Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

09.03.2009 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю з В.Сіренком 1 квітня 2001 року
І н т е р в' ю Володимира Івановича  С і р е н к а
В.В.Овсієнко: Першого квітня 2001 року в місті Кам'янському (Кам'янське), досі Дніпродзержинськ, на вулиці Локтюхова, 8, квартира 39, ведемо розмову із Сіренком Володимиром Івановичем. Телефон його: код 05692, а номер 359-14. Записує Василь Овсієнко.
В.І.Сіренко: Кожної весни на мене нападає ностальгія за рідним краєм і так тягне, так тяг-не, що я хоч на кілька днів вириваюсь у рідне своє село на Приазов'я. Я народився прямо на березі моря, є таке село Новопетрівка – колишня Петрівська фортеця. Вона майже вся заселена задунайськими запорізькими козаками, які повернулися з території Туреччини, з Задунайської Січі. Але в цьому селі я майже не жив. Перебуваючи в цьому селі, я думаю: "Отут я народив-ся". А я й не знаю, в якій хаті. Там збереглося дуже багато хат ще з тих часів, повоєнних, пе-редвоєнних.
В.В.Овсієнко: А це який район тепер?
В.І.Сіренко: Це Бердянський район, Запорізької області. Батько переїздив у різні села – по-силали на роботу, бо він працював то головою споживчого товариства, то в райвиконкомі, йо-го перекидали з села в село. А я постійно жив у своєї бабусі Параски Антонівни Мамченко. Тому й мама моя в дівоцтві Мамченко Тетяна Антонівна. У цьому селі, по суті, пройшло моє дитинство майже до початку війни. Бабуся була зовсім неграмотна, малограмотна була мама, але в мами була якась надзвичайна селянська природна мудрість. Любила вона пісні. Вона бу-ла непогана модистка, шила дуже гарно, і це нас рятувало в голодні роки. Сидить, бувало, за машинкою і співає. Голос був у неї гарний. Вона співала, а я там щось у кімнаті роблю чи уро-ки готую. Це я від неї всотував оту народну творчість. А співала вона тільки народні пісні, і звідси в мене, мабуть, любов до народної пісні, взагалі до фольклору.
Мабуть, це й послужило поштовхом до того, що я змалку почав писати вірші. По матері я із задунайських запорізьких козаків. А по батькові – він із села Миколаївка цього ж Бердянсько-го району Запорізької області. Так от, Миколаївка заселена була державними селянами, пере-селеними царем чи царицею, і вони жили, оці селяни, бідніше за козаків. Козакам, коли вони повернулися з-за Дунаю, уряд надав дуже великі права. Вони повинні були охороняти від на-паду турків узбережжя Азовського моря, тому на роботу в степ вони завжди їхали зі зброєю, у них позаду були осідлані коні. Раптом там би десь було щось у районі Новопетрівки помічено – вони негайно повинні були все кидати і їхати туди. Тому їм надано було дуже багато землі. У кожного було не по одній парі коней, багато худоби, овець було багато. Тоді ж землі неораної було дуже багато, це зараз усе порозорювали. А в тих степах таврійських було де випасти ско-тину. Жили дуже багато, заможно. Там, коли почалося розкуркулювання, брали таких, ну, маг-натів, бо це ж треба було буквально кожний двір розкуркулювати – за поняттями якогось ін-шого села.
А от у Миколаївці було, по-моєму, по дві десятини на душу, на дитину, яка народжувалась. І то тільки чоловічої статі, на дівчат не було. І мій дід, Сіренко Андрій Федотович, жив не дуже багато, але його рятувало те, що він був на всі руки майстер – він і коваль був, і тесля, робив вози, сам виковував і паяв – все, все він міг робити. І тому він, коли організували колгосп, був надзвичайно поважною в колгоспі персоною, його цінували і шанували.
От там я виріс, потім я ще вчився і жив трохи в німецькій колонії Долинське цього ж райо-ну. Потім з цього села ми й евакуювалися, коли почали насувати німці. Ми евакуювалися на Північний Кавказ. Спочатку на бричці. Ми гнали скотину. Так як батько був інвалід був, його в армію не призвали. Йому було доручено гнати скотину з кількох колгоспів на схід. Ми гнали скотину. Німці – підлітки та жінки – були погоничами. Вони їхали з нами, але дізнавшись, що німці насідають нам на п'яти, відмовилися далі гнати скотину. Тоді батько з колони людей, які відступали, набрав погоничів. Наприклад, я, хлопчак, який ледь тримався в сідлі, з іншими хлопчаками гнав величезний табун коней. Ми буквально не злазили з сідла. А спека була! От їдеш, їдеш, і чуєш, щось до рота потекло тепле. Мазнеш пальцями – а то кров від напруження, перегрівання. У мене навіть є вірш "Коні", він починається таке: "Я Сталіна виконував наказ – гнав з хлопчаками коней на Кавказ."
В.В.Овсієнко: Це ж вам тоді скільки було? До речі, Ви дату народження не сказали.
В.І.Сіренко: Я народився 1931 року, 7 грудня. Ось у цьому році я вже маю отримати від до-лі сімдесят років. Я вважаю, що до сорока ще можна відзначати дати народження, після сорока це вже не свято. Коли мені було п'ятдесят років і приїжджав мене сюди вітати, привіз віталь-ного листа Василь Скрипка – його підписали Борис Антоненко-Давидович, Олена Компан, Іван Бровко, Ліна Костенко, – то я тоді розіслав усім таких листівок: "Прошу прийти до Сірен-ка і з ним посумувати над чаркою з нагоди його п'ятдесятиріччя." Це вже ніяке не свято.
На людське життя я дивлюся так: от якби внизу намалювати колиску, а тоді з неї вгору по-вести лінію, нагорі намалювати цифру 40, а тоді від цієї цифри трикутник униз, а внизу щоб труна була. Ото коли пішло від сорока на низ, – до речі, тоді на низ дуже швидко котишся – тут уже не до весілля. От коли на сорок лізеш, ще можна веселитись.
Батько й мати в мене були однолітки, 1906 року. Вже їх немає. Батько помер у 1985 році. Це якраз мене збиралися судити і вислати в Астрахань. Він так і помер, я йому не сказав, що наді мною таке лихо. А мати на сім років раніше померла, 1978-го. Вони поховані там, у селі.
Село, де зараз моя сестра живе – болгарське. Там же, на Приазов'ї. Як казав Самійленко: "Тут живе народів всяких превелика мішанина, і за це цей край зоветься Русь єдина, Русь єди-на." Там, на Приазов'ї – і греки, і болгари, і українці, і російські є села. Так от, сестра, мама і батько в останній час жили в болгарському селі. Батько там працював головою сільради.
В.В.Овсієнко: А де ви там на Кавказі були?
В.І.Сіренко: На Кавказі? Спочатку в Арзірі. Є в Ставропольському краї такий районний центр Арзір. Ми там здали скотину. Яка її подальша доля, невідомо, але батько відчитався, здав її, чи в колгоспі – не знаю, куди. А потім німці почали й туди піддавлювати, і ми виїхали далі в напрямку Дагестану. Є таке село Величаївка Урожайницького району Ставропольського краю – це на річці Кума. І коли німці нас там притисли, то батько пристроїв нас у людей, а сам пішов далі. До речі, це село Величаївка було дивне. Воно все заселене переселеними розкурку-леними українцями. Тому не дивно, що вони до радянської влади і до Радянської армії стави-лися не дуже люб'язно. Село стояло прямо над стіною очерету, висотою з хату. Цей очерет тя-гнувся десь кілометрів п'ятдесят у низи. Болота там були. От, наприклад, їхати в Урожайне, в районний центр – це треба по дорогах, вимощених дрючками, – отака дорога через болота.
Ми там залишилися. Село це не було окуповане. Там не було ніякої влади. Там було так. Німці зранку заїжджають – ввечері тікають. Звечора заїжджають партизани. В очеретах там був російсько-українсько-калмицький партизанський загін. А німці боялися партизан, як вог-ню. Оце ледь-ледь починає смеркатися – вони збираються й ушиваються з села. Бо хати прямо понад очеретом. А в очерет вони й не заглядали. Намагалися палити, але ж таку величезну те-риторію, 50 кілометрів, не запалиш ніколи. Там якась річечка протікає – вогонь дійде і зупи-ниться. Озера там...
Коли німці почали відступати, з'явився батько, і ми почали буквально за фронтом іти назад. Ми дійшли до Донбасу. Їхали поїздами, перекладними – як тільки можна було. Клунки на пле-чах... І я, і малолітня моя молодша сестра – всі ми по отакому величезному на спині клунку тя-гли у дощ, у сніг, у мороз.
Ми доїхали в Донбас, батько там пішов на шахту на роботу, ми трохи пожили. Добре, що батько, коли ми поверталися через Арзір, узяв мішок солі. Там є солоні озера, то він назбирав мішок солі, ми перли його з собою. І ця сіль урятувала нас від голодної смерті. Ми продавали сіль, а стакан солі тоді був двісті рублів. За цю сіль ми добиралися додому.
Добралися ми взимку перекладними, поїздами. Поїзди ходили погано, але ми приїхали. А бабуся і тітка не знали, де ми пропали. Війна... Знають, що виїхали, евакуювалися. А тут ми приїхали, один солдат нас, дітей, машиною підібрав у Бердянську з поїзда, привіз і висадив. Бабуся вийшла – така радість велика: всі живі-здорові.. Наварила вареників, я з голодухи так наївся вареників, що захворів. Це ж так допався… У теплі, хата натоплена...
Потім батько знов пішов працювати. Був головою кількох колгоспів. Ми переїздили з села в село, тому я вчився то російською мовою в російській школі, то в українській, то в болгарській – отака мішанина. Потім батька послали в Приморський район, село Камишеватка, це сусідній район. Зараз він Приморськ називається, а був Нагайськ. Це місто якийсь дурень узяв пере-йменував. І ми туди поїхали.
Там мене вже було прийнято в комсомол, я був секретарем колгоспної комсомольської ор-ганізації. В 1947 році там голова був дуже чесний, Баранов, пам'ятаю. Із розкуркулених. Його батько розкуркулений, а він в армії на фронті вступив у партію. Забули, що батько розкуркуле-ний, – поставили головувати в колгоспі.
Колгосп бідний, все розвалене, нічого немає, але вони з батьком прийняли рішення, за яке ледь не поплатилися. Треба ж людям чимось на трудодні платити. Вони з солдатів, які повер-нулися в село, організували рибальську бригаду, а море поряд, і воно тоді кишіло рибою. На останні гроші купили баркас, купили сіті, збудували халабуду на березі моря і кожного дня привозили в комору рибу і видавали її людям на трудодні. У нас на Приазов'ї у 1947 році май-же не було смертних випадків – людей врятувала риба. Там начурхаєш насіння щириці, з ри-бою перемелеш… А риба була така жирна, що сама, без води кипіла.
Мій батько був дуже чесний, хоча безпартійний. Не крав, не брав. Мати йому, бувало, каже: "Ну от дивись, як інші голови живуть: у них є все." А ми жили, як і всі в селі.
У 1947 році я вимушений був завербуватися на відбудову народного господарства. Так я по-трапив у Дніпродзержинськ.
В.В.Овсієнко: Це вам шістнадцять років було.
В.І.Сіренко: Так, шістнадцять. Попав я спочатку в ФЗН, потім у ремісниче училище №1. Воно там, у центрі, тепер, по-моєму, двадцять четверте. Там навчався майже в тому часі і На-зарбаєв. Там готували сталеварів, підручних сталеварів, прокатників – це для металургійної промисловості. Я був зачислений у групу підручних сталевара. Там я пізнав роботу сталевара, ми ж ходили кожного дня на завод. Важка. Підходиш до корита, скидаєш свою сорочку, у воді пополощеш, а потім викрутиш і знову одягаєш на себе – і вона парує на тобі, тому що там десь 45-50 градусів жари коло печі. Я закінчив це училище. в 1950 році. Це я в 1948 поступив. Од-ночасно ходив у вечірню школу. Це зараз училища дають документ про середню освіту, а тоді цього не було. Я десятирічку закінчив без відриву від виробництва.
Вже тоді я писав вірші, друкувався в газетах. Якось мене зустрів кореспондент "Правди" по Дніпродзержинську і Дніпропетровську Микола Титаренко, покійний, на жаль, Царство йому Небесне. Хороший був чоловік, тільки пив багато, але то його справа. І от він якось мене зу-стрів і каже: "Володя, ти пишеш гарні вірші – чого ти там на мартені? Чи не пішов би ти в мі-ську редакцію радіомовлення літпрацівником?" Я кажу: "Та я ж, мабуть, не зможу." – "Та що ти не зможеш, я тобі допоможу, буду приходити, консультувати." І я ото дав згоду. Я трошки на заводі попрацював, а тоді ж треба було, як і зараз, мабуть, три роки відпрацювати. То він пішов в обком, пішов в Управління трудових резервів і таким чином я отримав, як Тарас Гри-горович Шевченко, відпускну і пішов у редакцію.
У редакції мені дійсно зразу сподобалося, я зразу ж показав свій хист і став спочатку літп-рацівником, а десь через півроку мене поставили літредактором – літературне редагування, стилістика матеріалів. Потім трохи попрацював у Бердянську в газеті "Більшовицька зірка". Трошки там попрацював, а потім приїхав сюди і не зміг знайти журналістської роботи. То я пішов – сам іще молодий, це мені було, мабуть, років 20 – вихователем у гуртожиток робітни-чої молоді. Ще мене треба було виховувати, а мене послали вихователем... Я відчував себе не в своїй тарілці, я там просто відсиджував. Потім десь у 1952 році я одружився. А в 1953 мене в армію загребли.
Дружину звати Тетяна Тимофіївна, сама вона з Сумської області. Дівоче прізвище Ключни-кова. Дуже гарна жінка, господиня хороша, але у сприйнятті світу, в освіті ми з нею абсолютно різні. Це проста робітниця. А я напишу вірша, мені хочеться комусь прочитати... Вона мало читала, хоча бібліотека в мене он яка – десь більше двох тисяч книжок. Тому я шукав якихось інших контактів, напишу – треба комусь прочитати. А вона ревнива була. Та, мабуть, зараз не-має нікого не ревнивого, особливо жінок. Ото в нас були конфлікти. Але це не головне, голо-вне, що вона надзвичайно порядна людина, гарна господиня, я й зараз переконаний, що вона досьогодні мене любить і поважає. І діти в нас – дві доньки – люблять мене і поважають, і чет-веро внуків-хлопців у мене.
В.В.Овсієнко: А назвіть, будь ласка, імена доньок і яких років вони народилися.
В.І.Сіренко: Доньок? Погана у мене пам'ять на цифри. Старша, Люда, 1953-го, а молодшій, Олі, зараз 37. Вони обидві робітниці. Одна вже на пенсії, бо на шкідливому заводі працювала, у 45 пішла на пенсію. А друга ще працює на ДМК – Дніпровському металургійному комбінаті, оператором прокатного стану, у прокатному цеху. Всі робітничої кістки, всі працюють. Один онук теж працює на ДМК, закінчив коледж, другий закінчив СПТУ, зараз працює шофером у радгоспі, оце нещодавно влаштувався. Отака в мене сім'я зараз. З дружиною ми не живемо, во-на живе з донькою, але ми з нею в дуже гарних стосунках, дружимо.
Потім мене призвали в армію. Уже Люда народилася, вже їй десь півроку було. Попав я в парашутно-десантні війська у Пскові. Закінчив школу молодших командирів. Трохи побув ко-мандиром відділення. Я дуже гарно співаю, у мене й зараз голос, а в ті часи тим більше. Я ще в ремісничому училищі брав участь у самодіяльності, навіть виконував сольні номери. А в армії всі шукають, де сачконути... І мене помітили, затягнули в ансамбль пісні і танцю. Навіть Ро-венський, артист волгоградської оперети, колись приїздив сюди, знайшов мене (він, мабуть, уже на пенсії, а може й живого нема, це ж скільки часу минуло) – то ми з ним виконували пісні дуетом. А потім мені це набридло, то оскільки я в багатьох газетах друкувався, в тому числі в ленінградських з дописами і віршами виступав… Ага, я тоді ще російською писав вірші, і пе-рша книжка в мене російською вийшла. Мене забрали в редакцію дивізійної газети. То я звідти й демобілізувався у званні сержанта. В армії я чесно відбув від дзвоника до дзвоника три роки, до 1956. Маю 24 стрибки з літака – з амуніцією, нічні, на групових ученнях. Так що я парашу-тну справу знаю добре.
Повернувся я в Дніпродзержинськ. Мене залишав майор Комлєв, редактор дивізійної газе-ти, і казав: "Володя, залишайся тут. Я йду скоро у відставку. Я тебе поставлю редактором, тобі присвоять офіцерське звання. Спочатку лейтенанта, а там воно піде й піде, будеш керувати ре-дакцією." Я йому сказав: "Ні. Я без України не можу. Мені тут дуже ваша природа подобається – ліси, озера, але, – кажу, – я тут не зможу." І я таки виїхав в Україну.
Тільки я сів у поїзд, десь до півдороги, до станції Дно доїхав, щоб пересісти на поїзд Ленін-град – Дніпропетровськ, як полк підняли по тривозі, навантажили ним літаки і кинули в Уго-рщину. Якби я затримався там ще трохи – скасували б моє звільнення, бо я вже останнім часом крім того, що в редакції працював, ще й відповідав за узгоду правління батальйону (???? Щось незрозуміле. Виправте). Ото все – скасували б – і я поїхав би в Угорщину.
В.В.Овсієнко: Були б теж окупантом.
В.І.Сіренко: Був би окупантом. А там багато полягло, може б і вбили. Мені потім розпові-дали хлопці, яких я зустрічав.
То я приїхав сюди і пішов працювати в редакцію "Знамя Дзержинки" – це газета Дніпропе-тровського металургійного заводу. Спочатку літпрацівником працював, потім відповідальним секретарем, потім заступником редактора. Редактором у нас був, Царство йому Небесне, лю-дина, яка мала свого чорна, він казав "лодка-малодка". І оце як весна, то газетою, по суті, я ке-рував і підписував її. Подзвонить: "Ну як там, Володя?" Кажу: "Та нічого." – "Ну, то підписуй газету." Колектив був непоганий, талановиті хлопці підібралися. Вони потім позакінчували ВГІК – Всесоюзний госінститут кінематографії – і працювали десь в інших місцях.
А потім мене загітували редактором на багатотиражку вагонного заводу "Вагонобудівник" А чому? Ця "Знамя Дзержинки" була російськомовна, а в мене вже тоді ворушилося бажання розірвати з російською мовою. А то українська, думаю, піду я туди. Пішов я туди редактором. Там був редактор і один працівник. Це вже десь 1963-64 року. Це ще була хрущовська «відли-га».
В.В.Овсієнко: Може, навіть закінчувалась.
В.І.Сіренко: Вона навіть закінчувалась. Я перебував під впливом правдолюбства, шукання правди. Мене ця хвиля затягнула. Там, у Москві, виступають поети, тут виступають драчі, ви-ступають коротичі. Читали, до речі, у "Літературній газеті" гидотне інтерв'ю Коротича?
В.В.Овсієнко: На жаль, я не прочитав, але мені казали про нього.
В.І.Сіренко: Це абсолютно аморальна людина, я прочитав – гидотне враження справляє.
Тоді я вирішив порвати з російською мовою назавжди. А мені дуже важко було з російсь-кою мовою рвати. Я вже тоді випустив першу книжку. Вона називалася "Рождение песни", ви-йшла 1964 року у видавництві "Промінь", зараз воно "Січ". Мої вірші друкувалися в "Комсо-мольской правді", в "Правде" поряд з такими іменами, як Шолохов, Алігер, Прокоф'єв. У мене десь зберігається літературна сторінка, де перші публікації "Они сражались за Родину" і тут же вірш – "Владимир Сиренко, Днепродзержинск". В "Новом мире" – великому журналі – пуб-лікувався... Мені дуже важко було прощатися з таким набутком. Але я вирішив поставити хрест на російській мові.
В.В.Овсієнко: А все ж таки, які мотиви? Як народжувалося так переконання?
В.І.Сіренко: Мотиви? Це дуже цікаво. Я ж тоді слухав радіо "Свободу" – все. Вечорами – це в мене було ефір прощупувати. І от я слухаю. Передача з Болгарії – я трохи болгарську мову знаю, розумію, – дитячі передачі йдуть болгарською мовою. Угорські – йдуть угорською. Осо-бливо мене вражало, що й дитячі. Польська – польською мовою. А в нас тут – російською. То-ді раптом мені приходить така думка: так а хто ж я? Росіянин я? Я не росіянин, хоча я корис-туюсь тільки російською мовою. І то не краще користуюся, ніж, скажімо, кондовий, як вони кажуть, руський. Значить, я не росіянин. За національністю я українець. Чи ж українець я? Ні, бо я не користуюся рідною мовою, я тільки в паспорті називаюсь українцем. Я дійшов виснов-ку, що я просто гівно. Як ото в степу вітер котить кураїну – ото куди котить, туди воно й ле-тить.
В.В.Овсієнко: Перекотиполе.
В.І.Сіренко: І я задумався над цим дуже серйозно. А потім зустрів поета Чхана Михайла, покійного, і поділився з ним отакими своїми роздумами. Кажу, що я от, мабуть, перейду на українську мову, але в мене скільки надруковано російською, мене знають у Москві... А він мені каже: "А ти, Володю, візьми, і які ти вважаєш кращі свої російськомовні вірші, перекла-ди." Що ти думаєш? Таке бажання в мене з`явилося, я приїхав додому і в той же вечір сів і до другої годин не вставав із-за столу. За цей вечір я переклав п'ять віршів. По суті, я їх не пере-клав, а переспівав.
В.В.Овсієнко: Написали заново.
В.І.Сіренко: По суті, так. І зразу, як тільки надрукував, бігом розшукав Чхана, а він якраз був у Спілці, інші письменники там сиділи. Я прочитав – може, вони трошки і підіграли, щоб мене заохотити, – вони в захваті були! І от після того – все, я порвав.
В.В.Овсієнко: І коли це сталося?
В.І.Сіренко: Це сталося десь, мабуть, у 1964-65 році. У цей час я буквально за тиждень на-писав свою останню російськомовну книжку "Остается народ". Що всі вожді – це все скоро-минуче. Я там критикував владу, компартію. Наприклад, такий вірш там був: "Мы льем по-всюду дифирамбы, мы восхваляем вся и всех, а нам потише бы, а нам бы, чтоб не слепил глаза успех, чтоб видно было, как в колхозе хлеба погибли на морозе и их снегами замело, как ря-дом на заводе план и завершен успешно вроде, на самом деле – лишь ноли. Напрасно славим мы, трубя. Когда трубим, себя мы гробим и гробим, Родина, тебя." Отакий був вірш.
В.В.Овсієнко: А яке ж видавництво видало ту книжку?
В.І.Сіренко: Нема-нема! Вона в рукописі залишилось, але я ці вірші на виступах з пись-менниками читав. Я ж тоді дурний був, наївний, не знав, що за мною на всі виступи письмен-ників їздив працівник КГБ. Я читав про вручення чергової нагороди Брежнєву. Тоді вже, з жо-втня 1964-го, Брежнєв був. Він виступив і сказав: "Я эту награду воспринимаю, как аванс." Пе-рший рядок цього вірша був: "Не выдают авансом ордена, за них собою доты закрывают. Как матерей Отчизны седина... елки стынут у Кремля...", отак щось було, не пам'ятаю зараз. (Мо-же, згадали?). Я оце все читав, а вони все намотували собі, намотували.
У цей час я написав кілька віршів українською мовою, надзвичайно різких, засуджуючи ру-сифікацію. Один російською, а другий українською. Я, наївний, ще ж не знав тоді стосунків з КГБ, почав читати ці вірші на виступах з письменниками. Я не ще був тоді членом Спілки. Почав читати ці вірші. А на кожний виступ письменників, там у район чи куди, обов'язково їздив один кагебіст. Та навіщо – там і серед письменників стукачі були. Не треба й посилати. Вони все мотали на вус, мотали.
Аж ось одного дня, коли я був редактором на вагонобудівному заводі, мене викликають у заводоуправління. Я прийшов, дивлюсь, сидить у кадровика якийсь товариш спортивного ви-гляду. Знайомиться: «Я працівник КГБ». Чистокаляний – прізвище.
В.В.Овсієнко: Чисто..?
В.І.Сіренко: Чистокалянний – значить, людина, яка чисто обісралася, Чистокаляний. Тут у його значок майстра спорту, видно, з мордобою чи з боротьби. "Ви зможете приїхати до нас, Володимиру Івановичу, в Управління на Пеліна?" Кажу: "Так." "Там чекає і хоче з вами пого-ворити представник обласного управління." А я ж ще наївний, не знаю, як воно, то, думаю, чо-го би це в КГБ раптом?
Приїжджаємо ми на його чорній "Волзі" туди, в кабінеті сидить, знайомиться майор Тутик. "Сідайте. Воладимир Іванович. А чому Ви перейшли на українську мову?" – перше запитання. Я кажу: "Можу пояснити. Я українець, батько і мати в мене українці, їхні батьки – українці, я народився на українській землі, і це не ваша справа, якою я пишу. Ви мене не питали, чому я, українець, пишу російською мовою? Тому це не ваша справа. Якби я навіть почав писати ту-рецькою – це теж не ваша справа. Я вільний вибирати мову для своєї роботи." Він бачить, що така різка відповідь, то: "Ну, це не головне, це я так запитав. От у вас є такі от вірші?" Кажу: "Є". "Ви їх читали прилюдно?" Кажу: "Читав". "Слухайте, а не могли б Ви нам показати руко-писи цих віршів?" Ну, я ж наївний, дурний, це я згодом, через рік набув досвіду. А я ж був член партії, ще в армії мене прийняли.
В.В.Овсієнко: Ще в армії? А ця розмова коли відбувається?
В.І.Сіренко: А це вже десь у шістдесят шостому, отак. Кажу: "А чого, я зараз приїду і при-везу." Поїхав додому, дурний, узяв рукопис, привіз. "А Ви можете до завтра нам залишити?" Кажу: "А чого, можу."
Я весь час їм доводив, що я не критикую владу, не критикую партію. Я показую недоліки, як лікар-діагностик встановлює діагноз, а ви, будь ласка, лікуйте, виправляйте ці недоліки – оце завдання літератури.
Залишили вони рукописи. Я прийшов на другий день, віддають. Якби ж я був досвідчений, то я б прибіг додому, взяв би той рукопис та сказав дружині: "Слухай, одвези куди-небудь." Дав би адресу. Або: «Заховай туди». А тоді прийшов би: "Ви знаєте, не знайшов. Усе перерив. Де він подівся? Я так пам'ятаю деякі." А я, дурень необстріляний, приніс… Вони мені люб'яз-но повертають: "Спасибі". А вони передрукували, показали начальнику Управління КГБ гене-ралу Мажарі, показали Ватченку.
В.В.Овсієнко: Самому Ватченку?
В.І.Сіренко: Самому Ватченку. У мене була справа аж до Щербицького. Дуже гучна була справа. Показали Ватченку, а той упізнав себе в одному вірші. Точно таке, як із "Собором"...
В.В.Овсієнко: Може пам'ятаєте, як він звучить?
В.І.Сіренко: Я пам'ятаю, зараз прочитаю. Він як затупав ногами! А він жирний же ж був. Це свиня була.
В.В.Овсієнко: «Губошльоп». Такими вустами, як у нього, добре цілуватися вареники їсти.
В.І.Сіренко: Так, так, так. Це свиня. Йому ж останнім часом лікарі заборонили були маши-ною їздити на роботу, і він з вулиці Ворошилова аж униз по проспекту, в супроводі генерала Мажари йшов в обком.
В.В.Овсієнко: Пішки?
В.І.Сіренко: Пішки. А коло обкому стояла машина Мажари і відвозила його на Короленка, 33.
В.В.Овсієнко: А чого тут Короленка, 33? То в Києві КГБ на Короленка, 33.
В.І.Сіренко: Ні, у Києві Володимирська, 33.
В.В.Овсієнко: А вона раніше називалася Короленка.
В.І.Сіренко: І тут була Короленка, 33. Я так і написав, коли мене туди викликали: "Короле-нка, 33, не зітри мене, не зітри."
В.В.Овсієнко: То як той вірш про Ватченка звучав, пам'ятаєте?
В.І.Сіренко: Пам'ятаю. Російською мовою... Гаразд, оскверню вуста: "Стена". На вулиці Ворошилова він жив, в особняку з сім'єю – 100 кв. м особняк. Глуха стіна, у ній невеличка ме-талева хвірточка, у хвірточці вічко. Я колись заглянув у те вічко: там у дворі ходить міліціо-нер з собакою. Я написав такого вірша:
Крепка стена, крепки ворот запоры,
Милиция, овчарка – подойди!
Отгородясь от города забором,
Живет подонок, вылезший в вожди.
Он днем, пыхтя не от стыда – от сала, –
С трибуны справедливости орет,
И слушает его тот, что в подвале, (порушено ритм!)
В бараке, в уплотнении живет.
И думает с тоской, не между прочим:
Какой же ты подлец, ядрена мать!
Ну, а ему-то что – он непорочен,
Ему на всех сегодня наплевать.
Он вечером, собой доволен,
Доволен службой и женой,
В машине едет добрым моим городом
И прячется за каменной стеной.
Кого же он боится среди ночи?
И от кого отгрохал он забор?
Неужто я и мой сосед-рабочий
В моей стране убийца или вор?
Молчит стена, во мне клокочут вены,
Я весь, как динамит и как тротил:
О, если б встал сейчас товарищ Ленин,
Он под стеной его бы похвалил!
Він це як почув, то себе впізнав.
У мене було два варіанти. Один: «Во мне клокочут вены, я весь, как динамит, как аммонал, А если б встал сейчас товарищ Ленин, он под стеной его сейчас бы расстрелял.» А я потім по-думав: та ні, Ленін би його похвалив – він сам у Горках займав великий графський будинок. Коли він захворів і йому треба було оздоровитися, він же не пішов у Горках до якогось селя-нина і не попросив собі одну кімнатку чи дві, щоб пожити в селянському будинку трошки, по-правити здоров'я – він узяв цілий величезний палац у Горках. Так я після цих роздумів зробив іще один варіант кінцівки. Але я не пам'ятаю, який читав – по-моєму, "он под стеной его бы расстрелял" він читав.
Була нарада ідеологічних працівників у Дніпропетровську, і коли приїхали дніпродзержин-ські представники, він заявив: "Вот в Днепродзержинске работает редактором газеты на ва-гонном заводе поэт. Он пишет антисоветские стихи, в последнее время с националистическим уклоном начал писать." І як тупнув ногою, то як він тільки не провалився! А там унизу харчоб-лок був, їдальня. Може б він у котел упав і зварився? Смороду було б до біса – на всю область! Як закричить: "Ему не место в партии!!!" Коли я почув, що він таке заявив – а я вже трошки досвіду набув, – я вже приготувався, що в проміжку 3–4 днів буду вигнаний з партії і з роботи. Бо як із партії виганяють – зразу автоматично ти летиш з роботи.
Справді, скликали збори. Спочатку хотіли, щоб я стояв на обліку в партійній організації управління вагонобудівного заводу, а там інженери сказали: "А что такое? Надо еще разоб-раться!" Вони відчули непевність, і мене – в робітничу парторганізацію вагоноскладального цеху перевели. Там збори організувала Музальова – третій секретар міськкому партії по ідео-логії. Коли мене там виключили з партії і я повертався з роботи, мене наздоганяє один моло-дий робітник, який на зборах по написаному мене проклинав. Каже мені: "Вибачте, Володи-мире Івановичу, що я так виступив – мені дали листок і примусили прочитати". Я йому кажу: "Та я на тебе не маю образи, але шкода і трагізм партії в тому, що такі, як я – я б листок не взяв і не читав би, – що такі як я, ідуть з партії, а такі, як ти, залишаються. У цьому трагедія партії, це приведе до того, що вона вмре."
Після цього мене з роботи знімають, я на 22 роки попадаю в кігті КГБ.
В.В.Овсієнко: А Ви дати тих зборів не пам'ятаєте? Бо це важливо.
В.І.Сіренко: Десь у мене документ. Мені один товариш, який в архівах длубався, знайшов рішення райкому, який затвердив (чи, може, це в цій книжці?) моє виключення. Пам'ятаю, що ці збори в цеху були восени 1967 року. Чому я запам'ятав – бо це був ювілейний рік, 50-річчя радянської влади. Я його відзначив своєрідно.
На другий чи на третій день райком затвердив рішення партзборів, я поклав квиток – і мене зразу автоматично вигнали з роботи. Кинувся я роботу шукати. В одне місце – нема, в друге – нема. У мене тоді було три таких випадки, що я поступлю на роботу, попрацюю тиждень – а кагебісти дізнаються, де я влаштувався, подзвонять... Можливо, вони й не казали, що ви його виженіть. Але коли КГБ з директором поговорить, скаже, що до вас такий-то поступив, то ба-гато директорів намагалися позбутися такого.
Я поступав на редагування рукописів в експериментальну лабораторію міністерства – тут же було Міністерство чорної металургії. Мене вигнали. Я йду в міськком і кажу: "Я маю вищу освіту, я непоганий журналіст, поет, у мене вже є книжки, мене знають у Росії – я виїду з краї-ни. Бо мені ж треба працювати". І ця Мозальова каже (як вона наважилася – не знаю): "Воло-димир Іванович, ідіть у робітничий гуртожиток вихователем – Ви там колись працювали, зараз у вас є досвід. Тільки ж дивіться там! Ми вас поновляємо на роботі".
В.В.Овсієнко: Ви казали про виїзд з України чи з країни?
В.І.Сіренко: Казав, що виїду з країни.
В.В.Овсієнко: Тобто з Совєцького Союзу?
В.І.Сіренко: Так, так. Тоді ж країна одна була – "единая Русь неделимая".
Отже, я йду на "Азот" – тут є азотнотуковий завод – у гуртожиток. Робітники всі старші, ві-шати їм локшину на вуха нічого. Тоді були такі настрої – там кожного робітника можна було саджати! Я, бувало, заходжу в кімнату ввечері: "Хлопці, добрий вечір!" А вони зразу ж: "Воло-димир Іванович, новий анекдот хочете?" І такий антирадянський анекдот мені видадуть, і всі регочуть! Або ото коли новий орден повісили Брежнєву – вони його портрет у газеті показу-ють: "Володимир Іванович, награда знайшла героя!" З гумором таким. Я з хлопцями-робітниками контактував гарно, бо я просто поводився. Якщо треба щось організувати, то я організую.
А тут навесні 1968 року починається кампанія проти Олеся Гончара за роман «Собор». Я пишу лист на підтримку Гончара. До самого Гончара. Тепер цей лист у журналі "Бористен" на-друкований, десь він і в мене зберігається, але це треба поритися. Я підтримав Гончара, напи-сав, що це потрібний роман, це як ковток води, як свіжого повітря вдихнули. А всі оці полто-рацькі – це люди, які служать режиму, вони не мають власної думки. Що Ви описали, так воно і є. Я живу в такому місті – це точно та ж Зачіплянка. Я все це впізнавав.
Цього листа перехоплюють. Мене, щоправда, Гончар поздоровив з днем 1 Травня: "Отри-мав Ваш лист, поздоровляю Вас зі святом." Десь той лист у мене теж зберігається. Але тоді вся пошта, яка виходила від мене і приходила до мене, перлюструвалася. Вони вже так знахабніли, що от приходить бандероль – розірвана, вони її навіть не запечатували.
І от мене проганяють і з цієї роботи. Починаю я нові пошуки. Шукав я, шукав... І, до речі, раз на тиждень – виклик на співбесіду в КГБ. Бесіда триває годин вісім, без перерви на обід. Їх двоє, вони поміняються, сходять пообідають, а я сиджу. Тоді я кажу, що в мене електричка – давайте закруглятися. Голодний, як собака.
Одного разу я вийшов – і так мені ніби хтось у душу наклав величезну купу. У таких випад-ках людині хочеться з кимось поділитись. Я пішов туди, де Спілка. Я людей не цурався – люди мене цуралися, а я йшов у люди. Біжить Заремба. А я щойно звідтіля. "Ну, ти там співпрацюєш із КГБ?" Я так став біля нього і думаю: ну що (я колишній десантник, трошки знаю прийоми) – приліпити тебе до стіни, щоб на тебе все видавництво подивилося? Він у видавництві працю-вав, що рекламу, гасла видавало. Думаю: от взяти тебе та й приліпити до стіни? Але не буду зв'язуватися. У нього така манія, що всі співпрацюють, крім нього. А може він якраз і співпра-цював?
Мені було закрито друкування, виступи з письменниками, робота. У мене сім'я, дві доньки, треба ж чимось годувати їх. І я, щоб не сидіти жінці на шиї, поїхав до свого батька в село. У селі ми почали рибу ловити. В Андрівці, де батько жив. Село Ново-Спасівка в дванадцяти кі-лометрах від цієї Андрівки. Мопед був у мене. Ми цілу ніч ловимо рибу, я приїду до тітки, привезу кілограмів 10-15 риби – коропи там і карасі – і кажу: "Тьотю, я лягаю спати, а Ви йдіть на базар і попродайте рибу." А в селі був великий базар. Отак я там перебивався.
Але мені туди хтось (до цього часу не знаю, хто) прислав грошовий переказ. Я так і не вста-новив. Коли я пішов шукати за зворотною адресою тих, хто вислав, то там такі не жили. Було в мене таке.
Побув я там, приїжджаю сюди, без роботи вештаюся. Зустрічаю одного свого товариша. Га-рний такий товариш – от, забув я його прізвище, – і він каже: "Слухай, іди в Інститут мінера-льних ресурсів – там мій друг працює вченим секретарем. Я його підмовлю, тебе приймуть, я гадаю." Ні, я спочатку працював в інституті "НИИЧермет" – Науково-дослідний інститут ав-томатизації чорної металургії. Вичитував їхні наукові праці. Це останнє місце, звідки мене ви-гнали. Викликає мене директор і каже: "Володимир Іванович, розкажіть, що з вами сталося?" Я йому розказав чесно, як воно було. "Нам прийдеться, мабуть, з вами розпрощатися. Ми не мо-жемо..." Я з горя пішов у Спілку письменників через дорогу і розказую це, по-моєму, Чемерису Валентину. Бідкаюся. А він каже: "Слухай, я тобі зараз дам телефон, подзвони до Пащенка, секретаря з пропаганди, поговори з ним". Пащенко одного часу керував Держкомвидавом. Я набираю номер, кажу секретарці, що це письменник Сіренко, мені треба терміново поговорити з Пащенком. Вона з'єднує мене з ним, і я йому кажу, що мені вже так накипіло, я вже тут не можу собі заробити на шматок хліба. (А тоді якраз була компанія виїзду євреїв). Я виїду з України, як мені це не боляче . Я не можу без України, але я це переборю, бо мені треба прос-то існувати. Я, кажу, знайду там собі застосування. Він як закричить на мене: "Що Ви мелете! Де Ви працювали?" – "В Інституті автоматизації чорної металургії." – "Ідіть на роботу! І не ви-думуйте! Я зараз туди зателефоную. Що Ви в голову таке дурне взяли – мені соромно за вас! Ідіть на роботу!"
Я там ще трошки посидів, приходжу. Секретарка бігає по всьому коридору: «Де Сіренко? Терміново до директора!» Я заходжу до директора. "Сідайте, Володимир Іванович". Сів. А ди-ректором був Алексеєв. А там був його заступник Савойський – подвійне прізвище було, друге не пам'ятаю. Він заходить у кабінет. "А Вы что тут еще сидите? Вас уволили – чего вы здесь ходите?" А Алексеєв каже: "Успокойтесь. Владимир Иванович будет у нас работать." Той по-м'явся-пом'явся...
І ото я там залишився. Я взагалі з усіма контактував, але там був начальник, який мені не подобався. Зустрів я свого гарного приятеля – теж вискочило прізвище з голови, бо воно ж там уже висихає... І він каже: «Йди, у мене там Бабенко вчений секретар (до речі, він загинув у авіакатастрофі – хороший чоловік був), я з ним поговорю. Гадаю, що буде все в порядку».
Я йду до Бабенка. Він каже: "Після 9 березня прийдеш і будемо оформлятися». Я перед 9 березня був у нього, не пам'ятаю якого року – скоріше всього, це був 1971 рік. А вже не вірю, я зневірився. Кажу: "Давайте зараз – у мене всі документи є!" Він поніс мої документи директо-ру, Алексеєву, і, деревина ж, розповів, хто я, – і директор раптом мене бере! Каже: «Пиши за-яву». Я написав заяву десь чи не 7 березня.
Цей директор Алексєєв був передова людина. Через місяць він мене викликав і каже: "Во-лодимире Івановичу, розкажіть мені свою історію". Я йому як є все розповів і кажу: "Так що, мені знову писати заяву на звільнення?" – "Почему? Нет, оставайтесь работать". Мабуть, впли-нуло те, що Пащенко доповідав і в КГБ, що він мене влаштував, то щоб не чіпали. Каже: "Нет, почему – работайте, пожалуйста. Это их дело."
Так я там і лишився. Редагував їхні наукові звіти, документацію редагував, бо там геологи бували й розумні, знали свою справу, а написати не завжди могли як слід.
А потім я зустрічаю Савченка (він теж без роботи вештався) і кажу: "Вітя, йди в наш інсти-тут – по-моєму, там більш-менш до нас ставляться не ворожо." Веселов – от згадав директора! (Виправте вище, де Веселов, а де Алексєєв) Молодий такий, енергійний був на той час. "Став-ляться до мене, – кажу, – трохи демократично. Іди." Згадав і того друга свого – Блаженко Ми-хайло, який з оцим ученим секретарем переговорив. Кажу: "Іди, там Блаженко і я допоможемо тобі з Бабенком, цим ученим секретарем. Гадаю, він умовить. Не приховуй, що ти був засу-джений." І Савченко пішов хіміком у лабораторію, ми з ним багато років пропрацювали разом. У нас були нормальні стосунки. Але коли в мене зробили перший обшук, то був такий психіч-ний стан, що хотілося з кимось поділитися. Я приїхав після обшуку вранці на роботу і думаю: ну що, сказати Савченку в лабораторії? Біс його знає – може, там підслуховування є. Думаю, я його піймаю в коридорі, може, там поговоримо. А перший обшук – це ж потрясіння! Я ще по-вернуся до обшуку... Кажу йому в коридорі упівголоса: "Вітя, у мене вчора був обшук". Він на мене так подивився і сказав: "Спасение утопающих – дело рук самих утопающих". І пішов. Я став у коридорі, ніби мене хтось величезним молотом голові вдарив. Я прийшов до нього по-ділитися, бо він же був засуджений... Але це не зіпсувало наших стосунків – я така людина, що я багато чого прощаю.
А пізніше, (Може, раніше??? Іван Сокульський заарештований 14.06.1969) коли його тяга-ли кагебісти у справі Івана Сокульського (Іван сидів у слідчому ізоляторі КГБ, Микола Куль-чинський теж сидів), я зустрічаю Савченка на проспекті Карла Маркса. Йдемо так униз, і він каже: "Володя, мене, мабуть, посадять." Я кажу: "Вітя, якби тебе збирались посадити, то ти б уже сидів, як Кульчинський і Сокульський. Не хвилюйся." Зайшли ми в книжковий магазин. А я знав – за мною невідступно ходили, я це відчував, і то одна і та ж людина, я вже тоді набув конспіраторського досвіду. Я почав його утішати, кажу: "Вітя, не хвилюйся, все буде гаразд." Я враховував те, що вони почують і стукнуть: Сіренко перед судом інструктував Савченка. Во-ни чомусь вважали, що я тут керую якоюсь підпільною організацією. Савченко пішов трошки з полегшенням. Я не міг пройти мимо його біди. Я співчував йому, бо це такий же, як і я, страж-далець, у такій ситуації треба його підтримати. Я знаю, що в цей час усі будуть його сахатися. А найстрашніше – це коли довкола тебе вакуум. Я кажу: "Нічого не буде! Тобі або умовно бу-де, або штраф. Тепер, коли ти розказав, яка твоя участь у справі, і сам факт, що ти не заареш-тований – якби вони збиралися ув'язнити тебе, то ти вже сидів би. А ти ж ходиш на волі – за кілька днів до суду."
І ото так ми з ним розійшлися. Ми з ним підтримували гарні стосунки, але, скільки ми не працювали, він був занадто обережний, занадто! Особливо після суду. Він перестав спілкува-тися з усіма людьми. В Олександра Кузьменка збиралося українське товариство – він перестав туди заявлятись і взагалі тримався осторонь. Але я не засуджую людей – в одних більше в ха-рактері мужності та сили, в інших – менше. Це залежить від того, якою людина народилася.
Я ще хочу сказати – це безвідносно до Савченка, – що всім, хто йшов у дисидентство, я тоді казав: ти повинен знати, що тебе може чекати ув'язнення, позбавлення роботи, всього, бага-тьох прав, і якщо ти відчуваєш, що не витримаєш, – не йди, бо ти завдаси шкоди собі і ще бі-льшої шкоди – своїм товаришам. Коли Якір покаявся в газеті, я написав (тоді я вже писав укра-їнською, а то я чомусь російською написав): "Инакомыслящий Якир задумал перднуть на весь мир – надумал и наклал в штаны на удивленье всей страны! Мораль: коль тонкая кишка – сиди и пшикай сподтишка!" Я це часто їм повторяв: запам'ятайте.
Але все одно у нас стосунки з Вітею були дуже гарні. Після суду він відсторонився від усьо-го. Правда, не уникав, коли ми зустрічалися, та ми й працювали разом. Не уникав інших людей при зустрічі, але сам на це не йшов.
Тоді були виклики, вуличні провокації. Приїздить до мене Микола Береславський. Увечері я прийшов з роботи – дзвоник у двері. Відчиняю, дивлюся – Микола стоїть. Чемоданчик такий невеличкий, валізка. І мені кинулось у вічі, що він у куфайці, якась фуражечка на ньому. А він же ж акуратист, він одягався, він любив – ось фото, він молодим такий красивий був, такий інтелігент рафінований, гарно вдягався. А куфайку він ніколи її не носив, тільки коли в садок піде обрізати чи полоти. І в центр села йде, то вдягається – зразу видно було, що інтелігентна людина. Мене здивувало, що він у куфайці, але я не питаю, кажу: "Проходь. А куди це ти зі-брався?" – "Та до лікарів у Київ." Кажу: "А чого це ти так одягнувся?" – "А чого – у поїзд..." Я кажу: "Зараз повечеряємо, поговоримо." – "Я сьогодні в Київ, це я заїхав. Я збігаю до аптеки, де тут аптека?" Я кажу: "Ось, отут" – показав йому. Побіг він і приніс отаку пригоршню ліків. І коли він їх клав у чемоданчик, я побачив великий аркуш ватману складений. Я не спитав його, що це таке, але побачив цей аркуш ватману.
Сіли ми. Вже ось-ось іти на поїзд, і він мені каже: "Я їду в Київ демонструвати, ото там у мене гасла: "Свободу українській мові і культурі!" Я почав його відмовляти. Кажу: "Коля, ти будеш демонструвати рівно п'ять хвилин – негайно приїде міліція, КГБ, тебе вкинуть у маши-ну і дадуть тобі п'ятірку. Ну, побачать тебе кілька чоловік. Ти ж гарний публіцист, вправно во-лодієш пером – напиши таку працю, як Іван Дзюба, і десь примірників три в університетах на підвіконні залиш. Воно дійде до людей. Якийсь студент знайде, вони його передрукують, і во-но піде. Можна просто залишити в тому ж Київському університеті, де історичний факультет абощо. Там вийдуть і побачать, що лежить рукопис. Тоді якщо тебе візьмуть, то ти знатимеш, за що. А так – ти просто..." – "Іван Дзюба вибрав собі такий шлях, а я вибрав такий.» Я його і по дорозі до вокзалу умовляв – ніяк. Ну, їдь – купили квиток, сідай у поїзд. Посадив я його в поїзд. Перед тим, як сісти йому в вагон, кажу: "Приїдеш у Київ і перше, що зроби, це квиток Дніпродзержинськ – Київ викинь. Тобі ж ніде звітувати не треба. Викинь, бо зразу дізнаються, в кого ти був, і, можливо, ще й скажуть, що я тебе туди послав."
Так воно й сталося, бо він не викинув квитка. Його там схопили і знайшли цей квиток: "А-а-а! Це він був у Сіренка." І приїжджають до мене з обшуком.
В.В.Овсієнко: Давайте встановимо дату. Спроба самоспалення Береславського була 10 лю-того 1969 року. Він зайшов у вестибюль червоного корпусу університету, так?
В.І.Сіренко: Я повинен уточнити. Він мав намір самоспалення, але я дізнався про це, що він мав намір спалити себе, тільки на суді. Суддя сказав, що коли його затримали, то знайшли в нього дві півлітри бензину.
В.В.Овсієнко: А, то він вам не казав, що їде на самоспалення? А тільки демонструвати?
В.І.Сіренко: Ні, ні. Демонструвати. І коли на суді його питали: "А чому ж Ви поміняли міс-це і пішли демонструвати з плакатом в університет?" Він це пояснив так, що було дуже холод-но. На Хрещатику, було дуже мало людей, і він прийняв інше рішення. Він пішов до універси-тету, щоб демонструвати, коли якраз студенти виходитимуть. І отам його взяли. Він поміняв плани. Я про це дізнався вже на суді, бо я був свідком у його справі.
І от до мене приїжджають, показують ордер на обшук у справі Береславського. А він мені сказав: "Можна в тебе паспорт залишити?" Я питаю: "А навіщо?" Він каже: "Та я назад буду їхати і заберу." Кажу: "Ну, хай полежить." І як вони дізналися, що тут його паспорт? Вони за-ходять і питають: "Що у вас є Береславського? Тут у вас паспорт є." Я кажу: "Так, він забув його." Я удаю, що нічого не знаю. "Вже коли, – кажу, – я провів його на поїзд і повернувся до-дому, дивлюся – що це лежить у папері? Я розгорнув, а це паспорт. Ну, думаю, полікується і повернеться." Перерили тут усе. Усе перерили… Був такий капітан Шконда, вів обшук сам-один. Перерив усе і знайшов самогонки три літри. Каже: "Ну, це теж наша справа, але я цього не бачив." Кажу: "Якщо Ви не бачили, то от закінчимо обшук і по склянці самогонки вріжемо." Я бачив, що йому, цьому Шконді, не дуже хотілося щось знайти... Він, видно, дізнався десь, хто я такий, і йому не хотілося... Якби він був ретельний, то зачепився б і за самогон. А то ка-же: "Я це не бачив." Він перерив усе і знайшов листи Береславського до мене, де він пише, що я правильно зробив, що з партії вийшов, партія – це злочинна організація. Отаке прямим текс-том. Забирають листи. Кажу: "Ви не маєте права забирати. Це особисте листування." Але вони забрали ці листи, де написано: «Ти не намагайся поновлюватись, нащо вона, оця злочинна ор-ганізація, тобі потрібна?» Отакий у мене перший обшук був.
Я був викликаний на суд його як свідок. Приїхав я туди, зустрів там Надю, а ми з одного села, односельці, один одного дуже гарно знаємо.
В.В.Овсієнко: А суд був 30 травня 1969 року. Київський обласний суд.
В.І.Сіренко: Надя, дружина Береславського, приїхала з клунками. Бачу, ще односельці сві-дками викликані. Нас не пускають, суд закритий. Але коли ти вже там відбалакав, дав свідчен-ня, то можеш залишатися. Не вистояли деякі односельці – говорили проти нього, що він у Ні-меччині вчився, виписував німецьку газети. Притому вони відбалакали своє і негайно змилися, ці товариші з села, а я ото залишився до кінця.
Там ще одне цікаве було. Крутиться один чоловік серед цих свідків. У піджаку, гарно одяг-нений. Я кажу: "Ви, мабуть, з університету, як свідок викликаний?" – "Так, – каже, – я з уні-верситету, свідчити буду." Отак ми з ним перекинулися словом.
Мене викликали, я почав свідчити. І на самому початку кажу: "Все, за що судять Миколу Береславського, я поділяю. Я поділяю його думки». – Суддя з прокурором переглянулися. – "Тому, що йде русифікація. Ось я в Києві тільки якщо десь у редакцію журналу зайду чи десь письменника якогось зустріну – тільки й поговорю українською мовою. Скрізь усі розмовля-ють російською мовою. Багато написів, реклама, афіші – все російською мовою. Дорогі судді, чого далеко ходити, поверніться назад, подивиться, що на дверях вашої дорадчої кімнати на-писано." А там російською мовою написано. "Навіщо далеко ходити – ось у вас що діється." Вони подивилися: "Як Ви можете прокоментувати те, що вам писав Береславський?" Кажу: "Це хай відповідає автор листів. Я не берусь його коментувати і не буду коментувати."
А найперше запитання було таке, як тільки я зайшов: "У яких Ви стосунках з Береславсь-ким?" Кажу: "В дружніх був, у дружніх є, і в дружніх я з ним залишусь." Я зразу сказав, що я поділяю всі його думки. Це страшно розлютило суддю. Коли оформляли мені документи на повернення грошей, він кричав: "Я повідомлю в КГБ, як Ви тут себе поводили!" Я кажу: "Ох, Ви їх здивуєте! Повідомляйте." Так ми розійшлись із суддею. Він кричав страшенно там, у ка-нцелярії, на мене.
І цікава річ: стоять по кутах автоматники – вистава. Начальник караулу – молодий лейтена-нтик. Спочатку ці охоронці дивляться на Береславського з таким злом: ворог сидить. А коли виступив я, коли виступив Береславський, я помітив, сидячи в залі, що охоронці, ці хлопчики, розслабилися, зовсім у них іншій вигляд. Розслабився і цей лейтенант. І коли закінчився суд, я підходжу до цього лейтенанта і кажу: "Дорогий товаришу, ти теж, мабуть, українець?" Він ка-же: "Українець." Кажу: "Чув, що тут діється? Це, – кажу, – український патріот. Ти ж караулиш його, то візьми передачу йому. Коли будете садити у машину..." Він каже: "Добре, я зроблю." Він так і зробив, цей лейтенант. Дружина передала йому їжу. Ті односельці повтікали, я сам залишився до самого кінця. Ми з Надею тоді сіли на поїзд і поїхали назад.
Але перед цим мене викликали в Київ в Обласне управління КГБ. Запам'ятався мені Берес-товський.
В.В.Овсієнко: О, я знаю Берестовського!
В.І.Сіренко: Капітан він був чи що?
В.В.Овсієнко: Так, капітан.
В.І.Сіренко: Мене поселили в готелі на початку Васильківської вулиці. Як же він звався?
В.В.Овсієнко: На Васильківській – мабуть, "Мир".
В.І.Сіренко: О, так. Я приходжу після першого допиту, а там уже лежить на койці якийсь товариш. І каже мені, що він із Херсона, механізатор. А я помітив, що він лежить, тримає кни-жку, а руки в нього – ось навіть у мене є мозолі, – бачу, руки такі випещені. Не схожий він на механізатора – я ж із села. Він каже мені: "Давайте я піду зараз візьму пляшечку винця хоро-шого та поспілкуємось, вип'ємо." Я кажу: "Я щойно спілкувався з сатаною, мені так хріново. Я ось купив шматочок ковбаси, то з`їм і ляжу спати." Беру свій портфель під голову і лягаю спа-ти. Вранці "механізатора" не було.
Завтра знову ті ж самі питання. Берестовський розлютився і каже на третій день: "Ми вже два протоколи порвали. Ви не те свідчите, що нам треба!" А я кажу: "А Ви що ж думаєте – я за 500 кілометрів приїхав сюди обгидити свого односельця, товариша? Я на це не піду – знайте." Останній раз він питає: «А що ви думаєте про нього, а як ви те і те?» Я кажу: "Ви з ним розмо-вляйте на цю тему. Питайте, що вас цікавить." Я дав йому характеристику найкращу, вона їм не підходила. Вони мене три дні тримали, і оце зранку до вечора – пишуть. А на третій день десь в обід кажуть, що зараз поїдемо в Республіканське управління КГБ.
В.В.Овсієнко: А цей допит вели на вулиці Рози Люксембург, в обласному управлінні?
В.І.Сіренко: Так.
В.В.Овсієнко: Леонід Іванович Берестовський починав мою справу в 1973 році, десь місяця півтора вів...
В.І.Сіренко: Такий добре одягнутий, худорлявий.
В.В.Овсієнко: Так, з претензіями на інтелігентність.
В.І.Сіренко: Мені чому запам'яталося прізвище? Якісь близькі – Береславський і Берестов-ський. Сідаємо ми в машину, привозять мене на Володимирську, 33, заводять у підвал і ка-жуть: «Зараз буде очна ставка з Береславським.» – «Добре», – кажу.
Заводять Миколу, садять до столу, прикованого до підлоги, на такий же стілець. Я встав і птитаю: "Можна привітатися?" Встав, підійшов до нього, потиснув руку, так трошки його і за плече взяв. А він же не знає, в якому я тут стані – може, я теж заарештований?
Ставить перше запитання: "От у Миколи Береславського під час обшуку знайшли записані рукою Береславського вірші Миколи Холодного. Як він сказав, Ви йому переписали. Це Ви йому дали?". Це вони хочуть шити мені розповсюдження, а Микола не знає. Я кажу: "Микола Береславський щось плутає – нічого я йому не переписував. Я йому з пам'яті міг прочитати. А в Береславського феноменальна пам'ять, він міг переписати. Я йому нічого не переписував." Цей майор на мене починає напирати – чи Воловик, низенький та товстий...
В.В.Овсієнко: Було в КГБ таке прізвище.
В.І.Сіренко: А я, щоб не стільки його посадити, скільки дати інформацію Миколі, кажу: "А чому Ви на мене підвищуєте голос? Я ж не підслідчий, ви викликали мене як свідка – чому Ви на мене підвищуєте голос?" – "Ладно, об этом не будем!" А я так сказав, щоб Микола зорієн-тувався, хто я такий, у якому статусі тут.
Микола виправився і почав усе відкидати – все, що йому закидають, почав відмітати. Ця очна ставка була провалена. "Ну все, Володимире Івановичу, Ви йдіть". Я кажу: "Дозвольте попрощатися?". Підійшов, за руки взяв його і кажу: "Миколо, тримайся – я був і залишаюся твоїм другом. Тримайся!" І це його окрилило, він пішов. А Воловик мені каже: "Ну Ви й горі-шок!" Кажу: "Причому тут горішок? Ви мене попросили правду казати – я вам правду й казав. Брехати, та щоб оббрехати свого товариша, свого односельця – ніколи! Я не можу так. Вам що – треба зварити справу, а я вам повинен допомогти? Так не дочекаєтеся цього – я кажу те, що є. І зараз я з ним розмовляв так. Він під тиском, може, ви йому і ліки якісь давали, може, щось і не те сказав – я поправив його".
Другий обшук був у мене у справі Миколи Холодного. Я листувався з ним. А коли Холод-ного заарештували...
В.В.Овсієнко: Холодного заарештували 1972 році, але не 12 січня, а 20 лютого.
В.І.Сіренко: Так-так-так. Приїжджають сюди – у справі Холодного обшук. Приїхав лейте-нант Гусак і чи майор, чи підполковник Соломін – удвох. Беруть мої вірші – тільки один лист Холодного знайшли. Я їм дав, він безневинний. Дивлюся: відкладають мої вірші. Я кажу: "А це куди ви кладете?" – "Так ми ж у протокол занесемо." –
В.В.Овсієнко: Володимир Сіренко, друга касета, 1 квітня 2001 року, продовжуємо.
В.І.Сіренко: Кажу: "Ні, ви візьмете тільки те, що стосується Холодного – у вас так в ордері на обшук записано. Ви не маєте права брати мої вірші". – "А от ваш щоденник ми маємо право взяти?" – "А щоденник – тим більше! Навіть читати його ви не маєте права." Я ще не знав Процесуального Кодексу, що не можна виносити – я інтуїтивно відчув закон і сказав, що не можна. Він бере трубку і дзвонить: "Тут отак і так, є щоденник, є вірші." – "А він що, протес-тує?" – "Так, він протестує." Той щось йому сказав, він усе мені віддає. Так вони й поїхали з одним листом.
Але що цікаво? Ми загубили ключі від квартири. Я і донька перерили все – не знайшли. А вони десь там рилися і питають: "А це що за ключі?" Я кажу: "А тепер я бачу користь від об-шуків. Ми шукали всією сім'єю і на знайшли!" Вони знайшли в мене портрет Сталіна, журнал з того часу, коли він помер. Кажуть: "О, Володимир Іванович, у вас зберігається портрет Сталі-на!" – "А чому ви дивуєтеся? Те, що сьогодні відбувається – якраз у дусі сталінізму. Ви при-йшли туди, де шанують Сталіна."
А найцікавіше ось що. Отут стоїть Гусак коло столу і читає мій вірш "Антисеміт". Прочитав і каже: "Володимире Івановичу, а ви знаєте, що за цей вірш вам в Ізраїлі дали б державну пре-мію?" А я йому кажу: "Товариш Гусак, ви мені не даєте роботи – то чи не потурбуєтеся ви пе-ред урядом Ізраїлю, щоб мені цю премію присудили? Я б тоді мав гроші і до вас не мав би претензій." Він посміхнувся, але так нічого й не зробив.
Оцей кагебістський Гусак згодом пішов в університет, став деканом, виховував нове поко-ління незалежної України. У мене з ним була зустріч. Я сідаю в університеті в ліфт, стоять якісь жінки, забігає Гусак з якоюсь книжкою. Його жінки питають: "Що, це ви купили якусь книжку?" – "Та от, купив політекономію, нове видання. Вы знаете, как нам вешали на уши ла-пшу, как нам тогда врали об экономике. Я вот сейчас просмотрел – совсем другие взгляды! Как нам парили мозги, как обманывали нас!" Він мене не бачить, а я ззаду подаю голос: "Това-риш Гусак, якби років десять тому, коли ви були в КГБ, я таке сказав, ви б мене згноїли в Мо-рдовії!" Він як оглянувся – я стою за спиною! А тут ліфт зупиняється на якомусь поверсі – мо-же, йому й не треба було виходити, але він вилетів, як куля з ліфта! А ці жінки питають: «А що?» – "Він з КГБ – ви хіба не знаєте? Він у мене обшуки робив." – "Да ну! Серьезно?" – "Сер-йозно. А тепер от, бачите, він виховує людей, нашу зміну і каже крамолу – який демократ, який сміливий чоловік!"
Так що в мене були два обшуки. Було багато викликів. Наприклад, треба було їм зробити обшук. Я виходжу з вокзалу, біля трамвая до мене підходять двоє в цивільному... Ні, спочатку два міліціонери: "Можно вас? Проедем с нами в городское управление милиции." – "З якої на-годи?" – "Вот точно с таким портфелем, как у вас, убили девушку, и нам надо осмотреть ваш портфель." – "Поїхали." Сідаємо в машину, кажу: "Тільки ж недовго, мені на роботу треба." Приїжджаємо ми туди: "Викладайте все з портфеля." Я викладаю стопочку паперів. Майор, начальник слідчого відділу, тягнеться рукою до одного зошита. Я його – по руці: "А це, – ка-жу, – не чіпайте, портфель оглядайте." Вони: "А, ну, хорошо, это не тот портфель."
На другий день я знову виходжу на вулицю – підходять вже два в цивільному: "С таким портфелем..." Я кажу: "Вчора я у супроводі двох міліціонерів із цим портфелем був..." – і нази-ваю прізвище начальника слідчого відділу. – «Уже цей портфель оглядали». Вони розсміялися, розвели руками: "Ну, добре, йдіть." У них була нестиковка: не доповіли, що вже оглянули.
Такого було маса: приставання на вулиці, провокування на бійку. Я завжди це терпляче пе-реносив, я знав, що, не дай Боже, я того провокатора хоч у плече штовхну, як із-під землі ви-ростуть міліціонери, і тоді все – напишуть, що от правдолюбець, а сам хуліган. Чи напишуть, що я п'яний. Я завжди це терпів. Багато було таких провокацій. А головне – це виклики, ви-клики, виклики.
У мене в сімдесят якомусь році вийшла книжка "Батькове поле". А як? Про мене дуже часто передавав "Голос Америки", що не дають мені роботи, переслідують, не друкують як поета. Передавали "Свобода" українською мовою, "Голос Америки", навіть одного разу "Німецька хвиля" передала. І як тільки передача – на ранок мене викликають до секретаря обкому. Ото вже, значить, у нього лежить, як вони називали, "перехват". Я колись запитав: "А це що, якісь секретні документи, що ви їх перехвачуєте? Його ж слухають усі, цей "перехват"". – "Да это у нас такая терминология."
Був у нас Васильєв – секретар обкому з ідеології, – русак такий. Але чим він мене подобав-ся? Тоді вже начальником КГБ в нас був не Мажара, а Щекотуров. Він (Васильєв чи Щекоту-ров?) із партійних діячів. Закінчив він тим, що "поїхав" – в нього «шиза», його зняли, генерала цього. Але з ними двома можна було розмовляти. От Васильєв: якщо він щось пообіцяє – така чисто російська вдача – він обов'язково виконає. Він нічого не боявся: він не українець – йому не повісиш націоналізм, якщо він щось і скаже. Інколи він таке скаже, що думаю – провокація. Він не боявся, прямо так і казав. І Щекотуров був трошки демократичний, як на той час, а го-ловне, що він був розумний чоловік, не салдафон. Він вийшов із партійних працівників, а пар-тійні працівники люблять і анекдот розказати... Я ще коли редактором працював, був з ними на одному гулянні за Дніпром, то наслухався політичних анекдотів. Бачив, як вони дівчат при-везли і під музику їх топтали, як півні… Я добре знав життя номенклатури. Отак слухаю їхні анекдоти і думаю: оце бери кожного і ший справу.
Він (Васильєв чи Щекотуров?) каже: "Владимир Иванович, надо дать отповедь нашим идейним врагам." Це для "контрпропаганди". – "А що таке?" – "Да вот, перехват..." Кажу: "Ану, читайте." Він читає. Прочитав один абзац, питаю: "Правда?" – "Правда." Читає другий. "Правда?" – "Правда," – це Васильєв. Третій, останній, читає. "Правда?" – "Правда." Я кажу: "Ось генерал Щекотуров завжди закликає мене бути чесним громадянином Радянського Сою-зу, а ви мене зараз хочете зґвалтувати, щоб я правду спростував. От якби там було хоч за щось зачепитися, я б написав." – "Владимир Иванович, ми надрукуємо вашу відповідь, ви зразу бу-дете мати роботу, де ви захочете, в газеті... Яка у вас квартира?" – "Двокімнатна." – "Ви, – ка-же, – зразу будете мати трикімнатну квартиру, і не в Дніпродзержинську, а в Дніпропетровську ми вам дамо квартиру, щоб ви оце не їздили сюди. Але треба відректися від своїх переконань і засудити, до деякої міри, своїх однодумців." Я кажу: "Іван Васильович, це ви мене знаєте до чого закликаєте? Це я повинен вийти на площу Леніна перед універмагом, роздягнутися голя-ком, взяти віник, вмочити його в лайно і себе прилюдно – зібрати побільше людей – по сраці, по сраці цим віником, по сраці!" Кажу: "Ні, таким методом я не хочу ні квартири, ні грошей, нічого. Це надзвичайно непорядний, виключно непорядний метод отримання якихось благ. От, – кажу, – якби було за що тут зачепитися, я б написав, що вони брехуни. Я чесна людина. А там же все правда."
По-моєму, Щекотуров питає: "А як оці матеріали про вас їм дістаються?" Я кажу: "Я охоче вам про цей шлях скажу." А він аж зрадів: "А як?" Кажу: "У мене в Києві чоловік сто друзів, у Ленінграді чоловік п'ятдесят, у Москві чоловік п'ятдесят. Як тільки мене викличуть у КГБ чи що-небудь, я негайно телефоную з міжміського, а як удасться, то й з домашнього, і розказую їм усе. От серед цих двохсот чоловік і шукайте, хто передає. Я сам не передаю, в мене нема радіостанції." І тоді кажу: "От ви кажете, що мене не друкують. А ви друкуйте. Ті, що переда-ють, побачать, що вони брешуть, і ті, що їх слухають, побачать, що вони брешуть. Отак треба спростовувати."
Вони переглянулись і Васильєв питає,: "У вас є де-небудь у редакціях газет рукописи ле-жать?" Кажу: "Лежать." А цього не було. "У видавництві лежить рукопис?" – "Лежить." – "Од-ну хвилинку, я зараз прийду." Очевидно, побіг до секретаря радитись, а може й вище по пря-мому проводу. Ми сидимо зі Щекотуровим про те, про те, говоримо. Прибігає: "Владимир Иванович, будем вас печатать." Потискує мені руку. Я кажу: "Добре. Отак треба спростовува-ти, а не я повинен себе віником по сраці бити. А тепер, – кажу, – в мене є ще одне прохання. Мені постійно дихає в потилицю стукач генерала Щекотурова. Я прошу припинити це. Якщо ви за стільки років не переконалися, хто я такий, то гріш ціна вашій службі і вам теж." Той так подумав, Щекотуров, каже: "Я дам вказівку" Ні, він спочатку каже: "Володимире Івановичу, це у вас якесь марення." Кажу: "Ви, може, ще пришиєте, що мені треба на Ігрень (це психатрич-ка), що я несповна? Це вам не вдасться. Давайте так, – кажу, – товаришу генерал, ви немолода вже людина, ми мужчини, давайте будемо відверті. Ви мене завжди до відвертості закликаєте – то давайте будемо відверті." Він помовчав і: "Ладно, я распоряжусь."
Я прибігаю додому – ніде ж у редакціях нема моїх рукописів – і до ранку сиджу, клепаю в три закладки вірші, висмикнув одне передруковане оповідання. О дев'ятій годині я вже був у редакціях. Ну, хлопці там до мене ставилися добре. Я їм розказав, що от учора була така зу-стріч, що я відверто набрехав. "Залишай." Коли дивлюсь, через тиждень у газеті "Прапор юно-сті" – оповідання, тоді дивлюся – "Зоря" добірку віршів дала. А тоді дзвонить мені Книшов, директор видавництва "Січ" – "Промінь" тоді був, – і каже: "Володя, быстро сюда, есть указа-ние издавать твою книгу." Відредагували, редактором у мене був Міщенко Володя, може, зна-єш його? Гарна людина, мені повезло, він у мене три книжки редагував. Дуже гарна людина. Коли я був у засланні, він мене навіть гроші присилав на день народження. Там зі мною ще один литовець був: "Зі своїм Айдісом вип'єте на день народження."
Я здав книжку і збираюся у відпустку, коли мені дзвонить Міщенко: "Твою книжку обком забрав. Іди в обком." Я приходжу. А там був такий Петренко – згодом нацкомісію радіо і теле-баченню очолював. Тоді був інструктором чи заввідділом. Як почав він викреслювати: де сло-во "Україна" – все править на "Батьківщина", де слово "український", "козак" – усе це викрес-лює, де є український дух у вірші. Як "Батьківщина", то воно хоч у риму і ритм лягало. У двох віршах я відстояв. На другий день прийшов у видавництво. Сидять Віктор Корж і Міщенко. Приходить Петренко: "Володимир Іванович, вам доведеться зняти цикл "Мама". Тут я вже пе-рейшов у атаку. Кажу: "Вам, партайгеноссе Петренко, нічого не дороге – ні мати, ні Батьків-щина, вам тільки оте крісло, куди вас посадили нещодавно, і де гріється ваше гузно, і зарплата, ваш портфель – більше вас нічого не цікавить, я переконався." А це ж їхній начальник – Корж за голову схопився, сидить, сопе у кутку, а Міщенко – його сміх розбирає, він отак закусив зу-бами піджак, його душить сміх, а він стримується. Пішов він. Тоді Міщенко як розреготався! І каже мені: "Приходьте завтра, я думаю, що полагодимо." Я таки відстояв цей цикл "Мама".
Я цього Петренка питаю: "Віктор Михайлович, що ви так стараєтесь, чому така прискіпли-вість?" – "Володимир Іванович, на вашу книжку чекають не тільки у нас." Це я зрозумів. А по-тім була така фраза: "Володимир Іванович, ну що ви упираєтесь? Ну, я недавно тут працюю, мені дали завдання, мені треба його виконати – ну чого ви так упираєтесь?" А я навпроти ньо-го сиджу і кажу: "Віктор Михайлович, ви хочете по моїй спині кар'єру собі зробити? Дулю з маком, дулю, не зробити ви цієї кар'єри! Я, – кажу, – знімаю книжку, забираю рукопис!" І вже збираюся йти, як він мені: "Володимир Іванович, та не гарячкуйте, ми все владнаємо, владнає-мо." Тут я подумав, що якби не було вищої вказівки видати мою книжку, то він сказав би: "Ну й забирай." А то вчепився: "Ні, ні, не треба, не треба." Тоді я став нахабніше поводитись – від-стояв багато віршів. Про цю книжку тоді радіо звідти говорило. Отак вийшла моя книжка.
В.В.Овсієнко: І якого це року вона вийшла?
В.І.Сіренко: Вона вийшла 1981 року. Видавництво "Промінь", "Батькове поле", Дніпропет-ровськ. Тоді дехто був здивований, може, у декого виникли підозри, що мене ганяють – і рап-том виходить книжка. А вона вийшла отаким побитом, як контрпропаганда. Коли вийде книж-ка місцевого автора – у книгарні 120 примірників, а моєї тільки 60 поступило. Я пішов у облк-ниготорг, а вони кажуть: "Частина тиражу, пішла, – показує, – туди..." Не сказав, куди – туди... Я тоді зрозумів, що пішла вона, видно, за кордон, як контрпропаганда.
Не дивлячись на те, що вийшла книжка, стеження за мною продовжувалося. У 1984 році проти мене порушили справу. Мені стало відомо, чому вони не порушили її раніше. Я вже, ма-буть, розповідав, як мене захистив працівник КГБ?
В.В.Овсієнко: То ви не на диктофон розповідали, ще розкажіть сюди.
В.І.Сіренко: А, так. Я весь час дивувався, що вони: "Ну, Володимире Івановичу, ми ж вас оберігаємо, ми хочемо, щоб ви ніде не вступили, не влізли в якусь організацію, щоб ви не пе-редали які-небудь вірші, ми вам хочемо добра," – отаке мені часто говорили. А в Києві началь-ником контррозвідки у Республіканському КГБ працював мій друг дитинства. Ми з ним виро-сли на одній вулиці, гралися в одній пилюці – Гав'яз Михайло Іванович, полковник. А що таке начальник контррозвідки? Це права рука начальника КГБ. Перша їхня робота – це контроль. Та все, по суті, до того і зводилося. Він мені про це пізніше розповів. Приїхав у село, сіли ми ввечері, випили по чарці, і я кажу: "Михайле, у мене є підозра, що ти якось вплинув на мою долю. Мене б за оту першу книжку без усяких розмов загребли б у Мордовію." Він мені розпо-відає: "Коли почалася твоя справа, до мене подзвонили з обласного управління: "Ми вас навіть не питаємо, чи знаєте ви Сіренка. Бо ми знаємо, що ви з одного села, на одній вулиці з пуп'янка виросли, аж поки пішли вчитися. Він до вас заїздив, – вони знають усе, – ночував у вас у Києві, вже гнаний. Ось він написав такі й такі вірші, ми завели на нього справу. Що ви можете сказати?" А він каже: "Сіренко – це наша людина. Його батько працював на радянській роботі головою райвиконкому, у сільраді, головою колгоспу, головою споживчої кооперації. Він – наша людина. Єдине в нього, що він дуже любить правду. Багато хто любить правду, але він, – каже, – ще й говорить про це, бо дуже балакучий. Те, що він думає, він викладає. Він уже в та-кому віці, що ви його не переробите. І я просив би вас не вдаватися до крутих заходів, а прово-дити з ним профілактичну роботу." Є таке поняття "профілактична робота". "Це ваш обов'язок, я так і доповів Федорчуку, що ми його будемо профілактувати." І оце мене врятувало від Мор-довії. Вони боялися, думали: а біс його знає, права рука Федорчука, може, вони в дуже гарних стосунках, а ми тут накрутимо, не виконаємо його прохання, і в когось полетять зірки, попа-демо в немилість. То в цьому відношенні Михайло зробив добру справу – хитро спас мене від Мордовії.
А в 1983 році Михайло йде у відставку. У 1984 році вони починають фабрикувати справу проти мене. Справа коротка. Я працював в інституті мінеральних ресурсів і завідував відділом оформлення. Це, значить, у мене машиністки були, "Эра", синьковалка, фотолабораторія – самі жінки. А потім на мене повісили ще – може, й за вказівкою з КГБ, щоб причепитися до мене, – забезпечення інституту бланками звітності. Це розрахункові чеки, відомості на зарплату. Я зв'язався з друкарнею в місті Кобеляки, там був директором Володимир Іванович – не знаю, якщо він живий, то дай йому Боже ще пожити, порядна людина. Я почав привозити туди замо-влення.
А тоді вже почалися проблеми з папером. Він каже, що нема паперу – і ми теж іще не отри-мали. Я кажу: Володимир Іванович, зроби, будь ласка, на відходах, на чому завгодно, а коли ми привеземо рулон, ти нам із нього відрахуєш." Він не раз так робив. Якось я зайшов до них у бухгалтерію, дивлюся – вони на рахівницях кісточками клацають. Я приїхав до нашого нача-льника постачання і кажу: "В бухгалтерії друкарні ще кісточками рахують. А в нас є списані машинки, зняті з обліку. Даймо в нашу лабораторію, там хлопці-автоматники полагодять, по-чистять спиртом контакти, доведуть їх до робочого стану, виберуть з п'ятдесяти штук дві, я відвезу і віддам їм у бухгалтерію. Вони нам роблять добро – чом би й їм не зробити?" Він ка-же: "Давай". Був такий єврей Патлах. Він на мене і написав. Я його називав Падлах. Чи його примусили, чи він сам – не знаю.
Я відвіз. А вони вчепилися за це і почали копати справу, що я списав машинки, оформив і передав за гроші цьому директору. Директор друкарні на слідстві казав: "Ніяких грошей не бу-ло. Щоправда, за те, що він нам зробив послугу, ми в першу чергу виконали його замовлення. Та й сам він сподобався мені як людина. Ми з ним контактували." Та вони зварґанили справу і передали в суд. Суддя. Лисенко.
В.В.Овсієнко: А суд якого рівня?
В.І.Сіренко: Районний, Амур-Нижньодніпровського району. Суд відбувається так. Примі-щення оточене міліцією, дружинниками. Засідання майже закрите, людей туди не пропуска-ють. Але хлопці прорвалися, і Борис Довгалюк був на суді. Ідуть допити – і все не проти мене, усе слідство розбивається об свідків. На суд послали Лебедєва, головного інженера інституту. В інститут суд написав, щоб прислали або громадського захисника, або звинувачувача. Дирек-тор написав: «Направляється на суд головний інженер такий-то». Ось суддя й питає: "Лебедєв тут є?" – "Є". – "А в каком качестве вас сюда прислали?" – "А я хрєн його знає! Мені сказали піти – то я й пішов". Він дурачка зіграв, Жора Лебедєв. Там геологи – демократичний був ін-ститут. Усі стали на мій захист.
І найголовніше, без чого не можна було зварити суп – не було позову. Щоб судити, потрібен позов – або від цивільної людини, що я в неї щось украв, або від організації. Викликають як свідка нашого бухгалтера. Хороша така жінка. "Какой вы иск предъявляете товарищу Сирен-ко?" Вона каже: "Никакого иска – машинка была списана, снята с учета. Ну хай заплатить тро-ячку або п`ятьорку за металолом – і ми з ним квити." У залі регіт. Тоді суддя повернувся до одного кивали, до другого кивали – мені дуже подобається цей термін, "кивали". Я спочатку не знав, а потім мені в'язні сказали, що таке "кивали".
В.В.Овсієнко: Це «народні засідателі», які тільки головами кивають?
В.І.Сіренко: Так, я був вельми втішений. Суддя каже: "Суд переноситься на завтра." Зірва-ли – не було навіть державного звинувачення.
Ми приїжджаємо на другий день. Призначили на десяту годину – нема засідання, на одина-дцяту – нема. На дванадцяту – нема. І тільки о першій годині приходить суддя і каже: "О про-должении суда будет сообщено дополнительно."
Як мені потім шепнув захисник, – а захисник у мене був такий, що я від нього відмовився і сам захищався, ні риба, ні м'ясо: "Вот эти четыре часа уговаривали судью Лысенко, чтобы он продолжал дело. А он наотрез отказался. Сказал, что такое дело он вести не будет – дела нет, он фальсифицировать не будет." І його не зачепили, він залишився на посаді.
Тоді вони передають справу голові суду, Притуляку. Він уже й захисника державного, і все організував. Хоча все йшло на мою користь, та він продиктував протокол секретарці і два таки притулив мені два з половиною роки примусових робіт. Я не під конвоєм їхав, ні – якщо Тара-са Шевченка в ті краї везли з якимось фельд'єгерем...
В.В.Овсієнко: За вісім діб його завезли з Петербурга в Орську кріпость!
В.І.Сіренко: А мені видали документ, куди я повинен з'явитися. Я сів на барнаульський по-їзд і поїхав в Астрахань.
В.В.Овсієнко: Тут написано, що суд був у травні 1985 року – дати ви не пам'ятаєте? У вас, може, вирок є?
В.І.Сіренко: Двадцять третього. Мені не дали вирок на руки. А в червні я вже поїхав. Коли мене вперше викликав слідчий: "Владимир Иванович, вам предъявляется обвинение…"
В.В.Овсієнко: А за якою статтею? Який номер? Що, «крадіжка державного майна»?
В.І.Сіренко: Так, "Крадіжка державного майна" і «Підробка документів». Викликав мене перший раз слідчий Горячев – молодий хлопець, такий верткий. Йому ж сказали, що давай-крути. Він сказав, що пред'являє мені звинувачення. Питаю, в якій справі – от у такій. Я йому доводжу: оце є, а цього нема, оце є, цього нема. "Є факт крадіжки?" Він каже, що нема. "Є у вас доведений факт, що я підлог зробив?" – "Нема." – "Є зловживання службовим станови-щем?" – "Нема." – "Так що ж ви хочете? Ну, йдіть." І він радісний побіг до начальника – він хотів спекатися цієї справи. А там йому сказали: дивись, бо це КГБ крутить – крути, Горячев. Він мене викликає на другий день – і що робить? Знімає телефонну трубку, набирає одиницю і каже: "Володимир Іванович, ваша справа виїденого яйця не варта. У нас стільки нерозібраних справ по району – убивств, справжніх крадіжок на мільйони. А я оце повинен витрачати на це час? Я вже викликав свідків, вони свідчать на вашу користь – і я повинен оце натягувати? Але, Володимир Іванович, за моєю спиною стоять." Я кажу: "Ви в ролі шістьорки?" Він посміхнув-ся й каже: "Так". Я кажу: "Ну що ж поробиш – то така організація". Коли він мене викликав із захисником і дав ознайомитися зі справою – все було на моєму боці. Як воно було, так він і записав, цей слідчий.
В.В.Овсієнко: Так що в справі зафіксована вся правда?
В.І.Сіренко: Вся правда зафіксована. Він так і сказав: "Владимир Иванович, читайте. Тут усе за вас." Я нічого не мав проти. Але ним усе-таки крутили.
Коли я приїхав у Астрахань, то я повинен був стати на облік у гуртожитку "хіміків". Я при-ходжу стомлений. Мене повинні були послати на хімічний комбінат, що будувався. Комарня там, болота... Я приїхав у обласне управління вже під вечір. Там черговий капітан. П'ятий від-діл, що відповідає за "исполнение наказаний". Розказав йому, показав свою книжечку, сказав, що я поет, це мені кагебісти зробили, це ніяка не справа." Я вас одне тільки прошу – ви вико-навець, не посилайте мене на будівництво. Пошліть мене в якийсь район, куди завгодно – мо-же, в Астрахані мене тут залиште, але не посилайте на будівництво. У мене хронічний бронхіт, мені не можна в тих болотах". Він каже: "Сегодня переночуете в одном общежитии, я вам сей-час напишу записку, а завтра утром приходите."
Я приходжу. Бачу, що він уже до мене тепло ставиться, – може, вже подзвонив. А міліція патологічно не любить КГБ – це патологічна ненависть! Бо вони ж їхніми руками все загріба-ють. Та ще й контролюють їх. Я приходжу вранці, він мені каже: "Володимир Іванович, їдьте на цегляний завод за Астрахань." Я пруся в ті піщані дюни – до обіду дійшов. А там начальник подивився мої медичні довідки: "Так кого він прислав? Мені тут треба в газу цеглу тягати – кого він прислав? Прислав інтелігента, поета прислав! Їдьте назад." Написав йому записку, що я йому не годжуся.
Повертаюся до цього капітана. Він каже: "Володимире Івановичу, їдьте в районний центр Камизяк. Там на будівництві начальник хороший чоловік – десь він вам роботу знайде. Я при-їжджаю стомлений під вечір, заходжу до цього майора – сидить такий повний чоловік, добре обличчя в нього, видно, що в нього є нюх – де інтелігент, а де хто. Я зайшов у кабінет: "Здрав-ствуйте, я прибыл к вам". Він із двох фраз зрозумів: "Садитесь." Так він нікого з кримінальни-ків не запрошує. "Ну, рассказывайте, что такое." Я подаю це направлення. "Не похоже, расска-зывайте." Я розказую йому всю історію. Він каже: "Гандоны штопаные, негодяи! За это дело не судят, это или Вы путаете, или они что-то." Я йому кажу: "Товарищ майор, – Булич прізви-ще, – я страшно стомився, ви мені дайте переночувати і щось подумайте. Поки в мене є гроші, я погуляю, освоюсь у районі, а прийде моя справа – вона за мною прийде, – ви прочитаєте і все зрозумієте."
Справді, днів п'ять я ходжу, тільки переночую в гуртожитку. І раптом він викликає мене: "Садитесь, Владимир Иванович. Да, вы правы были, эти негодяи это сделали. Владимир Ива-нович, у меня увольняется комендант в общежитии – 80 рублей вам хватит на еду?" Кажу: "Ці-лком." – "Вы же тут долго не будете. Одежда у вас есть?" – "Це мене цілком, – кажу, – влашто-вує." – "У вас обов'язки будуть: реєструвати, коли хто повертається з роботи, чи був на роботі по нарядах. Кожний відмічається. І, – каже, – там щось по господарству простежити. Я вам дам шестьорок, поселю вас у гарну кімнату." Я кажу: "Годиться." І ото я виконував обов'язки ко-менданта гуртожитку.
В.В.Овсієнко: А тут жили хто? Оці «хіміки», так?
В.І.Сіренко: «Хіміки», так. Вони там на бетоні працювали. Пізніше я там одного литовця виручив – зняв з бетону. Я був вільний. Оце вранці відправлю людей на роботу і цілий день ходжу. О п'ятій годині вони повертаються, я сиджу у віконці, тут черговий, я відмічаю, див-люсь, де відмічено бригадиром, – був на роботі. Там були узбеки, казахи, туркмени – коли во-ни дізналися, що я знаю Кодекс, юридично підкований, що маю вищу освіту, університет, то почали до мене ходити писати скарги. Вони мене замучили. Я вже з цим литовцем, Гайдісом, жив в одній кімнаті. Я лежу, стукають: "Володя, ходоки прийшли". Кажу: "Хай заходять." Беру їхні вироки, читаю. Особливо великий потік пішов після того, як я одному написав скаргу і його помилували. Це розлетілося по всьому колективу – до мене повалили. А як ото прийдуть посилки, то вони мені урюк несуть, ковбасу.
І ось раз мене майор питає: "Володимире Івановичу, ви у них мулла чи що?" Я кажу: "Чо-го?" – "А йдете ви з Гайдісом, я, – каже, – спостерігав, йдете з Гайдісом, ідуть вони у смугас-тих халатах, три узбеки, на дорозі відходять на узбіччя, складають отак руки і з вами вітають-ся. Ви що – мулла у них?" Я розреготався, кажу: "Та ви що, товариш майор, я, – кажу, – пишу їм різні прошенія." Отак я там добув, і писав, писав, писав скрізь. Відповіді приходили станда-ртні.
А коли відбувався ХХVII з'їзд партії, я написав у Президію. Я писав у республіканський суд, то мені хтось прислав таке "определение", що, по суті, там визнано, що я невинний. А там у мене друг із Дніпропетровська був, Вася Земляний. Видно, йому попалася ця справа, то він з товаришами зварґанив це "определение". Зняли мені рік. Я показав його майору, він каже: "Слушай, перепечатай его в нескольких экземплярах и везде направляй – тут же все за тебя!" Я написав великого листа у Президію ХХVII з'їзду і приклав це "определение". Приходить лист: Генеральний прокурор Рекунков виніс протест за скасування всіх судових рішень у моїй спра-ві, справа направлена у Верховний суд України. Десь у травні приходить до мене лист, що Верховний Суд скасував усі судові рішення. Я радий, показую майору, а він каже: "Владимир Иванович, – я один там був, із ким він на "ви", – я вас и сейчас отпустил бы, но пока я такую бумажку не получу... Идите рыбу ловите в Волге, – якраз нерест пішов, – идите ловите рыбу."
Я це запам'ятав на все своє життя… Я пішов там недалеко в казахський аул. Якраз перед тим, як я від'їздив з Кам`янського, помер мій батько. А це була роковина батька. Я накупив торбу цукерок. А там казахські жінки з дітьми ждуть хліба, по-своєму гомонять. Я ж не розу-мію, що вони говорять. Набрав цукерків і кажу: "У нас, православних слов`ян, є такий звичай: поминати померлих." От я по жменьці всім дітям роздаю. Вони там щось: "Аллах, аллах". Роз-дав я. Одна жінка підходить до мене і каже: "Мы здесь, в ауле, слыхали, что в спецкомендату-ре живет украинский писатель, которого сюда КГБ заслало за правду." Я кажу: "Так оце я. Але, – кажу і дістаю довідку, – ось я вже скоро додому поїду." Як вона вихопила цю довідку, бігає по колу, щось їм по-казахськи гукає. Вони: "Аллах, аллах". Вона, видно, каже, що ось він уже скоро поїде додому. Потім я там зайшов ще до одної казашки, вона мені молока налила, не за-хотіла грошей брати.
Я йду, несу в гуртожиток по барханах це молоко, цукерки, і мене сльози душать. І я написав такий вірш, який, де я не читаю, не залишає людей байдужими.
Чорна, згорблена казашка
У землянці край села
Молока мені у пляшку
За "спасибі" налила.
Степом вицвілим, гарячим,
По барханах дві версти
Молоко несу і плачу
Від людської доброти.
Оце життя такі дає сюжети. Я прийшов у гуртожиток, роздав хлопцям цукерки. А пити там не можна. Я пішов, узяв таємно пляшку, ми сіли. А в мене був куток загороджений, там книж-ки в мене. Я поставив фотокартку батька, запалив свічечку, і ми з хлопцями тайком пом'янули батька, по сто грамів випили, посиділи.
Уся міліція, всі охоронники до мене ставилася як до свого. Аж трапилося таке. Один лейте-нант каже: "Твою справу і ще одного робітника взяли у спецвідділ КГБ району." Я обурився, думаю: "Та, туди його в качель, що це таке!" Пішов до начальника. Заходжу, якийсь чи Птіцин, чи Куріцин сидить. "Скажіть, що Сіренко прийшов." Заходжу, він люб'язно мене зустрічає, по-чинаємо з ним говорити. Питаю: "Ви взяли мою справу." – "Та хто вам сказав, зачем?" Я кажу: "Товариш підполковник, – по-моєму, підполковник, – ну, ми ж з вами майже однолітки, ну на хрєна нам оце крутити? Вам прийшов запит із Дніпропетровського КГБ, щоб Ви написали, як я себе тут поводжу." Тоді він каже: "Владимир Иванович, я уже разговаривал с людьми, с осу-жденными. Я на вас напишу только хорошее. А потім, нащо ви мені тут потрібні? Ви тут тим-часова людина, а у мене от, дивіться, листівки розповсюджують, тут дезертири досі в комишах сидять. Навіщо ви мені? У мене своїх справ отак-от. Я напишу хороше про вас." Тоді він ро-бить паузу і каже: "Володимир Іванович, а не могли би ви зі мною співпрацювати? Що гово-рить міліція, що кажуть засуджені – ви періодично мене щоб інформували. У нас є вже отакі дані, що міліція оте й те..." Я зразу зрозумів, що в них уже є свій стукач, міліцейський. Я роз-реготався і кажу: "Товариш підполковник, якби я цим займався, то я б сюди не приїхав. Я був би там, у Дніпропетровську, та ще й хорошу посаду мав би." – "Ну, що ж, Володимире Івано-вичу, я вас проведу. Все ж таки заходьте".
Ми почали згадувати повоєнне дитинство, перейшли на таке людське. Чи я йому сподобав-ся – ми так тепло розійшлися. Він мене аж на вулицю виводить, на прощання за плече обіймає. А тут проїжджає директор нашого підприємства з нашим майором Буличовим, бачать сценку, що кагебіст мене обіймає за плечі. До того директор підприємства на мене чортом дивився, а то зустрічає, руку мені тисне – як рідний брат. Майор не дивно – він до мене добре ставився. Але, мабуть, теж подумав, я пішов кагебісту служити.
І ось я йду з цього КГБ і думаю. А я ж їх ненавиджу. Слово "комуніст" сьогодні для мене... Я ото, як Геббельс сказав, що коли чує слово "культура", то хочеться схопитися за автомат. Отак коли я чую "комуніст" або "кагебіст" – я теж схопив би автомат. Підлішої організації у світі за всю історію не було! Гітлер, наприклад, знищував інших, не знищував своїх, а ці ж сво-їх винищили більше, ніж чужих. Вона побудована на найпідлішому. Що є в світі чорне, гидот-не – це політика партії.
В.В.Овсієнко: Ну, свої – які ми для них свої? То була окупаційна влада.
В.І.Сіренко: Ні, я маю на увазі, що вони ж у Росії своїх знищували. Я йду і думаю: "Ну, що таке? Який не є, але дім, я тут живу. Мені все-таки треба поважати тих, хто створив мені умо-ви для життя. До мене ставляться добре.
Приходжу. Заступник Буличова був майор Трус – високий такий, членоподібний ніс. Знав російську, англійську – притому, англійську добре знав, – але найкраще він знав матюки.
В.В.Овсієнко: "О, великий, могучий, прекрасный русский язык"!
В.І.Сіренко: "Феню" він добре знав, але матюки в нього були вивершені. От він уранці 200 чоловік вишикує перед відправкою на роботу: "Мужики! – Матюк. – Вы думаете меня обма-нуть, обвести вокруг пальца? – Матюк. – Не пройдет! – Матюк. – Единственное – это честно признаваться, я люблю прямоту." – І матюки. Оце він так перед строєм. Я до нього прийшов, кажу: "Товариш майор, мені треба з вами поговорити. Я був учора в КГБ, зі мною розмовляв начальник. Із розмови я зрозумів, що у вас серед міліціонерів є стукач. Він поніс мені таку ін-формацію, що її до нього міг донести тільки міліціонер." Він каже: "Я здогадуюсь, хто." – там був один капітан. Кажу: "Він мене схиляв бути стукачем – я відмовився навідріз. Я йому прямо сказав, що якби я цим займався, а мене і в Дніпропетровську часто агітували, я б не приїхав сюди." Він: "Спасибо, Владимир Иванович, что сказали. Слушайте, а вы с ним встречаетесь? Ви ж з ним зустрічаєтесь, то що він каже про нас, будете нам доповідати." Я розреготався: "Товариш майор, це перевербовка, – кажу. – І у вас я не буду працювати. Я поважаю вас, ви до мене по-людськи поставилися – це мій дім, хай який він є, але гидити в цьому будинку я не маю морального права. Йдеться про те, де я живу і з ким я спілкуюсь. Він мені сто років не по-трібний. Але й вам я не буду служити, бо це не відповідає моїй моралі." Я відмовився.
Після цього бачу, що міліція мене возлюбила ще більше! Їдуть на рибалку – везуть мене на рибалку, їдуть на пікнік – мене беруть, на суботу-неділю якийсь офіцер бере мене додому, щоб я там переночував у нього, з дітьми там побавлюся. Зовсім змінилися. Ну, Буличов – цей видав матюк десь поверхів на п'ять на адресу кагебістів. Отак я там добув.
Повернувся я сюди дев'ятого травня, в День Перемоги, 1986 року.
В.В.Овсієнко: У святцях написано третього травня.
В.І.Сіренко: Ні, дев'ятого травня я приїхав. Коло монумента музика гримить. Я приїхав ти-хенько. У мене були ключі – відчинив двері, зайшов, а там дружина спить і онук, який усе си-дів на отому вікні. А там мав поїзд проходили, то він не спускав очей: може, дєдушка приїде. І от я тихенько зайшов: "Андрюша, Андрюша." А він спить. Розбудив я його, він як лупнув очима – я такої сили не бачив у чотирирічної дитини! Він як підскочить, як крикне: "Дедушка приехал!" І як схопив мене отак кругом шиї – він мене ледь не задушив! Отака сила у малої дитини. Тоді розбудили дружину, сіли снідати. Поснідали, я взяв ключі з собою і кажу: "Ну, ходімо, Андрюша, гуляти". Ми пішли понад залізницею прогулялись.
Потім мене викликають слідчі. Якийсь там сопляк починає на мене кричати. Я кажу: "Ви що, знову будете?" – "Вы, такой антисоветчик..." Я кажу: "Слухай, сопляк, я таких, як ти, ба-чив! Зі мною так не розмовляли генерали. Нижче полковника в КГБ я не спілкувався». (Так трапилось, що вони зі мною розмовляли тільки полковники або підполковники, у крайньому разі.) «Я буду говорити з генералом Щекотуровим. А ти тут як себе поводиш? Я піду накапаю на тебе. Де преступник? Я виправданий – ось бачиш?" Пішов до начальника слідчого відділу, кажу: "Приберіть ви від мене оцього". І мене передають майорові, на "-ський". Він старша лю-дина. Викликає мене цей майор. (Як же його прізвище? Вискочило.) Він мені дуже сподобався. До речі, він, по-моєму, західняк. Бачу, він викликає свідків. Я йому кажу: "Ви що, знову варите справу?" А він каже: "Ні, Володимире Івановичу, Ви не кип'ятіться. Ви ото на того Рощина по-перли. Як на мене, то він грубо розмовляє. Щоб закрити справу, ми повинні для формальності ще поговорити з вами і з тими свідками. Мене спитають: от ти, слідчий, закрив справу – на якій підставі? Правильно? Я ж у суд подам, суд буде приймати рішення про реабілітацію". Я заспокоївся. Викликають мене в суд, поновляють на роботі в інституті, виплачує мені держава гроші за всі витрати. Отак я почав.
Потім мене прийняли в Спілку письменників. Зразу, як тільки я повернувся, у Києві вийшла книжка "Корінь мого роду". І так пішло, пішло, пішло.
Але от недавно я йшов по вулиці, зустрічає мене одна інтелігентна людина і питає: "Воло-димир Іванович, от бачите, що робиться в Україні? Чого ви досягли, що ви завоювали? У вас, – каже, – зарплата невеличка, пенсія не дуже, ви не купаєтесь у достатках – що ви завоювали і народ?" Я йому відповів так: "Я завоював те, що не всі зрозуміють. 90 відсотків не зрозуміють, що я завоював. А завоював я таке неоціненне, що ніякими грішми не оцінюється, ніякими ба-гатствами! Я сьогодні йду по Дніпропетровську і по Дніпродзержинську з гордо піднятою го-ловою. Я нікого не продав, я нікого не заклав, я не потоптався по собі. Зі мною сьогодні старі кагебісти зустрічаються і поштиво потискують мені руку. Якби я повівся по-інакшому, вони б мене викинули, як гандон використаний, і не звертали б на мене увагу. Бо людина психологіч-но побудована так, що вона думає: а якби я? Я зараз навіть підсвідомо шанована в них людина. Я йду з гордо піднятою головою. А найголовніше, коли я буду помирати, мені не соромно буде востаннє подивитись в очі своїм онукам. Це не вимірюється ніякими грішми, ніякими багатст-вами. А якщо ще казати, то для мене незалежність – це все. Про це мріяли наші діди, прадіди, і я вклав туди свою краплю".
Я хочу ще розказати, як я тоді кинувся, дурний, поновлюватись, і поїхав у Москву і в Київ. Приїжджаю в Київ...
В.В.Овсієнко: Де поновлюватись?
В.І.Сіренко: У партії. Дурний же ж, гарячка... Я приїхав у Київ. Тоді парткомісію вів Гру-шецький, голова парткомісії. Мені дали направлення до одного інструктора. Українською мо-вою розмовляє, навіть із таким західним акцентом. Мило зі мною розмовляє, каже: "Володи-мире Івановичу, а ви знаєте, оці вірші колись будуть надруковані." Я кажу: "Так чому ж я тут? Що ви, не розумієте?" Він каже: "Володимир Іванович, я б вас просив: на засіданні ви якоюсь мірою визнайте вину. Що згустили фарби, захопилися дуже. Мені здається, що так треба. Я там довідку подам, вас можуть поновити. Ви нікуди не поспішаєте?" Кажу: "Ні". – " А що, як я вас зачиню в своєму кабінеті, мені треба хвилин на 40-45 відлучитися?" Кажу: "Будь ласка". – "Он, – каже, – вода, отам кава, кип'ятильник, можете кави випити. Ну, добре, не сумуйте." І отак кладе руку на мою справу і мені її під ніс через стіл просуває. Це, по суті, партійно-кагебістська справа. Там і стукачі записані. Чую – клац. Яка там кава! Я схопився за цю справу, дещо виписую, там характеристика, там десь факти, думаю, може мені колись згодиться. Усе там повиписував, що мені треба було, проконспектував. Через годину чи більше чую – ключ у замку. "Ну, ви тут не сумували?" Я кладу руку на справу і, як він, посуваю в його бік: "Не сумував". От я забув його прізвище! Це в ЦК, інструктор ЦК КПУ.
В.В.Овсієнко: Господи! Це ж він теж боявся підслушки?
В.І.Сіренко: Так-так. Викликали мене на засідання. Грушецький сидить, старі пердуни там сидять, обвішані, як ото бульдоги на виставці, цими бляшанками. Я почав захищати вірші, що вони не антирадянські, що тут не проти влади, не проти партії – тут проти недоліків. Грушець-кий каже: "У меня такое мнение, – російською ж мовою засідання ведеться, – у товарища Си-ренко в голове какой-то мусор. Давайте через год возвратимся к этому вопросу – может, он кое-что поймет". І тут мене зачепило, я кажу: "Товариш Грушецький, я отут два дні ходжу по ваших коридорах і дивлюся: пішли пижикові шапки. Люди в таких, – кажу, –розкішних шап-ках ходять, у таких розкішних шапках! Чи не написали б ви записку, щоб і мені видали таку шапку? Отоді я, мабуть, під тою шапкою буду думати так, як ви". Ці старики захихикали, а він: "Вон! К такой-то матери!" – кричить, матюком мене. Я вилетів, за мною вилітає той інструк-тор і ледь не плаче: "Володимире Івановичу, ну що ж ви..." Кажу: "А чого ж він так зі мною? Що я йому, пєшка?"
До речі, точно таке знайомство було в мене і з Ватченком. Він же ж, як партійний бос, міг на "ти" звертатися, навіть коли вперше людину побачать. У цьому вони вбачали демократизм. От він так у напівоберта до мене сидить: "Садись". Я сів. "Ну, как поживаешь?" Тут сидить на-чальник КГБ Васильєв. Кажу: "А ты как поживаешь?" Він отетерів. Я до нього теж на "ты". Бо мене заїло, думаю: "Що, я з тобою свиней пас, лайно таке?" Ну, справді, чого ти зразу на "ти"? Начальник КГБ засміявсь. Про Васильєва в мене залишилась непогана згадка. Ватченко раз – і перейшов на "ви". Я побачив, що він теж так трошки посміхнувся, не сприйняв це як образу. Зрозумів це як натяк: ми ж незнайомі.
Як було, коли я поїхав у Москву поновлятися. Засідання вів Гришин. Там у коридорах я зу-стрів Назаренка – був такий літературознавець, його теж виключили з партії за націоналізм. А як я з ним познайомився? Він приїхав у Москву в брилі, вишита сорочка – такий театральний українець. Папка у нього, портфель – зачовганий, замусолений. У портфелі в нього ножиці, і він, де в газеті щось про літературу побачить – раз-раз-раз, – вирізає і складає в портфель. Ка-жуть, що в нього вдома такі архіви... Назаренко, Юрій Назаренко... Помер уже, Царство йому Небесне. Я українською мовою звертаюся у віконце: "Мені потрібна перепустка, мене викли-кали". Чую, за спиною голос: "О, звідки цей динозавр узявся?" Повертаюсь – дід сидить у бри-лі. Я взяв перепустку і підійшов до нього. "А звідки ви?" Я сказав. "Та я чув, – каже, – ваше ім`я по радіо з-за кордону". Отак ми з ним познайомилися. Я там теж захищав свої вірші.
В.В.Овсієнко: Ви сказали, Гришин вів засідання. А тут написано Соломенцев.
В.І.Сіренко: Ні, то вже інший випадок. Переді мною зайшов Назаренко. Чую, там страш-ний крик. Він цитує Леніна, а Гришин кричить: "У Ленина этого не было! Вы знаете, что Ле-нин издан уже в другом издании?" А той кричить: "Так ви зробіть його кишеньковим форма-том, отак зведіть його". Як зчепилися! Ну, звичайно, він вилетів, його не поновили. Я за ним пішов – другий націоналіст. Я теж захищав там свої вірші. Там була, до речі, ще ленінська ко-муністка – Стасова чи Фотієва, – яка дожила до цього часу. Сидять усі старі пердуни, пісок під кожним… Я відбивався, а Гришин каже: "Давайте вернемся к этому вопросу позже. Может, Владимир Иванович что-то поймет". Цей у культурній формі.
Я вийшов, і мене якийсь дурацький сміх розібрав, а тут уже стоять: "Поздравляем". Питаю: "З чим?" – "Та ви ж вийшли веселий, вас поновили." Я став – а тут проходять ці морди – і кажу словами Маяковського: "Если бы выставить в музее плачущего большевика, весь день бы в му-зее торчали ротозеи. Такого не увидишь в века!" Повернувся до Назаренка, кажу: "Ходімо". Там ще не поновили одного вчителя школи – "за неправду". Він працював в елітній школі. Си-ни начальства жили з учительками, а він виступив проти цього. І його з'їли, виключили з партії і тут не поновили. Він вийшов і плакав – «парень из Калуги». Ми, націоналісти, взяли його і повели – "Тот {тріумф??? Незрозуміло} был русским кабаком", як писав Єсенін, – в кабак, ви-пили там по склянці вина, втішили його і поїхали додому.
Я запам'ятав настанову, якою мене спас Назаренко. Він каже: "Володю, от ти можеш там проповзти по колу в них на килимі, – я б цього, може, і не зробив, але він мені це каже. – Ти міг би побити себе, свої вірші проклясти – і тебе б поновили. І ось ти береш партквиток, вида-ють тобі гроші за дорогу, ти за ці гроші купуєш квиток, лежиш у вагоні на полиці. Скажи, що б це їхало – це б їхав Сіренко чи гівно якесь?" Це він сказав перед тим, як сам мав заходити ту-ди, ще переді мною. "Оце, – каже, – найголовніше: ти будеш їхати безпартійним, але ти будеш їхати людиною."
Ще розкажу про Соломенцева, і ми цю тему закінчимо. Тут теж цікава історія. Я написав у листі на Президію ЦК, що мене спочатку виключили з партії, а потім з роботи. І раптом бігає по інституту парторг – я тоді в інституті працював, – розшукує мене: "Владимир Иванович, вот вам, – показує листок, – в ЦК партии, в Москву звоните этому человеку с любого телефона". Я дзвоню, представляється чи не Кириленко. Українською мовою: "Володимире Івановичу, при-їдьте сюди в Москву, це в ваших інтересах, мені треба встановити деякі факти". Я йому сказав, як воно було. "Я вас прошу, Вы приедьте сюда." Думаю, чого?
Раптом негайно збираються комуністи інституту, мене туди тягнуть і дають таку характери-стику, що мене треба до ордена представляти! Думаю, що це? Викликає мене секретар райкому і каже: "Володимир Іванович, у нас затребували документи на поновлення вас у партії". Пи-таю: "А чого мене не спитали, хочу я поновлюватися чи ні після цього?" Тоді викликає мене Дубина, голова обласної парткомісії: "Володимир Іванович, зараз я вам дам на квиток, ось бронь, ідіть беріть квиток, щоби завтра були в Москві". Я кажу: "Не поїду, я хворий, почнуть там мені нерви тріпати, я не хочу цього". – "Ну, подумайте. Не завтра, так послезавтра, я вам даю два дня. Вы должны..." Він не каже мені, але ж бачить, що це таке, і: "Ви будете поновлені у партії".
Я прийшов додому, ліг і почав думати: "Ні, треба поновитись. Я поновлюся, приїду сюди партійним, стану на облік, а через півроку-рік покладу їм партійний квиток на стіл і напишу заяву. А тут ще ХХVIII з'їзд. Думаю, якраз я їм до з'їзду – подарунок. То вони мені зробили по-дарунок..." То ж був останній з`їзд, ХХVIIІ. Прийшов – а там така повага! Там цей Кириленко, чи хто, зразу всіх вигнав з кабінету: "Владимир Иванович, я вам читатиму довідку, приготова-ну на засідання, ви візьміть олівець, де що неясне, що треба виправити – виправте". Прочитав, бачу – мене реабілітують як письменника. Хтось із письменників дав на мої вірші дуже добру рецензію. "Там щодо літератури, – каже, – я не знаю, а політично – це те, що треба. Пішли к Соломенцеву." Ідемо ми «к Соломенцеву». У кабінет заходимо, він сидить. "Над чем Вы сей-час работаете как писатель?" Я кажу: "Та я ще не зорієнтувався. Мабуть, напишу про те, що я пережив. Зараз так іноді вірші пишу». Російською кажу: «Стихи пишу». – "Владимир Ивано-вич, а зачем вам нужен партбилет, если вас восстановят?" Я кажу: "Єдине: щоб я приїхав із оцим партбілетом, на якому силует Леніна, і цим партбілетом жирним мордам у Дніпропет-ровську – по морді, по морді, по морді!". Він переглянувся з цим інструктором, посміхнувся. "Ну, Володимир Іванович, ідіть знайомтеся з Москвою. Ви ж у ній не були? Ідіть по магазинах. Перепустка буде на вас, післязавтра приходьте." Ні, він ще одну фразу сказав: "А знаете, поче-му мы решили подать на ваше восстановление? И подавать будем со сбережением вашего двадцатилетнего стажа." А я кажу: "Скажіть". Соломенцев каже: "До самой перестройки Вы боролись – следовательно, Вы настоящий коммунист". Кажу: "Спасибі за комплімент". – "Ідіть, – каже, – знайомтеся з Москвою, післязавтра прийдете."
Приходжу, а там же ж такі старі пердуни сидять, по-моєму, там Стасова сиділа – стара-а-а рухлядь.
В.В.Овсієнко: Як сова вдень.
В.І.Сіренко: Так-так, Стасова. Сидить один: "Вопросы есть?" Другий: "Над чем Вы работа-ете сейчас, Вы же писатель?" Я кажу: "Я мало чого зробив. Я щойно повернувся з заслання, я ще не зорієнтований, зберуся з думками". – "Еще будут вопросы?" – "Нет." Зачитують наперед заготовлену довідку – я бачу, що заготовлена, надрукована: "Восстановить с сохранением два-дцатидвухлетнего стажа".
Я пішов на телефонну станцію, подзвонив своїй співробітниці.
Чому я погодився на це поновлення? Бо все почалося з виключення з партії. Я все повернув на круги своя. А потім з цим партквитком я розпрощаюсь елементарно. Я вийшов з партії за-довго до її розпаду. На другий день після ХХVIII з'їзду на телебаченні я поклав заяву
В.В.Овсієнко: Це 1989 року?
В.І.Сіренко: Та я не пам'ятаю. Отже, я подзвонив своїй співробітниці, що поновлений, ви-їжджаю. Доти парторг інституту на мене чортом дивився, а коли я повернувся – ніби нова лю-дина. Іду я по коридору, а парторг мені назустріч, став, поклонився: "Володимир Іванович, здрастуйте!" Усі мене вітають, ніби я друга людина.
Мене обком партії послав працювати на телебачення
В.В.Овсієнко: Тут написано, що ви у Соломенцева були у 1987 році. А яка то була пора ро-ку?
В.І.Сіренко: Це було, по-моєму, десь восени. У готелі зі мною був артист абхазького теат-ру, і він уже розповідав, як у них розгоряється конфлікт із грузинами. "Точно, – каже, – як у вас: мова, культура – все душиться, все грузинізується."
У мене багато було в житті курйозів, ось ще один я розкажу. Викликав мене Щекотуров. Це ще в ті часи. А я дружив і зараз дружу з художником Феодосієм Гуменюком. Я ремонтую го-динники, я взагалі все ремонтую. Гуменюк мені каже: "На тобі годинник, відремонтуй, якщо можеш". А він ще довоєнний, такий великий. Я взяв його, відремонтував, думаю, віднесу Гу-менюку в майстерню. Там недалеко від КГБ, на Артема. А тут дзвонить Щекатуров: "Володи-мир Іванович, зайдіть". "Ну, – кажу, – добре, я буду йти в одне місце, зайду."
Заходжу в приймальню, спустився капітан, його ад'ютант, вивіз мене ліфтом наверх, допо-вів йому і каже: «Залишайте портфель тут, у приймальні, а самі йдіть». Я кажу: "Я без портфе-ля не піду. Я знаю вашу братію: поки мене Щекотуров буде тримати якомога довше, ви тут у мене все перекопіюєте – техніка зараз гарна – і все. Чи щось підкладете. Я не піду, докладіть Щекотурову, що я без портфеля не піду". Тоді він дзвонить: "Хай іде з портфелем".
Я заходжу, він так сидить, тут такий довгий стіл, я сідаю в кутку, портфель собі під ноги. Починається розмова, а він якийсь незібраний, розгублений, якийсь не свій. І тоді запала тиша, а я чую під столом: цок-цок, цок-цок, цок-цок. І він, видно, подумав, що я зайшов сюди з під-ривним пристроєм – камікадзе! Я беру портфель і кажу: "Володимир Опанасович, я зрозумів вас. Погано працюють ваші нишпорки, бо вони ж не знали, що в мене є ще таке хобі – ремон-тувати телевізори, пральні машини, годинники. Ось я, – кажу, – Гуменюку відремонтував го-динник, зараз від вас занесу йому". У нього спочатку сповзла оця дурнувата посмішка, він роз-слабився і каже: "А я вже хотів хапати ваш портфель і викидати у вікно". Значить, з п'ятого поверху. Я кажу: "От би ви мене, товаришу генерал, здивували, якби він упав там і вибухнув".
Ой, було, що мене возили на підписку до головного прокурора Оберемка. Там такий крик мені влаштували! Я послав у Чехословаччину і в Польщу в українські газети вірші. "Ви посла-ли за кордон." – "Та, – кажу, – це все одно, що в Запорізьку область. Який закордон, схаменіть-ся!" – "Давайте підписку." А підписка – що? Ти підписуєшся, що як тільки вчиниш якесь мале-ньке порушення, то це дає право тебе заарештувати. Кажу: "Нічого я не буду підписувати". Так прокурор кричав! Сидить Соломін: "Вот Соломін тоже воевал за Украину, он любит украинс-кий народ". А я кажу: "Ви подивіться йому в очі, як він на мене дивиться, і скільки там любо-ві!" Соломін як підскочить: "Что?! Что вы себе позволяете!" А я тоді кажу: "Знаєте що, това-риші, давайте закінчувати цю комедію, я голодний і мені треба їхати у Дніпродзержинськ". Тоді Оберемок встає – хороше прізвище для прокурора – брати в оберемок, – підходить до ме-не, кладе руку на плече: "Володимир Іванович, ви не ображайтеся, ми поговорили, трохи кру-то. Я гадаю, що ми з вами ще зустрінемось". Я кажу: "Де? На лаві підсудних?" – "Та, чого, ви-п'ємо винця." Я кажу: "Де? Он лоток? Давайте підемо, візьмемо стакани і роздавимо". Я ви-йшов, а секретарка як глянула на мене, у неї очі отакі: ніколи вона не чула, щоб відвідувач розмовляв на таких високих тонах – там сидять кагебісти, сидить прокурор.
В.В.Овсієнко: А як ви домоглися ще й вибачень?
В.І.Сіренко: О, я напосідав на них страшно. До речі, там у мене ж і з Потебеньком була пе-репалка. У мене забрали вірші при обшуках і не повертали. Я написав листа. Мені відповіда-ють, що повернути вірші немає можливості, бо вони визнані антирадянськими... ні, "идеологи-чески вредными". Я пишу в Прокуратуру України. А Потебенько на той час був заступником прокурора. Це було вже після ув'язнення, я вже працював на телебаченні. Мені присилає лист Потебенько, він і зараз у мене зберігається: "Вашу скаргу розглянуто. Повернути вам вірші не-ма можливості, так як вони визнані ідейно шкідливими. Зам. Прокурора України Потебенько". Я міг би мати на нього зло, але те, що він зараз робить – це мені до душі. Мене не цікавить, чи за якимось завданням, але що він робить зараз – мені це подобається. Чи в нього вийде що-небудь, але те, що робиться зараз у Прокуратурі, я схвалюю. Тільки треба було раніше цим за-йнятися.
В.В.Овсієнко: А все ж таки, як ви добилися вибачення?
В.І.Сіренко: А, я почав їх атакувати: ходити, листи писати... Тоді вже була трохи гласність. Кажу: "Я буду в міжнародні організації звертатися. Підніму такий хай, що не дай Боже! Це по-рушення прав людини. Або подам у суд. Ви образили мене – я виправданий, я поновлений у партії. Ви образили честь комуніста з такого-то року, я поновлений зі збереженням стажу. Як так? Ви повинні вибачиться". І вони прийшли в інститут...
В.В.Овсієнко: Хто це вони?
В.І.Сіренко: Представник прокуратури. Зібрали збори. Дуже короткі були збори. "Ми виба-чаємось, – каже, – перед Володимиром Івановичем за наших колег і вибачаємось перед вами, колективом, що ми кинули пляму на вас." Майже точно з такими словами прийшов і представ-ник КГБ. А потім і вірнопіддана КГБ газета "Зоря" – бо її редактор точно був кагебістом-стукачем, вона писала проти мене статтю. Я прийшов до редактора, сидить він – от забув прі-звище. Я заходжу: "Добрий день!" – Він отак на мене дивиться. Я показую йому довідку про реабілітацію, показую йому партквиток – це ота дія, що «по морді, по морді».
Він прочитав. Питаю: "Ну, що? Що будемо робити? Ви мене обгиджували в тому матеріалі, в тому…". – "Я не знаю, що робити", – каже він. Я підказую: "Я прийшов до вас, щоб ви публіч-но вибачились переді мною в газеті. Якщо ви цього не зробите, я знайду на вас управу". Не дають. Тоді я пішов ще раз. Кажу: "Так ви що, серйозно? Скажіть мені, що не будете давати вибачення". А сам брешу, що в мене диктофон у кишені. "Скажіть, що ви не будете друкувати вибачення." – "Ну, добре, Володимире Івановичу, подумаємо, щось, видно, дамо." Коли див-люся, у газеті з'явилося: «У таких-то роках було надруковано те і те... Незаконно засуджено... Ми вибачаємося...» Душа моя заспокоїлась.
В.В.Овсієнко: У святцях записано, що у грудні 1992 року ви одержали лист від начальника Управління СБУ Дніпропетровської області В.М.Слободенюка з вибаченням і довідку про ре-абілітацію.
В.І.Сіренко: Так, так, вони вибачились.
В.В.Овсієнко: А ще, ви казали, що є членом Спілки письменників, а з якого року – ви не сказали.
В.І.Сіренко: Член Спілки? По-моєму, з дев'яностого, зараз я подивлюся. Так, ось членський квиток. Дев'яностий.
В.В.Овсієнко: І ще. Ви згадали, що закінчили Дніпропетровський університет, філологіч-ний факультет, але якось так ніби між іншим. А в яких роках ви навчалися і яка то була форма навчання?
В.І.Сіренко: Це було так. Я навчався на філфаці, російське відділення. Коли мене зараз на виступах питають: "Як же так, Володимире Івановичу, ви український письменник, а закінчу-вали російське відділення університету?", то я їм відповідаю: "Я ж повинен був якусь іноземну мову вивчити?"
В.В.Овсієнко: А коли ви навчалися?
В.І.Сіренко: Це в мене у 1964 році вийшла перша книжка. Я ще ходив в університет, а книжка вже вийшла. Отже, вступив у 1958-му, закінчив у 1964 році. Це було заочне навчання. Я в редакції тут працював. Я також член ради Спілки письменників України.
В.В.Овсієнко: А вже в дев'яностих роках що ви робили, які книжки вийшли?
В.І.Сіренко: Зразу, як тільки я повернувся з заслання, вийшла в Києві книжка "Корінь мого роду". З радістю за неї взялися Володя Коломієць і Міщенко – він уже в Київ перейшов. "Ко-рінь мого роду" – 1990 року, видавництво "Радянський письменник". Потім тут, у видавництві "Поліграфіст", 1992 року вийшла книжка "Голгофа", яка набула дуже широкого розголосу. По-тім вийшла "Навпростець по землі", в 1994 році, видавництво "Дніпро", Дніпропетровськ. Во-но зараз називається "Поліграфіст". 1999 року – "Все було", теж поезії, видавництво "Полігра-фіст". Я там оселився. Ось у мене лежить рукопис документальної повісті "Ватчина".
В.В.Овсієнко: "Ватчина"? О, це від Ватченка?
В.І.Сіренко: Так, "Ватчина". Там епіграф із листа Бориса Антоненка-Давидовича. Він мені в одному з листів пише: "Ну, як там на вашій Ватчині?" То я взяв такий заголовок. А підзаго-ловок такий: "Про переслідування інакодумців на Дніпропетровщині і в Україні в 70-80-х ро-ках".
В.В.Овсієнко: Дуже добре, що ви це написали.
В.І.Сіренко: Книжка ця лежить у "Січі", зараз Держкомінформ розглядає питання, щоб ви-друкувати її за державний кошт. Ще коли віце-прем'єром з гуманітарних питань був Іван Ку-рас, була постанова Кабінету Міністрів, Держкомвидаву про видання літератури, потрібної для виховання людей, за державний кошт. У цій книжці є глави про Антоненка-Давидовича, про Оксану Мешко, про мого друга Тихого Олексу.
В.В.Овсієнко: Ви й Олексу знали?
В.І.Сіренко: Отут, на цьому дивані, скільки разів він спав! Я часто, як лягаю спати, згадую: "Отут Олекса в мене ночував". Про Береславського, про Сокульського, про Мешко. Чим цінна ця книжка – що там є нариси про них. І все це через мою долю.
В.В.Овсієнко: Ця книжка може скоро вийти?
В.І.Сіренко: Та може. У мене – он-он, зелена, бачите? – лежить третій примірник, а один – у видавництві. Там на друкарській машинці коло чотирьохсот сторінок. З фотографіями...
В.В.Овсієнко: Судячи з вашої усної розповіді, то має бути дуже містка річ.
В.І.Сіренко: Так, так, так. Редактор "Січі", Василь Васильович Левченко, прочитав і каже: "Взяв її на вечір і до трьох годин не ліг спати, поки не закінчив. Я там і плакав, – каже, – і смі-явся, настільки вона мене захопила". Рецензію на неї дав професор Анатолій Поповський, ду-же гарна рецензія. Пересилали в Держкомінформ.
В.В.Овсієнко: У 1999 році в Дніпропетровську вийшла книжка "Відроджена пам'ять. Книга нарисів", видав науково-редакційний центр обласної редколегії по підготовці і виданню тема-тичної серії книг "Реабілітовані історією". Це том перший. У цьому томі є нарис про Сіренка Володимира Івановича на сторінках 570–580. Нарис називається "Жодного друга не зрадив і в жоднім рядку не збрехав". Про Віталія Калиниченка нарис під назвою "Бунтівник", сторінка 553–560. Про Віктора Васильовича Савченка нарис під назвою "Незважаючи на слабкість ар-гументів...", сторінки 561–569. Автор усіх трьох нарисів Рем Терещенко. Ксерокопії їх додаю.

Знімок В.Овсієнка. Володимир СІРЕНКО на вулиці Дніпродзержинська. Плівка 3482, к.28. 1.04. 2001.

 
Рекомендувати цей матеріал