Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГРАБЕЦЬ ЛЮБОМИР ОМЕЛЯНОВИЧ

31.07.2009 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 20 березня 2000 року в Киломиї
Інтерв'ю ГРАБЦЯ Любомира Омеляновича

В.В.Овсієнко: 20 березня 2000 року в місті Коломиї розповідає пан Любомир Грабець. А Ви себе назвете точніше і представитеся.

Л.О.Грабець: Так. Любомир Грабець, син Омеляна – для точності, я син командуючого групи УПА "Південь". Я 1942 року народження. Народився я у Люблинці, на тепер тимчасово зайнятій Польщею території, але за документами, оскільки то були труднощі, я записаний як уродженець села Слобода Коломийського району.

В.О.: А дата народження?

Л.Г.: 15 вересня 1942 року. Батько загинув у 1944 році на Вінниччині. До чотирьох років ми жили з мамою, після того маму заарештували як жінку полковника УПА і за те, що в нас переховувалася жінка, яка була на нелеґальному становищі. Вона в нас народила ди-тину. На неї донесли. Маму заарештували, і я виховувався у своєї тети Марійки. Вона мала ще своїх двох дітей. А старший мій брат, уже сьогодні покійний, виховувався на Тернопі-льщині у батьковій родині. Так тривало 10 років, аж заки мама не вернулася з лаґерів. Тоді вже ми жили разом, і в нашу сім'ю увійшов Володимир Жук. Він був господарчим референ-том групи "Говерля". Вітчим, якого я весь час називав батьком, який мене, шістнадцятиріч-ного хлопця, фактично, виховав. Ну, це для автобіоґрафічної довідки.

Навчався я по різних школах, бо доля кидала. Пізніше вчився тут, у Коломиї, в 5-й школі ім. Шевченка. Потім вчився в Коломийському педучилищі, попрацював трошки в селищі Ковалівка як учитель музики, старший піонервожатий, учитель фізкультури – це все було в одній особі, бо школа маленька. Після того поступив у Львівську консерваторію.

В.О.: Бажано роки означувати, коли що було.

Л.Г.: Ой, Ви знаєте, я так погано роки пам'ятаю.

В.О.: Принаймні, коли Ви вчилися в консерваторії, Ви не могли це забути.

Л.Г.: У консерваторії в 1963 році я вже перевівся на стаціонар, бо я спочатку вступив на заочний. Провчився там рік з гачком і був виключений за події, про які буду розповідати пізніше.

Навчаючись у консерваторії, я близько був зв'язаний з сім'єю Стернюків, оскільки дружина Ігоря Стернюка, пані Дзвінка Левицька, була виходець із Коломиї і її мама това-ришувала з моєю мамою. Він тоді керував Львівським туристичним клубом "Карпати", і то-ді виникла потреба обсадитися своїми кадрами, хоч би в таких громадських орґанізаціях, які ні до чого не зобов'язували. Вони мене переконали, щоб я обійняв посаду завідуючого орґанізаційним сектором Львівського туристичного клубу "Карпати". Ми старалися робити виходи на Маківку зі студентством. Ми спеціально не декларували якихось політичних ре-чей, та я ще й не був до того готовий. Але львівська інтеліґенція і львівська еліта свідомо добирала таких людей, які могли мати вплив, які були контактні з молоддю. Пізніше я усвідомив, для чого то все робилось. А спочатку мені просто були близькі ці ідеї, зрозумілі, то я працював у тому Львівському туристичному клубі "Карпати".

Я був секретарем комсомольського бюро дириґентського факультету. Цілком того не встидаюся, бо я громадську роботу любив. Тим більше, що я був таким піонервожатим у Ковалівській школі, що вчив церковний хор і з церковним хором ходив колядувати. Що ди-вно, в селі, хоч ми в хати ходили, ніхто не заложив, що піонервожатий ходить з церковним хором. Таке свідоме село було, шахтарське поселення. Дуже прикро, що зараз там на тлі всяких конфесійних справ такий розбрат пішов. Так що там ті старі люди з церковного хору зауважили того піонервожатого, довірилися мені – ті прості сільські уми бачили, що цей хлопець не зрадить, його можна на такі речі брати.

Але до консерваторських справ. Ми започаткували дуже гарну річ – перші прилюдні колядки у Львові були студентами консерваторії започатковані. Я, власне, не знаю, з чиєї намови, але під Новий рік на центральному союзному телебаченні у перегуці студентських колективів ми виступили з колядками. Там Олесь Лупій зі своїми першими поезіями висту-пав. Я пам'ятаю, у тій передачі з Києва виступала Надія Непорожня.

В.О.: Я знаю Надію.

Л.Г.: Звідти пішли й наші зв'язки – ми дуже добре знайомі. Потім я зазнайомився з сім'єю Непорожніх – і з батьком, у Яготин кілька разів їздив. Через них я мав щастя бути знайомим з Гончарем Іваном Макаровичем – бував на лекціях у його музеї.

Що нам допомогло? Коли ми зорґанізували цю групу колядників студентів дириґент-ського відділу, нам прийшло поздоровлення з Новим роком з ЦК комсомолу, грамота. І як до нас причіпалася міліція або якісь орґани, то ми їм то показували як щит, казали: "Ви що, не розумієтеся, що ми маємо подяку за це з ЦК комсомолу, що ви від нас хочете?" То ми починали фактично від польського Різдва, а закінчували Йорданом.

Треба сказати, що професори консерваторії у Львові дуже добре нас розуміли, бо ми в той час приходили на пари тільки щоб відіспатися, і вони казали: "Ці діти добру справу ро-блять". Отак. Це за тих колядників. От я собі нагадую, що ми одного Нового року пішли на залізничний вокзал, а там з Закарпаття люди переїжджали і, як на стації, на підлозі там сплять – то була дуже хвилююча картина. Значить, колядуємо? Колядуємо. Починаємо ко-лядувати, і от люди ще не просипаються (особливо жінки), ще очі заплющені, а сльози по щоках течуть. Багато було таких хвилюючих моментів. Звичайно, ми ходили в першу чергу до львівської інтеліґенції, де нас приймали, – до пані Кульчицької, до Пшеничків, до тих людей, де нас дуже радо чекали, «бо то наші діти прийдуть».

Моє щастя, доля така, що оскільки моя мама десять років, як кажуть на блатному жар-гоні, кантувалася на одних нарах із жінкою ректора Львівської консерваторії професора Василя Барвінського, то я в нього жив на квартирі. Там був дуже яскравий вияв протесту, як професор Барвінський помер. В чому він виявився? Коли професор помер, то було негласне розпорядження не співати на його похороні. І от прийшов пан Євген Вахняк – він керував консерваторським хором, – прийшли ми, студенти, і там йому хтось шепнув, що, знаєте, не треба співати. І от ця людина, яка, нам здавалася боязливою, такий інтеліґент, – раптом його руки затряслися, він збагровів увесь: "Як не співати? Як можна не співати?!" – ухопив камертон, руки трясуться, і зразу почалося "Чуєш, брате мій…" Наш консерваторський хор заспівав. Потім були пісні "Сміло, други, не теряйте", – ті, які в той час можна було заспіва-ти.

А коли винесли покійного, офіційно під'їхав катафалк, студенти збунтувались і не да-ли в катафалк поставити трумви, взяли на плечі, хоча це за сценарієм похорону не було за-плановано, і звідкись – я не знаю, звідки, – взялося, може, пар десять, може, менше, малесеньких діточок у біленькому і з біленькими віночками. Хтось орґанізував – то вже паралельно йшло. Вони пішли спереду з тими віночками, зійшли аж униз і на Личаківку через увесь Львів професора Барвінського, ректора, несли. А перед тим були вилучені в консерва-торії ноти "Лякрімози" моцартівської – десь пропали ті ноти. Але, як не дивно, коли прийшли на цвинтар, то була тьма фотографованих поголосників – купа поголосників, що стало би для консерваторського хору, стало би для "Прометея", Академії Наук. Була й військо-ва академія, чоловічий хор – і він мав поголосники. Одне слово, і хор університетський, і політехніки – кілька сот – усі мали перефотоґрафовані поголосники. Очевидно, люди на то попрацювали. Хори відспівали моцартівську "Лекрімозу", там же й інші пісні були.

Оце був орґанізований розумними людьми спротив, який штовхав і молодь до того. Молодь уже бачила заходи влади, що був тиск: того не робити, того не робити, а люди бунтуються проти того. Це створювало міцну базу для подальшого. Колядники – то був один штрих, а другий штрих був похорони Барвінського.

В.О.: Ви дати похорону Барвінського не пам'ятаєте?

Л.Г.: Не пам'ятаю. Ну, то можна уточнити. Я перепрошую, але я взагалі страшенно номери, дати, цифри не запам'ятовую – це для мене смерть. (Помер Василь Барвінський 9 червня 1963 р. – В.О.).

Був ще один цікавий момент спротиву. На одному з ювілейних вечорів композитора Станіслава Людкевича не було заплановано, але дуже викликали на "біс" чоловічий хор, який співав "Сміло, други, не теряйте духа на страшному прю!" Причому, вони не співали "рідну країну", а "рідну Вкраїну", так, як і співалося в пісні. Далі: "Спасайте честь, свободу свою". Відспівали, оплески. Пробували той вечір уже припинити. Тоді ми, студенти консе-рваторії – хтось мусив почати – почали відплескувати ритм, без слів, без нічого. І весь зал філармонії підхопив і відплескував ритм першого куплету тої пісні. Були ніби оплески, але то був чеканний ритм тої пісні.

І, нарешті, визріла ідея. Я думаю, що були орґанізатори. Мені здається, що це було ке-ровано Горинями. Нам здавалося, що ініціатива наша, консерваторська, – орґанізувати між-вузівський студентський хор. Ініціаторами були Юрко Нагірний, Йосип Голик. Йосип Голик – хірург, а Юрко Нагірний – фармацевт, він зараз або заступник директора, або навіть директор фармацевтичної фабрики у Львові. Це хлопці, які вже тоді робили справу свідомо. І нас, які потенційно могли цю справу робити, підключали, і ми, звичайно, раді були за той орґанізований міжвузівський студентський хор.

Там були не тільки студенти з вузів – там і учні школи були, старшокласники. Ми са-модіяльно збирались у консерваторії на репетиції. Скористалися з того, що я був секрета-рем комсомолу факультету. Офіційно, по львівському телебаченню і по радіо, передавалося оголошення про орґанізацію такого хору із рамени Львівського міського комітету комсомо-лу, ідеологічним відділом якого керував тоді Женя Глушко – абсолютно відданий комсомо-лець, далекий від наших національних ідей, але, може, він «для галочки» підтримав ту ідею, хоч пізніше відмовився він нас. Завдяки тим оголошенням, а більша частина зібрана була так за товариськими стосунками – той того знав, той того знав. Але частина молоді, так до десятка, прийшли за оголошенням. Але прийшли якраз ті, що треба були. Той міжвузівсь-кий хор запрацював. Оскільки я перевівся з заочного, то, якщо правди не таїти, не був я аж такий талановитий студент. Але оскільки я був завідуючим оргсектором Львівського клубу "Карпати" і товариші бачили, що я вмію орґанізувати ті речі, то я в хорі виконував орґаніза-торські функції. Та оскільки я музикант, то час від часу мені давали дириґувати.

Що в нас було цікаво? У нас було цікаве те, що ми могли після репетицій вийти у місто, стати і співати українські пісні, в подоляночки гратись, у народні ігри. І довкола нас, звичайно, збирався величенький гурт людей, які безпосередньо в те дійство втягувалися, молодь, чимраз більше, більше. Нас завжди на площах, у сквериках збиралося досить бага-тенько.

Були провокації. Бувало так, що пробували наших дівчат зачіпати – ну, то дівчата тих хлопців, що гарячіші, брали під руки, а спокійніші якось ту справу залагоджували. А одного разу біля пам'ятника Франка вийшло пару хлопців з темноти парку, тих, що до нас причіпалися, – так ми їх поскладали з кількох ударів, гарно поскладали, і знов пішли в парк. З боку міліції чи так офіційно до нас придирок не було ніяких, бо ми чемно коло одинадцятої го-дини завжди розходилися. Але це мало великий резонанс, тому що люди вже знали, що в нас три дні репетицій, і на площах збиралися чимраз більші гурти молоді.

А потім виникла ідея – через час мені здається, що то я ту ідею піддав, – щоби вліті піти горами і дати людям концерти. Там були підключені і вокалісти – хлопці, які переважно вліті їздили заробляти гроші у різних концертних бригадах, але нам також офіційні ор-ґани обіцяли, зокрема, міськком комсомолу, що допоможуть фінансово – спочатку так і було. Збирався той гурт, про нього ніби знали, ми утрясали програму і т.д. Ми радилися, що одну програму показуємо, а другу маємо в запасі – ми не світили ту програму, але проводи-ли репетиції і знали, що ми з нею будемо виступати. Я хотів підкреслити – то розумне кері-вництво Йосипа Голика, Юрка Нагірного, Ореста Івахова. Хоч Орест Івахів був у тіні, але він негласний інтелектуальний мотор. Він усе ту спрямовував і вмів це зробити дуже обе-режно, так, що воно було яскраво і так, що не було до чого придертися. Він зараз у профе-сором Політехніки працює – Орест Івахів. Ці хлопці, можна сказати, були наші орґанізацій-ні мотори, ідеологічні мотори того товариства.

Перший наш виступ був на відкритті пам'ятника Франка навпроти університету. Це, напевно, був 1963 рік – то восени було, у перші дні вересня, – перший прилюдний виступ того колективу.

Але пізніше, коли ми пішли в похід, був цікавий випадок. Ми домовилися, що їдемо поїздом. Скільки ми знали українських пісень – домовились не повторювати жодної, на скільки нас стане. Стало нас до Ворохти зі Львова, а потім з Ворохти ми кинули плечаки і ще йшли до вечора, до ночі дійшли. А далі треба було намети розбивати – і жодна пісня не була повторена за 8-9 годин безперевного співу. З Ленінґраду їхала група – тих, що читають оголошення, хто хоче в Карпати. Збирається така група на один похід. І там їхала така Ія Хащинська. Вона не була наша ровесниця, вона мала десь так під сорок років. Мала досить непоганий голос. Нам так виглядало – чи не жидівочка, не знаю, але їй то страшенно сподобалося, вона зачала проситися, щоб ми її взяли в ту групу. І ми її взяли в своє товариство. Вона вивчила наш репертуар, вона з нами виступала – такий був штрих. То нас дуже виру-чило згодом, при тих розборках, що пізніше були з нашим хором. Той факт нас виручив.

Компанія була настроєна гарно. Перш за все, ми перейшли Чорногірський хребет – ми з собою й інструменти носили. Наприклад, ми могли коло одного пастуха стати і давати йому півтори-дві години концерту, причому не в туристичному одязі. Як ми ставали на концерт, ми йшли поза камені, перебиралися в національний одяг, такий, у якому ми давали концерти на сцені. Хлопці мусили бути поголені, аби все було так, як на справжньому кон-церті.

А потім ми зійшли на села. Попередньої якоїсь домовленості там не було. Але було, що люди спочатку втікали в село, бо, знаєте, йде шістдесят чоловік у коротких штанцях – страшно, мандебурку (картоплю. – В.О.) будуть дерти, кури красти – мало чого. Але ні, ба-чать, що ці себе спокійно поводять. Від руки великими буквами написано, що буде концерт, то люди йдуть увечір, бо що мають робити. Звичайно, вони сподівались, що ці молоді що можуть – по шнурах ходити, жилетки (леза. – В.О.) їсти, ще щось таке. Ну, а тоді якраз піш-ло – Симоненко, Драч, Мамайсур, Ліна Костенко – ці поезії, і люди не очікували такого! Причому ми принципово ні одної копійки за всі концерти не взяли. А закінчували ми наш концерт "У вас і в нас хай буде гаразд". Оскільки ми мали інструменти, то зачинали грати танці, молодь залишалася – ті танці тривали до третьої, до четвертої години ранку, а потім ми в тому ж таки клубі лягали спати. Коли ми вставали о десятій, об одинадцятій, деколи о дванадцятій годині – це вже коли як ми встали, бо це не було реґламентовано, то під клубом гарно стояли слоїчки, масло, все ген так рядочком. Ми то чесно з'їдали, баняки мили, писа-ли велику записку "Дякуємо!" і мандрували в наступне село.

Гарно нас приймали, причому ці місцеві орґани – сільради, профспілки і т.д., оскільки ми йшли зі щитом міськкому комсомолу, то вони вважали за свій обов'язок обов'язково на-писати в книзі відгуків найтепліші слова. А сталося так, що найперший відгук заготували фактично ми самі. І вже ті, що писали далі, дивилися, який перший відгук, і не хотіли напи-сати гірше. То ми мали книгу відгуків надзвичайно гарну і теплу. (вона було в ЦК ЛКСМУ).

Так ми селами йшли, концертували і замандрували так... Ми йшли з Чорногори, туди в Шебене, вниз, по Черемоші – ми рвалися на Космач. Ми знали, що то бандерівська столи-ця… У Космачі дали концерт, а потім довідалися, що в Шешорах у неділю відкриття пам'ятника Шевченку. Як довідалися? Я знав про цей пам'ятник, тому що ми з сім'єю весь час у Шешорах відпочивали, ми дуже добре були знайомі з головою сільради, паном Володими-ром Михайлюком, який орґанізовував спорудження пам'ятника Шевченку. На той час то була дуже велика крамола, бо люди самі збирали гроші, а тоді за це могли «прилатати» ду-же багато. Але бачите, якось ніхто не зрадив, не виказав цього акту. Ну, він був учасник війни, контужений, але то глибоко свій чоловік, національно свідомий, він знав, що робить. Я знав про цей пам`ятник, бо кожного літа, як я приїжджав, я там сільським хором у клубі керував – тиждень, чи два, чи три – скільки ми там відпочивали з мамою, з татом і з братом. Я знав, що ми не встигали, що пам'ятник мав бути відкритий тиждень перед тим. Але ми довідались у Космачі, що не встигали, тому відкриття пам'ятника є в цю неділю. Звичайно, ми прийшли на відкриття пам'ятника.

Вранці стає відомо, що влада не дозволяє відкриття пам'ятника, мотивуючи тим, що збирання урожаю, вони відстають (а два дні перед тим подавали, що район випереджає), а це якраз храмовий празник у сусідньому селі.

Людей зібралося страшна маса – ну, я знаю, кілько там тисяч людей було. А то село курортного типу, там луки, водоспади, там люди приїздили, бо тоді бензина нічого не коштувала. На неділю їхали з Коломиї, з Чернівець, з усіх околиць: «Куди їдемо?» – «Їдемо в Шешори».

Виставили міліцію на роздоріжжях, де заходить на Шешори. Люди автобуси лишали та й корчами, лісами – що там таке є, бо то ж цікаво. Одному – страшно, а йде цілий автобус – то менше страшно, а тоді якраз та була «відлига». Тож там була страшна маса людей.

В.О.: А під який то празник, Ви кажете?

Л.Г.: Дев'ятнадцяте, Спаса.

В.О.: Під Спаса? Це 1965 рік?

Л.Г.: Так-так. Але то не було Спаса… Ні, на Спаса, 19 серпня все ж таки.

Ми прийшли, як звикли, знаємо, що ми на відкритті пам'ятника, домовилися, що дамо концерт – а не можна відкривати пам'ятник! Ну, не можна, то не можна, а люди-то зібралися. І та публіка нуртує. Там і машини їздять по тій вулиці туди-сюди, щоби якось людей розтягнути. Але що, така страшна маса людей – машини проїхали, люди знову зійшлись. Тоді підійшов до мене інструктор Косівського райкому Баланда і попросив, щоб ми пішли до клубу і дали концерт у клубі. Ну, а клуб такий, сільська хата – сто людей поміститься або не поміститься. Ви знаєте, було якесь таке величезне порозуміння. Я нічого не пояснював. Я лише своїм сказав: "Хлопці й дівчата, йдемо до клубу давати концерт", – би хтось питався чому, би хтось сказав, що клуб замалий! Хоча керівництва як такого в нас узагалі не було, були такі товариські відносини.

Все, ми йдемо до клубу. Юрко Нагірний іде поруч, цей інструктор Баланда іде також зі мною поруч. Я лишень Юркові кліпнув і сам різко пішов уперед, бо навпроти йшли дів-чата з сільського хору, з якими я роками працював. Юрко заговорює – розумний хлопець – Баланду, я відірвався вперед, ніби я швидше йду, щоби там щось орґанізувати, метрів п'ятнадцять-двадцять вперед відірвався, щоби тих дівчат зустріти. Зустрічаю дівчат і, не дохо-дячи до них, кажу: "Дівчата, ми йдемо до клубу давати концерт – би ні одної людини там не було!" – це все, що я цим дівчатам сказав. Мені дівчата сказали "Йо!", і наша група йде до клубу, цих пару дівчат з хору йде назустріч.

Пішли ми до клубу. Сидимо, чекаємо. П'ятнадцять хвилин чекаємо – ніхто з людей до клубу не йде. А клуб десь так метрів триста-чотириста від пам'ятника. Ще чекаємо – ніхто з людей не йде, але ми чесно чекаємо на публіку. А коли там оголосили через мегафон, що в клубі буде концерт, люди рушили йти, дівчата спитали: "Куди ви йдете?" – "До клубу". – "Ніякого концерту в клубі не буде, там нема де, хіба на 50 чоловік". А отут во площадка та-ка приготована, стоять оці всі підвищення... Все готове, але не вбрано нічого. Самі голі па-тики. "А от, тут площадка – тут зараз буде концерт". Та й люди вернулися назад, до пам'ят-ника. Це так, на зарінку, під пам'ятником та площадка.

Ми почекали-почекали, приходить той же ж Баланда і каже: "Ну то добре, йдіть туди давайте концерт". Ви знаєте, аби у війську була така орґанізованість – це би було чудесно! Ну здається, що це вони репетиції робили щонайменше тиждень, ті дівчата. У моменті клі-пнення ока! Мені здавалося, що то десь за п'ять хвилин, – звичайно, то не п'ять було, – мо-ментально там вся сцена була в килимах, портрет Шевченка висів, у рушник убраний – квіти, косиці, все. Момент – і та площадка вже була вбрана! Зрозуміло, що тієї репетиції ніхто не робив.

Ну, ми вже маємо офіційний дозвіл, ми виступаємо. Але перед тим виступив Чорновіл – молоденький такий хлопець. Правда, його виступ був дуже поміркований. У якому розу-мінні? Що ми, зі Східної України, надзвичайно вдячні, що Галичина, Гуцульщина так свят-кує нашого Шевченка, а ми вже бачимо, що він не тільки наш, він є й ваш, він цілого світа – в такому напрямку. Ну, чомусь влада вважає, що недоцільно сьогодні відкривати пам`ятник, ви його ще собі відкриєте, але нам дуже приємно, що нас запросили.

А то люди з магаданів, з карагандів, вони довго спеціально переписувались, ті, що були вивезені, виселені, вони на літо приїжджали у відпустки. Звичайно, виселені були люди національно свідомі, вони вже собі відпустки підганяли під цю дату, бо то готувалося довго. Скульптор Іван Гончар зробив те погруддя. Причому гуцули сказали, що ми хочемо Ше-вченка в кучмі, аби не був лисий – аби обов'язково в кучмі. Що цікаво, що ще за Польщі сільський каменотес витесав такий пам`ятник із каменю, у кучмі. Він був поставлений в 1939 році, як прийшли москалі. Люди не чекали ніякого декрету, але втайні собі пам'ятник поставили – той пам'ятник стояв. А пізніше то заваджало стріляти мадярам по ковпаківцях, і вони той пам'ятник зірвали. То якось так з зарінку вони стріляли. Люди сховали той роз-битий кам'яний пам'ятник. І ніби на ту подобу вони просили Гончара зробити погруддя, і воно було зроблено. Така передісторія того пам'ятнику. (Детальніше цю передісторію ди-віться в інтерв'ю Ярослава Геврича. – В.О.).

Після того ми запросили Тетяну Цимбал, вона була лауреат конкурсу імені Шевченка. Наш концерт почався з "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями". Як сьогодні пам'ятаю – вона читала "Катерину". А після того, звичайно, вірші Шевченка – така була наша програма. Уже під час концерту до нас підійшли представники влади, вони бачили, що це вже не той концерт, який би вони хотіли, що гоцків-кльоцків нема, і зачали вже чіплятися до про-грами. Ну, не могли вони так аж дуже причіплятися, бо програма була завізована Львівсь-ким міськкомом комсомолу. Ну, дещо змінена. Звичайно, дещо – то більше, як наполовину, але настільки, що, наприклад, ця Ківа – вона відповідала за відділ культури Косівського району – питалася мене: "А "До Основ'яненка" – що то, чий то вірш?" Навіть такі були. Ну, ми хлопці молоді, гарячі, запальні, звичайно, там же ж її при людях відчистили: "Як Ви можете очолювати культуру, якщо Ви не знаєте, чий то вірш "До Основ'яненка"?"

Вже перепалка вийшла, але ми концерт чесно довели до кінця. Чи не вперше там була прочитана "Молитва" Павличка – це "Отче наш, Тарасе всемогущий". Ми концерт закінчили мирно. Дали нам квіти. Пам'ятник закритий чи не закритий, але пам'ятник. То ми йшли попри той пам'ятник та й ті квіти поставили. У той момент, як ми ставили квіти, хтось, не знаю хто – звичайно, то були наші хлопці – зачали співати "Заповіт". І ця вся маса, кілька тисяч – "Заповіт". Після "Заповіту" я нашим кліпнув – ми пішли на водопад, на Гук – наша ґрупа, а люди лишилися там. "Заповіт", "Реве та стогне..." – само собою, а потім уже пішло "Бачив, бачив я раненого друга". Усе підряд, і той величезний натовп там стояв і співав.

Коломийські доктори, довідавшись, що ми ці концерти даємо безкоштовно, поміж своїми людьми зробили збірку грошей і нам ці гроші принесли. Мені би, як я коломиянин, ніби мене знали... Ми, правда, відмовилися. Перша причина, що ми принципово давали концерти безплатно, а, по-друге, ми боялися, чи то не якась провокація. Юрко каже: "Люб-ку, ти знаєш тих людей?" Кажу: "Знаю, то ніби наші люди, але так, щоби ґарантувати..." – "Ми ці гроші не беремо, бо може бути провокація". Ми подякували чемно і ті гроші не взя-ли.

Як зачалося смеркати, підійшло до нас двоє старших людей – уже дідусів. Я їх у Ше-шорах не знаю, хоча там відпочивав... Ну, але я молодий і спілкувався переважно з молоди-ми – я їх не знаю. Але підійшли тих двоє людей і кажуть: "Хлопці, ви молоді, ви розумні, ви з університетів. Не позволєют нам відкрити – то не позволєют. Ми вже своє відсиділи, ми підемо за той шнурок потєгнемо, та й уже пам'ятник втворений! Та най не забороняют, бо пам'ятник втворений", – ну, звичайно, підпивши, як по правді сказати, але дідки вже зважилися, вони вже своє відсиділи, їм не страшно, підуть, потягнуть за той курманчик, най та шматка впаде і пам'ятник Шевченка буде утворений – чого він буде закритий скільки стояти?

Хлопці зрозуміли, що цього робити не потрібно. Ми зачали переконувати: «Ви зрозу-мійте, пани-ґазди, ми собі приїхали та й поїхали, ми шмаркачі, нас знайдуть тут або не знайдуть». Ми навіть не думали, що нас відшукають, ще й десь зі Львова. Хто нас знає? То, знаєте, така наївність була. – «Але голова сільради має трьох дітей, його заарештують – хто тих дітей до куска хліба доведе?" – "Нічого, наше село таке файне, що ми їх вигодуємо!" Непереконливо те все – подумаєш, як вони відсиділи, всі сиділи, то що? "А Михайлюк – чоловік такий, що його не напудиш. Ми можемо за той шнурочок потєгнути."

Останнім арґументом стало – я не знаю, чи Орест Івахів, чи Голик Йосип, чи Нагірний піддав ідею: "Знаєте, шановні, цього робити не треба. Ну, потягнете за шнурочок – то втво-рене, та й уже по всьому. А так ви уявляєте собі, що ще тиждень пам'ятник буде стояти і всі люди (а там поляки були, на камеру то здіймали) будуть знати, що влада не дає Шевченка нам втворити. То що буде ліпше?" – "Най люди знають – не будемо втворяти". Дідки з цим і пішли. То щоби не було такого провокативного відкриття пам'ятника, ми вночі почергово чергували коло пам'ятника, аби то не було на нас – по троє, по четверо ми там сиділи, а ре-шта в клубі.

Я якраз заступив на чергування – ми там над Гуком розклали табір свій, намети. Піді-йшов якийсь молодий чоловік, років 29 – 31, десь так. І каже: "Хлопці, я щойно з Косова, недавно закінчилася нарада у райкомі партії – завтра вас приїдуть арештувати. Втікайте". І пішов. Знаєте, так романтично, я два пальці в рот, свиснув, хто вилізає з наметів: "Що, Лю-бку, є? Чого свищеш?" А я їм кажу, що є така і така ситуація. Ну, ми спочатку що там – спа-куватися. "Дороги знаєш, вивести лісами?" Я кажу: "Хлопці, я тут знаю, під котрим корчем кілько грибів росте – і я не виведу вас звідси? Звичайно, виведу". А потім, знаєте, як тому лікарю: "Зачекайте, гов! А чого ми будемо звідси втікати? Ми на своїй землі, від кого будемо втікати? Нікуди не втікаєм, йдем спати".

Ага, я ще пропустив важливий момент. Ще перед тим у надвечір'ї Чорновіл приніс записи – голос Симоненка на магнітофоні і листи. Ми слухали голос Симоненка і листи його читали – то тоді була заборонена література.

В.О.: Щоденник, мабуть?

Л.Г.: Щоденник, щоденник, перепрошую, щоденник. Чорновіл тоді пішов – у когось він там ночував, на другий день ми вже його не бачили, поїхав.

Рано ми встали, десь так година дев'ята. Приїхав із міськкому партії "бобик" такий, цей УАЗик. І нас четверо – Оля Мединська, Антків Богдан (який тепер керує капелою Реву-цького), я і Юрко Нагірний – поїхали в Косів у райком партії. Розмова була ні про що. Ніби нас щось розпитують. Правда, закинули, ви ходите селами і кажете: "Слава Ісусу Христу". Ми їм відповідали, що кажемо так, як тут люди кажуть. А ще за нами тягнулись: ішли ще з Шебеного, а якийсь п'яний не то міліціонер, не то прикордонник, який відповідав за погра-ниччя, до нас чіпався, чому ми кажемо "Слава Ісусу Христу". Ми з ним тоді дискутували – дискусія та, правда, нічим не закінчилася. І тут у нас ішла бесіда про ніщо. Нарешті я кажу: "Ви знаєте, – це десь перша година була, – якщо ми до третьої години в село не повернемо-ся... Наші люди попереджені, що нас заарештували, і мотоциклами роз'їдуться по горах, по селах і розкажуть, що нас безпідставно заарештували." Нас зразу в той "бобик" і привезли на місце. Але заборонили далі виступати.

Через кілька днів було відкриття у Яремчі пам'ятника Руднєву – то ми хотіли ще там дати концерт, але вирішили повернутися до Львова. І грошей нам не ставало. Повернулися – і вже тоді довідалися про ті всі арешти.

А потім були комсомольські збори – я не знаю, може не варто розказувати?

В.О.: Ні, саме це цікаве – комсомольські збори.

Л.Г.: Я також вважаю, що комсомольські збори були дуже цікаві. Ми повернулися, прийшли у вересні на навчання, а в консерваторії шум. В консерваторії ґвалт, що студенти орґанізували якусь групу, що арешти – все перепуджене, перестрашене. Викликають мене у міськком комсомолу, у міськком партії. По п'ять, по шість, по сім годин тримали – в коридорі я собі сиджу, скажуть на котрусь годину, а закличуть аж під кінець робочого дня. Або й не закличуть. Тоді я вважав, що оскільки я керівник, то на мені лежить відповідальність за цих людей, що як я щось не так скажу – їх можуть поарештувати.

А вже був такий випадок. Перед тим я в обліково-кредитному технікумі керував дівочим хором – ну, бо треба було копійку заробити. А якраз перед тим, весною, був шевченків-ський концерт. Мої дівчатка зачали співати "Заповіт", хором виступали, а зал сидить. Я хор зупинив, повернувся до залу, сказав, як їм не встидно у Львові сидіти, коли цілий світ встає при виконанні "Заповіту". Зал встав, ми заспівали "Заповіт". Ми дали всю концертну про-граму, дуже все файно, але після того директорка мене закликала і сказала: "Нам дуже прикро, але Ви розумієте самі, Ви не зможете далі в нас керувати хором". Мені подякували, чемно, гарно зі мною розійшлась, і я відчував, що вона мені співчуває. Але зрозуміло, що після такого випадку я вже тим хором не керував – то було ще весною, перед тим.

Зачали викликати у відділ культури і т.д. Від нас, звичайно, всі відмовились. Одна тільки львівська заввідділом культури – то була білоруска, мені здається, прізвище Шарго-родська, якщо пам'ять мені не зраджує, єдина, яка не відмовилась. Вона сказала: "Я про этих ребят знаю, это очень хорошие ребята". Вона відстоювала нас до самого кінця. Правда, пізніше її з роботи зняли, але то було трішечки згодом. Ця людина від нас не відмовилась – вона казала, що вона нами займалась.

Зачалося на фортепіанному факультеті на зборах, бо там були також піаністи. Зачали піднімати це питання, і виступив професор Едельман, жид, і сказав: "Зачекайте, товариші, – як то звичайно тоді говорилося. – По сьогоднішній день це були наші кращі студенти-активісти. Ходять якісь незрозумілі чутки, щось вони там зробили. Що ми про це говори-мо? Давайте зберемо збори, хай вони виступлять і скажуть, і хай ті, що їх звинувачують, скажуть, і хай вони в свій захист скажуть, що вони там робили, якщо вони робили щось га-небне. І розберемося в тій ситуації". Було постановлено, що будуть збиратися збори, щоби ми все це розповіли.

Звичайно, у відділі культури нам сказали, що хор існувати не буде. На то я вибухнув, бо гримнули кулаком: "Я Вам сказав, що хору не буде!". Я в свою чергу – ну, шмаркач, дур-ний – кулаком об стіл: "А я Вам кажу, що буде! Якщо не дасте нам залу, то ми собі в парку зберемося, ми до одинадцятої години можемо не спати, ми хуліганських пісень не співаємо – ви що, нам забороните?" Але то така дитяча була перепалка, абсолютно напівсвідома, на молодечому запалі, що хтось забороняє – чого ти нам маєш забороняти? То був такий ціл-ком юнацький вибух.

Довго тих комсомольських зборів не було, але нарешті звітно-виборні комсомольські збори. А це вже було під жовтневі свята. Звітно-виборні комсомольські збори. До нас при-ходить секретар обкому комсомолу і каже, щоб цього питання ми не зачіпали: "Може, ваш хор буде існувати – ми розберемося, якщо ви цього питання на зборах не порушите". Я ска-зав: "Добре – раз хор буде існувати, чого я це питання буду порушувати? Ні – то ні".

А перед тим був один цікавий випадок, що я серед своїх фотоґрафічних негативів знайшов негативи нелеґальної літератури. Ми то все перечитували. Я так подивився і зразу побачив, що це лист Дзюби, відгук на висловлювання некого Аксьонова про київський му-зей Шевченка: "Да, здание чудесное, здесь мог бы быть университет или больница". Про те, як не дали святкувати ювілей Лесі Українки, щоденник Симоненка – то все ходило по ру-ках, і я в себе ті негативи побачив. Але в кімнаті зі мною ще три моїх товариші, які це по-бачили. У мене взагалі розгардіяш, але я зауважив, що мої негативи щось не так стоять, як я їх поставив. Розкрив – це є. У кімнаті Олесь Ґерета – знаю, що був два тижні в Тернополі під слідством. Він зараз дириґент – рідний брат Ігоря Ґерети, цього музейника. Знаю, що був під слідством. Не знаю, заламався чи не заламався – уже тоді, знаєте, трошки до свідо-мості доходило. Ще два хлопці – ніби свої, гарні хлопці, але хто знає, що і як. Що робити з тим негативом? Я зібрав, скільки там було студентів у гуртожитку в фойє, і сказав, що це мені хтось підкинув, але в криміналі ніхто через членів моєї родини не сидів, то й через ме-не сидіти не буде. Я не знав, чи це хтось із товаришів рятувався, чи КГБ підкинуло, щоб мене посадити. Запалив ті негативи і на очах у всіх спалив. Такий був цікавий інцидент. То вже потім аналізувалося і думалося, що, може, неспроста.

Нарешті дійшло до тих звітно-виборних комсомольських зборів. Усе, як годиться, я ще секретар факультету, перед тим ходжу на всякі інструктажі. Як секретар звітую за ком-сомольську роботу. Цього питання не зачіпаю. Але представник обкому комсомолу не узгі-днив із нашим партійним бюро, і мені зачинають з місця кидати репліки: "Що ти розводиш англійський парламент, розказуйте, як ви нас там зганьбили", – і т.д. Я тоді прошу в комсо-мольських зборів мене не реґламентувати, що я буду про це розказувати. Секретар обкому сидить у президії й каже: "Ми ж домовилися". Я кажу: "Вибачте, товаришу секретар, але я мушу виправдатися, бо тоді всі подумають, що ми дійсно щось винні".

І зачинаю послідовно розказувати. Але найперше – я його змусив прочитати лист від тої ленінградки Ії Хащинської, яка була з нами в компанії. Вона перед Жовтневими святами написала нам листа поздоровного, які ми чудесні люди, як ми гарно її сприйняли, і за друж-бу народів там було, і за все на світі. Такий щирий лист, що вона би на другий рік хотіла ор-ґанізувати своїх друзів, які би нас краще пізнали. Лист – поздоровлення з Жовтневими свя-тами.

Але перед тим, ще в поході, був такий прикрий інцидент, а може, потім вийшло, що не прикрий. Вона з нами виступала, але, знаєте, у товаристві – я не хочу називати зараз прі-звища, бо йому було прикро, він чоловік був різкий, і він щось висловився відносно національності – ми не знаємо тої бесіди, ми лишень так мигом почули, то вже мені потім сказа-ли – образив її. Ми це довідалися і ми його вигнали з компанії, тому що як ми вже прийняли людину в свою компанії, то він не мав права її ображати. Ми його з компанії відправили. Вона також про це довідалася, сіла на машину, догнала того на дорозі, повернула назад – це було після Криворівні. Повернула назад: «Я вас дуже прошу, – звичайно, по-російськи вона говорила, – ви не робіть цього, я не хочу вносити колотнечу у вашу компанію, я все розумію...». Одним словом, так.

Після того було кілька вечорів – то Юрко Нагірний, то я з нею говорили, чому така наша упередженість до москалів. Вона абсолютно все це нормально розуміла, і результатом був той лист з Ленінграду.

Я їх змусив той лист прочитати на зборах. Бо звинувачення які були? Звинувачення були такі, що група студентів була в Косові, співала націоналістичних заборонених пісень, зупинила вуличний рух на центральній вулиці Косова – Леніна, а коли до них звернулися російською мовою, ту людину обізвали подонком, подлецом, забирайся звідси і т.д. – отакі-во речі відбувалися. Мені було зачитано це звинувачення на зборах, коли я зачав звітувати про справи хору, що ми кілька концертів дали. Я їм зачитав той зошит відгуків. Виправдо-вуюся, що ми нічого там не робили поганого. І тоді цей лист був зачитаний, а як мені після цього листа зачитали це звинувачення – то, напевно, Божа воля, бо тут треба ж відповідати – прийшов офіційний документ з райкому компартії. Чим доведеш, що то не так? Я кажу, що не володів гострим умом – я мушу все поскладати, продумати. Але тут сталося таке.

Я мотивував так, що ми на запрошення партійної орґанізації Верховинського лісоком-бінату дали в горах кілька концертів. Нас машина возила, бо там люди не чули добрих кон-цертів. Маємо подяку звідти. Після того всі були страшно стомлені. Усі сиділи в Косові на водоспаді, а нас троє пішли поповнювати продукти на наступний день. Троє нас не могло зупинити вуличного руху. Але кажу: "Це все є непереконливо, однак нас рятує те, що на тій вулиці, де ми ніби зупинили вуличний рух, де ми обзивали людину і співали заборонених пісень – це вулиця Леніна в містечку курортного типу – на тій вулиці рух транспорту взага-лі заборонений." Я зразу сказав: "Це брехня". Воно вирвалося: "Це брехня". Розумієте, пар-тійний документ приходить, а цей шмаркач стоїть на трибуні на комсомольських зборах і говорить, що брехня. А тоді це мене окрилило, я почув, що я дуже моцний, і кажу: "Ви нині можете познімати ці знаки, але всі люди в Косові знають, що тоді вони там стояли, і тому це брехня. Це не є партійний документ – це є брехня".

Хоче виступити цей з президії, з того обкому: «Який він комсомолець і чому вчиться в консерваторії?». Піднімається рука в'єтнамця, він каже: "У меня предложение. Если това-рищ секретарь так будет себя вести, проголосуем, пусть он покинет наше собрание". А це ж представник Львівського обкому комсомолу! Так сказати – це ж тобі не село. Все. Він сів, уже не обзивається.

Виступає болгарин (ми з ним в одній команді в баскетбол грали) і вибачається на збо-рах, що його вже було переконали, що ми дійсно такі пройдисвіти, що ми до інших народів погано ставимося. Він вибачається перед нами, що міг таке про нас погане подумати. І каже: "Я зрозумів так, що тут зібралися нагороджувати їх, хоча би грамотами. Інші ж поїхали заробляти гроші, а ці безплатно такі концерти дають". І так далі – збори пішли зовсім у ін-шому напрямі.

Якби я був після того змовчав – як то кажуть у народі, стули писок та й сиди, – але збори звітно-виборні. Ще Богдан Анків виступив. Він зважено виступив – він взагалі зважений, холоднокровний, спокійний. Вже студентом тоді був, хоч був молодшим... Він був після війська, але все одно від нас молодший, але він такий, знаєте, врівноважений. Йому поставили єдине запитання: "Як ви там опинилися?" То він дуже їдко відпустив, що нас не вороги десантно з вертольотів скинули, так собі йшли як студенти, давали концерти за за-вданням міськкому комсомолу. Це він відповів їдко. Потім десь вкусився за язик, а йому задали питання: "Ну, якщо так, то чим ви допомогли?" Він каже: "Я думаю, що як до нас офі-ційно звернувся представник міськкому партії, щоб ми дали концерт, щоб відтягнути натовп від пам'ятника, то ми цей концерт дали, виконали прохання секретаря міськкому партії і тим самим допомогли партійним органам." Він так зважено відповів, відповідь була спо-кійна.

А потім перевибори комсомольського бюро. Узяли й зачитали кандидатури по списку. Я знову підношу руку, бо на тих інструктажах я був як секретар комітету комсомолу факультету, і кажу: «Чи вам не відомо, що два дні тому була інструкція ні в якому випадку, категорично не пропонувати списком?» Все. Збори голосують: давайте висувати поіменно. І, як на зло, – що не пропозиція, то з нашої компанії хтось у комсомольське бюро. Піднявся рей-вах... Я виступив, там була така Жанна Сорокіна – добрий музикант, з Дрогобича, там, зда-ється, тато її працював. Якось ми так близько не були знайомі. Вона якоїсь активності (ми вже знали, яка має бути активність) не проявляла, то я проти неї виступив досить різко: чо-го її в бюро, вона там не має бути. Одним словом, збори все ж таки пробували таких про-штовхнути.

А ще пропонували одного, що прийшов із Чернівецького училища, не пам'ятаю прізвища. На ювілеї Людкевича студенти збирали гроші, щоби купити букет, а він так по-студентськи сказав, що Людкевичу наші гроші треба хіба на останній вінок – щось таке. Студенти страшно збунтувалися проти нього – навіть порушували питання, щоб його ви-ключити з консерваторії, бо Людкевич – це була жива легенда, студенти його страшно любили. Про цього навіть бесіди не могло бути. І його також в то бюро! Його зарізали, не пропустили, а цю Жанну пропустили. До чого я говорю? Бо це має зв'язок. У кінці я підняв ру-ку і кажу: "Що ми голосуємо? Порахуймо кількість комсомольців, які в залі". Бо то прийшли не комсомольці, не студенти консерваторії – там поприходили вже сторонні люди, бо знали, що ті комсомольські збори будуть. А самих комсомольців було дуже мало. Пробує виступити цей секретар з обкому, а зал два пальці в рот і свище – у консерваторії, ідеологі-чний вуз! І ще кажу: "Наші збори неповноважні, бо нема досить комсомольців консервато-рії – нас менше, як половина, збори недійсні". Вони тоді почали рахувати, зробили ті збори дійсними, обрали бюро.

Після того, як звикло, треба було виключити з комсомолу. Зібралося бюро виключати нас із комсомолу. Гриця Голика, який навчався в консерваторії на випускному курсі, і мене, третьокурсника, виключили з комсомолу. Ясна річ, що після того пішло виключення з кон-серваторії. Але Гриця взяла під захист росіянка Долгова, його викладачка дириґування. Во-на сказала: "Я этого парня знаю, если он немножко ошибся, то это не страшно". Одним сло-вом, він випускник, вона його взяла під свій ковпак. Вона фронтовичка і т.д., вона його захистила.

За цей час хлопців зі Львівської політехніки до першого відділу викликали, зачали розбиратись, що там ніби нічого не сталося, залишили в спокої. Так відносно залишилося в спокою.

Юрка Нагірного викликала секретар парторґанізації Львівського медінституту, сказа-ла, що вона там була і все бачила, ви нічого там поганого не робили, але бережіться, хлопці. І та справа також умерла.

А в нас трошечки інакше сталося. Найперше, ректор Колесса був відсутній, виконував обов'язки Євген Козак. (Професор Микола Філаретович Колесса був ректором Львівської консерваторії від 1953 до 1965 р. – В.О.). А Євген Козак – це наш чоловік, тим більше, що він колись відсидів, політичний зек. Закликав мене, та в кабінеті не говорив, а викликав у коридор і каже: "Любчику, дитино"... А він, коли я жив у Барвінського, приходив до профе-сора то й так ніби мене вже знав, що я за один. Та й каже: "Розумієш, дитино, я тебе мушу покарати". У нас відбулась така бесіда, що як є потреба покарати, то не вагаючись, тому що такі люди, як він, як Євген Вахняк у консерваторії потрібні. А мене на місяць чи на півроку виключать, а через якийсь час поновлять. Я це дуже добре розумію, свідомо розумію, і тут ніяких проблем нема. А він каже: "Ще хто там з тобою був?" Я кажу: "Євген Теодорович, я Вам можу сказати, хто був, це не було ніяким секретом, але мені здається, що це не є суттє-ве, бо важливо дати відписку, що винуваті покарані. А чи один, чи десять – то вже не має значення". Це не було важливо.

А Маланчук був тоді у Львові і дістав за це догану. (Валентин Юхимович Маланчук був у 1963 – 1967 рр. секретарем Львівського обкому КПУ з ідеології. – В.О.). А дістав до-гану тому, що робили запит, що то за група, бо наробилося багато шуму, а то якраз кінець серпня, ніхто не знає – львівська група, львівські студенти, а Бог знає, що за студенти. Заки ми повернулися, заки не розкрутили, що то за студенти – Маланчук дістав за нас догану. Ми, правда, до нього ходили говорити, щоби хор існував. Він від нас утік. Ми через двері зайшли, а він задніми втік, хоч ми знали, що він тоді в кабінеті був. Ну, менше з тим. Такі були колізії.

А Євген Теодорович зробив дуже хитро і розумно. Він написав наказ. Першим пунк-том наказу за порушення вимог ректорату оголосити мені догану. Не сувору, не з занесен-ням, а оголосити догану. Ну порушення – ну що? Я буду стояти в коридорі і пиляти на скрипці, мені сказали: "Не грай", а я далі пиляв. Таке могло бути. Це першим пунктом. Там було ще багато пунктів, а останнім пунктом: за добру роботу в дитячій оперній студії (бо я цілий час з дітьми возився, любив то і при консерваторії орґанізував дитячу оперну студію) оголосив мені подяку, ще й з грошовою премією. Тобто паралельно та догана вже була зня-та. А у відписці обкому партії дав тільки перший пункт. І все, вони були задоволені. Може, вони про те й знали, але вони були задоволені, що є покарані – і спокій голові.

Але повернувся з відрядження Колесса. Ми його всі як музиканта, як дириґента страшенно шанували, любили, і по сьогоднішній день я у великій пошані до того музиканта. Якщо по правді казати, то він мене багато навчив, хоч він безпосередньо вчителем моїм не був. І то українець, богобоязливий, не можна сказати, що він є ворог чи щось... То є украї-нець, але з тих боязливих українців. Він свою національну справу робив, і дай Боже, щоб кожному так вдалося, як йому, бо він все ж таки в українській музиці дуже багато зробив. Це так, між іншим, щоби мене правильно зрозуміти, що я до нього не чую ні жалю, ніякої образи і його шаную, направду шаную.

Але я пішов до нього вибачитися, що так сталося, що ми в тому невинні, що ми розу-міємо, що консерваторія може мати якісь неприємності через нас, але ми не винні, бо на нас нападали і ми мусили захищатися. А він мені сказав таку річ, що ви не займаєтеся тим, що треба. Мені тут стало прикро і я кажу: "Миколо Філаретовичу, ну чим не тим, чим треба, займаються студенти консерваторії дириґентського факультету? Ми орґанізували студент-ський хор – а Ви, як були молодий?" Знаєте, той боязливий чоловік аж побілів! – «"Боян", "Сурма" – то ж Ви ті хори орґанізовували! І, зрештою, Ви ж мене, як приходили подяки з ЦК комсомолу, не закликали і не сказали: Любомире, ви займаєтеся не тим, що треба, ви би краще вчилися? Так, я не був сильний студент, але й не трієчник". – "Ви далі будете проце-суватися?" Я кажу: "Процесуватися – ні, але зробити все, що від мене залежить, раз я фіґу-рую як керівник, щоби люди не постраждали, щоби їх не викинули з консерваторії, щоби їх не посаджали, зрештою, до тюрми, бо ми нічого поганого не зробили, – я мушу захищатися і захищати своїх товаришів, бо ми нічого не винні". – "Ідіть".

Десь через годину висів наказ про моє виключення. А на другий день вранці був на-каз, що він не ректор. І він про це знав, бо він повернувся з Києва і вже знав, що він не рек-тор. То був один із останніх наказів Колесси – про моє виключення.

В.О.: Його звільнення було якось пов'язано з Вашою справою?

Л.Г.: Люди пов'язують, але це не було пов'язано. А може й було пов'язано. Може, це була остання крапля. Бо він, все ж таки, Львівську консерваторію тримав у національному дусі, у національному стилі, так що й без того його могли зняти. А можливо, дійсно, що студенти консерваторії були орґанізаторами такого крамольного хору, і то стало останньою краплею, а можливо і причиною. Я тут не можу сказати.

Після того мене закликали в той же ж міськком комсомолу і сказали мені за три дні вибратися зі Львова.

Ще перед тим була історія. Івась Остафійчук, це зараз усесвітньо відомий художник, – він не був у нашій компанії. Він художник, він собі малював. Але як посадили Горинів та інших, він до мене підійшов і каже: "Любку, розумієш, потрібні гроші. Нема на чому друку-вати, бо десь вилапали ту друкарню. Ти все ж таки у львівських родинах знаний – може би ти щось допоміг з грошима". Я, знаєте, вже був трошечки стріляний, і кажу: "Іване, ти мені цього не говорив. Тобі потрібні гроші – я тобі позичу. Коли будеш мати, тоді віддаси. Через кілька днів я тобі позичу". Я не пам'ятаю зараз суми, але знаю, що для мене то були дуже великі гроші, бо були повні кишені тих грошей. Але що характерно – в яку я родину зі львівської інтеліґенції не заходив… Через Барвінського, через Стернюків мене сприймали як свого – я прийшов і попросив, що мені потрібні гроші, сказав: "Позичте, потрібні гроші". Ні в одному місці мене не спитали, нащо вони мені. "Скільки, Любчику, тобі треба?" – "Ну, скільки можете". Нігде не запитали, нащо.

Мені сказали вибратися зі Львова. А люди хотіли, щоб я поїхав у якусь іншу консерваторію. Мені давали рекомендацію професори Антків, Людкевич, Вахняк, Козак у будь-яку консерваторію Радянського Союзу, крім Ленінграду і Москви. Я не міг собі на це по-зволити через те, що я був свідомий того, що я не є сильний студент, і мені було би встидно, як я представляв би Львів, Україну, бо я вже їхав би не просто так собі. Я туди їхав би, все ж таки, як представник України. Я знав, що я буду вчителем-загальноосвітником, я це любив, я до цього тяжів, а свідомий був того, що я не можу бути добрим музикантом і не міг я собі на таку річ позволити поїхати.

Але після того всього я поїхав у Київ у ЦК комсомолу – щоб ніби оправдатися, щоб мене реабілітували, поновили у комсомолі і т.д.. У кабінеті сиділа десь так років сорока жіночка, коротка така стрижка, абсолютно сива, біла така, і ще якийсь інструктор. Мені здається, чи Вишневський, чи Вишневецький було його прізвище – по-моєму, Вишневсь-кий. Я їм ту річ розповів, що так і так, а тоді він сказав мені, що не має можливості зі мною розмовляти, щоби ми зустрілися о третій годині, і я пішов. Усі ті документи, матеріали я там залишив. Він мене догнав на дорозі там, де зараз пам'ятник княгині Ользі, і каже: "Я прошу сказати, чи хтось у Вас у сім'ї був арештований?" Я кажу: "Батько мій згинув у УПА, а мама відсиділа десять років". – "Вибачте, я не знаю, чи я Вам щось зможу допомогти в та-кій ситуації". Я йому відповів: "Я дуже дякую, бо Ви навіть дуже мені могли допомогти. Я більше до Вас не прийду, бо Ви важливішій тут, як я там, у консерваторії. Дякую, прошу в цю справу не втручатися, бо я з неї не скористаю й так". На цьому ми розійшлися. Ми вже більше не виділись і я більше нічого не знаю

Потім я десь чув, на рівні обкому, що ця жіночка цікавилася цією справою, але я на зустріч більше не виходив. Я вважав, що як мене ці люди так зустріли, то це є свої-не-свої люди, яких не варто підставляти.

Я, звичайно, виїхав зі Львова, поїхав у Коломию, думав виїжджати взагалі. Мене мої батьки підтримали, і мама, і мій названий тато – зрозуміло, вони ж борці, вони не осудили, навпаки. Мама зразу так стримано, а тато мене відразу підтримав, і вуйко Арсен – також з УПА: "Любку, ти обов'язково будеш у руках КГБ". І вони мене проінструктували, як себе поводити, що говорити, як відповідати, яка їхня тактика – про все проінструктували.

Через кілька днів я йшов містом і зустрів Лукасевича Едуарда Олександровича, який директором у школі працював, він був колишній секретар міськкому партії. Колись мене тягнули, щоб я йшов у міськком комсомолу працювати, а я відмовлявся, казав, що це папе-рова робота, я би тут за тиждень вмер – ні, я з дітьми працюю, я в співі, я скрипка, я не піду. Він тоді був уже директором школи: "Чув я, Любомире, що з тобою щось сталося. Що ти думаєш робити?" А я кажу: "Що я думаю робити? Я вчитель, я більше нічого не вмію роби-ти. Я хочу вчителем бути, а мене тут ніхто на роботу не візьме, то я думаю виїжджати". – "А чому виїжджати?" Я кажу: "Едуард Олександрович, мене ніхто на роботу тут не візьме". – "А чому ти так думаєш?" – "Я так знаю". – "Ну, а ти би в першій школі хотів робити?" А це тоді була провідна школа області. "Хто мене туди візьме?" – "Виходь завтра на роботу".

Я завтра вийшов на роботу і так я став працювати вчителем. Пропрацював аж довго-довго… Аж у 1989-1990 році я пішов виховником у ґімназію, і то моя подальша епопея.

В.О.: А теперішня Ваша посада яка?

Л.Г.: Зараз я є директор індустріально-педагогічного технікуму. Не все гладко обійшлося. Мене КУН, наші націоналістичні і національні орґанізації рекомендували на завідуючого обласним відділом культури. Мене вже відрекомендовували, я вже пишу заяву. Аж за-відуючий обласним відділом освіти, пан Дзвінчук (він тоді заступав Скрипничука, який ке-рував гуманітарним департаментом – цей був у відпустці) так читає і каже: "Грабець, йой, та я за Вами нині цілий день шукаю, але це вже не актуальне. Не актуальне тому, що я Вам хотів запропонувати посаду завідуючого відділом виховної роботи в управлінні освіти. Але Вас агітують на заввідділом культури, посада рівнозначна зі мною. То що я Вам буду про-понувати на три сходинки нижчу посаду, як Вам пропонують таку і, напевно, Ви, як я бачу, пройдете".

Але я розумів, що все одно я ближчий до освіти. Я пішов у відділ, порадився з жінками, які працювали в тому відділі. Там така Віра Парипа, священича дочка, яка була, факти-чно, всі ті роки моїм ангелом-охоронителем, яка не дала мене схрумати навіть на посаді вчителя музики. Я погодився на цю роботу – керувати виховним відділом в управлінні осві-ти. Там була гарна наша команда, ми не ділили – це твоя, це моя робота, треба роботу зда-вати – всі робили.

Ми тоді започаткували патріотичну експедицію в Чорний ліс. З УРП започаткували – УРП виступила орґанізатором, а освіта підтримала – конкурс до Крутів "Україна молода", "Ватри пам'яті", які я ще коли в ґімназії був виховником, започаткував. Потім до річниці УПА – щоби у кожнім місці, де була боївка, криївка, щоби на Покрову запалити ватри па-м'яті. Ми поставили питання, що школа, яка не має історичного музею села, цієї околиці – ми виховну роботу навіть не зараховували. Як нема музею – значить, школа не працює. Бу-ла така хвиля. Ми переперли – бо то була неправильна тенденція: кинули лозунг "деполітизація школи". Це був абсурд, але навіть рішення сесії обласної ради було про деполітизацію учбових закладів. Ми переперли: департизація може бути, а деполітизації бути не може. Потім молодіжні орґанізації, зокрема "Пласт", відмовилися від послуг виховників, які рані-ше були піонервожатими, комсомольськими керівниками. Тим самим відрізали професіо-налів. Вдалося переконати їх, що це неправильно, що деякі професіонали хочуть і вміють працювати, не можна відривати їх від дітей. Потім висували ідею, що, скажімо, пластова орґанізація може збиратися де хочеш, але не в школі, щоб дирекція школи не наклала на неї лапу. Також удалося переперти. Бо де ж тим дітям збиратися – у клуб іти між пияків? Та в школі. Ну добре, що в місті з кількох шкіл якась пластову домівку надасть. А в селі де збиратися?

Непогані речі робили. Були, звичайно, свої труднощі, бо то масова робота, а кадрів нема. Але то таке.

А після того, як об'єднали педучилище з профтехучилищем, я відчув, що помилився. Я ж не молодий, думаю, скільки мені на виховній роботі бути, треба когось молодого. Мені запропонували і я пішов на директора цього індустріально-педагогічного технікуму. Я трошки подиректорував, а потім ректору Прикарпатського університету захотілося підім'яти його під себе як структурний підрозділ, без юридичного статусу. Бо Коломия – добра точка, де можна помпувати гроші. Ми проти цього збунтувалися, бо там була думка закрити інду-стріальний відділ. А це, фактично, профтехучилище. Це діти не до університетів, але півти-сячі хлопців, які були б на вулиці, по базарі ходили б... Не всі добре виховані, хтось не хоче вчитись, хтось на грані криміналітету, частина з них з неповних сімей – те, що в профтеху-чилищах. Але півтисячі дітей вчиться, при ділі. Ви нашу публіку побачите. Хоч я бачу, як з кожною акцією, з кожним заходом бачу, як ці діти жадні чогось справжнього, вони тягнуться. Десь хтось там вирветься з дурною реплікою, але в основному я ними задоволений. Я бачу прогрес у свідомості цих дітей, бо вони того більше нігде не почують.

Тяжка було ситуація, бо голова облдержадміністрації, ректор університету і тодішній міністр освіти між собою ледь не на "ти", проштовхують цю ідею – а між ними стає якийсь новоспечений директор, що якихось два з половиною роки продиректорував. Було дуже важко, але до мене дуже гарно ставляться в міністерстві. Навіть не знаю, чому. Я надзви-чайно вдячний тим людям, які мене підтримали в міністерстві. Це все ж таки міністерство, там сотки таких училищ, я нічого особливого не представляю, цей технікум ніби непрести-жний, але нам допомогли: є в Коломиї і педагогічний коледж, і педагогічний інститут, і технікум ми зберегли з юридичним статусом. А хто керує – ніхто не вічний: вчора Кононе-нко, сьогодні Грабець, завтра хтось інший буде. Сама по собі ідея добра – Коломия варта інституту, і вона зараз реалізовується. Не так, як би нам хотілося, звичайно, але це справа осіб, які будуть її здійснювати.

Я хотів залишитися в педагогічному коледжі, бо я музикант. Я просив, що хочу зали-шитися хоч би сторожем, бо моя мама тут вчилася ще в 20-х роках у педагогічному семіна-рі, потім я вчився, потім моя дитина там вчилася. Мені виявили честь, мене залишили дире-ктором. Там готують столярів, мулярів… Я директорую, але я відірваний від музики, від музичної педагогіки. Шкода, бо я багато лишив там і маю що людям сказати, маю що напи-сати, але директорська справа зжирає весь час.

Ще був дуже цікавий випадок. Ще як я працював учителем, призначили всесоюзний семінар з музики. Тоді було модно їздити в гори, у Карпати. Віра Парипа, яка тоді працю-вала у обласному відділі освіти, визначила нашу школу. Та заввідділом агітації і пропаганди обкому компартії, здається, Лихачова, їй сказала: "В будь-якій школі, тільки не там, де Гра-бець!" То вона пішла на ризик. Комісію з Москви вона повозила чи не по найгірших шко-лах області. Вони повернулися в обком партії і сказали: "У вас семінару нема де робити". Тоді вона сказала: "А ще поїдьте в першу школу в Коломиї." Тоді вони: "О, здесь другое де-ло". До семінару були підключені наші гарні школи – були Уторопи, Павлівка, Тисмениця – було що показати. До чого я це говорю? Факт, що ця Віра ризикувала посадою, а підтрима-ла такого гнаного чоловіка, як я. Хоч перша школа завжди була на видноті, на гарному рів-ні. І той Лукасевич мене підтримував. Ми трималися купою, один другого підтримували.

Як звикло, органи всі ті роки працювали зі мною. Вербували, бо дуже приваблива ка-ндидатура: тато – полковник УПА, мама десять років відсиділа, священича сім'я, майже все виарештуване. І ще в студентські роки проштрафився – це ж мила річ була для вербовки. Я казав, що я не для цієї роботи – як я щось маю сказати, я людині сказав в очі. А коли зі мною геть погано повелися, я пригрозив, що знайду можливість пожалітися Андропову і за кордон повідомити. Сказав: "Якщо я злочинець, можеш мене посадити. Але я не злочинець – дай мені спокійно працювати, бо я більше потрібний на своїй роботі вчителя, як ти тут у КГБ". А потім уже почалися ці події…

А вже як настали перші демократичні вибори, то я в школі днював і ночував, я мав ключі від усіх класів, тут був виборчий штаб. Я на це свідомо йшов. На час підготовки до перших демократичних виборів вибір впав на середню школу № 1 як штабу підготовки з кількох причин.

1. Дуже багато класів – була можливість довкола того, де говорилось, розставити ра-діо, магнітофони (як на здавалося, заблокувати прослуховування).

2. Поблизу не було будівель, де можна було б розставити підслуховуючи апаратуру.

3. У школі працював свій хлопець, себто я, який не «світився» в ніяких претестних акціях після Шешорських подій.

Може, на мій встид, але в період учительства я не прочитав жодного листка нелегаль-ної літератури. Тільки вдома в Іваничуків прочитав у рукописі "Журавлиний клич". Я не хо-тів нічого навіть у руки брати. Може, це неправильно. Не тому, що я дуже боявся (а може й боявся, тому себе картаю), а тому, що дуже дорожив тим, що я вчитель. Я був свідомий то-го, що в політиці навряд чи щось зроблю, але свідомий був того, що я непоганий учитель, і я хотів щось на тому місці робити. Я себе десь картаю, що я мав би бути там, де всі наші хлопці, якби став одверто на таку боротьбу. Не можу й понині визначити, чи я схрунив, чи я забоявся, чи дійсно я правильно визначився, що я вчителем більше користі зроблю. Якщо це трактувати як мій гріх, то він на мені. Як хтось має за мене це сказати, то краще я скажу, що я це розумію.

В.О.: Дякую, дуже цікава Ваша розповідь. Вся наша історія складається з людських доль.

Л.Г.: Я завжди був оточений розумними, національно свідомими і відданими людьми.

В.О.: Вам поталанило.

Це був пан Любомир Грабець. А розмову цю не так вів, як слухав Василь Овсієнко. Це було 20 березня 2000 року в місті Коломиї у домі пана Мирослава Симчича.

Зредаговано 31.07. 2009. Виправлення Л.Грабця внесено 15.01.2010. Знаків 59.965.

Рекомендувати цей матеріал