Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МАРИНОВИЧ ЛЮБА МИХАЙЛІВНА

20.08.2010 | Овсієнко В.В. | Інтерв'ю 1 і 2 лютого 2000 року в Дрогобичі.
Інтерв'ю МАРИНОВИЧ Люби Михайлівни

1 і 2 лютого 2000 року.

Л.Маринович: Мене звати Маринович Любов Михайлівна, або, як ми звикли говорити, Люба Маринович. Народилась я 20 лютого 1948 року на півдні України – так би мовити, в колишньому заповіднику Російської імперії.

В.Овсієнко: Але ж місце народження у Вас було якесь конкретне?

Л.Маринович: Так, село Малинівка – тоді воно так називалося, а тепер воно вже називається Підлісне. Назвали це село Малинівкою в радянські часи на честь сількора Григорія Малиновського – пам'ятаєте, у Андрія Головка був роман "Бур’ян"? То описані там події відбувались якраз у наших місцях.

В.Овсієнко: Все-таки область, район варто назвати.

Л.Маринович: Новоодеський район, Миколаївська область. Я народилася в родині сільських учителів. Мій батько був директором школи і вчителем української мови та літератури. Мама – вчи-телька молодших класів; все своє життя пропрацювала, як і батько, в одній школі; зараз на пенсії. Вони були справжні вчителі – такі, як мають бути. І коли я закінчила школу, теж пішла поступати на вчителя. Провчилася 4 роки, попрацювала потім учителькою у двох селах на Миколаївщині 4 роки. Але мені не хотілося бути вчителькою; мене дуже сильно тягнуло до Києва. Я мріяла про коректор-ську роботу у видавництві.

В.Овсієнко: А могли б назвати, де Ви навчалися, в яких роках?

Л.Маринович: Навчалась я спершу в Миколаївському державному педагогічному інституті імені Віссаріона Бєлінського, на російському відділенні філологічного факультету, в 1965–1969 ро-ках. Чому на російському? Як і багато інших, я була в юності ідеалісткою й романтиком; мене вабили далекі краї – Сибір, Камчатка... Я вважала, що треба знати російську мову, щоб скрізь могти працю-вати "в необъятном Союзе". Ви не дивуйтеся – я була типовим продуктом того часу і того місця; була “комсомолкою, спортсменкою, активісткою”. Мене цікавило в юності дуже багато речей: я і спортом займалася – легкою атлетикою, баскетболом, академічною греблею, турпоходами, і танцями – народними і бальними.

І оскільки мене дуже сильно тягнуло до Києва, я таки зважилась поступати в Київський універ-ситет на факультет журналістики… Раніше я інколи писала в нашу районну газету якісь замітки. Зіб-рала документи, пішла до редактора, попросила рекомендацію, нікому нічого не сказала, навіть батькам своїм не сказала – уже з Києва подзвонила… А ні, перепрошую – батькам призналася, вони мене відпустили. Поступила на заочний. Навчалася з 1972 по 1978 рік, здається.

В.Овсієнко: На заочний. А жили ж де?

Л.Маринович: Один рік, коли вже навчалася на заочному, я далі працювала вчителькою в Но-воодеському районі. Спершу після закінчення миколаївського вузу я працювала три роки в селі Ми-хайлівка, а потім у селі Ново-Софронівка. От із цього села я й поїхала до Києва. І на другому році навчання на заочному відділенні факультету журналістики я вже знайшла роботу в Києві й переїхала туди. Мені допомогла влаштуватися з житлом моя шкільна подруга, яка вже була в Києві і працювала в міліції з неповнолітніми. Я жила спершу в робітничому гуртожитку в селищі Буча під Києвом. Працювала у видавництві "Вища школа". Як я туди потрапила? Дуже просто – як то кажуть, ідучи по вулиці; підійшла до довідкового бюро і попросила дати адреси видавництв, назви яких мені сподобалися: "Вища школа", "Радянська школа" і "Українська енциклопедія". І почала ходити по цих видавництвах. Прийшла в "Українську енциклопедію" – мені там сказали: «Ми заочників не беремо, у нас дуже тверді норми». Пішла в "Радянську школу" – мені сказали, що в них якраз немає вакантних місць. Прийшла у "Вищу школу" – а мені відразу сказали: «Добре, беремо коректором». Я ще й здивувалася і кажу: "Я ж із вулиці прийшла, ви мене не знаєте". – "То взнаємо, є випробувальний термін".

Почала працювати у “Вищій школі” 13 вересня 1973 року. Я це дуже добре запам'ятала, бо якраз тоді стався путч у Чилі, і у видавництві обговорювали вбивство Сальвадора Альєнде, штурм па-лацу "Монкада" (*Президентський палац "Ла Монеда" в Сант-Яго. – Прим. розшифрувальника В`ячеслава Баумера).

Коректорська робота мені дуже подобалась. Я взагалі люблю працювати зі словом. Може, це в мене від батька. Я хотіла б кілька слів про мого батька сказати.

Батько – Михайло Васильович, 1921 року народження. Я взагалі "татова" дочка, як каже моя мама Ніна Йосипівна. У мене ще є молодший брат, але він вважався більше "маминим" сином, хоч він зовсім не "маменькин сынок". Валерій зараз працює вчителем української мови й літератури та іноземної мови й літератури в тому селі Підлісне, де наше коріння. Мій батько закінчив той самий вуз, що й я, тільки українську філологію (мій брат також). Власне, я йому завдячую тим, що він про-будив у мені інтерес до слова, до літератури. Він дуже добре й виразно читав, дуже гарно і грамотно писав, його в селі дуже поважали. Він був один із перших у селі грамотних хлопців. До нього навіть діди зверталися з проханням щось роз'яснити. А під час війни (він був артилеристом) попав в ото-чення, був у німецькому полоні короткий час. Ще до війни він став членом компартії, та за це пере-бування в полоні його виключили з неї. Але все-таки він став директором школи в нашому селі. Йому пропонували пізніше знову вступити до партії, але він відмовлявся (казав, що хай відновлять, якщо хочуть). Його досі у нас у селі люди згадують як найкращого директора, бо він мав великий авторитет. Він був дуже чесною людиною, ніколи тріски чужої не взяв, хоч розпоряджався коштами, зокрема, при ремонтах школи. Узагалі він був правдолюбець, навколо нього гуртувалися в селі всі невдоволені тим жмикрутом – головою колгоспу. Зрозуміло, що він не зазнав таких репресій, як політв'язні, але я змалку звикла до такого, що правду треба обстоювати, і за це можна постраждати.

Ніколи не забуду, як батько читав нам із братом, коли ми ще були малі… Він відкрив старень-кий "Кобзар", який у нас був (і досі в мене зберігається), і прочитав "Гайдамаки". Розділ "Гонта в Умані" справив на мене таке сильне враження, що я потім вивчила його напам'ять і читала на одному вечорі. Він організовував шкільні вечори про Шевченка, про Франка і багато інших, на які сходилося багато людей із села. Але останні роки свого життя батько вже не був директором школи – він був просто вчителем. Це сталося внаслідок тих "боїв" із головою колгоспу і з районним начальством…

Я дуже шкодую, що батько мій ніколи не знав Мирослава. Він страшенно любив поговорити з розумною людиною. Я часто собі уявляю, як би вони з Мирославом зустрічалися, як би вони розмов-ляли. Вони були б однодумцями. Так само, як є однодумцями з Мирославом мої мама і брат. Вони відразу прийняли Мирослава, хоч я виходила за нього заміж на заслання як за “особливо небезпечно-го державного злочинця”. Просто вони мені довіряли, тому довірились і моєму вибору.

В.Овсієнко: Батька вже немає?

Л.Маринович: Його вже немає. Він був інвалідом війни другої групи через поранення. Помер у свої 63 роки в госпіталі в Миколаєві, 1985 року – на рік пізніше, ніж Борис Дмитрович Антоненко-Давидович (про Бориса Дмитровича я згадала, бо це мій другий батько – духовний батько). Вони для мене обоє однаково дорогі, і оскільки мені казали, що я маю аж двох ангелів-хоронителів, то я собі уявляю, що це вони.

Отже, приїхала я до Києва і почала працювати у коректораті видавництва “Вища школа”. Пра-цювала добросовісно, і років через два мене перевели до редакції уніфікації термінології, тобто літ-редакції, й там я ближче познайомилася з Михайлиною Хомівною Коцюбинською. Вона, а також Борис Дмитрович і Ніла Яківна Кучерявенко, завідувачка літредакції, – це люди, які прищепили мені смак до правильної української мови (бо знаєте, яка та розмовна українська мова в наших селах на півдні, – суржик).

Свою енергію я використовувала на перевиконання робочої норми, а також на купу різних ре-чей: курси німецької мови, курси аквалангістів, вишивання, шиття і плетіння, лижні походи, плаван-ня, греблю тощо… Але все це відступило на задній план, а потім і зовсім розвіялося, коли я познайо-милася з Мирославом Мариновичем і Миколою Матусевичем. Це було в жовтні 1976 року... У сусід-ньому видавництві "Радянська школа" організували автобусну поїздку до Полтави. Вони взяли й нас – Нілу Яківну і мене з моєю подругою, яка працювала в коректораті. Коли ми прийшли до “Радянсь-кої школи”, то побачили біля автобуса гарних вусатих хлопців у сердаках (дуже незвично було в Ки-єві бачити таких) – один чорновусий, другий рудовусий. Пізніше ми з ними ближче познайомились: русявий – то Микола Матусевич, а чорнявий – то Мирослав Маринович. А ще там були Микола Не-тяга і двоє дівчат – Оля Гейко (пізніше ми з нею подружились) і Люда (вискочило прізвище з голови), яка співала в хорі Леопольда Ященка… Вони на мене справили сильне враження – ці хлопці. По-перше, в автобусі заводили дуже гарних українських пісень – не заспіваних типу "Цвіте терен", яку по радіо постійно крутили, а таких справжніх пісень. Коли зупинили автобус на заправку, то вони організували з нами цікаву гру. Одне слово, вони мене страшенно зацікавили… Полтава за-пам’яталася “раннім снігом на зеленому листі” і музеями Короленка й Полтавської битви. Оля і Лю-да, з якими ми разом ночували у Полтаві, почувши мою розмову з подругою, сказали: "О, тут дівчата говорять українською мовою!". І вони запропонували нам приходити до них вчитися колядок. Ми збиралися в Олі й Павла Стокотельних, а потім ходили колядувати. Я написала про ці перші мої ко-лядки у своїх спогадах про Бориса Дмитровича. (Вони були опубліковані за кордоном під псевдонімом “Уляна Дробот”, а пізніше, вже в незалежній Україні, під псевдо ”Я. Байрак” у книжці: Багаття. Борис Антоненко-Давидович очима сучасників / Упор. Борис Тимошенко. Київ: Вид-во ім. Олени Телі-ги, 1999, с. 288–309).

Недовго ми з ними дружили. За кілька місяців, у квітні 1977 року, хлопців заарештували за участь в Українській Гельсінкській Групі. На суд нас не пустили, і ми даремно мерзли кілька днів під дверима суду у Василькові. Я продовжувала зустрічатися з новим товариством, і ми завжди згадували про Миколу й Мирослава, коли збиралися.

Хто був серед моїх нових друзів у Києві? Моє коло – це мої ровесники Оля Гейко, Таміла Матусевич, Ніна і Євген Обертаси, Галинка Дідківська, Оля і Павло Стокотельні, а також дві великі постаті в моєму житті, які дуже вплинули на зміну мого світогляду: Михайлина Хомівна Коцюбинська і Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. З Борисом Дмитровичем мене по-знайомили Мирослав і Микола. То було 29 січня 1977 року. Коли ми прийшли до Бориса Дмитровича додому, він нам розказував про героїв Крут. Я про нього ще школяркою читала в журналі "Дніпро", що його виписував мій батько, і звернула тоді увагу не тільки на його повість "За ширмою", а й на статті про українську мову – дуже гарною мовою написані. Запам’ятала його прізвище, але собі й уявити не могла, що зможу познайомитися з ним особисто. А Михайлина Хомівна Коцюбинська – це моя духовна мама. Вона теж допомагала мені рости, мову краще знати.

Можна згадати один момент. Коли ми разом з нею працювали в літредакції “Вищої школи”, Михайлину Хомівну, як кажуть, "розбирали" на загальних зборах видавництва після того, як у “Літе-ратурній Україні” була надрукована стаття М. Подоляна "Пташка з оунівського піддашка". Я тоді якраз була у відпустці й зайшла у видавництво випадково, але, почувши про збори, залишилася. Піс-ля всіх отих виступів поставили питання на голосування: “Хто за те, щоб Михайлину Хомівну Коцюбинську виключити з наших рядів, звільнити з роботи?”. Звісно, піднявся ліс рук. А коли для проформи поставили питання: “Хто проти?”, також піднялися дві руки – редакторки Люди Коробової і моя. Після того Люда мусила звільнитися з роботи і взагалі виїхати з Києва, а мене з літредакції вигнали – “зіслали” назад у коректорат, бо сказали, що на мене Михайлина Хомівна погано впливає. Люди на цю подію реагували по-різному – дехто до мене підходив і потихеньку висловлював свою підтримку, а дехто казав: “Будемо знати, як брати на роботу людину з вулиці. Треба брати тільки своїх, перевірених”… А Михайлину Хомівну на роботі таки залишили.

Що також на мене дуже вплинуло – це знайомство з Валерієм Марченком, коли він повернувся до Києва на рік чи півтора, між першою і другою “посадками” (Від травня 1981-го до арешту 21 жовтня 1983 року. – В. О.). Ми з ним познайомилися в Бориса Дмитровича. Валерій такий діяльний. Ви ж знаєте його особисто?

В.Овсієнко: Так, я трошечки його знав – там, на Уралі.

Л.Маринович: Він сказав, що якщо я вчуся на факультеті журналістики, то не маю права сиді-ти, склавши руки, і нічого не писати: “Ось Ви часто зустрічаєтеся з Борисом Дмитровичем – мусите все записувати, а потім написати про нього. Невідомо, скільки він іще житиме. І не тільки про Бориса Дмитровича – пишіть і про інших”. Валерій приніс мені стареньку друкарську машинку "Ундервуд" (яка досі в мене є; бережу, бо, може, пригодиться для майбутнього музею дисидентів) і показав, як нею користуватись, бо я ще й друкувати тоді не вміла.

Перший мій твір був про Миколу Матусевича – десь він пропав. Валерій передав його на Захід через якогось німця з ФРН, але щось я слідів його ніде не бачила. І в мене не зберігся той нарис.

А другий – про Бориса Дмитровича. Спершу я записувала його вірші, “вірші Катриченка” (Це псевдонім Б. А.-Д. – В. О.), і він перевіряв ці записи (десь у мене залишилися чернетки тих віршів з його виправленнями), потім записувала його розповіді про себе і загалом про українську історію, а також почала вести щоденник, де писала про спілкування з Борисом Дмитровичем. Він хотів, щоб я назвала розповідь про нього "У лабетах обставин", бо часто повторював, що життя стискає його сво-їми лабетами. Потім я то написала (мені самій важко визначити жанр написаного, бо то якась суміш, але Мирослав сказав, що йому читати було цікаво, коли я привезла ту річ до нього на заслання). Десь за кордоном воно було надруковане – звичайно, під псевдонімом. А до сторіччя Бориса Дмитровича – надруковане у скороченому вигляді в книзі "Багаття". Вам не попадалась та книга?

В.Овсієнко: Є та книжка в мене. Я читав.

Л.Маринович: Читали? Я вже думала було, що, може, мені вдасться видати “У лабетах обста-вин” окремою брошурою, тому що довгенько готувалася та книга спогадів “Багаття”. Бачите, вже скільки часу минуло – 15 років після смерті Бориса Дмитровича; він же у 1984 році помер.

…Ну, а тепер, мабуть, про Мирослава, так?

В.Овсієнко: Мабуть, так.

Л.Маринович: Мені взагалі жилося нелегко, бо я була одна в Києві, відірвана від своїх рідних. Як пішла в 17 років із батьківської хати, коли поступила на перший курс педінституту, – то потім уже тільки наїжджала додому. А один період був дуже тяжкий, тому що в мене виникли непорозуміння з Миколою Матусевичем. Він присилав такі гострі, обурені на киян листи, що у багатьох викликав роздратування. І я вважала, що мушу як його товариш – ну, ясно, що абсолютно не той рівень, але все одно я думала, що мушу, – написати по-дружньому, що Микола, як український політв'язень, мав би бути більш стриманим, показувати приклад… Я вже точно не пам'ятаю, що написала. Взагалі це не обов'язково записувати, просто я Вам хочу пояснити ситуацію перед моїм зближенням з Мирославом. Чи, може, краще вимкнути диктофон?

В.Овсієнко: Як скажете – вимкнути чи хай записується?

Л.Маринович: Ну, в принципі, хай буде; можна тоді стерти.

В.Овсієнко: Хай буде.

Л.Маринович: Листи, що приходили від Миколи і Мирослава, були дуже різними. Читаєш ли-ста від Мирослава – і наче тепле проміння любові, добрих жартів, підтримки лине до тебе. А від Ми-коли – листи часто сердиті, жарти ущипливі. Мого листа він не сприйняв як дружнього і відписав сестрі щось недобре про мене. Мені було дуже тяжко (до того ж у ті часи померли майже один за од-ним і Борис Дмитрович, і мій батько). У мене навіть серце почало боліти, вперше в житті, і Євген Пронюк давав мені усякі трави. Він недавно повернувся з заслання і допомагав мені. Взагалі хлопці почали повертатися, Олесь Шевченко, якщо я не помиляюся…

В.Овсієнко: Пронюк у липні 1984 року повернувся, а Олесь аж у травні 1987 року.

Л.Маринович: Так, Євген Пронюк тоді мені допоміг – не тільки травами, а й морально підт-римав мене. Але мені не вистачало Мирослава. Я намагалася раніше писати цим хлопцям листи до табору, але вони мені не відповідали, тому що ми не були великими друзями.

В.Овсієнко: З табору суворого режиму можна було відіслати тільки два листи на місяць, з ПКТ – раз на два місяці, а з карцера – зовсім не можна.

Л.Маринович: Так, вони писали хіба що до рідних. А я читала їхні листи до матерів, до сестер. Інколи пані Люба – тоді вона була пані Люба, тепер вона мені вже теж мама – приїжджала до Києва, листи привозила; або Надійка, сестра Мирослава, приїжджала, то я читала Мирославові листи. Або Мирослав писав до когось із ближчих друзів, наприклад до Олі Гейко (вона була набагато ближче до них з Миколою), – то я теж читала ті листи. А Таміла Матусевич давала прочитати Миколині листи.

Коли вони вже вийшли з табору на заслання – і Микола, і Мирослав, – то я намагалася їм якусь посилочку послати: чи то з яблуками, чи якимись смаковинками, чи ще з якимись продуктами. Але ненав'язливо… Я не хочу сказати, що це був якийсь подвиг. Я абсолютно усвідомлюю своє місце. Я абсолютно розумію, що ніяка не героїня, я дуже далека від цього. Навпаки, є багато в моєму житті такого, за що мені червоніти доводиться і просити в Бога прощення. Але я сподіваюся, що вже наба-гато змінилася в кращий бік після того, як стала Мирославовою дружиною.

Отже, я зібрала важкеньку валізу з продуктами і поїхала до Мирослава. Це було 20 квітня 1986 року. Я взяла на роботі відпустку й полетіла до нього на тиждень.

В.Овсієнко: Де це він був?

Л.Маринович: Він був на засланні в Казахстані, у селищі Саралжин.

В.Овсієнко: А-а, це там, де Марченко?

Л.Маринович: Так, там, де Марченко, а потім Зорян Попадюк. (Валерій Марченко відбував за-слання в селі Саралжин Уїльського р-ну Актюбинської обл. з липня 1979 до травня 1981; Зорян По-падюк – з червня 1981 до арешту 2 вересня 1982. – В. О.). Добиралась я в ті казахські степи довго і з пригодами, звичайно. Попала в те село вже зовсім пізно; було вже темно, коли мене провели до хатини Мирослава казахські хлопчики… Знаєте, за одним із тестів я виявляюся прямо ідеалом, бо мене завжди цікавили високі матерії й самовдосконалення. А з другого боку, я за іншими тестами виявляюсь авантюристкою. Що я авантюристка – це напевно, бо інакше не поїхала б до хлопця на заслання… Ми зустрілися. Я йому дуже швидко розказала київські новини, а потім говорив переважно він. Мирослав працював тоді теслею в сільській майстерні. Приходив на обід, який я приготувала, і десь там з першої до третьої дня ми весь час розмовляли. А також розмовляли, коли він приходив з роботи, – часом до другої, до третьої години ночі. Він мені розповідав про теорію Кене, Миколу Руденка, читав своє “Євангеліє від Юродивого”, пояснював його, співав різних пісень, грав на акордеоні…

В.Овсієнко: Тесля, як святий Йосиф?

Л.Маринович: Так. І як сам Ісус до 30 років…

Часом ми прогулювалися за селом розмовляючи. А там у степу якраз розквітли тюльпани, то було дуже гарно. Взагалі я застала гарну погоду, і мені не довелося побачити й відчути на собі гарячі піщані бурі, що там часто бувають... Я ніколи не забуду, як ми якось обходили Саралжин по валу за селом, коли за пісками сідало сонце. Мирослав на цьому валу щось розказував мені, а вітерець куйовдив його волосся. Він мені нагадував тоді Шевченка на засланні. А часом нагадував Ісуса Христа – справді, тому що теслею працював, і взагалі, те, що він говорив, було настільки близьке до Христа! (На той час я вже почала міняти свій атеїстичний підхід до світу на релігійний – під впливом Валерія Марченка).

Коли через тиждень Мирослав проводжав мене до автобуса (це було 26 квітня 1986 року – як-раз у цю ніч стався вибух у Чорнобилі), я поїхала назустріч тому Чорнобилеві, а Мирослав залишився. Ну, звичайно, вся в сльозах поїхала. Попереду була невідомість.

Я зрозуміла, що це найголовніша зустріч у моєму житті, тобто я цю людину для себе розкрила. Приїхавши додому, до батьків, я сказала своєму братові, що в моєму житті сталася велика подія. Ми-рослав мені й раніше, звичайно, подобався – просто як товариш, як хлопець, – коли ми зустрічалися в нашому товаристві ще до його арешту. А врешті вийшло за відомими словами: "Вона його за муки полюбила, а він її – за співчуття до них".

Якийсь час ми з Мирославом листувалися, а в жовтні йому надали відпустку. Спершу намучили його з тією відпусткою, довго морочили голову, але врешті таки відпустили. Він провів її у Дрогобичі з матір’ю і сестрою. Ми з Олею Гейко відвідали його – і це було моє перше знайомство з цим містом. А коли він повертався з Дрогобича через Київ знову на заслання, його зустрічали з поїзда о пів на третю ночі душ 15 киян, і всі разом поїхали до Жулян. Він мав летіти літаком через Харків до Актюбинська. І там, у жулянському скверику, він сказав мені: "Я хотів би пов'язати свою долю з твоєю". Я без роздумів погодилася стати його дружиною.

Розрахувалася з роботою, покинула Київ і поїхала до нього. Часи були непевні. Хоча вже поча-лися оті горбачовські хвилі, невідомо було, відпустять чи не відпустять політв’язнів. І я дуже рада, що в нашому з ним спільному житті є ота саралжинська саманна хатинка, яку він так любовно впоря-дковував. Мама його (і сестра теж) приїжджала туди, прикрашала всякими вишивками, килимами, доріжками. У тому казахському селі він мав українську оазу.

В.Овсієнко: А Зорян Попадюк днями казав мені, що Мирослав мав би бути вдячним йому за те, що він ту хату відремонтував.

Л.Маринович: Мабуть, жартував. Бо Мирослав у тому сарайчику, що йому відвели для житла, і підлогу настелив, і стелю підбив, і стіни побілив, і прості дерев’яні меблі для хати зробив, і кухню добудував, і сіни та верандочку приліпив, та ще й двір обгородив і там соняхи посадив. Українці ж – люди хазяйновиті, люблять, щоб у них було все гарно… А Зорян, здається, як раніше Валерій Мар-ченко, жив у кімнаті при амбулаторії. Мені Мирослав показував, де жив Валерій Марченко. То треба з Зоряном вияснити. Може, він мав на увазі взагалі Саралжин?

В.Овсієнко: Може й так. То було нагріте місце, належно обставлене стукачами.

Л.Маринович: Так, звичайно. Там міліціонер був приставлений до нього, приїздили кагебісти. Мирослав знав тих стукачів, але казав, що вони порівняно зі слов'янами – прості діти степу.

В.Овсієнко: То коли це Ви туди вдруге поїхали?

Л.Маринович: Я приїхала до нього 24 грудня 1986 року, якраз на католицьке Різдво. Це день нашого громадянського шлюбу, можна сказати. Незабаром ми запросили казахів, щоб вони познайо-милися зі мною поближче. Я страшенно переживала, особливо коли старші казахи почали заходити до хати. Мирослав теж хвилювався, але коли побачив мене в куточку з квадратними від переляку очима – розсміявся і враз заспокоївся. Все минуло добре. А треба ж було все по-казахському зробити – всіх на кошмі розмістити, подушки підмостити, по-казахськи чай розливати… Ну, я дуже старала-ся.

В.Овсієнко: А чому Ви вирішили, що треба за їхнім звичаєм?

Л.Маринович: А тому, що треба шанувати звичаї людей, серед яких живеш... Нас там прийня-ли у свою компанію 24-річні хлопці і дівчата, хоч нам було по 38 тоді. Вони там усі трималися одним класом, збиралися на 8 Березня, на Новий рік і нас запрошували до себе. Приходили до Мирослава на Великдень – мусульмани. Ми їх дуже довго згадували і ще якийсь час листувалися після того, як поїхали звідти. І вони приїздили до Дрогобича пізніше. І Мирослав у першу свою відпустку недарма поїхав до того Саралжина. Бо там ми лишили друзів.

Вони такі щирі, безпосередні, чисті… Пригадую, коли ми з Мирославом повернулися вже на Україну і приїхали якось із Дрогобича до Києва, то пішли до наших друзів Стокотельних. І коли ми стояли в тій багатоповерхівці, чекаючи на ліфт, біля нас стояло також двоє дівчат. Вони були розма-льовані, п’яні і щось варнякали. Ми з Мирославом тільки переглянулися між собою, одночасно порі-внявши їх із тими скромними, гарними саралжинськими дівчатами, яких ми недавно покинули. Порівняння було, звісно, не на користь киянок.

Так що ми шанували казахів, а вони нас… Коли приїхала мама Мирослава до нього, вони їй ме-не хвалили і казали: "Она даже чай по-казахски разливала".

Отже кілька зимових місяців – початок нашого сімейного життя – ми провели в саманному ба-раці, де за стінкою жили чеченці з родинами (вони підробляли бригадирами будівельних бригад). Я вже казала, що Мирослав те житло добре облаштував, і там було затишно. В кутку кімнати стояла не те що пічка, а, як кажуть у нашому селі, кабиця. Коли ми її розпалювали, то кілька годин у хаті було тепло, а на стінах грали відблиски полум’я. На підлозі лежала кошма (войлок), а на стінах висіли іко-на, розп’яття, козаки Мамаї, вишиті рушники, над дерев’яним ліжком – вишитий матір’ю килим, а над канапою – верета замість килимка. Стелю Мирослав підбив поліетиленом, щоб на голову не си-палось, то до нього приходили дивитись і переймати моду інші казахи. Воду ми носили з криниці неподалік і набирали для запасу в кілька відер. Їсти готували на газовій плиті. Випране розвішували надворі на вірьовках. Туалет стояв теж надворі, за бараком. Часом видно було, як туди йде дружина чеченця зі спеціальним глечиком з водою в руках.

Щоб приготувати їсти, великого вибору в продуктовому магазині не було, але ми щось вигаду-вали. З хлібом були більші проблеми, бо ми його не випікали, але Мирославу як засланцеві залишали щодня в пекарні хлібинку чи дві, так що можна було його купувати. Мирослав інколи підгодовував у себе вдома “бичів”, схожих на тих, що їх описував Валерій Марченко у своєму есе “Одеколон у флаконах”.

Часом нас запрошували в гості казахи або чеченці, а часом і ми їх. На щастя, ми не мали про-блем із гостиною, якщо не було для неї якось особливої причини (наприклад, дня народження Миро-слава). Якщо збиралися просто щоб провести час разом, то достатньо було чаю і магазинного печива. Хлопці й дівчата казахи співали казахських пісень, жартували. Співав і Мирослав, витягнувши акордеон. Він знав і казахські пісні, і чеченські. Співав, звичайно, і українських народних пісень, і росій-ські романси. Фотографувалися. Казахи дуже любили фотографуватися, і Мирослав навчився цієї справи. В нас лишилася ціла купа фотографій на пам’ять про той час.

А потім “помилування”… В кінці березня, здається, ми дізналися про те помилування. Збирання речей, прощальні візити протягом трьох останніх днів, пів-аулу прийшло нас проводжати до ма-шини… А 2 квітня 1987 року ми вже були в Дрогобичі. Мирослав не хотів жити в Києві, йому хотілося пожити коло матері, підтримати її, бо вона напереживалася за нього дуже багато. Взагалі, роди-на Мариновичів – це дуже тісно злите тріо: мати, донька й син. Вони отими стражданнями дуже тісно поєднані, дуже люблять одне одного, весь час переживають одне за одного.

На початку нашого з Мирославом сімейного життя дуже часто зовсім різні люди (і казахи, й ті люди, з якими ми знайомилися в дорозі додому, – пам’ятаю одного узбека з нашого купе, – й україн-ці, зокрема дрогобичани) наказували мені, щоб я берегла Мирослава й допомагала йому. На це Мирослав сміявся і відповідав так: “І ніхто мені не скаже, щоб я беріг Любцю”. А я й сама чудово розуміла, кого мені Господь послав, і ніколи не ставила себе на перше місце в його житті...

Отже, ми приїхали в Дрогобич. Я поміняла свою однокімнатну київську квартиру на трикімнатну в Дрогобичі. Через якийсь час ми взяли до себе мого племінника Мишка і зажили родиною утрьох. Так створилася наша соборна українська родина. Недарма, мабуть, нас із Мирославом, кожного зі свого краю, так тягнуло до Києва… Господь знає, що робить.

Мати Мирослава живе недалеко, в 5 хв. ходу, і вони бачаться щодня.

Спершу я довгий час хворіла, бо мені клімат дрогобицький не підходив, а потім минулося, я звикла. Почала шукати роботу. Якщо в Києві для мене ніяких проблем не було, бо я була добрим коректором (кажу так тому, що мене, наприклад, із видавництва все ж не хотіли відпускати, незважаючи на ту історію), то в маленькому місті було гірше.

В.Овсієнко: 1 лютого 2000 року, третя касета Мариновичів, розповідає Люба.

Л.Маринович: Останнім часом у видавництві "Вища школа" я працювала у відділі репринтних видань. Це було тоді нове слово у видавничій справі, я там працювала коректором, великою мірою роблячи й редакторську роботу. Редактори мене цінували, але я все ж покинула його, бо керівник відділу якось дозволив собі підвищити на мене голос (явно хотів покрасуватися перед своєю молоде-нькою дружиною). Пішла працювати у ВНДІХімпроект – Всесоюзний науково-дослідний інститут хімічного проектування. Я там працювала редактором у відділі інформації, і власне звідти вже поїха-ла до Мирослава в Саралжин. То було моє останнє місце роботи в Києві.

Отже, коли я приїхала до Дрогобича, то не лише для Мирослава як колишнього в’язня, а й для мене не було роботи. А коли Мирослав нарешті зміг влаштуватися робітником нафтопереробного заводу, то ледве-ледве знайшли й для мене працю в Дрогобицькому краєзнавчому музеї молодшим науковим співробітником. Та я звідти незабаром мусила піти через психологічну несумісність з ін-шою працівницею. А потім працювала якийсь час у відділі житлово-комунального господарства інспектором для роботи зі скаргами. Знайшла там собі добру подругу Ганю Гринчишин, яка мені допомагала у всьому і підтримувала.

Застала я Дрогобич іще підрадянським, придавленим ідеологічним гнітом. І коли йшла вулицею у вишиванці, на мене, бувало, видивлялися навіть більше, ніж у Києві... Спершу я не зовсім розуміла місцеву говірку, особливо старших галичан, та потім призвичаїлася, а з часом і полюбила дрогобичан.

В 1990 році почалися в нас у Дрогобичі великі зміни, піднялася хвиля національного відро-дження. Місто завирувало мітингами. Коли обрали Мирослава Глубіша головою міської Ради, а його заступником – пані Віру Байсу, вони запропонували мені роботу у відділі... Забула, як він називаєть-ся. Коротше, я писала протоколи сесій міської Ради (до речі, ми не продовжували радянську нумера-цію, а відразу почали: перше демократичне скликання, друге демократичне скликання…). Якщо зараз їх перечитати, то це буде дуже цікаве читання. Там багато чого було такого, знаєте, нестандартного, живого. Оті суперечки депутатів між собою, їхні розкуті жарти, оті їхні високі надії, що вони справді можуть щось змінити, – а потім таке розчарування, бо мало що вдається, вони падають духом...

Але я змушена була піти і звідти, тому що захворіла: у мене спина почала боліти, остеохондроз почався, я навіть була один рік на інвалідності.

Пізніше почала працювати в офісі Української асоціації "Міжнародна Амністія". Про Міжнародну Амністію треба більше розказати. Це організація, яка в нашому з Мирославом житті зіграла дуже велику роль. Мирослав став першим членом Міжнародної Амністії в Україні. Хоча ні, трохи раніше, 1989 року, першим членом її став Олег Покальчук, а Мирослав – у кінці 1990 року. Йому написав Олексій Смирнов з Москви – його товариш, який так само був у таборах. Не знаю, товариш чи ні, але в усякому разі вони разом там були. Він запропонував Мирославу вступити до МА. Коли я побачила анкету, яку прислав Смирнов, мені теж страшенно захотілося якось віддячити тій Міжнародній Амністії, що підтримувала Мирослава в таборі й на засланні. До речі, навесні 1990 року ми з Мирославом з’їздили до Франції на запрошення тієї Авіньйонської групи МА, “названим сином” якої він був, і познайомилися з Аньєс Еркенс, яка з ним листувалася, та іншими амністерами. Це був, здається, перший виїзд Мирослава за кордон... Отже, я спитала Мирослава: "А чи можна й мені вступити?". Я думала, що це таке високе й почесне звання – бути членом Міжнародної Амністії, – що не знала, чи заслужила право на це. Мирослав написав Смирнову, той і мені вислав анкету. А потім до нас почали писати дівчата з Лондона, з Міжнародного Секретаріату МА – Геза Макґілл і Юлія Шервуд з відділу розвитку МА. Вони написали, що ми могли б організувати ініціативну групу МА, якщо у нас є однодумці чи друзі.

А в нас справді тут з’явилися друзі. Ми познайомилися з хлопцями й дівчатами, яким іще в ті часи, коли не почалося відродження у Дрогобичі, розказували про Бориса Дмитровича, про Стуса, читали його вірші (Михайлина Хомівна прислала нам переписані від руки, бо ще тоді не було ніяких його видань), вірші Ярослава Лесіва. Душею цього дуже тісного товариства були не тільки Мирослав, а й музикант Богдана Чередарчук. Ми назвали його неформально “Родина”. І я кажу Миросеві: "Давай ми запропонуємо їм стати членами Міжнародної Амністії – може, вони теж захочуть?". А Мирослав каже: "Та не треба, не тисни на них". – "Та я не буду тиснути, я просто спитаю". І справді, я з ними поговорила, і вони сказали, що зацікавилися. До нас приїхали Геза Макґілл і Улла Бірґеґорд зі Шведської секції Міжнародної Амністії (пізніше не раз приїздила і Юлія Шервуд). Отут, за оцим столом, де ми з Вами сидимо, ми сиділи з нашими друзями, коли створювали групу, – це було в березні 1991 року, – першу групу Міжнародної Амністії в Україні.

Через недовгий час – десь, може, через півроку – наша “Родина” стала першою визнаною гру-пою Міжнародної Амністії не тільки в Україні, а взагалі на теренах колишнього Радянського Союзу. Їй присвоїли ім'я "Україна-1". Мирослав був її головою. Ми почали листуватися з іншими амністера-ми, адреси яких нам давали з Міжнародного Секретаріату, потім Мирослав їздив з Гезою по Україні, і в інших містах зароджувалися групи. Так поступово з нашої хати виросла Українська асоціація "Міжнародна Амністія" (УАМА). Я була її неформальним секретарем, вела все листування. Коли во-на вже оформилась як організація, Мирослав кілька років був головою її Національного Комітету (тоді мене вибрали головою нашої групи МА). І перший офіс УАМА, центральний офіс, був тут, у Дрогобичі. Я була там працівником, тому що не знала англійської мови. Директором офісу був Ігор Савчак.

Це для мене загалом дуже болюча тема – тема Міжнародної Амністії... Признаюся, що я почу-вала себе матір’ю цієї організації: ночі недосипала через цю громадську роботу; ми свої гроші витра-чали на потреби МА, на розсилання листів, коли в ті часи розрухи навіть з конвертами були пробле-ми. Три роки ми проводили у Дрогобичі амністійні семінари, приймали в нашій хаті купу гостей не тільки з інших міст України, а й з-за кордону. Ми з Мирославом ставилися до амністійного руху так трепетно. А потім серед амністерів почали з'являтися інші люди – ті, які бачили в Міжнародній Ам-ністії засіб для заробітку, для поїздок за кордон, для задоволення своїх амбіцій. Припускаю також, що вони прийшли в нашу організацію з завданням її розвалити або хоча б зробити кишеньковою. (В будь-якому разі, зараз про УАМА не чутно і її роботи не видно; я навіть не знаю, чи вона ще існує). Вони були дуже напористі, й корисна робота перетворилася на порожнє патякання, безконечне вияс-нення стосунків під виглядом демократичного обговорення, на постійне протистояння. Амністійний безкорисливий дух почав вивітрюватися. Ми промучилася з ними кілька років, а потім я пішла з офі-су і вийшла з членства в МА. Залишилась лише членом Дрогобицького осередку Союзу українок.

Якийсь час я була без роботи, але багато допомагала Мирославу, вичитувала його статті. Деякі статті на релігієзнавчу тематику мені Мирослав давав перекладати з російської на українську. Саме в той час вони з Зиновієм Антонюком готували до друку, можна сказати, першу екуменічну хрестома-тію в Україні, яка недавно вийшла під назвою “Знаки часу: До проблеми порозуміння між Церква-ми”. Я вже забула, що я там перекладала: чи то статтю Заблоцького “Щоб усі були одно”, чи то стат-тю Олів’є Клемана “Бесіди з Патріархом Атенагором” (а може, і те, й те). І виявила, що це дуже нелегка справа, бо українська релігійна термінологія після радянських часів була неораною цілиною. Наробилась я з тою книгою добряче: багато статей сама видруковувала на комп’ютері, не раз робила літредакцію і вичитку. Їздила до Києва, щоб робити коректуру останньої верстки (хоч мого прізвища у вихідних даних цієї книги й немає через просте непорозуміння). Завдяки тій праці я сама багато чого дізналася в царині релігії. А щоб більше вникнути в цю тему, пам’ятаю, їдучи у відпустку, взяла з собою “Релігієзнавчий словник” сторінок на 400 та й інші якісь посібники. І там, лежачи на пляжі, я той словник прочитала від обкладинки до обкладинки.

Отож я зацікавилась і дедалі більше почала заглиблюватися в цю тематику, а потім запропону-вала: "Миросю, я так багато Твоїх статей вичитую – візьми мене на роботу!” (Мирослав тимчасом почав працювати директором Інституту релігії та суспільства у Львівській Богословській Академії). Він каже: "Добре, спробую, поговорю з нашим ректором, щоб це тільки не виглядало як сімейственність". Поговорив, а ректор о. Михайло Димид каже: "Це абсолютно Ваша справа – Ви набираєте штат, аби тільки робота була. Але директором Інституту маєте бути Ви, а не Ваша дружина".

Так я почала працювати разом з Мирославом – працювати референтом з видавничих питань. Я дуже задоволена цією роботою і полюбила колектив ЛБА. І взагалі хочу сказати, що рада, що в нас із Мирославом завжди однакові інтереси – раніше ми були поглинуті "Амністією", а тепер ми поглинуті релігійною тематикою. І нам завжди цікаво одне з одним, бо маємо багато спільних справ...

Ось мої дипломи. Поступила до Київського університету 1972 року і закінчила в 1978 році. Правильно. Так я й сказала.

В.Овсієнко: То це журналістський диплом – а вчительський?

Л.Маринович: Ось і вчительський – «російська мова та література, вчитель середньої школи». Поступила в 1965-му, а закінчила в 1969 році.

* * *

В.Овсієнко: 2 лютого 2000 року пані Люба Маринович дещо доповнить.

Л.Маринович: …Останнім часом я намагаюся якомога більше розказувати дрогобичанам про діяльність Української Гельсінкської Групи. Дрогобичани більше знають про УПА, ніж про УГГ. Після відзначення 20-річчя цієї Групи в Києві, яке Ви організували, пане Василю...

В.Овсієнко: То було в 1996 році, 5 чи 6 листопада в Києві.

Л.Маринович: П’ятого і шостого листопада, два дні. Я була на тому святкуванні замість Миро-слава, бо він тоді саме був у відрядженні десь за кордоном, і після того написала статтю, яка друкувалася в п'яти номерах дрогобицької газети "Галицька зоря". Також у цій газеті були вміщені в різний час мої статті про Ірину Сеник, Якова Сусленського, про похорон Вячеслава Чорновола в Києві, про роботу нашого дрогобицького Союзу українок.

Хочеться мені ще про деякі наші спільні з Мирославом справи розказати. Наприклад, про те, як ми з Мирославом удвох створили книгу “Перегук двох над безвістю” (про листування нашого з Ми-рославом великого друга пана Зенка Красівського з американкою Айріс Акагоші, яка була членом Міжнародної Амністії). Вони обоє вже відійшли у вічність. Друзі Айріс (серед них є американці українського походження) вийшли з ідеєю такої книги на Євгена Сверстюка, а він звернувся до нас із Мирославом. Сам же написав передмову до цієї книги… Ні, я не зовсім точно висловилась. Творили ми цю книгу втрьох, бо листи Айріс перекладала з англійської сестра Мирослава Надя. Мирослав продумував структуру книги, редагував переклад і готував примітки, а я друкувала листи на комп’ютері, розбирала почерк пана Зенка, впорядковувала листи за часом написання. А випустили у світ цю книгу у Харкові за сприяння Євгена Захарова. Ця робота залишала великий слід у нашому житті, бо ті листи просто надзвичайні (шкода лише, що поліграфічне втілення залишає бажати кращого). Пізніше за матеріалами цієї книги ми написали сценарій, і наша група Міжнародної Амністії не раз виступала на різних вечорах і амністійних зібраннях. [І то були дивовижно прекрасні, хвилюючі вечори – незрівняно кращі за спектакль “УБН” театру ім. Заньковецької. – Пізніша вставка Л. М.].

І ще хочеться згадати про нашу з Мирославом спільну роботу над редагуванням перекладу Ма-рка Томашека книги Раймунда Шваґера “Чи потребуємо козла відпущення? Насильство та відкуп-лення у біблійних Писаннях”. Це була дуже цікава для нас робота, бо серед іншого вона нам дала деяке розуміння психології трагічного розвалу УАМА.

Що я ще корисного, на мою думку, зробила? Під час членства в Міжнародній Амністії я працю-вала над виданням українського варіанту посібника для амністерів усього світу “Перші кроки”. А потім підготувала українську хрестоматію для учнів молодших і середніх класів із прав людини, яка називається "Хто я? Хто ми?" (власне кажучи, це було наше з моїм племінником Мишком дітище, бо він також є членом МА і зробив усю художню й технічну роботу для оформлення цієї хрестоматії). Зараз у планах – створення подібної хрестоматії для старшокласників. Матеріал уже зібраний і вели-кою мірою написаний – про українських дисидентів, чи інакодумців. Там будуть також приклади інакодумства представників інших народів.

Вся ця робота йде переважно на громадських засадах, тобто не оплачується. Але вона мені цікава, тому приносить радість, хоч якою я буваю перевтомленою.

Та найголовніше і найважливіше для мене – це в міру своїх сил допомагати Мирославу. Це основне, чим я займаюсь, – я перший читач його статей.

В.Овсієнко: І редактор, і коректор. Дякую.

Рекомендувати цей матеріал