Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ІЩЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

03.06.2009 | Овсієнко В.В. | Рукописна автобіоґрафія О.Іщенка
Автобіґрафія ІЩЕНКА Олександра Івановича

Народився 15 травня 1951 року в м. Орджонікідзе. З 1956 р. проживав у м. Марганець. Вчився у середній школі. У 8-му класі за те, що не склав екзамен з російської мови, був залишений на другий рік. Відкрито заявляв, що російська мова не може бути головною на Україні, хоча вчителі доводили протилежне. Закінчив 9 класів.
1968 року закінчив курси машиністів екскаваторів при ДТСААФ.
Брав участь у заворушеннях молоді проти несправедливих дій міліції.
У Марганці на роботу не прийняли, тому почав свою трудову діяльність в Орджонікідзе на Богданівському кар`єрі ГЗК (гірничо-збагачувальний комбінат) помічником машиніста екскаватора. Активно підтримував вимоги робітників.
1969 – 1972 роки – служба у Внутрішніх військах (Нижній Тагіл, Урал). Відмовився служити в конвойних військах.
Після повернення з армії почав працювати на Марганецькому гірничо-збагачувальному комбінаті машиністом екскаватора. Відкрито виступав проти радянської влади і її національної політики. На знак протесту відмовився навчатися у вечірній школі, де панувала російська мова і радянська ідеологія.
З низки причин та щоб краще пізнати життя, виїхав у Донбас, працював на шахті «Ювілейна». Брав участь у боротьбі за збільшення зарплати робітникам.
Незабаром виїхав на Північ (Тюмень, Ханти-Мансійськ, Сергіно, Білий Яр та ін.). Працював машиністом екскаватора, машиністом трубоукладчика, стропольшщиком по обслуговуванню вертольотів, облітав увесь край. Я один з п`яти мільйонів українців, які будували газопроводи і добували газ. Німеччина постачала труби, і в нас побутував такий жарт: «Німцям газ, а нам труба». Я мало зустрічав там людей інших національностей, крім українців. У 70-х роках побував у Північному Казахстані, в Сибіру, на Уралі, на цілині. Бував на посівній і на збиранні урожаю.
У кінці 70-х повернувся в Марганець. Я вже знав, чого хоче Комуністична партія, міг порівнювати її національну політику. Можна було на цю політику заплющити очі, як це зробила більшість народу, і говорити про ці проблеми на кухнях. Тільки це не для мене. Пам`ять, національна свідомість і гідність не давали мені спокою.
У 1977 році я одружився. Дружина Степанова Катерина Павлівна. Побудував будинок. Народилося двоє дітей. Я і раніше не мовчав, а тепер питання мови постало переді мною не взагалі, а конкретно. Питання стояло так: або погодитися на русифікацію своїх дітей, або боротися за себе і за всіх українців. Я свідомо обрав боротьбу за рідну мову і націю. Посудіть самі. Подаю
Список моїх дій у 80–90-х роках.
1. Виступ на сесії міської ради (вніс пропозицію провести анкетування щодо вживання мови і контролювати її проведення). Результат: провели формально.
2. Збір підписів під зверненням до першого секретаря міськкому Березовського і голови міськвиконкому (про мову в місті).
3. Подав пропозиції на міській партійній конференції.
4. Проведення зборів зі вчителями школи № 6 (за українську мову).
5. Виступ у Дніпропетровську на науково-практичній конференції (критикував стан справ з мовою в місті). Були присутні керівники парторганізацій міста і області.
6. Виступав на дискусіях, які проводив партком і Марганецького гірничо-збагачувального комбінату (МГЗК).
7. Організація і проведення зборів учителів української мови. Пропонував створити Товариство української мови. Комуністи були були проти.
8. Виступив на сесії міської ради, щоб знизили ціну квитків на концерт української пісні, який проводився у день міста.
9. Написав статтю в газету, колективну заяву за українську мову в дитсадках і школах.
10. Передав підписи у Верховну Раду України за відродження української мови.
11. Звернувся до першого секретаря міськкому партії Березовського і голови міськвиконкому щодо вивісок і оголошень українською мовою.
12. Звернення в партком МГЗК про використання української мови на підприємстві.
13. Виступав на зборах-зустрічі керівників міста з працівниками Грушівського і Басанського кар`єрів (за відродження української мови в місті).
14. Організував ініціативну групу за створення Товариства української мови ім. Т.Шевченка (15 чоловік з 200 опитаних протягом багатьох днів).
15. Виступив по міському радіо проти нападок партійних керівників міста на українську мову.
16. Перед початком навчального року виступив на учительській нараді (були представники обласної влади).
17. Провів бесіду з завідуючим обласним відділом освіти Ланчковським про українську мову.
18. Організував і провів у м. Марганець установчу конференцію Народного руху України за перебудову.
19. Виступив на установчих зборах ТУМ м. Нікополя і м. Орджонікідзе.
20. Виступив на зборах Товариства в м. Дніпропетровську з критикою стану справ з українською мовою в м. Марганець.
21. Брав активну участь у мітингу Народного Руху України і на конференції представників м. Дніпропетровська й області, був обраний делегатом на перший з`їзд НРУ.
22. Організував і провів установчу конференцію ТУМ ім. Т.Шевченка в Марганці. На конференцію з`явилося 100 членів КПСС на чолі з першим секретарем міськкому. Вони пропонували виселити Іщенка з міста, обзивали мене фашистом і т.п.. Результат: учителі української мови забрали заяви на вступ до Товариства.
23. Поїздка на Установчий з`їзд НРУ в Київ. Після поїздки зробив звіт. Обговорення статуту НРУ.
24. З моєї ініціативи була проведена установча конференція, обраний керівний орган НРУ м. Марганця.
25. Виступив на зборах, які проводила парторганізація підприємства і міста, пояснював, що ми, українці, хочемо справедливого вирішення мовного питання. У відповідь промовці обзивали мене фашистом, різко обірвали мій виступ і не дали пояснити мою позицію. Внаслідок цього в мене вдома стався серцевий напад, дружина завезла мене в реанімацію, де я пробув три дні. Мені запропонували переїхати в невралгію. Нічого не підозрюючи, я погодився. Мене привозять у невралгію і зачиняють під замок з божевільними, психічно хворими людьми. «Полікували» мене так, що я не міг працювати по спеціальності. Мені знайшли найважчу і низько оплачувану роботу.
Надалі я силою волі і з допомогою здорового способу життя, фізичних вправ і віри в те, що таки виборемо незалежну Україну, відновив себе, повернувся працювати на екскаватор. Обирався профгрупоргом зміни, виступав за реформу Федерації профспілок України (ФПУ). Через деякий час, не зважаючи на моїх малих дітей, мені вчинили так, що я не склав екзамен з техніки безпеки, перевели слюсарем, а далі скоротили. Довелося шукати роботу.
Усі 90-і роки брав активну участь у діяльності Руху, виступав на мітингах, був членом виборчих комісій. Виступав по міському телебаченню з закликами створити незалежні профспілки. Був відповідальним організатором Незалежних профспілок ВПВОСТ у реґіоні. Створив незалежну профспілку Марганецького гірничо-збагачувального комбінату, ВАТ, Квазар-екскавація, Марганецького управління МВС України в Дніпропетровській області. У Нікополі активно допомагав створити Незалежну профспілку Південно-трубного заводу.
2005 року працював машиністом екскаватора у МГЗК на Грушівській збагачувальній фабриці.
За створення профспілок і боротьбу за права трудівників зазнав гонінь, нападок, звільнень з роботи, наклепів та інших неприємностей.
Зараз займаюся відродженням української духовності.
Слава Україні.
Олександр Іщенко.
[Літо 2008 року].
Підготував Василь Овсієнко 3.06. 2009. Харківська правозахисна група.

Олександр Іщенко з бандурою біля свого дому 7 квітня 2001 року. Знімок В.Овсієнка.

Рекомендувати цей матеріал