Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КІЧАК ІГОР ЙОСИПОВИЧ

06.02.2010 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 21 березня 2000 року в Коломиї

Інтерв'ю Ігоря КІЧАКА
В.Овсієнко: 21 березня 2000 року в Коломиї розповідає пан Ігор Кічак.
Пане Ігоре! Скажіть, будь ласка, коли Ви народились, назвіть дату, місце народження, і хто Ваша родина. Так коротенько.
І.Кічак: 12 грудня 1930 року в Коломиї.
Батько найбільше відзначився тим, що за німецької окупації і в 1941 році, коли ще була українська влада, був директором друкарні "Воля Покуття" в Коломиї. Це була найважливіша в його біографії справа. А я з тих часів, з 1942 року, з 1943 року, маючи 12-13 років, читав, наприклад, бандерівський журнал "Ідея і чин", завдяки Курляві – був такий провідник повітовий коломийський. А він був у батька бухгалтером у друкарні. Оцю літературу від Курляви і забрали в нас у хаті при облаві 14 березня 1950 року.
Я був зв`язаний з підпіллям. Був на зв'язку особисто з окружним провідником Борисом. Мав від нього псевдо "Сокіл" і "С-18" – одержав 25 липня 1948 року. Це була неділя, коли я його дістав. Був заарештований в 1951 році 28 січня ввечері (теж була неділя) в місті Коломиї, коли приїхав з Чернівецького університету додому після зимової сесії.
В.О.: А Ви навчалися в університеті?
І.К.: В Чернівецькому університеті на історичному факультеті.
В.О.: Від якого року?
І.К.: З 1949 до 1951 року. Там мене заарештували з тієї причини, що Борис загинув 20 жовтня (я їхав до нього на зустріч 21-го). В Прокураві (?) він загинув. А я був в Шешорах 22-го. Він загинув і в нього взяли мого листа з докладним описом облави в березні 1950 року. Хоч я підписався "С-18", але зміст був такий, що мене відразу знайшли, що "С-18" – це я. І дістав 25 років у січні 1952 року, 12 січня.
В.О.: А який суд Вас судив?
І.К.: Військовий трибунал військ МГБ тоді Станіславської області. Дали мені 25 років, відправили на Воркуту. В 1955 році справу переглянули, що лишили мені 10 років. Я їх від-був з тим, що в мене було два роки заліків, тобто сидів вісім. Фактично. А юридично десять. Звільнився.
В.О.: То коли Ви звільнилися?
І.К.: В 1958 році, 28 жовтня. Додому, в західні області, заборонили повертатись, То я був на Східній Україні, у Миколаївській області спершу, потім був в Дніпропетровській, Кіровоградській, знову в Дніпропетровській на роботах у радгоспах, у колгоспах. Така робота.
Але я весь час хотів впливати на спосіб думання людей. Я знав напам'ять від Михайла Сороки (вивчив у Тайшеті) "Великі роковини", поему Франка. Це була прекрасна поема, і так само я знав "Кобзар" Шевченка. Мав публіцистику Івана Франка "Наш погляд на польське питання", про так звані шлюби і розводи між народами. Це дуже стосується російсько-українських стосунків. Мені годилася і ця праця. Навіть такі дурниці, як роман Юрія Смолича "Мир хатам, війна палацам". Там є промова Петлюри, де він говорить: "Геть мачуху Ро-сію, хай живе ненька Україна" – якщо Ви це читали. Це так впливало на тих східняків-селян, я був задоволений тим. Ті люди горді, що був такий Петлюра. Це в радгоспах, по селах.
У 1960 році, в березні, я написав листа до троюрідної сестри Оксани Горбачевської, і там я згадав про вбивство Бандери. Я там написав, що великі політичні вбивства нічого не відвернули і нічого не спинили в історії. Тому нікчемне було вбивство Бандери, і вбивства Петлюри та Коновальця нічого не спинили і не відвернули в українському визвольному русі.
Цей лист до неї дійшов, я так адресу написав, щоб вона отримала листа.
В.О.: А де вона була?
І.К.: Вона вчилася в Чернівецькому університеті. Лист прийшов до куми, на адресу її баби Козловської. Ніхто листа не перехопив. Вона листа забрала. Але її мати потім написала дочці в Чернівці (а пошта між мамою і дочкою контролювалася): "Того листа, що ти забрала з собою, щоб його не було, пам'ятай!" У неї зробили в гуртожитку обшук, вона того листа зім'яла, але відібрали, і я за той лист був заарештований другий раз.
В.О.: Коли Ви були заарештовані?
І.К.: 9 квітня 1960 року.
В.О.: Де саме?
І.К.: У Дніпропетровській області, в містечку Васильківка. Я там працював у радгоспі. Це був привід для арешту. Це замало для того, щоб мене за це засудити, то мені з табору підкинули пару листів за різні роки – з 1957 року, з 1956, з 1955 по листу.
В.О.: Це були Ваші листи, так?
І.К.: Так, що були затримані. І дві поштові відкритки "Христос воскрес! – Воскресне Україна!", які в таборах ми робили і висилали на Україну. Я в таборах сам написав з пам'яті нарис з історії України, писав різні статті, в тому числі велику статтю "Що таке совєцька влада?" Вона, до речі, тепер вийшла в Лондоні, бо ті статті збереглися в Стрию. Хлопець привіз мені, я відновив текст, і ця стаття вийшла у Лондоні в журналі "Визвольний шлях". То велика стаття – аналіз більшовизму від його виникнення і в розвитку, в такому стилі. У 1955 році написана.
Це вони мали для мене. А, видно, в них було замало даних. Мій слідчий майор Мороз казав: «Як покажу, що в нас є, – ти посивієш». Може, в них були матеріали, бо в хлопців у Білій Церкві забрали той нарис з історії України, але не моєю рукою написаний. І автора ніхто не підозрював. То я був ніби істориком. Але в них був цей лист про бандерівський атентат, де я написав, що народ не знає, кого втратив, що з дня смерті Шевченка Україна не знає такої великої утрати.
На суді, коли мене суддя запитав, що я думаю про Бандеру, я відповів: "Я не знаю іншого українського імені, яке було б так широко відоме в світі, як ім'я Степана Бандери. Він мені відповів (Чеботарьов): "Но он боролся против советской влади!" Цим він підтвердив, що я маю рацію. Але я йому відповів, що Бандера боровся проти всіх і всяких окупантів України. І я дістав ще десять років. "Великі роковини" Франка мене «спалили», поема Фран-ка. Але я кажу, що знаю напам'ять цю поему, я знову запишу її, ту поему. "Кожен думай, що на тобі мільйонний стан стоїть!" Пам'ятаєте? То така поема, що ніхто її не друкував. А я від Михайла Сороки вивчив напам'ять цілу. Вона мені дуже пригодилася в розмовах на Східній Україні між тими східняками. Я хотів впливати на спосіб думання людей, бо вони стали не такими, як треба, українцями, ті хохли. І вони такими ставали. Люди мені згодом признавались.
Там мені пришили ще якусь явну брехню, якогось німця ще мені знайшли, що вигадував. Я забув, як він називався, пасічник він чи хто, – що ніби я агітував його «бороться за независимую Западную Украину по примеру малых стран». Я їм сказав, що це ж нісенітниця. То слідчий написав у протоколі без "Западную", а ніби всю. Ну, як боротись за ту «Западную Украину»? То смішне взагалі. Або їм замало було того листа і тих кількох листів, захоплених з попередніх років.
В.О.: І яку статтю Вам інкримінували?
І.К.: Десяту – агітація. Тоді називалась «друга стаття». Тоді був такий всесоюзний за-кон, вийшов у грудні 1958 року. Нового кодексу ще не було, той попередній уже не діяв, і то була стаття, що повторювала всі 58-мі. (І. Кічак був засуджений за ст. 7, п. 2 Закону СРСР від 25.12.1958 р. “Про кримінальну відповідальність за державні злочини”. – В.О.).
В.О.: То, фактично, "антирадянська агітація і пропаганда", так?
І.К.: Так. Так і називалась. Ну, і дістав я десятку.
В.О.: А слідство тривало як довго?
І.К.: Недовго, від 9 квітня до червня. 23 червня 1960 року вже був засуджений, а 13 серпня приїхав до мене в тюрму полковник Защитін із Києва і пропонує мені поступити в їхню цеківську школу.
В.О.: Це цікаво!
І.К.: Я кажу: "Я вже засуджений!" – А він каже: "То не має значення! Там у нас будеш мати літературу, гарних дівчат, – у такому тоні. – Нам потрібні такі люди. Але треба почати з того, що ти даєш мені характеристику на всіх, кого ти знав по Воркуті". Я від того відмовився. На цей раз поїхав у Мордовію. Відбув десятку в Мордовії.
В.О.: Де Ви в Мордовії були?
І.К.: В Мордовії був у таборі сьомому. Там у мій барак попав Лук'яненко Левко, таки в мою секцію. Він мене згадує в своїх спогадах. Я йому «Декалог» перший раз прочитав і наші ідейно-політичні основи – Декларацію напам'ять знаю з 1945 року. Він мене згадує в своїх спогадах, що через мене він почав інакше думати. Бо він приїхав у табір комуністом. Само-стійником, але – комуністом. А через мене почав змінювати свій спосіб думання на націона-лістичні позиції. Тепер мене згадує.
Останні вісім років я відбув, де ота камерна система – особливий режим, десятий лагерний пункт. Звідти і звільнився.
В.О.: А як це Ви потрапили на десятий? Який Вам давали режим?
І.К.: У 1962-му чи коли вони зробили різні режими, і як особливо небезпечний рециди-віст я потрапив на десятий, бо я другий раз сидів.
В.О.: На особливий режим?
І.К.: Я там відбув вісім років, до кінця. Разом з Іваном Мироном був у тому десятому. А то камерна система. Я там вісім років у камері сидів, з тим, що ми на роботу ходили. Я там на роботу ходив. То була філія автозаводу, "Москвичі" випускали. Я робив гальмові колодки для "Москвичів". Токарна робота на станках. Автозавод.
Але раніше, ще як був загальний режим на сьомому таборі, я був з Лук'яненком. А на особливому був з Синяком Дмитром, що був охоронцем у Гомона.
В.О.: Дмитра Синяка я знаю.
І.К.: А він був охоронцем у Гомона, крайового керівника пропаганди нашого краю. То був мій найближчий друг по тому таборі. Воденюк Олекса з Воркути.
В.О.: І Воденюка я знаю. Тільки його я вже на волі знав. У Бердичеві він жив після зві-льнення. А сидів на Воркуті
І.К.: Так, по Воркуті, потім у Мордовії. Ми в одній камері з ним сиділи. Синяк був у мене через стіну. Отаке.
Відбув я ті вісім років, приїхав додому.
В.О.: Це коли Ви приїхали додому?
І.К.: В 1970 році у квітні.
В.О.: Куди додому?
І.К.: Уже дозволили мені додому в Коломию, до батьків. І тут такий важливий момент. Я з маленьких літ цікавився історією України. Як мав 12 років, мені тета подарувала на 12-річчя книжку Донцова, "Марія Голуб" називалася. Де шукати наших історичних традицій – дванадцятирічному хлопцеві. Я вже журнал «Ідея і чин» читав. І другу таку, Омеляна Терле-цького "Визвольна боротьба українського народу". Я мав книжку від батька 1940 року "Істо-рія України" Дорошенка – така гарна, в червоній обкладинці, такі різні букви. А мене зацікавило, що таке "анти". Це ж питання. А дивіться, це є ідейна зброя. Цікаво, хто такі "анти"? Я маю "Радянську енциклопедію", чотиритомну "Історію України", там Михайло Брайчевський пише, що "анти" – слово невідомого походження і значення. Я дійшов на радянській літературі, що всіма тюркськими мовами слово "ант" означає "присяга". Отже, "антами", тобто "заприсяженими" взаємно між собою. Так назвали нас, наших предків, наші тюркські сусіди, розумієте? Ось що означає слово "анти" і звідки походить. Тюркське "присяга" означає, "за-присяжений".
Друге питання – "Слово о полку Ігоревім". Мене цікавило, що ж таке "Троянь"? А Ви зверніть увагу, оце те, що я хотів сказати про ту ідеологічну зброю. На сьомому віці Трояні описуються події ХI століття, кількох років підряд. Одинадцять мінус сім дорівнює чотири. Першим віком Трояні є IV століття – це є перший вік Антської держави. Виходить, "Троянь" – це самоназва Антської держави. А чому "Троянь"? Я ще в таборі мав від батька книжку "Походження Русі" Михайла Брайчевського, 1968 рік. Там є така карта, сторінку не пам'ятаю – 146 або 148, так пригадується. Три групи українських племен: полянських – шість племен, деревлянських і сіверянських. Київ на стику їх трьох – ось вам "Троянь"! Троє. І вони всі є анти. Сам Брайчевський вважає, що анти – лише поляни, по тій книжці. Але Прокопій Кеса-рійський пише, що анти живуть над берегами Понтиди, це Азовське море і Дон, і до Танаїсу, там живуть сіверяни. Отже, сіверяни теж анти. І деревляни, по Третьякову, – теж анти. Тому анти – це є три групи племен. І виходить, що Антська держава – самоназва її Троянь – це пе-рша Українська самостійна соборна держава, з 376 року є перша дата про Антську державу, по 602 рік, коли вона знищена була аварами. Перша Українська самостійна соборна держава без ніяких старших та інших братів, від Сяну по Дон, і Київ – столиця. Розумієте мене?
Я на цю тему написав статтю, в 1983 році, здається, чи в 1982-му. Забув, як то було. Хо-тів надрукувати її в журналі "Жовтень", так він тоді називався. Я назвав її "Ще раз про одну загадку в нашій історії". "Жовтень" запланував її до друку. Я про це не знав, бо відповідь від них не дістав, КГБ перехопило. Коли я писав другий раз, то відповіли, що так і так, ми ж уже відповідали. Я зрозумів, у чому справа. Але до мене приїжджав якийсь чи то капітан, чи ма-йор, бо вони потім були і так, і так – Петренко з Івано-Франківська приїздив додому в квітні 1983 року, а в серпні 1983 року – на роботу (я робив електрозварником на заводі в Коломиї) приїздив Маслій, майор, на наукові теми говорити.
Ще в мене була тема – про 2500-ліття Сколотської держави. Бо те, що скіфи, то є слов'яни – то вже так прийнято вважати. Я уточнив, що не просто слов'яни. Що скіфи – це є праполяни, це предки полянських племен. Це така тема. Так само неври (?) – предки деревлян, а мелонхоленди (?) або, раніше, кімерійці – предки сіверян. Це те саме. Кімери – це сівери, тільки букви там грецькі, то є те саме. Але це лише Сколотська держава – то є велика наша праполянська держава. Але важливо, що це перша Українська соборна держава. І що вийшло? Статтю мою, виходить, мали друкувати. Але КГБ перешкодив. А я переправив її у Лон-дон. У грудні її в Лондоні вже дістали. Бо я на Миколая вже дістав вістку через Польщу, я мав контакт.
В.О.: Якого року?
І.К.: 1983 року. Через Польщу мав контакт. Як друкувати: під псевдонімом чи ні? І що сталося? 24 грудня, на польський Святий вечір... А я бачив раніше, там було так: три метри до паркана і три метри далі – там за стіною є ремконтора, то там є щось таке не таке, як треба. А сторож підказав моїй мамі, що там є група франківських оперативників з КГБ. Я собі вважав не дивитись, хто до мене приходить, бо в мене в той час, у листопаді 1983 року, була жінка Лук'яненка, Надія Никанорівна ночувала. А вони думали, коли я йтиму. Я, як ішов, то сказав дружині, що йду туди й туди до кравця шити костюм. Перестріли мене над Чорним потоком – то є перехід від нашої вулиці на Довбуша, – два кагебісти. Один мені на віддаль руки освітив сірником лице, ніби хотів у мене прикурити чи спитати, чи я папірос не маю. Другий мені пустив у лице струмінь – я й не бачив що, але так небезпечно. Потім що вияви-лося? Я ще перейшов на той бік і повернув за кущі: що це буде? Вони повернулися, вони не йшли по Жданова на автостанцію, а вони з автостанції мене чекали в тім місці. Повернулися, щось шукали. Шукали, видно якусь ампулу. Сірниками світили, чиркали і пішли на територію цього рембудуправління. Це неділя була. А вранці мене на роботі взяв інфаркт, я ніби виключився.
В.О.: Коли це сталося?
І.К.: 24 грудня 1983 року. Андропов був тоді Ґенеральним секретарем. А причина ось яка. Вони хотіли зі мною поховати мою ідею Української самостійної соборної держави, яка була аж за п'ятсот років до Київської Русі. Хотіли цю ідею сховати. Лікарка Ліснянська потім мені сказала, що це був розрахунок на півтори доби. Я мав умерти на інфаркт за півтори до-би. Мама дала мені якийсь чай із тминком, то мене розібрало відразу, думав, що вже мені капут. "Мамо, – кажу, – я вже умираю. Я холодний". Викликали швидку, на простирадлі мене винесли. Мені пощастило, що я встиг до лікарні потрапити, що зробили аналіз крові: гемодез – очищення крові, переливання крові. Я вижив з тим, що мені лікар Дройлик написав, я маю ту хворобу. Там пише: "бактеріальний шок через зіткнення з бактеріальною хмарою".
Тоді ж поховали якогось чекіста, несподівано помер. Я ще казав (жінка мені газету "Червоний прапор" принесла): "Це, певно, той, що біля мене стояв, бо на відстані протягнутої руки – це недалеко". Він не сподівався, але, може той струмінь і його захопив, таке діло. Все може бути. Поховали замість мене чекіста. Кажуть, хто яму під когось копає, той сам у неї лягає.
Я з лікарні пишу в Лондон листа: "Негайно друкуйте ту статтю". Одну й другу вони вже мали там. Це мені ґарантія безпеки. Статті вийшли на початку 1984 року. У перших номерах – одна й друга, у "Визвольному шляху". Мене потягали в КГБ, то само собою. Якщо то була моя гіпотеза, то вбити опонента – файний арґумент у дискусії. За таку гіпотезу.
Але було ще й таке. Мені в серпні 1984 року підкинули бандерівську літературу до хати. Як цікаво вийшло? Я був у Шешорах, тому що мав запалення легенів. З жінкою і з доч-кою. Дочка в мене маленька була, школярка. Кагебісти дізнавалися, чи я там сам, чи з родиною? Дізналися, що всі ми є. Ми повернулися додому в серпні. Я побачив, що в мене в хаті, у книжковій шафі, дві книжки стоять не так, як треба: сторінками на хату ніколи не кладу. От-же, в мене був кагебіст у хаті. Може, їх було два. Мені сказали, що в хаті хтось був. Був у КГБ добрий чоловік. А жінці в той час приснився сон. Два якісь. Один з них каже: "Ми були у вас у хаті і щось залишили під шафою. Нехай Ігор буде обережний!" – так вона мені сказала про сон. Вона сказала: під шафою. Але я нічого ніде не знайшов. Ми пішли собі до тещі. А дочка... Знаєте, у мене були швейцарські календарі, що мені їх послала Гальська-Вінценс... Такі ілюстровані, зі звірами, з птицями, з краєвидами. Прислала Гальська-Вінценс. Був такий прекрасний письменник за Польщі, Станіслав Вінценс, це його пісня "На високій полонині". А це його родичка, невістка Гальська-Вінценс мені ті календарі прислала зі Швейцарії.
Дочка витягла ті календарі і в одному з них знайшла підпільну брошурку 1948 року, 31 сторінка на машинці. Їм треба було лише прийти, витягти – і я знову маю десять років! Ну, звідки там узялась бандерівська література? Що я там ховаю, так? Коли я повернувся, дочка мені це показала і спитала: "Що там у тебе за "Легенда"?" Це "Переяславська легенда" називалось. Автора там не було. Я те спалив. Але може ще щось таке є? Я на роботі сказав, кру-гом, що я чекаю обшуку. Я вже дещо знайшов, що було не моє.
Отже, я чекаю обшуку. Якщо в мене щось знайдуть, то це буде не моє, бо я чекаю на них. Обшуку не було. А тут почалася перебудова. І я вже був спокійний. Це був останній мо-мент, в серпні 1984 року.
Але яка причина? Виходить, оця моя "Троянь". Якщо це гіпотеза, то можна дискутувати. Але, видно, ця гіпотеза добре обґрунтована, що єдиний арґумент – це убити чоловіка, аби ця ідея була похована разом з ним. Ця тема закінчена.
В.О.: Я хочу спитати, який у Вас тепер статус? Ви тепер на пенсії чи десь працюєте?
І.К.: Пенсіонер з 1992 року. Я працював, поки вийшов мені строк, а то вже й роботи не було. Я мав і пенсію, і зарплату, а хлопець має тільки зарплату за півзміни роботи. Я пішов сам з роботи. Бо мені було соромно так його експлуатувати.
В.О.: Я хотів би, щоб була зафіксована Ваша адреса і телефон.
І.К.: Телефону в мене нема, а вулиця Леонтовича, будинок 22, квартира 5.
В.О.: Ви в якихось громадських організаціях перебуваєте?
І.К.: Я є в Спілці політв'язнів. Від початку я в її Раді. Цього року з Ради вийшов, бо вже надоїло мені все тягнути в Раді і в Братстві. Я є в Братстві ОУН-УПА, як колишній член ОУН. Та й не тільки колишній, а й теперішній, само собою, ми й далі існуємо як такі. Більше ні в яких організаціях.
Тут зараз у Коломиї живе Площак. Тепер Курлява повернувся з Росії, той, що був ще за німців повітовим. Василь Курлява, що я його видання підпільні читав ще в 1942 році, будучи дванадцятирічним хлопцем. Він тепер у Коломиї живе, повернувся з Росії. Він теж два рази сидів. Бо раз його впіймали як надрайонового, але під чужим прізвищем.
В.О.: А вирок 1960 року у Вас зберігся?
І.К.: Немає, немає.
Що дивно, що проти мене застосували бактеріальну зброю – за наукову гіпотезу! Але це дуже сильна гіпотеза. Бо Антську державу всі знають. А що це те саме, що Троянь – то на це ніхто не впав, а це та сама штука. І що анти по-нашому це заприсяжні, а буквально – це побратими між собою. Анти по-тюркськи – побратими, так можна перекласти, а укри – те ж саме по-санскритськи. Отже, Україна – це "земля побратимів".
В.О.: То цікава гіпотеза!
І.К.: Оце в мене друковані статті на цю тему. Так за це слід людину вбивати? Можна дискутувати і довести, що це не так, а не спричинювати інфаркт.
В.О.: Ну, то зрозуміло, з ким Ви мали справу!
І.К.: Ви знаєте, чого вони дали маху? Вони б мене там повісили, я б їм ради не дав, я малий, куди я? А вони такі два високих, здорових. Вони мене б повісили на тих вербах і ска-зали б, що я сам повісився з якоїсь нагоди. Якби я ходив та чекав, що вони надрукують у то-му «Жовтні». Та то не вийшло.
В.О.: Цікаво, чи були ті статті опубліковані за кордоном?
І.К.: Так. Відразу в 1984 році в перших місяцях одна стаття й друга у лондонському журналі "Визвольний шлях". Я там дуже багато друкувався. І цього року, між іншим, у восьмому номері є моя стаття про 1959 рік. Називається "Рік на Великій Україні". Про рік мого перебування на волі на нашій Україні, з 1958 по 1960 роки. "Рік на Великій Україні" вийшов цього року в восьмому номері "Визвольного шляху".
В.О.: Добре. Я десь можу знайти ці номери. Я Вам дякую.
Це був пан Ігор Кічак, 21 березня 2000 року в місті Коломиї в будинку Мирослава Симчича. Записав Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.

Кічак Ігор Йосипович. Знімок В.Овсієнка 21.03. 2000. 

Рекомендувати цей матеріал