ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

 508925.03.2013

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю ВАСИЛЕНКА Миколи Олександровича

Слухати аудіо файли

В.В. Овсієнко: 17 лютого 2001 року в місті Херсоні записуємо розмову з паном Миколою Василенком. Адреса: вул. Восьма Східна, № 9, Херсон, поштовий індекс 73035. Телефон: (0552) 35-78-77; 095-141-75-85. Записує Василь Овсієнко.
М.О. Василенко: Почнемо з самого початку. Я, Микола Олександрович Василенко, народився 1 травня 1924 року в селі Загорянівка Херсонської області. Батько мав чотири класи освіти, на ті часи в селі він вважався письменною людиною, дуже любив читати книжки, був своєрідним сільським філософом. Тому, коли організували колгосп, йому запропонували працювати рахівником. На тій посаді він пропрацював 30 років. Моя бабуся мала три класи освіти.
В.О.: А Ви називайте їхні імена, бажано й роки, коли вони жили. І дівочі прізвища.
М.В.: Моя мати, Наталя Іванівна, дівоче прізвище Захарченко, 1900 року народження, померла у 1995 році. Батько, Олександр Хомович Василенко, 1894 року народження, помер у 1977 році. Бабуся прожила 94 роки, звали її Анастасією Федорівною, дівоче прізвище Кириченко, була активною і доброю людиною, багато знала казок, пісень дотримувалася українських народних традицій. І що цікаво – після революції, коли одержали землю (до революції землі не мали) під впливом комуністичної ідеології вона організувала родинну комуну, яку сама й очолила. Дідусь, Хома Григорович Василенко, 1860 року народження, був неписьменний. Вони мали 11 дітей і 16 онуків. Своїх дітей майном не наділяли, усі працювали на спільний казан – мали спільну скарбницю. Оскільки були трудолюбними, то швидко стали заможними, збудували великий кам’яний житловий будинок під черепицею, придбали сільськогосподарський інвентар, були коні й корови. Коли 1930 року комітетчики прийшли їх розкуркулювати, бабуся при них поділила усе майно між своїми синами і доньками, які вже мали сім’ї, і виявилося, що на кожну сім’ю припадало по половині коня і половині корови. Тому уникли розкуркулення. Оскільки всі жили на одному обійсті, часто зимовими вечорами вона збирала онуків, умощувала їх на теплій лежанці і розповідала дивовижні казки. Оті казки й досі пам’ятаю. У них були міфічні велетні, героїчні постаті козаків, яких не брали ні куля, ні шабля; розповідала про мальовничі далекі краї, що були за сімома океанами і високими аж до неба горами, де панує Божа благодать, яка обов’язково колись прийде до нашого краю.
Бабуся і дідусь піклувалися, аби їхні діти ходили до школи і добре навчалися. Тому всі ро-умілися на грамоті, працювали бухгалтерами, агрономами, кваліфікованими столярами, а наймолодший був офіцером – підполковником Радянської армії.
Писати вірші я почав зі шкільної парти. Спочатку це були окремі заримовані рядки, що виникали спонтанно, але цього, мабуть, було досить, щоб дорослі звернули увагу і почали дарувати мені книжечки. Першим віршем, якого вивчив, був «Заповіт» Тараса Шевченка. Пам’ятаю як зараз: читаю той вірш на теплій печі і мене заполонює якась дивна приваблива сила, ощасливлює душу. Змісту вірша ще не розумів, але якимись фібрами душі відчував його незвичайну притягальну силу. Коли ходив у п’ятий та наступні класи, брав активну участь у шкільних районних і обласних олімпіадах, читав свої вірші і Шевченка, які добре знав на-пам’ять.
Чомусь особливо писалися вірші, коли мене ображали дорослі. Тоді, написавши вірш, у якому висловлював своє обурення, клав його у коробочку з-під вакси і закопував на городі. Думав: от коли помру, кривдники відкопають коробочку, прочитають і заплачуть, усвідомивши свою тяжку провину. Отаке я тоді було дурне. Коли вже був у сьомому класі, згадав про коробочки, розшукував, але жодної не знайшов. Так загинула моя дитяча поезія. Коли мені виповнилося 15 років, дебютував віршем у міській газеті «Наддніпрянська правда». Друкувався у районній газеті «Шлях до комунізму».
За німецької окупації навчався у Херсонському морехідному училищі разом із двоюрідним братом Володимиром. 1941 року прийшов німецький офіцер і сказав, що навчатися будемо після війни, а тепер треба працювати. І нас, 16-17-річних, відвели на трудову біржу, там переписали і сказали, що будемо працювати за нарядами міської управи. Працювали прибиральниками вулиць, копали водопровідні траншеї, пиляли дрова. Поселили нас у гуртожитку, який знаходився на терені батальйону охоронців-шуцманів. А через рік нас назвали ротою батальйону. Учні нашої групи почали втікати. Одного зловили і привселюдно розстріляли в Херсоні, а другого – повісили.
У січні 1943 року нашу групу студентів повантажили у товарняк і під німецьким конвоєм вивезли в Німеччину, у місто Браунґшвайґ. Там ми як остарбайтери чистили вулиці, збирали побутове сміття, до пошкоджених бомбами будинків прокладали водопровідні труби. Восени нас прив’язали до міських пожежних команд. Робили те саме: копали траншеї, а після бомбар-дування міста з руїн відкопували присипаних людей – живих і мертвих.
На початку 1945 року звільнили нас американці. Дали притулок у таборі переміщених осіб. Сказали нам, що той , хто хоче повертатися додому, – нехай повертається, перешкод не буде, а хто не хоче, може поїхати в Америку або в якусь іншу країну. Ми були молоді, провини перед своїм народом не відчували, вважали, що наша совість чиста, бо нікого не тероризували, не вбивали, нічого негідного не робили. Вирішили повертатися додому. Із американської зони окупації перейшли в радянську. У місті Франкфурт-на-Одері нас довго тримали.
В.О.: Навіть додому не пустили?
М.В.: Не пустили. Коли перейшли річку Одер, нас на тимчасове перебування розмістили за містом на великому голому полі, де таких, як ми, хлопців і дівчат, було тисячі дві. Вночі нас пограбували солдати, позабирали годинники, американські сигарети і продуктові консерви, жіночі прикраси тощо. Грабуючи, кричали: «Мы воевали!.. Мы собственную кровь за Родину проливали, а вы, гниды, фрицам задницу лизали, пули на нас отливали, снаряды изготовляли!..». Дехто з хлопців почав утікати назад, стрибали в річку Одер і пливли в американську зону. На плесі річки їх безжально розстрілювали з автоматів прикордонники з НКВД.
Згодом нас перевели у фільтраційний огороджений колючим дротом табір. За кілька тижнів мобілізували в армію. Я почав служити у 45-му кавалерійському полку в місті Барта – німецька провінція. Там я довідався з листа від матері, що мій брат Леонід загинув на фронті, а батько ще служить у Радянській армії. 1947 року мене демобілізували. Оскільки, як тоді я ду-мав, не маю провини перед народом, то повернувся додому в Херсон.
У Херсонському військкоматі секретарем працював мій однокласник Петро Потиряйко, він начальникові військкомату сказав, що я в школі писав вірші. Після короткої дружньої бесіди зі мною (у 1947 р. мені було 23 роки) начальник військкомату запросив мене до свого дому пообідати, познайомив зі своєю дочкою і пообіцяв знайти мені цікаву роботу. А через два тижні терміново викликав мене до військкомату на розмову. Там мене зустріли два чоловіки в цивільному, вони представилися працівниками газети «Наддніпрянська правда», сказали, що треба поїхати в редакцію, хочуть мене взяти на роботу. Запропонували їхати їхнім авто. Я по-годився – і привезли вони мене не в редакцію, а в тюрму. Коротке слідство, суд – і вирок 10 років радянських концентраційних таборів і 5 років позбавлення прав. За те, що я ніби за німців мав зброю.
В.О.: Ви пам’ятаєте дату арешту?
М.В.: Так, у мене записано. До речі, тільки через 50 років, коли подав заяву на реабілітацію, довідався, що мав зброю і що я підписав протокол допиту. Насправді було так. Слідчий казав: «У тебе була німецька зброя?» – «Не було. Ми були підлітками.» – «Так і пишу: не було. Ти брав участь в облавах? – «Не брав і не чув про облави.» – «Так і пишу: не брав.» А насправді писав усе навпаки – і я, перейнявшись довірою до нього, не читаючи, підписав протокол. У Радянську армію мене мобілізували в червні 1945 року; у травні 1947-го судили; у жовтні 1955 року звільнили; у березні 1956 року, після великого митарства, дозволили працювати електромонтером на Херсонському бавовняному комбінаті.
В.О.: Розкажіть про слідство, про суд і ув’язнення.
М.В.: Про суд і слідство я вже розказав. Опісля суду мене й таких як я товарняком з Херсона вивезли на Північ, у Комі АРСР, місто Інта, ОЛП-2 (отдельный лагерный пункт). У ньому відсотків 70 були українці, переважно молодь – воїни УПА, члени партії ОУН, національно свідома українська інтеліґенція, – середовище переконаних дисидентів. У табірній зоні від них я довідався про засади ОУН, про Романа Шухевича, Степана Бандеру, Івана Мазепу, Михайла Грушевського, Українську Повстанську Армію і багато чого іншого, що мені стало відкриттям нового світу. Оскільки для вугільних копалень, на яких нас змусили працювати без платні, лише за черпак пісної баланди, потрібні були фахові працівники, то начальство організувало курси. Я поступив на курси підіймальних машин, навчався протягом трьох місяців. Одержавши свідоцтво машиніста підіймальних машин, працював на шахті № 5, пізніше на шахті № 10.
У таборі було багато високоосвічених в’язнів: поетів, прозаїків, художників, артистів, композиторів, офіцерів-оточенців тощо. Там я познайомився із Григорієм Кочуром. Хтось із друзів сказав, що у таборі є український поет, професор Кочур, і назвав номер бараку. Я пішов до нього. Кочур сидів на нижніх нарах без сорочки і босий: хтось уночі поцупив його чоботи і він бідкався, де б знайти взувачку. Було не до літератури. За кілька днів він сам мене знайшов – прийшов у машинне приміщення, де я тоді працював. Питає: «Ви Василенко?» – «Так». – «Пишете вірші?» – «Іноді малюю». – «Прочитайте». Я завагався. Він зрозумів мою обережність. «Не бійтеся, читайте, читайте». Коли я прочитав вірш, він сказав: «Пишіть, у вас щось є». Дав мені кілька порад із теорії поезії. Оскільки моя освіта була всього 9 класів середньої школи, то його порада була мені бажана. Усе життя довелося навчатися самотужки.
Пізніше Кочур познайомив мене з Дмитром Паламарчуком, з єврейським письменником Григорієм Полянкером, з Віктором Василенком – професором Московського університету – та іншими тепер відомими світу науковцями й письменниками. За життя Сталіна в нашому таборі не було ні бібліотеки, ні радіо, а писати листи до родичів дозволялося двічі на рік. Цензором був оперуповноважений, він їх перечитував і якщо знаходив щось «непонятное, антисоветское» шматував, а писати вдруге не дозволяв. 1953 року, коли параноїчний вождь помер, у таборі «зліпили» невеличку бібліотеку лише з дозволених наглядачем з ГУЛАГу радянських книжок, появилися вибірково газети, радіоточки, легше можна було роздобувати олівці та папір. Та й пізніше з в’язнів, які були причетні до літератури, наглядачі свого хижого ока не спускали. Але той, хто писав, продовжував писати і ховати, не маючи жодної надії на друкування.
Найбільше я писав уночі, коли залишався на самоті у приміщенні брензберної підіймальної машини. Там написав історичну повість про вольову царицю стародавньої держави Селевкідів Лаодіку, там і ховав у норі, яку видовбав у стіні. Ніхто про неї не знав, крім Григорія Кочура, Григорія Полянкера і мого табірного друга Любомира Полюги, студента Львівського медичного інституту, колишнього упівця, охоронця Романа Шухевича, – на шахті він працював фельдшером.
Часто в’язнів з нашого табору етапували в інші реґіони Півночі на лісоповали або на будівництво нових таборів для майбутніх в’язнів, або прокладання залізниці на 45-градусному морозі. Там найбільше, ніж будь-де, гинуло в’язнів. У кінці 1953 року викликає мене оперуповноважений і каже: «Завтра утром сдавай свою работу, идеш на этап, будеш ближе к белым медведям». Я остовпів, почав просити викреслити моє прізвище зі списку. Опер каже, що викреслити може, якщо я дам згоду бути його інформатором. Я відмовився, вийшов від нього, уби-тий горем. Це, мабуть, було на моєму обличчі, бо, вийшовши від опера, зустрів на подвір’ї росіянина Мітясова, переконаного монархіста, який відбував покарання з 1937 року і до мене чомусь добре ставився, – коли було зустрічалися, то завжди починав розмову з того , що українці і росіяни можуть найвільніше і найбагатше жити тільки при монархічній державній системі в «одном государстве». Отож, побачивши мій жах на обличчі, підійшов і каже: «Коля, вербовали? Вижу – вербовали. Соглашайся. Скажи, что будеш работать, но только после этапа». Я так і зробив. Опер викреслив моє прізвище зі списку, а коли етап відправили, я сказав йому, що передумав. Ой, що тоді було! Ой-ой-ой!.. Навіть страшно згадувати. На другий день зняли мене з посади машиніста і змусили на 40-градусному морозі пиляти дрова і дошки для якогось будівництва. Там я поморозив пальці рук і вуха. Вуха і зараз «ламаються». Оскільки на етап пішло багато потрібних шахтам спеціалістів і шахти ледь-ледь дихали, майстер, хоч і знав причину неласки начальства до мене, але «тихцем» поставив мене працювати вночі , щоб мало хто бачив, на тереконній лебідці. Там у буді з обапола стояла «буржуйка» – металева бочка, змонтована під плиту. Топили вугіллям, і було тепло. Якось уночі зі своєю «свитою» і охоро-ною приходить начальник шахти Березін. Побачивши, що я сиджу біля «буржуйки» і дрімаю, замахнувся на мене кулаком, щоб ударити, а вдарив по металевій червоній від вогню димохід-ній трубі. Труба падає йому на ноги, він несамовито верещить, безбожно, найгидотніше матю-кається і стрибає на одній нозі. У буді повно диму й чаду. Присутніх як і не було.
Наступного дня мене «перекинули» працювати у найнебезпечніший вугільний забій шах-ти. А я худий, тонкий, безсильний – ледь животів, одержуючи 550 грамів глевкого хліба на добу, на обід – черпак баланди, а на вечерю – ложку вівсяної каші і кварту чаю із сахарином, – то металева совкова лопата, яку дали мені, здалася стопудовою. Прийшов у забій, а він по ко-ліна затоплений. Спеціалістів не було і ніхто не знав, як відкачати воду, як і де включити на-соси. Бригадир, за національністю мордвин, гарна, добра людина, сидів за антисовітізм, питає: «Хто з вас може осилити схему насосних агрегатів і відкачати воду?» Я зголосився першим, хоча не мав жодного уявлення про насоси. Раніше хтось із в’язнів намагався запустити насоси, але зазнав ураження електричним струмом, – насоси «корпусили». Про це я знав. Скинув буш-лат, натільною сухою сорочкою обмотав руку і почав шукати причину неполадок. Це мені вдалося. Поступово почав включати електричні прилади, зрозумів, які вентилі закривати, а які відкривати і коли. Включив насосний агрегат. Вода пішла, забійники зраділи, адже ж працю-ватимуть у сухому забої. Бригадир залишив мене в насосному відділі. Там було відносно непо-гано, щодня видавав збільшену шахтарську пайку хліба, і я молив Бога, аби так і було. Але сталося не так, як гадалося. За місяць чи два Березін зі своєю свитою обходив забої шахти. Побачивши мене у насосному приміщенні, закричав семиповерховим матом, звернувся до го-ловного інженера: «Кто поставил этого… сюда?! Вы почему не выполняете мой приказ? Не-медленно этого… убрать – и в забой!». – «Товарищ Березин, он откачал воду…» – «В забой, говорю, в забой!». Мені знову дають тяжку металеву лопату – і я йду, але вже у сухий забій. Фізично працювати було дуже тяжко. Коефіцієнт корисної дії від моєї праці був мізерний. Бригадир бачив це, але змінити наказ начальника шахти не міг. За місяць непосильна праця мене виснажила зовсім, ледве піднімав порожню лопату. На самоті бригадир мені сказав, що Березін тиранить мене з наказу «хітрого доміка» – опера.
Фельдшер Любомир Полюга, про якого вже говорив, побачивши мене на подвір’ї шахти, каже: «Слухай, друже, з тобою щось треба робити. У копальні ти загинеш. Давай прищеплю тобі черевний тиф. Покладуть у лікарню, а там розберемося». Оскільки іншого виходу я не ба-чив, то погодився. Подалі від чужого ока він зробив мені ін’єкцію і звелів іти до медпункту, а там сказати, що маю симптом черевного тифу. Медпунктом на шахті завідувала симпатична дружина опера – як зараз бачу, молода кістлява блондинка з гострими очима. Вона встромила мені під пахву термометр і стала віддалік, наглядаючи аби я не настукав температуру на тер-мометрі. За кілька хвилин, оглядаючи термометр, каже: «Да, у тебя 39. Что случилось?». – «У меня тиф», – промовив я, – і розказав про симптоми, які перерахував Любомир. Вона, мабуть, злякалася, щоб не заразитися, бо відступила від мене кроків на п’ять. Почала телефонувати в лікарню. Після тривалої розмови з лікарем принесла жменьку пігулок і змусила випити при наглядачеві. Пізніше кладуть мене на санки, запрягають худющу кобилу і під конвоєм солдата везуть у місто до лікарні, яка була за п’ять кілометрів від шахти. Вона, мабуть, дала мені сно-творного, бо майже всю дорогу спав. Мороз був невеликий, повітря прозоре й чисте, дихалося вільготно – і я відчув, що «видужую». У лікарні зміряли температуру: 37, 8 градусів. Лікар на вухо мені каже: «Ти симулянт. Повертайся до свого табору». Увечері приходить Любомир – жили ми в одній табірній зоні – і запропонував зробити нову ін’єкцію, але вже з подвійною дозою тифозної вакцини. Я завагався: чи витримаю? «Гарантії ніхто не може дати, вирішуй сам» – каже Любомир. І я, загнаний у безвихідь, погодився. Після нової ін’єкції температура – 40. Ведуть мене у табірну лікарню. Головним лікарем був професор із групи репресованих кремлівських лікарів Павло Смірнов.
В.О.: Який це рік, з цим тифом?
М.В.: Березень 1954 рік. Смірнов був розумною, доброю людиною, він здогадався , який насправді маю тиф, але після тривалої бесіди зі мною (цікавився моєю біографією, поглядом на життя тощо) поклав у стаціонар на лікування. Наступного дня до лікарні прийшли Григорій Кочур і Кузьма Хобзей, студент із Чернівців, принесли чистий папір і олівець, які в таборі бу-ли на вагу золота, сказали Смірнову, що я письменник, і той «лікував» мене протягом місяця. І тепер з великою вдячністю згадую цю Людину. За місяць оперуповноваженого забрали пра-цювати, казали, в ГУЛАГ. Коли я вийшов з лікарні, було сонячно і відносно тепло, здоров’я нормалізувалося, я помітно поправився і життя знову стало привабливим і бажаним.
На шахті № 10 високовольтовою підстанцією завідував колишній міністр незалежної Лит-ви Савіцкас, а старшим електромонтером там був інженер-енергетик міністерства колишньої незалежної Литви Путніс. До українців вони ставилися з великою приязню. Кочур попросив їх узяти мене на підстанцію черговим. Хоч я мав дуже мале уявлення про роботу чергового на установці, де 10 тисяч вольт напруга, але без найменшого вагання погодився, пообіцяв швидко і досконало осягнути усю «премудрість» електричної підстанції і грамотно виконувати обов’язки чергового. Мені дали спеціальну літературу про високовольтні електропідстанції, дещо практично показали, розповіли і, усе оте самотужки опанувавши, я залишився працюва-ти на підстанції у теплі і тиші. (До речі, у серпні 1982 року я і Любомир Полюга зі своїми дружинами на запрошення родичів наших друзів-однотабірників литовців Вітаускаса Подяріса, Іоніса Даугуветіса та інших їздили до них на гостинну в Литву, місто Каунас. Про це я розповів у своїй книзі «Курай для пожежі», с. 302 – 305. На жаль, Савіцкас тоді вже помер, а Путніс десь загубився на терені «нєоб’ятной любімой родіни».)
Коли Сталін помер, почалися зміни режиму в таборах, з΄явилися газети, журнали, дозво-лено було одержувати від рідні художню літературу радянського видання, у таборі організували маленьку бібліотеку, у бараках змонтували радіоточки (репродуктори). Бібліотекарем став професор Московського університету філософ Павлов. За півроку до смерті Сталіна йому було дозволено написати трактат з біографії вождя. Він, казали, чимало встиг написати, та коли Сталін помер, одразу спалив усю свою працю.
Іноді особистість, характер людини викликає велике здивування. Наприклад, у табірних умовах, де було неоголошене біле рабство і приниження людської гідності, поети й прозаїки, незважаючи на переслідування і заборону писати, писали високодуховні художні твори, не маючи жодної надії на друкування. Якась незвідана Небесна сила нашіптувала їм: «Пиши!». І вони, перейшовши межу страху, писали, ховаючи написане від гулагівських сатаністів та їхніх сексотів. Коли я працював на електропідстанції, приходив технік-електрик Михайло ремонту-вати електрообладнання. Він відбув свій термін ув’язнення, але ні реабілітації, ні дозволу на виїзд із Інти не мав, працював на шахті як вільнонайманий робітник. За характером був рома-нтик, колись сам «сочинял стіхі». Коли довідався, що я пишу поезію, попросив прочитати кі-лька віршів. Я прочитав. Йому сподобалися і він зголосився їх переслати на волю. Я довго зволікав, боявся, що вони можуть потрапити до МГБ, але врешті-решт погодився. Багато днів ходив, як неприкаяний, очікував судової розправи. Хоча там не було прямих антирадянських віршів, але я вже добре знав породу емгебістів: вони могли без докору сумління переінакшити зміст будь-якої поезії й винести свій вирок. На щастя, так не сталося, мої родичі одержали пакунок із віршами.
Між «вільняшками» – вільнонайманими працівниками – на шахті було чимало таких, які солідаризувалися з нами, приносили цікаві книжки на історичні теми, довідники, учнівські чисті зошити, чорнило тощо. Хтось із таких добрих людей приніс енциклопедичний словник. Там я прочитав про древні цивілізації світу – Єгипет, Грецію, імперію Олександра Македонсь-кого. Мене чомусь дуже зацікавила своїм характером і цілеспрямованістю Лаодіка – цариця стародавньої держави Селевкідів, а це 247 рік до н.е. І забажалося написати про неї, про тра-диції і побут людей тих далеких віків, якщо не повість, то хоч оповідання.
Оскільки в таборі було багато серйозних істориків, доцентів, професорів, то я звернувся до них із проханням розповісти мені про ті загадкові держави і, зокрема, про царицю Лаодіку. Багато хто з них охоче, з піднесенням розповідав про ті віки, радіючи, що хоч одній людині може передати свої знання, якщо йому бракує студентів. Я писав повість у нічну зміну, коли залишався сам у приміщенні підіймальної машини, там і ховав чернетки, а написавши перший розділ показав Кочурові. Той уважно прочитав, вніс граматичні виправлення і сказав, щоб продовжував писати, бо «щось справжнє є». У табірній зоні Євген Дацюк, студент педучилища зі Львова, переписав рукопис повісті і конспіративним шляхом переслав у жіночий табір № 4 дівчатам. Про це він згадує у статті «Поетові сходні» – часопис «Визвольний шлях» № 7, Лон-дон, 2000 року. Дівчата також переписали і переслали в інші табори. 1955 року, коли я вже звільнився і був дома, одержував із Сибіру від не відомих мені людей рецензії-відгуки на по-вість. Листи-рецензії збереглися. Рукопис я привіз додому і пізніше з метою публікації радив-ся з Іваном Плахтіним, який тоді очолював «Херсонське видавництво». Він сказав, що на істо-ричні твори треба мати дозвіл КГБ: чи, бува, «не наковбасив там чогось неправдивого». Так вона пролежала у шухляді до 1994 року, коли її надрукували в альманасі «Степ».
В.О.: А цей журнал де видається?
М.В.: У Херсоні. У передмові повісті «Від автора» я написав, що Лаодіка – реальна істо-рична особа, рідна сестра і дружина Антіоха Другого – царя держави Селевків, яка у другому сторіччі до н. е. охоплювала частину Малої Азії – Сирію, Іран та частину Середньої Азії. 247 року Лаодіка затіяла проти царя Єгипту Птоломея довготривалу війну, названу істориками «війною Лаодіки», яка залишила по собі жахливі руйнування. В основу сюжету повісті я пок-лав мотиви виникнення війни. Відомо, що творіння людського духу завжди було внутрішньо драматичним. Розкриваючи в художніх образах давнину, я намагався витворити емоційну ат-мосферу, докопатися не лише психології, а й самої суті обставин через мужність людини і під-ступне лиходійство, дружбу і підлу зраду, боротьбу за волю й жорстоке насильство. Оскільки письменник має право на власне трактування тих чи інших подій та вчинків реальної особи, то всі ситуації і долі творів настільки правдиві, наскільки й умовні. Будь-яка війна, відомо, – ве-лике зло. Найчастіше війни виникають через моральний розпад панівної еліти, параноїчну жа-добу до необмеженої влади, розбещеність, які сплутують волю людини, тьмарять її розум. І це не прояв біологічної природи людини, в якій немовби існує тваринна пристрасть до насильст-ва, а людиноненависницькі схильності, реакційні ідеї, державницький шовінізм, що поділяють людей на вищі та нижчі раси. На жаль, цими ідеями захоплюються й досі деякі високі посадо-вці вже нашого часу. Я розумів, що повість, яку написав ще 1952 року, коли сюжети з історії не вписувалися у рамки методу соцреалізму, не могла бути опублікованою, і я не наполягав. Пізніше, коли її оприлюднили у журналі «Степ», кандидат історичних наук Микола Оленків-ський порадив на основі повісті написати роман, бо тема цікава і для нашого сучасника цілком нова. Звичайно, я знав, що писати роман на історичні теми – це велика марудна робота, треба багато прочитати, вивчати історію минулих епох, щоб не набрехати, підійти найближче до істини. І все таки я взявся писати і написав роман «Уламки імперії» – імперії Олександра Маке-донського. Коли вона розпалася, утворилося кілька нових незалежних держав. Цар Єгипту Птоломей не міг змиритися, що деякі колишні землі Єгипту відійшли до інших новостворених держав, і намагався правдою і неправдою повернути їх, мріючи відродити Великий Єгипет, який був колись. Щось подібне можна почути й тепер. Наприклад, мер Москви Лужков недавно сказав: «Крым – исконно российская земля». Так от війни за «свої землі» тривали десяти-літтями, і такими війнами держави нищили самих себе. Коли зовсім знесилилися, їх легко ко-лонізувала Римська імперії. Єгипет утратив свою незалежність за цариці Клеопатри у 37 році до нашої ери.
В.О.: А в яких роках Ви працювали над «Уламками імперії»?
М.В.: 1998 – 1999 -го.
В.О.: І роман уже вийшов друком?
М.В.: На жаль, не вийшов. Рукопис роману тримаю у шухляді. Правда, головний інженер фірми «Олександра» Василь Очеретяний, прочитавши, пообіцяв набрати рукопис на комп’ютері і зробити верстку безоплатно. Свого слова дотримався, можна друкувати, Але для цього потрібні гроші, а їх у мене катма. У нашому місті є один «українець», який називає себе «новым русским бизнесменом». Він сказав, що дасть 400 доларів на друк книжки, але з умо-вою, що я видам її російською.
В.О.: Отакої!
М.В.: Я категорично відмовився, сказав, що російською книжкою і так затоварені в Херсоні магазини, і це інакше, як мововбивством, назвати й не можна. Долари він не дав і ру-копис залишився чекати з моря погоди. Кандидат історичних наук Микола Оленківський пи-ше: «Історичний роман Миколи Василенка «Уламки імперії» – досить незвичне для українського письменства явище. Автор сміливо взявся за тему, що має дуже складний, а одночасно і дуже цікавий історичний контекст. Із точки зору історика, автор цілком оволодів цим контекстом, подіями середини 3-го сторіччя до нашої ери, і до його історичних знань суттєвих заува-жень немає. З точки зору читача, роман написаний гарною мовою, читається легко і з цікавіс-тю. Вірогідно, логічним було б написати багатотомний історичний роману. Без сумніву, Миколі Василенку це вдалося б. Про це свідчить його здібність до історичного аналізу і оволо-діння історичними знаннями».
Роман складається з трьох частин: перша – «Селевкідія», друга – «Птоломей», третя – «Війна». Закінчується епілогом – кінець існування ворогуючих держав старого світу.
Добре було б аби Ви, Василю Васильовичу, виступили перед студентами нашого універ-ситету.
В.О.: Про це ми поговоримо окремо.
М.В.: Гаразд. Історія – це все-таки вчитель, хоч і кажуть, що вона нічого не вчить. Не вчить лише тих, хто не хоче навчатися. Історію треба знати тільки такою, якою вона була на-справді, поганою чи гарною.
В.О.: А тепер давайте повернемося до історії Вашого життя.
М.В.: Додому з Півночі я повернувся у жовтні 1955 року, коли мене амністували.
В.О.: Яка була процедура амністії? Як це взагалі відбувалося? Де було? В Інті?
М.В.: Так, в Інті, у табірній зоні № 2. Вісім з половиною років довелося животіти «білим рабом» у радянському концтаборі. Там я мав багато вірних друзів. Коли повернувся додому, було непросто влаштуватися на роботу, боялися: «Ведь он был в заключении, статья – 54!».
В.О.: А Ви куди повернулися?
М.В.: У Херсон. Я продовжував підтримувати добрі стосунки з табірними добрими зна-йомими і друзями. А це на світлинах: Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Григорій Полянкер, Євген Дацюк, Любомир Полюга, Василь Гнатів, Андрій Химко (Хименко). Іван Савич (Лук’яненко), Іван Гришин-Грищук, Іван Микульський, Михайло Хорунжий, Микола Соколовський.
В.О.: Це Микола Соколовський-Сарма?
М.В.: Так, Сарма-Соколовський. Пізніше дехто з них приїздив до мене в Херсон на гости-ни. Кочур бував не один раз. Приїжджав з дружиною Іриною Михайлівною, пізніше зі своїм онуком. Ми їздили в Асканію-Нову, в Скадовськ на море, у Цурюпинськ тощо. Своїми фібра-ми душі відчували, що КГБ стежить за нами, не спускає з нас своїх очей, та це мало нас турбувало, ми до такого звикли.
Уся моя освіта була – 9 класів середньої школи. Треба було вчитися, здобувати професію. І я в 1956 році вступив у Горлівський індустріальний технікум на заочне навчання. Працював електромонтером на Херсонському бавовняному комбінаті. За тиждень до захисту диплома 1960 року начальник електроцеху направляє мене у місто Скадовськ відремонтувати електродвигун у піонерському таборі. Не встиг я оглянути двигуна, як приходить чоловік у цивільному і каже, що він із КГБ і просить іти з ним. У Скадовському КГБ два підполковники зустріли мене удавано привітно, говорили українською мовою, поцікавилися моїм навчанням, побутом, з ким листуюся і які тепер пишу вірші. Подумки я згадав зошит із віршами, якого хтось рік тому поцупив у мене вдома. Я підозрював, хто це міг зробити, це з моїх родичів. Відчував, що зошит у КГБ і очікував виклику туди. Але виклику не було. І ось тільки тепер вони показали викрадений зошит із моїми віршами. Кагебіст каже: «Мабуть, вам не треба говорити чим це пахне? Це 10 років ув’язнення». Мене приголомшило. Тільки-но одружився, почали будувати житло, бо не було де жити, і ось маєш – новий удар долі: диплома не матимеш, усе навчання пішло коту під хвіст. А треба сказати, що коли я зайшов до кабінету, у якому над столом висів великий портрет Дзержинського, мене посадили недалеко від столу обличчям до вікна, в яко-му було видно просторий двір, огороджений кам’яним муром. Саме після слів кагебіста, що мені «пахне» 10 років ув’язнення, по діагоналі двору від одного приміщення до протилежного два солдати потягнули мовби закатовану людину. Мабуть, моє хвилювання відобразилося на обличчі, бо підполковник-кагебіст із робленим жалем сказав: «На жаль, буває і таке. Це зале-жить від самої людини. Ви, мабуть, уже зрозуміли, чого ми хочемо. Хочемо, щоб ви, як радян-ська людина, допомагали органам роз΄яснювати людям, які потрапили під вплив буржуазної пропаганди, суть ідеології Радянського Союзу. Це було б корисно нашому народу і особисто Вам. Ну що, зрозуміли? Погоджуєтесь працювати на благо радянської Батьківщини?».
Із досвіду колишнього в’язня я знав, що у табірній зоні в’язневі з дипломом спеціаліста легше виживати, там таких бережуть, оскільки їх мало. І я подумав: треба дістати диплом. Але як це зробити? І вирішив робити так, як робив у таборі Інти. Кажу: «Добре, погоджуюся, але після того, як складу іспити й одержу диплом». Вони погодилися. За день-другий днів поїхав у Горлівку, успішно склав іспити, одержав диплом і одразу пішов до нотаріуса, завірив дві копії і повернувся додому. Диплом показав головному енергетикові. Про мої стосунки з КГБ він, мабуть, не знав, бо поставив мене майстром електроцеху фабрики.
Напруга у навчанні, захист диплома, «бесіда» з кагебістами, домашнє будівництво украй виснажило мої здорові сили, почала боліти печінка і загострилася виразка дванадцятипалої кишки. Лікарі поклали мене в стаціонар на лікування. За три тижні приходить кагебіст і нао-динці улесливо говорить: «Врач сказал, что ваше здоровье поправилось и мы можем беседо-вать». Тоді я рішуче сказав, що «бесіди» не буде, від обіцяного у Скадовську відмовляюся. Хоч убийте, хоч кидайте в тюрму, не можу, моя душа проти такої наруги. Він знизив плечима, мо-вчки залишив мене. За місяць, коли я повернувся з лікарні й прийшов на виробництво, мене усунули з посади майстра і поставили електромонтером «воздушних ліній». Викликали прийти до Херсонського КГБ. Начальник обласного управління в своєму кабінеті розгнівано кричав на мене: «Исусик!.. Негодяй!.. Мы такое не прощаем!.. Ты еще пожалеешь!». Я зрозумів, що на комбінаті мені не працювати.
Правду кажуть, що людська доля – це космічний код, його не розгадати. Іду вулицею Херсона, дивлюся, вивіска над дверима: «Херсоненерго. Управління Херсонського раднаргос-пу». Подумав, що установа – це мій диплом: електромережі, станції, підстанції. Зайшов до на-чальника управління Гнатюка, показав диплом. Він розпитав, де народився, звідки приїхав, де працював, що можу ще робити, крім спеціальності. Жартома кажу, що вмію писати вірші укра-їнською мовою. Бачу, він цим якось особливо зацікавився, сказав: «Пишіть заяву, працювати-мите інженером з раціоналізації і винахідництва». Мене навіть раніше оформив працювати в управлінні, ніж я звільнився з ХБК.
За місяць, коли я вже добре освоївся зі своїми обов’язками інженера ПТО, головний інженер управління Нєвєдров сказав, що приходили люди в цивільному, цікавилися мною, подякуй начальникові, він тебе дуже захищає… Він твій родич? Я відповів, що не родич, а чому захи-щає, не знаю. За рік Гнатюка звільнили з посади керівника управління «Херсоненерго». При-чиною немов була його релігійність. У нашому управлінні працював інженером син священи-ка. Він раптово помер. Ховали майже усім складом працівників управління. Поховавши, свя-щеник запросив присутніх на цвинтарі до своєї садиби на поминки. Партійні інженери відмо-вилися. Гнатюк, хоч і член компартії, а пішов, пішло ще декілька наших працівників. За по-минальним столом священик почав читати псалом. Гнатюк звівся на ноги, і ми усі звелися, слухали стоячи. За це немовби його й усунули з посади. Казали, що він поїхав у Тернопільську область, звідки сам родом, там працює на якомусь виробництві інженером.
Із Криму прислали нового керівника – Григоренка. 1963 року він доручає мені відвезти документацію в Міністерство енергетики. Виконавши доручення, додому з Києва повертався Дніпром. І вийшло так, що в одній зі мною каюті пароплава їхав начальник Управління сіль-ського господарства Черкаського раднаргоспу. Дізнавшись, що я також працюю в раднаргоспі, поставився до мене привітно. Та коли зайшла мова про «штучні моря» на Дніпрі і я висловив свою думку про те, що колись наші нащадки будуватимуть греблі на берегах річки, щоби по-вернути затоплені багатющі чорноземи та неоціненні історичні пам’ятники, він з обуренням сказав: «Как!.. Вы забыли, чье это было решение? Это решение Центрального Комитета пар-тии!». Сказавши так, відійшов від мене, і вже скільки їхали зі мною не розмовляв. Через кілька тижнів до нашого управління прийшов кагебіст і поцікавився моєю поведінкою. Постало пи-тання про моє звільнення. І треба ж так: того року до Москви приїхав Фідель Кастро. Казали, що приїде й до Києва. Своєю тривогою про звільнення я поділився з колегами. Вони порадили написати похвального вірша Кубі. «Напиши, що Куба – свобода; Куба – надія усього людства, і надішли в центральну пресу». Я так і зробив, написав вірш (дві строфи) «Дай, Кубо, руку!» і надіслав редакції газети «Радянська Україна» – орган ЦК КПУ. Кастро приїжджає до Києва і того ж дня вийшла газета, на першій полосі якої великий портрет Кастро і поряд мій вірш «Дай, Кубо, руку!». І підпис: Микола Василенко, «Херсоненерго», інженер. Питання про моє звільнення відклали, але заробітну платню зменшили на 10 рублів.
Тоді я подумав, що КГБ вже мене не чіпатиме, можна подавати документи до Одеського університету. Ось заява: «Прошу допустить меня к сдаче экзаменов в университет на общеоб-разовательный факультет заочного обучения, гуманитарное отделение, английский язык. В настоящее время занимаюсь на заочных подготовительных курсах в университете имени Меч-никова. Желаю сдавать украинский язык и украинскую литературу. К настоящему заявлению прилагаю аттестат зрелости, характеристику с производства, автобиографию, выписку из тру-довой книжки, медицинскую справку, 4 фотографии, справку с места работы, справку с места жительства, всего на 8 листах». У трудовій книзі записано, що у березні 1956 року зачислений електромонтером на Херсонський бавовняний комбінат; липень 1960 рік – майстер; квітень 1961 р. – електромонтер; липень 1961 рік – РЕУ «Херсоненерго», інженер ПТО; серпень 1964 рік – Херсонський винзавод, інженер з техніки безпеки; липень 1984 рік звільнений у зв΄язку з виходом на пенсію. Оце уся моя трудова біографія. Так, забув сказати, що перед тим, як пода-вати документи до Одеського університету, я навчався у 10-му класі вечірньої школи, 1962 року отримав атестат зрілості.
В.О.: Ви реабілітовані?
М.В.: Ні. Не реабілітований тому, що ніби мав німецьку зброю, коли був підлітком. Насправді я зброї не мав. Ось адреса невільницького табору, у якому мені довелося бути: Косланський район, Комі АРСР, м. Інта, п/я 388/2.
В.О.: Якого це року?
М.В.: 1950-ий. Оцього мого портрета у 1950-му році намалював мій співтабірник Василь Воловенко. 17-річним його засудили за український націоналізм. Казав, що він та ще троє студентів намислили організувати гурт молоді, яка відмовиться говорити російською мовою, написали статут організації. За «такую дерзость» їх судили, винесли вирок: 10 років режимних таборів кожному.
Після звільнення я не поривав дружніх стосунків з концтабірними побратимами, листувався, зустрічалися, хоч добре знали, що ми всі під наглядом КГБ. Я продовжував писати і хова-ти. Чернетки складав у скляний бутель і закопував на городі. Писати – це духовний наркотик, від якого легко не відчепишся...
Оце похвальна грамота «За активное участие в работе школьной самодеятельности». А це 1940 рік. «Выписка из рецензии жюри областной олимпиады детского творчества 25 июня 1940 г. Желаем Вам хорошей и отличной учебы в школе».
В.О.: Розкажіть трохи про 60 – 70-і роки. Чим Ви займалися крім того, що працювали.
М.В.: У 70-ті роки я працював інженером з охорони праці й техніки безпеки на Херсонсь-кому виноробному заводі. Зауважень по роботі і стягнень не мав, адміністрація заводу шану-вала за якість роботи, навіть 1970 року нагородила медаллю «100 років з дня народження Леніна». Того року обласна профспілкова організація виділила інженерній групі заводу туристичну путівку в Болгарію. До списку записали й мене, сказали, що квиток на потяг для мене вже придбали, готуйся у дорогу. А за день до виїзду зав. кадрами Пучков сказав: «Николай Алек-сандрович, вам ехать запретили». Ось так!.. Цербери не спали, не припиняли свого нагляду за мною.
Після того, як мене нагородили медаллю, керівник Херсонської письменницької організа-ції М. Братан висловив думку, що тепер мої книжки друкуватимуть. Я не став зволікати, упо-рядкував збірочку «Переліски» і надіслав до «Радянського письменника». Незабаром одержав позитивну закриту рецензію Володимира Вільного і копію його передмови. «Радянський письменник» вніс «Переліски» до свого тематичного плану на перший квартал 1974 року, в яко-му написано: Василенко, «Переліски», «Радянський письменник», мова українська, півтора ар-куша, 5000 примірників, 35 копійок. «Краса неозорних таврійських обширів, трудові будні хліборобів, їх духовний світ – така тематика першої збірки поезії». У вересні 1973 року, буду-чи в Києві, зайшов до «Радянського письменника», там завредакції Микола Стеблина запев-нив, що книжка підписана і вийде друком у січні наступного року. Того ж дня я поїхав до Григорія Кочура, щоб привітати його з днем народження. Тоді в нього був Микола Лукаш. Насту-пного дня в Києві випадково зустрівся з редактором Ковальчуком, він порадив терміново зайти до Миколи Стеблини, «бо там щось незрозуміле». У «Радянському письменнику» Стебли-на сказав, що був телефонний дзвінок із «хати», і збірку «Переліски» друкувати заборонили.
В.О.: «Хата» – це КГБ?
М.В.: Так. Того року мені заборонили будь-що друкувати. Протягом восьми років, як Да-моклів меч, наді мною висіло оте табу. На початку 1980-го року дозволили друкувати перекла-ди в антологіях. Опублікували мої переклади з болгарської у спільному збірнику «Линемо до одного моря-океану», Сімферополь, Таврія, 1983 р.
В.О.: «Від імені горян я промовляю» – це теж «Таврія», 1984 р.
М.В.: «Таврія» також видала книжку перекладів «Відлуння гір і степів», а Одеський «Ма-як» 1987 року – невелику антологію перекладів із осетинської «Голос гір та степів».
В.О.: «Відлуння гір і степів», Сімферополь, «Таврія», 1980 рік. «Вірші поетів Чечено-Інгушетії і Херсонщини». Яке цікаве поєднання.
М.В.: Було й таке.
В.О.: «Вірші поетів Карачаєво-Черкесії». Це рік який?
М.В.: 1972. Того року мої переклади ще друкували. Збірники віршів були у планах «Мая-ка» і «Таврії», але 1973 року їх із планів зняли, не повідомивши причину.
У час «перебудови» 1988 року «Таврія» схвалила до друку мій збірник поезії «Небовий ключ», надрукувала коштом держави 1990 року під однією обкладинкою з доробками В. Пузиренка «Живі дощі» і В. Давидова «Старые звезды». Того ж року коштом спонсора побачила світ моя невольнича поезія з передмовою Григорія Кочура «Очна ставка».
В.О.: «Очна ставка», Сімферополь, «Таврія» 1990 рік. «Вірші з 1949 року».
М.В.: Я писав вірші і для дітей. Видав віршовану казку «Жариста шабля» за темою казки моєї бабусі. 1997 року опублікував книжку англійської народної творчості двома мовами: анг-лійською та українською «Ключ від королівства», а 1999 року книжку поезії «Жменя дощу». За літературним конкурсом Національної Спілки письменників і Всесвітньої Української Коор-динаційної Ради обидві книжки відзначені премією ім. Василя Мисика. Яр Славутич писав із Канади, що книжки дуже сучасні, на високому художньому рівні, він включив їх до Міжнаро-дного всесвітнього бібліографічного довідника. Дмитро Павличко також дав позитивну оцінку віршам. Недавно із Варшави він надіслав книжку своїх перекладів з польської поезії «Дзвони зимою».
В.О.: То він там перекладає собі, будучи послом у Польщі!
М.В.: Був час, коли я також перекладав польських поетів – Тувіма, Стаффа, Слонімського та ін. А це книжки з дарчими написами Івана Гнатюка, він не раз бував у мене вдома.
В.О.: Окрім літературної роботи, Ви, очевидно, берете участь і в громадському житті, особливо в останнє десятиліття і трохи раніше.
М.В.: Звичайно, не стою осторонь. З 1989 року був у числі організаторів Народного Руху України. Брав участь, як делегат від Херсонщини, у всіх його з’їздах і форумах, досі залишаю-ся членом НРУ. У пресі друкував і друкую своє есе – рецензії, статті на актуальні теми тощо. У газеті «Степова Україна», 1995 рік, моя стаття «Припинити зло!», це про агресію Росії в Че-чні. Писав про повзучу русифікацію, відсутність українських книжок, проімперський синдром деяких наших сучасників, про необхідність відродження національної свідомості українців, єдність нації та інше. Я член ради КУІНу (Конгрес української інтелігенції), ради Товариства політв’язнів і репресованих, ради обласної «Просвіти». З 1992 року член Національної Спілки письменників, член Українського козацтва, старійшина.
В.О.: То Ви ще й козак?
М.В.: Так. Складав присягу на вірність козацтву в 1992 році. Маю «Енциклопедію гераль-дики».
В.О.: І тут написано: «Василенки. Щит: в красном поле, серебряный шестиконечный крест, водруженный на золотом полном месяце. Нашлемник: три страусовых пера между двух мечей». Потомство Ивана Васильевича, войскового товарища, жителя Новгород-Сиверского, 1687 год». Так це Ви звідти свій рід ведете? Недарма Ви козак.
М.В.: Вони мали свої герби.
В.О.: Тут ще один запис: «Потомство Якова Василенко, знатного войскового товарища, 1718 год». Так що Ваш рід знаменитий! З цього зробимо відбиток. Це «Літературна Україна» № 19, 13 травня 1999 р.
М.В.: Про мою творчість, зокрема, писали:
– Лада Федоровська: Давноминулих днів пекуча рана. – Небовий ключ, Сімферополь, Та-врія, 1990 р.;
– Микола Братан. Заради світла. – Березіль, Харків, 1992 р.
– Юрій Хорунжий. Інтинський Мінлаг – вимушена Батьківщина українців – Злочин без кари, Київ, 1997 р.
– Євген Дацюк. Поетові сходні. – Дзвін, № 10-12, Львів, 1999 р.
– Іван Савич. Микола Василенко. Жменя дощу. – Літературна Україна, К., 2000 р.
– Анатолій Крат. Уламки імперії – боляче ранять майбутнє. – Чайка, № 14, Херсон, 2001 р.
– Світлана Антонишин. Очна ставка з істиною. – Київ, № 3-4. – К., 2001 р.
– Іван Лопушинський. Жменя дощу для спраглого серця. – Зона, № 15. – К., 2001 р. та ін-ші.
В.О.: Я забув запитати, яка у Вас була стаття, як називалася?
М.В.: 54/1«а». Вирок: 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення в правах після відбуття покарання.
В.О.: Дякую Вам. Ми зробили цей запис 17 лютого 2001 р. в Херсоні, у помешканні Миколи Василенка.
(З виправленнями М. Василенка у червні 2013 р.).