Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Український національний рух

ГОМЗА ЯРОСЛАВ ЮРІЙОВИЧ

25.09.2011 | Овсієнко В.В. | Автобіографія. 2.09.2001
ГОМЗА ЯРОСЛАВ ЮРІЙОВИЧ (нар. 18.09. 1927, с. Монастирець Стрийського р-ну Львівської обл. – п. 22.09. 2011, смт. Очеретине Ясинуватського р-ну Донецької обл.).

Остарбайтер, політв΄язень, просвітянин, публіцист.

Народився в селянській родині Юрка і Насті. Закінчив три класи в сільській державній школі з "руською" (тобто українською) мовою навчання, а з четвертого класу був учнем Стрийської "Рідної школи". З 1939 навчався в школі № 10 у Стрию. За німецької окупації переведений до 5 класу ґімназії, та провчився всього півроку.

Родина збідніла вщент: у хаті не було шматка хліба. У лютому 1942 разом з батьком змушений був "добровільно" виїхати на роботу до Німеччини. Працював у бауера в с. Ґанзерін у Померанії, а батько – в сусідньому с. Кепіц.

Незабаром Г. нав΄язав контакти з українськими організаціями, передусім з "Українським Національним Об’єднанням" та "Українською Громадою". Перечитав багато українських книжок, виданих в Україні й за кордоном. Згодом в автобіоґрафії писав: "Весь свій заробіток вкладав у газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами-українцями". Найважливішими були газети "Український вісник", "Українська Дійсність" (Берлін), "Наступ" (Прага), журнал "Пробоєм" (Прага).

У квітні 1945 "визволений" червоними військами і заарештований органами контррозвідки "Смерш" 3-ї Ударної Армії та засуджений Військовим трибуналом за ст. 58-1а КК РРФСР на 10 р. позбавлення волі і 5 р. поразки в правах за "антирадянську діяльність" (розповсюдження української преси та книжок серед остарбайтерів-українців), за зв’язок з ОУН.

Покарання відбував у Сиблагу (пос. Антибес) та Степлагу (Кенґір, Джезказґан), де пізніше, у травні – червні 1954, почався страйк з вимогою скасувати номери, що принижували людську гідність (Г. в Кенґірі мав номер СВВ-667), знизити норми виробітку, поліпшити медичне обслуговування, переглянути справи. Страйк переріс у повстання, яке було розчавлене танками. Г. під той час був у пос. Антибес.

З закінченням терміну покарання звільнений у 1955. Поїхав на Донеччину, куди вже перебралися його батьки. Працював робітником спочатку на Очеретинському цегельному, а потім на Авдіївському коксохімічному заводах. 1968 р. закінчив вечірню середню школу, курси німецької мови (1969), відтак українське відділення філологічного факультету Донецького держуніверситету (1974). Уже з 1972 р. до виходу на пенсію працював учителем німецької мови, української мови й літератури в Очеретинській СШ.

З часу звільнення перебував під пильним таємним наглядом КГБ, а з 1972 р. – під явним. Його викликали на допити у зв΄язку з арештами дисидентів. Зокрема, в лютому 1981 р в нього шукали, та не знайшли, працю Олекси ТИХОГО «Мова. Народ». Обшуки, погрози, шантаж родини тривали до 1990 р.

З початком перебудови активно працював на українське відродження. Один з організаторів Товариства української мови ім. Т.Шевченка на Донеччині, Всеукраїнського Товариства політв΄язнів і репресованих (ВТПВіР). Співзасновник УГС на Донеччині (1989), член УРП (1990), голова місцевого осередку і член сенату ОУН(м). 22.01.1989, у День Злуки, брав участь у мітингу під синьо-жовтими прапорами в Донецьку.

Член редколегії ж. «Пороги» (Січеслав, 1998-90). 1990 р. вийшло (в машинопису) два числа започаткованого і редагованого Г. самвидавного художньо-публіцистичного альманаху "Каяла", та через брак коштів мусили припинити видання.

Автор сотень публікацій з історії України, зокрема, Слобожанщини й Донеччини, про діячів української культури.

Похований 24.09.2011 в с. Очеретине.

Бібліоґрафія:

1.

«Цитатник» Олекси Тихого // Той, що духом не скоривсь. Матеріали наукової конференції, присвяченої пам`яті Олекси Тихого. – Всеукраїнське т-во «Просвіта» ім. Т.Шевченка. Дружківська міська організація. – Дружківка, 1994. – С. 21-23.;Те ж: ж. «Зона», № 7, 1994. – С. 215–217.

Моя зустріч з Олексою [Тихим] // Східний часопис, № 24. – 1997.

Джезказган // Українське слово, 1998. – № 29; Від Берліна до Антибеса. – 1998, № 46; Антибес. – 1999. – № 4.; Кенгір. – 1999. – № 33.

Від Берліна до Антибеса // Молодь України, 1999. – № 40; Антибес. – № 41; Кенгір і Джезказган. – № 42.

Вибране. Статті, спогади, вірші. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. – 115 с.

Автобіографія. 2.09.2001.

2.

Вахтанґ Кіпіані. Українці проти уркаганів. – Україна молода, № 28. – 2005. – 12 лютого.

Білецький В.С. Історія Донецької крайової організації Народного Руху України (1989-1991 рр.). Донецьк: Укр. культуролог. центр, Донецьке відділення НТШ, 2009. – 172 с.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина ІІІ. – 2011. – 1021-1380 с.; Гомза Я., С. 1094–1096.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 145–146; 2-ге вид., 2012. – С. 161-162.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 24.05.2016

Знаків 4.429. Homza

Рекомендувати цей матеріал