Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЗВАРИЧЕВСЬКА МИРОСЛАВА ВАСИЛІВНА

08.03.2013 | Овсієнко В.В. | Інтервю 20. 06. 2008 р.
Інтерв’ю Мирослави ЗВАРИЧЕВСЬКОЇ

(Виправлення М.Зваричевської не надійшли).

В.Овсієнко: Двадцять шосте червня 2008 року, Львів, Інститут післядипломної педагогічної освіти. Розповідає про себе пані Мирослава Зваричевська, записує Василь Овсієнко.

М.Зваричевська: Насамперед я повинна сказати про родину. Я народилася у родині селянській, але освіченій. Мама походила з роду Бучинських. Доволі освіченим був мамин дідусь Григорій Бучинський. А його молодший брат, Дмитро Бучинський, згодом став професором Мадридського університету. А батько рано осиротів: вони мешкали на Збручі, дідусь переходив кордон і його загнали в річці так, що він не вийшов з неї, його знайшли аж там на Лутовках у Гусятині. То було у 1909, може, у 1908 році.

Мама батькова мала схильність до медичної роботи, вона допомагала під час епідемії. Та епідемія поверталася кілька разів. Мама допомагала людям і також померла від чуми чи малярії. Чи тифу. Словом, від епідемії, вони були поширені у 1914 – 1915 роках тут, у Галичині.

Батько, одружившись із мамою, невдовзі виїхав до Канади і був там десять років, хоча сподівався, що їде на два роки. Через різні перипетії повернувся лише у 1936 або 1937 році з тим, щоби забрати маму. Він уже був громадянином Канади. Але мама не дала згоди. Вони залишилися на тридцять дев’ятий рік і таким чином пізнали все, що було по-в’язане з тими роками, сороковими-п’ятдесятими. Це щодо тата. А мама була з дуже свідомої, активної родини, що вони разом зі своїми вуйкáми створили сільський театр при читальні. Читальню будував дідусь як війт. Власне, навколо читальні розгорталися там усі події в Трибухíвцях. Те село називається Требухíвці, Гусятинського району. Мама то акторка, то пріма в тому гурті – і це тривало десь коло десяти років, тобто до повернення та-та і до народження нас із сестрою.

Після того мама не брала жодної участі, хоча їй пропонували, щоби повернулася до тої діяльності, якою вона займалася в «Просвіті», Союзі українок, у товаристві "Рідна школа". Тим більше, що вона була одружена. Вона була всебічно талановита жінка. І в усі часи вміла бути не героїчно, але помічною в дуже багатьох випадках, там, де, здається, ніхто би не розв’язав того питання, а вона вміла втрутитися.

Я дам вставку із зовсім інших подій. У сорок шостому-сьомому роках, коли вже діяла та «червона мітла» по Західній Україні, нас вигнали з дому, бо наша будівля була така презентабельна. Нас вигнали до бабці. А одну з кімнат зробили слідчою кімнатою, там били людей і садили в нашу комору. Мама подивилася, що там робиться… Вона віддала їм ключ – у неї цього завимагали – ключ зовнішній. А мама мала ще таку відмичку, і вона ставила ту відмичку тому, хто там сидів, і щось кількох випустила звідти. А в той час вона гостила вартового, бо там же ж і вартовий був. Вона його пригощала, а за той час той, хто там сидів, міг собі втекти. Більше вона не могла чим допомогти. А так вона весь час мала контакти з Повстанчою армією. До нас приходили, мама напікала, що потрібно. Нас же в тому часі було четверо дітей, тому мама вже не була таким учасником подій, але все, що потрібно було для підтримки, вона робила. Між іншим, мене в середню школу благословив якийсь чоловік із УПА. Бо нас не приймали у середню школу без комсомолу, а я в комсомол не хотіла поступати. От уже серпень, я розумію, що я вчитися вже не буду, і то-ді мама порозмовляла з якимось чоловіком, він прийшов посеред такого світлого, такого наповненого сонцем дня, поцілував мене в голову й каже: "Поступай, нам таких людей треба".

В.Овсієнко: Якого це року було?

М.Зваричевська: Це був десь сорок дев’ятий, найскоріше. Так я пішла у восьмий клас, бо я закінчувала семирічку в Трибухівцях, чи в Ли́чкінцях, сусідньому біля нашого селі, потім вони були одною сільрадою, коли я там закінчувала школу.

Я завжди мала якісь не конфлікти з владою, а, так би мовити, ми завжди були на від-стані. Чи це був вступ у піонери – я викрутилася, чисто такими своїми дитячими силами – я не поступила. А це змушена була. Як я себе в педучилищі поводила – але лист від Чортківського КГБ прийшов до Гусятинського КГБ, про мене. Я того не читала, тільки татові начальник КГБ сказав, бо він мав з ним комерційні стосунки. Тато працював на плодоовочевому складі, а той за чимось там приходив і сказав татові, що попередь Мирославу, при-йшов на неї лист, а я його порвав. Правда – неправда, але це так.

В.Овсієнко: Це в якому училищі Ви вчилися?

М.Зваричевська: У Чортківському педагогічному. Це початкові класи. А потім я пішла до університету.

В.Овсієнко: Називайте, будь ласка, роки.

М.Зваричевська: У 1956 році я як п’ятипроцентник з дипломом з відзнакою посту-пила у Львівський університет. Ну, студентка як студентка, може, навіть добра студентка, але мене, починаючи від другого року навчання, коли ми поїхали на цілину, вже зауважи-ли там, у Казахстані, органи КГБ.

В.Овсієнко: На цілину на заробітки їздили влітку?

М.Зваричевська: То були студентські загони. Я не так на заробітки їздила, бо ми, дівчата, й не заробили дуже, так, по 400 карбованців, чи що, але щоб побачити той вели-кий простір і особливо той стовп, що між Європою і Азією. Ото в якихось розмовах... Це не означає, що я сама лізла на прю, але якщо заходила розмова і я чула, що хтось ображає, чи зневажає, чи якимось чином зачіпає Україну або щось українське, я тут же давала, як могла в тому випадку, відсіч. А люди доносили. Я знаю, що я говорила з бухгалтером-німцем у тім радгоспі. А згодом воно відгукнулося до львівського КГБ. Бо потім мій викладач старослов’янської мови закликав мене і каже: "Тобі хтось хоче попсути кар’єру". Кажу: "Я кар’єру не роблю". А він: "Про тебе говорять, що ти якоюсь пропагандою займалася на цілині". Я пам’ятаю лише, що хтось про Хмельницького, Україну і Росію там говорив, і я казала, що це був альянс чи ще щось таке. Ну, так не дуже мудро, але я відстоювала Україну як одиницю, яка може вступати на паритетних основах у стосунки з іншими державами. Отаке було.

А трошки пізніше я працювала у комсомольському бюро – мене Ігор Калинець туди запропонував, щоб були всюди наші люди, як Калинець казав. Я вела в тому бюро секцію культури, створила хор при філфаці. І взагалі можна сказати, що українську справу і я, і кращі з нашої групи, пильнували. Тому з Ольгою була моя приязнь і ще з Алою Сокіл.

В.Овсієнко: Це Ольга Горинь?

М.Зваричевська: Горинь-Мацелюх. Вони повернулися з ув`язнення в 1956 році і потрапили в нашу групу. Та невдовзі, у 1957-му році, їх уже викидали з університету. Тоді я і мої товаришки́ зібралися, пішли до ректора і сказали, що вони відповідали за свій вчи-нок, навіть якщо він був антидержавний, то чому вони повинні два рази відповідати? Вони відбули покарання – а чому зараз до них якісь претензії? Я тоді була і старостою, і ще кимось. І цей Лазаренко, Євген Лазаренко, каже: "Ви прекрасні! Скажіть своїм дівчатам, що я як ректор чекаю їх. А де розв’язувати їхні питання, то знають вони". Я переказала це дів-чатам, і Ольга поїхала до Ковпака, а Галя розв’язувала тут. Виявляється, що в її досьє було записано щось про твори Кобилянської, щось про Коцюбинського – словом, не було й за що. А вона дуже серйозно постраждала, бо вона втратила праву руку. Вона зараз мешкає в Сумській області, Краснопільський район і село Угроїди. От хто є цікавий як людина, як особа!

Це було моє коло, іще, може, одна-двоє дівчат. Так ми провчилися до останніх курсів філфаку університету. Я думала, що буду працювати в науковій сфері, але коли я стала на стезю власної самостійної самореалізації – то щоб мені ніхто не допомагав. Була така маленька можливість: мій вуйко, письменник Теодор Микитин, міг помогти, але елементарно, щоб я працювала в бібліотеці. Ми з Ольгою були влаштовані в ту бібліотеку, але потім нас звідти виключили.

В.Овсієнко: Це коли було з бібліотекою?

М.Зваричевська: Це було в шістдесят другім році. Коли виникали якісь конфліктні ситуації, я давала пропозиції на користь скривдженого. А тоді вже й ми з Ольгою стали перед загрозою. Дирекція поставила питання: хто за те, щоби позбавити нас права працю-вати? Ніхто. Хто проти рішення дирекції? Ніхто. Отже, всі за. За такою формулою.

В.Овсієнко: А яка це бібліотека?

М.Зваричевська: На Драгоманова, бібліотека університету.

Отакі епізоди протистояння. Я не назву це якимись героїчними вчинками. Тоді, в шістдесяті роки, молодь почала інтенсивно реагувати. Між іншим, курс літератури, який давався нам в університеті, про те «розстріляне відродження» – то було для мене надзвичайним. І домашні розмови... Я повинна сказати, що в нас була величезна бібліотека. Не мами й тата, а вуйка (ім`я?). Він зі студентської лави назбирав величезну бібліотеку. По-тім її вивезли до листочка. А мама і тітка палили книжками, ніби рятуючись у якійсь ситуації. Не знаю, скільки спалили. Решту закопали. Згодом у мене на очах розсипалися ті книжки, які були закопані… Може, через якихось десять літ тітка мене покликала і каже: "Подивишся, я витягаю цінну літературу". Мені тоді, може, було 15, 14 років, десь отако. Я прийшла і бачила, як букви опадали, коли вони відкрили схованку – різниця температур.

Коли ми подовідувалися, за що розстрілювали людей, скільки гинуло української інтелігенції, то я кажу: "Я вважаю, що там можна було протистояти". Мені так здавалося, що то можна було. Але потім, коли мене садили – а затримали мене, коли я йшла з обласного архіву до ринку такою вузькою вуличкою, чи то Ставропігійська вона називається, там, де музей-аптека... Здається, Ставропігійська. Їх відразу з’явилося десь п’ять-шість – і такою вузькою стежкою. Я кажу: "Перепрошую, що ви..." Обурююся до одного, аж дивлюся – ззаду за мною теж стоять. Я й не підозрювала, що мене будуть арештовувати, думала, що то якісь хулігани або просто залицяються. Я їх так минаю, а мене вштовхнули в машину. Я дивлюся вгору, щоб обуритися, крикнути, а там нема до кого, там ніде нема обличчя. Ну, що ти будеш кричати... Треба було сісти та і годі.

В.Овсієнко: Це було 24 серпня 1965 року.

М.Зваричевська: 24 серпня 1965 року, так.

В.Овсієнко: А чи були перед тим якісь ознаки, підозри, що Вас можуть заарештувати?

М.Зваричевська: Я бачила, як коло тої квартири, де я тоді мешкала, а це тепер Бан-дери, 61, десь, може, за тиждень... Я до того була в Карпатах два-три дні, а тут я приїхала і бачу під вікном завжди стоїть машина – і сьогодні та сама, і завтра, і післязавтра, отак кілька днів. Бо між тим, як я приїхала, і між тим, як мене посадили, вже була дуже невелика відстань. Це я зауважила. А в той день, коли мене мали посадити, я через ціле місто, з Бандери аж до Підвальної, пройшла пішки. Може, навіть з реакції на ту машину я пішла якимись вуличками до архіву, де я працювала в тому часі.

В.Овсієнко: В якому архіві Ви працювали?

М.Зваричевська: В обласному архіві, там, де Ігор Калинець. То він мене влаштував, бо там було місце. А як мене посадили, то швидко звільнили з роботи. Коли після звільнення я прийшла оформляти трудову книжку, то там уже з’явився такий наказ, що я працювала тимчасово. Виходило, що я випадковий працівник у цій установі. Я це зауважила, тоді вони відразу ж: "у зв’язку з перебуванням під арештом" – таке формулювання. Я прийшла за тими документами, бо треба було десь прописуватися. А в тих умовах людина без прописки, що не працює – то вже «тунеядець», до неї можна застосувати санкції.

В.Овсієнко: Хто вів Ваше слідство, і як воно проводилося?

М.Зваричевська: Клименко, Клименко, дуже підступний. Чи не Василь він Григорович... В кожному разі, прізвище його Клименко, він вів мою справу і справу Осадчого. Дуже підступна людина.

В.Овсієнко: І що вони від Вас вимагали під час слідства?

М.Зваричевська: Ну, що від мене можна було вимагати? У мене знайшли дуже багато матеріалу.

В.Овсієнко: А що саме? Якби назвали.

М.Зваричевська: От я вже сьогодні не назву.

В.Овсієнко: Ну, це могло бути "З приводу процесу над Погружальським"…

М.Зваричевська: О, це безумовно, «З приводу…», так. Потім його якось відсепарували. Ігор Калинець дав мені цілу обойму віршів Симоненка і статтю, здається, Кошелівця́ про поезію Тичини. На тому дуже багато накрутилося, бо спочатку я сказала... Ну, Михайло говорив, що то він давав мені літературу, що я не мала ніякого іншого джерела, а я спочатку казала, що брала не від нього. Але мене дуже цікавило, хто мене здав? Відчувалося, що хтось мене здав. І вийшло, що то працівник бібліотеки. Прізвища я не назву, але це він попросив мене напередодні щось прочитати. Я принесла йому, і навколо того й почалося. Тобто вони знали про мене, але в руках вони в тому часі не мали нічого. А от коли той взяв від мене – ті матеріали опинилися в руках КГБ. Як там саме відбулося, я не знаю. Може, там є свої нюанси, може, хтось йому викрав. Але чому вийшли на мене? Якщо ви-крали в нього чи забрали, то чому це саме я мала йому дати? От, власне, вся ця інтрига була навколо цього – а в кого, а де...

Мушу сказати, я потрапила під арешт не готовою. Людей, які щось таке роблять, – їх треба хоч трошечки готувати... Мені здається, достатньо було би перебути мені до 1972 року – і я була би вже абсолютно іншою людиною, ніж тоді. Бо я не думала, не розраховувала, що можу сісти, хоча я не була боязлива. Я не вмію вину складати на когось іншого. Будь-що, що відбувалося в тому часі, – дай-передай, чи щось таке інше – це не було питанням. Ото вся моя «героїчна дія» в лапках.

В.Овсієнко: Розкажіть про суд, як він відбувався? Вас судили разом з Михайлом Осадчим, так?

М.Зваричевська: З Осадчим, з Михайлом Горинем і Богданом Горинем.

В.Овсієнко: Четверо вас було.

М.Зваричевська: Так, так. Виділили таку одну групу, а друга група – Іван Гель і Ярослава Менкуш. Ну, Гель і Ярослава Менкуш тому, що Ярослава друкувала. Вони вилучили машинку з тим матеріалом. Ну, а решта... Я, наприклад, навіть не мала можливості ознайомитися з матеріалами справи.

В.Овсієнко: Вам не дали?

М.Зваричевська: Ні, я не знала, що мусиш працювати з документами, при тому адвокат. А адвоката не було. Отакі от викрутаси.

В.Овсієнко: Так, тоді не було ніякої інструкції, як поводитися.

М.Зваричевська: Так, так. Ти там як у воду вскочив. Я знала, що я майже нічого не зробила. Я знала, що повинна щось дуже важливе зробити в життю таке, щоб воно мало значення для України. Це я собі десь, вочевидь, від дитячого вірша, пам’ятаєте: "Як я ви-росту велика, не злякаюсь труду-лиха, буду братам помагати, Україну визволяти". Таке було на порядку денному в багатьох галицьких родинах. Можна сказати, що я щось зробила тільки як педагог.

В.Овсієнко: Але ж чекайте, розкажіть про перебіг суду, принаймні, коли то було, і чи є у Вас копія вироку?

М.Зваричевська: 16 квітня 1966 року. До того була розмова з якоюсь групою працівників КГБ різних областей. То було дуже багато людей, вони прослуховували кожного з тих, що перебували під слідством. Був, пам’ятаю, той Шевченко, який, здається, тоді керував всеукраїнським КГБ.

В.Овсієнко: Може, Нікітченко?

М.Зваричевська: Нікітченко? Може, Нікітченко, я не знаю, як його прізвище, але в кожному разі безпосередньо він вів розмову. Не пам`ятаю, що він там ще мене питав: "Чи ви хотіли би щось попросити?"

В.Овсієнко: Може, там був Шульженко?

М.Зваричевська: Не Шульженко і не Нікітченко. Я щось так думаю, що це був Шевченко і ще якийсь, було їх два. (В.Шевченко ще в серпні 1965 р. був начальником управління КГБ Львівської області. Скоро його замінив полковник Микола Полудень, згодом генерал. «Пізніше з`ясувалося, що Шевченко був проти арештів, дотримувався думки, що необхідно обмежитись профілактичною роботою з молоддю». – Богдан Горинь. Не тільки про себе: Роман-колаж: У 3 кн. – Книга друга (1965–1985). – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2008. – С. 102). Їх було два і дуже багато сиділо їх у якомусь залі – не знаю, де це могло відбуватися. І він каже: "Що би ви могли попросити?" Кажу: "Я не такий революціонер, але знаю, що революціонери нічого не просять". Це, звичайно, була наївна відповідь. І на тім стало. Тоді випустили Косіва і Нусю Садовську.

В.Овсієнко: Нуся – це Ганна, так?

М.Зваричевська: Так, так. А ми залишилися.

В.Овсієнко: Михайло Косів теж по Вашій справі йшов?

М.Зваричевська: У цій групі.

В.Овсієнко: Скільки ж тоді Вам присудили?

М.Зваричевська: Мені вісім місяців. Тобто досидіти до кінця місяця. Арештували 24 серпня, а суд закінчився десь 22-го. (Вирок Львівського обласного суду винесений 18 квітня 1966 р. – В.О.)

В.Овсієнко: Ви так у слідчому ізоляторі все й відбули?

М.Зваричевська: Так, так.

В.Овсієнко: Це яка там адреса?

М.Зваричевська: Бандери, 1 тепер, а тоді Миру, 1.

В.Овсієнко: Які були умови утримання?

М.Зваричевська: Я, по-перше, спартанка. Я не чекала від них, що будуть мене добре годувати, і такого й не було. Це щодо харчування, але от щодо утримання, то двічі я мала підсаджену людину. Одна скоро виходила, і я зробила дурницю, що сказала: "Скажіть Ігореві Калинцеві, що мене посадили". Я сказала, що працюю в обласному архіві. А я ж мала від Ігоря цілу «обойму» матеріалів, як тоді казали. Їх під час обшуку знайшли. Затрималися вони в мене. Переважно прочитав – і поверни, щоб нові люди могли отримати і прочитати. Багато людей читало, особливо серед лікарів, і студентство, мої ровесники, що я їх знала в тому часі. Це були геологи й інженери, і медики – широке коло.

В.Овсієнко: Я знаю, що Михайло Горинь тоді організував передрук самвидаву, кілька друкарських машинок працювало, ціла фабрика була. То Ви до того причетні?

М.Зваричевська: Так, так, і тоненький цигарковий папір.

В.Овсієнко: Ви тільки розповсюджували, чи, може, щось і друкували?

М.Зваричевська: Ні, я не друкувала. Я не мала тоді постійного місця проживання, щоб мені було зачепитися за що-небудь і щоб уже стаціонарно осісти. Можна говорити про ту квартиру, на котрій я опинилася, переїхавши з господинею з вулиці Єлизавети (чи Ельжб`єти) Ожешко на вулицю Миру. А в мене було тільки читання і передавання.

В.Овсієнко: Копія вироку у Вас збереглася?

М.Зваричевська: Я не знаю, у мене все повинно бути, але через ту літературу – отак от понаскладано маю в хаті в пачках. От я сьогодні хотіла показати якусь фотографію, та не знайшла.

В.Овсієнко: Михайло Горинь теж сказав, що в нього немає першого вироку. Я спи-таю. У Вас же один вирок. (Цей вирок опублікований книжці: Богдан Горинь. Не тільки про себе: Роман-колаж: У 3 кн. – Книга друга (1965–1985). – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2008. – С. 136- 141; передруковано: Михайло Горинь. Запалити свічу / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В.Овсієнко; Художн.-оформлювач Б.Є. Захаров – Харків: Права людини, 2009 р. – С. 280-287. – В.О.).

М.Зваричевська: Мене видворили зі Львова без права мешкати і працювати у Львові. Я дістала такий замінник паспорта, ото на ньому це було написано. По-моєму, там якийсь Могильов був начальником тюрми. І він написав, щоб мені дозволено жити на "місці проживання батьків".

В.Овсієнко: Як надалі складалося у Вас з роботою і взагалі з життя?

М.Зваричевська: Я поїхала до батьків, а потім десь у травні, якраз на Франкові дні, 27-28 травня, я приїхала у Львів. Це 1966 рік, Франко помер 28 травня 1916 року. Я тоді зустрілася із великою когортою інтелігенції, і всі показали, так би мовити, хто який: хто руку подає, а хто боїться і тікає. Окремі моменти описані в Романа Іваничука, бо він належав до тих, хто подав мені руку в тому часі, і якраз із того часу є фотографія.

А на роботі – ні. Відбуваються збори, де говорять, що я служка Амстердаму, що мені дають великі гроші і я проводжу антирадянську пропаганду – то говорив тодішній секретар обкому партії Косначук (?), я тепер уже забула його ім`я. Потім він став ректором університету.

Я зустрілася з Ігорем Калинцем Тоді ані телефонів у нас не було, нічого. Я пішла за документами. А фактично хотіла так промацати, на чому я стою. Ми з Ігорем обговорили, що я маю робити. Я була не те, що в розпачі, але фактично я – ніде. Моє місце проживання це вокзал, ніякої матеріальної підмоги, нічого. Я часом тепер оглядаюся і думаю, чи я замало, чи не те робила, і собі думаю: "Господи, це те, що я могла". В тому часі я більше не могла. Я пішла на ту власну дорогу від цьоці і від вуйка, вони були для мене підмогою – житло й таке інше. Я вирішила, що піду далі сама, я все зроблю сама. Мене добряче кру-тило, тому я нікому не буду заважати, нікого не можу просити, щоб переночувати. Ну, там один-два дні я перебула в Ольги Мацелюх ще до її одруження з Михайлом Горинем. І тіткам своїм я також не хотіла набридати, бо вони не дуже раді були би, якби я прийшла і навела слід до них.

От Калинець і каже: "Іди до судді, який вас судив". Я пішла до нього, а він каже: "Зверніться до комітету". Я питаю: "Що таке комітет?" Я знаю, що таке КГБ, а от що таке комітет? Ми пішли з Ігорем до комітету. Полудня не було, треба було записатися на при-йом наперед. То десь через місяць я прийшла до нього, і перше, що я сказала: «Є така думка, що всі, що вас відвідують, повинні з вами співпрацювати. То я цього робити не буду». І розревілась. Кажу: "Та ні в якому разі я не буду з вами співпрацювати". Він каже: "Хто це вам сказав?" Кажу: "Мені ніхто не говорив, але я знаю, що так відбувається". Він: "Ну, то скажіть у такому разі, в якому становищі ви опинилися?" – "В якому становищі, коли я не маю ні документів, я не маю місця праці, нічого, я не знаю, яким буде мій завтрашній день". Він каже так: "Ви ніде не були, тільки у Львові, ми вам повернемо ваш пас-порт". Це фактично був рятівний крок. А може, це навіть не тут було… Я ще їздила до Києва. Там мені сказали: "Напишіть заяву, які у вас вимоги до КГБ". У Києві я була, коли їхала до Галі Сокіл, що на Сумщині. І прийшла до них, у КГБ, на Володимирську. А вони швиденько: «Вас хоче бачити заступник начальника КГБ». Він мене зустрів – вони, між іншим, обидва скоро повмирали, і той Шевченко, і той другий, що з ним приїздив до Львова – не знаю, як його прізвище. Той Шевченко мав зі мною коротку розмову. Я нагадала, що у він у розмові під час слідством питав, які в мене є побажання. Я тоді сказала, що ніяких не мала ні вимог, ні побажань, а сьогодні мені потрібна робота, а я її не маю. Каже: "У вас є стільки знайомих, і вони вам не можуть дати роботи?" Я кажу: "Якби вони мали якісь приватні установи, то вони би мене клерком десь посадили, а оскільки все державне, а ви мене зірвали з державної роботи, тому прошу мені не заваджати – не допомогти, а не заваджати". А він узяв і подзвонив до Полудня: «Віддайте їй паспорт». І фактично це була путівка: я прописана, а решту я можу собі шукати. Але роботи мені не давав ніхто. Оля знає, бо Оля також тоді шукала роботу, її звільнили з заступника директора Будинку вчителя. Вона влаштувалася у 31-й школі, там працював такий Костянтин Іванов, він мене знав з університету, бо ми працювали разом у тому комсомольському бюро. Спочатку Ользі пообіцяли десь у рекламі. Ольга каже: "Я вже маю роботу, іди й ти". Я знала цього Іванова, це була людина, яка працювала на КГБ. Він був цензором усіх обласних і реґіональних ґазет. Мене питалися, я кажу: "Я знала, що він кагебіст, тому з ним і говорила". А тут я приходжу до нього до хати і розігрую, що я дуже здивована, що потрапила до нього: якби знала, що він директор, я би ні в якому разі не прийшла.

Це була робота в рекламі коректором, але мені не дали й цієї роботи.

Триває місяць, два, вже п’ять і шість. Ольга сказала, що є місце в тій школі, в яку вона влаштувалася, бо там є такий клас, у якому не може затриматися жоден учитель. Діти не те, що погані – вони дуже свобідні у своїй поведінці. Я прийшла до того Іванова… А мені ще заступник директора сказав: "Мирославо, у нас справді є місце. Я про вас знаю, але я боюсь. Директор Костя-москаль – піди до нього". Я думаю: "А я Костю знаю". Я прийшла на другий день, він каже: "Ти не маєш роботи? Я колись не мав п’ять місяців, я знаю, що це таке. Пиши заяву". І таким чином, «під дружбу», я пишу йому заяву. Він каже: "Я відразу від’їжджаю на лікування, бо я маю відпустки щось на два роки, а ти якскорше користайся з мого підпису і йди працюй". Але він не знає, що зі мною було, бо то за-криті суди. Він мене знає як студентку, то чого ж би не помогти? Я віднесла ту заяву до районного відділу освіти. Один завідуючий райвно відразу пішов у відпустку, бо йому сказали, що я прийду з тією заявою. Він лишає справи на заступника, а той заступник мені влаштував таке, що я потім сама відмовилася від тої посади вчителя. Я сказала: "Той, хто проходить через вашу м’ясорубку, вже вчителем бути не може". Я йому виповіла: "Ви ще будете шкодувати за тим, що так зі мною поводитеся". Він питає: "Через скільки?" Я кажу: "Через два роки". Я помилилася – через двадцять. Через двадцять. Прийшла я до тої школи пішки, бо не мала за що навіть на трамваї їхати…

Він каже: "Я наказ принесу сам. Іди до дітей". І тут почалося. Я боялася йти. По-перше, я боялася, чи не змарную дітей. Питаюся в Олі: "Олю, знаєш, я боюся змарнувати дітей у духовному відношенні, в формуванні характеру. Щоб я їм не завдала шкоди". Оля каже: "Я не знаю кращої кандидатури, ніж ти, щоби працювати з дітьми". Таким чином ніби моральний дозвіл я собі отримала. А ще лишився другий сумнів: я боюся малих дітей, я ніколи з такими не працювала. Зрештою, я дуже швидко говорила, може, навіть дуже складно, а тут треба говорити на рівні можливостей дітей.

В.Овсієнко: А це діти якого віку?

М.Зваричевська: Третій клас. А чому КГБ дав дозвіл? "Пусть работает, это младшие классы". І я почала працювати з тими дітьми. Інше питання, що мене до двох років вже звільняли. Директор, як тільки повернувся, відразу дізнався, що зі мною щось не в по-рядку. Питає: "Скажи, про тебе різне говорять. Візьму по-отечески на коліно і, мовляв, дам тобі скількись раз". Я кажу: "Я не знаю, що про мене говорять". І я йому роз’яснень не давала. А він справді був такою толерантною людиною. Потім з’ясувалося, що він німець за походженням, з приволзьких німців. Можливо, він мав на увазі те, що діялося за того тоталітарного, комуністичного режиму.

Отже, я в нього попрацювала тих два роки, мене звільняють. Я мала перейти в пер-ший клас. Що вони роблять? Голова профкому і, здається, секретар партійної організації… Я їх там до уваги не брала. У мене було так: діти і журнал, ніяких контактів, "добрий день" – "добрий день". Сказали підготувати щось на якісь семінари – я готувала. Ми працювали з Ольгою в одному класі, вона в першу зміну, я в другу, ото всі мої контакти були. Правда, як ми доповідали на семінарах, то вони кажуть: "Які в нас розумні молоді вчительки". А тут вони зібрали профком і розглядають мою справу. І кажуть, що вони дорожать професійністю. По-друге, ця колега, що зі мною конкурує, – вона має маленьку дитину і мужа військового. А мій муж тоді теж був військовий.

В.Овсієнко: А Ви не згадали про одруження і чоловіка…

М.Зваричевська: Так, я це забула. Скажемо. Вони взяли і проголосували. Ви знає-те, я, може, якийсь такий споглядальний тип, я так дивлюся: що вони виробляють? Тільки одна оця Клара говорила, а ті послухали і всі проголосували. Я розумію, що моє говоріння, яке буде після голосування, – воно вже не має ніякої вартості. Але, тим не менше, я попросила слова. Кажу: "Оскільки ви тут так ґрунтовно розглянули питання, кому належить перший клас, то я хотіла би вам додати. Ви говорите про професіоналізм. Так от, я маю закінчене педучилище з відзнакою і маю закінчений філологічний факультет – це вам замало для професійної моєї підготовленості? У мене також маленька дитина, у мене та-кож муж в армії. А по-друге, – кажу, – назвіть мені ті курси, де я могла би підготуватися до того першого класу". Вони там щось: "Вы очень скромная, вы ничего не сказали". Я кажу: "Ви мене не питали, і загалом я вашою школою зовсім не дорожу". Грюкнула две-рима і пішла. Ну, пішла – то пішла...

В.Овсієнко: А куди йти?

М.Зваричевська: А куди йти? А в той час відчиняє двері директор і каже мені: "Мирославо, я хочу тобі допомогти". Кажу: "Ви вже мені напомагали". Але це ж нечесно, бо він мені таки допоміг, мене би ніхто був не прийняв. І він знайшов вихід. Тоді прово-дилися різні експерименти, але не в нього. Він переводить четверті класи в середню ланку, а мене призначає вчителем української мови. Але каже: "Ти собі сама наказ принеси". Я пішла по той наказ. А цей, що мене так довго приймав на роботу, став уже завідуючим райвно іншого району. І каже до якось руського: "Вы представляете, что он делает, все за деньги". Мене виправив з кабінету, а я під дверима все чую: "Він роздає посади". Я відчиняю двері і кажу: "Він не роздає посади за гроші". І ще щось таке різке сказала, зачинила його двері і думаю: "Не буду ходити, хай мене звільняють".

Але я почала працювати. Через рік мене перевели в іншу школу, і був той запис, що мене передають як учителя української мови. Ви мені скажіть, чи нема Божого пальця, Божого ока у всіх тих ділах, через котрі мені довелося перейти? Господь дає людині страждання стільки, скільки вона може витримати. Генерал Полудень не був моїм благодійником. Одного разу він сказав, що він із Тернопільщини. Я кажу: "Землячок, спасибі, признався". І щось там далі почала таке говорити. Мені кажуть: "Ти знаєш, з ким ти говорила? То це начальник КГБ". А мені що начальник КГБ? Хоч з ним, хоч без нього. Але то так, між іншим. Таким чином я опиняюсь в іншій школі. Мене переводили чотири рази.

В.Овсієнко: А якби Ви номери тих шкіл називали…

М.Зваричевська: Тридцять перша. Згодом Ірина Калинцева працювала в тій самій школі, її звідти арештовували. Той директор уже там не працював. Він каже: "Що, знову почалося полювання на відьом?" Він був дуже прихильний до Ірини і, власне, до всіх ди-сидентів, яких тоді судили. З 31-ї мене передали в другу школу. З другої школи буквально на другий рік – а це вже був 1971 рік – мене передали далі. А передали мене за кабінет Ле-сі Українки, який я зробила до її сторіччя. Передали до другої школи. У другій школі я працюю рік – і про мене виголошують на районному пленарному зібранні тоді Радянсько-го району, що я націоналістка. Доповідь, і там говорять про Ольгу і про мене. Про Ольгу – яка вона націоналістка, я не пам`ятаю, в чому її винуватили, а мене – що я викладаю лише класичну літературу. Ага, ще мене наперед зобов’язали там бути і перевірили, щоб я там була. Мені призначили місце, на котрому я маю сидіти, коло директора в другому ряду. Але це пусте. Я підійшла до цієї Новикової Світлани і кажу: "Перепрошую, чому перш, ніж говорити..." Між іншим, ми були на "ти", бо вона закінчувала руську філологію яких, може, два роки скорше від мене. Ця Світлана Новикова була секретарь райкома Совєцкого района, це Франківський тепер. Я кажу: "Вам треба було принаймні зі мною спершу пого-ворити". Вона каже: "Я о вас знаю все". А я кажу: "Не все, бо я вважаю, що українська лі-тература була, є і буде, тому радянську викладаю також". Тепер це виглядає на дитячі від-повіді, але тоді...

Щойно розпочався навчальний рік, директор відчиняє двері: "Мирославо, – попере-джує мене, – тебе позбавляють права на виховання дітей". Я питаю: "А що це означає?" Він мені популярно пояснює: "Не будеш класним керівником". – Я кажу: "Ой, це прекрас-но, тоді я буду доброю вчителькою". І пішла проводити урок. Він ще раз мене викликає: "Дурна, тебе звільняють з роботи", – отак дослівно каже цей директор. Ну, тут уже інакше. Тоді я сім місяців не працювала.

В.Овсієнко: Це вже який рік?

М.Зваричевська: Це вже рік, може, 72-й. Рік арештів... Ні, то ще скоріше… У сім-десят другому я почала робити вечори з дітьми. Я давала дітям тексти, не називаючи авто-рів. У 71-му – на 72-й я підготувала "Добрим людям на здоров’я" – автентичний вечір кóляд, посівання. Такий стилізований вечір зимової поезії. Директор каже: "Я запрошу педраду". Він спеціально скликав педраду. Це в другій школі. Це був прогресивний дирек-тор. Не боявся, бо його тато або був чекіст чи щось таке, і загинув. Директор каже: "Я не боюся, Мирославо, тому що…", – ну, що до нього толерантні чи щось таке. Він запросив учителів, а ті на другий день, знаєте, що зробили? Зібрали партійні збори і заборонили ме-ні робити вечори. А в той час мені якраз повідомили, що помер мій батько, якраз у 1972 році, 27 січня. Я кажу: "Я й сама не буду ці вечори проводити, тому що заарештовані мої товариші і помер мій батько". І до 73-го року я справді не робила їх, а в 73-му продовжи-ла.

До мене приставили одну таку, філолога, члена партії, але вона мені зізналася, каже, що я до тебе приставлена перевіряти, як ти проводиш уроки. Це також гарний жест. Вона сказала: "Завжди в своєму конспекті май одне-два речення «ідейних», в тому розумінні, які потрібно". Ще одна справа – мій конспект. Я така трохи розтелепана, думаю, десь там він між дитячих зошитів, навіть не стала шукати його, завела новий. За якийсь час зустрі-чає мене одна вчителька. Вона латишка, трохи полька, а взагалі русская, і каже: "Мирос-лава, мне как-то в руки попал ваш конспект, – как-то! – и я увидела, что у вас совершенно нет идейных предложений". Я кажу: "Бійтеся Бога, ви філолог. Чи може бути будь-що в літературі безідейно? Та кожен листочок має ідею. Я з вами незгідна". Ви розумієте? Я собі виробила такий іронічний стиль... Черговий директор, в котру школу я перевелась, щось він там до мене, а я кажу: "Ви знаєте, ви маєте рацію. До побачення". І пішла. Я йо-му не дала договорити і пішла. А ще вечір Франка, ну, я не хочу, щоб ви плівку псували...

Словом, я можу лише сказати, що я дякую Господеві, бо були всякі теми – я програму виконувала. Я так стану перед дітьми, усміхаюся, діти до мене, а я собі думаю: "Господи, дай мені залишитися людиною, дай, щоб я не схибила". Оце мені завжди допомагало, бо вони вже так були розпаціювалися, що нормальна людина, якщо вона не має ніякого захисту, вона просто ламається і падає. Я не хочу сказати, що вийшла здоровою з того всього, з тієї борні, але я не вийшла надщербленою. І це в такій складній ділянці, що стосується вже не мене самої, а стосується дуже багатьох дітей, з котрими мені довелося пра-цювати. І ви знаєте, як не в той рік, то вже згодом діти це оцінили. Ті перші, шалапути – я не хочу розповідати цілу педагогічну поему… Я влітаю в клас, а за мною йде директор, отой Костя Іванов, що до мене добре ставився. Дивлюся, на дошці написано: "Моя Батьківщина – СССР". Ви знаєте, я ніколи не сподівалася, що таке в школах може бути. Я швиденько шмат у руки, "СССР" витираю, питаю: "Ваша Батьківщина…" А вони мене питають: "А ваша?" Говорю: "Моя? Моя – Україна". А другий підіймає руку: "А столиця ваша яка?" – до мене. А друга дитина його по руці: "Дурень! Київ". Отака сцена. Але найважливіше, що мені цей епізод пригадав хлопчик, який уже одружений до Торонто, до Канади, і що він мені сказав: "А пам’ятаєте, як ви вчили нас любити Батьківщину?" Кажу: "Не пам’ятаю, дитино, нагадай мені". І мені десятки дітей повторяли, що я колись казала. Інша учениця, вона у Львові працює, кандидат наук, вона знову ж питає, чи пам’ятаю я про любов до Батьківщини. Коли була тема про любов, зрозуміло, до якоїсь батьківщини, я кажу: "Мене не вистачає на любов до такої великої території, і думаю, що в Колимі є достатньо, і на Камчатці, тих, що її сердешно люблять. А мені вистачить України, я щоб спромоглася любити Україну". Отакі мені слова приходили...

Коли мене в черговий раз перевели з другої в 36-у школу, я знову зустрілася з чотирикласниками. Вони, як завжди, приходили з якимось піонерським іменем, найчастіше Валя Котик. А я сказала: "Доки ви будете ходити то "котики", то "песики"? Чи не можна було б якось інакше?" Вони спитали: "Як?" Ми почали придумувати, і я їх наштовхнула: а чи не міг би то бути Олесь Гончар, живий, так би мовити, класик зі всіма його позитивни-ми якостями? Перед тим я вже називала загін імені Олександра Довженка. Я працювала з тим іменем з двома потоками дітей. А ще ми навчалися в студії, котра називалася "Тронка". Ця "Тронка" була трохи відома тут, на Львівщині. Я не люблю реклами, але нас за-прошували в Спілку письменників. Ми дуже рано почали давати епізоди вертепу, кóляд. Тоді, коли нас витискала школа, то ми шукали підтримки у громадськості. Це з отою "Тронкою".

А ще мушу сказати. На день Радянської армії дівчатка приносили ляльки, щоб дарувати хлопцям. А я стою незадіяна і усміхаюся. Вони питають: "А чому ви нас не поздоро-вляєте?" Я кажу: "Я бачу, що ви готове військо. Я хотіла би вам побажати, щоб ви мали, що боронити". І один хлопець – він тепер уже дорослий чоловік – каже: "А ви пам’ятаєте, як ви нам казали: «Щоб ви мали, що боронити?»" Це я повторювала з року в рік на день Радянської армії. І таке інше.

Я вважаю, що це Божа сила, тому що це вже не була моя приватна справа, не зароб-ляння грошей. Може, хтось скаже, що це патетично, але я бачила в тих дітях майбутнє. Я не бачила України так близько, як, може, дехто. Всі кажуть, що вони уявляли собі незале-жність, а я вважала, що потрібно поколінь і поколінь для того. І тепер бачу, що потрібно ґрунтовної і глибинної, непомітної, але дуже філіґранної роботи в суспільстві. От, кажуть, хаос. То не хаос, це ніби розчина для розвитку.

В.Овсієнко: То була совєцька епоха, але вже ж настала нова…

М.Зваричевська: Отже, у 1988 році створюється Товариство української мови. У тих перших виступах біля пам`ятника Франка брали участь мої діти. Чому? Бо моя учени-ця була в Товаристві Лева, а Товариство Лева було причетне до цих подій. Вона каже: "Моя вчителька має підготовлених дітей". Так, мої діти прийшли на той перший мітинг і виступили на створенні Товариства української мови. Я увійшла в Товариство української мови майже як опонент, тому що на тих зборах з самого заснування почали дуже грубо виступати проти Івана Макара, якщо пам’ятаєте його. Мовляв, він кричить, він не цілком шляхетно виголошує свої обурливі сентенції. Я вирішила піти на оргкомітету і сказати, що якщо Іван Макар відважний говорити, то ми, принаймні, маймо відвагу слухати те, що він говорить. Ми прийшли з Чумарною. Там почали говорити кожний про своє, а ми – як би повинна розвиватися освіта, як би повинна розвиватися "Просвіта", як би повинна розви-ватися пропаганда українських ідей, уже більш-менш легітимних на вісімдесят восьмий рік. А нам Ростислав Братунь каже: "От ви про це говорите, то, очевидно будете це роби-ти, бо ви знаєте, як". І почалося. Я очолила комісію з питань освіти Товариства української мови Львівщини. Незадовго, у 89-му році, я вже підготувала конференцію "Національ-на школа, учитель, громадськість". Там була виголошена перша концепція національної школи.

В.Овсієнко: Хто виголошував, Ви?

М.Зваричевська: Я. І навіть не знала, що така ж формула побутувала у двадцяті ро-ки, в тридцяті. Я вивела із «Саюдіса», що там національна культура, національна освіта, національна школа. Так я почала над тим працювати. У 1989 році, 3 грудня, була скликана перша така конференція.

До того часу в нас діяв громадський лекторій, де за відповідною тематикою лекції читали не скомпрометовані люди, ми їх запрошували. Нам надавали приміщення. Треба було дуже багато речей задіювати, щось видурювати. Наприклад, ми просили приміщення для зборів Товариства охорони пам’яток. Оскільки відкривати їх буде Григорій Антонович Нудьга, а він не може ходити на вищий поверх, то нам потрібно оце приміщення. Між ін-шим, цей Інститут післядипломної педагогічної освіти нам приміщення не надавав. А по-тім уже вони самі почали пропонувати, та я відмовилася: "Ні, нам надала 62-а школа, вид-ко, їй дозволили згори, щоб ми були на óці, аніж хтозна де".

Отже, у 1989 році перша конференція про національну школу. У такому руслі я по-чала діяти на громадських засадах. А в 1990 році мене запросили сюди, в Інститут. Я ще завершувала зі своїми учнями уроки української мови та літератури в двох випускних кла-сах, а тут уже працювала керівником відділу. Від керівництва відмовилася, а працювала в школі Чумарної. То дуже цікава авторська школа. Почали приносити рукописи: я запро-сила людей, щоби укладали збірники, посібники і таке інше. Я попросила директора, що сама хочу працювати над підручниками. Я написала підручник української літератури для п’ятих класів…

В.Овсієнко: Оце він: "Українська література", п’ятий клас, допущено Міністерством освіти і науки України. Львів, видавництво "Світ", 2002 рік". А шостий клас?

М.Зваричевська: 2006 рік. Це дуже терниста дорога, між іншим…

В.Овсієнко: "Українська література. Підручник для шостого класу..."

М.Зваричевська: Так. Я розробила програму для п’ятого – одинадцятого класів. Його взяла Раїса Мовчан «под руководством» пана Жулинського, скористалася з моєї про-грами і з мого підручника, посписували у свої, і на конкурсах виграють вони. Я подала свою програму. Я не змінююся під програму Раїси Мовчан, бо вона списувала у мене. От така позиція. Та виключіть його, бо то зовсім не те, що треба. [Вимкнення диктофона].

М.Зваричевська: Десята сторінка. Бачите? "Від давнини до часу, коли ти береш у руки цю книжку..." Зараз я вам показую, звідки це пишеться.

В.Овсієнко: Це "Українська література", Авраменко О.М., Шабельникова Л.П.

М.Зваричевська: Так, прошу, дивіться, ви бачили там 2002-й, а отут 1990-й.

В.Овсієнко: Тими самими словами починається.

М.Зваричевська: І все так далі. Це десять епізодів. Добре отак писати книжки. А Зваричевська закидала цілу свою хату книжками. Бо чого я різні тексти читаю? Або вони йдуть у книжку, або вони не йдуть до книжки. Це мусить бути чесно і дуже тонко. А візь-міть прочитайте отакий маленький уривок.

В.Овсієнко: "Ти знаєш, ти добре знаєш, слово – особливий Божий дар, який завжди з тобою. Воно живе в тобі, відлунює голосом твоїх дідів-прадідів, є словом твоїх батька-матері, є також твоїм словом. Воно маленьке зернятко поезії, що вміщає всю силу і красу світу і красу твоєї душі. Вглянься в його образ, вслухайся в його звучання – тебе чекають дивні відкриття".

М.Зваричевська: Тут є ще одне: "Від полиці до полиці", от, прошу, "Оранжеве сон-це поезії". Це щоб дитина могла набутися в поезії. Далі "Світ який – мереживо казкове". То запитання за різними казками і тексти. Іван Франко, "Королик і медвідь". Там ідеться про честь дітей. У чесних батьків чесні діти. Отут "Серце орла" – такий натхненний твір Ярошенка.

В.Овсієнко: Василя Ярошенка?

М.Зваричевська: Так. Далі "Від казки до притчі": "Притча про сіяча", "Народна притча" і притча Сковороди "Сліпий і зрячий". Далі. "Що я відкриваю для себе в минуло-му?", "Благословення Києва". "Українська дитина". Я почала з «Повчання дітям» Володи-мира Мономаха. Це так гарно, якби ви знали. А тут яка гарна "Зимова поезія"! То під зи-му, то щоб розгорнулася дитяча душа, щоби вона йшла на канві життя цілого народу. "Збережені імена" – це додатковий розділ. "Герої української землі". "Великі будівничі української держави". "На полі честі українські діти" – це про Крути. "Думи" – тут мені скоротили, я хотіла ще «Думу про братів Азовських». Тоді "Українські кобзарі". Перш, ніж говорити про Шевченків "Кобзар", Шевченко – "Кобзар", треба знати, хто такі кобзарі. А потім пішло "Життєпис Шевченка", тоді "Веснонько-весно", тоді "Діалог, п’єса, театр", "Я, мій рід, моя родина", "Вдивляюсь в Україну". Отака це книжка. Це дуже добра книжка. П’ятий клас.

Ото що я люблю, тим люблю хвалитися. Отут: "Від давнини до часу, коли ти береш у руки цю книжку, коротка мить". Вчитуєшся і наближаєш собі тих авторів... З «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Не забудьте, що рубрика називається "Українська дитина". "Звертаюся до вас із цим словом"... А ті київські махлярі – Боже, як вони кричали, коли тільки заголовок прочитали: "То хто дає! Та це давня література". Подивíмося. "Дивіться, як усе мудро влаштоване на світі – як небо влаштоване або як сонце, або як місяць, або як зірки..." і так далі. Це не може розуміти наша дитина? "А звірі, а птиці різні, а риби всілякі – і цьому диву подивуємося". І тут далі: "При старших годиться мовчати, мудрих слухати, старшим підкорятися...". А тепер зверніть увагу, що всі ті сентенції перериваються отаки-ми плашками: "Яку з порад вважаєш найкориснішою для тебе?", "Що означає "тримати душу вгору"?". Отакого типу я даю питання. Вони не відволікають дитину, не віддаляють, а навпаки, дають їй можливість вникнути в текст. Отаким я ділом займаюся.

В.Овсієнко: Ви ці підручники ще в школі напрацювали чи тут?

М.Зваричевська: Тут уже.

В.Овсієнко: З якого року Ви працюєте цьому Інституті? Яка його повна назва?

М.Зваричевська: Обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. Я тут з 1990-го, з вересня.

В.Овсієнко: О! То Ви встигли напрацювати тут дуже багато.

М.Зваричевська: Що змогла. Контакти з учителями, оця праця найважливіша для мене.

В.Овсієнко: А як Ви вчителів навчаєте?

М.Зваричевська: У нас є лекції, семінари різні, вони навчаються того, чого хочуть. Ось моя бібліографія. Оце таким ділом я займаюся. А, ви просили сказати ще про мого чо-ловіка?

В.Овсієнко: А, так-так, варто сказати.

М.Зваричевська: Це Степан Мороз. Я наново познайомилася з ним, бо він учився десь поруч на географічному факультеті. Під час оцих подій він був дуже активним і зав-жди послідовно патріотичним. Але я його не настільки добре знала. Я вийшла з тюрми і мені передав записку від нього Ігор Калинець. У ній було написано, що він буде мене чекати, скільки б не потребувáлося. Ну, яка жінка встоїть перед таким романтичним жестом. Ми одружилися в 1966 році, вже восени.

В.Овсієнко: Ви згадували, що дочка у вас є.

М.Зваричевська: Так, Яринка, 1968 року народжена. Вона у нас одна, бо дуже вже інтенсивно довелося жити.

В.Овсієнко: Чи брали Ви участь у яких-небудь політичних рухах, партіях, громад-ських організаціях, крім Товариства української мови?

М.Зваричевська: Ні, я підключалася у всі події. Просто характер моєї діяльності мене обмежував. Я побачила, що освіта є занедбаною ділянкою. Між іншим, спочатку ми працювали для цілої України. До нас дуже багато приїжджали на курси вчителів, і досі приїжджають, приміром, з Миколаєва обласного, приїжджали і з Берестейщини жінки-вчителі. Така старша просвітянка привозила, щоби трохи послухали лекцій. Приїжджають учителі з Польщі. В тому часі, як я ще працювала в школі Марійки Чумарної, я давала від-криті уроки для приїжджих. А потім я побачила, що можна займатися всім світом, але ні-чого не зробити для того, що поруч з тобою, і я почала активно працювати для Львова і для Львівщини. І не в парадному стилі, бо я теж можу виступити чи в рідній школі, чи на якихось вечорах, де мене запросять, а отам, де треба сісти, подумати і зробити – то найва-ртісніша для мене справа.

В.Овсієнко: Скільки то праці – підготувати ці підручники... До речі, ці підручники – вони всеукраїнські чи реґіональні?

М.Зваричевська: Ви знаєте, це за сприянням моєї учениці, бо інакше я би не отри-мала цього дозволу.

В.Овсієнко: «Допущено Міністерством освіти».

М.Зваричевська: Так, допущено. Оця книжка вже мала всі-всі допуски, але вони міняють правила гри, змінюють на конкурс, і тепер, бачите, це без допущення. Отже, ця книжка, як і ця, діють на Львівщині, але нею користуються тільки ті вчителі, котрі хочуть нею користатися.

В.Овсієнко: А я зауважив, що ці Ваші книжки ілюструвала Галина Севрук.

М.Зваричевська: Так, це Галина Севрук, я їй запропонувала.

В.Овсієнко: Написано: "В оформленні книги використано кераміку Галини Севрук".

М.Зваричевська: Так, це теж унікально в цьому сенсі. Тільки цієї я не маю, і Галя не має, бо я дала одній пані в Києві і вона вже рік не повертає Галі отакої книжки. А ця, бачите, бібліотечна, я своєї не маю. А оцю коли-небудь я би вам подарувала, якщо вона вас цікавить.

В.Овсієнко: Знаєте, книжка повинна бути там, де вона потрібна. А я ж не працюю в школі. Це якби якийсь учитель захотів за цією програмою вести уроки, то інша справа.

М.Зваричевська: А, ну то ви вже його скеруйте до мене. Ця видана три тисячі екземплярів за сприяння обласної адміністрації. П’ятий клас. А шостий клас – ця видана п’ять тисяч. І вона розійшлася по Львівській області, в основному. А там десь хтось собі купив і бачить: о, яка це книжка, яка це книжка – так говорять. Але говорити мало, тут треба мати відвагу цю книжку запросити в школу.

Рекомендувати цей матеріал