Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ВУДКА АР`Є

30.01.2010 | Овсієнко В.В. | Зустріч з Ар`є Вудкою 16 лютого 2003 року в Будинку вчителя в Києві

Ар'є ВУДКА

В.Овсієнко: 16 лютого 2003 року, зустріч громадськості з Ар'є Вудкою в Будинку вчителя в Києві.
Є.Сверстюк: …Наш гість, як кажуть, промінентний гість, який прибув до нас з Ізраїлю. Коли я телефонував своїм знайомим і сказав, що в Києві є Вудка, о, кажуть, це легендарна осо-ба. "Чому Вудка легендарна особа? – я собі подумав. – І що малось на увазі?" Ну, з одного боку, з інтерв'ю відома така правда, що він може один чи два рази прочитати вірш і носити в пам'яті стільки, скільки треба, і не один вірш, а десятки. Але цього замало на легенду, бо, скажімо, сьо-годні ми послухаємо панну Лесю Матвійчук, яка так само прочитає один раз вірш і запам'ятає. Часом я напередодні якогось вечора пропоную їй підготувати поему, і на другий день вона при-ходить і не зіб'ється жодного разу.
Отже, на легенду пам'яті мало. Щось є інше, що робить Ар'є Вудку легендарною особою навіть серед усіх тих, що пройшли такий самий шлях, як і він. Я вам коротко дам основні факти його біографії з його книжки "Скрытый свет". Щоб зразу пояснити оце приховане світіння – мається на увазі те світло, яке засвічується в людині вищою силою і яке дає їй і силу, і обличчя, і значення, – оце, власне, те світло, яке пробивається, і людина стає людиною в міру того, як те світло в ній засвічується, і талант стає талантом справжнім.
Отже, народився в Україні 1947 року на Дніпропетровщині. Був політв'язнем у Мордовії, на Уралі, у Володимирському централі у 1969 – 1976 роках. В кінці 1976 року репатріювався в Із-раїль, брав участь у його війнах. Живе в Самарії, в самому серці країни в поселенні Гдумін – первістку єврейського повернення в Самарію.
В кінці сімдесятих років почав у своїй творчості переходити на іврит. Випустив на ньому, на івриті, дві книги прози, поезії і єврейської філософії, які були позитивно зустрінуті націона-льною критикою. У ці дні готується книжка перекладів на іврит з Пастернака, Мандельштама, Бабеля та інших за редакцією і з участю Вудки.
Ото стільки загальної попередньої інформації. Власне, я хотів би сказати кілька слів про особу, яка народжується вдруге і втретє, особу, яка приходить в іншій формі. Майже кожен думає про інше життя і про якийсь інший рівень, але це не зовсім те, про що я хочу сказати. Мало є людей, які прожили одне життя і його абсолютно заперечили, абсолютно, а потім переходять в інше життя і його теж заперечують. У двадцятому столітті, у період великих потрясінь такі історії відомі з літератури, коли, як казав Екзюпері, тільки старі жовті валізи є свідченням про ідентичність особи та ідентичність життя, пам'яттю про те, ким я колись був у якомусь інобутті.
Я маю на увазі заперечення ось яке. Ви знаєте, що таке народитися в нормальній комуністичній родині, але правовірній, і нормально пройти перші етапи дитинства в такій атмосфері, а потім раптом, майже на грані благополучного виїзду в Ізраїль – арешт, тюрма. І такі випробу-вання, які не снилися і не читалися в жодних книжках, випадають на долю хлопця, якому 25 ро-ків. І ще можна плавно переходити в іншу фазу, якби не те, що треба радикально відректися від старого світу і перейти в іншу віру, в ту віру, де є заборонена їжа, де є заборони на всі форми того життя, до якого привчали раніше. Скажімо, потрапляє в лагер хлопець, який відверто називає себе сіоністом, хоче відрощувати бороду, його в наручниках водять голити, молиться і під-писується івритом, носить ярмулку. Кожен з цих актів – це виклик системі і начальству, і це страшні випробування кожен день і на кожному кроці. Це відторгнення від того, від тієї комсо-мольської юності – абсолютне, не плавний перехід і адаптація до зони, а внутрішнє відторгнен-ня, разом з тим як відторгнення від їжі, якої він не може вживати, але в лагерних умовах треба весь час думати, щоби якось примирити свою віру з цими умовами.
Я вам покажу книжку, яку написав Ар'є Вудка, і можливо, вас буде трошки шокувати назва її – "Московщина". Чому? Це теж відторгнення, це книжка про етапи. Але коли він виїжджає і повертається в іншу країну, на свою землю, він мусить назвати те, що було, якимось словом, яке означає відторгнення – це те слово. Потім – ви собі уявляєте інше життя. Може, комусь уявляються обійми, квіти – звичайно, були й обійми, й квіти, але там війна, і участь у війні. Участь у війні людини, яка прожила таке життя… Я собі уявляю: це не те обличчя, яке годиться для автомата. Це знову ж заперечення того, ким ти став. І нарешті оселення в зоні досить небез-печній, у зоні вибуховій, у чужому середовищі, в Самарії. Оселення разом з таким ж відважни-ми людьми, які пішли на це. Які не обрали Хайфу або Єрусалим. І життя згідно з Законом, згід-но з ученням Біблії. Людина народилася, щоби жити за Законом і щоби залишити по собі гідних дітей. Багатодітна сім'я – семеро дітей. Я не знаю, що краще – чи написати сім книжок, чи мати семеро дітей. Я не знаю, що краще, але важче мати семеро дітей.
Але я перейду до самої особи Ар'є Вудки. Його всі люблять, його всі сусіди люблять, його діти страшенно люблять, свої і чужі, і всі зеки його любили. Я зупинюся тільки на одному ма-ленькому епізоді. Серед тих історій, які я перерахував, я знав Ар'є Вудку тільки маленький від-різок часу. Коли я прибув на 36-у зону, мені дали ліжко, на якому висіла бирка "Ю.Вудка" – ще не встигли вигравірувати бирку "Є.Сверстюк", ще висіла бирка "Ю.Вудка". Але майте на увазі, що ніхто не смів лізти на якісь інші нари, які вам хочеться, – тільки там, де висіть бирка, там можеш, бо це твоя бирка. Я питаю: "Хто є Вудка?" Сказали: "В тюрму забрали, у Володимир". Мало мені встигли про нього розповісти, але я вже почав мріяти і вираховувати, що йому дове-деться повернутися з Володимирської тюрми перед самим звільненням. Йому ще залишиться три місяці. Дуже часто говорили, що зроблять три місяці з зеком, який пройшов усі кола пекла, – чи його пустять в зону, чи його раніше звільнять. Що з ним зроблять? Це була мрія всіх зеків – щоб його пустили в зону. Ви собі уявляєте, що це значить. У тій зоні, де полюють на кожен папірець, на кожну твою думку – в ту зону потрапляє зек, який все знає. Це не якийсь кореспо-ндент іноземної газети, якого можуть водити, як балбеса, два місяці і він нічого не зрозуміє, бо його будуть годувати окремо і будуть показувати йому той куточок, який "благоустроен". А це зек, який абсолютно підготовлений для того, щоб стати кореспондентом.
І уявіть собі, що його повертають назад у нашу 36-у зону з наміром тримати його в карцері. Але ми вже заздалегідь домовилися, що оголошуємо голодівку і пишемо, бомбардуємо проку-ратуру заявами, що мордували чоловіка три роки у Володимирській і не маєте ніякого законно-го права безпідставно тримати його в карцері. Ідуть і йдуть заяви, вони мусять якось реагувати, а тим більше там, за кордоном, теж знають і готують синхронні акції. І вони одуріли від злості. Могли б посилати його в лікарню, де найпростіше: посадити його на пайок 5-Б, де є білий хліб і кілька грамів масла, хай він там собі відбуде тих пару місяців. Ні, вони його кидають у три-дцять шосту зону, де командує специфічний каратель майор Фьодоров. Вони випускають його в нашу зону.
Оце був епізод, коли ми всі зустріли Ар'є Вудку. Його влаштували на найгіршу роботу. Він був молодий і кмітливий, умілі руки, він виконує план за півдня, а решту він розмовляє з різни-ми людьми, причому розмовляє з усіма. Він не викликає великої підозри, щоби з кимось спеціа-льно говорити, всі для нього однакові. Упродовж тих кількох місяців він зумів зібрати все, що можна було зібрати, щоб вивезти. І було ясно, що він виїде за кодон.
І, нарешті, ми сьогодні трошки познайомимося з поезією, яку Ар'є Вудка вивіз із зони. Спе-ршу він підійшов і сказав: «Я міг би запам'ятати пару ваших віршів, може, два, три». Я йому дав зошит. Він запам'ятав два, потім ще. Я вже навіть і не знав, скільки він їх запам'ятав. Уже навіть майор Фьодоров не міг би перевірити, скільки. І все було так не засекречено, бо, ви знаєте, ки-даються шукати там, де ти ховаєш, а там, де ти не ховаєш і все спокійно, воно проходить якось непомітно для начальства. Йде, так би мовити, нормальний процес добування зеком терміну.
Нарешті ми прощаємось. Я пригадую, як ми прощалися. Ми підійшли до вахти. Прапорщи-ки дивляться, чи не передаємо чого-небудь з рук у руки. Знаєте, матеріалізм, – він знає свої за-кони: матерія – це "вещь", яку передаєш у руки. А всього іншого він не розуміє. Ми обмінялися рукостисканням і – з Богом.
Це важко передати словами, тому що було ясно, що ми залишаємося тут і, можливо, назав-жди. Тоді ми не думали, що буде якось по-іншому розв'язуватися. Як правило, ті, що залишали-ся, що «не стали на шлях виправлення» і на шлях діалогу, ті, так чи інакше, мали таку долю, як Василь Стус. А він виїжджає в світ, і в тому світі він має свідчити про нас. І було ясно, що якщо Бог допоможе, то він зробить усе, що належиться. Це дуже бойова ситуація, дуже бойова.
Одразу, як він виїжджає, з`являється збірка "Поезія з-за колючих дротів". Він вивіз вірші Стуса і всіх, хто був у нашій зоні. Ті вірші, які були на руках, які йому подобалися.
Я хотів би уточнити, що, власне кажучи, це була зустріч культур, передусім це людина культури. Це була внутрішня його потреба: взяти цю культуру й передати, жити в культурі. Йому не треба було пояснювати, що то є і до чого – з одного вірша Ар'є Вудка зрозумів, що Стус поет геніальний.
Я хотів якось передати атмосферу того нашого світу, як ми собі його уявляли кожен на са-мотині, одним віршем. Попросимо панну Лесю Матвійчук прочитати вірш "Подруги і друзі днів моїх добрих". [Вимкнення диктофона].
Микола ГОРБАЛЬ. Коли ми зустрілися в Мордовії, то він тоді був Юрко Вудка. У цій книжці, що тут ви маєте, яку показував пан Євген, кілька штрихів Ар'є сказав і про мене. Якби ж то знаття, що коли ти говориш, то колись про це хтось буде писати, – то щось би мудріше сказав. Але, власне, з таких штрихів лине сум. Знаєте, це фундаментальна річ, написана саме такими штрихами – розмови з людьми, з якими він зустрічався тими етапами. Я би сказав на-віть, що це якоюсь мірою містична річ. Хоч він ніде про це не говорить, але демонізм отої каральної системи, яка потім була названа "Московщина", так виразно показана в цьому творі, що дійсно робиться страшно, хоч слово "страшно" ніде ви не знайдете в цій книзі також. Політич-ний табір мав таку свою дивну річ: система, власне, цього не передбачала, що вона, збираючи там людей, робила друзями багатьох із тих, хто, може, на тій так званій волі міг цього не відчути. Євген про це сказав, що це є зустріч культур. Я не називав себе націоналістом ніколи, я, власне, таким не був, це мене так назвало КГБ, що я націоналіст, бо уявляється, що моя діяльність – це український націоналізм. Коли мене викликав загоновий начальник табору в свій кабінет, то я так випадково побачив його список в'язнів. Там були націоналісти, сіоністи – вони нас усіх уже прекрасно поділили. Я мало знав єврейських проблем, будучи тут, а зустрівшись з тими хлопцями – ми були рідні, в нас були одні проблеми, в нас було одне й те саме – ми хотіли мати свої держави. І, між іншим, у нас не було ніяких непорозумінь з тими хлопцями, вони так розуміли мене, як я їх розумів, тобто ми стали друзями, і здружила нас та система. Очевидно, що ми всі маємо виконати якусь функцію на цій землі – всі люди, кожен із нас. Можливо, не кожен використає ту можливість – він ідеально використав свою можливість і сказав тій системі зло-чинній, хто вона є. Він набрався мужності їм це сказати. Він міг уникнути цієї долі, але він це зробив. Бог поміг йому вижити. Він сказав і зробив це свідчення, це вже назавжди, це також Бог поміг йому зробити. Він приїхав у Землю Обітовану, і він як батько... Я не знаю, Ар'є, Ви, зда-ється, ще парубкували, коли були в таборі, не були одружені?
Є.Сверстюк: Всі ми там парубкували. [Сміх у залі].
М.Горбаль: Але він має семеро діточок, знаєте, милих, гарних діток. Ми от ходили шукали зараз якісь подарунки з України, щоби вони відчули – бо все-таки батько їхній і мама з України, – щоби вони відчули те повітря, трохи духу того краю.
Отакий наш милий гість сьогодні. Він повернувся до древніх писань звитків Тори і знахо-дить своє коріння там, знаходить себе в тій вірі. Але це людина великої культури, він не запере-чує мені, що я вірю в того іудея, який з Назарету, бо я маю право, так би мовити, на свій шлях, на свою дорогу до Бога. От і це, власне, єднає тих людей високої культури в світі. Я вам дякую, Ар'є, що Ви знайшли засіб приїхати в Україну, я страшенно радий був зустрітися з Вами. Це дійсно зворушлива зустріч, і я тішуся, що ви тут. [Оплески].
Василь Овсієнко: Мені довелося ходити тими самими етапами, що й вам. Цю книжку я прочитав давненько, а це взяв погортав ще раз – та, Господи, та стільки знайомих людей, стіль-ки знайомих ситуацій! Дев'ятнадцятий табір – то теж мій перший табір у Мордовії. Потім я був у тридцять шостому – то вже на особливому режимі, тоді його ще не існувало, коли Ви на Уралі добували свій термін. Я отут думав, що б Вам такого пам'ятного принести, а, звичайно, дещо забув. Хотів одну статтю – я Вам надішлю її вже в конверті, так? Але в оцей журнальчик – зда-ється, ви, пане Леоніде (Фінберґ) спровокували мене написати цю статтю "Мордований союз", чи не так? (Україна – Ізраїль. Журнал літератури, мистецтва, політики. – 1993. – № 2. – С. 108 – 112. Я написав. З неї дуже добре видно, що це "мордований" союз. Колись мій батько приїхав у Мордовію на побачення та й каже мені: "Які тут страшні назви": Мордовія, Умор, Потьма, Теньгушово – ніби як душу тягне з тебе. До речі, Анатолію Азернікову колись прийшов був лист... Був такий короткий період у сімдесят, здається, п'ятому чи шостому році, потепління бу-ло, що пропускали листи з-за кордону, то йому прийшов лист на адресу "Ментовская АССР, Душегубский район, поселок Парашево, Азерникову". Прийшов! (Сміх у залі). Азернікову Ана-толію прийшов такий лист. Три роки він відсидів і поїхав до Ізраїлю.
Справді, тоді ми були в союзі, бо перед нами був спільний ворог – Російська імперія, оця московщина, і ми відчайдушно боролися з тою імперією. Тоді недарма Тарас Мигаль писав у журналі "Жовтень" – там ціла рубрика була "Пост імені Ярослава Галана" – про союз Тризуба і зірки Давида. Цей союз справді був, і один край цього союзу був у мордовських і в уральських таборах. Я Вам оцього журнальчика подарую, може, у Вас його немає. А ще я Вам покажу...
Є.Сверстюк: А касету захопили?
В.Овсієнко: Касету? Касету я захопив, є касета, але я хочу ось що показати. Тепер у тому лагері Кучино на Уралі і на особливому режимі, і на суворому режимі, – Музей історії політич-них репресій тоталітаризму. Я член ради того музею. Музей діє з 1995 року. Мене час від часу туди кличуть як живого експоната. Коли 2000 року поїхали ми туди з Михайлом Горинем, то за один день, 22 червня, там пройшло 11 екскурсій. Так от, музей той вже не тільки на особливому режимі, де сиділи ми, але й на суворому режимі. Я став шукати знімки, які в мене є з суворого режиму? Зовсім небагато, але декілька штук є. Думаю, що ви ці об'єкти, оці бараки впізнаєте, а може, й навіть колись і використаєте ці знімки у своїх публікаціях. Якось менше зверталося уваги на суворий режим, бо де сам сидів, то все знімаєш. А оце подивіться, пане Юрію, отут є стаття про Кучино. Я Вам подарую цю статтю, а також деякі буклетики. А ще одну статтю пришлю в конверті. А ще я хочу Вам дати – спеціально переписав на касету пісні Лесі і Галі Тельнюк. Це прекрасні пісні, то унікальне явище, але там є декілька пісень на слова Василя Стуса. Деякі записані в студії, а декотрі зі сцени, але, здається мені, непогано. А статтю про за-гибель Василя Стуса я забув узяти, то пришлю в конверті, добре?
Слава Богу, що той союз був, той союз переміг Російську імперію. Ви мали волю завдяки виїзду з цієї імперії. А ми тут доборолися до кінця і якось побороли ту імперію. Але її метастази залишилися тут усюди. І нам ще, може, доведеться дуже довго з тою московщиною боротися, поки, нарешті, тут буде справді Україна. Як на Ваших землях справжній Ізраїль, так нам ще треба довго боротися, щоб у нас була справжня Україна.
Є.Сверстюк: Я не думаю, що справжній.
В.Овсієнко: Чому не справжній? А коли в нас справжня Україна буде? Леся Українка колись сказала: "І ти колись боролась, як Ізраїль" – так про Україну вона казала. Ну, я набалакав багато чого, але нічого толком, я перепрошую. Дякую [Оплески]. Чекайте-чекайте, я ще не показав одну річ. Ось я цілий музей з собою вожу, дивіться. Оце коли ми їздили на Урал, щоб перевезти додому Стуса, Литвина і Тихого, то я знайшов у 8-й камері оці ключі від камер. Тут є ключ № 3 – це, мабуть, від того карцеру, в якому загинув Василь Стус.
М.Горбаль: Василь хоче дати їх в Ізраїль.
В.Овсієнко: Ні, тільки потримати в руках. (Сміх у залі). А оце дивіться: на особливому ре-жимі ми ходили в такому смугастому одязі. А оце детальки до праски – наша робота. Це Вам знайоме? Ви там, на суворому режимі, робили ці де тальки, а тут Михайло Горинь до них суха-рики чіпляв, а ми прикручувати їх до шнурів. Одну детальку можу Вам подарувати. Я там на-збирав багато. [Вимкнення диктофона].
Є.Сверстюк: .Чи ще хтось хоче сказати? Поки ви надумаєтесь, я скажу. Гортаючи цю кни-жку, я подумав, що Ар`є довелося важче, ніж мені. Я не пережив усіх тих видовищ. Якоюсь мірою я був дуже під охороною КГБ, тому мене з побутовими в`язнями не зводили. Я знав, що вони за стіною, але я був в окремому купе, коли везли. Вони дивилися дуже пильно, що в мене в руках, чи часом не ручка з папером. Коли я прочитав усі ті речі, то мені згадався вірш Франка: "Ох, розстроєна скрипка, розстроєна. Скільки рук нетямущих, брудних доторкались до струн чарівних, і вона їх розстроєм напоєна". Але дивовижна здатність клітин генеруватися і психіки відновлюватись, дивовижна здатність людини знов повертатися, особливо тоді, коли вона хоче повернутися до образу і подоби Божої.
Леонід Фінберґ: Я думаю, що не вперше і в цій залі, і в інших ми є свідками такої пам'яті, якої немає в офіційних підручниках навіть незалежної України і, тим більше, держави Ізраїль. І кожна сторінка цієї пам'яті, як для мене, – це велика пам'ять народу. Певний час тому пан Гор-баль прийшов і розповів, що вони з Ґлузманом свого часу писали листа в прокуратуру, здається, – так, пане Миколо? – про право розпорядитися своїм тілом після смерті. Вони бачили, що ро-биться з тілами тих зеків, які там помирали, і спробували зберегти для себе таке право. Ви уяв-ляєте собі філософську велич цього звернення? Він розповідав так, як, знаєте, щось таке, що кожного дня зустрічається. "Пане Миколо, а може, дасте нам такий текст?" – "Та будь ласка." Так само пан Євген. Певний час тому ми зустрілися, я кажу: "Пане Євгене, пам'ятаєте, ви мені розповідали про те, як Ар'є Вудка вивіз із таборів, із тих карцерів, із зони українську поезію, і то було чи не перше видання поезії з-за ґрат. "Так, – каже пан Євген, – але ж про це всі знають". Я кажу: "Хто всі, хто знає?" – "Та, – каже, – в нашому колі всі це знають." Але ж є ширше коло, яке тут зібралося, воно є читачами тих видань, де сьогодні вже видрукувані ці тексти. Мені зда-ється, що воно повинно знати ці фантастичні моменти істини української історії шістдесятих-сімдесятих років. Ми потроху пробуємо збирати ці матеріали. От цю розповідь про пана Ар'є Вудку записав Володимир Глюбченко, зробивши інтерв'ю з паном Євгеном Сверстюком. Свого часу ми випустили збірник "Листи з волі", це тексти Мариновича, Антонюка, Ґлузмана. Мені здається, що й сьогодні ми почули багато з того, наприклад, те що розповів пан Овсієнко про той лист з адресою. Таких найцінніших фактів, подій ще дуже багато не зібрано. Я дуже прошу вас: ви повинні все розповісти, і ми повинні про це розпитати. Це треба залишити в пам'яті народу, бо інакше залишаються сторінки пам'яті Щербицького чи його оточення. Наші сили набагато менші, ніж їхні. Ми про це добре казали, що ця московщина і зовні, і московщина зсереди-ни – її стільки, що боротися з нею дуже важко. А, мабуть, і не треба боротися – треба збирати ці надбання історії, цю велич людського духу. Я дуже вдячний нашим колегам, друзям, що вони подарували нам ці сторінки історії. Від імені і Інституту юдаїки і від видавництва "Дух і літера" – ці тексти виходили в різних виданнях – запевняю вас, що ми відкриті до таких діалогів, до цих текстів, і будемо вдячні вам за кожний такий текст. Дякую. [Оплески].
Є.Сверстюк: По-моєму, тут є Роман Корогодський.
Р.Корогоцький: Є.
Є.Сверстюк: А чого він нічого не каже? Він збирався видати книжку. [Вимкнення дикто-фона].
Роман Корогодський: Є зустрічі, які до якоїсь міри визначають життя, і їх доводиться пе-реосмислювати роками. Коли ми зустрілися з Ар`є в Ізраїлі, я нічого не знав про нього. А пан Вудка нічого не знав про мене. Це був контакт з людиною, яка не є кращою чи гіршою від твоїх знайомих, але є докорінно іншою. І я в цій іншості намагався розібратись. Я найперше намагав-ся розібратися в собі. Я не знав, що я український націоналіст. Мені було дуже прикро, що мене з кимось сплутали. І от зустріч з Ар`є раптом навела мене на думку, що я таки націоналіст. Я бачив таку любов не афішовану, не пропаговану, без будь-яких афектацій, без тих українських підкреслень… [Далі запис дуже неякісний. Розповідь якоїсь жінки про її репресованих батька і матір пропускаємо].
Ар`є Вудка: Почну з мами. Мати була гебрейкою з маленького містечка Павлоград на Дніпропетровщині. Під час війни вона зустрілася з моїм батьком, що був тоді втікачем з Польщі. Так він врятувався, бо ціла родина загинула чи у варшавському гетто, чи в якомусь таборі знищення, немає ніяких подробиць. І, до речі, коли вони зустрілися – трохи не про те ми гово-римо, але це також цікава деталь, що коли вони вирішили одружитися, то родичі матері сказали йому, що ти втікач з іншої країни, ніхто не знає, хто ти, у тебе документи загубилися, бо була війна, все спалено, то не кажи про те, що ти гебрей – скажи, що ти поляк, запишися так, і дітей так можна буде записати, їм буде легше в житті, легше поступити до учбових закладів, до праці і так далі. Але він, хоч не був релігійною людиною, не був націоналістом, він сказав "ні". Це дивне явище. Мабуть, за це він зрештою, хоч не збирався того робити, приїхав до рідного краю і був похований вже в Самарії за всіма звичаями, які належать до того.
У тому місті панувала в мої часи мішана мова на вулиці, але інколи можна було почути або чисту українську мову, або чисту московську мову, російську. У школі викладали російську мову, але також українську як другу. Власне, там у мене заклалися основи розуміння мови. Певно, що в таборі вона збагатилася, бо були люди дуже освічені, письменники. Зрозуміло, що розмовляти з письменником – це не те ж саме, що розмовляти з людиною якогось простого фаху: це збагачує мову, збагачує термінологію і так далі.
Як відомо, на Україні проводилася політика не дуже легкого прийняття до вищих учбових закладів осіб гебрейського походження, як тоді казали, і тому якось так вийшло, що я почав на-вчатися в Рязані в радіотехнічному інституті. До речі, я, звичайно, не закінчив його, але потім працював в Ізраїлі багато років на підприємствах електронної промисловості. Але потім змінив професію, і зараз я викладаю там рідну мову в середній релігійній школі, а також Біблію. Рідну мову – я маю не увазі, безумовно, гебрейську мову.
Що ще Ви питали? А, Володимирська тюрма – це дуже просто. Я брав участь, по-перше, у таборовому спротиві, це досить вагоме явище. Крім того, один із ментів, як кажуть там, свідчив, що я вважаю себе не в'язнем, а полоненим. І це також було звинуваченням, коли мене відправили до Володимира.
Але частиною того особливого ставлення до мене можна вважати і те, що я був як би зв'я-зуючим ланцюгом між гебрейською громадою, що була в таборі, та українською. Вони цього дуже боялися. Мабуть, мали якісь підстави. Але, з іншого боку, тільки сьогодні вранці... Ми кожного ранку читаємо молитви, і на початку молитви є такі слова, що я завжди вдумуюся в їх внутрішній зміст. Там говориться про те, що є такі справи людські, такі вчинки, що за них лю-дина має якусь сплату від Бога і в цьому світі, і в майбутньому світі. Таким є молитва, і там говориться про декілька вчинків – це поважання батька й матері, вивчення Тори і закінчуються тими, що примирюють людей, які в не дуже гарних стосунках один з одним, роблять між ними мир. І тоді я зрозумів, що це ж ми. Ми, не думаючи про це, створили зовсім інший стиль відносин між нашими двома народами. Не думаючи про це – ми просто були люди, що розуміли один одного, що приятелювали, робили спільні акції проти спільного ворога, м'яко кажучи, але тим часом ми створили, власне, перші кроки до зовсім інших відносин між двома народами. Те, що зараз є Україна, хоч є різні нарікання, що вона не досить самостійна, не досить вільна, є на-рікання і в нас, але не можна порівняти ті відносини між народами, які є зараз і були колись – зміна разюча. Це починалося, мені здається, по-справжньому саме там. Це дуже важлива річ.
Про Василя Стуса. Я чув про нього, але я не зустрічався з ним. У тридцять шостій зоні, коли я збирав ці вірші, то, між іншим, один із в'язнів показав мені зошита з віршами Василя Стуса. Якщо мене пам'ять не підводить, якщо я правильно пам'ятаю, це був Степан Сапеляк. З пер-шого ж вірша мені було зрозуміло, що це за фігура і який то мистецький рівень. Я часто відчуваю нотки доброї заздрості, що у вас є таке, а у нас того немає. Я в дечому заздрю українцям – у нас немає такого Стуса, у нас ніколи такого Стуса не було. Я б волів, щоб у нас такий Стус був, щоб писав нашою гебрейською мовою такі чудові вірші, але того немає. З тих віршів, що ввій-шли до збірки, не всі я вивіз, але після закінчення вечора ми ще зможемо поговорити, я вам покажу докладно, що я вивіз, а що я не вивозив.
Щодо пані, яка говорила про Росію, то мушу сказати, що в цій книжці "Московщина" є досить багато про в'язнів-росіян, про яких я писав цілком позитивно. Не про те йде мова – мова йде про імперську ідею, її втілення, а не про якусь національну ознаку. Імперська ідея – обож-нення імперії і думка про те, що заради розширення імперії все дозволено, що імперія найважливіша в усьому світі, нема нічого важливішого, ніякого сумління немає – тільки служіння імперії. До речі, я читав допис одного приятеля, що називався "Пси імперії". Про йде мова. Перші такі пси були в Івана Лютого, опричниками вони себе називали. Про тих опричників іде мова, про ідею опричнини.
Коли я виїхав, то, звичайно, подбав, щоб передати вірші, та не знав кому. Євген назвав мені одне прізвище – Іван Кошелівець. Але були й інші люди, що мали зв'язки з колом української еміґрації. Я спитав у них, з ким можна зв'язатися, бо в мене є такі твори, які я мушу не тримати в кишені, а комусь передати. В кишені чи не в кишені, а в голові.
Коли ті два кола почули, що в мене є, вони дуже поспішили отримати, записали на плівку. Я не знав, що ці організації якоюсь мірою конкурували одна з одною чи були навіть у не дуже гарних стосунках між собою. Я того всього не знав, і кожен, хто хоче отримати – я йому передавав. Бо це не належить мені, а комусь іншому. Вірші були надруковані в двох різних виданнях. Одне видання було в Івана Кошелівця, воно, здається, називалося "Сучасність", інше було "Шлях перемоги". Спочатку вони надрукували з плівки. Що була якась людина в Ізраїлі й запи-сала це на плівки. Але потім я їм сказав, що там багато помилок, з плівки вони не зрозуміли якісь слова. Особливо вірші Василя Стуса – вони дуже складні, легко помилитися в тому чи ін-шому вислові. Тому вони попросили мене надіслати ці вірші письмово. Я надіслав їм, і після цього їх було видано майже без помилок, крім однієї. Не знаю, чим вона була викликана. То не оригінальний вірш Василя Стуса, а переклад. Василь Стус був також генієм перекладу. Наскі-льки він геній перекладу, я зрозумів, коли зміг порівняти оригінал із перекладом. Мова йде про ізраїльську поетесу Рахель Блюштейн. Вона всім відома в Ізраїлі як поетеса Рахель, навіть не кажуть її прізвище. Там була якась помилка, що це зовсім не з гебрейської, зовсім не та поетеса, а якась інша. Якщо бажаєте, я можу вам прочитати, як цей вірш звучить в оригіналі, як він ви-глядає у Василя Стуса. Лад вірша та мелодія збереглася досконало. Це ніби не переклад, це ніби ті самі слова точнісінько – важко збагнути, як можна так перекласти вірш! Я теж трохи займав-ся перекладом, і мені це здається неможливим. Це тільки Стус міг зробити. Цей вірш називається "Мої мерці". Гебрейською мовою "Ме тай". Він звучить в оригіналі так. [Читає вірш в оригі-налі]. Нема сенсу перекладати це прозою, бо переклад точнісінький.
Тільки в них остання втрат моїх межа,
Де вже й смерть не встромить гострого ножа.
Краєм опвечір'я заламалась путь,
Стрінуть мене мовчки, нишком проведуть.
В нас одна спонука і принука є –
Що навік пропало, тільки те й моє.
Після Стуса, звичайно, дуже важко читати щось своє, неможливо з ним порівнятися. Але як варто вам позаздрити, що у вас є такі поети, як Стус, хочу розповісти ще дещо про моїх друзів. Коли вони відвідали Ізраїль, зустрілися з нами, поговорили, а потім поїхали, то я залишився вдвох з однією дуже відомою людиною. Це була приватна розмова, тому я не хочу називати її ім'я. Та людина мені каже: "Які ж то чисті душі, де там нам! У нас була держава, у нас хтось був за спиною, хтось за нами стояв. Як не стояв, але якось стояв, була якась надія, було куди вихо-дити. А їм? Вони ж ішли в нікуди. І вони йшли, залишалися вірними собі і добрими людьми". Тут теж є чому заздрити.
А тепер трохи в пам'ять про ті табори, про тодішні душевні відчуття, я хочу прочитати дуже маленький вірш.
Запитання: А за що Вас посадили? (Сміх у залі).
А.Вудка: Санкція називалася «антирадянська агітація і пропаганда». І «сіонізм», стаття 70. Були гуртки молоді, що сповідували іншу ідеологію. Ніяких злочинів. Нікого ми не вбивали, не грабували. До речі, я сидів з одним українцем з Харкова, якого теж заарештували за погляди. То слідчий йому сказав: «Та краще б ти людину вбив». Якщо дозволите – маленький вірш. (Читає) Можу прочитати кілька віршів гебрейською мовою. (Читає).
Далі М. Горбаль говорив про мову, Л.Фінберґ про порозуміння між українцями і євреями. А.Вудка відповідав на питання про гебрейський народ.

Підготував Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.
Знаків 30.954. На сайті ХПГ http://archive.khpg.org з 30.01.2010.

Ар`є Вудка в редакції газети "Шлях перемоги" в Києві 16.02.2003. Знімок В.Овсієнка.

Рекомендувати цей матеріал