Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ

16.04.2010 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю з матір`ю, вдовою, дочкою та другом 5 квітня 2001 року
Інтерв'ю СОКУЛЬСЬКИХ
Відредагувала (скоротила) Орися Сокульська 28 лютого 2010 року

В.В.Овсієнко: 5 квітня 2001 року в місті Придніпровське, у хаті мами Івана Сокульсько-го, вулиця маршала Конєва, 3, а також на кладовищі, розповідають про нього мама Надія Іванівна Сокульська (дівоче прізвище Гривнак), дружина Орися Василівна Сокульська, донька Марічка Сокульська, а також його друг Сергій Алієв-Ковика, який зробив надгробний хрест Іванові Сокульському. Записує Василь Овсієнко.

МАТИ.
Н.І.Сокульська: Надія Іванівна Сокульська. Батько у мене Гривнак – фамілія була. Жили ми на хуторі, 50 км звідси. Переїхали сюди в 1967 году.
В.О.: А як той хутір називався?
Н.І.Сокульська: Червоноярський.
В.О.: Він якого району був?
Н.І.Сокульська: Синельниківського.
В.О.: А коли Ви народилися?
Н.І.Сокульська: 5 січня 1921 року.
В.О.: То на Різдво, вважайте?
Н.І.Сокульська: Так. Вісімдесят років мені оце минуло. В 1967 році ми переїхали сюди. Я проробила в колгоспі 34 роки і тут проробила 20 років, бо не мала права на пенсію, бо колгоспний стаж не щитався. Отак от. Це того року, як роботи по спеціальності Іванові не давали. Треба сказати, що він кончив у нас у Михайлівці 7 класів, а тоді вчився в Синельниковому 3 роки і кончив 10 класів.
В.О.: В якому році він закінчив школу? Він 1940 року, то щоб було 17 років – ви-ходить 1957 чи 1958 рік?
Н.І.Сокульська: Десь так. Тоді поїхав у Львів, хтів дуже поступити в університет. Ще був його дядько по батькові, то він казав, що дасть йому освіту, тільки дай йому 10 класів. Він як кончив 10 класів, то хотів кудись там поступити, але йому не подобалося. Він поїхав у Львів і робив там 3 роки на шахтах. Поступив у Львівський університет.
В.О.: На українську філологію, так?
Н.І.Сокульська: Провчився він там два роки з половиною і перевівся в Дніпропет-ровськ. Зразу так наче нічого, молодьож пішла за ним, до нас на хутір приїжджали, і даже по телевізору показали його. Він, знаєте, як ото ві Львові, організовував колядки на Новий рік, ходили поздоровляли начальство. А тоді – не так, не ту сторону гне, не те робе, і в 1966 році його вигнали з комсомолу і сключили з університету.
В.О.: З якого курсу?
Н.І.Сокульська: З третього чи з четвертого. Таки з четвертого. Він же провчився тут іще рік, а тоді аж на другий рік його виключили. А потім уже роботи не давали по спеціальності. Він пішов на теплоход, касиром робив – хотів заробити гроші і десь поїхати. І прямо відтіля його й заарештували, даже додому не пустили. А плітки ходили, що він розклеював якісь афіші чи листівки в Києві, і за це забрали. Приїхали сюди, обшук робили – скрізь шукали не знаю що, позабирали, що в нього було написано. Був тут слідчий його, Живодер і Гуслистий, кажеться. Тут вони весь час ходили до мене, все розпитували.
Іван сидів тут же, в Дніпропетровську. Я ходила, передачі носила, ходила до тих слід-чих, ходила до прокурора, в те КГБ, все просила, щоб дали мені свіданіє. «Бо ви його там, – кажу, – б'єте, ви катуєте». Як піду до сестри, а там вона: "Ой, осрамил нас, опозорил!" Та що він – убив чи вкрав? А чоловік її: «Там йому дадуть. Таких багато, як він». Свої, свої... То я ото ходила і просила, казала: «Та ви його покажіть. Та ви його б'єте, ви катуєте» – "Та ви що! – кажуть. – Його ніхто пальцем не троне". Правда, дали мені свіданіє до суда. Він так гарно виглядав. Я передачі носила гарні.
А потім ото ж зробили закритий суд, і ми брали адвокатів аж із Москви – нічого не помогли! Нікого не пустили на суд, кроме мене. Даже брата не пустили. Ото тако. Не знаю, що ще сказати.
В.О.: А що Ви запам'ятали з того суду – як то було?
Н.І.Сокульська: Та як то було? Викликали Скорика, Савченка. Я так думала, що вони більше винні за мого Івана, а получилося, що Іван винен, то посадили Івана, а їх освобо-дили. Ще Коля Кульчинський сидів з ним. Той тоже ні за що: там дівчатка якісь на нього чогось наговорили, а на суді дуже відказувалися, що ми того не говорили, ми тільки думки такої. Бачать, що посадили дурно людину. Ну, то дали йому ото чотири роки з половиною і вивезли в Мордву. У Мордву я їздила, кожного року давали мені свіданку.
В.О.: А яка там зона, який номер – дев'ятнадцятий, може?
Н.І.Сокульська: Я не знаю, який, я забула вже, мені здається, що дев'ятнадцятий.
В.О.: Посьолок Лєсной?
Н.І.Сокульська: Лєсной.
В.О.: А, то я там пізніше теж був, із 1974 року.
Н.І.Сокульська: Лєсной, Лєсной. Був Лєсной, бо там же ходила теплушка, а тоді ходила якась дрезина. Приїдеш, тої дрезини нема, пішки ідеш, пішки несеш вещі, бо треба чимось же жити три дні. Люди помагали. Тільки приїду туди на свіданку – і Гуслистий є: "Якби ви були раніше, то я б...". А йому ні разу передачу не позволяли давати.
В.О.: А хто цей Гуслистий?
Н.І.Сокульська: Слідчий, той, що вів слідство до суду. І то він всьо времня там був. Ото таке.
А тоді ж відсидів там і забрали його припослідку у Володимир. У Володимир я поїхала вже як його освобождали. Він мені написав, що, мамо, приїдь, як звільняли його. Ну, я поїхала. Приїжджаю ж туди, заходю, сидить полковник, спрашую: "Ну як, Сокульський буде звіль-нятися?" Вони ж по-українськи не знають. – "У нас такого нет". – «Як нет, ось же написав письмо». Знаєте, руки трусяться. "Идите, где передачи, там вам скажут, где он". Я підійшла, та жінка дивиться на мене, каже: "Мамаша, не волнуйтесь, он в Москве в Институте Сербского". Ну, найди ж тепер той Інститут, як того ж дня він повинен звільнятися? Сіла в електричку, одинадцять часов дня якраз, бо там у дев'ять відкривалося, об 11-й електричка йде. Там сидять такі, бачу, прилічні люде, я підійшла – вона дала мені бумажечку. Питаю, як мені знайти той інститут? Тому що посилають в інститут до суда, знати, чи він здравий, а це взяли після того, як відсидів, і послали в інститут. Вони кажуть: "Да, мамаша, вам трудно буде найти". Правда, я встала, вони теж встали, взяли в мене вещі, підійшли в справочне, взяли мені куди їхати, взяли мені таксі. Люди, бачите, добрі є теж на світі, так Бог дає.
Посадили мене, я недалеко їхала, так коло Кремля, вуличками, і там Інститут Сербського. Таксі пішло собі, я зайшла. Заходю, сидить там капітан. Питаю: "Сокульський у вас є?" Подивився-подивився: "Да, був. Такого-то числа прибув, такого вибув – у Бутирську тюрму". Іди тепер, бабо, шукай Бутирську тюрму. Вийшла я на двір, іде такий мужчина високий, білявий, я питаю його, він подивився на мене, каже: "Мамаша, я вас довезу". Так Бог дає, що такі люди попадаються. Теж узяв у мене вещі, перейшли ми через перехід у метро, їхали ми довго у метро, а тоді тролейбусом довго їхали, приїхали ми півп'ятої у Бутирську тюрму. Заходю я, сидить справочна, питаю: "Сокульський у вас є?" – "Да, ему дали четыре года". Думаю, вже знов судили, вже знов щось наробив? Кажу: "Він відсидів чотири роки з половиною як один день, повинен вже був звільнятися". Вона, правда, щось дзвонила, довго дзвонила: "Да, – каже, – ему готовят документы". Ну, мені вже розвиднилося – знайшла сина. "В шість часов вийде до воріт". Я вже там ходю, знаєте як, ходю туди-сюди. Приглашали вже там посидіти, але я, ви ж знаєте як…
Коли в шість часов вийшов. Вийшов, скинув ту свою фуфайку, що була, переодягся, у що мали.
В.О.: Це ж літо?
Н.І.Сокульська: Не літо, перед Новим Роком.
В.О.: А, чотири з половиною роки, так-так.
Н.І.Сокульська: Перед Новим Роком. І дали нам супровождающого, щоб нас одвіз на вокзал, узяв білет і посадив на поїзд, щоб не ходив по Москві.
В.О.: Так, це спеціально робиться.
Н.І.Сокульська: Це враг такий. А він, той, завіз нас на Київський вокзал, той супровождающий, щось бігав-бігав: "Нате вам десять рублів, беріть самі квиток". Іван засміявся, забрав тих десять рублів, поїхали на Курський вокзал. У нього ще було книжок так у мішку багатенько, він здав у камеру хранєнія, поїхали в Ленінград. Там ще друг його сидів, священик. Заїхали до мами його, там батько, мама була і брат. Там ми погостювали, скупилися дещо і приїхали додому. Отак я шукала свого сина першого разу.
В.О.: І знайшли ж таки.
Н.І.Сокульська: І знайшла, слава Богу, знайшла. Іван сидів з Орисиним братом Ярославом Лесівим. Поїхав туди, з Орисею познайомився і так женився. І так ми з Орисею вже 27 років вмісті живемо, і онучечка з нами, моя Марічечка. Отакої. Що ще Вам сказати?
В.О.: Ну, а про цей період, коли Іван був тут, удома, що Ви можете згадати?
Н.І.Сокульська: Друзів у нього багато було. Тоді Савченко з Галиною приїжджали, Скорик із Танею, Заремба – багато було. Приходили до нас часто Кузьменки, їх було три бра-ти, дружив він з ними. А винуватий остався він один і відсидів.
В.О.: Чому ж один – і Приходько, і Розумний Петро, і Микола Кульчинський сиділи.
Н.І.Сокульська: Розумний казав: "Ні, мене не посадять, я не такий, як ти".
В.О.: Посадили.
Н.І.Сокульська: За що посадили? Не за те, що Івана, а за ніж.
В.О.: Знайшли йому причину. Він до Сибіру їздив до засланця Євгена Сверстюка. Той відбув ув'язнення і в засланні вже був, Петро до нього двічі їздив. То щоб не їздив, його посадили.
Н.І.Сокульська: То його посадили? Так, Розумний часто до нас приходив,
В.О.: А про другу справу – Іван вийшов у кінці якого року?
Н.І.Сокульська: У кінці 1973 року він звільнився, бо в 1974 році женився, Марічка 1975 року народження.
"Мамо, мамо, ти живеш, де місто дивне, враз темніє фарба голуба, ти одна, ти думаєш про сина, і крізь шиби цідиться журба. Ти одна, а сад кидає тіні, ти одна у тихім відгомінні. Мамо, мамо, я вернуся до весілля, бо і сад на мене жде, і Клечальна золота неділя двох синів до шлюбу поведе. Будуть гості, буде шумовиння, враз темніє фарба голуба. Ти одна, ти дума-єш про сина, і крізь шиби цідиться журба."
В.О.: Це коли Іван написав Вам?
Н.І.Сокульська: Як оце перший раз із суду йшов, то він такий вірш мені написав. Я оце запомнила його, так мені щось пам'ять вразило. Я дуже пам'ятлива була, а тепер уже де що поставлю, нічого не знаю.
В.О.: Гаразд, ми потім з Вами ще продовжимо розмову, а зараз сходимо за дня на кладовище.

ОРИСЯ СОКУЛЬСЬКА І СЕРГІЙ АЛІЄВ-КОВИКА
В.О.: Мама читала цього вірша на городі. Далі продовжує Орися Сокульська. Ми йдемо на кладовище, з нами Сергій Алієв-Ковика.
О.В.Сокульська: Орина Сокульська, дружина поета-політв'язня, дисидента Івана Сокульського. Я маю честь Вам сьогодні представити Сергія Алієва-Ковику. Це художник, митець, який з Іваном видав дев'ять номерів "Порогів" – культурно-мистецького альманаху Придніпров'я. Сергій зробив пам'ятник для Івана – це хрест.
В.О.: Пане Сергію, розкажіть про той пам'ятник, як він робився?
С.Алієв-Ковика: Треба було робити – і робилося. Робилося, як Бог дав. Відчуття, хто такий Іван, наші стосунки – це дало можливість зробити саме так. Це не було замовлення. Це була для мене надзвичайна робота, мабуть, на все життя.
В.О.: А що Ви зараз робите?
С.Алієв-Ковика: Зараз книжки робимо, от «Листи до Марієчки» (Сокульський І.Г. Листи до Марієчки: Вибране листування (1981 – 1987). Упорядник Орина Сокульська, художник Сергій Ковика-Алієв. – К.: Смолоскип, 2000. – 92 с. – З букетиками сухих квітів і трав, присланих донькою; Сокульський І.Г. Листи до Марієчки: Вибране листування (1981 – 1987). Книжка ілюстрована ранніми малюнками Марії Сокульської. Упорядкування та примітки Орини Сокульської. Художник Сергій Ковика-Алієв. – Дніпропетровськ: Січ, 2000. – 87 с.)
В.О.: То Ви робили?
С.Алієв-Ковика: Два видання, перша чорно-біла, з використанням тих травинок, що посилалися Іванові на зону, друга кольорова, з малюнками Марічки. Перша книжка поезій Івана Сокульського "Означення волі" – це збірник поезій. (Сокульський І.Г. Означення волі: Вибрані поезії. Упорядник О.В.Сокульська. Художник С.Я.Ковика-Алієв. – Дніпропетровськ: Січ, 1997. – 351 с.).Там мої фотографії і макет. А зараз робиться листування. (Сокульський І.Г. Листи на світанку: Кн. 1. Епістолярна спадщина 1980 – 1982 років, документи, фотографії. Укладач Марія Сокульська, художник Сергій Ковика-Алієв. – Дніпропетровськ: Січ, 2001. – 517 с. ; Кн. 2. Епістолярна спадщина 1983 – 1988 років, документи, фотографії. Укладач Марія Сокульська, художник Сергій Ковика-Алієв. – Дніпропетровськ: Січ, 2002. – 507 с.).
О.В.Сокульська: Ось ми зараз будемо проходити через село Чаплі, де народився Валеріан Підмогильний.
В.О.: Ось річка Шиянка… А я знаю, де могила Валеріана Підмогильного – це урочище Сандармох на півдні Карелії. Я там був минулого літа. У тому Сандармосі 1937 року розстрі-ляно 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення. Українців там, в основному, 3 листопада розстріляли.
Уже ми на могилі Івана Сокульського. Тут є козацький хрест білого каменю з написом "Блаженні гнані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Матвія, 5:10". І на камені: "Поет Іван Сокульський 13.07.1940 – 22.06.1992".
С.Алієв-Ковика: За хрест я вже сказав, а от за цей камінь, що тут теж знаходиться. Цей камінь десь за півроку до смерті Івана я знайшов на березі Дніпра, навпроти, у Придніпровську, там, де ми з Іваном бували раніше. Іноді просто на куліш ходили, на вогнище. А цей камінь знайшовся в очеретах, у піску, наполовину в піску. Це камінь-менгір, йому десь шість-вісім тисяч років, а може й ще більше. Ці менгіри ставили на берегах Дніпра наші пращури, які жили в цих місцях. Це історичний камінь, таке майже антропоморфне зображення. Коли я це розказав Івану – він уже хворий був – ми збиралися, але вже не змогли туди піти подивитися. Хоч за нього ми багато розмовляли, що знайшовся такий камінь, і якось треба його забрати, бо там зовсім пропаде. Чи взяли б його на фундамент, бо він би в пісках затонув, в очеретах. А коли Івана вже не було, то ми вирішили: якщо Іван не зміг до нього прийти (тут відстань кілометр-два), то поставимо його біля могили, щоб він уже вічно був з Іваном.
О.В.Сокульська: Він дуже великий.
С.Алієв-Ковика: Так. У землі там ще майже стільки, він там розширяється. Це справжній менгір. Наскільки я можу фахово пояснити, менгір – це антропоморфна стела, тобто оброблений камінь, на якому ще нема ніяких зображень. Це археологічний термін – менгір.
В.О.: А в яких народів і в які епохи?
С.Алієв-Ковика: Епохи це дуже давні. Це від восьми тисяч років. По всьому степу він є – це і Європа, і всі степи до Китаю – ці менгіри. Первісні початки скульптур. А пізніше – кам'яні баби.
В.О.: Тобто ці менгіри старші за кам`яних баб?
С.Алієв-Ковика: Так, звичайно, перші були менгіри, на яких ще не було людських рис, камінь тільки оброблений з чотирьох боків, отака стела.
В.О.: Дякую. Коли ми були в Кучино на Уралі, то Іван дуже часто бував у карцерах. А потім нас перекинули з Кучино на станцію Всесвятська. Це було, точно скажу, 8 грудня 1987 року. Це саме в той день, коли Горбачов зустрічався у Рейк’явіку з Рейганом, і Горбачову треба було брехні хоч би на один день: а їх там уже нема. Тому нас у цей день, 8 грудня, перекинули на ту Всесвятську. Тоді вже більшість нас були на безкамерному режимі, а Іван залишався в одиночці і майже постійно по тих карцерах. Оце він, Михайло Алексєєв, Петро Рубан, Март Ніклус, Іван Кандиба. Але Кандиба все-таки менше там був.
О.В.Сокульська: Іван любив повторювати, що ми пройшли тюрми разом. Іван надзвичайно любив свою сім'ю. Іван надзвичайно любив життя, тому він міг витримувати карцери, одиночки. Він умів підніматися; навіть коли його ставили на коліна, він, як ніхто, міг піднятися з колін.
Я сьогодні хочу сказати, що я маю моральний обов'язок усю Іванову творчу спадщину, увесь його немалий доробок відкрити. Я думаю, що це мусить оцінити читач, що це мусять оцінити сучасники. Мріємо, що колись вийдуть щоденники Івана, які розкажуть, як творилася ця особистість, як він поставав у цьому зрусифікованому краї. Адже він починав писати російською мовою, а лише згодом прийшов до України, прийшов до Бога.

МАТИ
В.О.: Ми знову в Придніпровському, вулиця маршала Конєва, 3, помешкання мами Івана Сокульського Надії Іванівни Сокульської. Тут є Орися Сокульська. Тут є Сергій Алієв-Ковика. Розкажіть, будь ласка, про той час, коли Іван був удома після ув'язнення.
Н.І.Сокульська: Поїхав у Карпати, весілля було в нас 1974 року. А як другий раз його забирали, то я була на городі, садила картоплю десятого квітня (1980 р. – В.О.). То вони до мене прийшли: "Иди открой дом". Я прийшла, та не відкривати, а у вікно постукала їм, кажу: «Вставайте, бо гості вже до вас». Раненько приїхали, ще семи, мабуть, не було, повна машина їх приїхала. Так вони як нажали двері, зірвали замки і забігли в хату. Що вони тут уже шукали, не знаю. І по городі – кругом, ходили зі штирями. Чи він оружіє заховав, чи що? Ну що він сховав?
І ото ж тако забрали його і не показали нам. Раз на побаченні ми були тут, у Дніпропетровську. Зробили суд закритий, навіть нам не сказали, ні Орисі, ні мені – нікому. А ще що Вам сказати? Та тоді ж посадили, ми на суді ніхто не був, ніхто не знав, скільки дали, аж коли письмо написав нам, тоді взнали. Скільки Орися ходила скрізь, але що ж зробите.
В.О.: А Ви хоч би один раз їздили на побачення? Це ж у Татарії він був? У Чистополі?
Н.І.Сокульська: Ми їздили не в Чистополь, а тільки в Перм. Якраз у тому році, як зірвалася та атомна наша...
В.О.: Чорнобильська – це 26 квітня 1986 року.
Н.І.Сокульська: Так, ото в квітні якраз ми приїхали, бо якраз ми були там на первого мая. То думали, як свято, то ми побудемо ще, але коли настало первого мая, то нас вигнали. Ми пішки йшли, бо тоді вже ніякого транспорту не було до електрички.
В.О.: Це було в самій Пермі?
Н.І.Сокульська: Ні, там у зоні, їхати електричкою недалеко.
В.О.: А, це в Кучино, так?
Н.І.Сокульська: Так, Кучино, Кучино, навєрно. Ми їхали до Москви поїздом, у Перм прилетіли літаком, а тоді електричкою. Туди ми приїхали, ночували тут десь ближче, бо ще таке горе було случилося, що Орися сумку забула в електричці, але віддали.
В.О.: А Вам скільки дали днів на побачення?
Н.І.Сокульська: Три дні побачення, три дні були ми там.
В.О.: Це були і Ви, і Орися, так?
Н.І.Сокульська: Орися і Марічка, всі три ми були. І більше я там не була. Вона ще їз-дила, а я більше не бачила його. Аж прийшов у 1988 році.
В.О.: Коли Вас пускали на побачення, то обшукували?
Н.І.Сокульська: Так, обшукували. Мене не дуже, а Орисю дуже, казала. А як я до Івана їздила в Татарію, так у мене не шукали нічого.
В.О.: Але в тюрмі Вам давали побачення не в кімнаті побачень, а, мабуть, через стіл?
Н.І.Сокульська: Три дні була з ним, три дні. Коли на роботу його брали, коли й не брали. Раз я з меншим сином їздила, він узяв ще й музику, так забрали, не дали, щоб він узяв із собою. По три дні, три дні всьо врем`я було. Раз паспорт забула, приїхала в Москву, а паспорта нема. Всі ж люди паспорти мають – то що робити? То я пішла в міліцію, попросила їх, сказала, що не знаю, чи вдома забула, чи загубила, чи хто вкрав – нема паспорта, а їду ж на побачення. Правда, вони подзвонили і сказали мені, що приїжджайте, дадуть побачення. Я приїхала до начальника, він дав мені бомажку і я три дні вже не мала права виходити. А інші рази я виходила, я лишаю на прохідній паспорт і виходю, а тоді ж у мене паспорта нема, то сиділа три дні. Ну, нічого, побачення все врем`я було. Там литовці виходили, то що треба приносили.
В.О.: Івана, здається мені, випустили 1988 року, 3 серпня?
Н.І.Сокульська: Якось тако, ще тепло було.
В.О.: Він що, несподівано приїхав, не чекали?
Н.І.Сокульська: Да, ми не чекали його, ні. Нічого не писав, просто сам приїхав. Первий раз то він мені написав, що приїдьте.
В.О.: А як то було, Ви пам'ятаєте? Коли Іван приїхав, то Ви були де?
Н.І.Сокульська: Дома ми були, він із одним нашим родичем прийшов додому. Я була вдома, як він приїхав.
…Таке горе, то що зробиш, нічого не зробиш. Плачеш кожен день, вже не годний, бачи-те, а що зробиш? Нічого не зробиш, треба кріпитися, треба все прощати, бо що Бог дав, то й треба приймати.
В.О.: Так. Мабуть, багато людей до вас приходило.
Н.І.Сокульська: Як він прийшов – ой, хата не закривалася, не було такої одної ночі, щоб хтось не ночував. Кілько людей було, кілько друзів – дуже багато йшли його відвідувати, дуже багато приходило людей.
В.О.: В останній час де він перебував – удома?
Н.І.Сокульська: Лежав у больниці Мечнікова. Я казала, що як це так, такі зараз врачі, таке все, і не можуть зробити, щоб ти так не болів. Коли на другий день прийшла я в неділю, чи коли, у нього друзі є. Каже: "Ти, мамо, бачиш, я вже й здоровий". Нашпигували його на вихідні. Каже: "Бачите, я вже й здоровий". І веселенький такий, сидить. А тоді додому забрали... На кислороді, все хапався за ту трубочку, ноччю ходила Марічка по кисень. А помер у больниці. Завезли його у больницю. Там, правда, зробили дуже гарно, що він три дні лежав, і мертвий кращий був, як живий, дуже гарно так зробили. Похорон був – вся Україна з'їхалася. Я, правда, не бачила нікого, але стільки народу було, що я Вам не передам. А його нема, то що зробиш.
В.О.: Я знаю, що Михайло Горинь був на похороні.
Н.І.Сокульська: Був і Горинь, був його брат.
В.О.: Богдан Горинь, Горохівський Левко, Микола Горбаль, Микола Самійленко був.
Н.І.Сокульська: Багато було, дуже багато було людей, дуже гарно поховали. Хотіли, щоб у соборі відправити, так вони ж, ті кацапи... Треба було заплатити, так не пустили в со-бор, відправу робили на крилечку, на ступеньках.
В.О.: Он як.
Н.І.Сокульська: А тоді несли отак аж коло Мечникова, аж сюди так пронесли по всім городі. Дуже гарно ховали, ну а що зробиш – нема… І тепер відвідують багато друзів кожен раз: і на день народження приїжджають, і на день пам'яті його кожного разу приїжджають. Друзів дуже багато, спасибі, і от, бачите, книжку все-таки випустили, і по телевізору не раз показували, і споминають по радіо його.
В.О.: Я оце обійшов багато людей тут, у Дніпропетровську, і всі говорять про Івана дуже добре, з якимось таким пієтетом. Як про святого говорять, їй-Богу.
Н.І.Сокульська: Ну от і слава Богу. А як сидів, то тут брати двоюрідні відказались від нього. Що зробиш, боялися, бо де в кого тільки знайшли адресу нашу, так і визивали в КГБ. І племінників, і двоюрідних братів – усіх. Тому вони боялися. Я ж казала йому не раз: "Сину, сину, як тепер добре жити, чого ти хочеш, га?" Як я згадаю ту колективізацію...
Ну, а як ми жили? Нас привезли з Хмельниччини четверо маленьких. Було Петрові вісім років, то він уже їздив землю обробляти з батьками, бо п'ятнадцять десятин землі, то ж треба її обробити. А нас троє – мені п'ять років, Федьці три, а Олені півроку – лишали дома. Це ж подумати, троє таких діточок лишити дома, ще щось нароблять. Заберуть із собою – мошкара тне, не можемо, пищимо… Я все Іванові казала: "Сину, зараз можна жити". А тоді той колхоз, розкуркулювали, розпродували – ой, та це страх був Божий. Тоді батько нас забрав у Запорожжя, там перезимували і назад прийшли в село. То я дуже знаю цю всю свою жизнь, як прожила, так я нічого доброго не бачила. Ну, а на старості поживу, думаю, у добрі та спокої, а воно бачите як. У 1938 році заміж вийшла, у 1941-му – війна, забрали Іванкового батька. Івану ще й року не було, як його взяли. Писав ще трошки пісьма. Йому хорошо було, він був кладовщиком майнового склада. Десять-п'ятнадцять було листів, а бачите, бомбили десь – пропав безвісті.
В.О.: В якому році він пропав?
Н.І.Сокульська: Написали у 1943 році, а хто його знає, в якому. Я в Москву писала, аж із Москви мені вислали ізвіщеніє. Бо ці ж наші: "Чого ви до нас не обратились?" – «Так до вас хоч обращайся, хоч ні, ви нічого не робите, а я ж таки хочу знати, де ж мій чоловік». То написали, що пропав без вісті. Оце таке життя.
А Іван ріс веселий такий дуже, чутливий такий, ой, вчився непогано. Кончив у Михайлівці сім класів, там мій брат був директором школи. Всю війну пройшов і повернувся, а менший... У Запорожжя погнали, там їх не перевдівали, нічого, так вони там усі й погибли, це у 1943 році. Ото такі справи, таке життя моє, що зробиш. Треба кріпитися, дай Боже, скільки, хоч не боліти. Так наче нічого, та сахар у мене великий. А дочечки нема, невістки як невістки, непогані, 27 років прожила з Орисею. Це ж таки великий кусок, це ж як не є таки.
В.О.: Дякую Вам.
Н.І.Сокульська: Спасибі і вам, спасибі, що беспокоїтеся, спасибі велике всім його друзям, що його нема, то хоч ви навідуєте нас. Гарний хрест зробив Сергій ручечками своїми, все молоточком цюкав.
В.О.: Так, гарний хрест.
Н.І.Сокульська: Прямо на городі.
В.О.: Отут на городі й робив?
Н.І.Сокульська: Повезли поставили.
В.О.: Дякую Вам, піду ще з Орисею поговорю.
Н.І.Сокульська: Спасибі вам. Горе велике, але що зробиш, треба якось кріпитися, Бога просити, щоб хоч не боліти, саме главне, щоб хоч не лежати, ходити, вже вісімдесят. Спасибі, спасибі, йдіть до Орисі.

ДРУЖИНА
В.О.: Нарешті пані Орися буде говорити.
О.В.Сокульська: Я завжди думала, що нашу історію будуть писати, коли вже нас усіх не стане. Але є ще живі люди, є жінка, є донька, є мати, і я дякую панові Василю Овсієнку, що він зацікавився цим питанням, і що є люди, які збирають спогади.
Як поринути в історію, у минуле, то я була готова до того життя, яке мені доля подару-вала. Тому, що народилася в Карпатах, мій батько був причетний до повстанського опору, моя хата в Карпатах – це була хата, де збиралися люди, де обговорювали всі проблеми, які на той час були. А ми, діти, краєчком вуха – я, мій покійний брат Ярослав Лесів, моя сестра Анна – ми ховалися десь там глибоко на печі, коли точилися розмови, бо мати ганяла, казала: «Пора вам спати» – ми все це чули. І коли я приїхала на Дніпропетровщину, зустрілася з Сокульським, то я знала, чим Іван займається, чого він хоче, я була національно свідома. Мене викували гори Карпати, моя сім'я.
В.О.: А назвіть своє рідне село.
О.В.Сокульська: Моє рідне село – Лужки Долинського району Івано-Франківської області. В ньому народилися я, Орина Сокульська, Ярослав Лесів.
В.О.: Коли Ви народилися?
О.В.Сокульська: Я народилася 10 березня 1952 року. Неподалік від нас жив Зиновій Красівський. Це недалеко село Витвиця, в якому я закінчувала середню школу. Це був дуже близький друг нашої родини, Зиновій Красівський. Ярослав Лесів, Зиновій Красівський, Па-нас Заливаха, Іван Сокульський – це люди, які збиралися якось так камерно. Ярослав кидався в політику, він відроджував Греко-Католицьку церкву, і Зиновій Красівський теж. Панас За-ливаха – він творив своє мистецтво, це була людина мистецтва. Іван Сокульський – людина "Схід-Захід", це Дніпропетровськ, але нас пов'язала доля. Зиновій Красівський якось говорив про якийсь японський сад, який він мріє створити десь у Гошеві, де сходилися б усі інтелекту-али, де були б на пенсії всі заслужені люди, і могли створити таку маленьку академію, збира-тися, дискутувати – це була його мрія.
Оце було коло моїх друзів в останній час. Хоч нас хвиля демократичних перебудов кидала в різні обставини. Іван був членом Української Гельсінкської Спілки, потім Української республіканської партії, і я його естафету, так би мовити, підтримала. Я була в Українській республіканській партії, поки там не почалася якась нова течія, зміни. Я вийшла з неї, коли почали висувати генерала КГБ Марчука на Президента. Я не могла підтримати цю людину. Увесь наш рід кагебісти переслідували, знищували, убивали – і раптом мені кажуть про цю людину, що вона прекрасна, що вона добра, що вона демократична. Я до нього як до людини не мала претензій, але це був генерал КГБ, і мені це про все говорило.
Отакі перепади. Мабуть, я не за хронологією розповідаю… Я була сільська дівчина з гір, і то, мабуть, треба сказати чесно і відверто, що я щаслива, що мене доля закинула сюди.
В.О.: Брат Ярослав познайомив Вас із Іваном, так?
О.В.Сокульська: Так, вони разом сиділи в Мордовії. Я пам'ятаю останній лист брата, що отут у мене є такий гарний друг, він до мене приїде в гості. І сталося це диво: приїжджає Іван у 1974 році відвідати Ярослава в Карпатах. Знайомство відбулося блискавично, у нас якось моментально відбулося порозуміння, скоро він мені руку запропонував. Мабуть, він шукав мене, а мені, можливо, потрібна була саме ця людина.
В.О.: То шляхи Господні.
О.В.Сокульська: Я гадаю, що це моя доля, і слава Богу, що життя моє так склалося. Я не буду казати, що Іван був легким чоловіком у житті, але це була людина, з якою завжди було цікаво. Це була непересічна людина.
Я не можу розповідати про перше його ув'язнення, бо я тоді з ним не була. До 1974 року він уже відсидів чотири з половиною роки. Але про другий етап я буду говорити за кожний день, бо я знаю всі ті болі, всі ті шантажі, які були проти нього, проти мене, проти родини, навіть проти моєї дитини. Другий термін, за Українську Гельсінкську Групу, я беру й на себе, бо це було моє життя.
В.О.: Розкажіть конкретні речі. Про події від першого до другого ув'язнення.
О.В.Сокульська: 1974 року я приїхала сюди. Ми побралися, я стала законною жінкою Івана. Шлюб ми брали в Карпатах, у селі Липа, звідки Василь Кулинин.
В.О.: З Василем Кулининим я недавно розмовляв на Херсонщині.
О.В.Сокульська: Ми повінчалися 4 серпня 1974 року. Після того ми приїжджаємо сюди, в Дніпропетровськ. Іван мусив працювати монтажником на заводі ЮДМЗ, тут недалеко. Потім почалися в нього проблеми з роботою, перехід від одної роботи до іншої. Більш-менш спокійно ми прожили якісь два-три роки, хоча спокоєм це назвати не можна, бо він мусив відмічатися в міліції, у нього було рік адміністративного нагляду. Час від часу його турбували «органи», запрошували на розмови, на співбесіди. Але коли почала формуватися Українська Гельсінкська Група, то ми чітко вирішили, що її треба підтримати. Іван і я написали заяви в Групу. 1979 року поїхали ми в Карпати, зібралися в Лужках і обговорювали наше становище.
В.О.: Хто там був?
О.В.Сокульська: У Лужках були Михайло Горинь, Ольга Горинь, Зиновій Красівський, Іван Сокульський, Ярослав Лесів, звісно, була я, Марія Гелева. Петро Розумний запізнився. Ми зібралися святкувати Новоріччя в Карпатах, у горах, у лісі. Це ми так зустріли Новий 1979 рік. Ще був син Чорновола, Тарас – малий Чорновіл, Оксана і Тарас Михайла Гориня. А Оленка Антонів, на жаль, не змогла приїхати. Пам'ятаю, як Ярослав, Іван, Зиновій і всі ми вийшли в гори. Ми стояли на такому маленькому острівку, який омивала річка. Випав величезний сніг, так що ми всі по пояс повзли в снігу. Ми танцювали, ми співали… Там практично відбувалося створення нового складу Української Гельсінкської Групи. Уже написали заяви Ярослав, Іван. (Заяви Ярослава Лесіва, Зиновія Красівського, Івана Сокульського про вступ до УГГ датовані жовтнем 1979 р. – В.О.). Тоді ми прийняли рішення, що жінки... Ярослав і Іван, і Михайло кажуть: "Ну, Орисю, заберуть нас, а у вас є діти…"
Після цієї зустрічі поїхали ми у Львів, до Оленки Антонів, Чорноволової дружини. Там був і Петро Розумний. Це було останнє наше святкування з друзями. Бо після цих святкувань у всіх нас почалися проблеми. (П.Розумний заарештований 8.10. 1979, Я.Лесів 15.11. 1979, З.Красівський 12.03. 1980, І.Сокульський 11.04. 1980, М Горинь 3.11.1981. – В.О.). Великі про-блеми. Почалися утиски на роботі. Останній час він працював сторожем у ПТУ. Там йому влаштовували обшуки, а потім з тими обшуками приходили додому. Хочу розказати про останній обшук. Це було 11 квітня. Останній обшук, коли Івана заарештовували.
Марієчко, так це був вісімдесятий рік?
М.І.Сокульська: У вісімдесятому він уже сидів.
О.В.Сокульська: Це вже він далі сидів, з 11 квітня 1980 року. Ми жили дуже скромно, в нас не було того бамбетля, на якому ми з Вами сидимо, не було того всього нічого. Марічка спала в нас на розкладачці.
В.О.: А Марічка народилася коли?
О.В.Сокульська: А Марічка народилася 29 жовтня 1975 року. Їй ще не було п'ять років. Мати там на дамбі сапала картоплю чи щось там поралася на городі, і раптом прибігла, почала стукати до нас у вікно і каже: "До вас із обшуком ідуть". Вони не стали чекати, щоб ми відчинили двері, вони почали виламувати двері. Виламали двері, влетіли в кімнату.
Ми до того обшуку готувалися, але не встигли все зробити: Іванову поезію заховати, ба-гато матеріалів – ми не встигали з ними справитися. Отож ми спимо, там у нас друга кімната, оце наша спальня, ліжко, мати мені стукає у вікно і каже: "Вставайте, до вас обшук". Ну, звичайно, я кидаюся, Марічка тут лежить, тут була розкладачка, вони вриваються – орава, чоловіків, мабуть, десять. Коли дивлюся – є листочок, не знаю, що на ньому написано, але він там стирчить. Я хапаю той листочок...
В.О.: У них на виду?
О.В.Сокульська: У них на виду. Вони кидаються до мене, але що ж зроблять – жінка їсть листочок. Я пожувала той листочок, дивлюся на Івана, Іван сміється, я питаю: "Що ж я з’їла?" Він каже: "Мою поезію". Напередодні вони провели обшуки у всіх людей, які знали Івана. Вони в Івана вилучили записну книжку, і по тій записній книжці проводилися обшуки від Карпат до Сходу. Якщо не помиляюся, було біля 57 людей, у яких провели обшуки.
Обшук вони проводили – від колупання у стіні до штрикання в городі. Але що я повинна сказати: вони поводили себе дуже толерантно, витримано. Ви знаєте, в мене така агресивність прокинулася, коли я побачила, що Марічка якось так сіла, почала плакати, я її одягаю тут на ліжку… Якось треба дитину заспокоїти. У хаті був гармидер, але вони поводилися більш-менш пристойно.
В.О.: Іван був заарештований у той же день?
О.В.Сокульська: 11 квітня Іван був заарештований. Івана посадили в одну машину, мене в іншу, завезли в КГБ. Я як сьогодні пам'ятаю: стояла Марічка – бабуся її вивела – і вона так махала ручкою. Воронок… Я сіла в ту машину і думаю: "А чого я сіла?" Бо за мною вже багато було гріхів. Думаю: "Може, мене й не випустять уже?" Привезли мене туди, дали дові-дку і випустили.
Це вже був пізній час, десь година восьма, може, дев'ята. Приїхала додому як на згарище: в хаті все розкидано, якась така духовна пустеля, пустота відчувалася.
Далі почалися вже наші чистопольські митарства... Його відправили в Татарську авто-номну республіку.
В.О.: А під час цього слідства Вас викликали на допити?
О.В.Сокульська: Я йшла по справі Івана Сокульського як «свідок». Яким чином? "Я нічого не знаю, я нічого не бачила". Я Вам скажу, що на допитах постійно йшлося, що посадити треба було мене.
В.О.: І Вас, чи замість Івана – Вас?
О.В.Сокульська: Ішлося й так, що не Івана треба було посадити, а мене, а потім – що треба було посадити і мене.
Що спровокувало арешт Івана? Спочатку посадили Петра Розумного. Ви знаєте, Розум-ному сфабрикували побутову справу. Іванові вдалося побувати на суді Розумного, оскільки це побутова справа. Вони якось не зорієнтувалися і допустили його. І Іван написав статтю (мені її пане Василю, недавно повернули, я Вам її відсканую і дам). Це стаття «Вещественное доказательство: судила сталинская "тройка"». Це Іванова стаття про суд Петра Розумного, на чотирьох аркушах машинописного тексту. Іван розписав, як відбувався суд, що відбувалося. Цю статтю Іванові інкримінували.
У мене був період, коли я мала на своєму, так би мовити, утриманні Григорія Приходь-ка, Івана Сокульського, Петра Розумного, Ярослава Лесіва і баптиста-євангеліста, якого три-мали в психіатричній лікарні, – це Сингаївський. Це була і передплата преси, і постійне лис-тування. Я розуміла, про що йдеться. Я розуміла, що не стільки, може, я їм потрібна, скільки їм потрібне листування, зв'язок зі світом, інформація, щоб ці люди не були повністю ізольова-ні.
В.О.: Подібна доля була у Стефанії Петраш-Січко, коли в неї сиділи одночасно чоловік і два сини, вона розривалася на три тюрми, ще й на Василя Стрільціва.
О.В.Сокульська: У мене Ярослав Лесів сидів у побутовій зоні. Іван, Петро Розумний, з яким мені не дозволяли йти на побачення, бо він не родич, але коли він був на "хімії" в Нікополі, у Жовтих Водах, то їздила. З Григорієм Приходьком мені побачення не давали, але передплата газет, часописів – це я мусіла все зробити. Це було моє життя. Я зараз уже перечитую листи Івана зовсім по-іншому, я читаю листи Ярослава, від пана Петра Розумного, коли він був десь там на Зеленому Клині. У мене тоді була програма: не просто отак от тиждень прожити – це треба було три листи на тиждень написати чоловікові, лист на тиждень написати братові, це пану Петрові, це щось Приходькові написати треба було.
Я цим жила, я це робила, і з чистою совістю перед Богом я про це говорю. Зрештою Іван отримав п'ять років тюремного ув`язнення в Чистополі – це були дуже важкі роки. Ми приїжджали туди з Марічкою, Марічка мала п'ять-шість років. Марічка, може, і пам'ятає, і згадує, як ми зупинялися в тих чистопольських "готелях. Ми в номері зупиняємося, а нам ледь двері не вибивають, ми сидимо десь на другому чи на третьому поверсі, як ті миші, боїмося показати носа з цього готелю.
Побачення в Чистопольській тюрмі через скло. Марічка згадує – це вона ще маленька була, перший раз туди приїхала. Вона каже: "Мамо, куди ми приїхали – в звіринець?" Іван, знаєте, якось хотів відгородити Марійку від тієї реальності, каже: "Я тут працюю у звіринці, тут є звірі, тут клітки, ми їх доглядаємо". Такий ішов діалог у листах. Марійка тоді приїжджає і питає: "Тату, а де ж ті клітки, а де ж ті звірі? Я хочу звірів побачити". – "Вони ще не приручені, Марієчко, вони ще не можуть виходити до людей".
Ми постійно їздили на побачення з Марієчкою вдвох. Мама у Чистополь їздила, коли Іванові почали фабрикувати третій термін. Пам'ятаю як сьогодні оцей момент, коли я почала писати дуже різку заяву на Горбачова. Я виходжу з хати, Марічка якось так падає, обіймає мене і питає: "Мамо, ти повернешся?" Ну, дитині кажу, що обов'язково повернусь, але матері кажу, що не знаю, чи я повернуся.
Проходжу в оту чистопольську прокуратуру, в тюрму – все, Іванові дають ще один термін після п'яти років тюрми (3.04. 1985. – В.О.). Що б там не говорили, але це була просто провокація. Я знаходжу адвоката Рибалку (прізвище його як сьогодні пам'ятаю) у Татарстані в прокуратурі. Це мені дали москвичі, а хто ж мені дав? – Петро Старчик. "Теплий стан" у Мос-кві, ми там у нього зупинялися, він постійно мене приймав. Він мені дав адресу. Здається, більш-менш нормальний адвокат. Коли цей адвокат подивився цю справу, то каже: "Орино Василівно, я гроші у Вас не хочу брати, тому що я Вам нічого в цій справі не допоможу. Справа шиється, ну, подивіться". В усякому разі, це була порядна людина.
Після цього я їду в Набережні Човни, бо там слідчий. Слідчого не застаю. Завжди, знаєте, коли приїжджаєш, мотаєшся – слідчого немає. Я повертаюся назад у Казань, у Казані йду до прокурора, маю зустріч із прокурором. Приходжу до прокурора, а він мені каже: "А чего вы не пишете письма своему мужу на русском языке?" Я кажу: "Я українка. Українська республіка входить у склад СССР, і я маю право за Конституцією писати рідною мовою". – "А я тоже татарин, но я разговариваю на русском." І в мене вихопилося: "Поганий Ви татарин, бо якби Ви були добрий татарин, то Ви би говорили своєю мовою". Після того відбулася перепалка по справі Івана, я спускаюся з четвертого поверху прокуратури, виходжу – це був просто психологічний тиск прокуратури – стоїть «швидка допомога», отакі амбали стоять у білому і відчиняють двері, мене за руку хапають. У мене таке враження було, що мене забирають. Я думаю: а що я зроблю в цій ситуації? Ну, заберуть – то заберуть, я ж нічого не можу вдіяти, то, думаю, треба гідно себе поводити. Щось таке в мені постійно спрацьовувало.
В.О.: Гідність – останнє, що нам залишається.
О.В.Сокульська: Я думаю: "Якщо вирішили забрати, мене і так заберуть". Я отак ту руку відкидаю. "Я не розумію", – кажу. Він на мене дивиться з таким виглядом… Я тоді так дуже жорстоко кажу: "Товарищи, отойдите". Вони не мали наказу мене брати. Я пройшла. І так іду-іду, пройшла десять метрів, ноги підкошуються, я думаю: "Мабуть, ідуть". Коли оглядаюся – десь там «швидка допомога» стоїть і ті два чоловіки як заклякли біля дверей. Я не знаю, чи це було завдання, чи це випадковість, але я не думаю, що це була випадковість.
На цьому моя місія закінчилася, поїхала я додому. Потім поїхала мама в Чистополь. Мама, мабуть, Вам не розказувала, як вона поїхала в Чистополь, а Іван тоді оголошує голодівку, його перекидають у Казань, його оперують.
В.О.: На що його оперували?
О.В.Сокульська: Ґрижа. Я знала, що не дадуть побачення матері, але було важливо, щоб Іван знав, що про нього турбуються, що до нього їдуть. Я думаю, що в цей момент для Івана це було дуже важливо, бо в Івана була кризова ситуація. Коли сфабрикували оту статтю "Прозріння", мамі не дали побачення, вона звідти повернулася, а Івану додають три роки ув`язнення, його відправляють на Урал.
Після того від нього дев'ять місяців немає листів. Івана інформують, що жінка його по-кинула, донька покинула, вони виїхали в Карпати. Мені усі дзвонять, що він не хоче до вас писати, бо ви себе неправильно повели. Дев`ять місяців розігрується така ситуація. Іван уже в Пермській області, йому вже дають одиночку, карцери, а я не маю жодної інформації. Аж по-тім їде Оля Стокотельна на побачення до Миколи Горбаля. Вона мені дзвонить із Києва і ка-же: "Орисю, рятуй Івана, у нього дуже складна ситуація, Івана добивають". Я тоді пишу заяву на генсека Горбачова починаю готуватися до голодівки без терміну. Я розумію, що не слід її проводити у Дніпропетровську, я виходжу на Старчика у Москву. П'ять діб тримаю голодівку вдома – витримую, думаю, якщо я п'ять діб витримала голодівку, коли я мушу готувати дити-ні, значить, я витримаю голодівку й там. Посилаю телеграму (це 1986 рік) і вимагаю побачен-ня з Іваном. Спочатку мені відповідають, що законно позбавлено побачення, потім мені при-силають телеграму, що його незаконно посадили в камеру. А тоді вже планувалася зустріч Рейгана з нашими правозахисниками. Я знаю, що Іван записаний у список, і починаю діяти ще більш відверто і наполегливо. І тоді мені дають побачення і повідомляють, що його поса-дили в одиночку незаконно. Ця постанова скасовується, і мені дають побачення. Ми на побачення їдемо втрьох – я, Марічка і мама. Це перше побачення за всі роки, 26 квітня, в день вибуху Чорнобиля.
В.О.: Саме в цей день?
О.В.Сокульська: Саме в цей день ми їдемо на побачення, і нам надають побачення на три дні – 26-го ми були там, а побачення – 27-е, 28-е і 29-е. Бо повертаємося – і тільки в Москві дізнаємося, що вибухнув Чорнобиль.
В.О.: Це побачення було в Кучино?
О.В.Сокульська: Це було в Кучино. Пане Василю, з цього побачення я виношу заяву на п'яти листках цигаркового паперу. Я не буду розповідати, як жінки виносили заяви, як вони писалися. Нам була надана кімната, кухня – якась така маленька кімнатка. Бо Марічка з мамою була в кімнаті, а ми всю ніч сиділи на кухні при газовій плиті, там газ горів. Частина матеріалів була Іваном підготовлена. Мені вдалося пронести ампулу, якою можна писати. Ми вже мали досвід, як це зробити. Я звідти винесла на п'яти аркушах цигаркового паперу, списаного один в один, заяву. Там усіх обшукували, у нас були, скажемо так, гінекологічні обшу-ки, але вдалося це винести. Я доїхала до Москви. Ця заява пішла по всіх радіостанціях. Я сво-їх відправила з Москви додому і сказала матері і Марічці, попрощавшись із ними: "Якщо я не доїду, то така воля Божа". Матір попросила забрати дитину. Мене в Москві зустрів Петро Старчик – і ця заява була подана в усі канали: "Бі-Бі-Сі", "Голос Америки", "Свобода" – всі передали. У ній були поіменно названі всі кати зони ВС-389/36. Та заява в мене збереглася на тих клаптиках цигаркового паперу – її якось треба списати.
Звичайно, ті заяви вчинили відповідний резонанс. Але в Івана ситуація не по-легшилася, а набагато ускладнилася – почалися камери-одиночки. Тоді ми пішли, як кажуть, по новому колу. Тоді Іван перейшов на статус політв'язня. Побачення не було, але листи приходили реґулярно в цей період, треба сказати належне. Коли почалася перебудова, коли відбулися рейґанівські переговори в Москві, тоді листи старалися віддавати реґулярно.
Я побачення з Іваном не мала, але поїхала на побачення, якого його позбавили «за порушення режиму» в камері-одиночці. Маса було різних порушень режиму – починаючи від шкарпеток, що не так надівав, що ґудзик не так застібнув, що невчасно встав. Тоді їхала Валя – Валентина Стус – до чоловіка на могилу і їхала на побачення до Миколи Горбаля Оля Сто-котельна. І я поїхала на побачення. Тоді вже почав робитися "Український вісник" у Львові, і з нами мав їхати Павло Скочок від «Українського вісника». Павла Скочка затримали, в Києві його не пропустили на літак.
Це був жахливий період. Це була якась така трагедія моєї душі, і не тільки моєї, я ду-маю, що це і Валентина Стус відчувала, і Оля Стокотельна. Я безнадійно їхала на побачення, якого не мала би одержати. Але перед тим я послала масу заяв у всі інстанції, які тільки могла, і, незважаючи на те, що Іван стає на статус політв'язня, разом із хлопцями, знаючи, що Рейґан має приїхати в Москву, – мені таки надають побачення на тридцять хвилин.
В.О.: Де це, у Всесвятській?
О.В.Сокульська: Мені дають у зоні, там, де відбуваються побачення. Ну, Всесвят-ська...
В.О.: Нас 8 грудня 1987 року перекинули з Кучино у Всесвятську.
О.В.Сокульська: У Всесвятську, так, мені там дають побачення. Івана приводять у кімнату… Я мала бачення в «червоному кутку», до Вашого відома. Журнальний столик, ще щось. Я там принесла щось і поїсти. Іван мені каже: «Я не буду, бо я на голодівці, я не можу нічого їсти». Ми з ним спілкуємося…
Олі дали побачення з Горбалем. Ну ясно, що Валентина залишилася там на могилі, Оля Стокотельна пішла до Горбаля на побачення. Мені спочатку відмовляли, вже абсолютно безнадійно я сиділа і мовчала, я вже знала, що побачення не дадуть, та вони любили такі інтриги – раптом мені дають побачення.
В.О.: Тридцять хвилин?
О.В.Сокульська: Так, хвилин тридцять, не більше, але і за ті 30 хвилин я зрозуміла, що це побачення не є законне. Десь через місяць чи півтора мала відбутися у Москві зустріч Рейгана з нашими правозахисниками. Я сказала про це Іванові – і мені те побачення ще й скоротили. Оскільки Іван не міг їсти, бо він був на статусі голодуючого, то, думаю, я ж нічого не втрачаю. Дадуть десять хвилин чи п'ятнадцять – мені важлива була мить, щоб я побачила Івана, побачила, в якому він стані, який у нього настрій. Я йому сказала при самому кінці: "Іване, тримайся. Я не знаю, чи варто тобі оголошувати статус політв'язня", – це були мої слова. Він каже: "У вас там, – як мені Іван сказав, – іде перебудова, а тут нас потихеньку добивають поодинці".
Оце таке в мене було останнє побачення на Всесвятській. Я мала на Всесвятській два побачення – одне тридобове та на півгодини. Звичайно, пане Василю, коли вони мені давали оце коротке побачення, то були репліки, пальцями на мене показували: це та, що винесла зая-ву. Я вже була чітко визначена і мічена.
В.О.: Перше побачення було в Кучино під час Чорнобильської катастрофи?
О.В.Сокульська: В Кучино.
В.О.: А друге у Всесвятській? Ви дати не пам'ятаєте? Кажете, кульбаба цвіла?
О.В.Сокульська: Так, це була весна. Я дати не пам'ятаю, але в мене є записи, телеграми, я це все згодом опрацюю.
В.О.: Це десь травень 1988 року, коли чекали зустрічі Рейгана з правозахисниками. Але вже скоро після цього Іван був звільнений?
О.В.Сокульська: Іван був звільнений у 1988 році, третього серпня. П'ятого серпня він мав би прибути сюди. Але він ішов останнім етапом – це йшов Кандиба…
В.О.: Ні, Кандибу, Горбаля і мене зрушили з місця 12 серпня. Завезли в Пермську тюрму і звідти літаками кожного окремо везли додому. Мене випустили 21 серпня в Житомирі, Миколу Горбаля 23 серпня в Києві, а Івана Кандибу аж 9 вересня у Львові.
О.В.Сокульська: А Івана 3 серпня. Але ми вже на той час готували акцію. Уже був Український Культурологічний клуб. Пан Михайло Горинь, Вячеслав Чорновіл, Григорій Приходько вже були тоді на волі. Вони, Олесь Шевченко і ми, готували перший політичний мітинг на захист політв'язнів. Він мав відбутися біля поштамту. Але перед тим мене з Прихо-дьком – Приходько приїхав раніше до Києва – зустрів такий полковник Гончар, здається.
В.О.: Гончар, так-так.
О.В.Сокульська: Він мене знайшов на Русанівці, я зупинилася в Олеся Шевченка. Ми з Приходьком були на каналі – там такий канал тече на Русанівці. Гончар підійшов і каже: "Пані Сокульська, я Вам не раджу вдаватися до якихось заходів, Ваш чоловік 3 серпня звільнений". Я кажу: "Де гарантії?" Він каже: "Я Вам це обіцяю". Кажу: "Ваші обіцянки я прекрасно знаю". Ми сиділи з Приходьком, і він мені ще каже: "От пан Григорій підтвердить". А Григорій розсміявся, каже: "Та-а-ак, пане Гончар, я знаю ваші дєянія". Я кажу: "Я вам не вірю". – "Пане Орисю, я Вас прошу не вживати ніяких заходів, – ми вже мали інформацію, що це готується, – Івана Григоровича звільняють". Я кажу: "Я Вам повірю, коли Іван Григорович буде в хаті".
Звичайно, ми готували ті протести, ми збиралися напередодні, голодівка тривала. Ви знаєте, чим закінчилися ті наші протести – нас порозвозили кого куди. Мене завезли десь аж за Миронівку, викинули в степу. Тільки пана Михайла – у нього були політичні зустрічі у Прибалтиці, то ми його посадили на літак. Вячеслав Чорновіл сидів на телефоні, а решту нас усіх порозкидали кого куди – Набоку в один бік, Скачка в другий, мене вивезли десь у Миро-нівку і в лісостепу кинули. Потім нас дуже довго всіх збирали.
В.О.: Тієї дати не пам'ятаєте?
О.В.Сокульська: Точно не пам’ятаю. Четвертого або п'ятого серпня мало бути. То нас усіх порозкидали.
Іван звільнився, і тут уже почався і творчий процес, і громадське життя, і політичне життя. Починається створення "Просвіти", громадських організацій, УГС, Руху, Української республіканської партії, в якій він був і помер її членом, і я ще довго залишалися в цій партії, підтримуючи традицію. Наша хата була центром, де все творилося. Це і техніка – всі ці кімнати були заповнені, це тут творилося життя. А потім воно якось почало ділитися, Українська Республіканська партія, Народний Рух утворилися. А здоров'я Іванове підупало. Як потім виявилося, Іван три інфаркти пережив, яких ніхто ніде не зареєстрував. У 1990 році була в нас газета "Українське слово". Пікетували на підтримку незалежності України. І тоді Івана побили. Це було 1 чи 2 травня 1990 року.
В.О.: А яке це місце?
О.В.Сокульська: Біля поштамту – отам, де Ви заходили до мене в офіс Союзу українок, навпроти отих дверей. Зараз зробили оті двері, а там колись було "Українське слово" – газета "Просвіти".
Його творчий вечір був через два чи три дні, то він так у всій красі на тому творчому ве-чорі в чорних окулярах і веде. Це був його перший творчий вечір у Дніпропетровську як пое-та.
Іван за короткий період, з 1988 року, коли він звільнився, до своєї смерті в 1992 році видав 9 номерів культурно-мистецького альманаху "Пороги", підготував першу збірку «Озна-чення волі», окрім того, це маса публічних виступів на різних конференціях і мітингах. Я ду-маю, що це вийде в якійсь окремій книзі. Я думаю, там будуть всі його виступи, публіцистика, яка була в "Порогах" і, гадаю, там же будуть і спогади сучасників. Нині я видаю третю книгу – це вибране листування, це епістолярна спадщина, листи з зони до матері, дуже цінні, я вважаю, і до мене. Це не тільки листи до мене й до матері – це є цілі філософські трактати про мову, про культурне середовища в нашому краї, як воно повинно розвиватися. Це дуже цікаві речі,але хай їх оцінює читач.
В.О.: Дякую.

ДОЧКА
В.О.: А оце говоритиме Марічка Сокульська. Офіційно записано як – Марія?
М.І.Сокульська: Марія. Найперші мої спогади про батька з дитинства пов'язані з його арештом. Тобто навіть нині, коли я згадую про батька, то найперше я згадую саме цей арешт, про який уже розказувала мама. Багато людей у хаті, а потім тата забрали у "воронок". Після того вже тата я побачила, коли мені було 13 років, тобто фактично через 9 років.
В.О.: Ой-ой-ой!
М.І.Сокульська: Звичайно, ми їздили на побачення, але все це відбувалося дуже швидко. Трошки шокували мене побачення через скло в Чистопольській тюрмі. Я пам'ятаю один випадок, коли мені дозволили перебігти на другий бік і сісти татові на коліна. Після того туди зайшли якісь люди, і мене ледве не з тріском звідти вигнали. Це дійсно не було дозволено по інструкції.
Я росла, і я не можу сказати, що в мене батько асоціюється з якимсь постійним періодом життя. Тобто це були отакі коротенькі побачення, в які я його бачила. Коли він повернувся, я дійсно відчула, що це є батько, що він повернувся і що він у мене взагалі є, тому що до того єдине, що було – це листування. Це було зовсім інакше. Там діалогу, хоча він намагався його створити, в принципі бути не могло. То він уявляв мене собі занадто маленькою, а я вже встигала вирости, то навпаки.
В.О.: Це так і Стус писав у вірші про свого сина: «Ти стрягнеш у своїх п'яти літах».
М.І.Сокульська: Так і в нас, до речі, також; я тепер перечитую його листи, він дивується (той лист був російською мовою): "Почему Маричка не растет? Она в моих снах всегда приходит маленькая". Він писав деякі листи російською для того, щоб вони, мовляв, скорше доходили або для того, щоб була більша гарантія, що вони прийдуть. Він писав, що от мені років десять, а снилося йому завжди, начебто мені чотири роки або п'ять. Тобто побачення – по свідомості видно – не компенсували отого недоліку спілкування. От я в нього така лишилася, якою він мене залишив.
В.О.: А коли повернувся, то стосунки склалися гарно?
М.І.Сокульська: Ну, в принципі, нормально. Дійсно, що все було нормально. Тобто це не була така ідилія, бо я вже була сформованою людиною. Я підозрюю, що, можливо, батько в мені застав чогось такого, чого він не сподівався. Не обов'язково щось погане, можливо просто щось інакше, чого він не чекав. Я думаю, що і для нього це було складно, тому що його дочка – це людина, яку він, в принципі, погано знав. Інакше й не могло бути в силу тих обставин, які склалися. І тому для нас обох це було, по великому рахунку, так би мовити, знайомство.
В.О.: Я знову ж таки звертаюся до Стуса, бо коли Стус повернувся, то Дмитрові було вже 14 років. Він казав, що досить складно було «притиратися». Той період тривав усього 9 місяців.
М.І.Сокульська: Ну, так було і в нас із батьком. Прийшов із зони, можливо, мав певні звички, не може людина пройти такий термін і не виробити певні звички, певний моціон, певний ритуал. У нього був якийсь свій моціон, який він намагався собі дома відтворити, сам, можливо, того не помічаючи. Це вже я нині згадую про те. Я думаю, що не тільки нам, а й йому було тяжко від того, що так різко все змінилося.
В.О.: Я був на презентації в Києві книжечки «Листів до Марієчки» і зробив там знімок. Я мамі дав і Вам теж дам, у мене є ще один, я про всяк випадок узяв із собою, хай буде пам'ятка. Я хотів якось усіх вас тут зафіксувати. Якби ви всі сіли…
Далі розглядаємо картини. Оце ви, так? Це мама? Це все Заливаха понамальовував?
О.В.Сокульська: Так, це все роботи Панаса Заливахи. Оце його рання робота, вона, в принципі, нехарактерна для нього, він починав трошки з такого авангардного, можливо. Усе, що тут є, і це його дерево, і там далі – його роботи.
В.О.: Це теж Заливаха?
М.І.Сокульська: Ні, це ні, це наш дніпропетровський художник.
В.О.: Ні, це не схоже, не схоже. А ото Заливаха.
М.І.Сокульська: То Заливаха. Видно по стилю, крім єдиної речі, про яку я зразу кажу, тому що вона нехарактерна для нього, хоча якщо придивитися... Були такі троє друзів: Лесів, Заливаха і Красівський. І ще Сокульський. Я пам'ятаю, як вони зібралися, щойно батько вийшов. Певно, ніхто не сподівався, що вона буде пророча в такому розумінні, що так швидко вона здійсниться. Вуйко жартував і казав, що от, мовляв, життя, воно, звичайно, коротке, от повмираємо, хлопці, та як зберемося в Царстві Божому, як затанцюємо – сам пан Біг заспіває. Що от вони там затанцюють, аж пан Біг заспіває... І вони скоро всі померли. Слава Богу, що Заливаха поки що тут з нами. Бо Красівський, Лесів і Сокульський – вони так швидко відійшли (З.Красівський помер 20.09. 1991, Я.Лесів 10.10. 1991, І.Сокульський 22.06. 1992, П.Заливаха 23.04. 2007. – В.О.). Часто згадуючи той трагізм, що всі вони померли, я в той же час згадую той блиск у вуйкових очах, далекий від страху, такі іскорки – і якось відлягає від душі, якось усе це сприймається не то що веселіше, а трошки легше.
В.О.: От недавно був у нас у Києві вечір Михайла Сороки з нагоди його де-в'яносторіччя. Так розповідали, який то був тонкий психолог. От молодому хлопцеві-повстанцеві, з яким Сорока дружив, з Кубані він, дали смертну кару, і то вже невідворотно. І як він заспокоює цього хлопця, щоб він не боявся смерті? «Нічого страшного немає, от ми прийдемо туди, розведемо там квіти, орхідеї посадимо, будемо їх поливати...»
М.І.Сокульська: Тобто продовження земного життя, тільки більша ідилія. Ну, це є вихід, щоб не було страшно, так би мовити. Не знаю, наскільки себе задуриш тим, але, можливо, на певний період...
В.О.: Дякую. Це була Марічка Сокульська, 5 квітня 2001 року.

На знімках В.Овсієнка: Орися Сокульська; мати Надія Іванівна Сокульська; дружина Орися та дочка Марічка Сокульські, друг Сергій Алієв-Ковика; козацький хрест на могилі І.Сокульського (автор С.Алієв-Ковика); камінь-менгір біля могили І.Сокульського, біля нього С.Алієв-Ковика; Портрет Івана Сокульського роботи Панаса Заливахи. Два давні знімки Івана Сокульського.
Рекомендувати цей матеріал