Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЛИТВИН ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ

21.05.2011
Василь Литвин. Автобіографічний нарис

Коли дитина усвідомлює своє «Я», вона починає визначати приналежність до сім’ї, до громади, потому пізнає, в якій країні живе, який народ їй рідний.

Нас, дітей повоєнних років, формувала школа, бо батьки тяжко гарували в колгоспі і на виховання часу зовсім не мали. Матері, не доспавши коротких ночей, готували їжу, шили-латали одяг, взуванку і знову бігли до праці. Але, як і більшість українців, і батько, і мати працюючи співали. Так починаючи з колискових у душі підсвідомо складався світ народної уяви: герої, вороги, добрі і злі сили. З казок, які хоч і рідко, але оповідали батько-мати. А вже школа категорично, незаперечно і нав’язливо формувала нас як піонерів, комсомольців і, як найвище досягнення, «партійців».

Ішов 1953 рік – підготовка до грандіозного свята: возз’єднання України з Росією. Нас переконували вчителі, що якби не Росія зі своєю братньою допомогою, України давно б не було. І наймудріший з українців – Богдан Хмельницький, бо він здійснив велику справу: віддав Україну під «руку» Росії. Тому радіймо і славімо його.

Батько майже не втручався у наше виховання, і тільки тепер я усвідомлюю чому. Бо не міг, боявся: виявляється, він думав інакше, як нам говорили в школі. Одного разу я прийшов додому раніш. Батько сидів за столом, підперши голову руками, і співав. Дослухавшися слів, я ошелешено вигукну: «Тату! Що це ви співаєте?» Батько стрепенувся, глянув на мене – і такий переляк відбився в його очах, що я отерп. Він боявся мене, піонера. Здоровий, міцний чоловік боявся дитини своєї! І в моїй голові закрутився калейдоскоп: а може все не так, як нам кажуть у школі? А співав батько таке:

«Ой Богдане, Богдане,

Занапастив неньку,

Неньку Україну!

Занапастив, ще й продав,

Бо в голові розуму

Та й не мав!»

Мені було тоді 12 років. Відтоді зачався в мені бунт проти брехні, несправедливості, насильства над людською свідомістю.

Народився я 4 червня 1941 року в невеликому селі Федорівка Піщанобрідського району Кіровоградської області. Дитинство у злиднях, у голоді. Врізався в пам’ять болючий спогад. Мати хвора лежить на ліжку, влітає бригадир: «Що розляглася, як пані, а хто за тебе робитиме? Ану вставай, марш на роботу!». Бліда знесилена мати, перемагаючи слабість, збирається на роботу. Ми плачемо, а бригадир грізно поцьвохкує батогом. І озвалося зі шкільного підручника:

«У неділю пораненьку

Усі дзвони дзвонять:

Осавули, економи

На панщину гонять»

Та хіба в нас не та сама панщина?

Ще образок із дитинства: збираємо з братом Миколою колоски в торбинки. І раптом – об’їждчик! Кидаємось куди попало, стрімголов біжимо; бо як пізнає, чиї діти, – батькам в’язниця. Це 1947 рік. Стрибаємо в урвище, він з конем не може наблизитись. Репетує, щоб вилізли. Плачемо, поприпадали до землі, щоб не впізнав, чиї ми. Пронесло: полінувався злізти з коня…

Закінчивши школу, виривалися, як із пекла. Паспорта ж колгоспникам не дають. Склали екзамени, вступили до Кролевецького художньо-технічного училища. Мусили нас відпустити з колгоспного кріпацтва. У Кролевці, співаючи в самодіяльності, зустрілися з бандурою. Михайло Білошапка навчив грати і спрямував нас до Київського музичного училища ім. Р. Глієра. Фанатично повіривши, що наше життя вже навік пов’язане з бандурою, ми з братом Миколою готуємось до вступних екзаменів. Кров цівкала з-під нігтів, а ми грали й грали. Своєю неймовірною цілеспрямованістю вразили приймальну комісію і… нас зарахували до училища.

Тут, у Києві, зустріли однодумців, не вагаючись поринули у таку небезпечну і благородну справу: боротися за те, щоб українці могли бути українцями. Усіх нас об’єднав міжвузівський студентський хор «Жайворонок». Хлопці й дівчата горіли спільним бажанням: відроджувати, піднімати із забуття рідну пісню, мову, славити героїв України, забутих і зневажених. І не дивно, що всі учасники хору були під наглядом КДБ.

Ми виступали з рідними піснями у школах, робітничих гуртожитках, на відкритих майданчиках у парках. Скрізь, де збиралась молодь. А влітку, під час канікул, ішли в похід Шевченківськими місцями від села до села, в кожному давали концерти. Як тепло і щиро зустрічали нас люди, скільки вдячності було в їхніх словах до нас!

Але щоденне життя стискало за горло, мов аркан. Непомітний для стороннього ока тиск: сутички з правоохоронцями 22 травня біля пам’ятника Тарасового, забороною виступів, а то й погрози від невідомих. Брат Микола на запросини друзів переводиться до Тернопільського музичного училища. А я, залишившись у Києві, не зміг далі навчатися. Бо навіть мій учитель Омельченко Андрій Федорович пішов з училища: не та атмосфера! На прощання він попередив: «Не забувай, у який час ми живемо. Знай, що зараз із золота роблять гімно. А з гімна намагаються зробити золото». Що він мав на увазі, я зрозумів далеко пізніше. В училищі без його провідного начала, настанов і порад я ходив як сирота. Вирішив покинути, бо й матеріально було страшенно важко вижити, грошової допомоги не мав нізвідки, стипендія мала, а заробити десь не було змоги.

Поїхав до Чернігівської філармонії, взяли мене до ансамблю бандуристів. Після перших же концертів жахнувся: в ансамблі сиділи «артисти», які не мали ні слуху, ні голосу, на бандурі ніколи не грали, водили руками, удаючи гру, струн і не до торкаючи. Аж тут я зрозумів свого вчителя: з українських пісень, з бандури – чистісінького золота, робили гімно, а недолугих «артистів» намагались подати як золото. Наші виступи викликали відразу і нехіть чути і бачити. Якось після концерту навіть хотіли набити як халтурників. На мої зауваження адміністрація не звертала уваги. Пішов з ансамблю соліст, який більш-менш співав. Щоб заткнути рота, мене поставили на його місце. Але це справи не міняло, хоч я старався, як міг.

Брат Микола на той час закінчив Тернопільське музичне училище. Викликав його до себе, дозволили нам виступати дуетом. Але в ансамблі бандуристів так само співали ті, кого і близько не можна допускати ні до бандури, ні тим більше до сцени. І моя душа не витримала: сказав художньому керівнику Леоніду Пашану все, що думав: «Ви за державні гроші робите для України підступну справу: ганьбите українську пісню, бандуру. Як ви добираєте артистів? За якими якостями? Адже вони не вміють ні грати, ні співати. У бандурі замість струн – мотузки. Естрадні ансамблі у вас забезпечені всім: і голосистими артистами, і інструментами. Ні, я в цьому балагані більш участі брати не хочу. Чию ви волю виконуєте, я не знаю, але що чорну справу для України і престижу її культури робите – знаю точно!».

Розрахувалися, поїхали з братом до батьків. Підготували репертуар і як дует поїхали до Київської філармонії, щоб нас послухали, з наміром отримати там роботу. Нас зустріли привітно, сказали, що знають наш дует, але директор буде завтра, приходьте на прослуховування. Та вже звужувалось коло навколо національно свідомих українців. Коли ми прийшли «завтра», нас ніхто не помічав, зробили вигляд, що не знають і знати не хочуть.

А через день брата арештували, прямо на вулиці. За участь у гуртку національного руху в Тернополі. Мені сказали, що він проходить як свідок. Я довгі два місяці щодня ходив і вимагав, щоб відпустили брата або й мене забрали, бо я думаю і почуваю так само, як він.

Коли брат повернувся, то розповів, що його схиляли бути стукачем, і заказали, щоб про це навіть братові не казав. Він відмовився. Тоді йому сказали: «Віднині у вас із братом земля горітиме під ногами, все випадатиме з рук. Ви ніде не знайдете роботи!».

Куди не потикалися – нам спочатку обіцяли та пропонували прийти завтра. А потім відмовляли. Приїхали до Тернополя, куди раніше нас запрошували, але адміністратор, говорячи з нами, весь час набирав якийсь номер, говорив кілька слів, вислуховував, а потім розводив руками і велів прийти через кілька днів. Я піддивився цифри, набрав з автомата той номер. Коли до мене озвалися, назвав себе і сказав таке: «Якщо я зараз розіб’ю вітрину в магазині чи ще щось таке вчиню, то нас заберуть у міліцію і даватимуть там їсти? Бо ми з братом не маємо змоги чесно заробити собі на їжу через вас».

Мені запропонували зустрітися. Зміст розмови зрозумілий і без пояснень. Але на прощання сказано: «Ідіть, працюйте. Та знайте, що нагляд за вами буде весь час: думайте, де і що співати». Нас узяли на роботу в Тернопільську філармонію. Співали ми, не думаючи про той нагляд, добирали пісні, які щось промовляли до серця, складали й самі на слова, що хвилювали душу. Всього три місяці пропрацювали. І тут тобі військкомат викликає на медкомісію. До того в мене був військовий квиток на руках і в ньому написано, що за станом здоров’я службі в армії не підлягаю. Нова медкомісія винесла вирок: «Годєн к строєвой». На клопотання брата відповіли: «Хай скаже спасибі, що ми його до білих мух не послали, а служитиме на Україні».

Служба в мінометній батареї була тяжка. Від фізичного навантаження відкрилася виразка шлунка. Моє начальство сумлінно виконували своє завдання: принизити, зігнути, вибити з голови непотрібні «мислі». Щоб просився і хникав, каявся і обіцяв. Але вистачило сили утриматися самим собою, доки за сімейними обставинами відпустили додому.

Працював у себе на Кіровоградщині в паровозному депо. Друзі з Києва не забували. За сприяння Алли Горської поїхав із сім’єю працювати в село Іванків та в Бориспільському будинку культури.

1968 року Музично-хорове товариство започаткувало створення оркестру українських народних інструментів. Запросили мене на прослуховування, запропонували роботу. Запросили і брата Миколу до оркестру. 1969 року це Товариство організувало великий кобзарський концерт в Оперовому театрі. То була велика подія для України, бо від 1939 року не було кобзарських виступів. Відлуння того концерту прокотилося по всій Україні. Цікаво, що затверджуючи в ЦК КПУ репертуарну програму концерту, якийсь клерк, дійшовши до мого імені, прочитав: «Ой полети, галко», «Ой, не пугай, пугаченьку» і, сміючись, мовив: «Про птичек? Пускай поёт!» Цю розмову передала мені секретар Музично-хорового товариства, яка носила репертуар на затвердження. А в театрі, коли я проспівав «Ой, полети, галко», – буря оплесків, вигуки «Слава!» Так і наступну пісню зустріли. Адже ці пісні склались у часи руйнування Запорізької Січі, їх ніхто не співав, а біль України за своїми оборонцями звучить у них і дотепер.

Працюючи в оркестрі, ми з братом відновили свій дует. Нас радо сприймала публіка. На одному концерті після виконання пісні «Там, у степу» (слова Василя Симоненка, музику склали самі) зал вибухнув оплесками і вигуками: «Слава!». Те саме було у філармонії після виконання пісні «Марш Богдана Хмельницького» (музику склали самі на слова Степана Руданського). Виступи оркестру зустрічали бурхливо і в Україні, і на зарубіжжі. Та сімдесяті роки для України теж були тяжкими. До репертуару оркестру доторкнулася цензура. Наш дует майже не випускали на сцену. Хіба інколи. А потім мені директор оркестру Юрій Волошин запропонував: «Подавай заяву за власним бажанням. Бо звільнимо по статті, не зможеш ніде влаштуватися на роботу». Дружину вже «попросили» з видавництва «Молодь», тому сім’я жила на той час у с. Гребені Кагарлицького району, де жили родичі дружини. Тут ми живемо й понині.

Дуже важко було влаштуватися на роботу. До нас прямо зверталися: «Ви націоналісти». Люди не розуміли, що це таке, але жахалися. Працювали, де можна: і в поле на буряки ходили удвох із дружиною, і на косовицю, і на силосування. Зрештою знайшли місце в сільському будинку культури. З боку сільської ради постійний контроль, перевірки, ревізії та зачіпки і притирки на кожному кроці, на зразок: «Доки та набридла всім бандура буде в концертах та українські народні? Заспівайте щось по-людськи!». Але самі люди дякували нам за пісні, за бандуру, за п’єси (на сільській сцені поставили майже всю українську класику).

Складали пісні, вірші писали. Їздили до нас друзі з Києва, зі Львова, Тернополя. Всі, з ким доля звела на життєвій ниві і хто не забув, чиї ми сини й дочки, яких батьків.

1989 року визріла думка створити кобзарську школу. З підтримкою Бориса Олійника, зі згоди та діяльної праці Іванової Г.М. та її чоловіка у селі Стрітівка започаткована кобзарська школа.

Стільки було розірвано сіток і перепон, щоб школу визнали навчальним закладом, у якому виховуються лицарі народної пісні, поборники відродження кобзарства. Пута, що накладались віками на рідну мову і пісню, не розірвані ще й до сьогодні. Красу і силу народної пісні потрібно весь час являти світові. Отож кобзарська школа підготувала вже 153 випускники. Хлопці пішли по Україні з бандурами в руках і піснями в душах та на устах. На сьогодні маю концертно-лекційні програми патріотичної тематики, з якими на запрошення виступаю в різних містах і селах, в основному, в навчальних закладах.

Підготував В.Овсієнко.

Рекомендувати цей матеріал