На хисткій кладці через безодню (Спогад-роздум про Григорія Волощука)

 336801.05.2013

автор: АДАМЕНКО МИКОЛА

Микола АДАМЕНКО
На хисткій кладці через безодню
(Спогад-роздум про Григорія Волощука)

Уже більше тридцяти літ минуло відтоді, як плодюча земля подільського села Цибулівки прийняла в себе свого непересічно-яскравого, але нещасного сина Григорія Парфеновича Волощука — прийняла влітку 1970 року, коли йому мало виповнитись 42 роки.
Для мене, його друга (заразом і друга по нещастю), як і багатьох, хто його знав, він залишився в пам’яті як просто Гриць, однак у цьому імені сконденсовано не лише голос, вираз очей, риси вдачі, тоді чи тоді висловлені ним думки, а ще й цілі соціальні пласти, сплетіння особистих і суспільних причин та наслідків, і писати про нього дуже важко, бо треба не просто згадувати, а й робити певні (в тому числі й філософські) висновки. Тому довгий час я не почувався на силі взятися за спогади, так наче ще був не дозрів до того.
Людський розум, здається, в основі своїй більше здатний аналізувати, розкладати явище чи особу на чинники — плюсові, мінусові, А от при синтезі тяжіє вдаватись до спрощення, роблячи висновки на основі простої арифметики. Звідси й наліплюються ярлики, зокрема для людини: добра чи зла, заслуговує на орден чи лише на медаль, корисна для суспільства чи ні, герой чи просто жертва).
Дехто з тих, хто не знав Гриця особисто, а лише мав про нього певну інформацію (звичайно обмежену, а може, й однобоку) кинувся ліпити його образ як суціль героїчний, але часом натикався на такі деталі з Грицевої біографії, які не вписувались у вже увиразнену в свідомості схему, а тому мусив відкладати роботу над образом на якийсь невизначений час.
Для багатьох же найпереконливішою була схема, яка подавала Гриця як “пропащу силу”, при цьому посилалися на те, що Гриць мав великі потенційні можливості, але тих можливостей не реалізував, тобто не залишив після себе ні художніх полотен (хоч і міг би), ні глибоких розвідок у царині літературознавства, музики, суспільствознавства або чогось іншого.
І перша, і друга схеми грішать на однобокість, хоч кожну з них можна підперти вагомими аргументами...
У 1950 році мене, студента І курсу романо-германського відділу Київського університету (лише десь через півроку після вступу я перевівся на український відділ), поселили у великій кімнаті університетського гуртожитку на Солом’янці. Мешкали в тій кімнаті, здається, понад півтора десятка студентів. Серед них Михайло Грицай, Іван Коваль, Володимир Ковтун, Микола Маципура, Микола Біньковський і троє красивих хлопців, сільських походженням, але вже з міським вишколом, що вступили до університету після закінчення Київського училища прикладних мистецтв: вінничанин Гриць Волощук, Василь Щербак з Київської області родом та мій земляк з Чернігівщини Михайло Дейнека. І хоч усі троє в моїх очах були непересічними особистостями, до того ж осяяні світлом образотворчого мистецтва, Гриць Волощук був найяскравішим з них: гарне, трохи видовжене обличчя зі свіжими рум’янцями на щоках, темний хвилястий чуб із майже непримітними нитями ранньої сивини, виразні темно-карі очі з немов підсиненими білками, красиво окреслені вуста, і навіть трохи рідкуваті зуби і ледь помітні веснянки під очима не псували гармонії обличчя. Те обличчя можна б назвати інтелігентним, але цим терміном не вичерпувалася його суть — то було обличчя сільського красеня. Якось під час щирої розмови зі мною Гриць, так би мовити, самовизначився: “такий собі сільський красень” — і це він сказав без хизування, а з прагненням дати собі точну характеристику, і в інтонації його голосу уловлювалось чомусь ніби подив і водночас гіркота, ніби десь на дні його душі визрівало запитання: “Навіщо?” А може, то мені лише здалося, більше того — може, це в мені як ретроспекція оте “навіщо?”, яке б можна було поставити на початку моєї оповіді як найточніший епіграф і вмотивувати його так: “Навіщо Бог наділив Гриця і такою вродою, і таким багатством душі, коли все те, можна сказати, лишилося нереалізованим?” Хоча нині боюсь наполягати на оцій “нереалізованості”, бо хто зна, чи то буде правда, яку в такому виразі можна приліпити як ярлик до Грицевої біографії. На перший погляд — так. Але тільки на перший погляд. Однак коли зробити глибокий аналіз усіх Грицевих вчинків, усіх його висловлювань, усіх його іскрометних реплік, нестримне прагнення дістатись до суті кожної суспільної деталі чи кожної історичної особи, то доведеться відкинути оте однозначне “так”. Адже все це робилось відкрито і знаходило відгомін в душах тих, із ким Гриць спілкувався, і не просто там осідало, а діяло як активна сила, щось там перекреслюючи а чи вириваючи з корінням, щось спонукувало до буяння, тобто формувало нову суть. І оте Грицеве вторгнення в людські душі, ясна річ, обліку не підлягає, але ж і логіка, і психологія, а особливо люди, що знали Гриця, підтвердять, що, не залишивши після себе матеріалізованого спадку, зате прокресливши в житті свою яскраву орбіту, Григорій Волощук не марно ту орбіту креслив, і світло від неї не зникло безслідно. Адже й по сьогодні Гриців образ живе в пам’яті тих, хто його знав, і багатьом навіть після трьох десятиліть свого фізичного небуття він повертається у сни, залишається предметом роздумів не лише над його долею, а й допомагає краще зрозуміти життя, в якому він пройшов свою траєкторію.
Може, за правилами створення композиції оцей мій синтезований роздум слід було б приберегти для підсумкового абзацу спогаду, але, щоб не порушувати природності викладу, хай залишається там, де він є. А я продовжу реконструкцію образу Гриця Волощука і буду допасовувати деталь до деталі з таким відчуттям, ніби я виліплюю (чи вирізьблюю) йому пам’ятника.

Якщо я скажу, що поміж мною і Грицем з першого дня нашого перебування в одній гуртожитковій кімнаті зав’язалися тісні дружні стосунки, то це буде неправда. Ні я, ні Гриць не були ще готові до того. Що стосується мене, то тут одним словом (чи навіть десятком слів) не скажеш. Справа в тому, що багато моїх біографічних факторів не сприяли виробленню в мені опозиційного духу щодо тодішньої системи. Мій батько (в його юності) — червоний воїн громадянської війни, а потім сільський активіст (спочатку голова комнезаму, далі голова колгоспу, згодом голова сільради і, нарешті, як записано в обласному архіві, “по-звірячому замучений фашистами”). І для нашої сім’ї окупаційні роки — це щоденне (а надто — щонічне) чекання смерті. І прихід “наших”, здавалося, приніс кінець хронічним страхам...
Але насправді це був кінець одних страхів і початок інших. І щодо батька, то я його трагічну суть збагнув аж геть пізніше.
Заповітною мрією малоземельного багатодітного селянина (він мав четверо синів і одну доньку) Сави Михайловича, батькового батька, як і його синів, була мрія про статки, а отже — про землю. Отож старші Савині сини — Петро, мій батько, та Семен пішли в один із червоних полків, як на заробітки (зваблені солодкими обіцянками). Адже оте “земля — крестьянам” була для них надійною гарантією стабільних заробітків (придбати чи то пак завоювати якийсь шмат власної землі).
Через чимало років після закінчення громадянської війни, коли активним учасникам тієї війни вже було визначено певні життєві орбіти, мій батько в розмові з сусідою із болем вигукнув: “Обдурили, сучі сини!” Отой вибух чуття врізався в мою душу з дитячих літ і з роками все зрозумілішим ставав і, може, в значній мірі визначив мій життєвий шлях (про що навіть не здогадувались ні емдебісти, ні взагалі всі, хто був ознайомлений з моєю біографією). І те, що партійними керівниками району було затрачено багато зусиль, щоб зробити батька членом ВКП(б), а він ним так і не став, свідчить, що батько не хотів офіційно пов’язуватися з тими, про яких ото було сказано: “Обдурили, сучі сини!”
Отож трагічна сутність батькового життя полягала в тому, що він віддав його за інтереси тих “сучих синів”, які його обдурили.
У моїй свідомості боролися дві хвилі, які в постійному ритмі наскакували одна на одну: одна — радянська, породжена пропагандистськими творами літератури, мистецтва, зокрема кіно, радіопередачами, пресою, вчителями; друга — антирадянська, викликана до життя щоденням, наповненим тяжкою працею в колгоспах з пустими “трудоднями-паличками”, податками, позиками, самодурством сільського та районного начальства, тихим, але болючим ремствуванням люду, нестерпним духом несвободи. Перемагали то перша, то друга хвиля. На підтримку першої була наївна думка, що оті мінусові чинники життя мають місце лише в нашому селі, в нашому районі, а на решті території так, як зображено в “Кавалере Золотой Звезды”, в “Кубанских казаках”, у віршах радянських поетів.
Однак велика кімната на Солом’янці, де мешкали хлопці майже з усіх областей України, допомогла мені позбутись ілюзій. Підсумком моєї переоцінки цінностей був вірш, написаний у 1952 році в Боярці (коли ми там опинились, бо забракло місць у київських гуртожитках):
Пригадую: сидів біля вікна
І слухав щиру пісню солов’їну
Ще рік тому. Як швидко все мина!
Все мчить, росте, народжується, гине.
І я уже не той, що був тоді,
Захоплений юнак, заплутаний у сіті,
Той, що приймав за сходи молоді
Гнилі пеньки, пліснявою покриті.
Вже не сиджу біля свого вікна,
Не там вже чую пісню солов’їну,
Де чув торік, бо швидко все мина,
Все мчить, росте, народжується, гине.
Процес переоцінки цінностей був хоч і швидким, але болючим. Тому я й кажу, що зразу не був готовий зав’язати дружні стосунки з Грицем Волощуком. Гриць теж не був готовий до того, бо все те, що колотилося в моїй душі, було невидиме для стороннього ока, а мій плюсовий духовний потенціал не вихоплювався назовні через сільську вайлуватість і стриманість, певний комплекс неповноцінності, і щоб уловити той потенціал, треба було чимало солі з’їсти.
Гриць же, навчаючись в училищі й частіше маючи змогу спілкуватися з людьми, у тому числі з людьми цікавими і розумними, вже сформував свій світогляд і впевненість у собі.
Гриць ніколи не приховував, а навпаки, намагався на кожному кроці показати свою непримиренну запеклу опозиційність до сталінсько-беріївського режиму, причому робив це надто емоційно, аж палахкотів увесь. Особливо діставалось від нього Сталінові. Яких лише епітетів для характеристики “мудрого.й геніального вождя народів” він не придумував! І все ж йому здавалося тих епітетів замало. Іноді він на клаптику паперу олівцем чи авторучкою за кілька секунд, не відриваючись від паперу, творив надто карикатурний образ вождя, зберігаючи деякі усталені риси обличчя, а іншим надаючи потворного виразу.
Гриць Волощук був майстер хвацький
І мав у серці дух козацький —
Бере між пальці олівця
Й малює Сталіна-отця.
Торкнувсь паперу олівець —
Напівсвиня, напівотець.
“Уга-ха-ха! Оце так штука!
Мов натуральні вуса й руки,
Лиш замість усмішки — гримаса.
Обличчя — ніби кусень м’яса,
В очах лиш похіть, а не міць.
Але ж бо схожий! Ну і Гриць!”
(З моєї поеми “Знак доби”, написаної значно пізніше)
А, здається, вже на другому курсі він придбав книжку “Й. В. Сталін. Коротка біографія” (225 сторінок) і майже щодня (вірніше, щоранку) розігрував своєрідну мінівиставу: вдавав, ніби йому вкрай потрібно летіти до туалету. Він демонстративно виривав з тієї “Короткої біографії” аркуш, м’яв його, ніби кожум’яка шкуру, що той аркуш аж скрипів, і на чім світ стоїть лаяв поліграфічну промисловість за такий папір, що його так важко використати як туалетний.
На українському відділі вів спецкурс вивчення творчості Тараса Шевченка такий собі миршавий і несимпатичний викладач Малина. Він прагнув (як це вимагалось офіційно) трактувати Шевченкову творчість однобічно, втискаючи її у рамки радянського літературознавства. На однім із занять Гриць вступив у гостру полеміку з викладачем, Гриця підтримали ще кілька студентів, викладач залишив аудиторію і кудись подався — певно, боячись, щоб його не звинуватили в тому, що допустив такі балачки в аудиторії.
Грицева безоглядність була разючою. Звичайно, все це справляло враження як вияв надзвичайної сміливості. Водночас оте “казіння” навряд чи можна було назвати розумним чи доцільним, хоч у Грицевих дотепах, в аналізі ситуації, в аргументації доказів розум, здавалося, вихлюпував аж через край. Тому коли Гриць отак емоційно-люто зневажав обачність, створювалось враження, що він втрачав владу над собою і немов ставав на грані божевілля.
Мені й нині важко збагнути Гриця до кінця. Суцільні парадокси! Адже ж розумом Бог його не обділив. Хлопець чудово розумівся на образотворчому мистецтві, на поезії, музиці, не по верхах знав “лихо минуле й сьогочасне”, усвідомлював роль важкого похмурого будинку на Короленка, 33, знав про павутину, якою той павук обснував усе навкруги, у тому числі й кожен закуток університету. Невже ж Гриць не розумів, що скрізь, де ото він “казився”, стукачі шорошили вуха, аж пріли? Мусив би розуміти. А якщо так, навіщо ж було до такої міри “казитись”? Щоб своєю сміливістю похизуватися? Чи, може, йому було байдуже —воля чи тюрма? А чи він не міг припустити, що його можуть арештувати? Тоді, значить, він мав хоч і непересічний розум, але однобокий...
Гриць умів вишукувати в людях якісь позитивні, часом видимі лише йому рисочки і милуватись ними, навіть у людях, які не були шукачами правди чи опозиційно настроєними до тоталітарної системи. Найбільше його тішили вияви дитинності в своїх однокурсників, які за віком уже далеко відійшли від дитинства. Він розчулювався, його голос, що взагалі не відзначався металічним тембром, ставав ніжно-воркітливим. Особливо Гриць любив “пацатися” з Миколою Біньковським та Миколою Маципурою, у яких, видно, найбільше знаходив отих ознак дитячості.
А ще “казився” Гриць перед репродуктором, коли транслювалась українська, російська чи західна класична музика. Для нього то було свято, і він те свято сприймав емоційно, як багато що. Він енергійно диригував, прикипівши очима до репродуктора, і готовий був битися з тим, хто не поділяв його захоплення. Найулюбленішими його творами були: увертюра до опери Глінки “Руслан і Людмила”, увертюри до опер Лисенка “Тарас Бульба”, Бізе “Кармен”, Верстовського “Аскольдова могила”, хор “Закувала та сива зозуля” Ніщинського, дует Одарки й Карася з опери Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”, “Італійське капричіо” Чайковського, 9-й угорський танець Брамса та й багато що іншого і Ліста, і Ґріґа, і Бетговена. Здавалося, він знає ці твори напам’ять, хоч не вмів ні співати, ні грати на жодному музичному інструменті. Завдяки Грицеві, а згодом і Ростиславові Доценку я, що був зовсім не обізнаний з музичною класикою, став бодай трохи знатись на ній...
Окрім усього іншого нас, студентів, що жили лише за рахунок мізерної стипендії, допікало хронічне недоїдання, а то й періодичні смуги голоду. І Грицеві, й мої шлункові прикрощі у вигляді гастритів, що переростали у виразки шлунків, ішли саме звідти.
Поруч — друга очей безодні
І присмаглі вуста голодні.
Знак питання в імлі осмути:
Де б іще трояка стрельнути,
Щоб камсою або борщем
Вгамувати голодний щем.
(З поеми “Знак доби”)
Мова йде саме про Гриця. Коли ми ближче зійшлися втрьох — Гриць, Ростислав Доценко і я — стали допомагати одне одному, як могли.
Пригадуються такі фрагменти. Комусь із нас вдалося стрільнути кілька, як жартував Гриць, рупій. Кудись поспішаємо — чи то на концерт, чи на якусь лекцію. Пробиваємося крізь людський потік. Гриць попереду. Він не йде, а рухається підтюпцем. В руках — буханець хліба чи батон. Рвемо по шматку і на ходу вгамовуємо голод. Гриць це робить якось демонстративно, ніби хизуючись а чи протестуючи проти чогось. Мені, недавньому селюкові, якось трохи соромно. Але що подієш? Треба звикати.
Якби бодай частину фрагментів із Грицевого життя було записано на кіноплівку і, звичайно, озвучено (щоб зафіксовані були і його зауваження з того чи іншого приводу, його емоційні міркування, вмонтовані спогади про сім’ю, про дитинство, про ті чи інші пригоди, роздуми про читані твори, про життя взагалі, його іскрометні дотепи) — це був би прецікавий документальний фільм, у порівнянні з ним оці мої спогади видалися б дуже блідими, адже не відтвориш словом ні інтонації Грицевого голосу, ні його міміки, ні жестів.
Іноді, їдучи в трамваї, поглянеш на Гриця, що стоїть, ніби дивлячись у вікно, але, видно, нічого там не бачить, а просто заглиблений у себе, і боляче стане — скільки якоїсь немов планетарної печалі у виразі його обличчя, в глибоких карих очах. Але якби зафіксувати хлопця таким чи то сфотографувати, чи то намалювати, той, хто дивився б на портрет Гриця, міг би зробити однобокий висновок про нього — адже бував він і веселий (хоч та веселість була епізодичною і ніби ним самим контрольована), і натхненно-захоплений (особливо коли слухав улюблені музичні твори), і щиро-співчутливий, коли стикався з прикрощами близьких йому людей, готовий кожну мить прийти на допомогу. Він завше когось опікав, особливо коли йшлося про його земляків, яким він допомагав влаштовуватись у Києві. Надійність — це була основна із рис його вдачі. А ще — елементарна порядність (маю на увазі доалкогольну смугу Грицевого життя).
Був він азартний при грі в доміно, готовий до півночі (або й до ранку) “казитися”, гучно ляпаючи, подаючи часом несамовито команду “Встати!”, якщо він з напарником вигравав. “Ех ви, ігрюлі!” — вдавано уїдливо насміхався він над своїми супротивниками, які програли. У ті години, коли Гриць без останку віддавався грі, він мені не подобавсь, я часто вголос висловлював своє незадоволення, коли він, буйно вивергаючи з себе емоції, не зважав на тих, хто вкладався спати чи готувавсь до завтрашніх занять.
Любив Гриць також грати в шахи, там він був зосереджений, але швидкий на рішення, ходи його були наступально-агресивні, впевнені, у більшості випадків він перемагав, а якщо коли й програвав, то не карався від того, чи, може, не показував, що карається.
Мав Гриць ще й хист до розіграшів. Об’єктом одного з них став і я.
Це було у Боярці. Я потроху захоплювався спортом, зокрема веслуванням. Гриць злегка підсміювався над отим моїм захопленням. Сам він був сильний не лише духом, а й тілом, але спортом не займався, окрім обов’язкових занять на уроках фізкультури. Лише одного разу він здійснив стрибок з парашутом і хоч не любив усяких значків, але парашутний значок носив. Той стрибок, мабуть, був його перевіркою на міцність нервів та сміливість.
Отож я мусив раніше вкластися спати, щоб десь удосвіта сісти на електричку і встигнути на певний час до Дніпра. Гриць із своєю командою тоді різався в доміно. Прокинувсь я від загальної метушні, та, здається, хтось і розштовхав мене, переживаючи, щоб я не запізнився на електричку. Я схопився і став гарячково збиратись. Мої товариші по кімнаті теж виявляли поспіх і метушилися, Гриць лаяв шнурки, які чомусь випорскували з його пальців, і водночас спонукав мене швидко збиратися, а то ще спізнюсь.
Отож я чкурнув на вокзал. Ручного годинника я не мав, а той, що стояв на столі, показував десь без чверті шосту. Над платформою на стовпі був електричний годинник. Я підвів на нього погляд і сторопів: він показував десь так пів на другу! Я повернувся додому і вилив на голову Гриця, який вдавав ніби спить, чимало проклять. Але в душі визнавав, що розіграш був організований геніально.
Пригадую, ми втрьох зібралися були у Ростислава. З’їли по шматку хліба, читали те, що було у нього з так званої забороненої літератури, слухали улюблені музичні твори (Ростислав мав патефон), вели розмови, частину з яких можна було кваліфікувати як антирадянські. Гриць часом вносив у ті розмови елементи гри:
— От, Миколо, — звернувся він до мене, — ти добре знаєш, як живуть люди на селі. Якби ти мав владу, то що ти зробив би, щоб люди в селі нормально жили?
Не пригадую в деталях того, що я відповів Грицеві, але пригадую рівень тодішнього мого світогляду і зокрема щодо сільського господарства, тож, мабуть, пропонував якісь реформи, наприклад, замінити колгоспи радгоспами (про більш кардинальні зміни в питанні власності я тоді говорити не міг).
— Добре, — підсумував Гриць. — Значить, бути тобі міністром сільського господарства. А ти, Ростиславе, добре знаєшся на культурі, отже даю тобі портфеля міністра культури.
— Тю! — іронічно посміхаючись, вигукнув Ростислав. — Ти диви, який щедрий! А хто ти такий? Не президент бува?
— А що — не потягну?
— Та чого там! Ти й не таке потягнеш.
Найцікавіше те, що цей фрагмент розмов не минув безслідно. Якось на допиті слідчий Ахмадєєв звернувся до мене так:
— Как дела, господин министр сельского хозяйства?
Я, звичайно, був ошелешений. Звідки він дізнався про ту нашу розмову? Найімовірніше, хтось за стіною Ростиславової кімнати наші розмови фіксував — так мене в голові спрацювала якась пружина. Я відчув, що за реплікою слідчого чатує неабияка небезпека. Ну, як же! Не лише був намір повалити радянську владу, але вже й владні портфелі було розподілено!
Я зараз не пригадую, коли слідчий заговорив про це. Здається, вже після смерті Сталіна. І, можливо, тому не було кваліфіковано оту Грицеву гру як підготовку перевороту. Напевно, Ахмадєєв використав оту свою фразу, щоб показати ступінь своєї поінформованості щодо нас. Тому на наступних допитах він до того вже не повертався. Може, залишив те про запас. Я відчував інше: йому, як і наступному слідчому старшому лейтенантові Сєркіну, хотілося якнайбільше люду вплутати в нашу справу. Тому всі свої зусилля я концентрував на тому, щоб не вийти за коло, в якому знаходилося нас троє. Але це було дуже важко. По-перше, тому, що нам доводилося вести нерівний бій зі слідчими. На боці слідчих — могутній апарат з величезним досвідом, де дуже добре зналися на тонкощах психології, де користувалися різними єзуїтськими методами, навіть якусь твою, здавалося б, інертну фразу в протоколі подавали в такому ракурсі, що вона набувала потрібного слідчому (антирадянського) змісту. На боці ж в’язня-неофіта — абсолютна недосвідченість, непідготовленість до таких двобоїв, а ще виснаженість безсонням, бо не пригадую жодного денного допиту, всі вони проводились уночі, часом затягувались дуже допізна, так що на спання лишалося обмаль часу, а вдень не те, щоб поспати, навіть подрімати сидячи не було змоги, бо оте “вічко” у дверях було недремним. Отож з часом тебе опановувала якась байдужість, а це було страшно, бо в такому стані ти міг втратити контроль над собою, зокрема над тим, що саме відповідаєш на запитання слідчого.
Згодом мене дехто запитував: “Вас били?” Мене, наприклад, не били, Ростислава, напевно, теж, принаймні він не казав про те. Гриць же розповідав про випадок, коли його побили — здається, тоді, коли на запитання: “Твоє прізвище!?” він нічого не зміг відповісти. Але, як я тепер гадаю, бити нас нагальної потреби не було, бо по суті нічого особливого, невідомого слідству за нами не тяглося.
Пригадую, ще під час мого затримання, коли я майже добу провів на Короленка, 33, полковник Олійник вимагав від мене одного: “Расскажи о своей преступной антисоветской деятельности. И не пробуй что-либо утаить — нам все известно”. І коли я зауважив, якщо вам усе відомо, навіщо ж тоді тягнути з мене жили? — він додав: “Нам нужно твое чистосердечное признание. Это для твоей же пользы”.
Як я нині гадаю, в отих репліках полковника було багато правди. Справді, вони мали чимало інформації про мене та моїх друзів. І щоб мене не лише заарештувати, а й припаяти мені ряд статей, МДБ могло знайти достатньо підстав. Тож оті допити — то була чиста формальність.
До того ж треба сказати, що в органів було безліч юридичних пасток, які вони вправно використовували. Так, В’ячеслав Прокоф’єв (випускник тієї ж 92-ї київської школи, яку закінчив двома роками пізніше Ростислав Доценко), студент Київського університету, один із групи із сімнадцяти чоловік, засуджених у 1950 році (про що у наш час ходили невиразні чутки), у книжці спогадів “Така доля моя” розповідає, як його примушували підписати попереднє звинувачення. Це і була одна з тих пасток, бо йому пояснювали, що він мусить розписатися під попереднім звинуваченням, і це, мовляв, лише означає, що він з ним ознайомився. Таку процедуру пройшли і ми втрьох, не усвідомлюючи, що, ставлячи свої підписи, ми підтверджуємо звинувачення. Між іншим, Прокоф’єв згадує підполковника Олійника, який вів його справу, при цьому говорить про нього переважно в плані позитивному. Отож ніби знайома особистість, але коли велась наша справа (тоді, здається, він мав уже звання полковника) нічого позитивного я про нього сказати не можу, тим паче, що, за свідченням Гриця Волощука, Олійник був причетний до його побиття.
Прокоф’єв згадує і прокурора Утіну. Я з нею теж мав справу, бо вона була присутня на одному з моїх допитів.
Отож хоч ми і припускали раніше, що можемо потрапити за ґрати, проте, мабуть, дивилися на те, як більшість людей дивляться на смерть, добре знаючи, що її не минути, але не загострюючи на тому уваги. Може, через те ми не надто переймались методами роботи МДБ і, зокрема, не були підготовлені до двобою із слідчими, тому, певна річ, не могли уникнути помилок. Про одну з них я вже казав, посилаючись на В’ячеслава Прокоф’єва. А ось ще таке.
На першому допиті слідчий допитувався: “Хто був керівником вашої групи?”
Відповідь: “Керівником групи був я”. — “Так, так... Знайомий почерк. Так поводяться серйозні злочинці, коли беруть на себе гріхи інших”.
Звичайно ж, якщо ішла мова про групу як певну структуру, то на керівника більше тягла така яскрава особистість, як Гриць Волощук. Але... По-перше, за таке свідчення навіщо ж мене били? (Якщо побили Гриця, то, напевно, не тому, що у такий спосіб хотіли з нього видобути якусь інформацію, а, мабуть, він перед слідчими став “казитись”, тож вони вирішили “поставить его на место”, даючи зрозуміти, що тут не жартують). По-друге, наскільки ж наївно і нерозумно було називати себе керівником групи — знову ж таки через недосвідченість. Адже оте словечко “група” в устах слідчого вживалося не в тлумачно-філологічному значенні, а в юридичному — як певна підпільна структура, і цей термін тяг за собою, окрім статті 54-10, ще й статтю 54-11 КК УРСР — антирадянська політична організація (із тими статтями ми й погуркотіли за колючий дріт). Отож коли я сказав, що був керівником групи, то в такий спосіб підтвердив, що вів не одиночну, а групову “антирадянську націоналістичну діяльність”.
Ще одна помилка, допущена мною, стосувалася одного з мешканців кімнати-гуртожитку в Боярці Івана Довгорука, який був десь зник, а потім ми дізналися, що його забрали в армію і служить він десь на Закавказзі. Отож коли мене допитували, де я взяв якусь так звану антирадянську книжку, то, щоб не підставляти когось із своїх однокурсників, я назвав Івана Довгорука, міркуючи, що він далеко від України, отож і від клешнів українського МДБ. Пізніше я дізнався, що Іван Довгорук також побував за ґратами, отож, можливо, моє свідчення органи використовували проти нього, хоча воно могло й не зіграти вирішальної ролі, тим паче, що Довгорук був не менш вороже настроєний проти сталінського режиму, ніж Гриць, і відкрито “казився” не менше від нього.
Таким чином доводилося вчитись не те, щоб на ходу, а просто на бігу і витрачати максимум зусиль, щоб не втягнути в наше коло (в оту “групу”) когось іще, крім нас трьох...
Пригадую, слідчий, ведучи якусь основну лінію, раптом (це один з його прийомів) запитав: “А в яких стосунках ти знаходився із Сергієнком?”
Я одразу збагнув, що тут ідеться про те, щоб розширити наше коло, а слідчий мав на увазі Олеся Сергієнка, який був однокласником Ростислава. Ми з Грицем були знайомі з ним і знали, що той дивиться на життя приблизно так, як і ми, а зовсім не по-комсомольському.
Слідчий, звичайно, тут допустився помилки: він назвав прізвище, але не назвав ім’я (Олесь). І я миттю скористався з цього. На географічному факультеті навчався мій земляк Сергієнко, за світоглядом — запеклий комсомолець, він раз чи двічі заходив до мене на Солом’янці. Отож я, не задумуючись, “признався”, що з Сергієнком у нас близькі стосунки, бо він мій земляк. Слідчий, як мені здалося, був дещо спантеличений, і ні на тому допиті, ні пізніше прізвища “Сергієнко” вже не торкався. Напевно, йому довелося виясняти, чи справді у мене є земляк Сергієнко і що він за один і, може, він дійшов висновку, що той Сергієнко, про якого він у мене запитував, мені не відомий. Це була моя хоч маленька, але перемога.
Однак існувало ще одне небезпечне запитання, від якого важко було викрутитись у такий спосіб. Воно стосувалося Гриця, зокрема його щоранкової передтуалетної “молитви”, пов’язаної з цупким папером зі Сталінової біографії. Адже слідчі розуміли, що я не міг не чути тих “молитов”, про які кимсь із мешканців кімнати був зроблений донос. І все ж мені так страшно було підтвердити те, що я на всі старання слідчого відповідав однозначно: “Не знаю”. Та, напевно, для слідчого вистачило інформації свідків, бо ніяких тортур він до мене не застосовував, хоча карцером погрожував, і то, мабуть, не через те, що я давав йому явно неправдиву відповідь, а тому, що тон моєї відповіді його роздратував...
Із Грицем та Ростиславом зустрівсь я після понад трьохмісячного слідства в тісній камері десь на першому поверсі, куди нас привели, щоб дотриматись певної формальності: ми мали ознайомитись із матеріалами слідства і потім підписатись під якоюсь там статтею, — здається, двохсотою.
Нас попередили, щоб ми поспішали, отож часу для розмов у нас було обмаль — хотілося і ознайомитися із свідченнями наших однокурсників чи просто мешканців кімнати на Солом’янці, зробити певні висновки щодо того, хто ж із наших знайомих був стукач, поділитися своїми свіжими спогадами, домовитись про подальший зв’язок.
А потім — суд. Він залишився в пам’яті як найпекучіший епізод з нашої біографії. Якось було моторошно від того, що оце заради нас — стрижених, принижених, виснажених — засідають оті солідні люди за суддівським столом, і оті озброєні солдати охороняють нас трьох, і особливо гнітюче враження справляв калейдоскопічний ланцюг свідків, над якими вже, звісно, попрацювала емдебістська команда, витискаючи з них свідчення проти нас; ми бачили, наскільки вони почувалися кепсько, бо мусили своїми свідченнями допомагати емдебістам намотувати нам строки, і не десь у тісному кабінетику віч-на-віч зі слідчим, а в нашій присутності. Олександр Стаєцький не витримав, — мабуть, прокинулося почуття гідності (чи сорому), і він став чи то заперечувати свої попередні свідчення, чи то говорити про те, що ті свідчення з’явилися в результаті погроз із боку працівників МДБ. Та хоч би там як, а отой вчинок мого однокурсника Стаєцького, нині вже покійного, залишив світлий слід у моїй пам’яті назавжди.
Отож одержавши, кому що судилося (ми з Грицем — по 10 років, а Ростислав — 8), ми розлучилися, здавалося, назавжди. Про те, що ми ще колись зустрінемось, надії (принаймні в мене) не було, бо ми вже знали: ті, що йдуть в одній справі, покарання разом не відбувають.
Я потрапив у Нироблаг (північний Урал, колишня Молотовська область, тепер Пермська, тайга). Там були невеличкі (мобільні) табори, які звалися “командировки” і займались лісоповалом. Першою моєю командировкою була Зарєчна. Там, працюючи в лісоповальній бригаді грека Паскаля, я дійшов до ручки — виснажився геть, став типовим доходягою, і ніхто — ні я сам, ні ті, хто там мене знав — не могли й припустити, що я виживу. Мене “списали” з лісоповалу і перевели в дорожну бригаду; і там теж був не мед, але все таки не зовсім божевільний темп, як у повальній бригаді. Я став потроху оклигувати й, оклигавши, спеціалізувався на заготівлі лож для ґвинтівок та автоматів, у тій справі набув віртуозності, й коли зовсім окріпнув, у лісоповальну бригаду мене вже не повернули.
Про Гриця і Ростислава я довго нічого не знав. Нарешті обізвався Ростислав — він потрапив на будівництво Куйбишевської ГЕС. А від Гриця — жодної вістки. Та якось я одержав з дому листа. І яка була моя радість, коли помітив поміж рядками того листа втиснуті інші рядочки. Я відразу пізнав Гриців почерк. Виявляється, адресований мені лист був заблукав і потрапив не на Зарєчну, а на Ухтим, де перебував Гриць. Якимось чином мій лист побував у Грицевих руках, а потім, із втиснутою інформацією від Гриця прибув на Зарєчну. Ми на Зарєчній дещо чули про Ухтим — командировку політичних, де нібито умови життя набагато кращі, ніж на Зарєчній, і кожен із в’язнів-зарєчинців мріяв потрапити туди.
Якось із Ухтима на Зарєчну привезли якогось чоловіка, і я став розпитувати у нього про Гриця.
— Ну, він там непогано влаштувався, — не без заздрості відповів чоловік. — У ліс його не гонять, числиться в «придурках» — працює нормувальником.
Десь узимку 1954 року Зарєчна завирувала непересічними політичними пристрастями. Начальник табору Тімофєєв, зайшовши ввечері до барака, де містилась так звана штрафна бригада, побив одного в’язня. Табірчани дізнались про те наступного ранку під час сніданку. До їдальні зайшли члени штрафної бригади, і один із них, Шестьоркін, звернувся до присутніх із заявою, в якій повідомив про жорстокий вчинок “начальника-садиста” і закликав усіх на знак протесту не виходити на роботу. Заява та була оголошена таким тоном, що прозвучала як суворий наказ.
Почався страйк, що, ясна річ, налякав табірне начальство, адже воно мусило щодня звітуватись перед іншими інстанціями про заготівлю “древесины”. У зоні був організований штаб страйку, який виробив і правила поведінки страйкуючих, і вимоги до начальства, у тому числі до адміністрації Нироблагу. Штаб закликав в’язнів поводитися стримано, не йти ні на які провокації, щоб не давати начальству приводу до застосування зброї. А застосовувати було що, бо вже на другий день командировку оточили солдатами, які прибули, напевно, з Нироба, а на вишках встановили кулемети.
У вимогах до адміністрації Нироблагу окрім “прочь начальника-садиста” був ще такий пункт: страйкуючі вимагали прибуття до Зарєчної представників уряду, які переглянули б терміни покарання (“Долой нечеловеческие сроки наказания!” — таким лозунгом закінчувались вимоги. До місцевої адміністрації було висунуто конкретні вимоги. Начальнику і його помічникам, окрім опера та вихователя, рекомендувалось не заходити до бараків, місцем зустрічей для переговорів був визначений місток через струмочок, що протікав між прохідною і бараками. Отож день у день від містка через мегафон начальник вивергав погрози, що чергувалися із вмовляннями “прекратить преступную акцию”. Відповідати йому штаб уповноважив Шестьоркіна. Ось фрагмент такого діалогу.
Начальник: “Шестёркин, на этот раз мы тебя расстреляем!”
Шестьоркін: “Тимофеев, не пугай! Русского человека смертью не напугаешь!”
Окрім словесних погроз начальство застосувало штрафну норму харчування, яка доходила до голодного пайка. Водночас було оголошено: хто виходить на роботу, харчуватиметься за зоною, причому досить солідно. Для підтвердження цього на видному місці за зоною запалало багаття, де в казані варилася їжа, пахощі від якої досягали зони.
Звичайно, боротьба була нерівна. До того ж контингент був неоднорідний: одні мали максимальні строки (25 років плюс роки позбавлення прав, плюс висилка), інші мали “дитячі” строки — в межах десяти років, були й такі, яким залишалося відбути рік чи й того менше. Отож, поголодувавши кілька днів, частина страйкарів (здебільшого люди похилого віку та з підірваним здоров’ям) почали скаржитись на погіршення здоров’я. Тому на загальних зборах страйкуючих штаб із гуманних міркувань дозволив старим та людям із слабким здоров’ям виходити за зону. І — почалося! Люди поодинці й групами, оглядаючись, стали виходити за зону. З кожним днем таких дедалі більшало. Мені було боляче дивитись на те все, я не міг себе уявити на місці тих, що виходять, хоча отой лозунг “Долой нечеловеческие сроки наказания!” мене особливо не торкався, бо, як я вже казав, моя “десятка” вважалася дитячим строком, тим паче, що із заліками я вже міг відмінусувати два роки. Але, повторюю, приєднатись до тих, хто виходив, не міг (мабуть, через гонор).
А перебіжчиків ставало все більше й більше. Особливо прикро вразили так звані “західняки”, тобто колишні мешканці Західної України, яких судили за причетність до бандерівського руху. Вони завше трималися трохи осторонь від загальної маси. Мабуть, тут грала роль деяка упередженість не лише щодо росіян, але й до всіх, що були пов’язані з “совєтами”. Тож, певно, і в одному строю з “москалями” вони іти не хотіли.
Контингент на командировці був невеликий — десь близько 400 чоловік. Через тиждень ряди страйкуючих дуже порідшали, а на кінець другого тижня тих, що не бажали клювати на запашну їжу за зоною, лишилося душ двадцять. Якось у другій половині дня нас під посиленим конвоєм вивели за зону, керівників страйку зразу ж відділили (як пізніше ми дізналися, їх відправили в так звану закритку). Решту загнали в якусь комірчину і там замкнули. Через якийсь час з’явилося кілька наглядачів, нам наказали роздягтися догола. Дехто вважав, що нас зараз розстріляють, дехто — що то вони хочуть “узяти на понт”, тобто налякати і водночас зробити капітальний шмон. Комірчина та, звичайно ж, не опалювалась, і ми тулилися один до одного, щоб зовсім не задубіти. Десь через годину нам вкинули одежу. Вночі було чути якийсь шум, гамір. А вранці відчинились двері, і нам повідомили, що в зоні змінився контингент: політичних кудись вивезли (потім з’ясувалося, що на Ухтим, де перебував мій друг Гриць), а сюди прислали карних злочинців, і нас залишають із ними, — мовляв, для передачі виробничого досвіду. Ми вважали, що це було не краще від “закритки”, бо “побутовці” (так звали карних злочинців, ми їх ще називали “льончики”, “шобло”) були здавна вороже настроєні проти політичних, розповідали, що траплялися навіть випадки масової різанини, коли змішували контингент, тому останнім часом такого змішування уникали. Отож ми мусили повертатися в зону, де вже отаборилися вороже настроєні проти нас люди, від яких можна було чекати всякого. Виявилося, що мій “виробничий досвід” (як “ружболванщика”) і не знадобиться, бо серед того контингенту були “ружболванщики” не гірші, ніж я. Але про те, щоб відправити мене на Ухтим, ніхто й слухати не хотів. Приписали мене до бригади вантажників, що вантажили ліс на вагони, як фактуровщика — тобто я мусив підраховувати кубатуру повантаженого лісу і виписувати супровідні документи. Спочатку було кілька небезпечних для мене ситуацій (маю на увазі стосунки з моїми однобригадниками-“льончиками”). Але з часом стосунки нормалізувались самі собою. Хлопці були гарячі, із непрогнозованими вчинками, але я їм зрештою був припав до шмиги, бо, по-перше, непогано грав на мандоліні та домрі (а вони дуже прихильно ставилися до всяких митців), по-друге, вони були майстрами “травити баланду”, тобто захоплено, очевидно з елементами вимислу, оповідати про свої пригоди “в миру”, а я, майбутній писака, виявився талановитим слухачем. Якось один із тих хлопців вигукнув: “Эх, Калёк! Ну, почему ты не вор!», у такий спосіб висловлюючи свою приязнь до мене. (Детальніше про це і все інше я розповів у романі “Закон — тайга”.)
Таким чином задум начальства віддати мене на поталу “льончикам” не здійснився. Та й мені виявилось цікаво спілкуватися із людьми “іншого світу”. І скільки я наслухався від них всяких билиць і небилиць! Якби я був мудріший та записував усе те — зібралося б на грубезну книгу.
Отож мені велося там не так уже й кепсько, однак хотілося до своїх, тим більше, що ще жевріла надія здибатися з Грицем. Але мене ще понад півроку тримали на Зарєчній, і лише десь серед літа нас таки відправили на Ухтим.
Так вийшло, що замість писати про Гриця, я чимало місця приділяю в цій розповіді собі, але не вважаю це гріхом, бо, по-перше, в щойно описаний період про Гриця я мало що знав, по-друге, треба ж показати, які причини на півроку відсунули нашу зустріч, і, по-третє, я вважав за потрібне відзначити, що ота “оттепель в жизни советской страны” не так швидко торкнулася в’язнів, зокрема таких, як ми.
Прибувши на Ухтим і поселившись у бараці, я кинувся шукати Гриця. Зайшов у контору, відчинив двері у першу кімнату. Там виявилося кілька людей, а за окремим столом, заглибившись у якісь розрахунки, з логарифмічною лінійкою в руках сидів Гриць. Вигляд він мав набагато ліпший, ніж під час нашої останньої зустрічі (на суді), тим паче — з розкішною шевелюрою (правда, побільшало в ній сивини) і одягнений не в зеківський формений одяг, а в байковий синій спортивний костюм. Ось він відірвався від паперів, підвів голову — і брови його від раптового здивування полізли вгору. Але вголос ніяких емоцій він не виявив (як і я теж), були ми стримані, бо розуміли, що наша зустріч — це якийсь недогляд табірного начальства, тому боялись, щоб нас знову не розлучили. Ми домовилися зустрітися з Грицем у моїм бараці.
При тій зустрічі стільки було переговорено! Я дізнався від Гриця, що він спершу працював на лісоповалі. Там із ним трапилася біда — був серйозний приступ апендициту. Потрібна була термінова операція. Але це ж треба було викликати з Нироба хірурга або везти хворого туди. Та хто ж буде клопотатись про якогось там зека! Тим паче — “врага народа”. Хай здихає. Але Грицеві пощастило. У бригаді працював колишній хірург, здається, прибалтієць. Він сказав: “Робити у цих умовах, за відсутності всього найелементарнішого, операцію — це з мого боку нерозважно. Але заради твоєї мами, що жде тебе додому живим —ризикну. Від тебе вимагається велике терпіння, бо ні про який наркоз чи бодай знеболюючі засоби тут не може бути й мови”.
І він Гриця таки врятував.
Після одужання Гриць опинився в ролі нормувальника. І за короткий час блискуче опанував ту професію, так що до нього приїздили на консультації навіть нормувальники-вільняжки. А одного разу Гриця, тоді вже розконвойованого (пропускника) повезли на якийсь там семінар. Увечері для учасників організували застілля. Котрийсь вірнопідданий “патріота” виголосив тост: “За Сталіна!” Гриць підхопився і з властивою йому гарячкуватістю випалив “Я за ту грузинську проститутку пити не буду!” Не знаю, як саме, але Грицеві якось вдалося уникнути кари за отой свій вибух...
Дізнавшись, що я набив руку на ружболванці, Гриць через цивільного інженера влаштував мене на роботу за тим фахом. А згодом, теж не без участі Гриця, я почав працювати майстром промзони. Завдяки цьому я теж став “пропускником”, тобто ночував у зоні, а за зону виходив без конвою.
Бувало, у вихідні ми з Грицем (до нас приєднувався ще дехто) йшли до чалдонського села — воно лежало кілометрів за п’ятнадцять від Ухтима. На той час ми вже заробляли потроху грошей, отож у селі заходили до когось із мешканців, хто виготовляв бражку, і “бражничали”. Горілка була в тих краях великим дефіцитом, і дістати її ми не мали змоги, тим паче, що вона там коштувала дорого, а от бражка була доступна, і ми “тішили нею душі”. Гриць тоді вже відійшов від правила: не вживати алкоголю...
Відтоді, як я прибув на Ухтим, я не бачив, щоб Гриць коли малював.
У мене був зошит зі власними віршами, який, на мій великий подив, не конфіскували під час шмону на Зарєчній, — мабуть, подумали, що то якийсь рукописний збірник пісень. Я давав читати Грицеві ті вірші. Дещо йому подобалось, дещо ні. Він віддавав перевагу віршам бадьорим, особливо коли в них був політичний підтекст.
Взагалі він більше виявляв оптимізму, аніж я. Я сумнівався, чи здужаю дотягнути свій строк, Гриць же переконував, що на наші строки слід плювати, бо вони нічого не значать: мине небагато часу — і ми будемо на волі.
Незабаром ухтимський контингент перекинули на командировку Парма́. Чутки про звільнення активно ширяли над табором. Тим паче, що багатьох уже звільнили: спочатку — поляків, потім — власівців. А нас усе ще тримали, ніби ми були найстрашніші злочинці.
Від Парми мало що залишилося в пам’яті. Пригадую лише, що Гриць продовжував працювати нормувальником, я ж працював приймальником лісу, були ми безконвойні і часом відвідували те саме чалдонське село, із яким були знайомі з Ухтиму... А потім ще одна, остання вже в нашому з Грицем житті табірна командировка. Пригадую, що дісталась нам вона у спадок від побутовців, які її страшенно загидили, і так смерділо там відходами зеківських шлунків, що аж дихати було нічим — ми туди потрапили ранньої весни, коли сніг лише починав танути. Мене на тій командировці призначили завгоспом, і я мусив організовувати боротьбу із тими нечистотами і забезпечувати життєдіяльність контингенту. Гриць же там нормувальником не працював, деякий час я його “проводив”, тобто виписував на нього липові наряди нібито за виконану ним роботу. А потім Гриця було призначено бригадиром бригади, яка мусила прокласти високовольтну електролінію. Я теж став членом тієї бригади.
Саме про той період мовиться у моєму вірші “Лінія високої напруги”, звичайно, з відповідним підтекстом:
Пам’ятаєш, друже, ту пургу,
Що єднала гори та яруги,
Коли ми тягли через тайгу
Лінію високої напруги.
Лютий вітер дух нам забивав.
Лучковими пилами підтяті,
Падали смереки, мов трава,
Падали ялини, мов солдати.
У руках згиналися ломи,
Сипалися іскри від каміння.
Ні на мить не припиняли ми
Дикого, затятого боріння.
Тому від гарячої ропи
На плечах сувої снігу тали,
Зводилися анкерні стовпи
І гули напружними дротами.
Так от без жалю, без каяття
Ми пішли до голубого пруга,
Повели туди через життя
Лінію високої напруги.
І останній штрих у пам’яті з часів ув’язнення: у тюремних камерах ми чекаємо на вирішення своєї долі. Приїхала комісія з Москви і переглядає справи всіх в’язнів. По-справжньому запахло волею. Розправляли крила надії, але, як це не парадоксально, поряд із надіями в душі гніздилася й тривога: як нас прийме “воля”? Ми роками звикли до невільницького ритму життя, при якому нам було гарантовано і якусь там вдягачку, і шматок хліба, тобто за нас як за робочу силу начальник мусив якось дбати. А там?..
У камеру потрапила грубезна книга — якийсь посібник для електриків. І я годинами штудіював ту книгу — а може, це допоможе на перших порах?
Нарешті нас із Грицем привели до якоїсь кімнати, що в ній сиділо кілька ветхих дідів (так нам тоді здавалося, бо ми були ще дуже молоді). Вони для форми поставили нам кілька запитань, сказали кілька напутніх слів, із яких ми зрозуміли, що вини з нас не знімають, але, зважаючи на нашу молодість, відпускають нас на волю, застерігаючи, щоб ми там шанувалися.
— А нам можна буде продовжити навчання? — з надією запитав я.
Конкретної відповіді на це запитання ми не почули, а щось туманне, на зразок “там видно буде”.
І ось прийшов давно жаданий час —
І шкереберть неволя полетіла.
Дорога, що вела в неволю нас,
В країну ту, яка нас окрилила,
Помчить...
31.05.1956 р.
І ось ми вільні. Очі щастям зацвіли.
Життя всесильного в усмішці промінь грає.
Бокалів за свободу ми не підняли,
А випили з пляшок по новому звичаю.
17.06.1956 р.
Спочатку нам видали довідки про звільнення, а потім пашпорти. Ми прискіпливо придивлялися до тих пашпортів і по-наївному раділи — мовляв, ніде там не написано, що ми колишні зеки. Але хтось із досвідченіших друзів по неволі, а тепер — по волі, пригасив нашу телячу радість. “А ви зверніть увагу, — мовив він, — на оте: виданий на основі довідки номер такий-то. Оце ж воно і є наше вічне тавро, яке ходитиме за нами до самого скону. Кожен, кому треба, його розпізнає”. Пізніше ми переконалися, що так воно й було.
Нам видали квитки до місць, куди ми мали прибути. У нас було з собою трохи грошей на дорогу. Я придбав фанерний чемодан, який навіть замикався. У ньому лежала пара білизни та зошит із віршами — усе багатство, яке я надбав майже за чотири роки важкої праці.
Історія мого чемодану заслуговує на окрему увагу. На останній командировці, коли ми вже остаточно повірили у наше близьке звільнення, я замовив чемодан в одного мого доброго знайомого, який працював у столярці. Він швидко виконав моє замовлення, пофарбував чемодан коричневою фарбою і повісив у столярці сохнути. Наступного ранку він із прикрістю мені повідомив, що чемодан зник. Це для мене була справжня трагедія. Я не міг примиритися з такою втратою і став вести слідство. Перш за все я звернув увагу на сліди, які залишив, імовірно, той, хто поцупив чемодана, біля вікна столярки — сліди гумових чобіт із своєрідними ялиноподібними візерунками. У мене виникла підозра, що чемодан мій вкрав інструментальник, колишній зек-кримінальник, який мешкав у посьолку, а його інструментальня була поряд зі столярнею. Я пішов до будинку, де він мешкав і помітив там ті самі сліди. Але ж не впійманий — не злодій. Тоді я вдався до такого собі психологічного трюку: здибавши інструментальника, такого собі ґевала з обличчям злочинця, я рішучим, навіть погрозливим тоном гаркнув:
— Слухай, ти! Щоб сьогодні ж чемодан, який ти вкрав, висів на тому ж місці, звідки ти його поцупив! Зрозумів?
— Зрозумів! — вирвалось у нього. І це підтвердило мій здогад. Але він раптом оговтався і почав віднікуватися. Тоді я йому сказав таке: “Якщо не повернеш чемодан, мої хлопці зроблять з тебе відбивну!” Звичайно, у мене не було ніяких хлопців, які здатні були робити з людину відбивну навіть за вкрадений чемодан. Однак погроза подіяла. Правда, він кинув з обуренням: “Ну, ты ж и зверь!” Я не став його зневірювати в тому. І чемодан він мені повернув. Той чемодан і нині лежить у мене на горищі як згадка про в’язничні часи.
Отож ми сіли із Грицем у поїзд, що мав доставити нас до Москви, звідки ми мусимо пересісти на інший поїзд, що довезе нас до Бахмача, а там наші дороги розійдуться.
У дорозі нам було важко спілкуватися з нетабірними людьми: ми були насторожені, якісь невпевнені в собі, все придивлялися, чи за нами ніхто не стежить. Однак за кілька діб трохи оговтались.
Я був одягнений не дуже, але ж, спасибі Богові, не в табірній образливо-потворній уніформі. Ще в Зарєчній, коли я брав участь в самодіяльності (грав на домрі, на контрабасі, виступав із декламацією, навіть щось там співав), керівник самодіяльності, колишній артист з Одеси Василь Андрійович, який у таборі завідував каптьоркою, знайшов якийсь шмат зеленого “хебе”, з якого табірний кравець скомпонував мені штани. Знайшовся ще й клапоть не першої свіжості батисту, з якого пошили сорочку. Гриць же мав досить пристойний спортивний костюм. Коли, трохи перезнайомившись з нашими попутниками, Гриць запропонував якійсь жінці відгадати, хто ми такі, то вона про Гриця сказала, що він, напевно, студент, а я, мабуть, шахтар.
Москва справила на нас гнітюче враження. Хоч була весна, але якоюсь холодністю віяло від уславленої (і нами не раз проклятої) столиці.
Пригадується один епізод. Наш поїзд мав відходити за годину. Ми, трохи потинявшись туди-сюди, домовились, якщо хтось із нас десь вильне вбік, поспішати до перону. Я прийшов першим, і раптом мій погляд прикипів до знайомого обличчя. То (як мені здалося) був університетський викладач давньоукраїнської літератури Федір Якович Шолом, котрий за дорученням МДБ рецензував мої вірші (з рецензіями його та іншої викладачки — Галини Кіндратівни Сидоренко — я познайомився перед судом). Рецензент зі шкури ліз, щоб відшукати в моїх віршах крамолу. Але найбільше мене обурило навіть не те. Якось на лекції у зошиті для конспектів я записав складений мною коротенький вірш:
Ми — народу окраса,
Ми — держави опора,
Ми — сини свого часу,
Ми — підносимось вгору.
Подавай нам розваги,
Насолоди та втіхи,
Заслугує поваги
Лиш солодке та тихе.
Ті рядки були викликані невдоволенням моїми сучасниками-ровесниками, які пристосовувалися до життя і намагались не помічати негативу. В рецензії ж про цей вірш було написано приблизно таке: “вірш написаний в дусі філософії епікуризму, згідно якої головним для людини є шукання насолод, це не властиве нашій радянській молоді”. Отож, за рецензентом, для мене тюрма — то насолода. І я, звичайно, приречений бути за бортом корабля, що називається “Радянська молодь”.
Звичайно, своєю ідейною суттю вірш заслуговував і на гострішу рецензію. Можна було б подумати, що рецензент навіть навмисне притупив гострі кути, якби не його звинувачувальні рецензії на інші мої вірші. І мене найбільше обурило, що він звинуватив мене у тому, проти чого я і виступав у своєму вірші.
Я розповів був Грицеві про оті рецензії і, здається, при цьому сказав: “Ех, якби зустріти отого падлючого Шолома!” — “Відлупцював би?” — “Ні, лише хотів би подивитися йому в очі”.
Отож коли нагода трапилась, тобто, коли я зміг би подивитися в очі колишнього викладача (із яким у мене до арешту були натягнуті стосунки), я спочатку, мабуть, розгубився від несподіванки, а коли кинувся за ним, він ніби крізь землю провалився. Незабаром підійшов Гриць. Я розповів йому про зустріч, що не відбулася, ми кинулися в один бік, в другий, заглядали до вікон вагонів, але марно.
Потім ми поїхали далі. Пригадується станція Хутір Михайлівський, за яким уже простягалась територія омріяної України.
У Бахмачі ми розпрощалися, домовившись про листування, і для нас почалась нова смуга поневірянь. Я, трохи акліматизувавшись удома, подався до Києва з наміром відновитися в університеті. З того нічого не вийшло. Мені запропонували вступати на перший курс на загальних підставах, мотивуючи це тим, що я мав перерву більше трьох років і за той час багато чого забув.
Повернувся я додому пригнічений. Згодом написав до Міністерства вищої освіти, прохаючи посприяти мені відновитися на навчання. Звідти прийшла коротка відповідь: “Пришлите справку о Вашей реабилитации и Вы будете возобновлены в университете”. Я звернувся з листом до Генеральної прокуратури СРСР. Звідти надійшла теж лаконічна відповідь: ”Для пересмотра Вашего дела нет оснований”. Таким чином коло замкнулось. Гриць теж був замкнутий у тому самому колі. Між іншим, він мені писав, що їздив до Києва зі своєї Цибулівки на велосипеді.
Я влаштувався вантажником на станції Доч на рідній Чернігівщині (хотів влаштуватися ремонтником на залізниці, але мене, як неблагонадійного, побоялися взяти на таку відповідальну роботу).
Згодом я одружився, став працювати в колгоспі. Через деякий час вступив на третій курс (заочно) до Борзнянського технікуму плодоовочівництва. Від Гриця став одержувати листи вже з Києва. Він писав, що працює на реставруванні Софійського собору. Я зрозумів, що там йому доводиться частенько випивати. Скаржився на шлунок (тоді ще гастрит), прохав дістати соди. І я йому періодично її надсилав. Потім “порадував” мене, що вже має виразку шлунку.
Гриць усіма силами прагнув розірвати оте зачароване коло, в яке ми потрапили. Пізніше він мені сказав таке: “Я, звичайно, відчував себе значною мірою винним перед тобою й Ростиславом у тому, що ми потрапили за колючий дріт. Отож я так невідступно добивався нашої реабілітації, щоб хоч у такий спосіб погамувати свою совість”. Ростислав у той час відбував другий строк.
За якоїсь зустрічі з Грицем (здається, коли ми вже відновилися в університеті: я заочно, він з Ростиславом — на стаціонарі) почув від нього, що він, вимагаючи реабілітації, написав “грізного” листа до Москви (“я їм там матюків понакручував”), в якому заявляв, що доведений до відчаю становищем, готовий вчинити будь-який злочин, щоб потрапити до в’язниці, бо не здатний витримувати принижень та переслідувань, викликаних відсутністю реабілітації.
Ще додам один штрих, пов’язаний із нашою «реабілітацією». В 1963 році, вже коли до Києва після відбуття другого терміну повернувся Ростислав Доценко, ми почали разом добиватись поновлення на навчанні. Я, здається, перший пішов до ректорату і подав юрист-консультантові мою довідку, де було написано: “дело производством прекращено за отсутствием состава преступления”. Юрист-консультант довго вивчав ту довідку, нарешті прорік: “Это не то, что нам надо. Здесь нет слова “реабилитирован”. Значит, у вас там что-то не в порядке, что-то за вами тянется”.
Мусив я добиватись до Прокуратури УРСР. Зайшов до коридору, звернувся до першого віконечка, за яким сиділа якась дівчина біля друкарської машинки. Я подав їй довідку, пояснивши ситуацію.
— Тут же все ясно, — сказала вона.
— Ну, для вас ясно, а для університетського юриста — ні.
Дівчина заклала довідку в друкарську машинку і після слова “преступления” через кому додала: “реабилитирован”.
— Ну, это другое дело, — мовив юрист-консультант, коли я знову прийшов до нього з довідкою.
Саме тоді (чи, може, трохи раніше) Гриць дізнався, що десь узимку 1953 року, після нашого арешту, в університетській газеті «За радянські кадри» з’явилася замітка, здається, під назвою “Антирадянська націоналістична групка”, у якій ішлося про нас трьох, нарешті викритих завдяки пильності нашого народу. Автором її був Петро Петрович Кононенко, тодішній секретар комсомольського комітету українського відділу на філологічному факультеті. Гриць десь роздобув номер газети з тією заміткою, а потім зустрів Кононенка, що вже працював викладачем в університеті, і тицьнув його Петрові.
— Та то, Грицю, — мовив той, довірливо-мило посміхаючись, — були такі часи.
І ні пробачення, ні покаяння.
Я, зустрічаючись із Петром Кононенком і в університеті (він читав лекції також на заочному відділі, навіть був керівником моєї дипломної роботи), а опісля в СПУ, і в Чернігові на курсах перепідготовки (він приїздив читати лекції на тих курсах, і закохані в нього жінки-вчительки називали його “наш професор Петро Петрович”, хоч він ще ніяким професором тоді не був, лише мріяв про те), ніколи не дорікав йому тією статтею, тим паче, що той силкувався виступати в дусі українського патріотизму і на своїх лекціях, і в пресі. Але правду каже отой афоризм: “Бережи честь змолоду”, бо її, попсовану честь, важко підлатати пізніше. І хоч той гріх молодості не вплинув на кар’єру Петра Петровича Кононенка, та душевний дискомфорт він, напевно, відчував завжди, тим паче, що хоч газета із названою заміткою і зникла загадково з підшивки в бібліотеці КДУ, але в пам’яті багатьох таки залишилася, і здатна завжди спричинитися до ланцюгової реакції.
Так, одного разу, розмовляючи з Миколою Холодним, я згадав і про Гриця, з яким Микола був знайомий, і про Кононенка та його “допис”. З часом у журналі “Донбас” з’являється стаття М. Холодного, в якій згадано і замітку кількадесятирічної давності з газети “За радянські кадри”. А потім Олекса Мусієнко у статті “Ось який він, Микола Адаменко” (Літературна Україна, 1994, 19 травня) теж згадує Петра Кононенка у зв’язку із отією “антирадянською націоналістичною групкою”. І ось так — усе життя. Досить повчальна історія.
...Гриць, навчаючись із 1963 року на стаціонарі, вражав своєю непересічною зовнішністю і вдачею. Він був зовсім сивий, але та сивина, здавалося, ще підсилювала його вроду і його молодечий дух, водночас вона була як романтичний ореол. Він продовжував опікатися своїми земляками, яким допомагав при вступі до університету (Гриць блискуче вмів умів це робити), заодно продовжував і “казитись”. І коли, як я вже згадував, у таборі він був оптимістом, то тепер оптимізм поступово залишав його. Гриць добре бачив вади суспільства і, здавалось, не бачив виходу із глухого кута; заразом він відчував, що не вписується в повсякденне життя. А тут ще й та клята виразка! Лікувати б її. Але... вже пустився берега. І нове зачароване коло. Чим більше болить, тим більше п’є. А ті випивки ускладнюють хворобу. Коли я пробував був говорити з ним на ту тему, він мої аргументи перекреслював так: «А ти знаєш, Миколо, що коли я добряче вип’ю, у мене на три дні зникають болі?” Так то було, чи ні — важко сказати. Я умовляв його лікуватись. У нього й тут було виправдання: мовляв, коли він лежав у лікарні, якийсь лікар йому сказав, що, наприклад, операція йому не допоможе, бо при такій високій кислотності після видалення однієї виразки з’явиться інша.
Чи справді була така безвихідь, мені важко судити. В усякому разі я знаю одне: він виходу не шукав. І, за його ж свідченням, коли лежав у лікарні, то його друзі по випивках нелегально передавали йому горілку, і він від неї не відмовлявся.
І от ще раз хочеться сказати про іронію долі.
Був намір не повторити батькових гріхів, тобто не зловживати алкоголем, а врешті — може, і батька переплюнуто. Невже зіграла роль спадковість?
Був у Гриця величезний розумовий і душевний потенціал, а от, здається, залишився не реалізованим, хоча категорично про це говорити боюся. Адже декотрі люди реалізували (видимо) свої можливості — захистили дисертації, досягли якихось звань, удостоїлися якихось нагород, а ось якась темна плямка чи якась червоточина знецінила все те. Але з Грицем Волощуком вийшло по-іншому: ні дисертацій, ні звань, ні нагород. Проте стверджувати, що марно прожив життя, не можна. Навіть оте (може, й не завжди уміле чи навіть розумне —як на чий погляд) бунтарство за умов жахливої тоталітарної системи не могло не додати бодай ще однієї якоїсь тріщини в підмурівку тієї системи! І, може, оте бунтарство і водночас майже відкриті пошуки істини важили не менше, ніж, наприклад, діяльність одного чи навіть кількох “шістдесятників”. До того ж, останнім було значно легше в плані духовному — по-перше тому, що хоч основні чинники сталінського режиму ще існували, але вже не було в живих головного натхненника, до того ж, той режим був уже певною мірою розхитаний і зовні, і зсередини, через те ослабла вже та запекло-впевнена рішучість у жандармській конторі (адже важко було навіть уявити собі в п’ятдесяті роки оті майбутні полум’яні виступи Івана Дзюби перед майже тисячною аудиторією чи оті групування студентів біля пам’ятника Тарасові Шевченку і їхні вимоги та інше). І, по-друге, потроху вже проривалися з-за кордону антирадянські теоретичні розробки, здійснені протягом десятиріч представниками української діаспори, а водночас — діяв уже й зворотний зв’язок, отож ті, котрі насмілювалися виступати проти тоталітарного режиму, не почували себе такими самотніми й абсолютно відірваними від світу, про них уже важче було поширювати дезінформацію (як ото, приміром, після мого арешту поширювано чутки, що мене арештували за участь у якійсь банді, та ще навіть за виготовлення фальшивих грошей). Зрештою тим, хто шукав істину в шістдесяті роки, незрівнянно легше було її знаходити і через те краще бачити перспективу.
Листопад 2000 р.
Опубліковано в альманасі «Зона» № 20, 2006, с. 110-134

Додаток
До кінця викорінити прояви ворожої ідеології. На партійних зборах філологічного факультету // За радянські кадри, № 9 (248) від 14.04.1953. – С. 2.
Питанню політичної пильності, боротьби з проявами ворожої радянському суспільству ідеології були присвячені збори комуністів філологічного факультету, які нещодавно відбулися.
В своїй доповіді секретар партійного бюро тов. А. Кулініч вказав, що факти прояву ворожої ідеології на факультеті пояснюються тільки притупленням політичної пильності, ротозійством його керівників. В академічних групах послаблена ідейно-виховна робота, бесіди часто проводяться формально, не пов’язуються з життям студентів. А там, де ідейно-виховна робота занедбана, вороги намагаються протаскувати свої шкідливі ідеї. Так було на ІІІ курсі українського відділу, де довгий час пропагувала свої ворожі погляди буржуазно-націоналістична групка студентів.
Викладач-комуніст М. Малина проявив політичну безпорадність, не викривши до кінця ворожих поглядів колишнього студента Волощука.
Доповідач також вказав на те, що до цього часу працюють в університеті викладачі Мережинська, Хлівецька і інші, які за політичними і діловими якостями не можуть забезпечити високоідейного виховання нашої молоді. Викладач-комуніст Г. Бурляй, який у минулому мав серйозні ідеологічні помилки, до цього часу читає лекції на недостатньому ідейно-теоретичному рівні.
Комуністи, що виступили на зборах, гостро критикували викладачів М. Малину, Г. Бурляя, декана факультету А. Іщука, заступника декана Ф. Шолома і колишнього заступника декана А. Мартиненко, які своєчасно не реагували на прояви ворожої ідеології.
Партійні збори вказали також на притуплення політичної пильності з боку партійного бюро відділу журналістики (секретар тов. Бакланов), партгрупи IV курсу (парторг тов. Валько), які своєчасно не викрили антирадянських проявів колишнього студента Коваля.
Виступаючі засудили поведінку комуніста М. Малини, який замість чесного визнання своїх помилок намагався виправдатися.
Партійні збори відзначили, що ректорат, звільняючи викладача А. Кашпера від роботи в університеті «за власним бажанням», не зважив на рішення попередніх партійних зборів, які поставили питання про звільнення його з роботи за аморальні вчинки.
Збори прийняли розгорнуте рішення, спрямоване на поліпшення ідейно-виховної роботи на факультеті.

П. Кононенко, член комітету ЛКСМУ університету. Наше основне завдання // За радянські кадри, № 10 (249) від 27.04.1953. – С. 2.
Перед комсомолом поставлене почесне і відповідальне завдання — виховувати молодь в комуністичному дусі.
«Комсомол, як горнило величезної печі, переплавляє і формує нову людину» — говорив М. І. Калінін. На формування людини, на поліпшення ідеологічної роботи в комсомольській організації університету і повинні бути спрямовані наші зусилля.
Але треба прямо сказати, що ми зробили дуже мало в цьому напрямку. Ідейно-виховна робота в групах стоїть ще на низькому рівні. Про це свідчать такі факти.
На відділі української мови та літератури майже три роки перебувала групка людей, яка намагалась пропагувати серед студентів ідеї українського буржуазного націоналізму.
Студент ІV курсу філософського факультету Бичко пробував поширювати порочні вірші.
Всі ці факти говорять про те, що наш актив недостатньо вивчає життя комсомольців, мало цікавиться їх духовними запитами, думками і роботою поза університетом. Про індивідуальний підхід до кожного студента ми говоримо багато, але від слів до діла переходимо повільно.
Значним недоліком є те, що, висуваючи на керівну комсомольську роботу окремих товаришів, ми не перевіряємо їх справжніх ділових якостей, внаслідок чого деякі активісти не забезпечують живого керівництва комсомольськими організаціями. Сміливо і принципово критикував недоліки, будучи рядовим комсомольцем, секретар бюро ІV курсу філософського факультету Б. Жохов. Тепер же, боячись порвати «дружні» стосунки з порушниками комсомольської дисципліни, він дивиться на їхню поведінку крізь пальці. На одному ж курсі з Б. Жоховим вчаться члени комсомольського бюро факультету Клименко і Ганічев. Але й вони роблять вигляд, ніби не помічають недоліків.
Недостатньо ми ще боремося з пережитками буржуазної моралі в свідомості студентів. Комсомольська група V курсу російсько-слов’янського відділу не зайнялася своєчасно студенткою Прилипко. Ніхто з товаришів не знав, чим займається вона вдома, з ким товаришує. Прилипко і в групі була осторонь всіх, не виконувала ніяких доручень. І як наслідок усього — аморальний вчинок.
Студенти В. Білецький і Л. Мрищук (відділ міжнародних відносин) пропускали семінари по геніальній праці Й. В. Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР», з’явились в непристойному вигляді в школу робітничої молоді. Студент ІV курсу географічного факультету Копитько проводив бесіди з виборцями по телефону; порушують правила побуту в гуртожитку студенти Солощенко з географічного факультету, Кислий, Житецький з історичного факультету.
Ці факти свідчать про те, що ми в своїй роботі допускаємо помилки, за різними заходами не бачимо основного — студента, глибоко не вивчаємо його життя, особливо поза університетом.
Наше основне завдання полягає в тому, щоб ліквідувати всі ці недоліки, значно поліпшити ідейно-виховну роботу, налагодити індивідуальну роботу з кожним комсомольцем, використовуючи всі методи і форми впливу на студентів, виховуючи їх справжніми будівниками комуністичного суспільства.
 Поділитися
MENU