мені буде дуже багато неприємностей: Олександр Євдокимович Корнійчук живе на вулиці Карла Лібкнехта, будинок 10, квартира 28, зараз він удома; я бажаю вам всього найкращого, хай вас Бог супроводжує, але ще раз прошу – не обмовтеся, де ви взяли цю адресу». Я їй пообіцяв, що цього не допущу. Через кілька хвилин я вже там був, біля цього сірого будинку, зразу й подзвонив у двері.
Мені відчинила двері огрядна жінка в гарній українській сорочці вишитій, українською мовою вона мене спитала, що мені потрібно. Я перепитав, чи тут живе Олександр Євдокимович Корнійчук. Вона підтвердила, що тут він живе. То в мене всього-на-всього одне питання: де й коли Олександр Євдокимович Корнійчук приймає своїх виборців? Замість відповіді вона мені контрпитання: «А звідкіля ж ви?» Я їй кажу, що я з Гайворона Володарського району. "Ні, ви не його виборець, він вас ніколи не прийме". Я їй почав розказувати: то як же ж так, я знаю добре, що ми голосували за Синицю до Ради Союзу, а за Олександра Євдокимовича до Ради національностей отоді-то. "Ні, ви за нього не голосували, він вас ніколи не прийме. Ви його не обирали". Ну, я зрозумів, що його не такі, як я, обирали – його обрали трошки інші, і він тих приймає, хто його обирав.
В.О.: А жінка ця – це ж, мабуть, його дружина Любов Забашта?
М.П.: Я не знаю, хто вона.
В.О.: Перша його жінка...
М.П.: Ванда Василевська була, то вона ж худюща.
В.О.: А поетеса Любов Забашта була його другою дружиною.
М.П.: Не знаю. Огрядна така жінка, огрядна. Я 2-3 хвилини бачив її в обличчя.
В.О.: Очевидно, вона.
М.П.: Ну, розмова була саме такою.
В.О.: А коли це було?
М.П.: Це ж було десь, мабуть, чи не в жнива 1963 року.
В.О.: Це ж 1963 року було таке безхліб'я – пам'ятаєте? Хліба не було. Гороф`яники…
М.П.: Ні, це вже пройшло трошки часу. Отой хліб горохово-кукурудзяний… Мій сусід жінку зранку посилав у Володарку, щоб хлібину купила, а сам фуражиром робив, то, попоравши на фермі, їхав у Сквиру, щоб купити дві хлібини – це вже на другий рік після цього було. На другий рік після того, як булочки треба було брати по рецепту. Так звідсіля я, від Карла Лібкнехта, 10, квартира 28, і не знав, куди йти. Тоді я вирішив, щоб там не було, а мені треба йти в прокуратуру, і ото я пішов у Київську обласну прокуратуру. Прийшов я вже в другій половині дня, секретарка сказала мені, що прокурора області нема, якщо хочеш, іди до заступника прокурора Русанова. Я сказав, що в мене нема виходу, я згодний піти до Русанова. Вона зайшла до Русанова і зразу ж мене запросила до нього. Він був сам у кабінеті. Тільки я розкрив рот, сказав йому, що трапилося, що оце були отакі збори і мене звинувачують у тому, що я їх зірвав, але я не допустив нічого незаконного, я вів себе дисципліновано, – він більше не дав мені і рота розкрити. Він як підскочив, як почав він бігати по кабінету, як почав він кричати, що оце курс партії, а ти отак псуєш – не приведи Боже... Коли він уже накричався, то сказав: "Їдь додому, я завтра приїду особисто, я розберуся сам, що і як. На цей раз обійдеться без арешту, але врахуй, що надалі пробачень тобі не буде".
Їхати тоді вже не було коли, це було вже чотири години дня, ми вийшли з кабінету, він зразу ж секретарці сказав негайно замовити Володарку. А я до сестри повернувся, переночував, раненько на автобус, поки я приїхав, то вже також було години чотири дня. Тільки я переступив поріг, не встиг пару яєць засмажити, як тут прибігає мій сусід: "Ой, ти вдома? Тікай! Тікай, тебе сьогодні арештують. Там приїхали якісь машини і голова сільради питав, чи ти вдома. Тікай! Ну, я тебе не бачив", – стукнув дверима і втік. Пройшло ще, може, хвилин п'ять, приходить дуже великий активіст Косюк Олексій. А як же ж його по батькові, забув. Ну, він один там, Косюк Олексій, був, приймак старости, дуже не мирився він з активом села і постійно провокував мене на те, що є отакі неподобства, ти розкажи це на зборах, бо я так не зумію. Він так само прийшов: "Ти вдома? Тікай! Там якісь чужі машини приїхали, тебе сьогодні арештують. Голова сільради питав, чи ти вдома". І попередив, що він мене не бачив. Тільки-но він пішов і тільки я пополуднав трохи, приходить розсильна і каже, щоб я йшов на розширене засідання правління колгоспу.
Розширене засідання правління колгоспу – це було дуже велике диво, через те що цей тридцятитисячник ніколи такого не робив, на засіданні правління колгоспу могли бути лише ті люди, кого кликали на засідання, а більше нікого не пускали. А оце три оголошення зробили про те, що отаке розширене засідання правління колгоспу буде. Коли я прийшов, то в клуб протиснутися не можна було – повно-повно людей. Прийшов, знаю, що мені треба ж іти туди, де президія, бо там же я побачив Русанова і голову колгоспу, і голову сільради, і актив наш. То я туди прийшов, мене посадили на довгій лавочці і розпочали засідання правління колгоспу.
В.О.: А де ця лавочка – на сцені, може, чи в залі?
М.П.: Перед сценою.
В.О.: Як підсудного наче?
М.П.: Перед сценою. Голова колгоспу розказав про те, як виконується хлібоздача – виконали і перевиконали по зернових, залишилася лише кукурудза, але кукурудза ще зелена. Він впевнений у тому, що кукурудзу також перевиконають. На цьому закінчилася доповідь голови колгоспу про оце розширене засідання правління колгоспу. Після цього він надав слово Русанову. Русанов як почав страхати колгоспників...
В.О.: А якою мовою він говорив?
М.П.: Українською, бездоганною українською мовою. Почав лякати людей тим, що дуже багато злочинів по Київській області. Звітував, скільки злочинів уже розкрито, скільки засуджено. «І от у вас, у Гайвороні, теж не все так як слід. От серед вас живе отакий колгоспник Поліщук Микола Кіндратович, він вам заважає будувати комунізм. Так от, я хотів би, щоб ті люди, які з ним проводили роботу, бо такого, щоб ніхто йому нічого не говорив, не може бути, я просив би тих людей, щоб вони розказали, як вони його опам'ятовували і як він реагував на їхні добрі поради». На цьому він замовк. Але охочих щось таке сказати не знайшлося. Він знову встав, почав соромити людей, що він розуміє, що їм соромно, що серед них живуть такі люди, – але ж ви повинні розуміти, що вам таки треба будувати майбутнє, а такі люди вам же ж заважають, то ви ж розкажіть, як це було, не можна миритися з цим. Сів – і знову ніякого враження, мовчать і все. Потім він встав, подивився по залу, пальцем отак поводив-поводив і ткнув пальцем на молодесеньку-молодесеньку дівчину, на сестру мого друга, Новіцьку Юлію Олексіївну. Ця дівчинка встала і сказала, що вона в минулому році закінчила десять класів і зараз працює ланковою. Це дуже обрадувало Русанова, він пересвідчився, чи вона мене знає. Вона підтвердила, що знає. Тоді він поставив їй питання, щоб вона розказала все, що вона про мене знає.
Але я пропустив. Після Русанова почали виступати секретар парторганізації Калень Іванович Парубченко, голова сільської ради Данило Іванович Омельченко, потім оцей же ж Іщук Петро Олексійович, потім виступили чоловіка три чи чотири, і Русанов припинив ці виступи. Він встав і сказав: "Я бачу, що це все говорить актив села, і якщо хоч половина правди того, що вони сказали, то Поліщука від вас треба ізолювати. Але хто що скаже інше?" І ото він почав уже питати людей. Ніхто не відгукнувся, і ото він пальцем ткнув на цю Новіцьку, і ото вона підвелася і сказала, що оце вона закінчила 10 класів, працює ланковою і сказала, що ото, що говорили оці люди, – вона такого про Поліщука Миколу Кіндратовича не знає. Він посадив її.
Тут підхоплюється одна жіночка, старша від мене, Кімнацька Ніна, практично сусідка моя через дорогу і через два городи. З другого боку дорога паралельно, і наші вікна – вікно в вікно дивились. Ця жінка виросла в страшенних злиднях, у латаних сорочечках і латаних спідницях вона виросла, голодна, після війни заміж не вийшла, зробили їй байстрючка, і коли доводилося нам десь на роботі разом бути чи біля січкарні, чи десь отак, що гуртова робота, то коли якась пауза, хлопці з дівчатами постійно перекидаються жартами, то я в той бік, де з Ніною отак плоско жартували, боявся і слово сказати необачне, бо вона ж дуже скривджена долею, ця жінка. І оця Ніна світить своїми очицями Русанову та й каже: "А що ви з ним панькаєтеся? Отакий був у нього батько – отакий і він. Я б його сама запроторила туди, де Макар козам роги править".
Після неї підхоплюється її подружка, також від мене на два роки старша. Ця вийшла заміж за фронтовика, її батько під час колективізації також якийсь час був чи то головою сільради, чи секретарем парторганізації, але був дуже-дуже великим нелюдом – тих селян, які не хотіли йти в колгосп, на ніч викликали в штаб. Мало того, що били, так оцей Федір... як же ж його прізвище, матері ж його коцюба... Шинкарук Федір. Так він був якийсь час у царській тюрмі і там роздобув туберкульозу. Так він після екзекуції тих дядьків, які не хотіли йти в колгосп, брав за носа й за бороду і плював у рот, щоб і тих заразити туберкульозом. Так от, його донька Івченко Віра Федорівна, також підхопилася після Кімнацької і теж каже, що Поліщук Микола Кіндратович – дуже поганий чоловік: він лядачий, він не хоче робити в колгоспі, якби він зробив хоч соту частину того, що я, то в колгоспі було б жити дуже добре. Це в той час, коли я після нещасного випадку не зміг виконати встановленого мінімуму трудоднів на роботах, які перевищували мої фізичні можливості. А вона ж була такою великою ударницею, що з неї хотіли зробити Героя соціалістичної праці. То крім тих буряків, які вирощувала її ланка, ще вирощували жінки, які працювали в тваринництві – у корівниках, свинарниках, пташниці, – також були посіяні цукрові буряки, і ці жінки окремо обробляли й ті буряки, і не їм це записували, бо вони ж окремо заробляють – та біля молока, та біля свиней, – а записували Івченко Вірі Федорівні. Але і цієї кількості буряків не вистачило, героїні з неї не зробили. Але вона була дуже щедрою жінкою – постійно вона їздила на з'їзди, в цих делегаціях постійно вона була.
Після цього Русанов звертається до колгоспників: "То, може, ми надамо слово й Поліщукові – нехай і він скаже слово?" Отут дуже дружно загули: "Нехай скаже, нехай скаже!" Він надав мені слово: "Скажи ж, як ти надалі думаєш себе вести". Я встав і почав спростовувати, чого так говорить Парубченко, чого так говорить Омельченко, чого так говорить Іщук. Русанов мене перебив: "Ні-ні-ні, від тебе не цього колгоспники чекають!" А я йому запитання: "А що ж колгоспники від мене чекають? Я від них не чув нічого, щоб вони від мене щось чекали. Якщо від мене чекають актив села і Київська обласна прокуратура, що я буду каятися, і що буду каятися тільки через те, що мене звинувачують такі шановані люди, то я такого звинувачення не визнаю. Навіть якщо мене звинувачуватиме і Русанов у тому, що я злочинець, то я не визнаю цих злочинів до тих пір, поки переконливим чином мені не буде доказано, що я зробив ось такий і такий злочин."
Оце на цьому закінчилося це правління колгоспу. Коли всі люди пішли із залу, Русанов покликав мене в кабінет голови колгоспу і сказав так: "Ти бачиш, що в тебе тут нема друзів? Бачиш." Я йому відповідаю, що я всіх цих людей знаю, я носив пошту і всіх знаю від найстарших і до тих, що були в колисці. "Так ото у мене тобі така порада: їдь звідсіля. Тобі дадуть хороші документи – ти тільки звідсіля їдь." Я йому на це відповідаю, що я їхати звідсіля не хочу, через те що я вже збудував хату, я вже маю п'ять вуликів, я вже зорієнтувався на те, щоб жити тут. Він мені заперечує: "У тебе тут життя не буде – і хати твоєї не буде, і нічого не буде. Ти звідсіля їдь".
Я його не послухав. Ще я витерпів у колгоспі рік, а потім таки мене переконали, що мене посадять за «дармоїдство». Посадять. І ото я в 1964 році виїхав у Білу Церкву. Спочатку прийняли мене в 34-е будівельне управління теслею II розряду з умовою, що весною мене візьмуть майстром. Але оскільки не вийшло, то я потім звідтіля звільнився і пішов-пішов по багатьох-багатьох будівельних організаціях. В управлінні будівництва на цегельному заводі майстром попрацював, здається, трошки більше місяця. Там від мене почали вимагати приписок – покинув, думаю, що в мене на це ще досвіду нема, рано. Потім поступив в СПМК-5 – це будівельне управління займалося підземними комунікаціями і благоустроєм на правому березі Київської області.
В.О.: Що таке СПМК? Що це за абревіатура?
М.П.: Спеціалізоване будівельне монтажне управління-5. Пам'ятаю і те керівництво, тоді був Кисиленко Сергій, головним інженером був Кушніренко Григорій Дмитрович. Прийняли мене на 100 карбованців і послали в аеропорт Тетіїва. Послали через те, що там уже по кошторису були забрані всі гроші, а роботи – непочатий край. Мені не дозволили наряди виписувати чи товаро-транспортні підписувати рапорти – цього оформляти мені не дозволили. Там був місцевий тетіївський молодий чоловік, мав лише 10 класів освіти, але через те, що він місцевий, то йому там в автоколону піти по машини було набагато зручніше. Мені дали тільки технічну роботу. Там дві злітні смуги – одна смуга 750 метрів, а друга 350 метрів, взаємно перпендикулярні. Туди прилітав двічі на день маленький літачок АН-2. І от я за місяць обидві ці смуги вирівняв. Все поле я розбив на квадрати по 20 метрів, поставив кілочки, на кожному кілочку поставив, що отут треба 10 см зрізати, а біля того кілочка 5 см досипати – все це я записував в окремий зошит. Через місяць за цю мою роботу мені добавили 15 рублів і перевели на іншу дільницю.
На іншій дільниці – це вже Миронівка, Богуслав, Кагарлик. Я вже в цих місцях був. Але цього мого напарника Миколу Пацюка дуже покарав один бульдозерист. У них була така звичка: кожен майстер почував себе таким собі панком, що він оце тільки розпишеться і поставить штамп, а виписували папірці ці ж механізатори. І от цей Сидорець Микола, що працював на бульдозері, – у нього було щось там 50 кубометрів вироблено ґрунту, а то він весь час ремонтував. Я дав записку, Пацюк за моєю запискою підписав йому рапорт, розписався, поставив штамп, а Микола Сидорець залишив там місце, добавив ще два нулі, на п'ять тисяч, і записав прописом: "П'ять тисяч кубометрів на відстань сто метрів". І в такий спосіб він покарав цього Пацюка Миколу. Той прибіг до мене в сльозах: "Що робити? Я за півроку не відпрацюю! У мене й так та зарплата, а оце ще таке, та й репутація!" Я йому кажу: "Ось на мій щоденник, що я записував." Він як побачив: "Оце мене виручило!" Тоді того покарали, а мене отак: то Снітинка, то Миронівка, по цих місцях я весь час ходив.
Але в Миронівці я дуже побуцався з начальником дільниці, своїм безпосереднім начальником. За освітою він механік і дуже-дуже любив шахраювати. Зараз кажуть, що він нібито працює в Білоцерківській колонії. Я докладаю зусиль, щоб робити по проекту, а він так, як домовиться, щоб йому підписали процентовку, щоб було як закривати наряди. У Миронівці головою колгоспу тоді був Герой соціалістичної праці Бузницький. Бузницький собі добирав кадри більш-менш такі, щоб вони в дечому розбиралися. Від нього навіть їздили в Сполучені Штати Америки на екскурсію. Так от, там був виконуючий технічний нагляд Робаковський, нібито з великим досвідом, і цей Робаковський написав на проекті, щоб я виконував не так, а протилежно – щоб дороги там були прокладені не заглиблено, по яких має відводитися вода, а щоб замість заглиблення робити насип. Я на це не погодився. Начальник дільниці пише мені: виконувати тільки отак. Коли тут приїжджає головний інженер Кушніренко Григорій Дмитрович. Я йому показав і кажу: "Григорію Дмитровичу, як же я так можу робити?" Кушніренко перекреслив те і пише: "Виконувати по проекту". Тільки я почав так робити, коли Кушніренко вже поїхав, аж тут прибіг той Іван Ящук, шапку об землю: давай я напишу тобі. Він знову пише: «Выполнять в серповидном профиле», отак і отак – так, як написав Робаковський. Я беру цей проект, їду в Білу Церкву, даю Кушніренкові: "Григорію Дмитровичу, вибачайте, але я так робити не можу – мене нібито запрягли жидівські кучері: скубають за обидві віжки, б'ють батогом і цоб-цабе. Я цього не розумію." І зразу ж подав заяву на звільнення.
Тоді я перейшов на будівництво шинного комбінату в управління №1. Мене також прийняли майстром на 100 карбованців, і тут же через пару днів знайомлять з наказом, що за приписки все буде відшкодовуватися повністю твоїм коштом. Два молодих хлопці, до речі, один зараз мій сусід, на четвертому поверсі наді мною живе, яких покарали, одного на сто рублів, а другого на сто чотири – за те, що вони зробили приписки в рапортах. Начальник управління Чернявський проходив і побачив, що там бульдозери стояли, що там крани стояли, закінчився місяць, а тут показали оплачені рапорти на роботу цих механізмів. Так оцих молодих майстрів покарали за приписки, а мене попередили. Ну, оскільки мене попередили, я виключно на букві закону стою. Але так неможливо працювати – постійно, постійно, постійно звинувачення з усіх боків. Так я також довів начальника управління так, як Батманова довів у Макіївці… Цей начальник управління Чернявський мене змусив: он бульдозер робить, запиши йому пів дня, а він хай перетягне котла з розплавленою смолою сюди, щоб тут клеїли зверху дах. Я так і зробив. Двічі я так зробив і знову ж таки побуцався, покинув я там роботу. Мене покарали – перевели бригадиром бетонувальників. Я через це подав заяву на звільнення.
Через місяць я знайшов роботу у проектній організації – там була організація 5-го Київського тресту організації технології будівництва. Начальником тієї групи був жид, Малін Олександр, забув уже по батькові, він був у нас Саша. Другим головним інженером проекту був Кобелєв Станіслав Олексійович, росіянин, і ще там старші інженери були. До речі, там був теперішній міський голова Білої Церкви Шуліпа Геннадій Володимирович. (Геннадій Володимирович Шуліпа – спадковий пристосуванець. У фальшивому Союзі він був «товаришем» робітників і селян, «слугою народу», «пролетарем». У якогось із його нащадків було українське прізвище Шуліка, але предок Геннадія Володимировича не захищав спотвореного москалями свого прізвища, тому став Шуліпою. Коли «влада трудящих» вирішила скинути маску словоблуддя, він зразу став у Білій Церкві паном, і чи не найбагатшим! Недаром заходив до кабінетів «товаришів» «со своим мнением, а выходил с мнением «товарища»… – Прим. М.Поліщука). Мене також прийняли на сто карбованців, але там мене зразу ж і поставили в чергу на квартиру. Через кілька місяців, коли ті організації, які не хотіли мене брати у своє підпорядкування, почали мене переманювати – мені вже на 20 рублів більше зарплату дають, тільки ж ти приходь до нас. Але я сказав, що я не можу, через те що мене поставили тут у чергу на квартиру – мені квартира потрібна, вже ж мені ой-ой-ой, 37 років.
В.О.: А Ви тим часом де живете – в гуртожитку чи як?
М.П.: До того часу я жив і в вагончиках, і по гуртожитках. Я в семи гуртожитках жив. Мене тричі поселяли в гуртожитку "Мир". Так от, десь незадовго до 1974 року, коли вже через рік могла бути моя черга одержати квартиру, у нас викрилося жидівське шахраювання. Через це шахраювання ми підняли дуже-дуже великий скандал. Протягом трьох місяців у нас було п'ять комісій із Києва. Наслідком цього нашого протесту було те, що Кобелєв ліг у психіатричну лікарню, Шуліпу поставили головним інженером проекту, мені дали портфеля профгрупорга і старшого інженера у відділі (у відділі було 9 інженерів і дві копіювальниці), підвищили на 30 карбованців мені зарплату. Був один старший інженер, Березанський Микола Григорович, який стояв у черзі, йому треба було першому одержати квартиру. Створювався в Білій Церкві новий трест – "Промжитлобуд". У той трест йому запропонували начальником групи ПОР – проектів організації робіт. Микола туди пішов, і, зрозуміло, він хотів укомплектувати своїми ж людьми, з якими він працював. І мене він запросив старшим інженером у свій відділ на 145 рублів. Я й погодився, але мені вже дали квартиру, і через три місяці я сказав: «Миколо, я до нього перейду». Я подав заяву на звільнення з роботи за власним бажанням, оформив усі документи у трест "Промжитлобуд", а мене тут постійно скубуть: «Куди ж ти хочеш іти? І чого ж ти хочеш іти? Та ти ж одержав квартиру, та це ж нечесно, ти ж тільки три місяці тому одержав квартиру». Кажу: «Але ж мені чотири роки тому пропонували переходити на значно вищу зарплату, я ж чотири роки відплатив за те, що був у черзі». І в останній день, коли я відробив, уже нікуди було діватися... До речі, коли я був профгрупоргом, то мені доручили виступити в Києві на профспілковій конференції тресту. Я погодився при тій умові, що вони лише скажуть, про що там говорити, а я не буду з ними консультуватися, як я це маю говорити. Вони погодилися, я в тресті виступив на цій конференції, і після цього виступу мене зразу ж почали переслідувати начальник відділу Сігалов і головний інженер проекту. У нас уже змінилося: Шуліпа пішов секретарем парткому в трест "Хімбуд", тут Гудовича поставили, але Гудович – дуже хороший чоловік, білорус. І Сігалов – Сігалов начальник відділу був, жид. Цей до мене був дуже упереджений, навіть масштаб перераховував, і помилявся. Я кажу: «Ти ж сам робиш отакі грубі помилки, а до мене чіпляєшся за це». Оце через це я звільнився звідтіля. Отже, жидів вигнали, нас зрівноважено було: три росіянина, три українці, три жиди. То в останній день, щоб мене ніхто поганим словом не згадував, я тут поставив могорича, а жінка головного інженера проекту – вже Гудович змінився, Гудович виїхав у Білорусію, а тут став Войцехівський і його жінка – спитала: "Ну, ти ж ідеш до Березанського?" Кажу: "До Березанського". А це ж було вже після вісімнадцятої години. На другий день я приходжу в трест – і керуючий трестом мене не приймає. "Тобі квартиру дали?" – "Дали". – "От іди працюй там, де тобі дали квартиру, а тут без тебе обійдемося. Хоч Микола Григорович хоче, щоб ти тут працював, але без тебе ми обійдемося". – "Ну, – кажу, – добре, ви обійдетеся без мене, але я обійдуся без "Оргтехбуду". Оскільки я звідти з таким скандалом вибрався, більше я туди не вернусь".
Після того я прийшов у друге будівельне управління тресту "Хімбуд" у виробничий відділ. У виробничому відділі я працював на комплектації залізобетонних і стальних конструкцій. Прийняли мене на 145 карбованців, але потім, через рік, 15 карбованців зняли, щоб когось там не скорочувати. І в 1974 році...
Мабуть, зроблю ще один відступ. Коли ще я робив у тресті "Хімбуд", у кошторисному відділі був один жид дуже такий хитрий Векслер Наум Борухович. Ми одночасно з ним отримували квартири. Це я вже в другому будівельному управлінні робив у ПТО. А Векслер був розповсюджувачем преси, і він до мене пристав: "Підпишись на якусь газету". А я йому сказав, що тієї газети, яку я хотів би передплатити, тобі не дадуть, а інших я не хочу, я цих газет уже начитався. – "Для тебе випишу яку завгодно". – "Ну, – кажу, – добре, якщо ти такий бравий хлопець, то ти випиши мені газету "Вісті з України"". Добре, він записав, але через два чи через три дні приходить: "Що ти мені назвав якусь таку газету? Таких газет нема, в каталозі такої газети нема, про що ти говориш?" Кажу: "Добре, я тобі принесу цю газету". Я йому приніс газету – а тоді я їх купляв у готелях "Дніпро", "Інтурист", ще десь у трьох місцях, здається, продавали, я постійно, як тільки в Києві був, неодмінно купляв ці газети. Особливо ж мене заінтригувало, що я ж із цієї газети про Івана Дзюбу вперше прочитав, про "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Там кругом-кругом же його молотили, а за що, я ніяк не розберусь. Я потім прочитав, що на цей його "Інтернаціоналізм" навіть окрема брошура була видана Богдана Стенчука "Що і як відстоює Іван Дзюба". Я її знайшов у каталозі в читальному залі Бібліотеки імені КПРС. Я подав замовлення на оцю брошуру "Що і як відстоює Іван Дзюба", на "Запорізьке військо" Олени Апанович, п'ять тисяч примірників було видано (“Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. ” – К.: Наукова думка, 1969. – 224 с.) і ще такі книжки – і мені нічого не дали. Я цю газету приніс та й Наумові даю: "На, ось тобі газета". Взяв він цю мою газету, через кілька днів приходить і дає мені квитанцію: "На тобі квитанцію, плати гроші". Я заплатив гроші, але перед Новим Роком мені повернули гроші, поштою переказ мені прислали – і все, газети не буде... Отже, Векслер мені сказав, що газети не буде. Я, обурений, написав у кілька газет про те, що я ж передплатив, а мені її не дають.
У 1974 році я був у туристичній поїздці по Кавказу. Причому кагебісти вже навмисно мені підстроювали отакі «горящі» путівки: двічі у Житомир мені, в Корбутівку. А оце я був на Кавказі, від Баку до Сухумі. Коли я повернувся з цієї поїздки, то в КГБ уже знали, що я, будучи на Кавказі в туристичній поїздці, відмовився голосувати. Там голосування було, вибори, вся група пішла голосувати, а я не голосував, навіть не заходив на виборчу дільницю. Коли я повернувся, то в Білій Церкві вже про це знали. Мені викликав у КГБ Куприянець і зробив попередження. Так от, після цієї поїздки по Кавказу... Прізвище Бондар Ігор – не доводилося чути такого?
В.О.: Та доводилося. Його вже немає в живих, так?
М.П.: Нема, нема. На Білоруській, 119, жив у Києві.
В.О.: Так-так, я там бував, знав його.
М.П.: Так там дочка його зараз.
В.О.: На жаль, я на похороні не був, чомусь я не був тоді в Києві.
М.П.: Я був на похороні у нього, також був дуже здивований цим. Так от, саме в цей час, коли я був на Кавказі в туристичній поїздці, в моїй квартирі жив Ігор. З Ігорем я був знайомий десь року з сімдесят другого, він недалеко від мене жив. Його до мене привів інженер по техніці безпеки на хлібокомбінаті, його вже немає, Руденко Микола Тихонович, він десь 1926 року народження, чоловік дуже хворів, але великий патріот України, дуже обережний. І от Ігор дав мені записку, що мене запрошують на роботу у військову частину. Також знайомі, які знають мене по роботі, запрошували туди на роботу. Я прийшов зразу ж, поки у мене є час відпустки. Запрошують мене на роботу на 160 рублів, а тут тільки 135 – різниця 25 рублів значна. Я довідався, що оце у військовій частині готують проектну документацію по злобінському методу, всі хлопці займаються своєю справою, нема лише фахівця, хто б знав сіткове планування. А я до цього був причетний у Білій Церкві в "Ортехбуді". Перший сітковий графік я робив з киянином, який приїхав мені допомогти, на кінотеатр Горького, його мали здати в експлуатацію до сторіччя з дня народження Леніна 22 квітня 1970 року. А потім я на дев'яту школу вже сам робив сітковий графік. А потім великим-великим колективом, бо дуже ж багато проектної документації, робив сітковий графік на першу чергу шинного. Потім доводилося мені слідкувати за його виконанням. Це було величезне полотнище десь п'ять з половиною метрів довжиною, півтора метра шириною і десь півтори тисячі позицій.
І от оцим москаликам захотілося, щоб я для їхніх об'єктів робив оці сіткові графіки. Мене влаштовувала оплата, мене влаштовувала робота, але після того, як я з начальником відділу поговорив на цю тему, ми майже домовився і я пішов від нього, але я зробив вигляд, що я зовсім пішов, а насправді я пішов по службах поцікавитися, як же ж тут люди роблять. Службовці мені сказали, що на роботу вони виходять акуратно на дев'яту годину, а з роботи ідуть тоді, коли відпустить командир, а це буває, що і в десять годин вечора. То нащо ж мені ці 25 рублів, щоб я оце так працював? Я відмовився іти туди. Але мене так не залишили. Я ще працював там же, у другому будівельному управлінні, і аж у жовтні погодився перейти переводом у військову частину з тією умовою, що я робитиму лише по КЗОТу – не більше восьми годин, а якщо є якась необхідність, то можу затриматися не більше, як на 15 хвилин. Так я погодився. Командир, Михайличенко Володимир Ілліч, дав листа начальникові управління Рудюкові, щоб відпустив мене по переводу, щоб не затримували довго – тут же я мушу здати всю документацію. На підготовку до здачі я потратив десять днів і 20 жовтня я перейшов у військову частину на роботу. Рудюк мене дуже відмовляв – не йди туди. У цей же день, коли я дав Рудюкові заяву на звільнення по переводу і листа Михайличенка, мене покликав кагебіст Куприянець у партком тресту "Хімбуд". Це вже було після того попередження, що мене буде притягнуто до криміналу по статті 187-прим. Я на цьому попередженні написав, що я до таких злочинів непричетний, ніяких наклепів на радянську владу я ніде не допускав, такого не було, і розписався. А це він другий раз покликав мене уже не до себе, а в партком тресту, в кабінет Шуліпи. І цей Куприянець, кагебіст, ні найменшого натяку не зробив на те, що йому відомо, що я збираюся переходити у військову частину на роботу. Цебто Рудюк зразу ж і зателефонував у КГБ. Мені Куприянець сказав так: "Лучше бы вы были бабником, лучше бы вы были наркоманом, лучше были бы пьяницей, но не были бы болтуном. Запомните, вам это зря не пройдет". Оце так простився я з оцим кагебістом у кабінеті секретаря парткому. Я тоді його до кипіння довів у цій розмові.
Ще місяця не пройшло, як почали шукати до мене якісь зачіпки там, у військовій частині. А 9 грудня 1974 року, за 15 хвилин до 18-ї години, у 17.45, мене покликав до себе Михайличенко і сказав: "Поищите себе работу, я не нуждаюсь в ваших услугах". Я його спитав: "Є якась претензія до виконання моєї роботи?" – "Это не имеет никакого значения, поищите себе работу". Кажу: "Добре. Якщо вас моя служба не влаштовує, я буду шукати роботу". На другий ранок, 10 грудня, о дев'ятій годині ранку мене вже через прохідну не пропустили. На прохідній був наказ про звільнення мене з роботи нібито через скороченням штатів, і туди не пропустили. Мені не було ніякого зауваження, абсолютно ніякого, оце тільки попередження Михайличенка. Ну, раз так, я почав шукати роботу.
Але в цей час знайти роботу було дуже-дуже важко через те, що розпущене було одне будівельне управління ПМК-100. Знайти роботу не можна було. І я змушений був звернутися до суду. Я подав у суд заяву і десь, може, в кінці січня мене викликали в суд, причому прислали повістку. А я ж цікавився, чи не прийняли на моє місце когось. Я заходив у бюро працевлаштування, там робила моя землячка, подружка моєї сестри, чи не Яміцька Галина Климівна – це невістка того, хто задушив мого діда по батькові. Я до неї заходив і питав: "Галино, чи немає якихось свіжих заявок?" Вона цим цікавилася і дала мені знати: приходь, свіжі заявки поступили. Я перед тим, як іти в суд, зайшов у бюро працевлаштування і мені показали три свіжі заявки на інженерно-технічний персонал у цю військову частину. Всі ці професії мені дуже добре відомі. Одна професія інженера по комплектації документації, друга майстром на будівництві, і третя геодезист – і ту я добре знав. І все-таки на другий день я взяв направлення на своє ж місце роботи, прийшов я в суд, іду ж упевнено, з козирною шісткою, що туди потрібні люди, немає там ніякого скорочення. Але ніякого суду не було, суддя покликав у свій кабінет мене і кадровика Терехова. Кадровик не може назвати справжньої причини, чого мене звільняють з роботи, суддя вислухав мене на доповнення до заяви, зробив мені зауваження, що я неграмотно написав заяву, заяву повинен писати юрист. Кадровикові він сказав на закінчення так: "Звільнили з роботи ви його незаконно, і якщо судові доведеться розглядати цю справу, то суд неодмінно винесе рішення поновити його на роботі. Крім того, буде винесено рішення відшкодувати йому матеріальний збиток за вимушений прогул коштом того, хто підписав наказ про звільнення з роботи".
Увечері до мене прибігає солдат: "Виходь на роботу". Я на другий день вийшов на роботу так нібито після відпустки, на моєму столі геть пилюка, отако пальцем пиши – ніхто не сидів і близько. До обіду отак протеревенили з хлопцями, пообідали, після обіду мене кличуть на засідання профкому. Голова профкому просить дати згоду на звільнення мене з роботи через скорочення штатів. Я йому кажу: "Про яке скорочення ви говорите? Вчора я ходив у суд, позавчора в бюро працевлаштування, взяв направлення на роботу до вас, там є ще дві свіжі ваші заявки, крім цієї. Про яке скорочення штатів ви говорите?" – "Все одно в нас скорочення штатів". Усі вісім членів профкому дуже добре знають про це, в очі подивитися не можуть, але всі дружно проголосували за те, щоби дати згоду на моє звільнення через скорочення штатів. На другий день – наказ про звільнення мене з роботи з 31 січня, виплатили повністю компенсацію за прогул, розрахувалися повністю, так, як і повинно бути.
Але протягом місяця я на роботу влаштуватися не зміг, мій безперервний стаж опинився під загрозою. І я знову звернувся до суду. На цей раз я вже пішов до юриста. Бригадир юридичної консультації Донской написав мені заяву в суд, я цю заяву переписав українською мовою і дописав таке: "Мене звільнили з роботи Міжнародного дня прав людини – такі в нас права". Цю заяву я знов поніс у суд, але вже не здавав її в суд, а на пошту заніс, пошта через дорогу. Кажу: "Ось, нате в суд мою заяву". А мені на пошті кажуть: "Ось суд, чого ти не занесеш?" – "Нате вам десять копійок, дайте мені квитанцію, що ви у мене взяли листа, і занесіть туди, щоб не я ніс. Мені квитанція потрібна".
Це якраз була прелюдія мого арешту. Ото мені незабаром підтиснули порнографію... ні, порнографію раніше мені підтиснули. А вже перед тим, як мали мене арештувати, за кілька днів цей провокатор мені дав чорно-білі плівки, щоб я проявив йому. Ото ті плівки забрали, отак у мене оце почалося.
В.О.: Але то Ви мені без диктофона розповідали, а тут немає записано, як вам підсунули ці фотоплівки.
М.П.: Я розпочав фотографувати через те, що мене познайомили з Гончаром Іваном Макаровичем. (Нар. 27.01. 1911. Скульптор, етнограф, зібрав унікальний етнографіний музей, що став у 60-х рр. одним із центрів українського національного життя. Восени 1969 практично закритий. Відновлений за перебудови. З 22.08. 2004 р. Музей І.Гончара діє у великому приміщенні біля Києво-Печерської Лаври. Автор Самвидаву: лист на захист роману О.Гончара "Собор" (1968) та ін. Помер 18.06. 1992, похований на Байковому кладовищі. – В.О.) Іван Макарович збирав український одяг, і я підрядився перефотографовувати такі фотографії, а якщо десь вдасться оригінал принести йому, то й оригінал. Задля цього я купив німецький фотоапарат "Практика-Л", яким можна було сфотографувати з дуже близької відстані без будь-яких пристроїв, з відстані 33 сантиметри. Я міг на лікті обпертися і сфотографувати оту фотографію. І оце кагебістам дуже не сподобалося, саме для цього і потрібна була ця провокація. Я познайомився з цим провокатором у магазині "Мелодія"(Що на майдані Петра Запорожця в Білій Церкві. – Прим. М.Поліщука), показував йому свої фотографії, він свої, і він розіграв мене: засумнівався, що я можу зробити фотографії такої якості, і підтиснув порнографічний календар, з якого я зробив чотири чи п'ять кольорових діапозитивів, а потім з одного кольорового діапозитива зробив кольоровий відбиток. Оце так трапилося.
В.О.: Як його прізвище, Ви не казали, здається?
М.П.: А я й не знаю, через те, що вони ж такі, що справжнього прізвища свого не називають. З Іваном Макаровичем мені так і не довелося побачитися, і те, що я зібрав, воно все пропало, і фотолабораторія, і все моє майно там пропало. Івана Макаровича я після того побачив аж тоді, коли освячували пам'ятник Володимирові Хрестителеві. Отам, біля пам'ятника Володимиру Хрестителю, я з Іваном Макаровичем останній раз побачився, з ним живим. А потім на похороні вже був.
В.О.: Як ця справа розвивалася? Ви називали 10 грудня, то це вже року сімдесят п'ятого?
М.П.: Ні, це сімдесят четвертого. Мені прийшла друга повістка в суд на 11 березня 1975 року. У прокуратурі, видно, не готові були до мого арешту, то прийшла друга повістка, на 12 березня. А 11 березня у сім годин ранку до мене прийшло 5 ангеликів, мені не дали навіть і вмитися. В однокімнатній квартирі три години робили обшук, мене забрали, і більше я порога тієї квартири не переступав. Отак це почалося.
Привезли мене в Київ, у Лук'янівку мене не прийняли через те, що там щось у них не було оформлено так, як треба. У якесь КПЗ мене зачинили, а коли все оформили, тоді мене перевезли в Лук'янівку.
У Лук'янівці я не піддавався ні на які провокації. Навіть після суду я наполягав на тому, що моя провина перед судом не доведена. Суд був закритий, у першому залі Київського обласного суду. В суд не пустили нікого, навіть моєї рідної сестри, цієї, у якої я зараз був, і матері. Мене охороняли п'ять озброєних солдатів. Свідків викликали так: відімкнув солдат двері, назвав свідка, свідок зайшов. Свідок закінчив показання, у його повістці суддя розписався, сказав, де поставити печатку, і так виставляли свідка, другого свідка закликали.
В.О.: А у вироці написано, що відкрите судове слухання.
М.П.: Ну да, ну да, ну да, все правильно. Я все це заперечував. Цей суд був 18, 19 і 20 серпня 1975 року.
В.О.: І в чому Вас звинуватили? В наклепах на радянську дійсність?
М.П.: Так, у наклепах на радянську дійсність.
В.О.: Якісь конкретні «наклепи» інкримінували?
М.П.: Інкримінували, але ж там не було ніяких наклепів. То я з тим говорив, то я з тим говорив, то я написав у "Радянську Україну" відкритим листом. Як це я міг відкритим листом написати, коли я заклеїв його і посилав навіть рекомендованим листом? А лист відкритий... Виявляється, що на конверті треба написати, що це закритий лист, щоб він спеціальною поштою йшов, а якщо просто так заклеєний і зданий на пошту, то то відкритий. Отаке. Потім привезли мене в колонію аж на перший день Різдва.
В.О.: І куди це Вас завезли?
М.П.: Я був обидва рази в Україні, в Донбасі. Перший раз у Дзержинську Донецької області.
В.О.: Який номер колонії?
М.П.: Здається, два, але не пам'ятаю.
В.О.: Там у назві якісь букви обласного управління, а потім цифри.
М.П.: Так-так-так, я забув, забув я це. У Дніпропетровську мене кримінальники повністю пограбували.
В.О.: Це на етапі?
М.П.: На етапі. Всі продукти від мене забрали, хоч я пояснював їм, що я зразу піду в БУР, я оголошуватиму голодівку через те, що мене незаконно судили. Це не переконало хлопців, вони все від мене забрали. Я почав трошечки підвищувати голос, шуміти, то вони мені сказали: "Дед, вот сейчас в одеяло завернем, подбросим к потолку і легонько опустим на пол – и успокоишся. Ну чем ты недоволен? Ты ничего не знаешь, а возмущаешься". Отак усе й забрали.
У Дзержинську все начальство зразу позбігалося дивитися на такого дивака, бо на другий же день мене посадили в штрафний ізолятор за те, що я відмовився йти на роботу. Посадили в окрему камеру, там теж був Шерстяний, він мене дуже дурнив, що я ще зовсім зелений, нічого не розумію, що так не повинно бути, "ти так себе не веди, бо це тобі обійдеться дуже дорого". Але я його поради не взяв до уваги – вислухав, але до уваги не взяв. І тут зразу все начальство почало сюди збігатися. Відчинять ті перші двері, оббиті бляхою, а ґраток не відчиняють: "О, так ты вот какой! А я думал, ты в самом деле страшилище такое! И вот это такой националист, антисоветчик такой! Так как тебе здесь – нравится или нет?" Я кажу: "Та чого ж – у кращих людей було незрівняно гірше, так що я якось витерплю й це." – "Ну сиди, сиди, хуй с тобой! Посидишь – подумаешь. Здесь и не такие сидели." Зачинив двері, пішов. Другий приходить, третій, і так уся колонія, адміністрація на другий день зійшлася, подивилися, що за диво.
Коли мене випустили з ізолятора, то на мені шепахи вошей. Я зайти в секцію відпочити не можу. І тут іде гарно одягнутий чоловік у битих валянках, у теплих ватних штанях, у рукавицях теплих і питає: "Ну, расскажи, братишка, что случилось? Какими судьбами тебя занесло сюда?" А я промерз, що не можу слова вимовити, лише "е-е-е", отак. "Ничего, потерпи, значит, так Богу угодно. Подожди меня здесь, я сейчас приду." Цей чоловік працював банщиком. Він також мав п'ять років за те, що був баптистом, за переконання. Це Мелащенко Іван. Він із Слов'янська, також був комсомольцем, пиячив, і це не тривожило його товаришів по комсомолу. Але коли Мелащенко Іван якогось вечора зустрів дівчину, яка справила на нього дуже серйозне враження і він поліз до неї по-комсомольськи знайомитись – за шию, та в пазуху, – вона зразу від нього відсахнулася і присоромила, що ти ж людина, так же вести себе не можна. І Галина легенько-легенько пригладила Івана, Іван пішов до баптистів, прийняв хрещення, взяв з Галиною шлюб, а коли в них уже було двоє діток, Іванові дали п'ять років за розповсюдження християнства, бо він також ходив і закликав: вертайтесь до Бога.
В.О.: Яка в нього стаття?
М.П.: Не пам'ятаю. І от оцей Іван Мелащенко через кілька хвилин приходить, дає мені кусок мила господарчого, дає кульок кальцинованої соди, завів у баню, моє дрантя взяв у прожарку, а я під душем помився і вже жду, щоб не заковізнути. Він приніс із прожарки моє дрантя, я його виправ, Іван узяв моє дрантя в котельню поніс до котлів просушити, а я під душем стою. Це була дуже-дуже велика допомога, переоцінити її неможливо.
Після того я зайшов у секцію, як упав на постіль – і зразу заснув. Скільки я спав, не знаю, мене розбудили вже десь аж на другий день на роботу. Я пішов на роботу ввечері, вже якраз виходили на роботу в другу зміну. Мене «путьові» підкликають до себе. А це був стіл – дошка сантиметрів на тридцять шириною і довга, з обох боків цієї дошки така ж дошка, стільці, лавка така ж була. Отак обідали. Мене аж у кінець-кінець, бо з цього боку шнир роздає, а «путьові» аж з того кінця сиділи. Мене покликали туди, я взяв свою бляшанку, пішов до них. Мене розпитали, що, як, до чого. Я сказав, а потім один із тих питає: "Ну, а вот ты скажи, ты как – за социализм или за капитализм?" Кажу: "Знаєте що, хлопці – я отак навпрошки вам відповісти не можу, але оскільки при соціалізмі є записано "кто не работает, тот не ест", то я вважаю таке розуміння справедливим". – "А, значит, ты, падло, так и думаешь. Так вот, запомни: если я не хочу работать на таких дураков, как ты, то что я – и кушать не должен?" Я кажу: "Я не знаю, хто з нас розумний, хто з нас дурний, їсти всі люди повинні, мають право. Але разом з тим всі люди повинні брати участь у виробництві. Якщо я дурний, то я повинен працювати з ґаблями, з заступом, а ти розумний – ти повинен організовувати виробництво, щоб було так, як треба. Це також робота, і вона..." – "Всё, довольно, не надо нам больше вот такого галдежа. Запомни: если мы хаваем, чтобы ты к столу не подходил". І довелося виконувати цю вимогу. От приходиш – чи то сніданок, чи то обід, чи то вечеря, – «путёвые хавают», а я не маю права туди підходити. А коли підходиш до шниря пізніше, то він: "А где ты шоркался? У меня уже ничего нет". Все. Так дуже часто я залишався навіть без своєї пайки. Мною вітер гойдав, постійно перед очима була рожева хмарка, постійно тако щось плаває перед очима.
А потім адміністрація почала розповсюджувати про мене чутки, що я в адміністрації стукачем, що я доношу на ув'язнених. Через якийсь час цього Івана Мелащенка із обслуги перевели сюди в шостий загін, де й я був. Іван Мелащенко почав мене захищати. Він і звідтіля вже так трошки почав переказувати, що ви ж там пригляньтеся...
В.О.: Там зона була поділена на локалки?
М.П.: Так, поділена на локалки. У мене робота була – пружинні матраци я робив, скручував. Я стою, всі вісім годин скручую, а від мене забирають. Мене адміністрація питає й погрожує: де твоя робота? посадимо за невиконання норми. А я їм кажу, що майстер же тут є – є, бригадир тут є – є, то, може, вам був якийсь сигнал, що я не був на робочому місці? А куди воно дівається, то з цим ви вже розбирайтеся самі. То мені три сіточки запишуть, щоб мене знов не посадили у штрафний ізолятор. А треба було виконувати норму то п'ять сіток, то вісім сіток. Ну, але згодом я навмисно саботував і більше п'яти не робив. Дві «путьові» забирають, а три йде адміністрації.
Але через якийсь час змінили мені роботу. Мене перевели в інший цех, на свердлильний верстат. Тут уже моєї роботи ніхто не міг забирати. У таких валиках довжиною десь сантиметрів 15 і діаметром 22 міліметри треба було просвердлювати дірочку 6,3 для шплінта. І от коли мене поставили на цю роботу, я почав виконувати норму. Норму виконував нормально. Не перевиконував, а тільки виконував, бо інколи треба щось добавити до тієї баланди, що давали, щось купити. Бо на прислані гроші купувати продуктів не можна було.
В.О.: А на скільки – на 5 рублів, мабуть, можна було купити?
М.П.: Здається, на сім можна було, а другий раз – то вже тільки на п'ять. Так от, через якийсь час майстер, знову ж таки через «путьових», забрав мене від цього станка і перевів на другий свердлильний верстат, де не було механічної подачі, треба було вручну подавати. Тут я перестав виконувати норму. Сталося таке, що права рука, якою я тиснув, три пальці – вказівний, середній і безіменний – не сприймали ніякого навантаження, отак теліпалися. Тоді мене не допустили до верстату. Вивозили мене в зону – там кілометрів за п'ять була нова зона, – до роботи не допускали, і то я там по зоні блукав, на сонечку грівся і весь час отак розминав руки. І розім'яв. А то не міг нічого робити. І до лікаря возили, думали, що я саботую – ніякого навантаження не сприймали ці пальці.
В.О.: А від чого це воно?
М.П.: А я отут перетиснув від подачі на свердло. До мене дуже почали прискіпуватися, що он інші на цьому верстаті виконують норми, а ти не виконуєш. "Не можу, бачите? Ти ж бачиш, що я не відходжу." Ну, я теж почав навмисно саботувати. Як саботувати? Як тільки майстер дав новеньке свердло, заточене, все як не може бути, але я це свердло через півгодини чи через годину зроблю синім, спалю. Цебто у мене був захований кусочок наждачка, і як тільки я роздивився, що нікого нема, я верстат включаю у зворотній бік і підставляю під свердло цього камінчика – і я його в такий спосіб затупив. І тут уже як не тисни – бо тут уже прийде майстер, що ти не тиснеш – а я ж тисну, скільки духу вистачає, а свердло посиніло і згоріло. Він друге свердло приносить – я з тим так само роблю. Так я саботував на оцій роботі.
Оскільки мене переслідували і адміністрація, і засуджені, то я пішов у професійно-технічне училище вчитися на токаря – думаю, що все одно ж мене до моєї роботи не допустять, мені треба якусь професію. На ці курси я практично тікав від зеків.
В.О.: Так само я теж, знаєте. Я теж був у криміналі в таких умовах.
М.П.: Ото я закінчив там курси на токаря і здобув четвертий розряд. Нам тільки двом дали четвертий розряд – мені і тому, що був викладачем у Слов'янському педагогічному інституті, Попович Степан. Оце двоє нас склали на четвертий розряд. Але токарем мені працювати так і не довелося. Саме з цієї роботи мене перевели збивати ящики, тут уже й звільнили мене. Коли мене випускали, то я запротестував, не захотів одягати отой гарний костюм з галстуком.
В.О.: Це перед тим, як фотографують, так?
М.П.: Так, для фотографування.
В.О.: О, точно так і зі мною було – що я хочу бути в совєцькому паспорті в зеківському одязі, так?
М.П.: Так-так, у отакому, в якому я ходжу, я чужого не вдягаю. І вони посоромилися ту фотографію приліпити на довідку про звільнення, то приліпили мене такого ще з чубом, коли мене в Лук'янівці фотографували, як привезли. Оту фотографію приліпили, у мене в довідці про звільнення така. А коли подібний випадок стався вдруге, так тут Павлов був начальник по режиму, то коли я так запротестував, він мені так сказав: "Значит, ты продолжаешь выебываться – вот ты повыебываешься здесь немножко, так я тебе обещаю, что ты отсюда вообще не уйдешь". І довелося згодитися на той мундир, цю ганчірку з галстуком пришитим і піджачок накинутий. Але я зробив таку гримасу, що також не приліплять – але з перекошеною пикою мене приліпили.
В.О.: Але то було другий раз?
М.П.: Другий раз.
В.О.: Отже, це Вас звільняють коли?
М.П.: 1978 року, 11 березня звільнили. З тим Іваном Мелащенком я спілкувався досить довгий час у колонії, з цим баптистом. Оскільки знову ж треба було щось їсти, то я згадав свої колишні забавки. Я думав бути художником, малював. І то і в Лук'янівці, і на пересилці, і в колонії я малював різні витребеньки, траплялось, навіть і портрети. А в основному то витребеньки я робив на хустинках. Носова хустинка – то там або квіточки якісь, або Святу Трійцю... Ідуть на побачення з родичами – то звідсіля передавали такий гостинець...
В.О.: А, це "марочка" називали, так?
М.П.: Так-так.
В.О.: Бачите, я знаю цю термінологію. Це від слова "марати", хустинка, котру марають, так? Розмальована?
М.П.: Так. Оце таке я робив, і за це мені також не грішми платили, а давали якусь коробочку консервів чи щось таке, отак мене потрошку підгодовували. З того часу вже мене не так переслідували. В тому числі я багато малював і цьому Іванові Мелащенку.
Знову ж я пропустив. Коли я на свердлильному верстаті працював і норму не міг виконувати, то мені запропонували делікатну роботу – ходити з ментами, носити ключі і відмикати локалки, бо йому ж дуже важко носити ключі. Я від цієї роботи відмовився. І от якось увечері на перекличці цей мент, який перекличку робив, коли мене назвав, то зупинився та й каже: "А вы заметьте его – он хочет быть шерстяным, хочет быть путевым. Ему предложили вот такую работу, а он отказался." А йому тут при зеках так і кажу: "Я ж знаю вашу «великодушність» – ви зараз довіряєте мені замикати зеків, одмикати, кого вважаєте за потрібне, бо ви ж не маєте сили ключів донести. А коли переконаєтеся, що я буду настільки слухняний і буду виконувати всі ваші розпорядження, то ви потім дасте мені пухкавку та й доручите розстрілювати їх. То це вже ви виконуйте самі: що вам доручили, то те ви й робіть. А мені ви от це доручили – то я й роблю те, що ви доручили." І оце мало величезне значення – перестали вірити адміністрації, що я стукач, а потім декому то й лупня давали за мене. А до того мене тричі побили, дуже побили. Причому навіть з Білої Церкви один був, такий хлопець спортивної вдачі, дуже так вертівся, і зі мною він спочатку налагодив стосунки, але коли він почав грати в шахи, почав вигравати, а йому хтось почав боргувати, бо не мав грошей, а оскільки він дуже сильний, то побив там не одного, а потім і його як побили, то побили так, що він ледве дочекався переклички і попросився в обслугу. То як він досидів, я й не знаю, але більше я його й не бачив.
(29.03. 2009 р. М.Поліщук додав: У Дзержинську в робочу зону в`язнів возили спеціально обладнаними рефрижераторами. Коли температура зовнішнього повітря стали високою, то «путьові» попередили в`язнів, щоб у транспорт більше 50 в`язнів не заходили.
Після денної зміни в`язнів вишикували в колону по п`ять. У перших п`ятірках звіди були «путьові». Я був у 12-2 п`ятрірці, то коли 10-у п`ятірку посадили в рефрижератор, то 11-а перебігла на кінець колони. Я опинився в 11-й, і цю п`ятірку менти силою заштовхнули в рефрижератор. Всю цю п`ятірку по дорозі в жилу зону «путьові» побили. Коли в жилій зоні нас випустили з транспорта, то моє обличчя було в синяках і я не міг стояти на ногах. Офіцер, який супроводжував «пасажирів», звернув увагу на те, що мене не таким заганяли в транспорт, і спитав:
– Кто это тебя так разукрасил?
Я відповів:
– Вы, советская власть, только руками заключенных…)
Цей Іван Мелащенко, коли я з ним спілкувався, теж пригрів одного молоденького баптиста, який не пішов у армію через свої релігійні переконання, і цьому хлопчикові Петрикові дали три роки.
В.О.: Так, то стандарт – три роки за відмову від військової служби.
М.П.: Поки Мелащенко був, то Петрик був дуже хорошим хлопцем, але Мелащенка випустили, і Петрик дуже швидко зіпсувався – почав курити, почав лаятись. Зіпсували хлопця зовсім. Коли мене випустили 11 березня 1978 року, то Мелащенко приїжджав у Білу Церкву. Він приїжджав до баптистів, але баптисти розшукали мене, і мені довелося з Мелащенком зустрічатися ще останній раз. Він через деякий час помер, хоч був ще зовсім молодий, він був сорок першого року.
Як мене випустили, то три місяці мені не давали паспорта.
В.О.: А Ви повернулися в Білу Церкву, так?
М.П.: Так, у Білу Церкву. У мене ж тут квартира була, в квартирі залишилося все майно.
В.О.: То це ж три роки... А квартира була замкнена цей час?
М.П.: На квартиру слідчий узяв у мене доручення на мого двоюрідного брата. Цей брат жив дуже близько, десь півкілометра від цього місця, брат доглядав цю квартиру, а потім брат з усім майном здав мою квартиру квартиронаймачам, які б хоч би платили за квартиру, щоб не йому платити за неї. Через шість місяців після того, як вирок набув чинності, цим людям, яких брат поселив туди, прислали папір, і він у мене зберігається. Прислав керуючий трестом "Білоцерківхімбуд" Василь Іванович Кононенко – "немедленно освободить незаконно занятую квартиру". Тоді братові не було куди діватися, бо брат сам працював на заводі сільськогосподарських машин, поселився в малій квартирі, а коли появилися діти, цю квартиру перегородили надвоє... Брат узяти мого майна до себе не міг, тому він поселив туди людей, щоб ці люди хоч за квартиру платили, а через три роки я мав повернутися в свою квартиру – так брат був переконаний. Та після того, як вирок набрав чинності, керуючий трестом "Білоцерківхімбуд" Кононенко Василь Іванович прислав папір: "Немедленно освободить незаконно занятую квартиру". Через це брат змушений був продати все моє майно за 200 рублів – через те що це терміново, пригрозили судом, що як тільки не звільниш, то буде отаке-отаке. Так я втратив усе своє майно.
Коли я звільнився, то прийшов до брата, він мені все це розказав, і 28 березня 1979 року я був на прийомі у голови міської ради Залевського Василя Павловича. Василь Павлович вислухав мене, що я йому розказав, і сказав мені дуже чесно, так, як воно насправді й є. Він мене спитав: "У вас робота була? Була, і непогана. Квартира була, і непогана. І що ж вам ще треба було? Ви вважали себе розумнішим за всіх. Так от, бачите, знайшлися розумніші від вас. То ото ви одержуйте паспорт, прописуйтесь, а на роботу ми вам допоможемо влаштуватися. А решту клопоту залишіть собі. Я ще проконсультуюся, чи можна вам хоч у гуртожитку жити." І ото поки Василь Павлович консультувався, можна чи не можна мені жити в гуртожитку, то мені не давали ніякої роботи, весь час шукали якусь зачіпку: то тобі дали безстроковий паспорт, куди ти дів його, то те, то те, то те весь час, зачіпка ж завжди знайдеться. І от коли "товарищи" гноблення України прийшли до висновку, що мені можна жити в гуртожитку, що це до деякої міри може бути навіть і зручніше, то мені дуже швидко паспорт дали й дуже швидко влаштували на роботу. Мені паспорт дали протягом п'яти днів і влаштували на роботу в трест "Білоцерківхімбуд" у відділ інженерної підготовки будівництва. Влаштували мене на сто рублів.
Поселили мене вдруге в гуртожиток "Мир", з якого я одержував квартиру – це біля парку "Олександрія" у Білій Церкві, Північна 4/2. В цьому гуртожитку мені міняли людей, з якими я жив, – стукачі потрібні були. І от таких стукачів знайшли – з Фастова, він цинкографом робив у книжковій фабриці, і він скубав мене за язик і доносив. Через одинадцять місяців після того, як я вже відробив у тресті "Хімбуд", мені належала по закону відпустка, і через одинадцять місяців мені таку відпустку надали. Але перед відпусткою мене послали на місяць попрацювати майстром на будівництво заводу азбестотехнічних виробів. Начальником дільниці там був чоловік, який робив у четвертому загальнобудівельному управлінні. З цим чоловіком я жив якийсь час в одному гуртожитку "Мир", в обличчя ми були знайомі. Але спільного у нас ніколи нічого не було. І от одного разу, коли мене послали майструвати в його підпорядкування, я до нього зайшов і кажу: "Ярославе, мені потрібен пінобетон". Він сказав, що дасть мені трактор, все забезпечить, що треба, але спитав: "От ти розкажи, що ж трапилося." Ми вдвох у вагончику. Я не мав з чим таїтися, але не дуже я й розпускав язика. Я розказав Ярославу Афанасійовичу, яким був суд, що він же був закритий, що в зал суду не пустили навіть матері і рідної сестри, що жоден свідок не чув винесеного мені вироку, а написали, що це було відкрите судове засідання, що я відмовлявся від адвоката, ну і таке інше. Отже, я розказав, яким був суд, що він розглядав і де я відбував покарання – все, більше я йому нічого не говорив. І Ярослав Опанасович зразу ж на другий день дав пояснення в КГБ про те, що він зі мною проводив виховну роботу, я його виховному впливові не піддався і постійно в розмові з ним "допускал идейно враждебные высказывания". Ну, після цього Ярослав Опанасович дуже таки виріс – його обрали секретарем парткому тресту "Хімбуд". Після того, як мене арештували й посадили – це було вже 20 листопада 1980 року, хоча дату я не зовсім пам'ятаю, там є у вироку. То після цього Левчука Ярослава Опанасовича...
В.О.: З 19 листопада 1980 року.
М.П.: ...зробили інструктором Білоцерківського райкому партії. А потім, коли я був в ув'язненні, коли мене мали вдруге випустити, то він був інструктором Київського обкому партії, вже в Київ переїхав. Левчука Ярослава Афанасійовича я більше ніколи не бачив, цебто його ховали від мене. Навіть після реабілітації, як я не домагався, щоб мені сказали, де він, щоб подивитися йому в очі, мені ні одного свідка не назвали, не сказали, де вони.
В.О.: Він був основним свідком?
М.П.: Ні, він не був свідком.
В.О.: Взагалі не був?
М.П.: Він не був свідком, він тільки написав отакий донос, і мені цей донос показали.
Ще я пропустив і, мабуть, цікаве пропустив. Коли мене влаштували на роботу, то я почав тормосувати владу тим, що мене незаконно репресовано, не було ні одного переконливого доказу, що я причетний до таких злочинів. І, до речі, після того, як мене влаштували на роботу, мені наклали адміністративний нагляд. Умови такі: викликали в міліцію, вже знали мою вдачу, що я не підпишуся, тут якраз уже були й поняті, і сказали так: "С 9 часов вечера до 6 утра из общежития не выходить, из города не выезжать. При необходимости уехать из города поставить в известность милицию. При необходимости уехать из города на срок более 3 суток стать на учет по месту прибытия. Каждую субботу приходить в милицию отмечаться." Оце таке. Ну, і я Авдєєву Світлану, здається, Борисівну спитав, чим же викликана така милість. Вона мені сказала: "Пришла ужасная характеристика из трудового учреждения – не исправился." – "Ну, як ви хочете, я сам не міг виправлятися – мене виправляли, так що ви претензію виставляйте до тих, хто мене не виправив, а я тут ні при чому. Я якраз дуже хотів виправитися і питав у рідної радянської влади, яких мені треба вад позбутися і яких інших якостей повноцінного громадянина соціалістичного, комуністичного суспільства мені треба набути. Але мені на це питання не відповіли, тому я не буду підписувати цих умов". – "Ну что же – не будешь, так и не надо, вот парни подпишут". Одному запропонували – він підходить і зразу підписує. Другий підходить, я його питаю: ну ти хоч знаєш, що ти там підписуєш? "Ну как же – конечно: тебе объявили админнадзор." – "Ну раз ти вже це розумієш, тоді підписуй". Отак мені був оголошений адміннагляд.
В.О.: Це зразу після звільнення?
М.П.: Ні, це вже місяців через два після того, як мене влаштували на роботу.
В.О.: А на скільки – на півроку чи на рік?
М.П.: На півроку.
В.О.: А потім продовжували?
М.П.: Ні, не продовжували. В усякому випадку, мене не викликали. Я їх попередив, що яких би ви заходів не вживали, я ні разу до вас не прийду відмічатися.
В.О.: То ж Вас могли ж посадити! Три порушення нагляду – і два роки ув'язнення.
М.П.: Ну, я це сказав, і вони потім перевіряли, чи я в гуртожитку, чи ні. Але я нікуди не ходив.
В.О.: То Ви його не порушували?
М.П.: Так, я не порушував, за винятком оцього одного, що я не ходив до них по суботах відмічатися. Вони перевіряли. А що там перевіряти? Зателефонували, чергова в гуртожитку сказала, що він сидить, та й усе.
Але я все-таки порушив, ще будучи під адміннаглядом. Добрався я в Лосятин до депутата Верховної Ради Виштак Степаниди Демидівни. До неї я добрався, але я лише в межах дня добрався, в якусь суботу чи в неділю, у вихідний день. Баба лише взяла у мене мою скаргу, говорити з нею не можна було ні про що – баба не могла повернути язика в роті. Чи вона не хотіла, чи що там, а розмови не було ніякої. Вона ото сопіла лише, підтвердила, що вона Степанида Демидівна та й годі, і пообіцяла, що вона передасть мою скаргу, і більше нічого.
Після того, як минуло півроку, я був у Гнатюка Дмитра в театрі. Я привіз йому оце… Десь воно, мабуть, отут. Дмитро Гнатюк у мене взяв, пообіцяв, що буде клопотатися. Він також був нібито дуже здивований, але він це моє клопотання передав тому ж прокуророві, який підписував санкцію на мій арешт, Багачову. Оце копія також того, що я написав Гнатюку, – я йому перший примірник дав, а це копія того, що я йому дав. І ото невдовзі після того, як я оце Гнатюкові дав, мене арештували. Арештували на роботі – прийшли на роботу, зробили шмон робочого місця, потім привезли в гуртожиток, зробили шмон у гуртожитку, мою валізку опечатали, і мене привезли в Київ. Так почався другий термін позбавлення волі.
В.О.: Ви вважаєте, що цей текст потрапив до слідства?
М.П.: Я певний цього, що він потрапив туди. То я перший раз лише одну заяву подав, що я відмовляюся від адвоката через те, що не довіряю адвокатам. А коли вже другий раз мене ув'язнили, то я подав чотири заяви про те, що я відмовляюся від адвоката і наполягаю на тому, що незаконно порушено проти мене кримінальну справу... Пропонував, щоб розглядали її в Білій Церкві виїзною сесією на будівництві шинного заводу в клубі "Молодіжний" – там, де я працював сім років. Покажіть знайомим людям, які мене знають, – яка моя провина перед радянською владою? Але цього зробити вони не могли, і через це мене ото зачинили у тринадцяте відділення «Павлівки». Отам звели мене із Кравченком Валерієм... (Кравченко Валерій Олексійович, нар. 2.01.1946 р., робітник. За протест проти комуністичного тоталітаризму ув`язнений 1980 р. на 4 р.. Нині – голова правозахисної організації «За реабілітацію «Першотравневої двійки»». – В.О.).
В.О.: Це який уже рік?
М.П.: Це вже був вісімдесят перший, січень. Не знаю, чи Кравченко тоді ще був, чи ні – туди потрапив дуже цікавий хлопець. Молодий, сильний, м'язи такі ой-ой-ой і дуже-дуже жвавий. Цей хлопець з Ватутіно. У Ватутіно в 1979 році перед сьомим листопада там, де проходили демонстрації, він іще з кимсь перефарбували червоний молоткастий-серпастий прапор у чорний колір і підняли над міськкомом партії. І написали, що заміновано. І там же на фасадах написали якісь антирадянські гасла. Демонстрація пройшла під цими гаслами, чорний прапор там був вивішений, але боялися туди підійти, бо там було написано "Заміновано".
В.О.: А де це Ватутіно?
М.П.: Це Черкаська область. І от десь аж на початку 1981 року цих хлопців знайшли, і цього хлопця сюди в тринадцяте відділення вткнули.
В.О.: Я теж був у цьому відділенні у 1973 році під час слідства, 18 діб мене тримали на експертизі. Лікар Наталка Максимівна Винарська – знаєте?
М.П.: О, точно! Знаємо, знайомі. І ще Ліфшиць.
В.О.: Ліфшиць, так.
М.П.: Маємо спільних знайомих. Хлопець цей побігав тут кілька днів, з усіма познайомився, а потім щось з ним зробили, що він не зміг від своєї палати – вона була біля самих фельдшерів – донести гівна до клозету. Ото він так іде, труситься, тупає, тупає, по коридору погубить, махне рукою й вертається назад. Отаке з цим хлопцем зробили. Мабуть, Кравченка вже там не було в цей час. Від цих психіатрів хотіли висновку, що я психічно хворий і потребую тривалого лікування. І як не дивно, не дали такого, утрималися. Не виконала такого розпорядження Арсенюк Тамара Михайлівна, завідуюча 13-м відділенням, дала висновок, що я в суді можу захищатися сам.
В.О.: Ви знаєте, це всі кажуть про цю Київську психлікарню імені Павлова, що вони таких висновків не робили – якщо на них дуже тиснули, то вони спроваджували в Москву в Інститут Сербського, там робили такі висновки. А ці київські лікарі все-таки витримували цей тиск.
М.П.: За день до того, як мене мали перевести в Лук'янівку, там був фельдшер, який сказав, що мені було виписано 80 кубиків сульфазолу, але мені не дали ні одного. А він мені сказав, що тільки через те, що він з Володарки і близько знайомий з моїм двоюрідним братом. Оце якраз через це він і сказав мені.
В.О.: А то б закололи.
М.П.: Так, а то всипали б мені – може б, і я не зміг би носити гівна.
В.О.: То жахливі речі Ви розповідаєте. То страшніше смерті.
М.П.: Оце таке. Так от, коли мене з тринадцятого відділення знову ж перевезли в Лук'янівку, на цей раз уже судили інші судді. Ці судді вже були досить таки витримані, бо перший суддя Дишель – ой, він дуже...
В.О.: Дишель судив Вас? Це знаменитий душогуб.
М.П.: Він дуже кип'ятився – і як же ж він підскакував, як він стукав кулаками об стіл! Він там поламав мій фотоапарат, не міг відкрити. Я ж то все-таки думав, що не може так бути, повинні ж мене випустити, немає за мною ніякої провини. Уже ж є і "Один день Івана Денисовича", і "Повесть о пережитом", "Не хлебом единым" – опубліковано вже багато такого, то не могло ж бути, щоб поверталося назад, – я не вірив, на той час я не вірив! Я досить-таки успішно захищався від них. Я казав, що як це узгодити з такими деклараціями? "Все, суд робить перерву, свідок не відповідає, суд знімає запитання". Пішли щось там радитися. Отако всі три дні було. А ота 215 чи 211 стаття, що мені порнографію приписали, – то на це максимум 15 хвилин, практично ніякого часу на це не витратили.
В.О.: То це Ви про перший суд казали?
М.П.: Так-так. А на другому Киселевич був – цей дуже терплячкий був. Але вони були ті ж самі і так само повторили мені три роки.
Що ж тут іще не пропустити? Дуже швидко мене вивезли в колонію, це вже в Чорнухіно Перевальського району Ворошиловградської області. Тут якоюсь мірою було легше, ніж у першому ув'язненні. Легше, що вже мене не залишали без моєї пайки хліба, вже мені не було такого переслідування. Другий раз ніхто з зеків мене ні разу не побив. Але від мене не брали ніяких скарг – лише один лист на місяць, і більше нічого. І от 10 грудня 1981 року. Один із ув'язнених, у якого закінчився термін, пообіцяв мені взяти листа, бо я його попросив – це заява прокуророві республіки про те, що мене незаконно тримають в ув'язненні. Він пообіцяв мені, і 10 грудня 1981 року раненько я йому дав цей конверт із заявою. У той бік, у бік Манька, я не дивився і дихати боюсь. Але ще до розводу мене потягнули до заступника начальника по режиму. Цей Манько зразу ж передав старості, а староста змушений був зразу ж передати начальникові по режиму. Начальник по режиму звинувачує мене в тому, що я зробив спробу нелегально переслати кореспонденцію, за це штрафний ізолятор, а я оголосив голодівку протесту. Я голодував 25 днів, до 4 січня 1982 року.
В.О.: Вас намагалися штучно годувати?
М.П.: Ні, не було такого. Я оголосив суху голодівку. Сім днів я не пив навіть і води.
В.О.: Боже, то страшне!
М.П.: Я вже втратив голос. У камері я не сам був, нас було щонайменше душ п'ять, і мене мої однокамерники вже не чули. На мене постійно в камеру давали мою пайку, але мою пайку їли зеки, а не я. А я навіть води не пив. Коли я відчув, що мене справді таки не чують, бо перепитують, то я почав пити воду. Оце тільки я стаканчик води випив – і зразу відпустило, прямо таки зразу.
Тут така дуже цікава деталь. Хоч є отакі дивні люди, що зразу ж передали адміністрації мою заяву прокуророві, але хтось із добрих людей, невідомих мені, знайшовся, який повідомив сестру про те, що я оголосив голодівку і що я в штрафному ізоляторі – сюди, на Маршака, 22, в Київ. Сестра підняла шум, почала вимагати пояснення, в чому справа, чого він у штрафному ізоляторі, чого він голодує. І саме через втручання сестри мене 4 січня 1982 покликав начальник колонії Пташинський і запевнив, що всі мої скарги будуть відправлятися в усі органи державної влади, в усі органи Союзу: куди адресуєш, туди й будемо відсилати, тільки що не родичам – таких ми відсилати не будемо; і тільки через нас, нелегально не можна. Отак через цю обіцянку – я-то сумнівався, що буде так, – але це була причина, що я зняв голодівку.
Зняв я голодівку, і начальник отряда Пьохов відмовився прийняти мене назад у свою локалку, сказав: "Труп мне не нужен, забирайте его отсюда". І мене поклали в санчастину. В цій санчастині начальник за прізвищем Дніпров так поглянув на мене, а зеки дають мені підкормку – дали шматок хліба з маргарином. Я стою, а цей Дніпров сюдою йде. Я йому кажу: "Мене підгодовують." – "Хорошо, хорошо, ешь, ешь, ешь." Він-то дуже добре знав, що цього мені не можна було. Коли я з'їв цей хліб – а тут уже така мука голоду, що я просто не знаю... У мене не вистачило духу, я ще з'їв гороховий супчик в обід.
В.О.: А горох же ж тяжкий…
М.П.: А потім я не міг знайти собі місця – весь час тут перекидаюсь і падаю, просто не можу знайти місця. Коли мене санітар знову ж таки привів до цього Дніпрова, він зразу: "Что жрал?" То я кажу, що отой хліб з маргарином, що ви бачили, і тарілку супу горохового з'їв. "Ах ты! Я думал, ты мужик с головой – так ты и коньки мог отбросить". Він дав цьому ж санітарові команду, мене в іншу палату одвели, дали кілька малесеньких таблеточок, таких, як пшоно, жовтеньких. Після тих таблеток трошечки болі зменшились, але тільки-но я спорожнив кишечник, це на третій день, як мене зразу ж виписали на роботу, зразу ж.
Отак мене ведуть на роботу, а куди ж мені йти на ту роботу, коли земля підо мною, як днище човна, гойдається, я не можу ступати, у мене ноги по коліна пухлі. То ото людей повели на роботу, а на мене махнули – все одно, куди ж він звідсіля дінеться. Я туди дійшов, мене в робочу зону пропустять, бригадир організував, що там по кілька ящиків збивали на мене, а мені десь під якимсь верстаком у стружках місце є, ото я там і дрімав. Але місяців через два мене вигнали на сонце з мітлою, замітав я в робочій зоні. Потім доручили плести сітки – такі, як авоськи, рибальські. На цьому й закінчився другий мій термін. Правда, ще я ходив там на курси операторів котельної, але це вже я не тікав від зеків. Ось Ігор Бондар, я знаю, він же по двісті шостій сидів і був оператором котельної.
В.О.: Ігор там був?
М.П.: Ні, Ігор не тут був, а я ж раніше з ним був знайомий, то знаю, що він по двісті шостій статті був ув'язнений і що в колонії він здобув професію оператора котельної. Я з ним знайомий був після того, як він робив слюсарем у ремпобуттехніці, електробритви ремонтував. А коли мене звільнили, він оператором у котельній недалеко від вулиці Білоруської робив. Я в котельні в нього багато разів бував. Так оце я там закінчив курси, думав, що вдасться мені в колонії в котельну піти. Але за це й думати не можна було.
Після того, як Павлов пообіцяв, що мене взагалі не випустять, мене таки випустили і дали мені квиток до Білої Церкви. Наказали ні в якому випадку від маршруту не відхилятися, в першу чергу прийти в міліцію. У Білій Церкві в мене є родичі і друзі. На цей раз мені дуже швидко паспорт дали. Це 20 грудня 1983 року мене випустили, а 25 грудня мені вже видали паспорт, який я вчора здав на обмін. Тут мене міліція також цілий місяць влаштовувала на роботу – нічого міліції не вдалося. Моїм працевлаштуванням займався міліціонер лейтенант Нємов – хороший міліціонер, я на нього не можу сказати ні одного поганого слова. Але міліція мене влаштувати на роботу не змогла. Навіть і велике начальство білоцерківської міліції вже обурювалося тим, що я "клеветал", бо я сказав про Міжнародний день прав людини, а він кулаком по столу стукав: "В Советском Союзе права трудящихся все 365 дней в году! А в мире капитала, где все зависит от денежного мешка, – один день. Там у людей есть один день прав человека, а у наших людей права все 365 дней". Так от, потім моїм працевлаштуванням займався Білоцерківський міськвиконком.
Таку дрібничку я пропустив. Це ж перед звільненням за три місяці посилають повідомлення про те, що повернеться ж отакий неблагонадійний. На цей раз послали повідомлення, що я вернуся в Білу Церкву, за півроку, але Біла Церква не відповіла колонії. І колонія не знала, куди мене направляти, але оскільки я давно говорив про те, що у мене там було житло, майно було, там у мене родичі, друзі, то мені тільки туди, я інакше не маю куди їхати.
Так от, моїм працевлаштуванням займався Шевченко Василь Петрович. (29.03. 2009 М.Поліщук додав: Полковник Радянської Армії Шевченко Василь Петрович на початку 90-х років минулого століття мені сказав, що в 1943 році в місті Актарськ Саратовської області була спецшкола, в якій готували «бандерівців». Цих «бандерівців» командування Радянської (тоді Червоної) Армії загонами посилало в зони дії УПА. Замасковані під повстанців «бандерівці», вишколені в Актарську, були незрівнянно жорстокішими від фашистів.
Покаравши родичів чи співчуваючих повстанцям, «бандерівці», від`їжджаючи з місця розправи, співали стрілецьких пісень, щоб селяни не сумнівалися в авторах екзекуції.
У січні 2009 року Василеві Петровичу виповнилось 93 роки. Він до цього часу послуговується «общєпонятним язиком»).
Цей Шевченко дуже не любив української мови і дуже старався випхнути мене з Білої Церкви. Він мене направляв і в Васильків, і в Фастів, і в Володарку, і в Сквиру, але я йому сказав, що я нікуди туди не поїду. То він мене влаштував тимчасово оператором котельні на завод "Електроконденсатор" – там нову котельню зробили, і оце він мене туди оператором влаштував, на місяць. Коли я прийшов у міліцію, то міліції я вже, як гірка редька, надоїв, бо кожний ранок я туди приходив звітувати, що я ось тут, я ваше доручення виконав, я туди ходив, але мене не беруть, то куди мені далі йти і що мені робити. То мене питають: "Де ти сьогодні ночував? Там ми тебе пропишемо!" – "Я сьогодні ночував у електричці, прописуйте мене до електрички." Отак вони й не змогли, через що влаштуванням далі займався міськвиконком. Коли я прийшов у міліцію, мені дуже швидко дали відношення до директора конденсаторного заводу, той дав прохання до керуючого трестом "Хімбуд", щоб мене в гуртожиток поселити. І мене зразу ж прописали там у гуртожитку, міліція тут дуже оперативно спрацювала.
Але через якийсь час знову почали мені підселяти сексотів. А потім уже переселили в заводський гуртожиток, будівництво якого закінчили, і в цьому заводському гуртожитку мене знову переселяють з кімнати в кімнату, з кімнати в кімнату. І коли я з п'ятого поверху не захотів переселятися на другий поверх у кращу кімнату на три чоловіка, так мене викликав до себе заступник директора заводу по побуту Жуков і аж дуже мені пригрозив: "Ты не думай, что ты будешь нам устраивать погоду, где тебе жить и где тебе не жить – ты будешь жить там, где мы тебе скажем, и с тем, с кем мы тебе скажем."
В.О.: Там, де було приготовлене середовище?
М.П.: Так-так. Через це я змушений був переселитися в цю кімнату. А в цій кімнаті жили два начальники – начальник цеху Логвиненко і майстер Півнюк. Коли мене сюди переселили, я цим хлопцям зразу розказав, чого мене сюди переселили, сказав, що оце я жив у тому гуртожитку "Мир", тоді було отак і отак, і тут уже я в багатьох кімнатах був, то оце мене переслали сюди до вас через те, що я не даю ніякої інформації про себе тим людям, з якими я жив у гуртожитку. То ото ви не обижайтеся на мене, але отут ви від мене не почуєте жодного слова – просто-на-просто я не маю морального права з вами розмовляти, бо вас потім покличуть туди і змусять вас давати покази, а вам це не потрібно. Ці хлопці зрозуміли – вони тут не ночували. В той же вечір вони звідсіля пішли і тут не ночували. Так я в кімнаті на три місця залишився один, жив там аж до того часу, коли вже мене реабілітували, а по реабілітації дали мені другу квартиру.
В.О.: А коли та реабілітація була?
М.П.: Мене реабілітували в квітні 1989 року. А я переселився з гуртожитку в січні 1991 року.
В.О.: Але чекайте, Закон про реабілітацію вийшов 17 квітня 1991 року, ще була УРСР.
М.П.: Мене реабілітували ще в Українській РСР у квітні 1989 року.
В.О.: А як – Ви того домагалися?
М.П.: Домагався. Я домагався дуже багато.
В.О.: То це унікальний випадок, що ще до Закону про реабілітацію Вас реабілітували.
М.П.: Я домагався дуже багато, а потім таки був удавився, замовк був, ще й дуже замовк. Ось як це трапилося. Правда, один момент – не знаю, чи варто б його було згадувати, – 9 березня 1984 року я зі своїм другом Гапоненком Леонідом Полікарповичем був у Каневі на могилі Шевченка, а 10 березня мені в КГБ дуже-дуже пригрозили: "Значит, тебе мало того, что ты получил, и ты ходишь и болтаешь, да? Болтаешь – ну что ж, болтай. Ты доболтаешься. Мы тебе сушим сухари на третий срок, не меньше 12 лет. А пока работа кочегара для тебя слишком большая роскошь".
В.О.: Ну, 12 років – це 62-а стаття, сім ув'язнення і п'ять заслання.
М.П.: Так. Мене про таке попереджали ще й раніше, в колонії в Чернухіно – "переквалифицируем на 62-ю статью", але тут зразу ж після цієї розмови в КГБ 10 березня 1984 року я зателефонував додому, до свого колишнього головного інженера проекту. Він був другим секретарем Білоцерківського міськкому партії, Шуліпа Геннадій Володимирович, зараз він голова Білоцерківської міськради. Я йому зателефонував додому і попросив, щоб він вийшов надвір трошечки порадитися – може б він мені щось порадив, як мені бути. Але він злякався і відмовився зі мною зустрітися. Він мені сказав: "Вот запишись на прием, как все советские граждане, и приходи, будем разговаривать." Але я сім раз ходив до нього, і він мене не прийняв, секретарка не пускала: "По какому вопросу?" Я кажу, що я скажу йому, я ж не прийшов до нього мовчати. "Нет, вы мне скажите, по какому вопросу." Ото я прийшов у гуртожиток, написав йому листа і так само, як і в суд, написав, на пошту заніс, рекомендованим листом відправив. Але він мене так і не прийняв. Мене викликали в міськком партії і інструктори міськкому партії на мене гримали дужче, ніж Русанов у Київській обласній прокуратурі. Ото з того моменту я замовк був – я ні з ким ні про що не хотів говорити.
В.О.: То це якого року вже?
М.П.: Це з інструкторами було, коли я ще був у котельні, це десь до травня 1984 року.
В.О.: Тоді ще совєцький режим міцно стояв.
М.П.: Дуже міцно. Як тільки закінчився термін мого випробування в котельні, законним чином уже мене з роботи звільнити не можуть. Я відмовився ходити на політінформації, які проводилися щопонеділка в робочий час, і майстрові сказав, що я таких інформацій наслухався до повної перемоги комунізму, мені нема чого слухати. Він зразу ж на одній нозі крутнувся, бігом до начальника, зразу ж бігом до мене машиною приїхав секретар парторганізації і мене зразу ж почали звільняти з роботи – зразу! Причому, заступник директора по кадрах Мажара Станіслав Пилипович – хороший чоловік, я з ним і зараз у хороших стосунках, десь чотирнадцятого числа останній раз я його бачив, – Станіслав Пилипович мене дуже гарно рекомендував в усі будівельні організації: "От тільки що в нас скорочення штату – візьміть на роботу чоловіка". І каже: іди отуди й туди – там тебе візьмуть на роботу. Приходжу я, почав розмовляти з головним інженером, начальником управління. Був у тюрмі – борони Боже, ні-ні-ні, ми тебе не візьмемо. Мажара мене направляв: у ПМК-1, СПМК-17, в управління ТЕЦ, у трест "Хімбуд", домовлявся з Багайчуком Георгієм, але ж Багайчук мене дуже добре знав ще десь із 1965 року, тільки що він не знав, про кого Мажара з ним говорить, а як тільки я прийшов – "О, так це Мажара про тебе говорив? Та ні, йди собі, ні!" А мене треба ж таки звільнити, треба виконувати розпорядження КГБ, бо вони ж сказали, що робота кочегара – завелика розкіш для мене.
І от десь на початку травня на конденсаторному проводили засідання комітету профспілки. На цьому комітеті профспілки було винесене питання про звільнення мене з роботи через скорочення штатів – то такий кадровик Крук, який дуже мене незлюбив із самої першої розмови, – вже майже винесене було рішення про те, щоб мене звільнити з роботи з конденсаторного, а тут на мій захист виступила інженер по техніці безпеки Врабіц Роза Анатоліївна, її чоловік чех. Вона виступила і дуже присоромила все оце засідання: "Ви виносите рішення не думаючи, ви зовсім не знаєте цієї людини. Цей чоловік наполегливий, і він вам оцього не подарує – він буде турбувати органи влади і через суд примусить вас повернути його назад на роботу і виплатити компенсацію за вимушений прогул. І в нього неповноцінне здоров'я, вам доведеться дуже багато мати неприємностей за таке рішення". І вони відмовилися від цього рішення, зробили таку поправку: запропонувати йому іншу роботу на конденсаторному заводі, але якщо він від тієї пропозиції відмовиться, то тоді звільнити з роботи через скорочення штату.
Через два дні мені запропонували роботу підсобним робітником у ремонтно-будівельному цеху. Від цієї роботи я вже відмовитися не міг через те, що я ж будівельник за освітою, так що я мусив уже йти на цю роботу. Я ж дуже добре знав, що якщо я відмовлюся, то мені треба буде повертатися назад в исправительно-трудовое учреждение, бо ніде ж мені більше роботи не дадуть. Так я змушений був піти працювати підсобним робітником у ремонтно-будівельному цеху. Начальник цеху теж дуже швидко зрозумів, що це і як, і цілий день відбрикувався, не хотів мене брати у своє підпорядкування, але змушений був.
Минув якийсь час, майстриня побачила, що я безвідмовно виконую всі роботи і виконую роботи кваліфіковано, запропонувала мені складати екзамен на розряд. Я їй пояснив, що це марна праця, бо не дозволять мені цього зробити. Але через якийсь час я й тут, на роботі підсобного робітника, знову ж таки відмовився ходити на суботники, відмовився брати оті марки ДОСААФ і різне таке. На мене знов почали полум'ям дихати. Мені почали давати роботу, яка дуже-дуже перевищувала мої фізичні можливості, і я змушений був стати під захист лікарів. Я пішов у лікарню, з лікарні приніс довідку про те, що фізичну роботу я можу виконувати лише таку, яка не зв'язана з підняттям ваги, більшої 20 кілограмів. Ну, тут вони нікуди не могли подітися, причому я одночасно почав турбувати прокуратуру. За третім заходом прокуратури мені дозволили скласти екзамен лише на третій робітничий розряд. Начальник цеху прокуророві сказав: "Він складе екзамен на шостий розряд, але мені такі робітники не потрібні", і все. І отак я аж до реабілітації виконував роботу муляра вогнетривких виробів, по ремонту печей, де випалювали деталі на конденсаторному. Хоч коли не було спеціалістів, я виконував і роботу високого розряду, але більше третього розряду для оплати праці не мав. Після реабілітації у квітні 1989 року мій начальник цеху навіть пропонував мені працювати майстром там же ж, але я відмовився. Я сказав, що я працюю тут лише до пенсії і, одержавши пенсію, я більше не буду працювати ні одного дня. Так я і був до останнього дня, одержав пенсію.
В.О.: А коли пенсію одержали?
М.П.: Пенсію я одержав десь у червні 1991 року. Одержав одного дня пенсію, а на другий день подав заяву на звільнення з роботи. Мене ще вмовляли попрацювати майстром, "ти ще ж міг би", але я там уже дуже побуцався. Уже у 1989 році я трошечки насмілився і вже дуже довелося побуцатися, бо я уже дуже активно бігав, щоб створювати Товариство української мови. У Білій Церкві, може, не остання моя роль була у цьому. На заводі осередок створити мені не вдалося, але в Білій Церкві я не останній був.
В.О.: Скажіть, як Вам удалося домогтися реабілітації і хто Вас реабілітував, яка установа?
М.П.: Верховний суд Української РСР.
В.О.: А як Ви того домоглися?
М.П.: Не пам`ятаю, з якого саме приводу я знову ж таки подав повідомлення, що я незаконно репресований отак, отак і отак, і мені Володимир Пристайко прислав листа...
В.О.: Пристайко, Володимир Ілліч? (1941 – 2008, ген.-лейт. юстиції, заст. голови СБУ; член комісії з питань помилування; у 1989-91 – нач. слідчого відділу КГБ УРСР. – В.О.)
М.П.: Пристайко прислав листа, що мене реабілітовано. Але довідку про реабілітацію мені дали – знову ж таки сестра почала клопотатися – аж у кінці грудня 1989 року.
В.О.: А реабілітовані Ви за обома справами чи за однією?
М.П.: По обох справах, за відсутністю складу злочину.
В.О.: Тоді Ви великий подвижник, що домоглися того.
М.П.: Я дуже багато тарабанив, але після того, як мені пообіцяли ще 12 років, то я був замовк, а після ХХV з'їзду партії я знов трошечки осмілів.
В.О.: Мабуть двадцять восьмого?
М.П.: Двадцять п'ятого, Горбачов. (25-й з’їзд КПРС був у 1976 р., останній, 28-й з`їзд, відбувся 2-13 липня 1990 р.. Може, йдеться про 19-у партконференцію 1988 р. – В.О.). За те, що я не пішов на збори, які проводилися в робочий час, мене було покарано 50 процентами премії, причому, знову ж таки, хотіли звільнити з роботи. Там було дуже-дуже багато халепи, але я зумів захиститися, бо всю цю казуїстику, як кажуть...
В.О.: Ви уже пройшли?
М.П.: Ну, да. То так, то так, і не вдавалося їм. То тільки на 50 процентів премії мене покарали за те, що я не захотів слухати теревенів про двадцять п'ятий з'їзд. А коли вже в "Літературній Україні" щось таке почало проскакувати, я туди про голод у тридцять третьому році подав і газета опублікувала була.
В.О.: Оце, що Ви розповідали про голод.
М.П.: Так-так-так, про це. Я тоді трошечки посміливішав і набирав темпів. У 1989 році, десь у березні, в Білій Церкві на заводі сільськогосподарських машин були проведені перші збори Товариства української мови, там був створений перший осередок. А десь у третій декаді березня, у хаті мого друга в Білій Церкві, у Гапоненка Леоніда Полікарповича, з яким я був у Каневі, провели ми другі збори Товариства української мови, і там уже були з різних організацій з усього міста. Так був створений другий осередок "Початок" Товариства української мови. Цей осередок був дуже активний у Білій Церкві. Я з деякими дідами – Педченко Микола Федорович, Марченко Василь Михайлович – я з цими дідами ходив по школах, ходив по організаціях, ми клопоталися про те, щоб створити осередки Товариства української мови. Правда, небагато нам вдалося, але все-таки коли вже підходило до останніх виборів в Українській РСР, то ми зуміли добитися, що створили об'єднання осередків Товариства української мови і мали право висувати своїх кандидатів у депутати.
В.О.: Ці вибори були в березні 1990 року.
М.П.: Так, так, так. Тоді й я балотувався до міської ради і програв 42 голоси завідуючій дитячої лікарні. Тоді було аж сім кандидатів, я вийшов у другий тур з нею і 42 голоси я їй програв. Ну, то дріб'язок. Важливо те, що вона, будучи депутатом міської ради, за весь час ні разу не виступила у міській раді. Я ж цим цікавився. Так от, про Товариство української мови. Через те, що я був на такому неблагонадійному рахунку в адміністрації, то мені відпустки давали завжди в таку погоду, коли вже не можна вийти з хати, і в 1989 році також мені відпустку дали в листопаді. То я всю цю відпустку потратив на те, щоб у Білій Церкві створити об'єднання Товариства української мови і зареєструвати його. І я це зробив. Я тоді жив у гуртожитку "Рось" конденсаторного заводу, в «ленінській кімнаті», або ж у «червоному кутку». Тут зібралося 120 членів ТУМ з осередків «Початок», «Віче», школи № 15, школи № 4, УТОС та заводу «Сільмаг». Був письменник Віктор Міняйло. У цій «ленінській кімнаті» гуртожитку я провів конференцію, зробив доповідь, там було обране керівництво, Педченка Миколу Федоровича обрали головою Товариства. Оскільки у багатьох членів Товариства української мови появилася віра, що Україна воскресає і ми можемо бути якось причетні до цього воскресіння, то нас, мабуть, сот чотири було досить-таки активних людей. Але потім, коли Товариство української мови реформували і воно стало «Просвітою», а головою Товариства в нас став Іванців, то це Товариство практично розпалося, там нікого, крім Іванціва, нема, і нема ніякого толку з цього Товариства. В тому числі і з Павла Михайловича Мовчана – вони родичі в цьому відношенні. (Іванців був редактором заводської багатотиражки і створив перший осередок ТУМ на заводі «Сільмаш». – Прим. М.Поліщука).
Я десь, мабуть, з 1995 року дуже почав здавати в своїй активності. На початку дев'яностих років мене переконали в тому, що нам потрібна Українська Православна Церква, я тоді створив громаду Української Автокефальної Православної Церкви у Білій Церкві. Коли вона розкололася, ця Церква, я перереєстрував на Київський патріархат. Але коли хоронили Василя Романюка, то я в цей вечір відійшов від християнства, пасивність моя почала наростати, я став дуже пасивним в усьому.
Мабуть, більше нічого такого цікавого я розказати й не можу, щоб було щось варте уваги, хіба що, може, якісь питання будуть.
В.О.: Ви тепер маєте якесь помешкання?
М.П.: Так, мені повернули по реабілітації. Тільки що не те саме. Я порога тієї квартири більше не переступав. Тут зовсім близько, біля цього гуртожитку, де я жив, жила немічна бабуня, вже літня, вона померла, і мені цю квартиру передали практично занедбану. Я ще тоді працював, я виписав там, на заводі, матеріалів, дали мені і фарби, дали мені стружкоплити, дали ДВП. І саме в цей момент у мене трапилося велике лихо: я зіскочив з верстака з висоти сантиметрів 80, попав на кусочок цегли і поламав ногу.
В.О.: Ще й цього треба було…
М.П.: Я робив ремонт у квартирі на одній нозі, і на лікарняному. Робив ремонт, бо я вже виписав матеріали, мені привезли. Не можна було ходити, а як цвяха заб'єш, не стукаючи? Я домагався, щоб мені хоч би підлогу перебрали, але нічого з цього в мене не вийшло, то я на дошки поклав оцих плит. А стукаючи, я дуже-дуже надоїв людям у під'їзді, і мені навіть погрожували вікна побити. Але я пояснював людям, хто заходив, кажу, ну ось я ж на одній нозі, а ремонт мені необхідно зробити. То оце я десь, здається, з самого початку лютого 1991 року живу в цій квартирі. Майно моє все пропало – все. Мені за реабілітацією було нараховано десять тисяч, здається, вісімдесят рублів, але залишилося лише дірка від бублика.
В.О.: У вісімдесят дев'ятому році ті рублі ще чогось варті були, так?
М.П.: То що ж з того, що вони були варті, якщо я ще жив у гуртожитку, знаходив обґрунтування повернення протягом місяця житла і щоб збитки відшкодувати, але нічого того мені не вдалося. Мені оце нарахували 10.080 рублів, потрібні були меблі, а мені чотири тисячі на книжку дали, але ж я ними скористатися не зміг, все пропало.
В.О.: Ще в ході розповіді от я зауважив, чи Ви не назвали роки життя батька і матері. А десь у кінці сорокових років Ви згадали вітчима. То де Ваш батько подівся?
М.П.: Мій батько – є у мене довідка – загинув на фронті у грудні 1943 року. Пропав без вісті.
В.О.: А рік його народження Ви не називали?
М.П.: А рік народження, здається, 1904-й.
В.О.: Так само щодо матері.
М.П.: Мати моя 1908 року народження, народилася в селі Біліївка 23 червня 1908 року. Завтра роковини дня народження моєї матері. Померла моя мати у 1995 році 22 листопада. Так що ми поминаємо матір і в листопаді кожен рік. Кожен рік дня народження я приїжджаю сюди до сестри. Похоронена мати тут на Білицькому цвинтарі, від сестри це близько. Сестра постійно туди ходить, я ото так – від випадку до випадку, але могила матері дуже доглянута. На нашу долю випало аж три вітчими. Перший наш вітчим був батьків рідний брат, він також ковалем був у Донбасі, а після виходу на пенсію він звідтіля, з Донбасу, приїхав і тут узяв шлюб з моєю матір'ю. Цього першого вітчима – здається, у 1955 році він потрапив у аварію – роздушили його машиною, буряки вивозили з полів. Потім був другий вітчим, кацапура. З тим я трошки буцався, але саме через того вітчима я, мабуть, і став будівельником, бо він був теслярем, я з ним пішов робити людям хлівці, хати. Так я потім і в колгоспі в будівельній бригаді робив, і в технікум пішов. Третій мій вітчим був із сусіднього села Антонів, це Сквирського району. Коли я вже в Білу Церкву переїхав, уже влаштувався там на роботу, мати відчувала переслідування гайворонців у селі, то вона перейшла туди. Прізвище його, цього третього вітчима, Гринчій Іван Романович. Матір через якийсь час сестра забрала від нього, років три мати там була. Але дід знову почав пити, він був агроном за освітою, був головою колгоспу якийсь там час, але горілочка, і через горілочку сестра забрала матір у Біличі, там мати біля сестри і померла.
В.О.: От Ви були членом Товариства української мови. А чи були Ви ще в якихось організаціях, партіях, і чи є Ви тепер членом Товариства репресованих?
М.П.: Так, Товариство репресованих десь влітку приїжджало з Києва до нас проводити мітинг на стадіоні... Це вісімдесят дев'ятого року.
В.О.: Товариство створене 3 червня 1989 року. Ви не були на Установчих зборах на Львівській площі?
М.П.: Ні, в Києві на зборах я не був. У Білій Церкві найраніше з`явилися осередки Товариства української мови. А на зборах Товариства репресованих я не був. То пізніше я зустрівся з Климом Семенюком, і Клим Семенюк мене запросив до себе, порекомендував подати документи туди. Коли цей мітинг у Білій Церкві був, міліція не дозволяла прапорів синьо-жовтих. Коли вже ми випровадили киян на електричку, а міліція кілька разів – час від часу та й викинуть прапор – а міліція підходить і попереджає, і погрожує, то оце тоді Семенюк мене закликав у Товариство репресованих. Отоді я й подав заяву. Я був знайомий і з Василем Ґурдзаном, і з Євгеном Пронюком. Був я на деяких конгресах. Мені Пронюк пропонував створити осередок, але я цього зробити не зумів через те, що ініціативу перебрав Коломієць Володимир. Він зібрав нащадків тих, кого розстріляли, і зібрав він десь більше 80 чоловік. Ну, а з таких, як я, то там були ще Дубовик Іван, Дячун Тодор – зараз він у Братстві УПА. Там кілька чоловік таких, що сиділи.
В.О.: Справжніх політв'язнів, так?
М.П.: Так, так, так.
В.О.: За якими вони статями?
М.П.: П'ятдесят шоста, шістдесят... – це того кодексу.
В.О.: То вони старші люди?
М.П.: Так, так, вони старші, вони десь нібито з двадцять п'ятого року. Цьому Тодорові Дячунові – йому шістнадцять років було, коли йому виписали двадцять п'ять. По половині його випустили. Ще там є один – Захлинюк. Захлинюку теж 25 років дали.
В.О.: А чи не знали Ви такого, як Кузюкін у Білій Церкві?
М.П.: Ні, не знаю такого.
В.О.: Він був офіцер, у Чехословаччині служив, і якісь листівки він з цього приводу розповсюджував.
М.П.: Не знаю такого.
В.О.: Він потім сидів у Мордовії зі мною. Був тяжко виснажений туберкульозом. Він зламався, його достроково випустили. У Білій Церкві жив, помер уже.
М.П.: Не знаю такого, не знаю.
Знаків 145.781.
Харківська правозахисна група.
Рекомендувати цей матеріал