Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

РАЇСА МОРОЗ: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ КНИЖКИ. ПАМ’ЯТІ ІВАНА ГЕЛЯ

18.08.2011 | Раїса МОРОЗ | «Майдан», 24.03. 2011, maidan.org.ua
Раїса МОРОЗ: Історія однієї книжки. Пам’яті Івана ГЕЛЯ

Книжка Івана Геля «Грані Культури», видана в Лондоні 1984 року під псевдонімом Степан Говерля, має цікаву історію. Створена в одиночній камері Мордовського концтабору, вона попри рогатки наглядачів знайшла шлях у вільний світ й була надрукована. Тоді ж українська секція «Голосу Америки» транслювала зміст книжки в Україну. Кращої долі для самвидаву в ті похмурі часи годі було сподіватись, хоч сам автор не мав про це й гадки.

Протягом восьми років, з 1982 по1990 р., окрім основної роботи на посаді бібліотекаря у Вінніпезі (Канада), я працювала позаштатним кореспондентом «Голосу Америки» у Вашингтоні. Згідно з контрактом, я слідкувала за новими публікаціями, які висвітлювали проблеми тодішнього Радянського Союзу й особливо України. Я читала книжки доступними мені мовами й стисло переказувала їх у своїх репортажах. Мене особливо цікавили наукові дослідження, які торкалися найболючішого для нас національного питання. Однак, саме його академічні видання висвітлювали дуже обережно. Деякі автори, наприклад, сумнівалися, чи Україна є колонією в класичному сенсі, бо, мовляв, багато українців знаходяться у Москві у найвищих ешелонах радянської влади.

Врешті не лише академічні видання, але й самвидавні твори якось обминали надто гострі узагальнення щодо національної політики Москви.

Однак, 1984 року до бібліотеки, де я працювала, з Великобританії надійшло нове видання: Степан Говерля. Грані культури. Прізвище автора – псевдонім. Невідомий автор, в’язень радянських концтаборів, висвітлюючи національне питання імперії на прикладі України, на моє велике задоволення, нарешті розставив всі крапки над «і»: політику Москви щодо України назвав етноцидом, знекровленням української нації, намаганням перемішати й знищити її у всепоглинаючому імперському котлі; він підкреслював бажання усіх підкорених народів скинути колоніальне ярмо. Не варто у цій коротенькій статті переповідати зміст. Це не моя мета сьогодні.

А тоді, 1984 року, одержавши книжку, я заходилася переказувати її для України через «Голос Америки». Варто згадати, що перед тим похвалилася своїй подрузі Надійці Світличній, яка, як виявилося, також одержала й прочитала книжку. На мій подив, Надійка мала іншу думку й зовсім не поділяла мого ентузіазму. Вона вважала, що це якась підробка українців в еміграції, і що так гостро й відверто ніхто з наших в’язнів, тим більше з ув’язнення, не міг написати. У розпалі суперечки я сказала: це міг легко написати Іван Гель або Степан Хмара. Івана я знала особисто й приблизно знала напрямок його думок. Степана Хмару я не знала зовсім, тільки чула про нього. Імовірніше всього у його випадку спрацювала асоціація з іменем, та й прізвище Хмара якось асоціюється з Говерлою – від нашої Говерли вже недалеко до хмар...

Ми з Надійкою не дійшли згоди – кожна залишилася при своїй думці.

А я ретельно переповіла книжку Степана Говерлі на українській секції «Голосу Америки» й згодом забула і про книжку, і про Степана Говерлю.

...Минуло понад двадцять років. Багато води й подій спливло за той час. Приїжджаю черговий раз на Україну до Львова. Сидимо з Марійкою Гель в їхній хаті на кухні й згадуємо, ділимося спогадами про минулі часи, про наші перипетії з кагебешниками, про «вояжі» до концтаборів з малими дітьми й пудовими харчовими торбами , про «шмони» та принизливі роздягання жінок догола наглядачами в пошуках антирадянських документів перед і після таких рідкісних особистих побачень – було про що згадувати! А Марійка між іншим мені каже: «Я капсулу з твором Івана «Грані культури» все одно вивезла попри ті роздягання й «шмонання», я її проковтнула, й доки не повернулася до Львова, нічого не їла!» – ««Грані культури», – перепитую, – так це таки Іванова річ? Отже, я ненароком, багато не думавши, потрапила на ім’я автора ще двадцять років тому! Може, з мене був би непоганий Шерлок Холмс?»

І здивована не стільки своєю догадливістю, скільки тим, як міг Іван написати таку порівняно велику річ та ще й в умовах ув'язнення. Покидаю Марійку й поспішаю розпитати Івана про все це. Що розповів Іван, цитую майже дослівно:

«Якщо говорити. чи можливо написати в таборі особливого режиму якусь велику річ, то відповіддю буде: ні. Велику роботу в таборі особливого режиму написати неможливо. Але коли Леонід Плющ казав, що написати таку річ – це подвиг, то це також не відповідає дійсності. Це може бути подвиг, а може бути випадок. А також залежить від людини, наскільки вона віддана справі, за яку сидить.

В таборі особливого режиму наглядач ходить в повстяних капцях, щоб застати в’язня зненацька й відібрати заборонене. Тому важко щось сховати. У мене ситуація була зовсім інша. Я голодував сто діб, вимагаючи статусу політв’язня. Паралельно ставив ще вимогу, бо мені не пропускали листів до родини. Врешті решт, протримав сто діб і тримати довше не міг, бо був майже паралізований. Хто довго голодує, в того віднімаються ноги. Крім того, мені пішли на поступки: повернули й відправили затримані листи. А після голодовки я був такий виснажений, що не міг ходити – мене вели два санітари попід руки. Через це мене не хотіли показувати людям: шкіра й кості. Тому помістили в одиночку, як кару за голодовку, хоч я її й припинив».

«Коли людина голодує двадцять чи тридцять днів, – продовжував Іван, – то вона ще жива людина, тіло ще є. Після тридцятьох діб в неї живе тільки дух, і якби людина не мала сили духа і внутрішньої сили волі, то голодовки не витримала б, інакше наступає вже смерть. У цьому стані починаєш почувати себе наче на рівні з Богом, може це звучить як блюзнірство, але інакше цього стану не пояснити, думки в тебе тільки про високе: про Бога; про вічність; неначе проводиш іспит совісті про ціле своє життя. Ось у такому стані мене кинули до одиночки, і хоч почали помалу годувати, той стан все ще тривав. В одиночці немає що робити, нудно, і тут кагебіст приносить мені покаянну брошурку Івана Дзюби «Грані кристала», та ще й знущається: «Ось почитайте, Іване Андрійовичу, що пише Ваш соратник. Ви ж на нього молилися, тепер Ви сидите, а він живе на волі й працює...»

Брошура наштовхнула написати Іванові відповідь. Я не збирався його гостро критикувати за покаяння, як це робив би про когось іншого. Бо знав, що він хворів на сухоти.

І так почав писати відповідь Іванові Дзюбі, не задумуючи довгу статтю, але візьмусь за тему, а вона розростається в цілий розділ...»

На цьому місці у мене рветься терпець, я перериваю його, мені цікаво, як же вдалося йому сховати й зберегти написане?

«Насамперед, писати треба було, – каже Іван, – на трансформатному папері дуже твердим олівцем, підструганим єдиним наявним у камері «інструментом» – ложкою, загостреною об цементну підлогу. Олівець той треба через три-чотири речення також гострити об підлогу. Техніка... Писати так густенько й дрібненько (напруга зору колосальна!), що потім родина, щоб розшифрувати текст, мусить вживати шестикратно збільшуючу лупу».

Писати й ховати написане в одиночній камері, – підкреслив Іван, – легше ніж у загальній. Хоч і тут наглядач може зазирати у вічко що п’ять хвилин, та він не може підкрастися тихенько у своїх повстяних капцях. Бо одиночка тим і одиночка, що дуже ізольована від загальних камер, а до одиночки ведуть ще двоє залізних дверей із залізними замками, які неможливо відкрити тихенько. Отож, доки наглядач дійде до Іванової одиночки, щоб спитати своє звичне запитання «Ну, що, Гель, ти ще тут не здох?», Гель устигає сховати написане й прибрати спокійної безневинної пози.

А ховати? До чого тільки не вдається в’язень, щоб сховати написане! Іван скручував кілька написаних сторінок у цидулку довжиною 3-4 сантиметри і товщиною тонше за сірник й ховав у стіну. Стіна була грубо потинькована великими грудками. Між грудками у виступах Іван колупав виїмки («лупайте ту стіну...» – майже за Франком!), закладав туди написане і заліплював зібраним цементним порохом, змішаним з клейковиною з розжованого хліба. Техніка достойна вигадки богів!

А потім треба було пам’ятати, де ховаєш, послідовність написаного, логічно вести нитку розповіді, що за чим іде. Тримати все в голові, щоб не повторюватись. Титанічний труд! І врешті решт скрутити всі ті цидулки в одну капсулу й бути напоготові винести за межі одиночки…

...Капсулу привезла Іванова дружина Марійка до Львова, як уже згадано, проковтнувши її. Потім цілою родиною розшифровували, писали, друкували, ховаючись, озираючись на вікна, прислуховуючись до кожного шереху за дверима, щоб бува хто зненацька не застав. Останню дію книжкової одіссеї виконав Зеновій Красівський, також довголітній політв’язень, який саме тоді перебував на волі: сховавшись під столом, він сфотографував текст на плівку. Знайшлась людина, яка наважилась вивезти ту річ закордон. А привіз книжку в Україну з Лондону той же Зеновій Красівський. Вручив її здивованому Іванові, який ні слухом, ні духом не відав про долю свого твору – Іванові, на той час вже депутатові обласної ради, заступникові її голови уже нашої влади...

Написана в одиночній камері мордовського концтабору 1976 року, надрукована в Лондоні 1984 року, того ж року трансльована в Україну моїм «ворожим голосом» з Вашингтону, і на власні очі вперше побачена її автором 1990 року. Мандри у понад два десятки років...

Іван за своє життя вже за незалежної України написав ще десятки статей на злободенні теми. Проте сама ця книжечка «Грані культури», написана в таких неймовірних умовах, якнайяскравіше свідчить, як мені здається, про Іванів характер, про його глибоку віру, незламну волю і безмежну любов до своєї землі. Вічна пам'ять великому патріотові України!

«Майдан», 24.03. 2011, http://maidan.org.ua/static/mai/1300969230.html

Рекомендувати цей матеріал