Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МОГИЛЬНИЙ ВІКТОР МИКОЛОВИЧ

23.02.2011 | Овсієнко В.В. | Інтерв
Інтерв’ю МОГИЛЬНОГО Віктора Миколовича від 13. 01. 2000,

його творчий вечір 21. 11. 1999, стаття «Історія одного вірша» та довідка СБУ

В.В.Овсієнко: 13 січня 2000 року, на Кутю, об 11 годині, ведемо розмову з паном Віктором Могильним. Веде запис Василь Овсієнко.

В.М.Могильний: Я називаюся Віктор Могильний, син Тетяни і Миколи. Батько мій народився 1913 року, мати народилася 1917 року. Народився я в українській колонії Надволжжя. Місцина та називалася Ставропіль, нині її перезвано на Тольятті. Десь я мав років зо два, коли мене відвезли до мого діда і бабці. Це були батьки мого Києва. Вони мешкали на околиці Києва, місцина та називалася Чоколівка. Тамочки мене і застала війна. Під час війни мої батьки загинули у збройній боротьбі з німецьким наїзниками. Я залишився сиротою.

Чоколівка – цікава місцина, це дійсно якийсь острівець українського духу, бо в пореволюційні часи перед колективізацією там опинилося багато біженців, колишніх повстанців, колишніх куркулів, які просто вичислили, що їм уже не дано господарювати, і, не чекаючи висилки на Соловки, вони чкурнули в місто, де тиша була, причаїлися. Грабарювали, майстрували [нерозбірливо], але в них був твердий український дух, і я щось узяв від них. А власне дисидента з мене робило життя. З одного боку, я справді мав якісь там інстинкти, доволі розвинуті, плюс саме життя, оті контрасти, те, що ти бачив. На кожному кроці ти ж чув, що хохли предателі, що вони те, що це. Нам казалося одне, а робилося інше. А ще був такий випадок. Там у нас садиба 14 соток, а поруч була куркульська садиба. Той куркуль мав гектар поля, його розкуркулили – керівництво вважало, що то забагато. До речі, цей куркуль змайстрував – він ковалював, – він змайстрував плуга, і орав, запрягаючи в нього свою дружину і доньку. Це такий куркуль. Ну, ще цікава деталь. Його онук все-таки закінчив тут, у Києві, сільгоспакадемію [нерозбірливо], спеціалізується на лісівництві.

Чоколівка межує з Чатою Волинською (офіційно – Пост-Волинський. В.О.), а Чата Волинська – вузлова станція, і там був осідок НКВД. У якому плані? Їхні потужні склади і табір військовополонених. Спочатку німців, потім мадярів. Там був континґент охоронників з цих енкаведистів. Це ж у сорокові роки, 1947-й… У цих роках. То вони мали там присадибне господарство. На тій куркульській ділянці вирощували капусту та іншу городину, охороняли її. Я запам'ятав, там було двоє хлопців. Один волзький татарин Володька Ховський (?), а один степовик, українець Микола Карпів. Ці хлопці перед цим ганяли бандитів, а потім їх перекинули сюди дослужувати. Вони заходили до нас то кухля позичити, то пляшку. Ми контакту-вали. Розповідали якось епізод бойових дій з бандерівцями. То я його питаю: "А за що ж вони воювали, хто ж вони такі, ці бандерівці?" Він каже: "Націоналісти". – "За що ж вони воювали?" Каже: "За самостійну Україну". – "А що ж таке, – кажу, – самостійна Україна?" – "Ну, – каже, – це сама по собі, ні від кого не залежна". Кажу: "А хіба ж це погано чи що?" – "Та непогано, але ж не дають нам". То я вже на бандерівщину дивився, як це називали...

Карикатур тоді багато було. Пам'ятаю, на центральному універмазі намалювали Франко з сокирою, Тіто з сокирою, Бандеру з сокирою, дядя Сем тримає їх на куценьких повідках – то це ж усе-таки впливало на психіку… Ці питання важко було з'ясувати. Хоча мій дід був волосним комісаром чи Директорії, чи Центральної ради, тобто патріот був, але коли я йому такі питання задавав, то він мені казав, що ти, слухай, на цю тему не балакай, бо зв'яжуть. Ти, каже, сам придивляйся до всього і роби висновки, люди ж не завжди правду тобі скажуть, ти дивись, придивляйся й думай. Оце я в таких умовах ріс. А оскільки я такий, що до всього докопувався, то і з учителями конфлікти були. Я ніяк не міг порозумітися зі вчительками укранської мови, нічого не виходило. Ну, візьмімо хоч би такий контраст. Лермонтова «к наградє» якийсь командир просовував, а цар власноруч викреслював його. А за що ж, власне, нагорода? За те, що аули палив?

Таких непорозумінь у мене в житті було на кожному ж кроці. Коли ти дивишся і не кривиш душею, а просто ріжеш оті сумніви, які в тебе є. А воно якщо на будь-яку ідеологію пильно подивитися, то там багато ж буде моментів, які не тримаються купи. І чим убогіша ідеологія, тим вона слабша.

Але це все лірика. Я закінчив сім класів, поступив у політехнікум зв'язку.

В.В.Овсієнко: Якого це року?

В.М.Могильний: 1952 року я поступив до політехнікуму зв'язку в Києві. Іспити, правда, дозволили українською складати, але навчання ж російською. Ну, питання задавав, чому це так. Відповідь була такою: «Техникум всесоюзного значения». Мовляв, вас будуть посилати будь-куди на роботу. Але тут заковика в чому? Практично для мене таємниця, яким же робом діти після закінчення сільських шкіл могли вступати в якісь навчальні заклади. Бо що я там спостерігав? У моїй же групі хто вчився і закінчив? Ті, хто закінчив школу на "відмінно", – він проходив поза іспитами. Але ж коли почали навчатися, то диктант для перевірки російською писали. То відмінник, хлопчина, який мав медаль, – він зробив біля 50 помилок у тому диктанті. А як вступати, то обов'язково треба було писати російський диктант. З них практично ніхто не міг його написати, бо в селі йому вчитель не диктував "вада", "вазьми", "пайди", "улыбаться", він же йому диктував "улибатися" і так далі. То тут він просто не міг написати. Так, там москалі навчалися, які сюди приїхали, бо вони себе в рідній стихії почували. А мені ж довелося тупцювати. Оцю математичну термінологію перевчати, фізичну і так далі. Ну, знання ж у мене в школі які були? Я ж навіть не мав підручників. Слабенькі знання. Це трішки викликало в мене почуття дискомфорту, що це ж знущання, це ж наруга наді мною: я на своїй землі, а мене школять чорт зна по-якому.

На другому курсі стіннівку видавали. Там були старші хлопці, які після війська прийшли, то я горнувся до більш досвідчених – батьків же в мене не було, то я інтуїтивно горнувся до старших хлопців. Стіннівка ж – то капосна річ, її ж використовують як засіб терору, починають тебе критикувати. То ми її забрали у свої руки. Я її випускав українською мовою. Єдина була в технікумі. Це мені 15-16 років. А тоді ж я віршики писав, ще дитиною, Шевченка читав. Але коли закінчив технікум, то поїхав на Закарпаття в 1956 році. Послали мене в Ужгород. Там був технікум толерантного зв'язку. Дружину звідти взяв з роду Кучмашів, Аврелія, Оронка.

В.В.Овсієнко: А чіткіше прізвище?

В.М.Могильний: Аврелія з роду Кучмашів, Оронка, Оронь – це угорською мовою. Це латинський переклад Аврелія. Усіх випускників порозсилали. Але приїхав я у відпустку, дивлюся: всі тут, у Києві. А я тим більше міг залишитися, оскільки дід, фактично батько мій, – він уже понад сімдесят років мав, і баба теж. То мене б залишили тут, але я звик чесно грати, за правилами – раз треба відробляти, так треба відробляти. Так я пішов у Міністерство зв'язку і кажу начальнику відділу кадрів: "Так слухай, твоя ж доня теж була за розподілом, а ти її залишив у Києві. Залишай і мене, перегравай це діло, я в такі правила не граюся". Ну, зали-шився тут.

Я взагалі тоді намагався українською мовою спілкуватися не тільки зі знайомими, а всюди. А раз ти говориш українською, то воно ж тоді конфлікти липли на тебе на кожному кроці. Я виробив собі таку манеру спілкування, щоб вона на лірику не тягнула, – колючу, це мені не свербіло, я відсіч умів дати. Навіть у ті часи були люди, які все-таки... Як це не прикро, а українська мова стала якимось, як то кажуть, прапором. Вона, по суті, стала символом спротиву... Це ж дійсно патологічне явище, щоб там у Парижі чи в Лондоні місцева мова стала прапором боротьби за щось там. Зрозуміло, коли німці окупували Париж… А тут же суверенна Українська Радянська Соціалістична Республіка. Це тепер щось там можна казати, а тоді ця комуністична ідеологія вважалася питомою. Зрештою, це ж і Винниченко писав, що якби не багнети українських селян і робітників, то хіба б Москва взяла? Вона опиралася на робітників, їхня ідеологія знайшла тут ґрунт. А все таки були навіть кондуктори, які в ті часи принципово оголошували зупинки українською. Траплялися інші ознаки, імена, форма вітання – все-таки жеврів той дух, животів.

Але далі ж ото віршики, оті літературні студії. Літературні студії – чому я до них потягнувся? Ото шкрябав віршики, ну то й шкрябай собі, але треба ж було спілкуватися. Я вже казав, що мені багато чого було незрозуміле, то я намагався зрозуміти. Аналізуєш, і тут теж, як кажуть, не все сходилося. Якраз культ особи Сталіна розвінчували. Зробили з нього людожера. А водночас казали, що справжній бог – Ленін, а це просто таке вдалося від Сталіна шкідливе, що перепаскудило святу ідею. Ну, то я подався в Університет марксизму-ленінізму на історичний факультет, щоб дошукатися істини, вивчити цього Леніна. Я рік провчився.

В.В.Овсієнко: Це коли було?

В.М.Могильний: Це шістдесятий рік, 1960-1961 навчальний рік провчився. Брав там першоджерела, ці томи – знову в мене нічого не сходиться. Бачу, що це ж брехня, це витівки ловця, який хоче піймати жертву, дурить її, як ото щуку на блешню ловлять. Але віршики я вже друкував. Видавництво, "Дніпро" надрукувало добірочку. А в Одесі ото ж були місячні семінари творчої молоді, то й мене порекомендували. На перший семінар у 1961 році потрапив я туди, в Одесу. Він, мабуть, був найпродуктивніший. Учасниками цього семінару хто був? Анатолій Шевчук...

В.В.Овсієнко: Із Житомира.

В.М.Могильний: Із Житомира. Він брат Валерія, не такий відомий, але найцікавіший чоловік, що й казати. Вінграновський Микола був, але недовго, десь тижнів зо два. Був Леонід Тиндюк із "Молоді України", Валерій Юр'єв зі степової України, він уже помер. Борис Демків, Юрій Коваль – відповідальний секретар "Жовтня" – журнал у Львові був, зараз він якось інакше називається.

В.В.Овсієнко: "Дзвін".

В.М.Могильний: "Дзвін". Михайло Бахтинський, Іван Іллєнко молоденький, кажуть, помер уже. Ще кілька людей. А керівниками були Володимир П'янов і Борис Буряк – то цікаві люди. Наступний же семінар, наступного року, – Ірина Жиленко за нього писала, як там її клювали, то мені просто було дико читати. Туди, в основному, потрапили вихованці район-них газет, висуванці, то можна було уявити… І в нас було кілька, як то кажуть, вовкодавів, але не було такого духу, щоб ярлики комусь чіпляти. Смикали за технічні невправності і так далі.

Так воно крутилося, ті віршики писав, щось там виправляв – якоїсь культури набирався.

Але ж далі що ж воно робиться? Студій тих було чимало. Була літстудія "Молодь", але ж вона коритна студія, вона ж при видавництві, там примелькався, редактори ж ходять, то ти якісь знайомства набуваєш. У творчому плані вона практично нічого не давала, така вона була – забронзовіла. "Сяйво" ж була в парку імені ХХI з'їзду.

В.В.Овсієнко: Як він тепер називається?

В.М.Могильний: Чи не "Нивки"? Важко відповісти… Це ж біля метро "Берестейська", там дача Хрущова була, а перед тим вона наче була дачею Любченка. Місцина нічого і студія там же, керівник Гельман був – такий позитивний жид, він сам педагог. Серед них є люди, які розуміють, що молодь же не ходитиме на всі 100 відсотків по струнці. Ну, там звикли, що обов'язково є студійний антураж, що є якісь "вуха", є ритуал такий, що студійці щоразу скла-дають список, хто був присутній, усі знали, для чого, і так якийсь імунітет вироблявся. Але ж нас же сотні були. Проте скільки ти не пиши, а монополія ж була на друк. Якщо хотів ти тоді надрукуватися, то ти мусив слухатися свого внутрішнього цензора, він у тобі сидів. Він тобі казав: пиши там про квіточки, або те, або се, а цієї теми ти не зачіпай. А якщо заривався, то будь ласка. Я ніколи на них не сердився, що вони не друкували мене так, як мені хотілося. Але щось же все-таки друкували. Я кажу, що дійсність сама провокувала людину на якісь рефлекторні дії.

1965 рік, весна, день весняного рівнодення. Десь 24 березня чи що… Я гадав, що 22-го… Я тоді працював в інституті Патона в лабораторії електротермії, шефом моїм був Олексій Булига, він помер, найцікавіший поет був. Ця лабораторія була біля метро "Арсенальна". І ото ми з ним на станції метро "Більшовик" вийшли (вона тоді кінцева була), зайшли в "Молодь України". А там якраз цікавий підібрався контингент редакторів, літпрацівників – прогресивні хлопці. До речі, їх потім розігнали, анулювали їхні військові кафедри, замели до війська, а потім порозкидали по Україні. Дехто зачепився, як Дмитро Степовик, – той якось проскочив, зараз на християнській історії спеціалізується. Кажуть, що має бути на станкоза-воді імені Горького вечір пам'яті Шевченка, там і Дзюба буде, і ще щось таке. То ми пішли на цей вечір. А ця студія "Сяйво" існувала під патронатом Жовтневого райкому партії, а Жо-втневий район тоді охоплював і теперішній Ленінградський, тобто Святошин, і все охоплював, бо і станкозавод йому належав. Вечір мав відбутися в клубі цього станкозаводу. Бачу, там Дзюба стоїть, ще когось побачив, привітався. А керівник літстудії Анатолій Якович Гельман і кілька студійців біля нього стоять і чогось чекають. Я питаю: "А що таке?" Гельман мнеться, не каже. А тут якийсь чолов'яга, такий метушливий, до нього. "Он не из ихних?" – до Гельмана. А Гельман каже: "Він наш". "Да вот, понимаешь, тут уж слишком много собралось тех, которые на украинском языке разговаривают, никакого ж вечера не будет". Ну, а літстудійці теж хлопці не ликом шиті, кажуть: "Так давайте им дадим бой!" – "Никаких боев на каком-то там году советской власти!". Це зараз посміхаєшся, воно ж як анекдот сприймається, а тоді воно за душу хапало, як сто чортів. Мало того, що вечір пам'яті Шевченка про-водиться у свинячий голос, ледь не в кінці березня. Він був би проведений на високому рівні, і, як не крути, Шевченко ж таки працював на їхню ідеологію. Ні, тут якийсь самодур виска-кує з кущів. Ну, що ж ти будеш робити? Гурт пішов собі, але ж хор, здається, "Жайворонок", звернув у парк Ленінського комсомолу, де оцей з молотом стоїть... А там, коли я звільнився з Центрального телеграфу, то довга в мене заминочка була, я не міг роботи знайти. Мені допоміг Гельман, я став завідуючим читацьким павільйоном, він мені платив карбованців 60. Там така лощинка, улоговинка. Хор став, проспівали вони "Заповіт", "Думи". Ловко, гарно звучало. А вже тут машини наїхали, дружинники з синьо-червоними опасками. Я вперше по-бачив, де вони таких набрали? Наче якась націонал-комуністична українська гвардія. "Бобики" тої міліції наїхали. Чи ще щось співати? А тоді Василь Стус каже: "Та що ж ми будемо тільки співати? Ви ж бачите, наша міліція приїхала, щоб нас хулігани не займали, то давайте про щось же й побалакаємо, може, хтось віршика якогось прочитає". Ну, мудрий чоловік, він на них бочку не котив – каже, бачите, як ми шануємо пам'ять Шевченка, як не кажіть, урочистий же момент. Тоді там віршики почали читати. Булига, пам'ятаю, читав, ще там хтось читав. А на мені плащ був легенький, і я ще постригся. Холодно мені було, я, як цуцик, тремчу, Хтось дав мені капелюха, ну що ж тобі капелюх нагріє… А хлопці кажуть: "Іди ж і ти прочитай вірш". То я став і прочитав «Фрагмент» свій і "Вітер". У «Фрагменті» є такі рядки, що там обріз фігурує і синьоокі москалі. А у "Вітрові": "а в місті без бурі задихаються прапори". Ну, воно там щось у контексті трішки нерви лоскотало. Потім почали соплі жувати, що я москалів закликав різати.

Засідали в суботу і в неділю. В суботу засідав райком, у неділю міськком. Вони там на вуха ставали. Але чіпати мене не чіпали. Потім докотилося, щось вони там капнули, бо Були-га каже: "До Хренова тебе викликають, – це академік, керівник лабораторії електротермії. Булига теж читав віршики, але не було в нього тих москалізмів. – Так ти ж там з ними лагідно побалакай". – "Та, – кажу, – як я буду лагідно балакати – в душу наплювали, і ще я буду лагідно балакати?" То він сам пішов, перебалакав, каже, що ці поети – вони ж збоченці. А хто ж буде за такі гроші такий обсяг робіт виконувати? Це ж якась наука, техніка, там треба ж результат, а не ідеологія. То воно так зам'ялося. Але ж агентура кругом є. Питають, що ж робити з цим Могильним? То партійні інстанції відповіли: "Робіть що хочете". А Булига якраз на пістряк захворів, рак, це кінець 1965. Він на початку 1966 року помер, у лютому. То вони скоротили мене, але наступного ж дня взяли іншу людину на моє місце. У мене вже якісь зв'язки були, на щось путнє я не міг влаштуватися, але електрослюсарем на "Ленкузню" мене взяли два євреї, я їм двом допоміг дисертації зробити. Так воно й крутилося. Це, так би мовити, такий один мій подвиг.

Тепер інший випадок. Була традиція класти квіти до пам'ятника Шевченка 22 травня. Певна річ, цю дату треба святкувати, але я не прихильник ідолові класти квіти, бо зображення – це таки ідол. Я вважаю, що як і Бога, так і образ героя треба мати в серці, в душі. Але ж оскільки там збиралися свої люди, то вже був мікроклімат. Правда, він був нафарширований вухами, але домінував свій дух. А оскільки я запеклий курій, то збоку став, курю собі. Ситуація накручується. Декламує хлопчина з театрального інституту. А вони провокували. Ішли солдатики, "Спідолу" слухали. А якийсь там міліцейський чин підкликав їх і каже: "Ви на полную мощность включите и в толпу". Я з тим солдатиком перебалакав, кажу: "Що ж ти, якась шавка, чи що? Що, він тобі начальник, якийсь там мент? Ти йдеш там собі, діваху якусь стріляєш – то йди собі". Пішов. Ну, так отож студентик читав, а там ідуть "брати зі Сходу" – рядки, а тут дві шереги міліції. Зняли його, тягнуть кудись. І вийшло так, що я ж то стояв ззаду, а коли всі розвернулися, то я опинився попереду. Вигуки обурення почалися. А тут якась мурляка хоп – руки до тулуба мені притисла і як куль соломи, як сніп схопив мене, поперед себе поніс і кричить: "Кто фашист? Кто фашист? Кто фашист?" І тим перегаром дихає в потилицю. Але здорова мурляка. Доносить мене до автобуса, а там вже, бачу, теж когось схопили, я останній був. Підводять їх за руки, а там два таких здоровенних ґевали хапають за волосся і втягують в автобус. А я ж був стрижений, то мене не було за що вхопити. Кричить: "Сидеть! Сидеть!" – таким голосом левітанівським. Я зразу ж змикитив, що 15 діб дадуть – неприємно. Але ж бачу, що натовп, який там зібрався, підтюпцем починає бігти, до-біг до цього автобуса – і той левітанівський бас зірвався на фальцет, кричить: "Закрывай! Едь! Едь!". І вони чкурнули, не напакували автобус, а хотіли ж, мабуть, побільше туди привезти. Ну, привезли… Відділок міліції був коло пам'ятника Щорсу, там зараз якісь будинки, з одного боку Ботанічний сад, а це з того боку.

В.В.Овсієнко: Це на бульварі Шевченка?

В.М.Могильний: На бульварі Шевченка. Ну, як то кажуть, міліція були заручниками. Вони розуміли, що ми не робили чогось непристойного. Почули ми якісь глоси: «Виходьте, сідайте в машину». Чемно дуже. Правда, коли приїхали до відділку міліції, то той ґевал теж чемно казав виходити. Але тут чемність була якась трошки інша, не офіційна. Сіли в машину, привезли нас на площу Калініна, теперішній Майдан Незалежності. Тут кілька десятків людей – Микола Плахотнюк, Надія Світлична, ще когось, може, я впізнав. Питають: "Це всі?" Кажу: "Наче всі".

В.В.Овсієнко: А скільки вас там було?

В.М.Могильний: Там сперечаються, четверо чи п'ятеро. Мені здавалося, що четверо, може я себе не рахував.

В.В.Овсієнко: А ви пам'ятаєте прізвища тих людей, що були затримані?

В.М.Могильний: Та звідки, я ж нікого не знав із тих людей. Там один хлопчина був, ми з ним розбалакалися, так він виявився євреєм, каже: "Я просто так, заради цікавості". Плахотнюк дошукувався до цього, там якийсь же лист писали, десь фіксували прізвища, але мені ж про це не йшлося.

Це ж уже травень, день довгий, може, о годині десь між дев'ятнадцятою і двадцятою вони нас схопили. А випустили, мабуть, на початку наступної доби. Це 1967 рік, якраз альманах "Вітрила" мене надрукував, позитивна рецензія була на мою книжечку "Жовта вулиця". Тоді «касети» випускали, кілька збірочок у пакеті. А тоді повертають мені рукопис більшої збірки. Якби ж вони правду написали, а я ж довірлива людина. То я пішов у видавництво. Віль Гримич там був за директора. Він все ж таки літератор. Директором там, здається, був якийсь весільний генерал. А з цим можна щось балакати. Щось він пробував крутити, а тоді каже, що це не від нього залежить – от є ЦК комсомолу, там і з'ясовуй. Ну, пішов я до Тамари Главак – те ж саме, що Кравчук був у компартії.

В.В.Овсієнко: Вона була другий секретар ЦК комсомолу з питань ідеології.

В.М.Могильний: А, ну, значить, навіть вище за Кравчука.

В.В.Овсієнко: Але в ЦК комсомолу, не в партії.

В.М.Могильний: Кажу, так і так, що ж таке? Вона пробувала там соватися – та ні, куди ж посоваєшся. "Языческие мотивы"... Кажу: "Та це ж добре, языческие мотивы – це ж, вва-жай, атеїстична пропаганда".

В.В.Овсієнко: Вона що, російською говорила з вами?

В.М.Могильний: Вона з усіма російською балакала, але інколи могла щось українською сказати. Вони так, як колгоспні бригадири були: колгоспні ж бригадири в усіх колгоспах балакали російською мовою. Як із собаками балакають російською мовою і зараз, у незалежній Україні. А тоді каже: "Та ні, треба ж туди стіхов, які б засвідчили твою лояльність". – "Воно то так, – кажу, – але ж яка може бути лояльність? Все моє життя про те свідчить, мене ж не з Америки привезли". – "Ну, – каже, – дай кілька таких віршиків, тоді піде". Я прикинув: це ж дурниці. На тому воно й обірвалось. Ото події у Чехословаччині… Я статейку на-друкував "Порозумітися треба" про літеру Ґ. Коли реставрували комунізм у Чехословаччині, то вони шкодували, що погарячкували, надрукувавши цю статейку. Оце такі мої подвиги.

Коли я на "Ленкузні" працював електрослюсарем, електромонтером, то кілька разів ме-не посилали у відрядження. У Виборг одного разу послали, раз у Ташкент послали, якраз на-передодні 22 травня. Я потім у Касьянова прочитав, що це в них був такий метод виховання: партія спускала директиву, кого на другу зміну послати в цей день, кого у відрядження. (Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – Київ, Либідь, 1995. – 254 с.). Це ж, уявіть, яка демонстрація сили: вони могли з людиною гратися, як кіт з мишкою – або так, або сяк. Це був 1967 рік, 22 травня, Плахотнюк організував похід до ЦК. Там їх десь перепинила міліція і назустріч до них вийшов у вишиванці сам Головченко, міністр внутрішніх справ. Цивільний одяг, у вишиванці, і каже: "Я ж член Спілки письменників, – українською балакав, – та що ви розійдіться. Розберемось, хлопці погарячкували, вже пізня година".

А то він у нас, на "Ленкузні", об'явився і там щось розповідав. Я йому теж записочку написав, що, слухайте, 22 травня ваші хлопці гарячкуватимуть там, це ж уже було. Він захо-дився її читати, а коло нього якийсь полковничок: "Той, хто це написав, от закінчимо цю розмову, підійдете, ми вам детально пояснимо". Ну, то добре, я залишився чекати пояснення. Але ж це було після роботи. А більшість його атакують чим? Це ж "Ленкузня", там були свої порядки. Ти закінчив ПТУ, дарма, що воно при Ленкузні, але ти ніде не прописаний, ти десь там теліпаєшся. Забрали тебе у військо – ти там теліпався. Повернувся, тобі дали койкомісце у гуртожитку, а прописки немає. І що? Ти далі теліпаєшся, а щоб стати в чергу на житло, треба мати п'ять років київської прописки. То він ще років п'ять кантувався без прописки. Там десятки таких кинулися до Головченка з'ясовувати оці питання. І кожен же там щось по-яснює, це ж життєве. Ну, одного я перечекав, другого, третього, а тоді бачу, ну, що ж я там від них почую? Це ж просто підначка. То я повернувся та й пішов додому. Але минає кілька місяців, дзвонять мені на роботу, до начальника цеху викликають, кажуть, телефон міський. Беру я слухавку, а там кажуть, що з Областного управления госбезопасности – назвали місце десь біля Театру юного глядача, – завітайте після роботи до нас, тут є справа.

Ну, завітав. Показують мені цю записку. Мовляв, ось які ми мудрі, вичислили. Ну, що ж ти будеш казати. Мені б ваші можливості, я б за десять хвилин вичислив. "А чого підпису нема?" – "Та, – кажу, – наче ж не заведено в цих записках ставити підписи. Якщо це злочин, то давайте я зараз поставлю. Він же міг запитати, хто це написав, то я би встав, я ж сидів у першому ряду, не ховався". Кажу: "А якого ж дідька мене пакували? Хоча б вибачилися, чи що". Тоді кажуть віршики, тексти написати. "Та, – кажу, – я не пам'ятаю". Але ж пояснення якесь я мусив писати. Щось я там написав, але, кажу, мені більше свербить те, що я можу передплатити "Голос Якутии", а не можу передплатити оце українське варшавське "Слово" і пряшівське "Життя" чи щось таке, це ж соціалістична Чехословаччина.

Це був 1972 рік. Якраз Холодного вони замкнули (20 лютого. – В.О.). Один з них вибовкнув, намагався розкрутити мене, що, мовляв, Холодний бочку на мене котить. Не знаю, як би я робив на його місці. Ми ж трохи в іншому становищі. Ото так розійшлися. А тоді ж – ну, що ти робитимеш, вони ж, як то кажуть, б'ють і плакати не дають.

Якісь там віршики шкрябалися, у сімдесят восьмому ото «Життєпис» нашкрябав. Дружина у мене з сорока років уже важко хворіла – серце, інфаркти один за одним, голови я не міг підняти, крутишся за інерцією. До того ж статус робітника – ти ж одірваний від усього. Студії тоді позакривали, а то ж можна було, хоч і старий, туди ходити.

Бачите, я акцентую, що практично ніде я ініціативи не проявляв, ситуація мене сама знаходила.

Філателією я цікавився. Я почав шукати листи із "учреждений". Там же значок писали – "учреждение". Бо є розділ філателії – колекціонування листів із місць позбавлення волі. В СРСР котувалися тільки листи в’язнів з концтаборів нацистських. А в світі вони всі котують-ся. І в СРСР демонструвалися листи на філателістичних виставках, то там марочку з Гітле-ром іншою марочкою заліплювали, небажано було демонструвати. А за кордоном демон-стрували всі листи. Я кілька листів дістав, у мене були зв’язки з філателістами на Заході, з українцями. Я через Чехословаччину, через Польщу в Америку їм кілька листів переслав і вони там їх демонстрували. Там щось у них і своє було. Це ж все-таки документ, який виявляє ГУЛАГ. Олесь Шевченко активніший був, все-таки був відповідальний секретар «Біохімічного журналу». У нього був вихід на УГГ, УХГ вона тоді називалася.

В.В.Овсієнко: Українська Гельсінкська група.

В.М.Могильний: Гельсінкська. Я вже не пам'ятаю, що спонукало, але факт, що ми з ним пішли до Оксани Мешко. Тоді вже всіх хлопців пересадили, зосталася одна Мешко і, як кажуть, номінальні члени, які десь там сиділи. А вже ж і Руденка посадили, і Бердника, ну, хто тут був. А в мене машинка "Москва" була, у мене її попрохали. Потім її в мене відібрали, бо ж труси були. Вони балакали, там у неї був "русско-русский разговорник".

В.В.Овсієнко: А, знаю. (Прилад з плівкою, на якій писалося паличкою. А потім плівку відриваєш – напис зникає. – В.О.)

В.М.Могильний: Взяв я отой же меморандум...

В.В.Овсієнко: Меморандум Гельсінкської Групи?

В.М.Могильний: Так, і Декларацію, передрукувати. Ото я взяв, передруковую, ну і "Свободу" ж слухаю. А жодний собака не тявкає, що вже наші сидять. Тільки про євреїв ро-сійська "Свобода" розповідає, а в нас ніби нічого немає. Я кажу: "Куме, – а Олесь Шевченко мій кум, – слухай, у тебе ж якісь там є в Москві зв'язки, то я його перекладу на російську, а ти спробуй якось відтарабанити туди ці матеріали. Ну і на словах поясниш, що вже немає української Групи, залишилася одна Мешко і оці сидельці. Бо, – кажу, – що ж ми можемо зробити, де ж тут, у Києві рипнешся?" Ну, то він таки зробив це.

В.В.Овсієнко: Що, ви таки переклали Декларацію і Меморандум?

В.М.Могильний: Переклали, і він відвіз і віддав дружині Григоренка. І на другий день уже торохтять по радіо, що всі сидять. Мешко сполошилася, у неї там якісь свої плани були, але це діло ми зробили.

Тоді там теж історійка була. Приходить Олесь до мене, приносить шмат екранованого кабелю і каже: "Ти фахівець, що це може бути?" Я кажу: "Це екранований кабель, антена, може, телевізійна". – "Та ні, – каже, – це не антена". – "А що?" – "Та, – каже, – сусід наді мною помінявся квартирою. Так новий сусіда паркет перекладав і знайшов там отакий жмут кабелів, що йшов до мене, а там ще п'ять під паркетом вбік розходилися". То він запитав, що ж це тут за кабель. А я кажу: "Та я ж його не проводив". – "Та оце, – каже, – потягнув його і вирвав. Сволочі, – каже, – підслуховуючу техніку присобачили". Ну, я начитався детективів, що там "жучка" ставлять завбільшки з пшонину, а тут на тобі... Ну, не лізе ні в які двері. Це ж вони мали з попереднім господарем погоджувати, а це ж зайве, бо за мовчанку треба платити – ні, не вкладалося в мою логіку. То я кажу, що це, куме, у тебе щось не те, ну, кабель-то дійсно якісний, але ж на ньому не написано, для чого він, може, таким же кабелем монтаж зроблений у цьому радіоприладі.

Так воно крутилось-крутилось, а тоді ж 31 березня 1980 року, тільки я перевдягнувся, коли на роботу прийшов, – викликають мене до начальника цеху, кажуть, у відділ кадрів ме-не кличуть. Я ж одягнений у робочий одяг, ну, а він же знав, куди мене кличуть, каже: "Ти перевдягнувся б уже в чисте". – "Та, – кажу, – так що ж мені?.." Він промовчав. Ну, ти ж себе краще почуваєш, коли ти в робочому. Заходжу я до них, вони дають мені ордер, чорт знає, який, я його читав, слова всі розумію, а змісту – ні. А треба ж виду не подавати. Кажуть: "По-їдемо до вас додому". Мабуть, то був ордер на затримку мене. Посадили в чорну "Волгу" привезли сюди, щось таке балакають – "отводящие вопросы". Привезли, питають: «Чи ви маєте матеріали, які стосуються справи Хмари і Шевченків?». Ясна річ, нема нічого. То вони шукали-шукали, щось познаходили.

В.В.Овсієнко: А що вони познаходили?

В.М.Могильний: Ну, що вони познаходили? Забрали всі рукописи, щоденник у мене був, самвидав якийсь там був, листи були.

В.В.Овсієнко: А що було з самвидаву?

В.М.Могильний: "Серед снігів"...

В.В.Овсієнко: "Серед снігів" Валентина Мороза?

В.М.Могильний: Так. Микола Холодний, якась його невиголошена промова, "Меч Арея" навіть забрали.

В.В.Овсієнко: Книжку Івана Білика?

В.М.Могильний: Так. Пару якихось журнальчиків, машинку друкарську. Шкода мені щоденника. Хоча він у мене непослідовний, не щодня нотував.

Ну от, це діло крутнулося, хочуть з мене свідка зробити.

В.В.Овсієнко: Свідка на суді Шевченків – Хмари?

В.М.Могильний: Так.

В.В.Овсієнко: То що, аж до Львова вас кликали? Де суд був?

В.М.Могильний: Суд був у Львові. Двічі повістку присилали. Один раз анулювали те-леграму, щось у них не стикувалося, а вдруге я там уже був. Та хіба це суд? Це чорт зна що. Там з ПТУ хлопчаків нагнали як глядачів, а навіть рідних не пускали.

В.В.Овсієнко: Про що вас там допитували?

В.М.Могильний: Та вони дурнички в мене питали. Там одна цікава штука була. Вони Олесеві інкримінували участь у виданні "Українського вісника", інкримінували поширення антирадянської літератури – комусь він "Історію" Дорошенка дав. Давав і мені, але я ж не фі-гурував, то вони знайшли іншого персонажа для солідності, який підтвердив цей факт. А цей випадок з УГГ – вони його не ворушили. В приватній розмові вони балакали зі мною на цю тему, сміялися, як Мешко сполошилася, коли пішла інформація за кордон, вона ж тут весь Київ поставила на ноги. Ну і казали: "Ви ж з Олесем були в неї?". Бо ж постало питання, що я передрукував: «Де ти взяв?» Кажу: "У Мешко взяв, звідки й передруковував". – "А з Олесем були в неї?" – "Та, – кажу, – я не пам'ятаю". – "Це все зрозуміло, – каже, – ми ж не надто до-питуємося". Не стояло питання: от передруковував, а куди ті примірники дів, що пішов же примірник у Москву? Це питання не стояло. Це таємниця. Яка таємниця? Просто вони про-ґавили Олеся. За всіма законами логіки, вони мали не випустити його з Києва. Тому маскува-ли цю подію. Міг бути такий варіант. А інший кадебіст мені цікаву думку підкинув, коли я вже брав довідки, каже: "Та вони ж діяли не самостійно – вони діяли за московським сцена-рієм. Їм сказали, ото грайте в такому ключі, от вони і розіграли всю цю виставу". Уже "Віс-ник" років п'ять не видавався, а вони щось старе розкрутили. Олесь давав мені цей "Вісник", я мав би підтвердити це як свідок.

В.В.Овсієнко: То, мабуть, був 7-8 номер, так?

В.М.Могильний: Так. Ну, Чорновіл його ж не визнав.

В.В.Овсієнко: Не визнав, так.

В.М.Могильний: Що ж я мав підтвердити?

В.В.Овсієнко: Від кого одержали, кому давали читати?

В.М.Могильний: Ні, я ж свідок, я, як кажуть, людина з незаплямованою репутацією, а злочинець же Олесь, мене ж він використовував як об'єкт розбещення. Я мав підтвердити, що він давав мені оцей "Вісник". Це один момент, а другий: в якомусь контексті той "Життє-пис"? "Життєпис" мав фігурувати. Але справа в тому, що я забув, що він давав мені цей "Віс-ник". Він дав мені його без титульної сторінки. Це ж якийсь час минув, кілька років. Якраз отож дружину в лікарню тягали, то я його тільки місцями продивився. А багато самвидавчо-го все-таки проходило через мої руки, воно не зафіксувалося. Воно ж розкрутилося коли? Ба-чите, там дурничка вийшла. Ви ж чули, як Олесь вигороджував мене: "Життєписа" він у мене вкрав, "Вісника" він мені давав, але з гарячки, не подумав, я йому дав його без титульної сто-рінки, і Могильний мені наступного дня його повернув і сказав, що він антирадянську літературу не читає. Тобто він ліпив мене як позитивну радянську людину. Коли вони мене озна-йомили з тими свідченнями, то я кажу: "Слухайте, справа ж не так була". А вони кумові Оле-севі співали, що якщо ти будеш запиратися, то ми й кума посадимо. Кажу: "Річ у тому, що кум мене вигороджує, він, бачите, бере вину на себе. Справа була не так. Я написав цей "Життєпис", та, бачите, з технічної точки зору він недосконалий, а кому ж я його міг показа-ти, крім кума? То я його кумові дав. А "Вісник" – я не міг сказати, що це антирадянський твір, бо я його не читав, я утримуюся від категоричних висновків". Ну, а їм же факт все-таки підтверджуєш, не в лоб, то по лобі.

Вони ще довго, десятки разів мене викликали, то воно нерви ж тріпало. І паралельно вони делікатно агітували, щоб я співпрацював з ними. Цей варіант я прокручував. Але вони зразу й чорного кота між його ріднею і мною майстерно пустили, вони вміють на емоціях грати. Кажуть: "Якби не цей Могильний – це він Олеся розпаскудив, сам, бач, гуляє, а вашо-го здав". Це спрацювало на сто процентів. А в нього ж двоє дівчаток було, дружина Ліда від цього напруження важко захворіла. Так вони крутили! То я думаю, чорт його знає, все-таки ідея, честь – це все умовні штуки, а людське життя – це ж реальність. Я їм на те прямо кажу: "Олеся випустите?" – "Ні, – кажуть, – цей поїзд уже пішов. Не треба було йому рвати того дротика". Отоді я змикитив. Ну, ясно, якби в нього залишався дротик, так куди ж його брати? Курку, яка несе золоті яйця, ніхто не ріже.

Ще один пікантний момент. Треба ж якийсь зв'язок із сучасним СБУ протягнути. У ме-не теж після тих подій воно довго утряслося. Чому ж я опинився в повній ізоляції? Сусідка наді мною, вона простенька жіночка, двірникувала, прибиральницею працювала, остарбай-терка колишня. А синок у неї з тюрми не вилазив, дрібне хуліганство: ларьок розбив, вітри-ну, пляшку, ще щось таке. А коли з нього почали робити рецидивіста, так вони підкотилися до неї. Вона ж ішла вранці підмітати, сумлінна жіночка, десь до полудня підмітала. То вони вибрали час, коли мої діти пішли до школи, дружина теж десь підробляла, нікого в нас не було, і кажуть їй: "У вас кто-то в доме слушает "Голос Америки", так ваш сын может попасть под влияние". Вона така сталініста, як на образ Божий, на Сталіна молиться. Кажуть: "Может попасть под вредное влияние, так нам надо человека спасти, вычислить его". Ну то будь лас-ка, вона їм усе залишила… Але ж потім їй сказали, що ти ж не кажи, але вона мені признала-ся. Тільки ж просить: ви ж не кажіть… Але інша сусідка каже: "Хто там у вас дирчав цією дреллю?" Каже: "От і сусідка каже, щось він там робив, неакуратно прибрав, але я все одно дірки познаходила, між паркетинами". Я проаналізував, що тут є якийсь монтаж. Коли я рік тому, позаминулого року звернувся до СБУ, щоб мені повернули ті рукописи, щоденник і з'я-сували, в якій стадії оця техніка, то вони не всі мої вимоги задовольнили, бо відчувається, що хлопці ті самі. А оці запити щодо підслуховувальної техніки вони обійшли мовчанкою, наче я й не питав, хоч я настирливо кілька разів у всіх заявах про це згадував. Та воно, мабуть, суть держави не міняється і суть державних служб залишається тією ж самою. А щодо поета, то кажуть, що поетові роковано бути вічним дисидентом, якщо він справжній поет. Оце таке.

От воно, бачите, таке наше життя. Але ж матерія незнищенна, а дух теж річ матеріаль-на, так що його теж не знищити. Ну, все, мабуть.

В.В.Овсієнко: А про свою сім’ю скажіть

В.М.Могильний: Я маю двох дітей. Доня Дзвінка, 1960 року народження, телефоніст-ка вона, має вона сина, мого внука Богдана.

В.В.Овсієнко: А Богдан коли народився?

В.М.Могильний: 1982 року. Він спровокував у мені дитячого поета. Власне, від 1984 року десь до 1988 року я дитячі віршики вчився писати. Підписувався я псевдом Віть Вітько, і вийшло дві книжечки: "Равлик-Муравлик" і "Гойда раз, гойда два".

В.В.Овсієнко: В яких роках вони вийшли?

В.М.Могильний: У 1988-му і 1989 роках. Як казав Іван Малкович, вони мали прихи-льну пресу. Власне, я маю сина Аттилу, досить відомий український поет він, також має кі-лька книжок.

В.В.Овсієнко: Аттила якого року?

В.М.Могильний: Аттила 1963 року. (16.09. 1963 – 3.09. 2008). Оце ж грався я в оці ди-тячі віршики, а тут довелося ж мені багато-багато роботи переробити. Я ж не полишав робо-ту на "Ленкузні", а щоб освоїти техніку і різні оці штукарства – бо слабо в нас розвинутий жанр дитячої літератури, на жаль, – то воно мене практично всього поглинало.

Але вже коли накотився оцей визвольний рух і досяг апогею, так звана перебудова, то, скориставшись зі свого становища на "Ленкузні", я там теж деякі хвилі робив: був співголо-вою страйкового комітету, у мітингових перипетіях у Києві брав участь – у страйках і тому подібних акціях "Ленкузня" зіграла одну з головних ролей. Але потім я це діло осмислив. Все-таки коли ти громадянин імперії, у тебе одна психологія, а коли ти стаєш громадянином незалежної держави, то в тебе з очей спадає полуда і ти починаєш деякі речі бачити у вираз-нішому світлі. Так воно й сталося. Оречевленням цього стала моя остання книжечка "Чоколі-вко, човкай меґ"...

В.В.Овсієнко: А чіткіше назву?

В.М.Могильний: Csokolivka, csokolj meg!, або Надкушене яблуко: Химерики. – Столи-ця, р. 1999. – 43 с.

В.В.Овсієнко: То мадярською мовою, так?

В.М.Могильний: Так.

В.В.Овсієнко: А як назву перекласти?

В.М.Могильний: Буквально "Чоколівко, цілуй мене" перекладається. Тут гра слів. То я взяв жанр британського лимерика. Як то кажуть, пересіяв його через сито української іронії, українського фольклору і щось таке зліпив. Власне, проблеми, які були, такі вони й залишаються, бо людина-то народжується вільною, але ж від першого кроку, від першого подиху намагаються з неї зробити свійську істоту, яка кориться якимось догмам, правилам поведін-ки, моралі, яка вигідна сильним світу цього, антилюдям. А з іншого боку, воно все умовне в світі. Наприклад, отой же добробут. От подивитися на добробут української курки – до кон-диції курки вона виростає за рік, а цей рік вона бігає по городу. То вона все-таки рік живе: якогось там жучка бачить, може і на сонце глянути. А американська курка – її нашпигують антибіотиками, вона виростає за півтора місяця. Окрім клітки й антибіотиків, якихось концентратів, нічого не бачить. Вони обидві закінчують своє життя на столі.

Так само от подивитися на рівень життя. Взяти українського робітника й американсь-кого. Це так само, як один годує коня половою, інший вівсом. Той, хто вівсом годує, на воза кладе більший тягар, а той, хто половою, він мусить ще й сам підпихати воза. Американсь-кий робітник не побіжить на обід і не повернеться з нього з пляшкою, наш – повертається. Це ж усе умовно. Але життя – воно прекрасне, і хай буде так, як буде, а буде так, як Бог дасть.

В.В.Овсієнко: Так Богдан Хмельницький казав.

В.М.Могильний: Так. Ця розмова відбулася 13 січня, року українського двотисячного.

В.В.Овсієнко: Двотисячного, там "х" не треба казати. Дякую.

* * * * *

Творчий вечір Віктора Могильного

В.В.Овсієнко: Творчий вечір Віктора Могильного в Музеї шістдесятників 21 листопада 1999 року відкрив Микола Плахотнюк.

М.Плахотнюк: Я прийшов у його хату ранньої весни, десь березень був, тане сніг, на-дворі незатишно, але коли я зайшов у хату, то в хаті знайшов повний затишок, співзвучний до своєї душі. Хата вся розмальована, козаки, мамаї, гопаки, написи, як ото в печері, де є на-скельні написи. Той так написав, той таке намалював, але це була якась така аура, що мене зразу потягнуло до цих хлопців, до цього гурту. Виявилося, що в них до цього збиралися раз на тиждень. То був якийсь такий неформальний гурток. Якщо б це був 1972 рік, то, звичайно, цей гурток увесь гамузом загуркотів би десь у напрямку Уралу. А тут був такий гурток. Пра-вда, вони добре розуміли, що то дуже небезпечно, бо де збираються більше трьох, там вчиняється переполох. Яринка, дружина Віктора, тоді ходила навколо хати, навколишніми провулочками і дивилася, чи там яка машина не стоїть, чи хтось не йде. Вони всього-на-всього читали там вірші, обговорювали їх, готувалися до наступних занять у літературній студії при видавництві "Молодь", які проводив Дмитро Білоус. Вони вже були до зубів озброєні, читали там свої вірші, відстоювали свої позиції. Там я й познайомився з Віктором. Очевидно, він тоді й «засвітився», і тому не дивно, що йому не дали ходу з книжками. І досі, до кінця вісімдесятих років, Віктор не видав своєї книжки. Тільки у вісімдесятих роках видані були дитячі книжечки "Равлик-Муравлик" та "Гойда раз, гойда два" під псевдонімом Віть Вітько. А зараз ходить його книжечка у самвидаві під псевдонімом Вихтір Орклин – язика зламаєш, не знаю, чого він обрав такий псевдонім. От подивіться на фотографії, який він був тоді, коли ми по-знайомилися.

У нього була чудова дружина, Царство їй Небесне, вона два роки як померла. Яринка, Аврелія, за національністю мадярка, з Ужгорода. Вона стала в Києві більшою українкою, ніж ми всі разом. Вона відстоювала українську справу і була дуже гарною, доброю соратницею Віктора Могильного.

Тоді ж, у шістдесятих роках, з ініціативи чи то Віктора Могильного, чи то Миколи Хо-лодного, не знаю, була створена при Клубі творчої молоді літературна студія поетів-робітників "Брама". До неї входив і Віктор Могильний. Як художницю взяли Любов Панчен-ко, а перекладач у них була Аврелія Могильна. У 1963 році, коли вперше до них потрапив, Дзвіночка, його дочка, була маленька, на руках у мами, а мама ходила вже при надії з майбу-тнім поетом Аттилою Могильним.

Ось так я познайомився з Віктором Могильним.

Минули роки. Хто прочитає оцю його самвидавську книжечку, побачить, що ним дуже пильно цікавилося КГБ, він був на профілактиці в КГБ, бо був дотичний до справ тих хлоп-ців, що були заарештовані, зокрема, Олесь Шевченко і Віталій Шевченко. Його постійно ви-кликали в КГБ на допити, травмували Аттилу. Аттила був зовсім маленьким хлопчиком. Ось така це родина. Це я так коротко, бо казав, що не буду довго, а воно виходить довго. А тим часом не вийшла його доросла книжка.

Коли в нас був тут вечір, присвячений Аллі Горській, то ми поговорили, щоб він висту-пив. "Та ні, я не буду". Ну, я якось умовив його, і сьогодні Віктор Могильний буде читати вірші, а його друзі розкажуть про техніку, про творчість, про засоби цієї творчості. [Далі діти читають дитячі вірші].

Богдан Дем'яненко:

Вчора (с. 5 збірки «Csokolivka…»)

Вчора дрізд прилетів із Китаєвого.

Тільки хто тепер тут покатає його?

Вже поснули автобуси

На блакитному глобусі –

А чи сниться їм вірш із Китаєвого?

Богдан Плахотнюк:

Лелека

Чи то клопіт, чи не клопіт?

Загубив лелека чобіт,

Загубив і не шука, не шука,

Босу ногу заховав у рукав.

Ти б ніколи ногу так не взув.

А лелека ще й дратує козу:

Не стояти козі

На одній нозі.

Біля Бродів (с. 37 збірки «Csokolivka…)

Чи не вчора біля Бродів

Чорногуз ріллю скородив?

Чи лелека, чи то гайстер, а чи бусол садить айстри

На городі біля Бродів?..

Отаке собі (с. 20)

Отаке собі ходило

Теліпатися на тирло.

Як упало, то й не встало…

Ну, тоді вже не ходило.

В.М.Могильний: ...Через те, що в мене майже всі старі зуби випали, а молоді щось по-вільно ростуть, то я трошки не в своїй тарілці почуваюся, бо воно ж динаміка не та. Онук тут склав список віршів, які я мав би читати, але річ у тому, що я такий темп уже не можу витри-мати. То я вніс корективи. Тобто я прочитаю кілька віршів шістдесятих років. Десь від сере-дини шістдесятого року я вже набув, так би мовити, поетичної культури. Щоправда, першого вірша, який пам'ять моя зафіксувала, я написав десь у кінці зими чи на початку весни у тре-тьому класі. Як зараз пам'ятаю, я сидів за першою партою, ну, я не сам сів, а мене садили за першу парту. Якраз поруч стіл учительки. Тоді були чорнильниці, то я навіть у її чорнильни-цю вмочав свою ручку. А поруч зі мною посадили дівчатко таке слухняне, таке дівчатко, що її за косичку ніхто не смикав. Воно ж так той урок слухає... І тут на мене найшло натхнення. Я посовався-посовався, написав на останній сторінці в зошиті, воно приблизно чвертку за-йняло. Головне, що шедевр є. Я написав верлібром, правда, я ще не вмів розбивати на стро-фіку, я його як «Отче наш», прозовим стилем записав. А в паралельному ряду приятель сидів, він двома роками старший був, найміцніший хлопець у класі, він потім став чемпіоном з мо-тоциклетного спорту. Ми з ним тандем робили. Я вирвав цей шедевр, склав і кажу: "Передай цій дівчині, Борисе". А сам же дивлюся на вчительку каменем, щоб не перехопила погляд. Але чую такий регіт, ці два хлопці засміялися, а вчителька, як кобра, метнулася туди. Вона така, Зінаїда Захарівна, чорне волосся таке. Конфіскувала цей мій шедевр. І я вже бачу, що вона йому вухо крутить. Вона безцеремонна була і крутила так, аж сльози бризкали. А тоді що ж вона робить? Стає перед класом, каже, що ви посміялися, щось веселеньке читали, тепер я прочитаю. І на третьому складі чи на третій буковці спіткнулася і зробилася така, як буряк, бо шедевр був еротичний, як тепер сказали б. Вона на ненормативній лексиці спіткнулася. А потім розслідування провела, з'ясувала походження цього твору. Сіла за стіл і по-слання до мого діда написала, бо я ж з дідом і бабою жив. То була суміш політичного і педа-гогічного шедевра. А щоб забити клин між цим Борисом і мною, послала його як кур'єра, щоб дідові віддав. Ну, далі нічого такого особливо цікавого не було. Як то кажуть, я зробив висновок. Запал у мене підупав, лишень у шостому класі я знову повернувся до віршів, коли почалася епідемія – всі хлопці раптом почали писати вірші. Але я зробив висновок, що шеде-ври я можу писати, бо ефект був колосальний. Дід оцінив, він же дотепний чоловік був. Але можуть бути такі наслідки, які неможливо передбачити.

Ну, а віршики ось уже на 1961 рік я трішки навчився писати. Прочитаю кілька. Знову ж таки верлібр. Ну, верлібр це ніяке не новаторство, це, зрештою, шахрайство, бо що таке «Псалми Давидові»? Але ж щоб верлібром крутонути вірш – це вищий пілотаж, бо у звичай-ному вірші є рима, якась алітерація, тут можна якось зіграти. А верлібр – це що? Ти одноко-лірним олівцем малюєш веселку. Тут уже треба мати великий технічний хист, зуби. [Читає вірші «Через ваш кришталевий поріг», «Бадилля палять по садках», «Фрагмент» малорозбір-ливо – перешкоди і дуже тихо].

У мене був іще вірш "Світ". Його дуже майстерно переклав на угорську мову Юрій Му-рашів, він угорською мовою краще звучав, ніж українською. Я його, правда, зараз не пам'ятаю. Є в мене віршик "Дунай". Це річка, яка повновода і повнокровна майже в кожній другій українській пісні, але якось ми навіть поетично не сприймаємо її далі оцих кількадесяти кі-лометрів лівого берега, що нам зараз належать. Але ж раз воно в піснях повнокровне, то воно ж, рано чи пізно, стане центральною річкою української поезії. [Читає вірш «Дунай»: Я не міг прийти до тебе…].

Зараз однією з ознак нашого демократа є те, що він має робити реверанси і демонстру-вати жидолюбство. А я все-таки випереджав ці тенденції років на триста. [Читає вірш, нероз-бірливо].

Ну, треба щось із сімдесятих. [Невиразно читає вірші «Оці доми, наче фамільні скле-пи…»; «Вийшли з лісу…»; «Злітайтесь, простокрилі птиці…»; «Вербове листя…»].

Микола Плахотнюк: Віктор Могильний – великий філателіст. Він усе життя збирав марки, там щось над ними ворожив, а тепер укладає і видає журнал. Причому всесвітній жу-рнал, так?

В.М.Могильний : Он там редактор, йому потім слово надасте.

Кобзар: Одна з українських пісень, в оригіналі, як вона записана у наших пісенниках. Вона дуже актуальна і зараз: «А вже років з двісті, як козак в неволі». [Співає під акомпанемент бандури].

Юрій Мурашов: Треба дещо додати до того, що сказав пан Микола про Віктора. Хотів би сказати таке. Тут кажуть – талановитий дитячий поет. Ну, ви чули дитячі вірші, і для мене це був дійсно дитячий поет, тому що я, коли зустрів пана Віктора, я був дитиною в ідейному плані. Я був дитиною, яка просто любила Україну. Чесне слово, я тільки чув до того, що іс-нував такий гімн "Ще не вмерла Україна", а вперше я почув його саме в цій оселі. І саме пан Віктор був моїм духовним батьком у тому плані, що я від нього почув, що таке є справжній український націоналізм. Уявляєте собі: ви приходите до робітника, пролетарія, а в нього всі стіни вкриті не тільки написами, але ще й книжками. Це дім, зігрітий думкою і сигаретами, це дім, у якому нема великих багатств земних, але зібрані великі-великі духовні багатства. Ця людина не змогла одержати вищої освіти, бо, як я чув, що прийшов Віктор на екзамен з української літератури і витягнув "Катерину" Шевченкову. Він же абсолютно щира людина, яка ніколи в житті не брехала. Це унікальна людина. І він каже, що Катерина – це ж Україна, яку занапастив москаль. І дав свій аналіз "Катерини". Зрозуміло, в ті часи йому дуже потала-нило, що він прийшов додому. (Сміх). Але його знання... Якщо була потрібна якась довідка... Скажімо, справа СВУ. "Пане Вікторе..." – "А, за кілька днів буде". І вже маєш стенограму справи СВУ, книжечку, десь там видану. Саме в його домі я вперше дізнався такі прізвища, як Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров. Я пам'ятаю, як ми читали в цьому домі, з рук у руки переходила книжечку – для нас це було взагалі щось таке неземне – Іван Кошелівець "Про сучасний український літературний процес" (Може, «Сучасна література в УРСР». – В.О.). Ця книжка справила великий переворот у наших головах, тому що там ми прочитали таке, чого ніколи до того не чули.

Це дійсно був хороший дитячий наставник, бо ми тоді були маленькими дітками. І саме там ми змужніли. Якщо зараз ми можемо сказати, що маємо якісь переконання, то цим пере-конанням дуже допоміг зрости і зміцніти саме поетичний талант Віктора Могильного. У ньо-го не було віршів-агіток, але «Фрагмент», який ми сьогодні чули, – я так і думав: "Невже Вік-тор не прочитає сьогодні «Фрагмент»?" – «Фрагмент» цей був зі мною весь час у моїй голові. Він ніде не був у мене записаний, але весь час був у мене в голові, він грів мене, він завжди мене тримав. І коли буває така ситуація, що ти можеш схибити, то ти відчув, що тебе вже за-брано в сотню такого отамана, якого ти вже не можеш зрадити. Отакий Віть Вітько. А ще він Тока Миколашин, а ще багато в нього було псевдонімів, тому що його не друкували.

Він уперше за совіцьких часів, в оці шістдесяті-сімдесяті, написав статтю "Порозуміти-ся треба" – на захист літери "ґ". І ця стаття 1968 року була надрукована в "Літературній Укра-їні". Її зараз не згадують. Літеру "ґ" і зараз, хоча вона й реабілітована, дуже тяжко вводять у сучасні літературні видання. А він тоді в "Літературній Україні" пробив це.

Ви знаєте, чим він брав? Він ніколи не брехав, він казав абсолютно спокійно, раціона-льно.

Ще одне. От кажуть: Гемінґвей, треба менше слів, коротенький телеграфний стиль, ко-роткі фрази. Порівняно з Віктором Могильним Гемінґвей – то є базікало. У Могильного жо-дного зайвого слова, жодного зайвого рядка, жодної зайвої літери. І коли він говорить, і коли він пише. Ви бачите, у які коротенькі форми зараз вилилася його поезія. Але в цих віршах сказано більше, ніж у будь-яких отих довжелезних графоманських псевдопатріотичних по-емах, які ми часто бачимо. Там є усе: і що комуністи погані і т.д. – та це ми й так бачимо. А прочитаємо один маленький його віршик – і це вже стає нашим. І знаєте, чим це корисно? От тобі довго роз'яснюють, що два на два чотири, ти в цей час нудьгуєш. А коли Могильний скаже – там ніби нема ніякого політичного змісту, жоден кагебіст, жоден слідчий там не знайшов би нічого крамольного, але воно входить у людину, воно примушує саму людину зрозуміти ситуацію. Він вчить людей думати, і цим він був дуже небезпечний тому режимі. Може, навіть і сучасному, бо паперовому бюрократу дуже небезпечні люди, які мислять.

Олесь Шевченко: У шістдесяті-сімдесяті роки люди, які тут сьогодні зібралися і які не змогли бути разом з нами, – це були що не родина, то острови української незалежності. Але їх можна було на пальцях двох рук перелічити, принаймні наскільки ми знали один одного в Києві. Коли я приїхав у Київ із села вчитися, то відчув себе розгубленим. Я відчув, що тут українець чужий, у столиці України він чужий, він тут принижений, тут виплекана була зне-вага до всього українського, а особливо до селянського. Три роки я був якийсь розгублений, і перелицюватися я не міг, а таким, як я, тут місця не було. І тільки тоді, коли я потрапив на той острів незалежності, де жила родина Могильних, я відчув: оце той ґрунт, де можна при-землитися і де можна стати самим собою і зростати. І таких, як я, бувало в тій родині, у тому домі дуже і дуже багато. Ми черпали від тої енергії, від того розуму, від мужності, від неско-реності. Він усіх любив, усіх підтримував, усім допомагав – наш Віктор, до речі, мій кум. Я мав честь хрестити Могильного-молодшого, Аттилу, теж поета. Звичайно, всі вірші він не міг сьогодні прочитати, але в них він згадував Миколу Плахотнюка, який був у далеких кра-ях. У російських концтаборах і психушках тримали таких людей, то Віктор про таких людей і писав у своїх віршах, зокрема, про лагідного Миколу Плахотнюка. Він говорив: «Я постав-лю трикутну крапку в кінці свого життя». Усім своїм громадянським життям і поетичною творчістю він таки поставив своїм багнетом в історію українського життя свою трикутну крапку. І ще, звичайно, не все сказав, бо ще не кінець життя.

Я закінчу свій короткий виступ таким епізодом. Коли схопили мене в лікарні № 3 в Ки-єві (31 березня 1980 року. – В.О.), – підполковник КГБ арештував мене і привіз додому, ро-били обшук цілий день до дванадцятої ночі з десятої ранку – і знайшли в мене вірш Могиль-ного "Лякано мене". Вірш дуже зацікавив їх, його зразу в окрему папку. Ясно: це вже матері-ал не тільки на Шевченка, а й на Могильного. А коли допитували – а мене там тримали 14 місяців, половину тут, у Києві, половину у Львові, справа була пов'язана з виданням "Україн-ського вісника", до якого ми були причетні з дорогим моїм другом і колегою, теж журналіс-том Віталієм Шевченком, – то хотіли накрутити так, щоб за цей вірш притягнути ще й Вікто-ра Могильного. Допитували мене: от поширив же Віктор Могильний свого вірша. А це ж стаття 62, «антирадянська агітація і пропаганда», за поширення антирадянських матеріалів. "От Віктор Могильний поширив цього вірша серед вас, ви підтверджуєте це?" Я кажу: "Ні, я не підтверджую, він не поширив". – "А як же він у вас опинився?" Я кажу: "Я вкрав". – "Ну як це украв, де украв?" – "Та, – кажу, – в них у хаті. Я прийшов, Віктора Могильного ще не було вдома". – "А хто був?" – "Так була дружина". – "А, значить, його дружина поширила ві-рша серед вас". – "Ні, – кажу, – вона прала у ванні і сказала, що можна посидіти і щось почи-тати. Я прочитав цього вірша, що лежав на столі, він мене зацікавив, я його взяв у кишеню і таким чином украв". Отак я вигородив Могильного. Але його все одно чималенько тягали. Якби той вірш лишився в кишені, бо величенький, то просив би я, куме Вікторе: може, про-читаєш його?

У той час ми у Віктора Могильного черпали силу, надію і віру в майбутнє, разом ходи-ли до Антоненка-Давидовича і там теж бачили таку ж силу і могуть, нескореність, разом із Юрком Мурашем і багатьма-багатьма іншими друзями, зі зниклим Грицем Тименком. До ре-чі, Гриць Тименко зник після того, як з'явилася праця Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифіка-ція?". Я знаю, що він її розмножував і поширював. І саме в цей час його не стало, і ніхто не знає, куди він подівся. Я особисто впевнений, що це справа рук КГБ – загибель Гриця Тиме-нка, талановитого молодого українського поета. Він жив деякий час у Віктора. Дякую.

Ю.Мурашов: Хочу розказати один епізод, який, може, незручно розповідати самому Вікторові чи пану Плахотнюку, але він їх якраз поєднує. Справа в тому, що і в книжці "Російщення України" (Російщення України. Науково-популярний збірник. К.: Видання Українського Конґресового комітету Америки. – 1992. – С. 346-347) написано, що 22 травня 1967 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку було схоплено чотирьох чоловік. Одні джерела ка-жуть чотири, інші п'ять. Серед них був і Віктор Могильний. Тоді саме пан Микола взяв на себе керівництво тими людьми, які зібралися, і пішли вони під будинок ЦК партії, домоглися звільнення цих чотирьох чи п’ятьох героїв, серед яких був і Віктор Могильний. І саме тоді, до речі, на цьому мітинзі вперше прозвучало оце відоме тепер усім слово, яке потім лякало всіх, слово "ганьба". Коли почали хапати, це слово "ганьба" звучало як гарматний постріл. Потім воно відродилося на сучасних мітингах. І всі оті: "Ой, це знову, тільки вміють кричати "ганьба!"". Бо від нього трусилися жижки.

І ще хочу сказати, що Віктор не просто писав вірші. Ви зверніть увагу, як він працює над мовою, як він працює над словом. Я пам'ятаю, як він відмовився розмовляти з однією людиною тільки тому, що вона покликала його "Віктор" – "В українській мові є клична фор-ма". Мені не доводилося чути, як він розмовляє російською мовою. Саме під його впливом я проїхав увесь Кавказ, розмовляючи українською мовою. Це мені вдалося. Саме на таких при-кладах, на прикладах шістдесятників і виросла ота когорта, яка далі довбала той режим у ві-сімдесятих, у дев'яностих роках. Він не брав автомат у руки, не вивчав зброю, він просто пи-сав вірші і просто був українцем...

М.Плахотнюк: Я до цієї "ганьби" додам. Там були єдині кореспонденти з Німеччини. Вони не розуміли, що таке ганьба, і заметушилися, бігали і питали: "Was ist "ганба"?", "Was ist "ганба"?" (Сміх).

В.В.Овсієнко: То було 22 травня 1967 року.

Віталій Шевченко: Додам до розповіді пана Олеся Шевченка, що привели Віктора Могильного на наш суд у Львові. Під судом Степан Хмара, Олесь Шевченко і я. Це кінець 1980 року. Згаданий вірш в обвинуваченні Олеся Шевченка. Викликають як свідка Віктора Могильного. Ясно, що суддя зразу ж кваліфікує вірш як антирадянський, націоналістичний, ідейно ущербний і так далі. Віктор абсолютно сміливо: "Що там антирадянського, що там націоналістичного? Давайте кожен рядок розглянемо, я готовий обговорювати". Його виступ серед усіх викликаних на суд східноукраїнців був найсміливіший. На такому ж рівні були люди з Червонограду, по-моєму, прості робітники. Вони довели, що свідок – це секретар парторганізації шахти, який ніби чув антирадянські висловлювання Степана Хмари в більяр-дному залі, – вони довели, що той парторг не знав, як і зайти в той зал. Там був якийсь скла-дний хід, що він не знав, як туди зайти. І довели, що то «липа». То в судді був єдиний аргу-мент, що це говорив сам секретар парторганізації і він не міг неправду казати. Так от, я хотів сказати, що на такому ж рівні сміливості і Віктор виступав. Це людина, яка ніколи не могла схибити, і я думаю, що і КДБ, може, його обминуло через те, що з ним було б забагато моро-ки, він же не поступиться ні на півсантиметра.

Ю.Мурашов: Хочу додати такий момент. Я в той час працював у музеї. До мене при-йшла жива леґенда – до мене прийшов сам Всеволод Ґанцов, підсудний у справі СВУ. При-йшов подарувати музею історичних коштовностей золоту монету, яка випадково збереглася в його родині. І я розмовляв із цією живою леґендою. Я, безперечно, моментально повідомив про це Вікторові і дав йому домашню адресу Ґанцова, яка була написана в акті прийому-передачі цієї монети. І Віктор Могильний пише листа Ґанцову, задає якесь не політичне, а філологічне питання. Щось там дуже розумне, наукове, щось про шелестівки (Тепер: приго-лосні звуки. – В.О.), не пам'ятаю вже точно. Розумієте, людина, яка весь час була під ковпа-ком, з якою всі боялися розмовляти, на якому вже було поставлено хреста як на філологові, раптом одержує листа, де Віктор Могильний просить його проконсультувати саме з науково-го питання. Я думаю, що це була дуже велика підтримка Ґанцову, він невдовзі відповів, це був лист ґрунтовний, великий. Віктор нам читав його. Може, він зберігся. Але Віктор пере-жив трус, і я не знаю, чи зберігся цей лист. Це не просто цікавість була, а це був акт мужнос-ті, підтримки людини. Хотілося б, щоби пан Віктор таки прочитав "Лякано нас".

В.М.Могильний: До речі, тут балакали за цю «трикутну крапку». Плахотнюк сказав, що якби в нього була вітрина, то він туди запхав би мене як живого експоната. (Сміх). Не тільки ж ти, Олесю, почував себе в Києві не в своїй тарілці – я в свої років 15 теж мріяв зу-стріти свого ровесника (у 15-річних є свої таємниці, які з дідом не з'ясуєш чи з тіткою, у них своє бачення світу, динамічні вони хлопці). Я мріяв зустріти свого ровесника, з яким я міг би поспілкуватися українською мовою в цій же столиці.

Усі ми йшли один одному назустріч. Оскільки в мене було помешкання в Києві, а всі ж десь по гуртожитках мешкали, то до мене і тягнулися. Але ж ми всі разом творили оцю кри-тичну масу, яка могла щось уже творити. Бо сама по собі одна людина – що вона може зро-бити? Усі тут кажуть: віршик, віршик, а він довгий, цей "Життєпис", і я його збиваюся, мені треба папірець узяти. [Читає "Життєпис". Див. публікацію «Історія одного вірша» в газеті «Час» 29 січня – 4 лютого 1998 року].

Це грудень 1976 року. Ну, а потім же я десь приблизно до 1978 року віршики трохи пи-сав, а потім перестав. Коли ж у мене з'явився чорнявий онучок, то я розпалився: виявляється, діточкам треба України. Я собі на "Ленкузні" працював, 25 років я відпрацював, для мене мовної проблеми там не було, бо робітники – це ж учорашні селяни, там мова трошки засмі-чена, але ж синтаксис який, якщо послухати – дотепна мова, українці шляхетна нація. Там проблеми не було. А тут цей малюк. І половинка моя спохопилася: давай огріхи молодості надолужувати, вона ж дітей не навчила своєї мови, так треба ж на цьому внукові експеримент зробити. Боже мій! А в угорців такі слова, літер на 150 є одне слово! І звуки які! Давай же вона книжечки купувати. А тоді в книгарні "Дружба" було щось іноземними мовами, вони там копійки коштували. Я подивився: мадяри ще в ті часи робили такі книжечки, як оце зараз Малкович робить – приємно в руки взяти. А потім же тижнів два треба, щоб дитина її роз-шматувала. А читати на п'ять хвилин. [Нерозбірливо довга фраза про книжечку віршів для дітей]. У видавництві "Веселка" працювала Лариса Колос. Мій псевдонім Віть Вітько їй не сподобався. Вона хотіла Віктор Вітько. Ну, кажу, це ж дурниці – Віктор Вітько. [Нерозбірливо].

Як у 1967 році кинули мене в автобус – я ж умію до п'яти рахувати. Мені здається, що там було таки четверо. У мене був щоденник. Ну, який щоденник? Я людина, як то кажуть, не дуже пунктуальна, але міг там записати. Пам'ятаю, що один з нас єврей був, один був мо-лодий, а другий старший чоловік порівняно зі мною, сивий уже чоловік. То я згадав, що що-денник у мене вилучили у 1980 році – всі рукописи, щоденник, деяке листування. Я до звер-нувся до СБУ, що так і так, давайте моє досьє.

Коли на допити викликали… Ну, в мене яка звичка: яка людина не є, все-таки намагає-шся в ній побачити ознаки людини. Бо сам же я робітникував, електромонтером був, хоч у мене хисту до цього особливого нема, але ж кусок хліба якось доводиться заробляти. [Нероз-бірливо]. То вони що мені тоді казали? Буває, закрутишся, щось запитаєш, то вони так, гра-ціозно спираючись на пужално, стають: «Вікторе Миколовичу, вибачте, але в цьому будинку ми задаємо питання». Ну, а тепер уже я почав з них вимагати. Виявляється, коли в 1989 році почала в них земля під ногами горіти, то вони що зробили? Оці ж досьє – можете уявити, скільки їх було. Ось у мене "ДОН 3725-П". ДОН – це значить "Дело оперативного наблюде-ния", 3725 – це номер, П – профилактированное лицо. За моїми підрахунками, вони це завели десь у середині шістдесятих. Хай навіть у вісімдесятих, то все одно ці 3700 – значить, після мене ще було, за моїм підрахунком, десь тисяч сім. Це лишень у Києві сім тисяч. Бо в мене ж 3725, а отборочний список 51. А тих списків отборочних було сотні. То можете уявити, скі-льки було цих досьє. То вони почали їх нищити – бо ж там були агентурні свідчення. Що ці-каво? "Отборочный список 51 на архивные дела и материалы профилактики, подлежащие уничтожению по истечению срока архивного хранения" – тут протиріччя нема, але під цим списком стоїть підпис: начальник десятого отдела КГБ УССР подполковник Пшенников. А ось у довідці, яку вони надали, теж стоїть: начальник Державного архіву СБ України О.Н.Пшенніков. Уже полковник.

А тепер оцей генерал Пристайко, друг українських письменників, що разом із Шапова-лом видав книжку про процес СВУ… (Пристайко В.І., Шаповал Ю.І. Справа «Спілки визво-лення України»: невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. – К.: Інтел, 1995. – 448 с. – В.О.). Сімдесят перший рік, лейтенант Пристайко – слідчий у справі Ніни Строкатої в Одесі.

В.В.Овсієнко: Пристайко і мій друг теж…

В.М.Могильний: Ну, то друг другом. Це ж такі друзі... (Сміх). Я з них що вимагав? У них там є цікава штука – протокол огляду вилученого. У протоколі обшуку що написано? Зелений зошит, починаючи з такого-то слова, а кінчаючи таким... А в протоколі огляду вони цитують окремі місця зі щоденника – то вже можна з'ясувати, що це щоденник, і там же смачні цитати, коментарі, там фігурують імена. І дарма, що в мене адвокатом був Іван Макар Іван і консультантом був мій приятель. Я з конспіративних міркувань не називаю прізвища. Вони цикнули на цю суддю і винесли цей отборочный їхній список, я взяв його на обкладин-ку цієї самвидавної книжечки "Csokolivka, csokolj meg!" А молода генерація мені зробила художнє оформлення.

До чого я веду? Я хотів на них натиснути з іншого боку, хотів використати "Свободу", "Голос Америки", там кругом друзяки, але правду треба шукати в своїй хаті. Українське ра-діо приблизно те ж саме розказало, що я вам розповів.

А коли мені треба було настругати дитячих віршів, то я смикався-смикався, а воно ж не виходить. Тоді я взяв книжечку Едварда Ліра. У нас вона вийшла в перекладі Криловського 1980 і 1988 року, два видання. Популярна вона в Англії. А в нас дітей вважають дебільними – дитячі журнали не друкують цих віршів. Але це дебільні не діти… Та Бог з ними. Ну, не дебільні – перевтомлені, засмучені. Форма лимерик. Це ірландське місто – Лимерик. Так як наші коломийки – від Коломиї походять. Коломийка – це ж річ дуже сильна. Але в лимери-ках є такий фокус, що ви слово, яке в першому рядку, повторюєте в п’ятому. Я балакав із Мокроводським, що в нас є аналоги лимерика. У них лимерик чи лимерикс – літературний факт, тобто в красне письменство ввійшов, а в нас коломийка на рівні фольклору й залиши-лася, і в літературу колгоспні коломийки не ввійшли. То така туфта, як кажуть росіяни. Я ви-рішив з цими лимериками погратися. Приблизно, бо ритм і мелодію я відчуваю як дальтонік колір, я ж не витримую його, бо класичний лимерик – це анапест. А що воно таке? Ну, не звучать у мене ці штуки. То я їх накрутив. Сприятливий збіг обставин був. Їх можна прочи-тати.

М.Плахотнюк: Давайте музичну паузу, бо люди втомилися, а тоді почитаємо, добре?

Руслан Козенко: Я Руслан Козенко. Правда, частіше можна почути не Руслан, а як Ру-саїм. Зараз заспіваю пісню "Ой, поїхав в Московщину козак молоденький". Відома пісня в нашій обробці. [Звучить пісня].

В.М.Могильний: [Читає лимерики, дуже тихо і невиразно. Подаємо тут деякі з прочи-таних, засканувавши їх із книжечки: Csokolivka, csokolj meg!, або Надкушене яблуко: Химе-рики. – Столиця, р. 1999. – 43 с.].

Тамань (С. 21)

Та чи й тільки того на Тамані,

Що сльоза п’яні очі туманить?

Чи тополя безкрила?..

Чи не та ж Україна

На цій самій вчорашній Тамані?..

Зелений Клин (С.18)

Далеченько зелений Клин…

Та своє воно – як не кинь!

І душа ж не чужа

Пестить вістря ножа –

Прикипів до серця той Клин!

Безсовісний (С. 16)

Може, хтось і має совість –

я свою спровадив псові.

Ще як вчився в третім класі –

грошики носив до каси.

Щоб згубила каса совість.

Лемківщина (С. 8)

Чи ж ми дикого меду вощина –

Щоб у приймах була Лемківщина?

Поміж ляхів і товтів –

наш нарід не протовпивсь?

Ох крутитиме в носі вощина!..

Варшава (С. 14)

Закосичена Варшава

До Европи вирушала.

То-то хлопці в бубни били,

Аж їм соплі з носа бігли!

Дещо нітилась Варшава.

Москва (С. 13)

А Москва ж ота, Боже мій,

Як псалтир заяложений

Це нещастя ще й приндиться,

Як розгепана Винниця.

Що ж це робиться, Боже мій?

[Також прочитав: Січеслав, що на с. 3, Левоград (с. 3), Білоград (с. 16), Ленін живий (с. 27), Вошин (с. 11), Спокута (с. 18), Тварин люблю (нема в збірці)].

В.В.Овсієнко: Оскільки я архіваріус, то хочу знати, коли ви прийшли на світ Божий і де?

В.М.Могильний: Народився я 29 квітня 1937 року в української колонії над Волгою. Зараз ця місцина називається Тольятті, тоді це був Ставрополь Куйбишевської, зараз Самар-ської області.

В.В.Овсієнко: Дякую.

В.Анголенко: Я Вячеслав Анголенко, філателіст, колега Віктора Могильного. Завдяки йому я став редактором "Українського філателістичного вісника". Десь років зо два тому ми поставили собі питання: чи не легше воза тягти вдвох, тобто редагувати це видання разом, тому що серед збирачів в Україні дуже мало таких, хто пише, а ще менше таких, хто здатний і хоче видавати українські філателістичні видання. Я думаю, що Жежера, коли писав у "Го-лосі України" про Віктора Могильного, помилився, сказавши, що рідко який птах долетить до середини хрестоматії, маючи на увазі, мабуть, українську літературну хрестоматію. Ви ба-чите перед собою не того птаха, який не долетів до середини української літературної украї-нської хрестоматійної – ви бачите перед собою живого класика української філателії. Це лю-дина, знана в світі як філателіст, як дослідник українських поштових архівів, як засновник "Українського філателістичного вісника". Нещодавно ми святкували десятиріччя його, він заснований у 1989 році тут, у Києві. Це було перше філателістичне видання в Україні. Хоча це видання виходить невеличким накладом, десь тридцять, інколи трохи більше примірни-ків, але ж розмножується в світі – в Америці, в Канаді, в Австралії, поміж нашими колегами. Я думаю, що це видання стане предметом дослідження не тільки тих, хто вивчає поштову історію України, але й предметом дослідження літературознавців, тому що такої мови, якою пише Віктор Могильний свої статті на філателістичні та історико-поштові теми, ви не зустрінете ніде. Це фахова мова, висока мова українського літератора. Тому я дуже дякую долі за те, що вона мене звела з такою людиною, з поетом, філателістом, і прошу вітати тут не мене як редактора, а нашого шановного Віктора Могильного. Дякую. [Оплески].

М.Плахотнюк: Привітаймо Віктора, а також присутніх Михайлів – сьогодні усіх Ми-хайлів.

Репліка: А хай вони встануть.

В.В.Овсієнко: Ану, признавайтесь!

[Співають "Многая літа"]

[Кінець запису]

Віктор МОГИЛЬНИЙ

Історія одного вірша

У моєму доробку є вірш із часів "дешевої ковбаси". Інтригу йому створила реакція тоді-шньої системи на його появу. Досі цього вірша я ніде не друкував.

Життєпис

Лякано мене вовком зубатим,

Лякано тим, що помре мати.

Лякано Бабиним яром,

лякано бомбами із уральської сталі.

По тридцяти роках лякано

надгробком зі збитим написом.

(По сей день той камінь кривавить

на цвинтарі Лук'янівському).

Лякано братньою мовою

у власовській інтерпретації.

Лякано першого дня школярського.

Лякано хлібом з половою,

лякано стриженою головою.

Лякано 22-го травня.

Лякано штрафом у трамваї.

Лякано зле вмурованою цеглиною

і бібікалкою директорової машини.

Другом лякано, який обмовить.

Лякано законами гумовими.

На порозі комунальної квартири

лякано хлопчиками в цивільному.

Лякано загрозою китайською,

лякано спільнотою радянською.

За Україну

лякано вигнанням з України.

Лякано співпрацею із ворогом

і руїнами Успенського собору.

Лякано в'язнично-божевільною долею

ніжного і гордого Плахотнюка Миколи.

Лякано підпаленою книгозбірнею

і подружньою непевністю дружини.

Лякано могилами забутими,

лякано кар’єрою дітей моїх майбутньою.

Лякано відпусткою і премією.

Лякано черговим пленумом.

Лякано колючим дротом.

Лякано кріпацькими суботами.

Лякано лобами бетоновими,

маршальськими лякано погонами.

Лякано за вовчий погляд.

Лякано за те, що більш лякатися не годен.

Грудень 1976.

Вірша я тут подав за списком, що його свого часу виконала і переховувала в знайомих моя покійна дружина.

Та в одну й ту саму річку годі ступити вдруге. Як і в даному випадку годі позбутися при-крого відчуття, що демонструєш змуміфіковану дулю в кишені... Мусиш тішитися тим, що від наших учинків лишаються якісь крихти, непідвладні часові й ситуації.

Хоча "Життєпис", як на мене, помітно вирізняється з-поміж інших моїх віршів, та й моро-чився я з ним довгенько, зараз уже не можу згадати усіх обставин, що спричинилися до його по-яви. Не виключено, що цей вірш міг бути відчіпним самому собі. Бо десь під ту пору я збирав-ся був написати щось подібне статечною прозою. До останньої мушу вдаватися тепер, щоб прокоментувати деякі позиції.

Бомби із уральської сталі справді падали на українськомовні околиці Києва в ніч на 13 травня 1943-го. Дивне й страшне було це масоване бомбування, що тривало дві з половиною години. Маю і я від нього пам'ятку на все життя: відтоді руки мені тремтять, як у пияка. Нім-цям згадане бомбування не завдало відчутної шкоди. Натомість загинуло чимало наших лю-дей. Їх поховала німецька окупаційна влада. Одна з братських могил є на Лук'янівському цвин-тарі в тій його частині, що межує з Дегтярівською. На гранітному надгробкові був належний напис, який після кількох радянських редакцій остаточно збили в 70-ті роки.

Мій перший поважний контакт з братньою мовою стався за ситуації, коли носієм цієї мови був вояк РОА, якому на п'яну голову забаглося позбиткуватися з мене.

22 травня 1967-го я опинився серед тих кількох осіб, кого в брутальний спосіб заарешту-вали біля пам'ятника Шевченкові. Але через кілька годин випустили під тиском демонстрації протесту, яка скерувала свій похід до резиденції ЦК КПУ.

Було таке, що люди в цивільному спинили мене біля будинку, де мешкаю. Того дня я са-ме дістав платню і вертався додому після другої зміни. Ті, що спинили, заходилися показувати службові посвідчення, вибачалися, що погано володіють українською. Зрештою пояснили, що мене підозрюють у грабіжницькому нападі на якусь жінку, і повезли для з'ясування до Подільсь-кого РВВС. Там відбувся примітивний і тривалий спектакль, після чого вибачилися й відпус-тили. Гадаю, що все це знадобилося для того, щоб зробити в моєму помешканні негласний трус.

Якось із друзями довелося перечікувати зливу під Надбрамною лаврською церквою. Тут ще були люди, і в тому числі якийсь чоловік із урядовими відзнаками. Серед останніх мені за-пам'ятався орден Суворова. Мова зайшла за Успенський собор. Хтось чортихнувся на адресу німців. І тоді чоловік із відзнаками обурився, кажучи, що він особисто знав диверсанта, який висадив собор. Коли диверсанта залишали в Києві, хлопці йому шепнули, щоб лише зімітував вибух. Але той, бачте, не послухав... Розповідаючи таке, чоловік крадькома втер сльози, які набі-гли йому на очі. Окрім мене, свідками цього імпульсивного одкровення були дружина Василя Кобилюха та його шурячка Марта.

Один зі слідчих КДБ, читаючи "Життєписа", якого вилучили разом з іншими матеріялами під час трусу 31 березня 1980-го, раптом скипів: "Що ви тут понаписували за Плахотнюка? Ви б послухали, що він тут казав! Він казав, що ми... фашисти!!!". І зараз, мабуть, я не знав би, що відповісти цій нещасній людині в подобі ката.

Про підпал головної книгозбірні України написано чимало. Перебуваючи на курсах, на які щороку посилав військкомат, я почув ще й таке. Йшлося про спеціяльні піротехнічі засоби. Зокрема про шашки, які використовуються в надзвичайній ситуації для знищення штабних до-кументів. Ілюструючи ефективність їхньої дії, лектор згадав книгозбірню, яку, за його словами, було спалено саме такими шашками...

Один зі списків "Життєпису" КДБ витрусило в Олеся Шевченка. На судовому процесі у Львові цей вірш фігурував серед інших криміналів, що їх інкримінували моїм друзям. Я сам опи-нився в гротескній ролі свідка. Почесним артистичним званням за виконання згаданої ролі ме-не не вшанували. Натомість мав підписатися під офіційним попередженням...

Газета «Час» 29 січня – 4 лютого 1998 року

СЛУЖБА СЛУЖБА

безпеки України безопасности Украины

Державний архів Государственный архив

13. 02. 1999 р.

№ 24/1-224

м. Київ

ДОВІДКА

У фонді Управління СБУ у Львівській області Державного архіву СБ України зберігається архівна кримінальна справа № 57316 на Хмару С. І., Шевченка О.Є. та Шевченка В. Н.

Згідно із матеріалами цієї справи, Могильний Віктор Миколайович, 1937 року народження, уродженець м. Ставрополя Куйбишевської (нині Самарської) області, мешканець м. Києва, був допитаний у КДБ УРСР як свідок 21, 22 квітня, 22 травня та 8 серпня 1980 року.

31 березня 1980 року в його помешканні з санкції прокурора Львівської області був проведений обшук, в ході якого вилучено тридцять чотири найменування документів, книг, записників та друкарська машинка. Постановою слідчого від 15 вересня 1980 року до кримі-нальної справи долучені в якості речових доказів лист М. Дробняка, вірш Могильного В. М. "Життєпис", друкарська машинка "Москва", на якій він надрукував перекладені ним на ро-сійську мову "Декларацію" та "Меморандум №1" Української громадської групи сприяння виконанню Хельсінських угод.

Інші вилучені документи постановою слідчого від 27 серпня 1980 року виділені з кримі-нальної справи, як такі, що не мають до неї відношення, та передані в оперативний підрозділ КДБ УРСР для подальшої перевірки.

21 лютого 1981 року "за націоналістичні висловлювання і створення віршів ідейно-шкідливого змісту" Могильний В. М. був профілактований 5-м Управлінням КДБ УРСР шля-хом бесіди в приміщенні КДБ з винесенням офіційного застереження. У 1989 році воно від-мінене, про що повідомлено Могильного В. М. та прокурора.

За актом від 25 грудня 1990 року матеріали щодо Могильного В.М. знищені у зв'язку із закінченням строків архівного зберігання згідно з наказом КДБ УРСР № 00185 від 10.12.1979 року і вказівки КДБ СРСР №5с-1988 р. Акт підписаний членами комісії та затверджений заступником Голови КДБ УРСР (підстава: фонд 10, опис 19, порядковий 13, том 6, а. с. 71-73).

Начальник Державного архіву (підпис) О. Пшенніков

(Кругла печатка з написом: Служба безпеки України. Державний архів)

(Документ з архіву Віктора Могильного)

Рекомендувати цей матеріал