Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЗАВОЙСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ

13.03.2009 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 27 травня 1999 року

Інтерв'ю ЗАВОЙСЬКОГО Володимира Миколайовича
В.В.Овсієнко. 27 травня 1999 року ведемо бесіду із паном Володимиром Завойським. Записує Василь Овсієнко у його помешканні на...
В.М.Завойський.: Проспект Повітрофлотський, будинок 51, квартира 17. Я, Завойський Володимир Миколайович, народився 3 березня 1932 року у Києві. Як годиться, закінчив школу. Батьки мої з села Дзвонкового – є таке чудове село у Васильківському районі. Воно відоме своєю красою, було дачним. Славнозвісний, чи горезвісний – як сказати? – Корнійчук написав п`єсу «Приїздіть у Дзвонкове». Оце мої батько й мати (показує знімки). Мати не мала освіти, а батько закінчив Київський університет – тоді він називався Інститут народної освіти. Батько загинув на фронті на початку війни, я його мало знаю.
Після школи я поступив у той самий університет, але на геологічний факультет. Там я зустрівся з Петром Бойком, який довгий час працював диктором на радіо. Він якось так пригорнувся до мене, мабуть, через те, що відчував мої симпатії до українства. І я з ним полюбляв говорити українською мовою, але якихось таких планів на розвиток української справи я не мав. Я дуже скептично дивився на це і взагалі не вірив уже, що з цього може щось вийти. Я, як і всі хохли, полюбляв пісні, мову, але далі я не намагався йти. Але Петро Бойко сперечався зі мною і переконував, що ще не все втрачено. Та я залишався при своїй думці до тих пір, поки не закінчив університет. Після того, як відробив – було «положено» відробити два роки після університету, де пошлють, – я повернувся в Київ і побачив оголошення…
В.О.: Чекайте, у яких роках Ви навчалися?
В.З.: Я вступив у 1952-му, закінчив у 1957-му, два роки працював у Київському геологічному тресті на Поліссі. Ще під час робити, з Полісся, я вже відчував, що в Києві відбувається щось таке інтересне. І я натрапляю на оголошення, що молоді поети збираються на березі Дніпра – це там, біля стадіону "Динамо". Там є така раковина, там колись часто бували симфонічні концерти. Я вирішив туди піти. А цей вечір молодих поетів був присвячений якійсь ювілейній даті Лесі Українки – я вже не пригадую якій. Прийшов – бачу, зійшлись люди, але нам не дають можливості відкрити цей вечір: то якоїсь адміністрації немає, то ще щось – і так зволікається, зволікається... Зрештою всі зрозуміли, що нічого чекати, вирішили провести цей вечір буквально на алеї. Молоді поети ставали на лави і читали свої вірші.
Кого я там запам'ятав? Я чомусь запам'ятав там Ірину Жиленко, яка виступала зі своєю громадянською лірикою. Алла Горська, здається, була там, і Ераст Біняшевський був – це вже я точно знаю. Це вже я згодом переконався, бо спочатку я абсолютно не знав, що це за люди, що це за молодь – я вже згодом відтворив, кого я там бачив.
В.О.: А то був ювілей Лесі Українки – це, мабуть, її день народження, 25 лютого – це зима була? Чи, може, день її смерті, 1 серпня?
В.З.: Це було, принаймні, літо, тепло... Рік, мабуть, п'ятдесят дев'ятий. Ні, навіть раніше – п'ятдесят восьмий рік. На цьому вечорі читали вірші Лесі Українки. А молоді поети читали свої вірші. Оскільки напам'ять вони їх не пам'ятали, а вже почало сутеніти, то хтось додумався: витягнув газету (у всіх були в руках газети), підпалив її, щоб підсвічувати поетові. Тоді всі здогадалися, запалили газети, і воно якось так вийшло дуже урочисто і символічно, що це дійсно запалав той Лесин вогонь. Принаймні для мене.
На мене цей вечір справив вирішальне, можна сказати, враження. Я побачив, що є однодумці, що я, виявляється, не сам оце думаю про незалежну Україну і про всі ці проблеми, а є ще люди. Це мене здивувало, бо я думав, що вже абсолютно все винищено.
На цьому ж вечорі Ераст Біняшевський оголосив, що виник Клуб творчої молоді, і він запрошує брати участь у його роботі, хто бажає. Після закінчення вечора я підійшов до нього й кажу, що я не дуже творча людина, але якщо там є якась робота – щось фарбувати, якісь оголошення робити – це технічна робота, то я вам буду допомагати. Він мені тоді сказав: "Це не важливо, чи Ви творча, чи не творча людина – нам всякі потрібні". І з того почалося, я став відвідувати Клуб творчої молоді, слухав лекції Михайла Брайчевського в цьому клубі.
В.О.: А де клуб збирався?
В.З.: Такого постійного, сталого місця в нього не було. Я якось ні разу не бачив і проводу цього клубу, хоча знав, що там Лесь Танюк був одним із засновників, Алла Горська, потім ще кого б я так згадав... На жаль, я забув.
В.О.: Сверстюк, Світличний, Іван Дзюба туди ходили.
В.З.: Так, Сверстюк, Світличний. Але я в їхню компанію якось не потрапляв. Лекції Брайчевського відбувалися в Жовтневому палаці. Там була така невеличка кімнатка, збиралося чоловік десять слухачів. Мені було дуже цікаво його слухати. А потім я прочув – у мене поширшали знайомства – і познайомився з Борисом. Здається, його прізвище Рябокляч. Виявляється, він організатор – не творчий, а адміністратор хору "Жайворонок". Він мене запросив: "Приходь, будемо співати". Ну, я цю справу люблю, так що мене недовго довелося умовляти.
Прийшов я. Уже ближче познайомився з Ерастом Біняшевським. Я трохи непослідовно розповідаю… Події йшли паралельно, тому мені важко їх розрівняти. Спочатку розкажу трішечки про Ераста. Як тільки ми познайомилися – а наближався ювілей Тараса Григоровича Шевченка, до нього всі ретельно готувалися – Біняшевський мені запропонував таку ідею. От нам з Кос-Арала пришлють пагінці тієї верби, яку посадив Тарас Григорович, а ми її розповсюдимо по всій Україні – зрозуміло для чого. Але треба адреси людей, які б погодились посадити ці пагінці. Так от ти, мовляв, збирай такі адреси. Це мене дуже насторожило, я йому зразу сказав: "Так це ж небезпечна річ – збирати відомості про людей". Я ж знав, відчував, хоч усієї тієї машини не знав і був дуже наївним у цих питаннях, але зразу відчув, що це негарно пахне. Коротше кажучи, я відмовився, сказав, що це дійсно може бути небезпечним.
Пізніше він мені скаржився, що от його відтерли від Клубу творчої молоді, а він один із його засновників. Бідкався, що він не має змоги зайняти там чільного місця. Мені ці скарги теж дуже не сподобалися. Зрештою, – я так думав – хіба має значення, яку ти посаду в цьому Клубі займаєш? Головне, щоб справа робилася. Ці епізоди я розказую, тому що трошки пізніше ми ще повернемось до Біняшевського.
А тепер, знову ж таки, про хор «Жайворонок». Прийшов я на хор. Художнім керівником там був такий невеличкий чоловічок – Йонич його всі називали. Про нього дуже тепло згадувала Надійка Світлична. Хор був сильний – десь чоловік сімдесят з дуже гарними голосами, молодь – це, в основному, були студенти, але були й робітники, всякі люди. Мене зразу прийняли в цей хор. Я пару репетицій відвідав і відчув, що цей хор зазнав якогось дуже глибокого розколу. Я в цьому згодом переконався. Але оскільки першим моїм знайомим був Борис Рябокляч, то я вже від нього все чую і з ним спілкуюся. Ми потоваришували. Зрештою цей розкол відкрився, я побачив, що хор розпадається. У той період я познайомився з Сашком Мартиненком, ми з ним дуже подружилися. Я його залучив до цього хору, і ми з ним вирішили якось врятувати хор. Яким чином? Ми їздили по гуртожитках, шукали хористів, просили їх приходити, бо таке сталося. Усі, кого ми просили, були дуже проти Бориса Рябокляча. І хор фактично розпався.
В.О.: Так швидко? Ви туди прийшли десь у п'ятдесят восьмому...
В.З.: Так, це сталося за місяць. Я прийшов, коли він уже був фактично в процесі розвалу. Я вирішив якось відродити цей хор, узяв на себе цю тяжку ношу, навіть не підозрюючи, наскільки це в ті часи було важко. Але я міркував за класичною схемою: якщо не я, то хто ж? Тим паче, що я відчув: це на той час досить сильний інструмент, щоб хоч якось залучати людей до України. І ми з Сашком Мартиненком заходилися шукати бажаючих співати в хорі. Якась частина хору все-таки залишилася, і ми вирішили його поповнити.
Це було трошечки пізніше, а спочатку я хочу згадати ще один епізод, дуже неприємний. Якось Борис каже мені: "Ось ходімо на Шовковий комбінат". Цей художній керівник Йонич і там мав хор, працював з дівчатами цього комбінату. "Ходімо, там їх буде заслуховувати комісія". І він якось весь час настроював мене проти цього Йонича. Одним з аргументів, який для мене не був вагомим, але чогось з точки зору Бориса негативним арґументом проти Йонича було те, що він єврей. Ну, єврей, але ж керує українським хором!
Приходимо ми на той хор. Зібралося з десяток дівчат з гарними голосами. Вони, до речі, ходили і на "Жайворонок". Був і соліст цього невеличкого ансамблю. Прийшла комісія. Я абсолютно не знав цих людей, хто вони і що вони. Попросили проспівати пісні. Соліст проспівав. Я відчув, що все це робиться з якоюсь провокаційною метою, щоб дискредитувати Йонича. Але відзначу, що дівчата співали сумлінно, і цей соліст теж. Після того почалися висловлювання цього соліста про низький рівень художнього керівництва. Я зрозумів, що тут з зовсім іншого боку робиться підкоп проти цього Йонича. На нього дуже гнітюче враження справило те, що ми були присутні. Так ми його зовсім утратили як керівника. Я трохи покладав надії на нього, коли думав реорганізувати хор. Але він був літня людина, і, видно, на нього це так гнітюче вплинуло, що він уже вирішив не повертатися в "Жайворонок".
Перед нами постала проблема знайти керівника хору, знайти концертмейстера і залучити людей. Давай з Сашком Мартиненком мотатися по гуртожитках. Я тут підняв своє знайомство у Києві, і ми знайшли чудову людину. Прізвище його Полюх. Він керував хором в Інституті іноземних мов. Я вже не пригадую, як я з ним зустрівся, як я на нього вийшов, але ми вирішили з ним зустрітися в Ботанічному саду. Ми з ним зустрілися разом з Борисом, щоб обговорити питання побудови хору. Говорили там про всяке, і раптом Борис питає: "А ви не єврей?" Це було настільки недоречно, що я мало крізь землю не провалився, але якось промовчав, бо Борис для мене був великим авторитетом, а я щойно прийшов і там з місяць покрутився – нічого не знаю, ні стосунків, абсолютно нічого. Полюх сказав, що ні, він не єврей, у нього далекі родичі – чехи. Але, не дивлячись на таке брутальне питання, він все ж таки не відмовився взяти участь у керівництві нашим хором.
Потім я знайшов концертмейстера. Хочу спеціально відзначити – це студентка першого курсу фортепіанного факультету консерваторії Оля Ліфоренко – талановита дівчина, тоді ще таке мініатюрне молоде дівчатко. Вона дуже сумлінно ходила на всі репетиції, була безвідмовна, хоч їй це було не просто, бо вона тоді навчалась у Консерваторії і вільного часу у неї було обмаль. Зараз вона працює в Консерваторії, виховала чималу плеяду піаністів, причому видатних. У неї дванадцять дипломантів досить престижних конкурсів. Таким чином ми збили ядро. Як потім виявилося, Полюх – чудовий диригент. Він був людина високої культури, високої музичної культури, сам мав неабиякий голос і дуже чітко диригував хором, вимагав від хористів високої культури співу.
Спочатку я думав, що ми створимо щось таке мистецьке. В мої функції входило поповнення хористами, призначення часу репетицій, забезпечувати приміщення, організовувати виступи і т. ін...
Ми трошки вже почали підніматись, на ноги ставати, але я почав відчувати якусь таку глуху стіну. Можливо, моя помилка була в тому, що ми не часто організовували концерти, не намагалися популяризувати свій хоровий колектив. Основною функцією нашого хору я вважав не мистецькі досягнення, а просвітницьку роботу серед хористів, переважала пропагандистська, агітаційна атмосфера. Ми розкривали людям очі, ми вели інтенсивну пропаганду. Приносили туди літературу, поширювали її, роздавали хористам.
В.О.: Яку літературу? Що тоді ходило по руках?
В.З.: Ясно, національного, просвітницького характеру.
В.О.: У якому вигляді – це були машинописи?
В.З.: Машинописи, звичайно. По-перше, вірші молодих поетів – Івана Драча, Бориса Мамайсура, Миколи Холодного і всієї цієї плеяди. По-друге, тексти, в яких наводилися дані про злочини НКВД. Я читав там поезії Лесі Українки. Свою роль я бачив саме у цьому. Дуже скоро ми почали відчуватися, що наша діяльність не дуже подобається офіційній владі. Нас почали витісняти, не давати приміщення. Приходимо, наприклад, у призначений час, а обіцяного на сьогодні приміщення нема – значить, зривається репетиція. А якщо немає впевненості в регулярній роботі хору, то поступово втрачався інтерес до нього і люди почали розходитися. Ми ще певний час у Будинку вчених знімали приміщення, але нам відмовили і там. Доводилося шукати все нові приміщення для репетицій і нарешті вже невеликий колектив ентузіастів опинився аж на Подолі, там був клуб харчовиків.
Ще хочу відзначити, що Надійка Світлична регулярно ходила на наш хор, дуже регулярно. Вона мала чудовий слух і голос, і співала гарно.
Зрештою я побачив, що хор розвалюється. Полюх пішов. Він, як людина мистецтва, мав надію, що зробить щось із цього хору, а коли побачив, що це не виходить, то відійшов.
Я ще забув наголосити на прізвищі Вадима Смогителя. Вадим Смогитель спочатку, до Полюха, керував залишками хору, а потім і він пішов, бо його за це в консерваторії почали утискати. Тоді ми вже запросили Полюха. Але зі Смогителем ми ще довгий час підтримували стосунки
Я побачив, що фактично хору як такого немає, тим більше що й мені було важко ним клопотатися. Я на той час навчався в аспірантурі, треба було терміново готувати дисертаційну роботу. Тим більше, що на справи хору мною було витрачено майже два роки.
На той час почалися диспути в університеті з національних питань, хористи і я в тому числі почали відвідувати ті диспути.
Щоб хоч якось зберегти ті співочі кадри, я залишок хору передав Нероденкові Володі. Він довго керував ансамблем в університеті – а як же цей ансамбль називався?
В.О.: Може, "Веснянка"?
В.З.: "Веснянка".
В.О.: То "Веснянку" вже й я застав.
В.З.: У ту "Веснянку" влилися ті кадри з нашого хору, які дійсно любили спів. Там їх особливо ніхто й не переслідував.
От я Вам розповів про період занепаду хору «Жайворонок». Я відчуваю, що не вистачило у мене адміністративного таланту його підтримувати. Цей же хор заснували члени Клубу творчої молоді. Вони двічі їздили по Україні з цим хором і мали дуже сильний вплив на слухачів у справі пробудження національної свідомості. Але вже за моєї участі в ньому ми так ні разу, з різних причин, не вибралися в таку подорож, щоб іти від села до села і співати. А перші експедиції були саме такі, і це надавало дуже великого ентузіазму тому хору. То був підйом, а в мій період це вже був занепад. Можливо, я в цьому якоюсь мірою винен. Але ж кажу, що на кожному кроці відчувалися палиці в колесах з боку офіційної влади.
В.О.: А все-таки ви концерти давали, чи тільки для себе співали?
В.З.: Моя основна помилка була та, що ми не виходили на широку публіку. Ми здійснювали концерти, нас хвалили, але не для широкого загалу. Можливо, в мене було загострене відчуття самокритичності, я відчував, що наш хор не достатньо кваліфікований, щоб вийти на сцену. Пам'ятаю, до нас приходив композитор Володимир Верменич і дуже пропонував нам свою пісню, щоб ми її розучили. Але якось не склеїлося – можливо, через те, що він надто активно пропонував. Я у всьому в той час був максималістом. На моє переконання, пісня повинна сама знайти свого виконавця, співакам не треба, щоб композитор її дуже пропагував. Можливо, і через це в нас із ним не склеїлося. Це була одна з моїх помилок, звичайно.
В.О.: А що ви співали? Чи проводили ви, скажімо, колядки, щедрування, чи співали купальські пісні?
В.З.: Ми співали лемківські пісні, тому що в нашому хорі були дівчата з Західної України, та й перша моя дружина була з лемків. Був у нас класичний репертуар шевченківських пісень.
Після занепаду нашого хору відразу почалися арешти...
В.О.: То це вже 1965 рік?
В.З.: Десь так. Після розпаду нашого хору минуло років два, і тут знамено підняв зі своїм хором «Гомін»…
В.О.: Леопольд Ященко. З якого року «Гомін» почав збиратись?
В.З.: Не можу згадати, бо я тоді взагалі відійшов від цього. Василь ходив туди, він мені розказував про цей хор. Він запрошував мене, але а мене сімейні обставини так складалися, що я ніяк не міг туди піти.
В.О.: Хор Ященка – це вже 1969 рік. А арешти 1965 року – це 26 серпня і далі. Іван Світличний був заарештований 31 вересня. Це вас ніяк не торкнулося?
В.З.: Я був свідком. От я зараз трошки розкажу про це. Але спочатку про «Гомін». У Ященка ситуація склалася трошечки по-іншому. Може, через його енергійність. Тоді вже почали збиратися вечори, бо до того ж такого не було. Він активно почав брати участь у цих вечорах, серед широкого загалу. Ми ж якось замкнулися в собі і вели пропаганду й агітацію в своєму колективі хористів. Це фактично нас і погубило.
Щодо арештів я хочу згадати один епізод. Саме тоді вийшов фільм "Тіні забутих предків". Відбувався перегляд цього фільму в кінотеатрі...
В.О.: "Україна", 4 вересня 1965 року.
В.З.: Так, свідків там було чимало, мабуть, і ви про це чули не раз, але я свої враження хочу розповісти.
В.О.: Будь ласка, от як це ви розкажете, бо люди по-різному розказують.
В.З.: Я запізнився на цей перегляд і сів в останньому ряду. Якраз наді мною були рубки, з яких спостерігають за залом і звідки пускають картину. На сцені було чимало людей, але ситуація вже була наелектризована. І взагалі в усьому місті так було. Я вже знав, що в декого відбулися труси. На сцені сидить Юрій Іллєнко (кінооператор фільму. – В.О.), можливо, і Сергій Параджанов (режисер фільму. – В.О.) був, але я цього не зафіксував. Актори були. І от піднімається з залу Іван Дзюба з букетом квітів, підходить до акторів і дарує їм квіти. Потім повертається до мікрофону і починає говорити, що, на жаль, ми думали, що вже часи репресій минули, але зараз ми пересвідчилися, що все повертається, що у Львові відбулася низка арештів, і в Києві також. Не встиг він це сказати, як схопилися – не пригадую, але, здається, з перших рядів – двоє таких добрячих хлопців, підійшли до Дзюби і давай його відпихати зі сцени. Він говорить, а вони його відштовхують. Не те, що пропонують йому зійти, а буквально отак зіштовхують. І найбрутальнішим чином виштовхнули його за межі сцени.
Тоді схоплюється, як я пригадую, Василь Стус і на всю залу кричить: "Я протестую!" Його зразу схопили і примусили сісти. Я зрозумів, що на цьому перегляді більше кагебістів, ніж глядачів. Підхоплюється другий – я його бачив раніше, але не був з ним знайомий, на жаль, не можу пригадати його прізвища. Він вихопився і крикнув: "Хто протестує – встаньте!" Не всі, а десь половина залу встала, звідки стало зрозуміло, хто є хто. Коли чую над собою страшний мат і: "Гаси свет! Пускай фильм!" Світло погасло і почали демонструвати фільм.
В.О.: А Чорновіл там теж вискакував?
В.З.: Я не пам'ятаю. Кілька чоловік вискочило в різних місцях залу, поки не погасло світло, але я не зафіксував.* Я тоді взагалі мало кого знав, і Чорновола теж, тому не міг запам'ятати.
В.О.: А Стуса?
В.З.: Стуса я знав. Познайомився з ним у Алли Горської, в її художній студії. До неї приходили Іван Світличний, Борис Мамайсур, Євген Сверстюк, Надія Світлична і ще багато відомих людей. До речі, Алла не володіла українською мовою, але дуже хотіла навчитися і Надія Світлична давала їй уроки української мови. Там було дуже бурхливе життя. Світличний Іван читав там лекції з естетики. Стус тоді в аспірантурі вчився. Він вразив мене гостротою розуму, багато розказував про долю нашої культури і обґрунтовував побутування нашої культури, говорив про естетичні аспекти поезії. Я збирався записувати його розповіді, але на жаль, не зробив цього.
В.О.: Його 20 вересня, після цієї події, виключили з аспірантури.
В.З.: Я не знав цього. Ви згадали про В’ячеслава Чорновола. З Чорноволом ми якось познайомилися. Вже не пам'ятаю за яких обставин це сталося, але я його часто зустрічав на літературних вечорах, там ми і спілкувалися. Персонально нас ніхто не знайомив. Пам'ятаю такий епізод. Сиджу я в Публічній бібліотеці, вийшов відпочити. І зустрічаю там за сходами Чорновола. А саме тоді вийшла праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", вона вже почала «розповзатися» серед людей. Я про неї вже чув, але до мене вона ще не дійшла. Підбігає до мене Чорновіл і каже: "Ти читав "Інтернаціоналізм чи русифікацію?"" Я так мляво кажу, що вже знаю, що така праця є, але до мене ще не дійшла, тому не читав. "Ходімо, я тобі дам!" Виявляється, він сидить у «Публічці» і читає її. Я ж був чимось дуже заклопотаний – бо ж в аспірантурі навчався. Може, мені якраз треба було терміново якісь документи готувати, не пам´ятаю – і я кажу: "Та ти знаєш, вона до мене дійде, не хвилюйся, я її прочитаю". Він як спалахнув: "Та ти що?! Таку роботу?! Та це зрада – не читати такої праці!" Я чому це згадав – він був дуже запальний, що мені не дуже сподобалося. Пізніше, звичайно, прийшла ця праця й до мене, я брав участь у її поширенні, один примірник у мене й досі зберігається.
В.О.: У якому вигляді ви її бачили і як ви її розповсюджували? Це був машинопис чи фотокопія?
В.З.: Ні, у мене зберігається якийсь п'ятий чи шостий друкований примірник машинопису. Це ось такий том.
В.О.: Переплетений?
В.З.: Переплетений, я там навіть фотографію Івана Дзюби зберіг. Там же й Надійка Світлична, всі вони там молоді. Я зберігаю цей том, хоч там уже практично нічого прочитати не можна, бо воно з часом псується, та ще й примірник такий – мабуть, з останніх... Це такий епізодик з Чорноволом.
Ще про Євгена Пронюка хочу розповісти.
В.О.: Він закінчив університет у 1962 році.
В.З.: Того я не знаю. Знаю тільки, що він філософ був, філософський факультет закінчив. Він набагато молодший за мене. Я з ним познайомився через Сашка Мартиненка. Вони разом дуже інтенсивно поширювали літературу. Причому Сашко Мартиненко тоді жив у мене. Спочатку він ходив на хор, але потім плюнув на це діло і лише інколи приходив і так зверхньо: чим це ви тут займаєтеся – от ми робимо справи! Вони з Пронюком прийшли до мене саме з приводу поширення літератури. Справа в тому, що в мене на той час було все для фотокопіювання: збільшувач, фотоапарат, як то кажуть, все було "на мазі" для швидкого тиражування.
В.О.: То ви робили?
В.З.: Так. Ми з Пронюком домовилися, що він буде приносити літературу, а я її буду штампувати. І справді, він приносив чимало літератури.
В.О.: А що саме приносив?
В.З.: Ніколи було читати – такий був потік літератури.
В.О.: Ніколи й читати було?
В.З.: Так. А література, ясно ж, нелегальна. Я пізно ввечері одержував, а вже вранці йому віддаю. Так тривало не дуже довго – почалися арешти, і його, як кажуть, притягли до відповідальності. І мене теж, але мене пізніше, коли заарештували Сашка Мартиненка, Івана Світличного, Гриня Миколу й інших. У цій справі я був як свідок. Почали тягати мене. Я хочу один епізодик розповісти, пов'язаний з Пронюком.
Судили тоді Миколу Гриня. Суд відбувався біля Софійської площі.
В.О.: Це Володимирська, 15, обласний суд.
В.З.: Сидимо ми в кімнаті свідків. Там чоловік 10-12 знаходилося. Туди ж прийшов і Пронюк, його викликали. Він прийшов з кипою паперів, розклався, як у себе в кабінеті (причому все це – філософська література, яка не мала ніякого відношення до подій сьогодення). Він статтю пише чи щось таке. Я здивувався його холоднокровності і спокою. Коли це до мене підсідає наглядач, який стежить, щоб свідки не спілкувалися один з одним.
В.О.: То там ще й наглядач був?
В.З.: Так. Причому, цей наглядач мені добре знайомий, бо він трус у мене робив у квартирі.
В.О.: Свій чоловік!
В.З.: Так, свій чоловік. Цей чоловік підсідає до мене і так нібито по-дружньому показує на Пронюка й каже: "От по кому тюрьма плачет". Я мовчу. Він ще якось намагався заговорити зі мною, але я мовчу собі. Потім мене викликають. Треба пройти довгим коридором до залу суду. Цей кагебіст мене виводить у коридор. Щойно так ніби ж мило зі мною говорив, коли раптом перед тим, як відчинити двері і пустити до кімнати суду, він на мене матом: "Ты же, такой-сякой, говори всю правду, нечего выкручиваться!"
В.О.: Це психологічна обробка – російським матом? Як ото тхір курей обробляє, щоб вони почманіли?
В.З.: Так. І пустив мене в кімнату. Там мене питали щодо літератури, яка була привезена з Америки. Була така книжечка "На багряному коні революції", де наводилися документальні дані про кількість винищених творчих людей, головним чином письменників і поетів. Але, судячи з того, як невпевнено суддя сказав назву цієї книжки, я відчув, що він не має достовірних відомостей про те, що вона в мене була. Тому я сказав, що я не знаю такої книжки, не чув, і вони не стали прискіпуватися.
Ще я хотів повернутись до постаті Біняшевського. Така колоритна фігура Він завжди був дуже імпозантно одягнутий, з такою краваткою вишитою...– Ви його, мабуть, бачили? Ми весь час з ним стикалися. Але, починаючи з того першого епізоду, про який я розповів раніше, у мене до нього була недовіра. До речі, він також ходив на наш хор, він теж любив співати, так що в нас збиралася на хорі весела компанія, але я намагався триматися осторонь від нього. До речі, Алла Горська була також чомусь дуже проти нього настроєна. Пізніше я почав аналізувати події того періоду, пов’язані з ним.
В.О.: Так, я його бачив, але це вже в останні роки. Він десь років два тому помер, так?
В.З.: Що помер, я навіть не знаю – може й помер.
Він завжди оточував себе молоддю і казав мені, що неправильно назвали "Клуб творчої молоді", треба було назвати "Творчий клуб молоді". Я з цим погодився. А він після арештів видав свою книжку "Українські писанки" (Біняшевський Ераст. Українські писанки. – К.: Мистецтво, 1968. – 91 с.). Я був цим дуже здивований. Чому? Тому що я знав його виступи. Він вражав усіх тим, що завжди дуже сміливо говорив багато таких речей, про які ніхто з нас собі не дозволяв говорити. Ми ж відчували ситуацію і знали, що такі виступи нам не вибачить влада. А його не чіпали. Мало того, йому дали можливість випустити таку книжку, причому дуже гарне видання. Ми з ним частенько говорили. І ще так дрібничка: він приходив на репетиції хору і в приватних бесідах зі мною розказував, що часто бував за кордоном, розказував, яке життя там, яке тут. То я думав: як це так можна? Тоді за кордон далеко не кожний міг поїхати!
Отакий ще епізодик пам'ятаю. Ми прийшли з ним в магазин, хотіли купити там платівки українських пісень. Він узяв одну платівку – не пам'ятаю, яку він там вибрав, – і, як годиться, прослуховувати почав. Один раз прослухав, потім просить: "Ще раз поставте". – Продавщиця йому ще раз поставила, потім ще раз. Він стоїть і слухає. А вже утворилася черга, то вона зауважила йому, що, мовляв уже ж пора й честь знати. Він як напустився на неї: "Що ви затискаєте українську пісню!" – і вичитувати! Бідна жінка вже не знає, де дітись. А він собі отакі речі дозволяв на кожному кроці. І нічого… Це мене дуже насторожувало.
Він мав якесь відношення до Інституту біології. У мене були там знайомі люди і я знав, що вони його дуже боялися і не приймали.
В.О.: Іван Русин теж каже, що Біняшевський всюди фігурував, а от у справах він не фіґурував.
В.З.: Так. Мало того, вийшло так, що коли почалися арешти, у багатьох знаходили літературу. Мене від арешту врятувало те, що в мене майже нічого не знайшли. Повезло!
В.О.: А у вас теж був обшук?
В.З.: Двічі. Вони-то відчували, знали, що у мене щось є, але я, завдяки своїй інтуїції, вчасно уникав – точніше сказати, не уникав, а встигав сховати або знищити. Якось відчував, що в мене повинно відбутись, і виносив з хати.
Про Біняшевського. У багатьох знаходили літературу, і коли вже дуже припирали, то часто казали, це їм дав Біняшевський. Тобто всі йому не довіряли. Бо такий компромат на нього… До речі, і я согрішив, щось проти нього сказав, бо в мене все ж таки дещо знайшли, дрібниці.
В.О.: Цікаво, що все-таки?
В.З.: Книжку, яка їх дуже хвилювала. Вони питали, де я її взяв, – це книжка Софії Русової. Вони дуже чомусь полювали за нею. І вірші Симоненка в мене знайшли – це ж теж було заборонене, боронь Боже… І, не дивлячись на те, що всі отак валили на нього, його "не привлекали". Я занадто багато уваги йому приділяю – можливо, він цього й не вартий, але це була дивна особа. Вже коли незалежність настала – пригадуєте, 500-річчя козацтва відзначалося? Зустрічаємося ми там, у Запоріжжі. Він усе такий же підтягнутий, все такий же дуже охайний. Ми приїхали і вже кілька днів у наметах жили, назад їхали уже замурзані, а він – як з голочки вдягнутий. Я подумав, якщо він дійсно десь там служив стукачем, навіщо йому здалося їхати в Запоріжжя, часи ж змінилися. Я так і не зрозумів його. А може він все ж таки хотів якось реабілітуватися в очах тих багатьох людей, які його в чомусь підозрювали?
Він для мене залишився загадкою.
Тепер хочу скористатися нагодою і згадати іншу людину, яку я глибоко поважав, постійно згадую його з теплотою і болем. Це Сашко Мартиненко. Він дуже багато робив для пробудження національної свідомості людей, розповсюдження просвітницької літератури. Він був справжнім українським патріотом і його ж, по-суті, за це засудили...
В.О.: Три роки таборів суворого режиму, засуджений 25 березня 1966 року.
В.З.: Лоґінов, слідчий, який вів його справу і мене допитував, якось так зухвало заявив: "Что, мальчики, захотели незалежной Украины?" Навіть не підозрює, що він говорить. Сашку Мартиненку у спогадах про «шістдесятників» приділено мало уваги, а він скромно, не кидаючись у вічі, проводив велику роботу, таку наче чорнову, але дуже важливу. На мій погляд, він якось мало відомий, не заслужено.
В.О.: Це залежить від людей, які його знали. Він сам уже не розкаже.
В.З.: Він уже не розкаже – він помер.
В.О.: Коли він помер?
В.З.: Так, він уже лежав у Жовтневій лікарні, у нього з підшлунковою залозою був непорядок, він уже останні дні доживав, болі страшні терпів, він був у страшному стані. Його дружина весь час біля нього перебувала, так він її гнав від себе, щоб вона бігала на всі мітинги: "Нема чого біля мене сидіти – біжи на мітинги, і щоб приходила та розказувала, що там відбувається". Такий він палкий був – страшно. Так він і не побачив незалежності, не дожив кілька місяців.
В.О.: Він самвидав розповсюджував?
В.З.: Так, головним чином, розповсюдження самвидаву.
В.О.: 1935 року народження.
В.З.: І його брат Леонід теж сидів. Причому цього брата засудили за те, що він комусь давав читати вірші Олександра Олеся, засудили його ще неповнолітнього. Він був ув'язнений значно раніше – мабуть, у п'ятдесятих роках. Коли Сашко Мартиненко відсидів у таборах і повернувся, йому в Києві не дали можливості працювати. Він геофізик, причому неабиякий, талановитий був геофізик. Він змушений був у Полтаву поїхати. Такий там був нагляд, що він, бідний, задихався. І змушений був разом зі своєю сім'єю виїхати в Тазовський, це Тюменська область.
В.О.: Там є річка Таз, котра впадає в Обську губу.
В.З.: Так-так, оце ж він туди й виїхав, там працював. А повернувся звідти хворим...
В.О.: Чи після 1965 року ви брали участь у розповсюдженні самвидаву?
В.З.: Ні, після цих судів я вже не брав участі практично ні в чому, не проявляв фактично ніякої активності.
В.О.: Вас уже кагебісти більше не чіпали? Чи відчувалися їхні сліди? Адже ви вже були записані в їхніх святцях…
В.З.: Так, я постійно відчував стеження за мною. Це мене весь час смішило, бо я відчував, що вони мене переоцінюють. Вони думали, що я маю якийсь дуже сильний вплив, що я, може, якусь групу маю і дуже активно дію. Хоча цього насправді, принаймні після арештів, не було.
В.О.: А де ви працювали?
В.З.: Я працював і працюю в Інституті геофізики. Якось викликають мене в перший відділ, а саме тоді почався розгром Гельсінкської Групи.
В.О.: Це вже друга половина сімдесятих років.
В.З.: Так-так, і їм було дуже цікаво знати, чи беру я участь у цій Групі. Викликають мене в перший відділ, заводять у якусь таку кімнату, що я й не знав, що така там є, хоч й працював два десятки років в інституті. Там сидить молодий чоловік. Посадили мене. "Ви живете на Саксаганского?" – "Так". – "Там случилось убийство, и мы подозреваем некоторых людей. Вот у нас есть фотографии людей – Вы не знаете никого из них?" І дає мені таку з плексигласу зроблену рамку, там з обох боків плексиглас, а між ним низка фотографій. Я взяв, а він каже: "Посмотрите, не узнаете ли Вы людей?" Я зразу зрозумів, у чому справа, але думаю, що якщо відмовлятися, то цим самим я дам йому привід думати, що я зрозумів, у чому справа. Я так узяв цю рамку, ніби нічого не підозрюючи, подивився: "Нет, никого не знаю". – "Ну, посмотрите с другой стороны". Перегорнув, подивився і кажу, що нікого не знаю. "Хорошо, дайте мне." Я повертаю йому, він бере її за краї і ставить на шафу. Таким м'яким чином у мене взяли відбитки пальців. Їх це дуже цікавило, бо вони знали, що я раніше поширював літературу, то вони думали, що я й досі цим займаюся. Але в мене, повторюю, тоді нічого не знайшли, хоч і підозрювали мене.
Хочу повернутися до подій шістдесятих років.
Коли в нашому Інституті геофізики були збори, на яких розбирали мою справу, то кагебісти весь інститут скликали... Між іншим, про ці збори варто розказати. Це з приводу Миколи Гриня. Тоді саме і Сашка Мартиненка судили, і Гриня, і Івана Русина. Мене спочатку викликали до директора, і давай кагебісти мені рознос чинити. Сказали так: "У Завойского есть полный состав преступления". Цю фразу сказали, а от чому вони мене не арештовують, не сказали. Я так подумав, що, очевидно, в них фактичних даних не було. Як-не-як, а все ж таки вже в шістдесятих роках вони намагалися хоч щось таке документальне знайти, а не просто так засуджували, як у тридцятих. Питають у моєї керівнички, у Крутиховської Зінаїди Олександрівни – вона була моя керівничка в аспірантурі: "Как вы относитесь к тому, что он говорит на украинском?" А я принципово на роботі і всюди розмовляв українською. Багато дивувалися, бо коли я поступив в інститут, я говорив російською мовою, а тут: "Видите ли, Завойский начал задаваться, стал в позу..." А Зінаїда Олександрівна каже: "А мне даже нравится, что он говорит по-украински". Я додаю, що інакше не можу – у нас удома панує українська мова, це моя рідна мова. Вони відчули, що перебрали, що це вже фактично замах на право говорити українською мовою. І тоді вони як сказилися, як стали мене лаяти, сварити! На цьому скандалі перше засідання в кабінеті директора завершилося. Мені сказали: "Через пятнадцать минут придете на собрание института".
Приходжу я на збори – зала повна! Сів я в задньому ряду. Почалося "разбирательство". Цей кагебіст виступив і почав говорити про загрозу буржуазного націоналізму і вже не пригадую про що. Потім викликають Гриня, щоб він каявся прилюдно – для них це було найважливіше. Гринь намагався говорити щось на своє виправдання. Я його абсолютно не засуджую. Ми з Гринем працювали і зараз працюємо разом.
Дійшла черга до мене. Парторг питає: "Где Завойский?" А я сиджу. "Завойский, идите сюда!" Я сиджу не піднімають, хоч трохи, думаю, вас подратую. А він як сказиться та як гаркне, почав сваритись, бо він такий крикливий був. Тоді я з останнього ряду почвалав до трибуни. Вийшов, став і мені заціпило – ну не можу сказати абсолютно нічого! Єдине, що я видушив із себе – це два слова: "Я не націоналіст". І все, мовчанка запала. Вони побачили, що в них нічого не вийде, що я виправдовуватися не збираюся. "Идите, садитесь!"
І.М.Іващенко: Але він тобі ще одне питання задав: "Чего бы вы хотели?" – "Ну, я бы хотел, чтобы на улицах Киева звучала украинская речь".
В.З.: Цього я вже не пам'ятаю.
В.О.: А коли це було – скоро після тих судів 1965-66 років?
В.З.: Це було якраз під час слідства.
В.О.: То Гриня вже випустили?
В.З.: Він у набагато гіршому становищі був – у нього багато що знайшли. Я не знаю, як би я себе повів за таких обставин, при такому "обилии фактического материала".
В.О.: Написано: "Засуджений до трьох років, але, враховуючи цілковите визнання вини та привселюдний виступ…" А, то це він і був, цей виступ. "...з каяттям і засудженням однодумців, Верховний Суд УРСР замінив покарання на умовне. Після виходу з тюрми поновлений на попередній роботі, але вже молодшим науковим співробітником". Це з книжки Чорновола "Лихо з розуму".
В.З.: Так. Слід сказати, що ніхто з присутніх у залі не виступив проти Гриня. Я зараз трошки продовжу. Після того, як мені дозволили сісти на місце, виступає – хто б ви думали? Виступає наш знаменитий вчений Білодід.
В.О.: О, Іван Костьович!
В.З.: Іван Костьович Білодід. І що ж він починає говорити? "От, бачите, – каже академік Білодід, – от, бачите, знайшлися захисники української мови! Знайшлися! Та вони ж і самі двох слів зв'язати не можуть по-українськи, а ще базікають про те, що треба, щоб українська мова звучала..." і таке інше. Запала тиша. Коли це з зали лунає голос Юри Хорунжого, який тоді працював разом з нами, і ми з ним дружили: "Ви даремно так кажете. Завойський дуже гарно говорить українською мовою!" Я собі подумав, слухаючи цього Білодіда: "Це ж треба – скотитися до того, що академік їздить з кагебістами по таких зборах..."Він таки падлюка надзвичайна. Я не можу діждатися, коли ж то скинуть його погруддя з приміщення Академії Наук. Вже не раз мене так підмивало відбити йому носа, але дуже вже ж людне місце!
В.О.: То був офіційний ідеолог русифікації, "двуязычия".
В.З.: Був на нього в "Перці" надзвичайно гострий і дуже гарний памфлет, але, на жаль, я не зберіг його.
В.О.: Коли? Тоді?
В.З.: Так, саме в той період. Там його прізвище не називалося, але з контексту однозначно було зрозуміло, що це Білодід. Ну, дуже гострий і комічний такий памфлет!
В.О.: Тоді ходило таке: "Ой казала баба діду: "Я поїду к Білодіду, двоязику вивчу мову і вернусь до тебе знову.""
А сімдесят другий рік не зачепив вас ніяким чином?
В.З.: Ніяк, тільки перевірили, що я нічим «протизаконним» не займався, взявши відбитки пальців.
В.О.: А ви це пов'язували з Гельсінкською Групою? То вже були 1976-77 роки.
В.З.: Дати я, на жаль, не фіксував. Але я знав, що такі групи вже існують і що почалися арешти. Але я в жодній групі не був, а їм було цікаво довідатись.
В.О.: Радіо "Свобода" слухали постійно чи так, епізодично?
В.З.: Ну, як коли. Звичайно, я слухав, але нерегулярно.
Пам'ятаю такий епізодик. Якось я замкнувся в ванній і ввімкнув на всю гучність "Німецьку хвилю". Це я розказую епізодик, пов'язаний з тим, як за мною стежили. А вже ж пізній вечір, я задумав винести сміття в сміттєпровід. Виходжу, а радіо залишив на всю гучність. І це якось несподівано було для того, хто там стояв, – притулився якийсь молодий чоловік до моєї стіни і слухає. Я не знаю, хто це був.
Ще епізод. Мені треба було з товаришем-співробітником поїхати у службове відрядження в Ніжин. Там у геофізичній експедиції ми повинні були звітували за нашу спільну роботу. Ми збиралися поїхати електричкою і домовилися на певний час зустрітися на вокзалі. Але на ту електричку я запізнився і вирішив поїхати наступною. Електричка порожня, буденний день – там, може, два-три чоловіка сидить у вагоні. До Ніжина їхати майже три години, і я вирішив поснідати. Розклався, бо нікого ж нема, витяг бутерброд. А саме тоді громили Гельсінкську Групу. Не пригадую, з якого приводу – чи викинути якийсь папірець – несподівано я встав і вийшов у тамбур. Зразу ж повертаюся назад – і стикаюся з людиною, яка сиділа поруч зі мною – такий миршавий дядечко з газеткою під рукою. Ми з ним груди-в-груди зіткнулися. Я прийшов на своє місце, і він повернувся й сів на своє місце. Мені стало зрозуміло, що за мною стежать – вони, мабуть, думали, що у мене з кимось запланована зустріч на якійсь станції, тому я навмисне спізнився на попередню електричку, щоб їхати без співробітника, а самому.
Мало того, я офіційно не оформив відрядження і поїхав за свій рахунок. Три карбованці на квиток не такі великі гроші. І те, що я виїхав нібито нелегально і навіть в інституті не повідомив, видно, теж викликало підозру.
Ці мої міркування виправдалися. Приїжджаю в Ніжин, виходжу. А я не знав адреси організації, куди мені треба було, і на пероні зразу давай розпитувати, де ця експедиція. Там натовп такий. Я спитав жіночку. А цей чоловік підійшов, позаду мене став і слухає. Я озирнувся і так красномовно подивився на нього – що, мовляв, ти тут робиш? Ми вже нібито знайомі. Він тоді – шпарк! – повернувся, заскочив назад у вагон і давай виглядати з вікна, наче когось шукає. Я ж пішов собі у експедицію. На той час я вже мав нюх на цих кагебістів і зразу побачив, що мене вже передали іншому «товарищу». І не помилився. Повертаємось ми в той же день назад у Київ. Разом з нами їхати в Київ львів'яни. Вони теж представляли свою роботу в Ніжині, там ми з ними і познайомилися.
Їдемо в Київ в одному купе, розмовляємо про те, про се. Коли ввалюється в це купе п'яненький чоловік. Посидів хвилини дві, послухав нашу розмову і як попер на тих львів'ян, що вони бандерівці, що "надо уничтожать". Я зразу зрозумів, що це провокація, але ж львів'яни, я думаю, цього не підозрювали. Промовчать мені – це ж некрасиво перед львів'янами. Я вирішив все ж таки захистити їх – давай сперечатись, що, мовляв, такого роду ваші розмови тільки роз'єднують наш народ, а нам треба гуртуватися. Отакий епізод.
Взагалі все це незначні епізоди, я розказав їх, щоб підкреслити загальну атмосферу того часу.
В.О.: Так, це є характеристика тієї епохи.
В.З.: Багато таких комічних випадків було з тим стеженням. Я все ж таки розкажу ще про два.
Пішов якось у кінотеатр "Київ" на площі Толстого. Там два зали. Почався фільм. А тоді фільм починався з кіножурналу. І ці кіножурнали були до того огидні, що я їх не міг терпіти і виходив на цей час з зали. Отже, виходжу я із зали, коли зразу за мною вискакує молодий чоловік. Вони всі були настільки схожі один на одного, ці кагебісти, що я зразу впізнав. Я почав проходжуватися по залі, а білетерша, коли він так швидко-шпарко вискочив за мною, кинулася до нього: "Вам что, плохо?" А він: "Ой, у меня голова болит, так голова болит!" – "Так вам, может быть?.." – "Не надо, мать." Він постояв, поки вона його заспокоювала. Коли фільм почався, я зайшов у залу і він зайшов.
Ще слід розповісти про такий епізод. Коли знову почалися арешти, я зустрівся з одним знайомим з університету. Ми сіли біля пам'ятника Шевченка на лавочці і обмінюємося новинами. А біля нас уже шпацирує… Потім цей кагебіст відійшов убік і поговорив з іншим. А я все це бачу, стежу. Ми розпрощалися з хлопцем, я пішов собі додому. А мені додому треба було йти від університету по тій вулиці, де колись трамвай № 8 ходив. Треба униз, з вулиці Толстого, спускатися на Саксаганського. Я йду, а там паралельно з трамвайною колією посадили кущі. Я доходжу вже до наступної вулиці, перехресної...
В.О.: Тарасівська чи Паньківська.
В.З.: Одна з цих вулиць. Там прямо з неї вхід у Ботанічний сад. На перехресті підходить до мене така старенька бабуся і каже: "Допоможіть мені перейти на той бік, до Ботанічного саду".
Я взяв її під руку і веду. І тільки я минув кущі, як ми стикнулися з цим кагебістом, якому мене передали. Він так зніяковів – для нього це була повна несподіванка! Бо він ішов за кущами і стежив за мною, а що я поверну в його бік – цього передбачити не можна було. Якби не трапилася ця старенька бабуся, то цього й не сталося б.
Таких епізодів можна розказувати багато. Я відчував, що вони весь час за мною стежили.
Хочу згадати більш вагому подію – коли наближався ювілей Шевченка, 150 років від дня народження. Велася інтенсивна, бучна підготовка. Від Алли Горської я довідався, що буде зроблено вітраж в університеті.
В.О.: Це 1964 рік?
В.З.: Здається, так. Я працював на вул. Рєпіна, там тоді знаходився наш інститут. Звідти мені було зручно пішки ходити додому на обід. Шевченкове свято тривало кілька днів. Перед пам'ятником Шевченка тисячі людей. Я проходжу і думаю: дай заскочу в університет і подивлюся, що там робиться з цим вітражем, бо він уже був майже готовий. Приходжу і бачу, що стоять високі драбини. Вітраж ще цілий, на арці зверху напис... Ви не бачили?
В.О.: Я бачив фотографію.
В.З.: Там жінка так схилилася Тарасові на груди, а зверху напис: "Возвеличу малих рабів отих німих… Я на сторожі коло їх поставлю слово". Так, якраз оці слова виписано. Лізуть на ці драбини якісь люди і давай розбирати цей вітраж. Кажуть: ми його збережем. Але бачу, вони його так розбирають, що намагаються розбити – то у них упаде скло, то... Брязкіт, повно скла, Алла бігає коло них, кричить, свариться з ними, мало в бійку не лізе. Там ще поприходили… Людмила Семикіна прийшла, художниця і подруга Алли, ще люди. Таке совєтское лицемірство – тисячі людей наче вітають Тараса Григоровича, а тут поруч отаке робиться! Всі обурюються – що ж це робиться? Треба покликати владу, щоб захистила. Вирішили звернутися до тодішнього міністра культури – я не пригадую кого...
В.О.: Ректором Київського університету тоді був академік Швець, Іван Трохимович. Він себе називав Швєц. Максим Рильський насміхався: «В українській мові є троє слів з твердим «ц» в кінці : бац, поц і Швєц»».
В.З.: Швєц, так.
В.О.: А міністром культури тоді хто був?
В.З.: Чи з питань ідеології якийсь там… Я, на жаль, забув прізвище, але то добряча сволота.
В.О.: Чи не Скаба? (Андрі́й Дани́лович Скаба́, 12. 12 1905 – 26.06. 1986. Історик, академік АН УРСР з 1967 р.. З 1959 – міністр вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, з 1968 – кандидат у члени Президії (з 1966 – Політбюро) і секретар ЦК КПУ, 1968 – 1973 – директор Інституту Історії АН УРСР. – В.О.).
В.З.: Скаба, правильно. Приїжджає цей Скаба – шапка-бирка, тут смужка висить, сорочка українська. Всі кинулися до нього зі скаргами: як же це можна такий твір мистецтва нищити? А він мовчки, послухав-послухав, а потім як напустився, як став сваритись, причому так брутально, цю Аллу Горську довів мало не до... Ну, вони фактично на моїх очах розбили вітраж.
В.О.: Це було в березні, саме в шевченкові дні. Хтось розказував, що вночі проти дев'ятого березня. А ви кажете, це було вдень?
В.З.: Вдень, розбирали вдень. Щось таке про ніч розповідали, що його чи добудовували, чи дорозбирали вночі. Але це було буквально на моїх очах. Я тоді так і не пішов обідати. Тоді розправлялися з усім цим безцеремонно.
Пам'ятаю ще один епізод. На вулиці Прорізній, яка виходить на Хрещатик – перший наріжний будинок. Там розміщувались профспілки чи щось таке, а за ними відкрили кафе. Здається, «Хрещатий яр». Симпатичне кафе, там молодь збиралася. Зробили там ремонт, і один молодий художник зробив дуже гарний стінний розпис. Там з першого на другий поверх ведуть спіральні сходи. І він усі ті стіни отаким спіральним чином олійними фарбами вималював, причому так, що на першому поверсі, пам'ятаю, дівчата танцюють, обстановка стародавня, може, черняхівська чи ще й древніша культура, вони там бавляться серед чудової незайманої природи. У міру того, як по спіралі підіймаєшся на другий поверх – зображені етапи розвитку України у вигляді то певних споруд, храмів, то портретів видатних людей. І з самого верху – портрет Грушевського, потім, пам'ятаю, портрет Івана Драча і ще когось із сучасників. І що ви думаєте? Не встигла висохнути фарба (а ця ж картина багато квадратних метрів займала), як її видовбали разом із штукатуркою – не те, що замазали, щоб можна було потім реставрувати, а буквально долотом видовбували разом зі штукатуркою. Я, на жаль, не пам'ятаю прізвища цього художника. Думалося, що воно зрине в пам`яті.
В.О.: А роки перебудови як ви зустріли? Чи повірили Горбачову, «перестройці»? Які настрої були в суспільстві? Бо я ж тоді був поза суспільством. Мене тільки в серпні 1988 року звільнили.
В.З.: Щодо мене, то я скептично дивився на всі ці потуги якось реанімувати СРСР, хоча Горбачов все ж таки викликав якусь симпатію своєю толерантністю, принаймні зовні. Але я ніяких ілюзій щодо справжньої демократизації не мав.
В.О.: В якійсь організації ви були? В Український культурологічний клуб ви ходили?
В.З.: Ні, я не ходив. Він там на Подолі був.
В.О.: Він у різних місцях бував, але потім устаткувався у Дмитра Федоріва на Олегівській, 10.
В.З.: Я там не бував. Але знову з’явилася надія на відродження Української держави. Я організував у нас в інституті групу Руху, нас там було чоловік дванадцять. Згодом я від цього відійшов, бо я не політик, належати до будь-якої партії і підкорятися партійній дисципліні не в моєму характері До цього треба талант мати. Моя участь зводилася, в основному, до того, що я ходив на демонстрації, малював і носив плакати. Я брав участь у подіях за гаслом: «Якщо не я, то хто ж?» І як тільки відчув, що там без мене обійдуться, я відійшов. Зараз я навіть не в Русі, безпартійний.
В.О.: Ну, це нормально, але коли настають якісь вирішальні події, то багато людей виходять і беруть у них участь.
В.З.: Так. Зараз дуже потрібна участь інтелігенції в будівництві нашої держави. Я це усвідомлюю. Я наукові статті друкую українською мовою в журналі Інституту геофізики, де працюю. Він в Академмістечку.
В.О.: Ви казали, що дисертацію писали. Ви її захистили?
В.З.: Дисертація називалася «Походження залишкової намагніченості порід залізо-кремнистої формації». Це основне джерело нашого багатства – залізо. Я дуже вдячний керівникові відділу Крутиховській Зінаїді Олександрівні і директорові Інституту Субботіну Серафиму Івановичу, по суті вони мене захистили після тих показових зборів з кагебістами. Мене могли запросто звільнити, бо тоді стільки аспірантів повиганяли в інших інститутах. Я відчував, що Зінаїда Олександрівна добре мене розуміє, хоч вона про це мені ніколи не говорила. Вона була безпартійна.
В.О.: Небагато було людей, котрі могли утриматися від партійності і займати якісь посади. скажімо, Михайло Стельмах не вступав у партію і був депутатом Верховної Ради. Владі потрібно було й такого.
В.З.: А взагалі політика така проводилася… Взяти хоча би наш інститут. Всі чільні посади займали люди, прислані з Москви, з Росії. І сама Крутиховська Зінаїда Олександрівна, і директор інституту Субботін Серафим Іванович, Лебедєв та інші. За винятком Лебедєва, всі вони дуже гарні люди. І виходило так, що цим же вони обеззброювали нас.
В.О.: Але вони люди іншої культури, іншої нації.
В.З.: І вони провадили політику, потрібну СССР, їх усі хвалили, і це було ще гірше для нас.
В.О.: Тобто українців тримали десь там унизу.
В.З.: Я, може, ще щось згадаю.
В.О.: Я дуже дякую вам. Розповідь ваша дуже цікава. Не знаю, коли дійдуть руки до неї, щоб списати, це може бути затяжна справа. А як буде списано, то ми вам принесемо текст. І той текст, можливо, стане для вас поштовхом, щоб ви сіли і написали ширші спогади. Бо написаний текст має свою цінність і свою специфіку.
В.З.: Звичайно, якщо щось згадаю... На жаль, у мене дуже погана пам'ять. Бурхливе було моє життя. По-перше, молодий, а по-друге, я не був ще обтяжений сім'єю, в мене на квартирі багато цікавих людей бувало, часто хтось з них жив у мене. Я давав притулок молодим поетам, вони приїздили до Києва, а жити ніде. Часто – дуже талановиті хлопці.
В.О.: А хто бував?
В.З.: Мені подобався один дуже талановитий хлопець Володя, прізвище його не запам'ятав. Дуже талановитий, але бідний поет, з бідної сім'ї, ледве поступив в університет, і, видно, його вигнали. Потім, Корбут бував у мене, Мамайсур – може чули?
В.О.: Може, Кордун Віктор? Борис Мамайсур...
В.З.: Так, Кордун Віктор, Борис Мамайсур жив у мене.
В.О.: Здається, Бориса вже нема в живих?
В.З.: Мені давно сказали, що він помер. Я цьому не здивувався, бо він же був дуже хворий на епілепсію. Він, бідний, так тяжко страждав від цієї епілепсії, що після припадку буквально розвалювався.
В.О.: Тепер вийшла його книжечка з передмовою Івана Дзюби. У мене є. (Борис Мамайсур, Другий початок. – К.: Сфера, 1997. – 172 с.). Тоді автор ще жив у Хмельницькому.
В.З.: Це чудово, я дуже радий. Він у мене деякий час жив. Він був високий такий, бідненький, із села Воронькова. Його зустрічали кагебісти, нахабно забирали в нього поезії, в сумку лазили.
В.О.: Ви кажете, з Воронькова – це під Києвом? Це знамените село.
В.З.: Так. Він людина кришталевої душі.
В.О.: Я пам'ятаю фотографію від 5 червня 1965 року у Євгена Концевича в Житомирі, то його там чомусь нема, але він їздив тоді на тридцятиріччя Євгена.
В.З.: Можливо. Там був цікавий епізод з Концевичем. Я там не бував, але мені детально розказували.
В.О.: А яке враження на суспільство справили події з тим альбомом? Я знаю ту історію з розповідей Надії Світличної, Валерія Шевчука, та й самого Євгена. Я в нього тепер досить часто буваю.
В.З.: Мені Надійка Світлична розказувала про цей скандал. Резонанс тоді був, звичайно. Мені розказували, як це смішно вийшло. Але я хочу ще про Мамайсура сказати. Коли я трішечки до поезії долучився – я писати вірші не вмію, але люблю поезію, – я частенько заходив до Світличного Івана, в нього збиралися молоді поети. Він оцінив талант Мамайсура. Іван був дуже симпатична людина… Спілка письменників вирішила зібрати молодих поетів у Ірпені, в Будинку письменника організували школу поезії. Запросили туди і Мамайсура.
В.О.: Це організовували Володимир П'янов і Абрам Кацнельсон?
В.З.: Кацнельсона я не знав, а П'янова пам'ятаю. Видно, під їхньою егідою з'їхалися туди молоді поети. Я був дуже радий, що Мамайсур туди поїде, бо там як-не-як буде нормальне харчування. Він же жив, як безпритульний. А там поспати є де, та й відпочити можна – курортна зона, і все це безкоштовно. Ми раділи, що нарешті він хоч місяць побуде в нормальних умовах.
Я прочув, що там П'янов буде проводити з молодими поетами заняття, і вирішив поїхати подивитися і послухати, що там за заняття і які там хлопці зібралися.
Приїхали ми. Хтось іще зі мною поїхав, не пам'ятаю хто. Може й Іван. Приїжджаємо – така світла зала, зібралося багато людей, святковий настрій у всіх. Хто читає вірші, хто розбирає вірші. І от виступив П'янов. За ним виступає Мамайсур – і як попер на цього П'янова… В чому він його звинувачував? В "фальши советской", у тому, що він фактично служить партії, а не мистецтву. Він такого там наговорив, що, звичайно, його відразу вигнали, бідного, не дали там відпочити. Така він був людина – безкомпромісна. Ну, здавалося, помовч хоч тут – і хоч поживеш трошечки. Ні, не зміг.
Це було ще до арештів. Мамайсур був такий самий, як і Григір Тютюнник. До речі, я і з ним знайомий.
В.О.: А Холодного ви знали?
В.З.: Знав Холодного. Микола Холодний у мене асоціюється з Миколою Плахотнюком. Я його теж дуже любив – Плахотнюк такий славний хлопець. А до Холодного в мене подвійне ставлення. Він відштовхував людей своїми вибриками. Тому я з ним не спілкувався. Він мав дуже високу думку про себе, не знаю, наскільки це було виправдано. Не знаю, де він зараз.
В.О.: Він живе в Острі і час від часу з'являється в Києві. Десь так 1992 року влаштував вечір у Спілці письменників із дуже правильною назвою: "Я помер 1972 року".
В.З.: Це точно!
В.О.: Арешт і каяття – то справді була його смерть. А далі – то вже животіння. Він час від часу виступає в пресі з дуже брутальними, вульгарними речами. Я мусив одного разу огризнутися, бо зачепив він Василя Стуса, Володимира Забаштанського, Григора Тютюнника і ще когось. Особливо покійного Стуса, і це мене зачепило так, що я не стримався. Холодний виступив у журналі "Київ", то "Київ" і мою репліку опублікував, дуже круту. (“Вкраїнську оббрехав Голгофу…” // Київ. – 1995. – № 11-12. – С. 8 – 9.). Я думаю, як мені після цього з тим Миколою сісти і поговорити про його долю – він же набалакає всяких харманів.
В.З.: А що я хочу сказати про Миколу Плахотнюка. Він тоді ще був студентом медичного інституту і організував вечір – була річниця з дня смерті Симоненка.
В.О.: Ні, то скоро після смерті Симоненка було кілька вечорів його пам`яті.
В.З.: Це був присвячений Симоненкові вечір. Набилося людей в медінституті, де Микола навчався і був організатором цього вечора! Туди посходилися молоді поети. Вечір був блискучий, але він вийшов за рамки офіціозу. І бідний Плахотнюк довго потерпав після цього, його мало не вигнали. А може й вигнали. В усякому разі, я знаю, що його судили.
В.О.: Так, його в сімдесят другому запроторили в психіатричку.
В.З.: Це щоб здискредитувати його, як це вони вміють. Я довго не бачився з ним. А оцими роками я їжджу в метро і час від часу бачу дуже схоже обличчя. Але ж я його студентом пам'ятаю, то він був такий худесенький, як патичок, – а це така досить огрядна людина, і я не наважувався спитати, він це чи ні.
В.О.: Я з Миколою в гарних стосунках, ми часто зустрічаємося. А от ніяк він не дається записатися – все відкладає, відкладає... А тут ще ця біда з Чорноволом сталася. Валентина Чорновіл – це Миколина дружина, Богданчик у них є, вже в четвертому класі. То я тепер не чіпаю їх – хай трохи біда мине. І Валентину треба записати – вона багато робила, багато самвидаву розповсюджувала. Вона навчалася в університеті на два курси поперед мене. Я здогадувався, що у неї є самвидав. Але я мав свій канал.
В.З.: І ото ми один на одного дивимося – нарешті я все ж таки наважився, підійшов до нього (чи він до мене підійшов), ми розбалакалися. Виявляється, це ж Плахотнюк, я його ледве впізнав, але ми так приємно побалакали.
Всякого бувало, і я радий, що в мене таке життя.
В.О.: Що причетні до якихось подій. Знаєте, коли було шістдесят років Євгенові Концевичу, я організовував поїздку до нього. Цілий автобус людей поїхало. Якщо він народився в 1935-му, то це було 1995-му. Там Чорновіл сказав таку річ: ми – щасливі люди, та ми ще, каже, Сталіна пам'ятаємо; та ми раз вийшли на прю з цим режимом у шістдесяті – на початку сімдесятих років, ми відсиділи, і ми ще побачили незалежність! А скільки поколінь билися, змагалися за волю, а не діждалися її – а ми все-таки її побачили.
В.З.: Особливо яскравий приклад – це з Сашком Мартиненком. Він буквально дні не дожив до Незалежності. А Стус…
В.О.: Оксана Яківна Мешко була на перепохованні Стуса, Литвина і Тихого, а скільки вона виходила по цих мітингах – і треба ж, 2 січня 1991 року померла, трохи не дожила.
Дуже дякую, була дуже гарна розмова.
В.З.: Головне, я вважав розповісти про хор «Жайворонок». Я слухав передачу зі "Свободи", так про початок розказали, а про кінець нічого, бо той занепад був непривабливий. На жаль, вийшло так, що я причетний до цього. А друге – хотілося згадати про Сашка Мартиненка, відзначити, що він багато робив. І про Олю Тхоренко.
В.О.: Ви казали про Полюха, але, здається, не називали його імені.
В.З.: Ігор, здається.
В.З.: Зараз уже більше не згадаю цікавих епізодів, так що не будемо витрачати плівку. Вимикайте.
В.О.: Дякую Вам.
В.Овсієнко, Харківська правозахисна група. Зредагував 11– 13.03. 2009 р.. Виправлення удови Іващенко Ірини Миколаївни внесені 10.11. 2010.

Знімок 60-х років.

Знаків 58.032.

Рекомендувати цей матеріал