Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

БАЛІС ҐАЯУСКАС ПРО ВАСИЛЯ СТУСА

28.01.2010 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю з Ґаяускасами 2 жовтня 2000 року

БАЛІС ҐАЯУСКАС ПРО ВАСИЛЯ СТУСА

3 – 6 жовтня 2000 року Пермський “Меморіял” запросив мене до участі в конференції “Музеї і виставки “Меморіалу”. У готелі в місті Чусовой Пермської області зустрівся я з колишнім своїм співкамерником литовцем Балісом Ґаяускасом та його дружиною Іреною Ґаяускене.
Партизан Баліс Ґаяускас відбув 25 років ув'язнення (1948 – 1973). Вдруге заарештований 20 квітня 1977 року, 12 – 14 квітня 1978 року засуджений за так звану “антирадянську агітацію і пропаганду” ще до 10 років ув'язнення та 5 років заслання, з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. У неволі він оволодів дуже багатьма мовами. Принаймні читає практично всіма европейськими. Бідкався, що призабув корейську, японську, китайську: давно нічого не читав, ні з ким не розмовляв. Звільнений з заслання 7 листопада 1988 року. Був обраний депутатом Сейму, очолював комісію з розслідування діяльності КГБ, був міністром внутрішніх справ Литви. Це після 37 років неволі!
Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса, який у книжках публікується під назвою “З таборового зошита”. Пані Ірена сказала:
– Це ж я винесла...
Баліс Ґаяускас пояснив. У першій половині 1983 року ми сиділи з Василем Стусом у 20-й камері. Мені передбачалося побачення. Ці аркушики я взяв у нього, скрутив разом зі своїми папірцями і сховав. Я не знав, що в них. Та й не було часу і можливості дивитися. Я припускав, що це вірші. І разом зі своїми текстами передав їх на побаченні своїй дружині.
Ірена Ґаяускене. Пакетик був тонкий, як спиця, тому що папір був дуже тонкий. Такий папір я купувала Балісові в Каунасі в аптеці.
Це було влітку 1983 року – у червні чи липні. Я після побачення заїхала в Москву і віддала цей пакетик московським дисидентам. Приїхавши додому, я написала листа Балісові, що в мене все гаразд. Тому що в мене в потязі могли зробити обшук. Москвичок, які йшли на побачення, обшукували і перед побаченням, і після нього. Але мене чомусь не обшукали.
Це, до речі, було наше останнє побачення в Кучино. У наступному році на свою заяву, коли можу одержати побачення, я одержала відповідь, що за порушення режиму Баліс позбавлений права на чергове побачення і на посилку. Тоді мати Баліса занедужала і через місяць померла. А Баліс сидів у карцері. Три роки після цього Балісові не дозволяли ні побачень, ні посилок.
Б.Ґ. Я завжди під своїми статтями ставив своє прізвище, указував дату і місце. Остання моя стаття, написана в Кучино, називалася «Окупована Литва»... Ні, остання – «Про становище робітників у Радянському Союзі». Вона була дуже довга: 50 таких аркушиків. Я її писав дуже довго, тому що було дуже важко писати. Іноді тижнями не було можливості нічого записати. Увесь час дивляться у вічко. Та й від деяких співкамерників треба було ховатися. У мене вся стаття була в голові, до дрібниць. Після цієї статті я подумав: «Усе, більше не буду писати. Уже не можу витримати такого напруження. Ризик дуже великий». Тут приїхали два кагебісти з Литви і показали мені цю статтю, надруковану в закордонному журналі. «Ти знаєш, що це?» – «Ні, не знаю». – «Подивися». – «Ну і що тут такого?» – «Ти добре знаєш, що це означає новий термін».
Я не відмовився від статті, але й не підтвердив авторства. Я з ними взагалі мало розмовляв. Але після цього я вже остаточно вирішив, що до кінця терміну не буду писати. Після опублікування цієї статті мене неодноразово саджали в карцер, а в березні 1986 року, коли залишалося менше року терміну увיязнення, вони зробили спробу вбити мене. Тоді співкамерник, колишній кримінальник, а тепер політв'язень Борис Ромашов, завдав мені кілька поранень механічною викруткою по голові і в область серця. Я упав під стіл і викрутка пішла навскіс – до серця не дістала... (Тоді Баліс Ґаяускас висловив припущення, що Ромашова кагебісти могли послати вбити Стуса. Він міг це зробити з почуття ненависти до Стуса, з шовіністичних своїх переконань, з корисливих мотивів, у силу своїх психічних відхилень).
Якщо один папірець – я можу його при небезпеці проковтнути. Але мене іноді зненацька переводили в іншу камеру – і папірці залишилися. Я й зараз пам'ятаю, де сховав їх на безкамерному режимі в туалеті. Я вчора подивився: ті дірки вже забетоновані. Мої папірці не знайшли, очевидно, там просто робили ремонт.
В.О. А я, знаєте, знайшов один свій папірець. Він не дуже важливий: це моєю рукою переписаний переклад Василя Стуса вірша Кіплінґа «Якщо» («If»). Текст я переписав у Івана Поліщука (він називав себе Євгеном). Вранці 8 грудня 1987 року (я вже був на безкамерному режимі), я побачив, що від вахти в зону суне ціла хмара ментів. А в мене був цей вірш, що я хотів його вивчити напам'ять. Щоб його не відібрали, я швидко зайшов за ріг біля входу в лазню, сунув цей папірець під руберойд, яким було накрите утеплення теплотраси. Така прибудова висотою менше метра. Того дня в зоні провели «ґенеральний шмон», а нас, 18 особливо небезпечних рецидивістів, вивезли воронками в іншу зону, за 70 км, на станцію Всехсвятська. Чому? Занадто вже приїлася в західних засобах інформації назва «табір смерти Кучино». Саме того дня Ґорбачов зустрічався в Рейкיявіку з Рейґаном і йому треба було напівправди хоча б на один день: «А їх у Кучино вже нема».
Отож 31 серпня 1989 року я уже вільним побував у цій зоні. Ми приїхали, щоб забрати тлінні рештки Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя і перепоховати їх у Києві. Тоді нам не дозволили ексґумацію, сказали: «Несприятлива санепідемобстановка». Але в зону ми зайшли. Вона була покинута: ворота, двері відчинені, місцеве населення розтягає, що кому треба: дошки з підлоги, скло, шифер... Я згадав про свій папірець, засунув руку під руберойд і дістав його. Текст трохи вицвів, але прочитати можна. Він у мене є.
Б.Ґ. Так, Стус перекладав Рільке. Чорновики, звичайно викидав.
В.О. Я зі Стусом був в одній камері (у 18-й) півтора місяця, у лютому – березні 1984 року. Один раз він сказав мені: «У мене звідси було два-три виходи». Тобто 2 – 3 рази він зумів відправити з Кучино інформацію. Тепер я знаю, що один раз це було через Вас. Цей пакетик потрапив у Німеччину до члена Української Гельсінкської групи Володимира Малинковича, який працював тоді на радіо «Свобода». Він передав його до Нью-Йорка Надії Світличній. Вона пізніше розповідала мені, що прочитала тоді цей текст навіть без лупи, хоча він був дуже дрібний. Тепер я знаю, хто прислужився цій справі.
І.Ґ. У 1978 році я разом з документами Баліса вивезла з зони Сосновка в Мордовії текст Івана Геля.
В.О. Він написав там книгу «Грані культури». Можливо, це була вона.
І.Ґ. Це було вперше. Я тоді привезла Балісові чистий тонкий папір. І щораз привозила чистий, а вивозила з текстами.
Б.Ґ. У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: «Вас везуть туди, де ви не будете писати».
…Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів займають у книжці 16 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява в друку на Заході цього тексту. (Див.: Василь Стус. Вікна в позапростір. К.: Веселка, 1992. С. 208 – 226; Василь Стус. Твори. Том 4. Львів: Просвіта, 1994. С. 485 – 502).
Друга причина – намір висунути його творчість на здобуття Нобелівської премії. Кремлівська банда знала, що цю премію, згідно з її статутом, присуджують тільки живим, тому заздалегідь розвיязалася з потенційним лавріятом у традиційний російський спосіб: «Нет человека – нет проблемы»…
Василь Овсієнко. Загибель Василя Стуса // Дзеркало тижня, № 34 (409). – 2002. – 7 вересня. – С. 12; Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 291-294.

Колишні співкамерники Василь Овсієнко і Баліс Ґаяускас та його дружина Ірена Ґаяускене зустрілися в готелі м. Чусовой Пермської обл. 2 жовтня 2000 року.  

Рукопис Василя Стуса "З таборового зошита", який у 1983 році винесли на волю Ґаяускаси.


Рекомендувати цей матеріал