Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЗАВГОРОДНІЙ ОЛЕКСАНДР (ОЛЕСЬ) СЕРГІЙОВИЧ

16.02.2009 | Машинопис 7.08 і 10.01 2008 р.
Олесь ЗАВГОРОДНІЙ

Народився 25 січня 1940 року в невеличкому місті Кам`янському (на жаль, ще й досі має назву Дніпродзержинськ). Батько родом із села Семенівки Криничанського району, що на Дніпропетровщині, з глибинного селянського роду. Сергій Завгородній згодом став письменником. У 1948 – 1960 і 1966 – 1968 роках очолював Дніпропетровську письменницьку організацію. Перед другою світовою, як мені розповідав в останні роки свого життя, мусив одного разу прожогом добиратися до Києва. Тоді, під час сталінських репресій, його порятував рукопис повісті "Антон Негнибіда". Юрій Яновський прихильно відгукнувся про цей твір. До 1939 року майже всіх письменників на Дніпропетровщині або знищили, або репресували. Ще одна важлива обставина, гадаю, подарувала йому життя. Батько мав неабияку силу (займався боротьбою, мало не хрестився двопудовиком) і неодноразово казав друзям: "Якщо мене прийдуть брати, я першого, хто скаже, що я ворог народу, одним ударом уб`ю".

Батько – учасник Другої світової. Воював під Запоріжжям, на Кавказькому фронті... По війні деякий час працював у Криничанському райкомі партії, публікував чимало нарисів про сільських трудівників. До п`яти років я жив у Кам`янському, до школи пішов у райцентрі Кринички, далі навчався в Любомирівській семирічці. Вдома в нас панувала українська мова.

Уже в Січеславі (ще й досі Дніпропетровськ), де живу з 1949 року, стався вельми кумедний випадок. Здається, ще до смерті "батька народів" Сергій Завгородній у вишиванці звітував на засіданні обкому компартії. Раптом якась жінка зомліла (подейкують, така придибенція сталася з нікопольською функціонеркою), над нею схилилися й запитали: "Що з вами сталося?" Вона, злякано кліпаючи, бовкнула: "Впервы вижу живого националиста!" Батько завжди шанував рідну мову, обожнював українську пісню і нас, дітей, – дочку, старшого сина і мене – віддав у Січеславі до української школи.

Брата Геннадія, студента філфаку місцевого університету, з першого курсу почали "тягати" до КДБ за написання нібито нової української конституції. А юнака, який був натхненником невеличкої організації, знайшли таки аж у Казахстані й привезли на слідство. Але була відлига – Микита Хрущов "послабив віжки", тож нікого не посадили, а обмежились профілактикою.

Середню школу я закінчив 1957 року. До вступу на філфак Дніпропетровського університету працював різноробом у плодово-декоративному розсаднику, токарював на трубопрокатному заводі.

Моя мама Євгенія Меркуріївна родом з Донбасу, до заміжжя мала прізвище Петришина, за фахом журналістка. Народилася 6 січня 1912, а померла 4 лютого 1997 року. Батько народився 19 березня 1908, а пішов у засвіти 19 серпня 1994 року. У 1968 році, коли почалася шалена кампанія проти "Собору", батька достроково зняли з посади голови Дніпропетровської організації СПУ.

Трагічно склалася доля одного з маминих братів. Під час бою його, непритомного, полонили німці. У 1945-у звільнили американці, а далі – опинився в жахливих совєтських концтаборах. Неволя тривала 10 років! Мамин брат Володимир Меркурійович вельми вразив мою душу. Десь року І962-го високий худющий чоловік приїхав до нас у гості з Півночі, де вже був на вільному поселенні. У розмові зі мною він сказав: "Скільки житиму, проклинатиму Сталіна". На той час я вчився на другому курсі філфаку. Дядько розповів про свої невольничі літа. З німецького полону якось можна було втекти, з радянського – ні. При своєму зрості тоді він важив 47 кілограмів. Запала в пам`ять така його фраза: "Я Солженіцина читав, але бачив речі страшніші..." Саме ота зустріч із дядьком заронила в мені сумніви щодо тогочасної системи.

Улітку 1964 року я в складі студентського загону поїхав до Казахстану. Чомусь саме там, на чужині, глибоко задумався про стан української мови на рідній землі. У Січеславі її майже не чути, на факультеті, окрім спеціальності з української мови й літератури, нічого українською не викладалося. Групи російського відділення філфаку зливалися з українськими, і нам казали, що більшість хоче слухати лекції російською. Одного разу на загальних зборах я не витримав і сказав: "Що це за філфак? Ми закінчуємо університет, а в нас термінологія філософії, політекономії, психології тощо – російською, ми не засвоюємо органічно рідну мову, в наших головах якась каша... "

У той час з`явилася чудова кінострічка "Сон", яку невдовзі зняли з прокату. Тоді ми, група студентів, пішли до обкому партії і вручили листа якомусь чиновникові з вимогою, щоб відновили показ цього фільму. Отой держслужбовець вислухав нас і сказав таку фразу: "Вы бы лучше помолчали, иначе будете иметь неприятности".

У вересні 1965 року тиждень я був на творчому молодіжному семінарі побіля Новомосковська. Абсолютно не думав зі своїми перевесниками-літераторами, що серед нас могли бути стукачі, й активно поширювали "Щоденник" Василя Симоненка і статтю про пожежу в київській бібліотеці АН. Ще раніше я читав речі, які ходили в списках. У жовтні того ж року прямо з редакції районної газети (селище Васильківка) мене забрали в обласне управління КДБ. Звичайно, були погрози на зразок: "Вам светит срок, вы проходите по статье" і т.п. Це повторювалося неодноразово, згодом викликали й до Києва, оскільки стало відомо, що я виявляв неабиякий інтерес до книги Івана Кошелівця "Сучасна література в УРСР".

Після Васильківки працював журналістом у багатотиражках. Залишався без роботи, бо за мною "тягнувся" хвіст націоналіста. Мого батька постійно цькували за синів і якось він зронив моїй дружині Тамарі: "Суши сухарі...".

У І968 році, коли в Києві побачила світ моя невеличка поетична збірка "Радію людям", був безробітним. Тоді й вирішив їхати до Естонії. До мови цієї країни, літератури виявляв інтерес ще раніше. Тривало "полювання на відьом" – антисоборна кампанія була в розпалі. Батько після зняття з посади негайно виїхав на Кавказ, а я – до Таллінна. Услід нам сипалися погрози, на бюро обкому партії Ватченко горлав: "Старший смылся на Кавказ, а меньший в Эстонии занимается украинским буржуазным национализмом".

Естонія прийняла мене тепло, бо прибув на прадавню землю Калева з твердим наміром вивчати мову й літературу. Тим паче, що Спілка письменників України (цьому особливо сприяли Олесь Гончар і Дмитро Павличко) написали листа керівництву естонських літераторів. На початку 1969-го я вже мав невеличку кімнату. А до того, заробляючи на прожиття , працював експедитором на пошті, зі студентами їздив до колгоспу, одержав пашпорт і став по суті естонським громадянином.

Художнім перекладом захопився ще в студентські роки (інтерпретував з французької, іспанської, польської), з 1968 року з`явилися переклади з естонської поезії. Живучи в Таллінні, увесь час дописував до "Літературної України", на українське радіо, де працював прекрасний радіожурналіст Анатолій Гатненко, який допомагав мені виживати, коли пішов на "вільні хліба".

З Іваном Сокульським познайомився 1963 року, коли він перевівся на наш філфак зі Львівського університету і став активним членом літературної студії "Гарт". Уже в Естонії з газет, які надіслала Тамара, дізнався про процес над Іваном Сокульським. Нині чимало людей будь-що намагаються втиснутись в історію і приписати собі співавторство "Листа творчої молоді Дніпропетровська". На превеликий жаль, я не доклав рук до створення цього болючого документа, бо жив далеко від України. Хочу сказати тим, хто намагається примазатися, що всі ми, хто не сидів жодного Божого дня в таборах, відчуваємо моральну провину перед такими патріотами як Іван Сокульський.

На все життя в моїй дитячій душі закарбувався голодомор 1946-1947 рр. Тоді з батьками я жив у райцентрі Кринички. Бачив, як падали з голоду люди, як опухлі проходили повз нашу хату.

Членом Спілки письменників став у 1979 році. На той час мав десять книжок, став лауреатом естонської літературної премії ім. Юхана Смуула. Раніше не приймали ніяк, бо я затято не погоджувався анічого писати проти "українських буржуазних націоналістів". Засторогою для мене було те, що неодноразово бачив, що відбувалося з тими, які не витримували тиску й погодилися на викривальну статтю. А метаморфози були разючі: люди або зникали як творчі особистості, або чорно запивали. Уже після прийому до СП мене в 1984 році викликали на загальні письменницькі збори після виступу одного чоловіка в газеті "Зоря". Наш невеликий січеславський гурт звинувачувався в українському націоналізмі. Мені погрожували виключенням з СП, вимагали написати – "очиститися", але, слава Богові, я і словом не прохопився в пресі і сьогодні можу, не відводячи погляду, дивитися в очі сивим українським ветеранам.

У моїй непоступливості, гадаю, заслуга й мого батька, бо не пригадую, щоб він щось подібне писав. Безумовно, робилися спроби і його "закрутити". Наприкінці свого життя він ставав усе відвертішим: визнав, що понад п'ятдесят років був членом злочинної партії, словом колгосп можна лякати людей, бо воно страшніше від кріпаччини; Леніна і Сталіна вважав злочинцями. Моєму батькові Сергієві Завгородньому, звичайно, теж покалічили життя. Не пригадую, щоб у нас удома часто бували письменники. Нашу квартиру постійно пильнувало "недремне око", телефон прослуховувався. Десь у березні 1977-го години чотири ні батьків, ні Тамари, ні мене вдома не було. Після у того, як зайшли до оселі, побачили, що на стелі трьох кімнат просвердлено дірки. Того ж вечора я з Тамарою взяв молоток, лопату й поліз на горище, де розгрібав жужелицю, стукав молотком, а на стелі в кімнатах позаклинював і замазав дірки.

Після зборів 1984 року і статті в "Зорі" з "Веселки" та кількох видавництв мої рукописи відхилили. Так тривало майже два роки. Та все ж настали зміни, ми з головою поринули у вир національного піднесення. Не забуду ніколи, як у липні 1991 року чергували біля уперше піднятого на майдані біля театру ім. Т.Г.Шевченка національного прапора. Глибокої ночі вимкнули світло, і на нас зусібіч побігли міліціонери. Наш гурт розкидали, звалили щоглу, порізали її, а обрубки кинули у вантажівку. Тоді ми з головою крайового Руху Іваном Поликом прийшли до нас додому о четвертій ночі. Наказ про знищення прапора дав тодішній міський голова Пустовойтенко. На ранок Іван сів на двотижневу голодовку навпроти міськради. Ми гуртом чергували і вдень, і вночі, поширювали листівки. Отут був воістину штаб Руху! А через місяць під стінами Верховної Ради, серед піднесеного велелюддя, слухали Акт про проголошення Незалежності України!

Після досягнення пенсійного віку ще шість років працював літредактором обласної педагогічної газети "Джерело". Власне це було виживання. Та незважаючи ні на що, продовжував перекладати й писати поезії, упорядковувати "Вибране з української синоніміки". У січні 2001 року сталася вельми сумна подія: на околиці Січеслава дощенту спалили батьківську дачу. Навіть через "неосторожное обращение з огнем неизвестных" (як мені сказали слідчі), будівля дощенту не згоряв. Це, безумовно, був навмисний підпал.

Уперше в рідному місті видався в XXI столітті! 2004 року у видавництві "Ліра" побачила світ поетична збірка "Життя мойого птах", відзначена літературною премією "Благовіст". До цього всі мої спроби були марними, бо цензура, редактори місцевого видавництва постійно присікувалися до тематики віршів, форми тощо. Як на мене, тут без "недремного ока" під проводом керівної партії не обходилося.

Усі нелегкі роки зі мною поруч була моя дружина й самовіддана помічниця Тамара, якій нерідко самій доводилося плуганити сімейного плуга. Сама вона з Полтавщини, народилася в той же день, як і моя мама, 6 січня 1947 року на Святвечір. Закінчила філфак Дніпропетровського університету. Під моїм впливом, як підкреслює сама, стала сповна свідомою українкою. Коли почалася боротьба за незалежність, була в числі перших і в Товаристві української мови, і в "Просвіті", і в Русі. У місяці особливого національного піднесення Тамара в кожну вільну хвилину шила не лише українські, козацькі, а й грузинські, литовські, вірменські, азербайджанські прапори. Ще й працювала провідним редактором у видавництві "Січ". Чимало історичних праць уперше побачили світ у її перекладі. Серед них – "Історія Нової Січі, або останнього Коша запорозького" А.О.Скальковського (1994), "Вольності запорозьких козаків" Д.І.Яворницького (2002). "Богдан Хмельницький" М.І.Костомарова (2004), "Мемуари до історії південної Русі (ХVІ ст.) (2005) тощо. Відомі історики відзначали високий рівень перекладів і доступність викладу. Відзначена дипломом ім. Дмитра Яворницького.

Ми побралися в липні 1970 року. Маємо доньку Олену, яка закінчила музучилище (клас бандури); працює артисткою Дніпропетровського Академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.

Олександр Завгородній,

член Національної Спілки письменників України, лауреат літературних премій ім. Максима Рильського, "Благовіст", двічі лауреат літературної премії Естонії ім. Юхана Смуула.

7 серпня 2008 року.

ОТА ОСЕЛЯ В РІДНІМ КРАЇ…

(Виголошено в музеї "Літературне Придніпров`я" 10 січня 2008 року)

Оцими словами, які майже повторюють рядок із безсмертної української пісні на слова Андрія Малишка, хочеться почати розповідь про дім незабутніх Кузьменків – Олену Федорівну, Олександра, їхніх доньок Марієчку й Оксаночку. Серед осель, милих моєму серцю, була одна в рідному Січеславі, куди завжди вела стежина в будь-яку пору року. До звичайної хатини, по затишній вулиці Армійській, що прилягала до Ботанічного саду, поспішало стільки людей, що годі й перелічити. У невеличкій світлиці в задушливо-наполохані часи завжди легше дихалося і мріялося. Тут зі стін на гостей дивився бунтівний Тарас і не менш бунтівний Іван Франко, а від жаріння петриківського розпису було тепліше і в найлютішу зиму.

Усе чесне й непокірливе неодмінно прагнуло побувати в цій господі, де попри всі негаразди лунало українське слово, пісня і бандура, де приязно всміхалася незламна Олена Федорівна, запрошуючи до столу.

Тепер, коли збігли роки, без перебільшення можна сказали, що Кузьменківська оселя упродовж десятиліть була озоном для творчої інтелігенції ріднокраю. Олександр Кузьменко, не зважаючи на те, що не мав вищої освіти, про творчість Кобзаря на рівних вів розмови й з професором. Олена Федорівна знала стільки пісень, що могла б видати збірку! Це подружжя, поєднавши свої долі на далекій Півночі, де було обмаль світла, просто випромінювало його у настороженім до будь-яких проявів українства Січеславі. Дівоче прізвище Олени Федорівни Золотюк. Ось уже Господь не помилився! Вона мала золоте серце, безмежно добре, крицево-непоступливе, коли торкалося принципового. Майже дівчам вона, зв`язкова УПА, потрапила в лабети каральних органів і під нелюдськими тортурами не видала нікого.

На цьому вечорі говоримо про Василя Стуса – совість нашої поезії. Олександр Олексійович розповідав мені, що познайомився з ним у Львові під час Різдвяних свят у 60-х роках. І зустріч ця була не випадкова. Адже обоє – і колишній член ОУН, і майбутній незламній: в`язень радянських концтаборів, жили по суті. Прикметно, що слово суть вельми співзвучне а прізвищем Стус!

До оселі Кузьменків мав щастя приходити понад тридцять років. Серед сузір`я моїх друзів, знайомих з безмежною теплотою, і болем згадую Івана Сокульського, Василя Скрипку, Гаврила Прокопенка, Володимира Сіренка, Віктора Савченка, Миколу Береславського та багатьох-багатьох інших.

Наприкінці 80-х років у колишньому СРСР почалися неабиякі зміни, бо люд колишнього союзу вже не хотів жити як у казармі. До тих, хто сприяв відродженню української самостійної держави, по праву належать сім'я Кузьменків. Годилося б, безумовно, в їхній колишній оселі створити музей шістдесятництва, що сприяло б патріотичному вихованню нашої юні. Такий заклад став би однією з візитних карток Січеслава. Зважаючи на те, що Дніпропетровське й досі просто захаращене недоречно-ідеологічними назвами вулиць, провулків тощо, давно на часі перейменувати Армійську на Кузьменків. Так мої друзі і я вже давно її іменуємо. І ще мріється, щоб з`явилася на світ Божий книга спогадів "Ота оселя в ріднім Січеславі…»".

Олександр Завгородній,

член Національної Спілки письменників України, лауреат літературних премій ім.. Максима Рильського, "Благовіст", двічі лауреат літературної премії Естонії ім. Юхана Смуула.

Підготував В.Овсієнко 16.02. 2009.

Рекомендувати цей матеріал