АЛІФАНОВ ОЛЕГ ВОЛОДИМИРОВИЧ. АВТОБІОГРАФІЯ

 324223.02.2013

автор: Олег АЛІФАНОВ. Підготував В.Овсієнко

АЛІФАНОВ ОЛЕГ ВОЛОДИМИРОВИЧ. АВТОБІОГРАФІЯ
Робітник, дисидент. За прорив у посольство Франції запроторений у психлікарню.
Я народився 24 січня 1954 року в селі Шевченко Старобешівського району Донецької області. Мій прадід Андрій Рибалка разом з родиною тікали сюди 1933 року з-під Харкова від голоду. Йшли пішки майже 300 кілометрів. Маленьких дітей, у тому числі мою дворічну матір, несли на руках. Коли зараз уявляю цю ходу, навертаються сльози. Їхати було неможливо, адже комуністи знімали селян з поїздів. Тут, на Донбасі, теж був голод, але не в таких масштабах, як на Слобожанщині.
Мій дід Лаврентій Андрійович після смерті своєї дружини – моєї бабусі – одружився на місцевій грекині, і ця друга моя бабуся розказувала мені, що їхня родина Юр΄євих у 1933 році у Старобешевому вижила тільки тому, що віддала свою хату за кілька мішків зерна.
Моє життя нічим особливим не відзначалось. Закінчив середню школу. В 1972-74 роках служив прикордонником в Азербайджані на радянсько-іранському кордоні. У 1975 році поїхав у Москву, де працював електрозварювальником на автомобільному заводі, а потім будівельником на будівництві містечка Московської олімпіади, на інших будовах радянської столиці.
Протиріччя між тим, що подавали комуністичні мас-медія (а інших, як відомо, не було), і тим, що я бачив на власні очі, почали дратувати з перших днів життя в Москві. Віра провінціала, що в «столице нашей Родины» порядок, справедливість і законність, руйнувалась щоденно. Коли працюєш у 20 хвилинах ходьби від Кремля і бачиш, як розкрадається майно, будматеріали, як оформляються фальшиві наряди на начебто здійснену роботу і багато чого іншого, мимоволі починаєш сумніватися в самій системі. Іноді доводилось виходити в другу зміну, і увечері, коли не так видно, кілька машин з цементним розчином і бетоном зсипали його в балки, в ями будь-де, щоб відрапортувати, що ми це «виработали». Водії машин відповідно зливали солярку по всіх ямах. Одного разу, дивлячись, як вивозять будматеріали з будівництва овочесховища, повідомив своєму бригадиру, на що той відповів: «А що я зроблю? Це ж Гришину на дачу». Гришин тоді був членом Політбюро, московським головою, третьою людиною в СРСР.
Так поступово на мої економічні сумніви в соціалізмі почали накладатися політичні. 1979 року, після окупації Радянським Союзом Афганістану, я виявився єдиним у своїй будівельній бригада, що різко засудив цю війну. На мій подив, усі хлопці війні навіть зраділи. Тоді ж уперше я почув стосовно себе слово «предатель». У 1980 році, провчившись півроку на підготовчих курсах для вступу на філософський факультет Московського університету, де гарантовано став би студентом вечірнього факультету поважного вузу, тому що перед тим один викладач сказав: «А чого це ви вирішили, що будете філософом? Ви майже всі будете викладачами наукового комунізму». Уже тоді мої антирадянські погляди фактично були сформовані.
У квітні 1985 року я з особистих причин залишив Москву і повернувся в своє рідне село. Але в перший же тиждень зрозумів, що після столиці жити в провінції, та ще такій як Донбас (який не змінився і за 20 років незалежності), просто не можу. Я заглибився в художню літературу, самоосвіту, прослуховування західних радіостанцій, яких до того майже не чув. Саме «Свобода», «Голос Америки» відкрили мені очі на те, до чого я ще не дійшов сам.
Влітку 1985 року в Москві готувався черговий тріумф країни Рад – Всесвітній фестиваль молоді і студентів. Я вирішив внести дещицю реальності до свята. Написав відкритий лист до ЦК КПРС у двох примірниках, де висловив усе, що думаю про радянську владу, в досить толерантній формі. Відчуваючи, що мені не пробачать навіть цього, вирішив один лист віддати в західне посольство і попросити політичного притулку. У Москві один лист – до ЦК КПРС – вкинув у поштову скриньку, з другим помандрував до американської амбасади. Кількість міліції навколо посольства США мене пригнітила. Зрозумів, що мій план потрапити до посольства, чи просто оприлюднити мій лист, неможливо здійснити. У чому переконався, походивши навколо інших амбасад західних країн.
Пройшло, здається, два дні, лист у ЦК, мабуть, був уже отриманий, і КГБ могло здогадатися, куди помандрує і що буде робити його автор. Я був у відчаї: мене вже, мабуть, розшукують. На останні гроші їв у кафе навпроти посольства Франції і придивлявся, як розставлена охорона. Раптом побачив, що до мене теж придивляються два чоловіки у сірих костюмах, а в такого кольору костюмах ходили гебісти й під час Московської олімпіади. Переляк поніс мене на крилах. Вирішив вдруге обійти французьку амбасаду – що вже було ризиковано. І тут мені пощастило. Проходячи повз міліціонера, почув, як з його будки задзвонив телефон. Він побіг до телефону, що за метрів 15. Він у будці розмовляє – а я якимось дивом долаю майже триметрової висоти огорожу.
Французи довго не могли зрозуміти, хто я і відкіля взявся. Посла, як вони сказали, не було і скоро не буде. Я зрозумів це так, що ніякого політичного притулку не нададуть. До цього я був готовий, бо знав, що в СРСР і Франції завжди були дружні стосунки. В усьому іншому французи були французами. Поводилися зі мною ввічливо, навіть люб΄язно. Нагодували, побалакали, я подивився по відеомагнітофону (якого доти ніколи не бачив) якесь музично-циркове шоу, вільно походив по посольству, зайшов у кімнату, де строчили телетайпи зі всього світу. Тільки в одні двері не було доступу не тільки мені, а, здається, і співробітникам посольства. За склом сидів чоловік і керував турнікетом на вхід – як у метро.
Я залишив посольство десь о 21 годині. Попросив французів не забувати мене (вони пообіцяли і дотримали слова), віддав свого листа для друку в пресі і попросив не вважати мене кримінальним злочинцем, яким мене оперативно представила міліцейська охорона з-за огорожі. У фойє станції метро «Октябрьская», що поруч із посольством, я був відразу заарештований. Відвезли в якесь відділення міліції, де я почув: «Ну що, йому зараз голову відкрутити чи потім?», «предатель» і т. п.
Приїхали гебісти. Розмовляли доброзичливо, цікавилися головно не чому я це зробив, а що бачив у французів. Через півтори-дві години зайшли люди в білих халатах. Кагебешник сказав: «Вас повезуть на медичний огляд, не хвилюйтесь». Мене повезли, як потім з΄ясувалось, у психіатричну лікарню ім. Кащенка. Коли зачиняли ворота, хтось сказав: «Ти відсіля ніколи не вийдеш». Ця фраза переслідувала мене увесь час перебування в психлікарнях Москви і Тюменської області, істотно руйнуючи волю до опору і життя.
У перший же день «лікування» мені вкололи сульфазин і я пролежав напівсонним добу. Інші уколи, що їх мені щоденно почали колоти – галоперидол і аміназін – не були такими болючими. Через кілька тижнів лікар питає: «Олег Володимирович, а чого ви так погано виглядаєте?». Кажу: «Я до вас поступив зовсім не таким». Уколи скоротили, але 24 пігулки доводилось пити щоденно. Зазирали навіть у рот.
Це було звичайне відділення психлікарні. Тут були самогубці, дезертири з армії, хтось «косив» під хворого, щоб розширити жилплощу, були «письменники» – хто багато писав у різні інстанції, були пацієнти курйозні. Один потрапив туди тому, що хотів передати в Академію наук СРСР поетичний переклад «Морального кодекса строїтеля комунізма». Були, звичайно, і хворі на голову люди. Кололи декого дуже багато. Іноді доводилось бачити, як чоловіки ходили за лікарем зі сльозами і просили припинити колоти – на зад не можна було сісти.
Потім з Москви мене етапували до селища Вінзілі Тюменської області, ближче до матері, що жила в Сургуті. Там було легше. Уколи припинили. Там мене найбільше вразила кімната, де в загороджених ліжках лежали маленькі діти-виродки. Їх тільки годували, ніяк не виховуючи.
Приїхала мати, яку я ніяк не міг переконати, що я не псих. Раптом після трьох місяців психіатричного ув΄язнення мене випустили на свободу. Потім правозахисник Валерій Сендеров по телефону сказав мені, що цьому, можливо, сприяли французи і міжнародний розголос.
Я повернувся в Україну, де по лінії Міжнародної амністії писав листи, картки до голів держав – за звільнення політв΄язнів. Писав листи в газети про різні поточні справи суспільного життя. Працював у Донецьку. Зараз живу в селі. У суспільному, політичному житті участі не беру. Але відчуваю: це все попереду. Бо обурення бандитським режимом Януковича, який на очах у всіх розкрадає Україну, доходить до межі, де вже потрібно діяти.
Найбільша прикрість за земляків-донеччан. «Ми знаємо, що вони шахраї, але ж вони і він наші». Це слова тих, що голосували за Януковича і регіоналів. Така ж тут і молодь. Раби народили рабів. Одна користь від регіоналів: вони перевірили всіх в Україні на вошивість. Тепер будемо знати, хто є хто. Якщо в комуністів було виправдання «ми не знали», то у регіоналів і їхніх посіпак його нема. Знають, що творять.
Аліфанов Олег Володимирович.
17.02.2013.
 Поділитися
MENU