Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЛЕОНЮК Володимир. НА ПРЮ СТАЄ ОБ`ЄДНАННЯ

11.01.2009 | Леонюк Володимир Гнатович | Журнал «Зона», 1994. – № 6. – С. 163 – 180.

Володимир ЛЕОНЮК
НА ПРЮ СТАЄ ОБ`ЄДНАННЯ

(Журнал «Зона», 1994. – № 6. – С. 163 – 180. Засканував і вичитав 11.01. 2009 р. Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група).

Позаторік у м. Інті, Комі автономія, в побутовому будинкові шахти № 11-12 ("Западная") ремонтники випадково натрапили на замуровану в стіні пляшку з записками в'язнів-будівельників, які збудували і той будинок, і ту шахту, і саме місто Інту, і під примусом "обустроили" всю холодну Північ. (Див.: Синюк Микола. Волинський слід у холодищах Півночі // Волинь. Електронне видання, № 894, 29.01.2009. http://www.volyn.com.ua. - Ред.). Листи в майбутнє на випадкових клаптях паперу датовано 8.VІІ. 1953 р.. Як один з авторів зважився і я врешті-решт подати автентичний свій голос – не про пляшку, певна річ, з пляшкою все зрозуміло, – про те, що було поза пляшкою.

У зоряний час тоталітаризму обабіч невільничої залізниці Котлас-Воркута колючими дротами і вишками їжилися хижо незлічені концентраційні табори: ухтинські, печорські, інтинські, воркутинські – місця безмірних людських страждань. Через ті табори пронесли здебільшого смертний свій хрест мільйони невинних людей, чиї кісточки досі тліють у вічній мерзлоті.
В обізнаних з історією освоєння Півночі і Сибіру людей, а тим більше у вимушених учасників того освоєння, такі міста, як Тайшет, Комсомольськ-на-Амурі, Магадан, Норильськ, асоціюються незмінно з тими безневинно замученими мільйонами. А ще ті міста будять уяву відчайдушними, на межі самозречення спалахами опору гулагівському геноцидові.
Рік 1938. У таборах Воркути відбувся один з перших політичних страйків, охрещений енкаведистами "троцькістським". Після придушення страйку 1300 учасників, серед них не менше половини складали українці, було страчено.
Протестний характер мало повстання 1948 року на Хановейській табірній трасі поблизу Воркути: доведені до відчаю нелюдськими знущаннями в'язні голіруч ідуть на конвой, захоплюють табір, а потім через одного стають під розстріл (подія описана в повісті І.Гришина-Грищука "Дні і ночі під Воркутою". – Дзвін, 1991, № 9).
Безвихіддю, невблаганною перспективою голодної смерті у вугільному забої зумовлене виникнення "Північного Сяйва" – підпільної організації політв'язнів у "Мінлазі", м. Інта. "Північне Сяйво" в 1948 – 1950 рр. готувалося до повстання, було викрите, організатори й активісти розстріляні (П. Восилевський. Раби комуністичного Гулагу не скорились. – Ратуша, Л-в, 1992, 14. V).
Масові політичні страйки на початку 50-х рр. у таборах Караганди, Норильська і Воркути за значенням для долі в'язнів, та й самого Гулагу, вважаються етапними. Страйки перекидаються з табору в табір по всій імперії, і хоча їх переважно втоплено в крові страйкарів-в'язнів, організовані виступи струснули людиновбивчу систему Гулагу і значною мірою спричинилися до рішення хрущовської адміністрації терміново розвантажити табори шляхом звільнення в'язнів, не схильних надалі терпіти сваволю.
Починаючи з 1952 р., у трьох головних зонах '"Мінерального табору" в м. Інті – на першому, на третьому і на шостому табірних пунктах, усе ще приголомшених розстрільною справою "Північного Сяйва", серед різномасних угрупувань українського земляцтва починає зав'язуватися новий гурт з однодумців-однолітків, колишніх до засудження підпільників, військовослужбовців, студентів і учнів середніх шкіл. Учасників гурту, до якого мав честь належати і автор цих спогадів, який примудрився потрапити в Гулаг простісінько зі шкільної парти, за молодий вік – 18-25 років – напівжартома, напівсерйозно називано студентським братством. Крім віку, становища, табірної солідарності, нашу молоду громаду здружувала передовсім щира і повсякчасна настроєність на Україну, її права, інтереси та історію і, розуміється, на її майбутнє. Незважаючи на невтішні вісті з дому, незважаючи на брутальний режим у зонах та сорокаградусний мороз на дворі, у наш спосіб думання ні на мить не закрадався поразницький сумнів у головному – в слушності ідеї незалежності. Ба більше, ми невтомно мізкували над тим, як би то прихід тієї незалежності прискорити.
Студентське братство суспільну свою акцію в таборах розпочало з затяжних баталій з адміністрацією за таку, на перший погляд, безглузду дрібницю, як право одержувати і читати українську книгу і пресу. Перед тим українське друковане слово в таборі офіційно вважалося криміналом, негайно конфіскувалось. Побіч з нами таку саму кампанію провадили литовці, латиші та естонці. У табірному побуті, до речі, українці завжди відчували гарячий і надійний лікоть прибалтів, особливо ж лікоть литовський. Відвойовані книжні надходження незабаром стають своєрідною національною книгозбірнею на руках, аби ґрунтовно посприяти духовному окриленню багатьох уражених задавненою депресією в'язнів. Дехто з наших "студентів" – я знаю десятки прикладів – у вільний по роботі час, після всіх режимних процедур увечері, в індивідуальному порядку викладав окремі навчальні предмети за програмою середньої школи спраглим на знання землякам, чия освіта через військове лихоліття і ранній арешт зупинилася на початковому рівні. Табірна молодь тягнулася до знань.
За рік наймолодша ґенерація в'язнів, об'єднана, активна, не підвладна поки що корозії збайдужіння і суспільної втоми, перебирає на себе поступово немилий, щедрий на образи і прикрі непорозуміння, обов'язок збирання серед української громади щомісячних, зрозуміло, добровільних внесків у фонд допомоги хворим в'язням у сангородку на п'ятому. Зібрати вдавалося до кількох сотень карбованців, адже шахтарський місячний заробіток у неволі виражався лишень жебрацькою двозначною лічбою. То ж при розподілі в санчастині на хворого брата припадало по 5-10 символічних карбованців – на тютюн і на папір для листів. Тим не менше скромна допомога з робітничих зон мала величезний моральний ефект в умовах тотальної ізоляції, коли переважна частина хворих нізвідки не одержувала ні допомоги, ні співчуття. Табірний КДБ, певно ж, намагався постійно паплюжити і саму ідею взаємодопомоги, і добровольців-збирачів, і роботяг-"спонсорів". Урешті-решт фінансові операції в концтаборах переводяться на безготівковий розрахунок, грошову взаємодопомогу між в'язнями в такий спосіб унеможливлено, але взаємодопомога проте тривала в інших формах.
І ще одну важливу і чи не найприкрішу громадську функцію на добровільних, звичайно ж, засадах змушене було перебрати на себе наше молодече об'єднання – самооборонну.
У всі часи політичні зони, як відомо, планово наводнювалися різним кримінальним елементом, аби тероризувати політв'язнів зсередини, морально розкласти їх. Підступам, грабежам, огидному мародерству не було ні кінця, ні краю. Щоправда, наприкінці 40-х рр. об'єднаними зусиллями політв'язні повиганяли кримінальників, так званих "ворів" і сук , із зон, одночасно присадили занадто занархізованих політичних авантюристів, і наперекір зрозумілому опорові гулагівської адміністрації, відновили в зонах чинність людської моралі. Але за значної концентрації в переповнених бараках знаходилися "сильні особистості", не схильні рахуватися з присутністю та інтересами інших людей, які не так поводяться, не так розмовляють, взагалі не такі. Не обходилося, певна річ, без прямих провокацій опер-частини, надто в царині відносин міжнаціональних. Побутові ж конфлікти в стані постійної нервової перенапруги спалахували поспіль. У таких випадках завжди актуальною була готовність заступити собою слабшого, покривдженого. У пригоді ставали такі елементарні людські властивості, як співчуття, солідарність, об'єктивність, відтак тверді нерви і, на жаль, дуже часто не менш тверді і вправні кулаки. Цей вид накинутої обставинами самодіяльності забирав особливо багато снаги і часу, ставав на заваді безперервним самоосвітнім зусиллям, підготовці до чогось важливішого і потрібнішого.
Улітку 1955 р. на другому відділенні в зоні конвоїр з вишки в класичних традиціях Гулагу автоматною чергою поранив двох в'язнів – Гузаревича і Левданського. За ініціативою "студентства" на знак протесту другий табір застрайкував. Управління "Мінлагу", стягуючи до зони додаткову військову охорону, пішло одночасно на задоволення головних вимог страйкарів і ще далі – півтабору вивело на вільне поселення.
Викликана сконом вождя світового пролетаріату відлига породила у в'язнів надії на подальші позитивні зміни як у Зоні Великій, так і в малих зонах. Почастішали поодинокі і групові звільнення передовсім ув'язнених ще в 30-і роки – ми застали в таборах нечисленних передвоєнних в'язнів, українську частину яких називано скрипниківцями. Але щойно після бурхливих і драматичних страйкових хвиль 1952-56 рр. у зонах з'являються так звані виїзні комісії Президії Верховної Ради СРСР, які й заходилися звільняти політв'язнів уже тисячами, реабілітуючи, касуючи сфабриковані судимості або скорочуючи терміни до відбутого. Перед кожним з нас виникло питання: як маємо діяти на випадок звільнення?
Більша частина в'язнів, утомлена багаторічним животінням на межі фізичного і морального виснаження, ностальгійно, з усіх поглядів слушно і зрозуміло, мріяла про заслужений відпочинок у колі рідних і близьких людей, подалі від місць нелюдських своїх мук. Хворі мріяли, зокрема, про зцілення на матірній землі. Старі – аби принаймні упокоїтися на рідних цвинтарях поруч могил предків. Молоді палко мріяли про продовження освіти, але найчастіше, безперечно, найпалкіше – про продовження роду. Попри всі слушні застереження у цій неординарній ситуації прозоро проглядалася в кожному конкретному випадку міра громадянської заанґажованості. Серед табірного велелюддя не бракувало також активістів чистої води, шляхетних Дон-Кіхотів української ідеї, здатних до кінця іти за покликом сумління, наперекір втомі, ба навіть здоровому ґлуздові.
У зонах північного Уралу, де ми були від зовнішнього світу ретельно ізольовані колючим дротом, тундрою і відстанню, надзвичайно чуйно сприймалася ситуація на південь від Хутора Михайлівського. Зрозуміло було, що Москва зі смертю кремлівського циклопа аж ніяк не зреклася великодержавних інтересів – в Україні тривав той самий гнобительський курс, якому все живе і свідоме повинно було якось протидіяти і певною мірою, часто несвідомо, таки протидіяло.
На наших, так би мовити, очах доходила героїчного кінця безприкладна збройна епопея УПА. Усіх нас вона власне і розбудила і покликала до суспільної активності. На власні очі кожен з нас, молодих і наймолодших, бачив, як боролись до останньої кулі і як умирали українські повстанці. Нас, учнів середньої школи в Янові на Берестейщині, регулярно водили всією школою на помпезні похорони функціонерів МВС і КДБ, загиблих у боях з українськими повстанцями. Уже зі власної волі ходили учні дивитись на понівечені тіла повстанців, виставлені на пострах і жаль цивільному населенню на відкритому дворі районного КДБ. Ці видовища в молодих душах породжували не стільки паніку, скільки бажання якось продовжувати справу полеглих патріотів.
Розуміючи історичне значення подвигу УПА, схиляючись перед пам'яттю сотень тисяч повстанців, ми разом з тим не могли не усвідомлювати, що в новочасних умовах, в умовах переможної вакханалії КДБ, з одного боку, і суспільної депресії, з другого, боротьба за ідею незалежності має здійснюватися уже іншими методами. Проте ми далі перебували під впливом оунівської ідеології, нас далі чарувала романтика УПА.
З ненастанних наших калькуляцій щодо майбутніх дій на Батьківщині на випадок звільнення поступово усвідомлювалася неминуча потреба певної організованості чи, як у нашому колі мовилося, об'єднання. Без об'єднання, без відповідно спрацьованих правил гри, без розподілу праці і обов'язків годі було думати про результативну діяльність під чужим і ворожим, аж ніяк не схильним до жартів, імперським режимом.
Здеморалізоване безперервним державним терором суспільство наше українське саме тоді, в роках 1956-60-х, незважаючи на відлигу, на офіційний, наскрізь, звичайно, фальшивий осуд сталінської тиранії, переживало в зв'язку з поразкою збройних змагань УПА болісний, кризовий період, позначений дезорганізацією, зневірою, нігілізмом, відвертим політичним і національним відступництвом. Розправившись з УПА, великодержавний режим КПРС планомірно, крок за кроком домучував українське суспільство, випікав "каленым железом" оунівську гординю, безжально викорчовував тенденції до волі і незалежності. Україна була доведена до такого стану, що не спромоглась скористатися з відлигової ситуації середини 50-рр.. Оунівське підпілля все ще існувало, але вже у вигляді окремих локальних груп, заклопотаних у першу чергу власним існуванням і вже нездатних впливати на хід подій. Розраховувати, отже, доводилося виключно на власні скромні сили, на власний духовний заряд, кмітливість і витримку. Іншого шляху в нашого Об'єднання не було. Дуже спокушувала ставка на відкриті, легальні методи діяльності, на демонстративні виступи з відкритим заборолом. Але здоровий ґлузд підказував: наразі передчасно – силові органи тоталітарної наддержави, здатної наганяти страх на всю планету, такого зухвальства з нашого боку не стерплять. Зрештою, акція нашого Об'єднання в своїй основі мала, безперечно, характер повністю конституційний: право нашого народу на вихід з імперії проголошувалося, бодай на словах, навіть сталінською конституцією, а ми виступали за втілення цього права в життя.
Укладаючи практичну програму дій, ми виходили з того, що частина членів об'єднання одразу ж після звільнення розійдеться по Україні, східній по змозі, де, здолавши негостинність колоніальних властей та неминучі побутові труднощі, зачепиться і акліматизується на місці. Наші люди не шукали теплих місць, не цуралися жодної роботи, аби тільки жити і працювати на рідній землі.
Інша частина Об'єднання буде так чи інакше змушена залишитися в Інті, на північному Уралі: або через режим примусового комендантського спецпоселення, або з мотивів заробітчанських. Ця друга, інтинська частина Об'єднання, наша організаційна діаспора, мала правити за базу, за резерв, за глибоке наше запілля, звідки й планувалося здійснювати передбачені теоретично дії. У намірі використати людські і матеріальні ресурси заслання на потреби краю ми не були піонерами, такі спроби вже чинилися: у 1952 р. за аналогічну спробу поплатився волею, уже вкотре, ветеран нашого визвольного руху і ветеран Гулагу світлої пам'яті Михайло Сорока. На Воркуті подібні наміри мала група (Олександра. – Ред.) Водинюка.
Звільняли нас здебільшого зі скасуванням судимостей, адже кримінальні справи "студентства" з юридичного погляду являли собою безсоромну фабрикацію без натяку на протизаконні дії. За вину ставилося слово або думка, які розходилися з режимними догмами, надто ж коли йшлося про національні чи людські права. Під комісію потрапила і була разом з нами звільнена більшість українських повстанців – звинувачення в бандитизмі всерйоз не трактувалося самими комуністами, але задля пропаганди ялозилося до самого ганебного скону Совдепії.
Один по одному опиняємося поза колючим дротом – воля! Проте підстав і часу для ейфорії було обмаль: чекала нас справа, яку ми самі собі придумали всерйоз і надовго. Настрій новоспечених "вольняшок" відповідно схоплено в принагідному вірші нашого об'єднанського поета Ярослава Гасюка:
Не такою тебе я чекав,
Пишнокрила, розкішна Свободо, –
Наче Мавка була серед трав,
А прийшла, мов горбань Квазімодо.
Декому з нас спеціальним записом у пашпорті воля обмежувалася містом Інтою.
На рідних землях поверненців з гулагівського "того світу" зустрічала обережна і недовірлива радість родин. Передовсім же зустрічали персональні оперативники і нахабні зґраї стукачів усіх профілів і спеціалізацій. Не забарились дискримінаційні санкції, цькування, повторні ув'язнення. Навіть деякі наші свояки, двоюрідні і троюрідні, наші колишні однокласники і однокурсники, з вельми обачних і правильних, під час випадкових зустрічей переходили на другий бік вулиці. У цілому проте українське суспільство, в цьому не було ніякого сумніву, мало об'єктивну потребу саме в нашому ферменті, у ферменті таких груп, як наше Об'єднання. Такі групи, виявляється, були майже в кожній області, вони дещо таки робили, але через самоізоляцію і невправність дуже скоро потрапляли на гачок КДБ і врешті в Гулаг. Наша концепція боротьби за незалежність передбачала перш за все роз'яснювальну працю, поширення вкрай потрібної інформації, від браку якої суспільство просто задихалось. Тому з перших же підпільних своїх кроків ми вдалися до заходів на придбання розмножувальної техніки, врешті – друкарні. У цьому плані нам невдовзі поталанило: до Об'єднання прибилася людина, якої нам дуже бракувало, – Василь Бучковський.
Життєва лінія цього громадянина значною мірою типова для активістів руху 50-х рр. Селянський син Бучковський успішно вчився у Львівському політехнічному інституті, всіма своїми помислами перебуваючи серед останніх повстанців. За належність до патріотичного студентського угрупування, за виготовлення і поширення у Львові дошкульних для режиму летючок Бучковського 1952 року арештовують і засуджують на 25 років ув'язнення. Чотири роки з гаком Бучковський пробув у таборах Тайшету, сповна осягнувши всі глибини соціалістичної законності і гуманізму. Як і всі ми, Бучковський 1956 року дотерміново був з ув'язнення звільнений. Оселяється в Тернополі, працює, одружується. Але по рокові стражі безпеки адміністративно, без пояснення причини, випихають його за межі України – діяв таємний верховний указик, який давав КДБ право без церемоній за 24 години висилати за межі республіки громадян з числа раніше суджених, "відомих націоналістичних ватажків", під категорію яких можна було підвести кого завгодно. Бучковський змушений був переїхати в Інту, де з головою пірнув у наші об'єднанські справи.
Плани і мрії про друкарню, скромну попервах, примітивну, з приїздом в Інту В.Бучковського перейшли в стадію втілення. Від пошуків готових шрифтів довелося з міркувань конспіративних відмовитись. Завдання полягало в тому, аби і шрифти, й інше друкарське обладнання зробити власноручно. За основу першого нашого шрифту довелося взяти букви з друкарської машинки – за допомогою матрицювання вилито близько двох кілограмів шрифту, потім більше. Заголовні літери вирізьблено вручну на бабітових заготовках. Одночасно з випуском кількох тиражів невеликих відозв машинковим шрифтом тривала робота над виготовленням стандартних академічного взірця – за допомогою опанованої на той час цинкографії. Незважаючи на інвалідність, зароблену на попередньому слідстві, на втому від роботи на хліб, В.Бучковський натхненно працював, демонструючи вправність і винахідливість висококваліфікованого інженера та самовідданого громадянина-патріота. Академічним шрифтом надруковано "Декалог" і "Карпати звинувачують". Незабаром починаються арешти, слідкування, переміщення друкарні з квартири на квартиру.
Перша бандероль з друкованими відозвами з Інти поїхала на південь восени 1957 р.. Незабаром відозви було розповсюджено в окремих населених пунктах Кіровоградської, Полтавської та Рівенської областей – порозкидувано відозви на вулицях, у людських садибах, поприклеювано на стовпах і парканах. Справа була зроблена – ми перейшли свій Рубікон. Щодо наших міркувань провести опитування читачів, то на це ми не зважувалися: за правилами безпеки не рекомендувалося. Слідчі наші божилися потім: були, мовляв, випадки, коли люди, прочитавши антирадянські папірці, самі приносили їх в органи. Можливо. Неприйняття в окремих випадках могло диктуватись також ідейними спонуками. Але передовсім зголошення стимулювались, я в цьому переконаний, непроглядним страхом нашого рідного українського обивателя. Той навіюваний відомими методами з покоління в покоління страх дається взнаки навіть тепер, як це не парадоксально, в добу незалежності.
Самі до краю спраглі на слово правди про Україну ми, нема сумніву, по-хлоп'ячому перебільшували значення того слова в суспільному процесі. Бо і без наших відозв знав народ своє минуле і добре орієнтувався в поточних подіях. Мав наш народ заповітну думку і про своє майбутнє, тільки "старші брати" позбавляли його законної нагоди ту думку без застережень висловити. Але він її таки висловив рішуче і одностайно – першого грудня 1991 року.

Воля народам! Воля людині!
ГРОМАДЯНИНЕ!
Чи зробив Ти висновок, що дав українському народові жовтневий переворот 1917 р.?
Він зліквідував здобуту народами внаслідок повалення царизму волю, придушив молоду Українську Народну Республіку, принісши Твоєму народові ще гірше рабство, ніж було царське; він спричинився до загибелі кращих Твоїх братів і друзів, до занепаду української культури і до знищення Твого добробуту.
Чи згоден Ти і надалі терпіти більшовицьке ярмо?
Українські революціонери.
1957 р..
Прочитай і підкинь непомітно другому.

Воля народам! Воля людині!
КОЛГОСПНИКУ!
Щоб і надалі утримувати численні зграї внутрішніх і закордонних дармоїдів, Твої визискувачі-комуністи поставили перед Тобою ще одну вимогу – наздогнати США по виробництву м'яса, молока і масла.
П а м' я т а й :
продуковане Тобою м'ясо, молоко і масло йде не для українського народу, не для поліпшення Твого добробуту, а для зміцнення московсько-більшовицької тюрми народів;
Україна використовується як сировинна база, з якої колонізатори вивозять усе, залишаючи народ на півголодне існування;
ні Ти, ні Твоя сім'я, ані Твої потомки не спроможні залити пельку ненажерному ворогові;
тільки у власній, економічно та політично незалежній державі український народ повністю користуватиметься багатствами рідної землі і плодами своєї праці.
Тому ставай під прапор боротьби за волю України і за справедливий соціальний лад.
Годі терпіти кремлівське ярмо! Годі бути рабами! Український народ, як і всі народи, має право на незалежність.
Пора сказати московсько-більшовицьким загарбникам :
Геть з У к р а ї н и !
Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава – єдина запорука селянської волі!
Українські революціонери.
1957 р.
Прочитай і підкинь непомітно другому.

Як і слід було сподіватись, режим, міцний на той час, як ніколи, трохи омолоджений хрущовськими напівреформами, не міг дозволити, аби в нього під боком безкарно діяла нелегальна група і допікала балачками про радянський колоніалізм і українську незалежність. У республіканському комітеті з безпеки в Києві належно оцінили дебют Об'єднання, намагання нашого, так би мовити, теляти хвицнути їхній дуб – невідкладно розпочато справу, мобілізовано кращі кадри для знешкодження недотепних "революціонерів" з їх саморобною друкарнею. Ми самовпевнено вважали, що витримаємо і першу, і другу атаку КДБ, а там що буде. На практиці виявилося трохи інакше.
Заповзялися до Об'єднання гебісти, знані добре в Україні, обтяжені поважним стажем, причетні чи не до всіх репресивних оргій, починаючи від 1944 року. З огляду на свій унікальний стан і незвичайну практику, здобуту в перманентній війні проти українського народу, київські гебісти поблажливо, наче салаг, трактували своїх московських і особливо мінських колег по відомству, також не ангелів.
Комітет безпеки УРСР очолював тоді генерал Нікітченко, такий увічливий, такий гуманний: тепер, мовляв, не ті часи, тепер нема соціального ґрунту для правопорушень, ваше Об'єднання – виняток. Звісно, неправда: паралельно з нашим Об'єднанням очолений Нікітченком комітет вів десятки справ п'ятдесятників, а на черзі вже стояли шістдесятники. Чи часом не він, цей фальшивий прибічник законності, як голова судової трійки в 1938 році, виносив вирок генералові Горбатову? У спогадах останнього згадується уїдливий молодий суддя у формі морського офіцера на прізвище саме Нікітченко.
Майор Каліко. Типовий яничар. Українською мовою не зв'яже і двох речень, чим відверто з викликом пишається, уважаючи своє брудне яничарство зразком інтернаціоналізму. Просто дивно, яка з властивостей майора на службі в КДБ вважалася козирною –готовність іти під кулі, брутальність, українофобія?
Підполковник Ґузєєв. Головна спеціалізація – український визвольний рух. Паралельно займався Румунією, бував там у відрядженнях, хизувався знанням румунської мови – у київському КДБ були також спеціалісти у справах Угорщини, Чехо-Словаччини, Польщі, але республіканський комітет у Києві мав сталу антиукраїнську націленість. Ґузєєв причетний до справ Р. Шухевича, Ю. Шухевича, Д. Гусяк, Г. Дидик. Одні знали Ґузєєва садистом, здатним до рукоприкладства, інші, той же Ю. Шухевич, виокремлювали його на тлі загальної гебістської брутальності як більш-менш коректного, якщо можна говорити про коректність кагебіста. Насправді Ґузєєв одночасно міг бути і "коректним", і "некоректним", залежно від обставин і особи жертви.
Інші подвижники республіканського КДБ, які займалися також Об'єднанням: полковник Пивоварець, полковник Защітін, підполковник Шевцов, підполковник Іонов. Перед заарештованими українцями ці товариші з тактичних міркувань, зрозуміло, атестували себе також українцями, добре знали передовсім вади української вдачі, незле розмовляли по-нашому, для більшого враження пересипали свою мову рясними галицькими діалектизмами. При тім саме носії російських прізвищ серед київських гебістів найкраще і розмовляли по-українському. Облудно наголошуючи свою належність до українського народу, вони насправді чулися викінченими росіянами. Їхня філософія щодо українства повністю вкладалася у відомий постулат Валуєва: "Не было, нет и быть не может". У живучості української ідеї винуватили перш за все інтелігенцію і люто її ненавиділи. Київські кагебісти найбільшим і найвпливовішим націоналістом на Інті вважали, наприклад, Григорія Кочура, того самого – блискучого перекладача-поліглота і поета, гордість нашої літератури, колишнього безневинного політв'язня, котрий саме тоді працював над укладенням антології словацької поезії. А в Києві махрові націоналісти гуртувалися тоді, виявляється, навколо Максима Тадейовича Рильського, більшого, на думку кагебістів, бандерівця, ніж сам Бандера. Отакої. А ми, безголові телепні, не знали, де шукати однодумців і спільників.
Наші відозви республіканське управління КДБ одержувало з усіх місць їх розповсюдження. Тому одразу в надрах комітету створено оперативно-слідчу групу, яка й запрацювала на прискорених обертах. Висунуто кілька робочих версій. Притягнено до співпраці експертів з числа відомих спеціалістів. Бракувало наразі бодай одного "язика".
Експерти зокрема твердили, що ні під час німецької окупації, ні після неї, ні взагалі від часів Швайпольта Фіоля та Івана Хведоровича по обох боках Дніпра друкарень з подібними шрифтами не зафіксовано. Що зміст, ідейне спрямування, ба навіть мовні особливості текстів відповідають одному з сучасних напрямків українського руху, головним розсадником якого є західні області, отже, розповсюджувачами зловмисних ворожих відозв у Кіровоградській і Полтавській областях можуть у першу чергу бути саме вихідці зі згаданих областей. Серед тих вихідців особливу увагу звертали на колишніх політв'язнів, поверненців "звідти", рясними кетягами розсипаних по всіх східних областях.
Тому на Полтавщині і в Кіровоградщині взято під пильний нагляд чи не всіх громадян, хто мав необережність народитися у возз'єднаних і визволених 1939 р. областях. Проведено низку опитів, обшуків, розгромних антиукраїнських мітингів і зібрань. До крайніх меж роздуто бандерофобію. Кураторами справи виступали відповідальні представники ЦК КПУ на чолі з тов. Шелестом. Уява в республіканського керівництва, треба сказати, розходилася не на жарт: аякже, вийшло на яв нове підпілля, і то тоді, коли зі старим до кінця ще не впоралися. Так минуло два роки.
У цій ситуації республіканське управління КДБ з благословення ЦК КПУ і прокуратури йде на чергове беззаконня – без суду, з поверненням старих присудів або з блазенським судом ув'язнює кілька десятків більш-менш відомих у минулому політв'язнів.
Називаю з пам'яті лише мені відомих: М. Волощак, Ст. Сорока, Є. Горошко, Мурошко, Р. Писарчук, В. Сорокаліт, Р. Дужинський. У київський ізолятор КДБ про всяк випадок з місць ув'язнення спроваджено В. Горбового, М. Сороку, К. Зарицьку, М. Степаняка.
У перебігу слідства КДБ не раз переступав через свої власні закони, бо ж ворогам радянської влади, як відомо, закони не писані. Так, слідство могло тривати роками – прокуратура не ставила хронологічних рамок, хоча процесуальним законодавством вони передбачені. З порушенням цього законодавства проведено кілька арештів – лише за підозрою або на підставі свідчень однієї особи. Розминулись із законом упереджені і довільні перекваліфікації статей звинувачення, хоча зміст тих статей Кримінального кодексу УРСР, насамперед ст. 56 і 62, на замовлення КДБ сформульовано так, щоб дати останньому цілковиту волю.
Як і сподівалося, під ретельний нагляд потрапили також наші люди, члени Об'єднання. Зокрема і Йосиф Слабина, мешканець села Пантаївка в Олександрійському районі на Кіровоградщині, один з активних розповсюджувачів. У слідкуванні не було нічого надприродного: КДБ завжди за кимось слідкує. Але наші люди в екстремальних обставинах часто втрачають здатність логічно мислити і діяти. Щобільше, форсують не завжди виправдану, інколи безвідповідальну ініціативу. Й Слабині, наприклад, було мало Кіровоградської області – йому заманулося своїми відозвами ощасливити ще й інші області. Безпечно сідає собі на станції Знам'янці до поїзда і їде, везучи кілька сотень відозв, не маючи гадки, що вслід за ним до того самого вагону всідає бригада громадян, дуже самовпевнених і рішучих. Вони блокували вагон і на ходу почали обшук, пояснюючи невдоволеним пасажирам, ніби шукають гроші зі щойно пограбованою банку. Таким банальним чином КДБ вдалося ідентифікувати людину, поза всяким сумнівом, причетну до відозв, одне слово, натрапити на "язика".
Це був початок нашого провалу. Місце знаходження друкарні тепер можна було локалізувати в місті Інті Комі АРСР, звідки затриманий Й.Слабина два роки тому приїхав до Кіровоградської області. Радіус нагляду і пошуків можна було звузити до Інти та інтинців. У самій Інті один за одним провадяться тотальні обшуки і допити людей на підставі ще табірних характеристик. Як жартували гебісти, Інта, а заразом і Воркута, тимчасово були передані під юрисдикцію Києва. Але пошуки наосліп могли тривати ще не один рік. Друкарня тим часом працювала на всю свою саморобну потугу. Удосконалювалася техніка друкування, готувалися нові тексти.
У цей час КДБ вдалося проте натрапити в тій таки Кіровоградській області на іншого нашого товариша, ідейна переорієнтація котрого, з огляду на небезпеку арешту, сягнула апогею і штовхнула його на першому ж превентивному допиті на повний розкол. (Це Анатолій Булавський. – Див.: Христинич Богдан. На шляхах до волі. Підпільна організація «Об`єднання» (1956-1959). – Львів, 2004. – С. 57, 112-113). Дорогий товариш на допитах розповів про все, що знав, і про що здогадувався, дав детальні характеристики відомих йому ініціаторів. Так у Кіровограді довідалися про існування Об'єднання, його мету, про імовірне місце знаходження друкарні. Кого літаком, кого "столипіном" – почали засвітлених членів Об'єднання звозити до "матері городів руських". І кожний з арештованих міг при цій нагоді подумати, як подумав, наприклад, я: "Тож приймай, Києве, нефортунного свого пасерба, котрий намислив перетворити тебе зі "смердячої ями" (Леся Українка) на столицю вільної незалежної держави". Небавом арештованих членів Об'єднання на пільговій підставі було прописано в центрі міста Києва, в престижному кварталі за адресою: вулиця Володимирська, 33. Було літо 1959.
Фактично на тому діяльність Об'єднання припиняється. Друкарня ще дещо друкувала, але ніхто з уцілілих не наважувався поширювати надруковане.
Не буду переповідати перебіг слідства: для історії суспільної думки воно має похідне, вторинне, на мою думку, значення.
Одержавши відомості про кількісний і якісний склад Об'єднання, слідчий відділок значною мірою заспокоївся: версію про велике, добре організоване на зразок оунівського підпілля можна було з порядку денного зняти. Тепер без поквапу можна перед вищими інстанціями набивати собі ціну.
Зупинюся на кількох характеристичних ситуаціях.
Сімнадцятого чи вісімнадцятого жовтня 1959 року мав я другорядну за значенням очну ставку з одним свідком. Як і годиться, заплутаний своєю легкодухістю свідок до глибини душі був переляканий і засоромлений воднораз. Аж не вірилося, що ця людина, колишній політв'язень, десь року 1954-го з іншими чотирма побратимами наважився піти "на ривок", тобто під конвоїрськими кулями втекти в тайгу, дійти пішки з Кожима до Печори, щоб аж там натрапити на спецзасідку і повернутися під конвоєм у рідний "Мінлаг" з гучною славою втікача. Очевидно, кулі, адресовані людині, – не є вирішальним арґументом для її самопочуття. (Ідеться про втечу вночі з 4 на 5 жовтня 1954 року сімох політв`язнів з робочої зони шахти № 11 через 40-метровий підкоп з вентиляційного штреку. Його копали 6 місяців. Шістьох утікачів піймали, а Семен Сорока добрався до ст. Інта і поїздом Воркута – Москва виїхав в Україну. У січні 1956 р. заарештований, сидів далі на Воркуті. – За книжкою: Христинич Богдан. На шляхах до волі. Підпільна організація «Об`єднання» (1956-1959). – Львів, 2004. – С. 25-26).
Ведучі очної ставки, Ґузєєв, і, здається, Каліко, чулися іменинниками, мали піднесений, святочний настрій, який анітрохи не відповідав значенню цієї події в справі. Такими я їх ще ніколи не бачив. А втім, вони великі майстри до блефування, просто професіонали. Але ні, на цей раз радість непідробна – щира і буйна.
– Так у чому справа? – обережно поспитав я Ґузєєва, коли очна ставка закінчилася і виснаженого внівець свідка вивели нарешті зі слідчого кабінету.
Підполковник Ґузєєв наблизився до мене майже впритул. Я сидів на приділеному мені кріслі в куті кабінету навпроти вікна, "за формою". Ґузєєв полюбляв такі наближення, була це одна з форм тиску на допитуваного.
– Нема вже вашого верховного провідника! – майже в обличчя видихнув мені свою радість злорадно підполковник, та так виразно, що я одразу все збагнув.
– Помер?!
– Такі не вмирають!!!
– Що з ним сталось?
– Вчора знайшли мертвим. Тепер, певно ж, казатимете, що це наша робота...
– Атож, тільки ваша, з інших нікому!
– Е, ні, перепрошую, є дві версії: або вбив Оберлендер, або вбивство – це результат гризні за корито. Ви неправильно про нас думаєте, і це помилка всіх антирадянщиків. Якби нам ішлося про його усунення, не було нічого легшого. Але ми, на відміну од вас, проти будь-якого терору, індивідуального чи масового...
Упродовж того тижня мої арештантські неприємності на тлі тієї свіжої всеукраїнської рани, заподіяної несподівано і підло, здавалися мені нікчемною забавою. Не вміємо ми, на жаль, оберігати своїх керманичів, і справжню ціну їм осягаємо лише після безглуздої загибелі, якої можна було б уникнути.
Вряди-годи слідчі намагалися принизити мою гідність випадами в зв'язку з моїм поліським походженням, закидаючи мені, між іншим, зраду Білорусі: ти, мовляв, білорус, то й боровся б за незалежність своєї Білорусі і не пхався б у наші українські справи – тут без тебе якось розберемося, що до чого. Певний час я відмовчувався, а потім пояснив їм, що я не білорус, а українець, і що моя Берестейщина також не Білорусь, а частина України, з волі Сталіна 1939 р. віддана білорусам на пашу. На питання, чому віддана, я пояснив: щоб компенсувати Білорусі втрату Смоленщини, і в такий спосіб ускладнити стосунки між українцями і білорусами.
Остання розмова на цю тему відбулася після довгого виснажливого допиту. Допит був про друкарню, звичайно ж. Головна вимога на тих допитах одна і та ж: віддайте друкарню – і справі кінець. Моя, небездоганна, зрозуміло, тактика на слідстві полягала натомість у повному запереченні всього, що мало якесь відношення до справжніх фактів. Дещо я змушений був пізніше підтверджувати, коли на столі перед моїм носом урочисто і переможно було поставлено добре мені знайомий чемоданчик зі шрифтами, і виникла нагла потреба деякі речі приписати собі задля вигородження інших, які ще були на волі. Але сталося це на другому році слідства, влітку 1960 року.
Я і мої слідчі після допиту чулися втомленими. І тут Ґузєєв, мій тодішній друг, брат, товариш і брянський вовк, добродушно заявив до колег-гебістів, постійних асистентів на важливіших допитах та очних ставках, Защітіна і Каліка:
– А я знаю, як пана Влодка змусити говорити, – покласти ось перед ним на столі указ Президії Верховної Ради СРСР про приєднання Берестейщини до УРСР – справа тоді піде, як по маслу: пан Влодко тоді віддає друкарню, ідейно роззброюється, і справа закривається. Адже так, Володимире?
Слідче "звено" втупилося у велику на всю стіну карту УРСР з рясними позначками кольоровими олівцями на території західного регіону. Берестейщини, безумовно ж, у складі УРСР не було. Берестейщина взагалі була поза рамкою карти.
– Рано чи пізно, – кажу, – а доведеться Берестейщину перевозз'єднувати: під БРСР вона незаконно і несправедливо!
– Розумна ви людина, здається, а мелете дурниці, – заторохкотів Защітін.
– Радянська влада своїх рішень ніколи не касує, тому викиньте з голови фантазії про Берестейщину і не баламутьте голови людям!
– Е ні, панове-товариші, морока з Берестейщиною неминуча, поки вона не здобуде собі належного згідно своїх прав статусу!
Підсумовуючи справу нашого Об'єднання, полковник Защітін по закінченні слідства мав сказати:
– Ви добре попрацювали, аж не віриться, а замахувалися на ще більше. Якби Об'єднання діяло в ім'я радянської влади, воно заслуговувало б на найвищу вдячність. Але ви діяли проти радянської влади. Тому одержите згідно скоєного. Народ злочинів не прощає.
Історія наша наблизилася до фінішу. Об'єднання припинило своє існування через арешт більшості членів. Друкарня також зазнала арешту і з дотриманням належних формальностей пішла на брухт.
Судили нас за зраду батьківщини. Зрада полягала в тому, на думку слідчих, прокурорів і суддів, що як члени Об'єднання, організації контрреволюційної, націоналістичної, антирадянської, ми намагалися відторгнути Україну від СРСР і на додачу реставрувати капіталістичні, буржуазні порядки. Ну, щодо України, то свята правда: ми за Українську Самостійну Соборну Державу. А от щодо реставрації капіталістичних порядків, то, бігме, ми до того не додумувалися, нашим ідеалом була свобода, тобто в даному разі маємо справу зі звичайною більшовицькою звинувачувальною демагогією.
Суддя Верховного Суду УРСР Збаражченко – в українській вишиванці, з українською мовою. Прокурор Янковський – без вишиванки, від імені УРСР.
Перша група засуджених у справі Об'єднання в Києві 1960 року: Банацький Кирило засуджений на 15 років позбавлення волі, Слабина Йосиф – на 7 років, Булавський Анатолій – на 10 років, потім помилуваний до трьох відбутих років, Оленич Степан – на 3 роки, Рябчун Микола – на 3 роки.
Друга група засуджених у справі Об'єднання 1960 р. у Києві: Гасюк Ярослав засуджений на 12 років неволі, Леонюк Володимир – на 12 років, Христинич Богдан – на 10 років, Затварський Володимир – на 8 років, Кобилецький Ярослав – на 5 років неволі.
Приблизно така ж кількість членів Об'єднання залишилась не судженою: 1960 року після розгрому Об'єднання КДБ чомусь не був зацікавлений у роздуванні нашої справи.
Процесом Об'єднання, здається, і закінчилася хрущовська відлига, у всякому разі в справах внутрішніх – уже через рік за справу, подібну до нашої, Левка Лук'яненка засуджено до страти, а Б. Грицину і Коваля таки страчено.
Насамкінець ще один спогад. Якось підполковник Ґузєєв підвів автора цих рядків до заґратованого вікна слідчого кабінету і звернув увагу на великий червоний прапор, що гордо маяв на одному з дахів у районі Софіївської площі. Бас Ґузєєва і досі звучить у вухах:
– Даю на відріз голову – ніколи над Києвом не майорітиме ваш жовтоблакитний!
Коментарі, як кажуть, зайві.

Знімки: Леонюк Володимир.

Objednannia56. Стоять: Христинич Богдан, Кушка Андрій, Кулик Богдан, Будзанівський Ярослав; сидять: Леонюк Володимир, Стефанюк Богдан, Іванченко Ярослав, Інта, 19 березня 1956 р., архів В.Леонюка.

ObjednKhr-Has-Zat-Vol1: Христинич Богдан, Гасюк Ярослав, Затварський Володимир, Леонюк Володимир над свіжою могилою Галі Гасюк (1999), архів В.Леонюка.

Рекомендувати цей матеріал