ІВАНИШИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ

 450903.06.2013

автор: Піхманець Роман

ІВАНИШИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
Піхманець Роман. З когорти витязів: про Володимира ІВАНИШИНА / Р. Піхманець // Реабілітовані історією. – Івано-Франківськ: „Місто НВ”, 2004. – С. 232-237: http://vk.com/doc-23020767_41964379?dl=28aabb49a7217e1962
Спогад учня про репресованого вчителя, поета, літературного критика, художника.
Доля відміряла йому сорок шість років. Та жорстокішою і немилосерднішою була вона до його таланту. За життя і по смерті.
Із Василем Стусом вони майже одночасно покинули ці земні злигодні. У розквіті творчих сил, далеко від рідної домівки, не зі власної волі. Це було на перших порах горбачовської перебудови, за «нез’ясованих обставин». І якщо про В. Стуса принаймні знаємо, що помер він 4 вересня 1985 року в спецтаборі для політв’язнів на Уралі, був похований у безіменній могилі на табірному цвинтарі, а в листопаді 1989 року прах його перевезли на Байкове кладовище в Києві, то обставини загибелі В. Іванишина губляться в замрячених злочинних хащах.
Володимир Іванишин
Відомо, що на початку грудня 1985 року В. Іванишин працював над художнім оформленням колишньої так званої «дачі Підгорного» в Підлютому біля Осмолоди. У 20-30-х роках там любив відпочивати й лікувався митрополит Андрій Шептицький. Його коштом упорядкували цю мальовничу місцину, спорудили відповідні приміщення. Після московської окупації 1939 року розкішна вілла перейшла в користування високих партійних і державних чиновників. Останнім її «господарем» був Голова Президії Верховної Ради СРСР Микола Підгорний. Та коли він потрапив у немилість верхів, дача... згоріла. Відтак похопилися, почали відновлювати будівлю. Так от: тут в останні свої дні працював Володимир Іванишин.
Одного разу його кудись покликав «невідомий»... Після цього живого художника більше не бачили. По якімсь часі у сільраду повідомили, що Володимир потрапив під поїзд на Одещині. Знівеченого тіла не можна було впізнати. Особу жертви встановили за знайденим у кишені непошкодженим паспортом.
Багато чого з тих «загадкових» обставин, як і багато іншого з життя й творчості талановитого письменника, художника й літературознавця,мали б з’ясувати документи й матеріали з архівів колишнього КГБ. Але тут, як запевняють працівники архіву, окрім кримінальної справи № 2910 П, нічого більше немає. Однак важко повірити, що є так мало документів про людину, яка 20 років перебувала під пильним наглядом цього відомства.
* * *
Народився Володимир Іванишин у мальовничому бойківському селі Дуба Рожнятівського району на Івано-Франківщині 17 листопада 1939 року.
У сім’ї Іванишиних виростало троє синів. Володимир – наймолодший. Трагічна доля кожного з них. Середульший Євген у серпні 1948 року пішов у повстанці (псевдо – Вітер). Недовго судилося йому воювати. 14 жовтня 1949 року, як видно з «Довідки-огляду», «під час проведення чекістсько-військової операції» окупанти оточили повстанців у лісі біля села Нижній Струтинь, неподалік від Рожнятова. Один з оточених Вітер, коли його намагалися захопити в полон, «учинив збройний опір» (1) і був убитий. Мав усього 20 років. Кажуть, що аби не потрапити до лабет енкаведистських бузувірів, сам наклав на себе руки.
Родину учасника національно-визвольного руху заслали в Томську область, а майно конфіскували. Сибірська каторга Іванишиних тривала 10 років. Для Володі, якого призвали до війська, трохи менше. У Бундюрському лісопункті 1958 року трапилося ще одне нещастя: втопився, рятуючи російську дівчину, найстарший син Василь. Було йому тоді тридцять років.
На Батьківщині Володимир закінчив лише чотири класи, а 5–9 класи осилив уже на спецпоселенні. Там, либонь, уперше його «душі торкнулось слово».
Його вірші друкувалися в армійських газетах «Слава Родины» та «Крилья Родины» (1961). Військова служба тривала три роки. Долати армійські труднощі допомагали заняття спортом. Полегшувало службу й те, що останні два роки служив в авіаційній частині в Стрию на Львівщині, недалеко від рідної домівки.
Після демобілізації повертається в рідне село, куди вже дозволили переселитися батькам. Якийсь час завідував клубом, екстерном склав екзамени за середню школу, вступив на російське відділення філологічного факультету Івано-Франківського педінституту. Навчався заочно, а водночас, від початку 1963–1964 навчального року, працював у Дубівській восьмирічці. Спочатку вчителем фізкультури, а відтак викладав російську мову та літературу.
Шістдесяті роки, як відомо, позначилися значними зрушеннями в духовному житті країни. Національно свідома молодь не просто замислювалася над долею України, а й дошукувалася реальних шляхів виходу з цього становища. «Це нове покоління, – відзначав згодом В. Іванишин, – проти страшної сили виставило неземний спалах любові до Правди, до великої вічної Істини серця.
Ця любов цілковито зігнорувала тупоумну силу, вона піднеслася на ту височінь духовного просвітління, звідки ця сила виглядала немічною, ба навіть смішною. Та любов вертала народові достоїнство вічности, гідности, чести, самоповаги, відроджувала замулені джерела несхитної стійкости, дитинної віри в слово, відразу та зневагу до найнизиннішого з почуттів – тваринного страху.
Та любов сягнула верховини людського духу – гармонійного симфонічного звучання Простору і Часу». (2)
Ішов тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятий рік. Посилилися репресії. Почалися арешти, обшуки, допити. У серпні заарештували Володимирових друзів – аспіранта Львівського університету М. Косіва й учителя Ріпненської середньої школи М. Озерного. Дійшла черга й до В. Іванишина. Його, студента ІV курсу, заарештували 28 серпня. Мотивація: міг зберігати «документи антирадянського наклепницького змісту». На квартирі провели обшук. Згодом – іще два. З-поміж крамольних на ті часи речей забрали рукописи статей «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», «З приводу процесу над Погружальським», «Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф.», «Український націоналізм на сучасному етапі». Забрали навіть надруковані на початку 60-х у радянських виданнях і переписані від руки поезії В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча, М. Вінграновського, Д. Павличка... А ще – всякі виписки, старі книги, адреси і навіть записні книжки з прізвищами учнів та виставленими оцінками. На кожну дрібничку треба було давати пояснення: де взяв? навіщо переписав? звідки? кому давав читати? Доходило до парадоксів. Серед вилучених паперів, наприклад, була навіть цитата Леніна (без зазначення автора) про деякі неґативні прикмети «старшого брата». Складалося враження, що саме ця «крамола» мала стати стрижнем звинувачення. І лише почувши, кому належить цитата, слідчий відмовився від своєї затії.
Тодішньою юридичною мовою подібні вчинки арештанта називали зберіганням і розповсюдженням документів антирадянського й націоналістичного змісту. А ще звинувачення зводилися до негідної, як на тодішні мірки, поведінки радянського вчителя. Проводить вечір, девізом якого стали слова «Плекаймо рідну мову». Більше того, в першій колонці стінгазети до річниці «жовтневої революції» вмістив розповідь не про її всесвітньо-історичне значення, а про те, яку характеристику дав І. Франко доктрині К. Маркса й Ф. Енґельса. До того ж В. Іванишин відмовлявся вступати до комсомолу, мотивуючи це тим, що комсомольська організація нічого доброго не зробила для його народу. А до всього того ще й дозволяв собі напинати кепку на гіпсову лисину «вождя світового пролетаріату». Кажуть йому, приміром, що від слів його віє націоналізмом, а він: «Я мало ще зробив для своєї України, щоб бути націоналістом».
У ті часи треба було мати неабияку мужність, щоб заявити таке у вічі своєму ідейному супротивникові. Бо в кримінальній практиці радянських часів такі вчинки тлумачилися як антирадянська аґітація й пропаґанда серед учнів та вчителів.
А втім, багато хто мислив тоді подібно до Володимира. Бо не могли розумні люди серйозно сприймати суворо дозовану «активну життєву позицію». Просто В. Іванишин наважувався вголос висловлювати те, про що інші воліли мовчати.
Володимир Іванишин не мовчав, позаяк подолав у собі страх, який вважав «найтяжчою хворобою людства». У статті «Син землі» він цитує фраґмент із доповіді В. Фолкнера, яку виголосив письменник під час вручення йому Нобелівської премії: «Трагедія нашого часу полягає в тому загальному тваринному страсі, в якім ми давно перебуваємо і з яким навіть звиклися. Духовні проблеми зникли… Письменникові доведеться переучуватися. Йому доведеться зрозуміти, що страх – найнижче з усіх почуттів і, збагнувши це, назавжди забути про страх... І доки письменник не зробить цього, над його працею тяжітиме прокляття...». (3)
Ті слова стали життєвим кредо В. Іванишина. Він робив лишень одне невеличке, але суттєве уточнення. Вважав, що художньо-теоретичне обґрунтування цієї тези дав В. Стефаник. Часто цитував слова новеліста з листа В. Дорошенкові: «Мій коханий Володимире, ви можете зрозуміти, що кожна моя дрібничка, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю. Ви можете зрозуміти, що я не пишу для публіки, а пишу на те, щоби прийти ближче до смерти». (4) «Цілковите нехтування страху» героїв В. Стефаника і щоденне «наближення до смерті» самого автора вважав головними опорами художньої сили й величі новеліста з Покуття.
Мене завжди вражало, з якою дивовижною байдужістю казав Володимир, що його життя будь-якої миті можуть силоміць обірвати. Можливо, й передчував свій трагічний кінець. А може, реально оцінював ситуацію, тому й поборов у собі той «тваринний переляк». Розумів, що є вища мета і що сенс життя полягає не в тому, аби «набутися» (у фізичному розумінні) на цім світі.
Тому й не боявся публічно засвідчувати свою позицію, демонстративно визнавати власні симпатії й пріоритети. А їхня суть полягала в тому, що комуно-імперська система антинародна і злочинна своєю природою.
А ще тому не мовчав, що чітко розумів власну причетність до долі України, її духовного здоров’я, свою відповідальність перед тим, аби не дійшло до повного занепаду національної самосвідомості. А «хто відчував на собі відповідальність за буття цілої нації, хто простував хресною дорогою цілковитого самозречення, хто розтирав на своєму обличчі на кожному кроці плювки зневаги, що призначалися цілому народові… не могли ховати своєї чистої вроди під машкарою хитро-дипломатично-спекулянтських масок». (5)
На допитах В. Іванишин тримався стійко й не цурався огульно своїх переконань. Стверджував як цілком очевидний факт великоімперські зазіхання Росії та її тотальну русифікаторську політику в Україні. Тому боротьбу з цими огидними явищами сучасної йому дійсності називав справедливою справою і своїм громадським обов’язком.
Логічно – і найпростіше – системі було б спровадити зухвальця за такі погляди кудись... ну, хоча б у мордовські табори. Та слідство цього не зробило. Не з жалю до «злочинця» і не через недостатність доказів справу не передали до суду. Тоді чому? Головним завданням слідства стало зламати жертву! Три товстелезні томи кримінальної справи – красномовне тому свідчення. Навіть «гола статистика» вражає: 39 протокольно засвідчених допитів за якихось чотири місяці. Звичайною річчю було розпочинати допит о 9.30, а закінчувати після 19.00, а то й о 22.00, як 29 серпня.
Формально Володимир начебто покаявся й визнав свої помилки, хоч важко збагнути з матеріалів слідчої справи, що визнавав він у своїх діях хибним. Це були силоміць видушені й нещирі зізнання, а не прийняття позиції владоможців і навіть не каяття. Певно, розумів це і слідчий. Тому й домагався раз по раз письмових свідчень внутрішнього зламу, а одержував пояснення, чим були зумовлені ті чи інші погляди. Пояснюючи свої «помилки» особистими (образа на радянську владу за смерть брата і сибірські митарства) і загальнонародними (тотальна русифікація) факторами, В. Іванишин наводив численні приклади, як метастази «російщини» охоплюють весь організм українського суспільства.
На час арешту Володимир Іванишин був автором кількох публіцистичних заміток і рецензій, зокрема, на книгу А. Матвієнко «Живе слово» (Київ, 1964) та на поетичну збірку А. Малишка «Дорога під яворами», опубліковану в скороченому варіанті під назвою «На все життя». (6) Серед вилучених під час обшуку матеріалів збереглися ще дві рецензії: «Віра – це праця» (на «Протуберанці серця» І. Драча) та «Гімн святому» – на повість М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» (принагідно перекладав цю повість російською мовою). Вони свідчать не лише про діапазон зацікавлень молодого автора, а й про багатий арсенал літературно-критичних засобів, уміння заглибитися в художній світ письменника й виокремити в ньому найсуттєвіше. Водночас торкався й деяких загальнотеоретичних проблем, як, наприклад: що таке поетичне мистецтво, які джерела естетичної реакції тощо. Зазначені ознаки літературно-критичного мислення виявились і згодом, коли рецензував збірку новел Григора Тютюнника «Запах деревію», роман Ірини Вільде «Сестри Річинські», альбом писанок, книгу «Василь Стефаник у критиці та спогадах», нове видання діячів «Руської трійці».
З ориґінальних поетичних зразків в архівах КГБ зберігаються як речовий доказ вилучені під час першого обшуку три твори: «Руки», «Мене ти, батьку, привчаєш...» та «В космосі – історія...». Всі ще зі слідами правок, а останній у трьох варіантах. Ось один із них:
В космосі – історія // з атомоелектронним // мегателескопом. // В космосі – історія // з записною книжечкою // в руках... // Сонцесвітлі, // чорні, // чорні, // темно-чорні // мерехтять сторінки... // Історія стенографує! // Історія // не бере // хабарів! //Історія // пам’ятає! // Історія // не прощає!.. // Бійтеся, тирани, // з чорно-багровими // руками // проклять // і гніву // нащадків //стотисячного року! // Це вписані ви // на найчорніших //сторінках // історії!
Признаюся, що з тих часів про В. Іванишина мені не запам’яталося майже нічого. Навіть не пригадаю того велелюдного й ганебного зібрання жителів села, на якому його передали «колективу трудящих для перевиховання й виправлення».
Я ж почув про В. Іванишина геть пізніше, коли навчався вже в старших класах, коли він після чергових своїх важких поневірянь світами і переслідувань повернувся в село. Тоді вперше й побачив його. Середній на зріст, із трохи опущеними плечима, високим чолом, карими очима.
Невдовзі познайомилися. Почувався я з ним трохи сковано. Давалася взнаки різниця у віці й життєвому досвіді, значний інтелектуальний бар’єр. Я просто не готовий був тоді сприймати багато з його ідей. Боявся сказати щось недоречне. Тому здебільшого слухав колишнього вчителя й намагався перечитати якомога більше книг із його старанно підібраної бібліотеки. Досі бринить мені у вухах тихий владний голос, коли цитував він улюблених своїх поетів або захоплено розповідав про Григора Тютюнника чи Ґранта Матевосяна.
Той рік активного спілкування з Володимиром Михайловичем дав мені дуже багато. Насамперед йому завдячую, що пов’язав своє життя з літературою.
Від часу звільнення з-під варти (29.01.1966) протистояння його і системи не ослабло, а дедалі посилювалося. Усе подальше життя В. Іванишина стало ходінням по муках під недремним оком КГБ та його сексотів, ув атмосфері загальної обструкції й постійного цькування, брутального оббріхування та шельмування.
Аби хоч трохи звільнитися від зусебічного тиску та знайти якийсь підробіток чи заробіток, мусив часто міняти місце проживання. Географія пошуку роботи була досить широка: «Сибір неісходима», Київ, Львів, села й містечка Івано-Франківщини. Працював лісорубом, електриком, муляром, малярем, кочегаром... Знаходив тимчасове помешкання у вірних друзів: на дачі, в майстерні, на горищі.
Траплялися й «поїздки» іншого характеру, як та, 1984 року, коли його насильно запроторили до палати для душевнохворих. Повернувся в село виснажений і змарнілий – впізнати було важко. Але нескорений, незламаний духом. Якби зламався, не було б трагічної загибелі під колесами поїзда.
А поза тим – встигав творити. Поезію й прозу, пісні, літературно-критичні статті, був художником кінострічки «Пропала грамота». Завжди привозив із далеких і близьких доріг рукописи. Бо прагнення творити було його органічною потребою. І в цьому полягала його чи не найбільша трагедія. Як митця і як людини.
Найповніше виявилися головні прикмети наукового мислення В. Іванишина як літературознавця в статті «Син землі: есе про творчість Василя Стефаника». Кажуть, що свого часу нею захоплювався О. Гончар, коли ознайомився з рукописом. Вона писалася, наскільки пригадую з розмов із автором, в Ірпені, де Володимир тоді тимчасово проживав і працював електриком у Будинку творчості, до сторічного ювілею новеліста, для журналу «Вітчизна» і, зрозуміло, деякі моменти автор мусив дипломатично обминати, про інші лише натякати. Та в Україні ця стаття не була надрукована: концептуально не вписувалась у прокрустові схеми радянського стефаникознавства. Побачила світ аж 1983 року в Польщі. (7) Вона досі невідома українському читацькому загалу.
У цьому есе В. Іванишин писав не тільки, може, навіть не стільки про В. Стефаника. Це були роздуми про трагічні катаклізми національного життя, а також про себе і про тернисті шляхи свого покоління, яке саможертовно звалило на власні плечі камінні хрести народної долі.
Ці роздуми далі знайшли своє втілення в поемі «Камінний хрест».
Пригадую нашу останню зустріч у Львові в серпні 1983 року. Володимир Михайлович читав рядки зі свого твору. Вражала мускулатура стилю, важкі, мов камінні брили, думки. Мені ж спливали на гадку слова з листа О. Кобилянської до В. Стефаника: «Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сте витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу...».
Де тепер той «Камінний хрест»? Де рукопис його віршів-молитов? «Це було щось дивне і незвичне! — згадує Атена Пашко. – Він звертався до Бога, в Якого гаряче вірив, з проханням помогти Україні в її трагічних часах. Там усе було про Україну, про її великомучеників, синів і дочок... Жодного слова про себе». Де інші зразки художньої та літературно-критичної спадщини?
Доля творчого доробку В. Іванишина – ще одна болюча рана, ще одна трагічна сторінка. Архіви КГБ поки що мовчать. Односельці пригадують: коли Володимира силоміць забрали глупої ночі до божевільні, хтось у світлі ліхтариків нишпорив у його помешканні. Як і в перші дні його «загадкового» зникнення. Хто? І де все те, що забрали нічні відвідувачі? А може, якийсь графоман видає їх за своє?
Чимало своїх художніх речей В. Іванишин дарував друзям і знайомим. По-різному склалася доля цих матеріалів. Збереглися дві його опубліковані пісні – «Тернова ружа» і «Загаси білу ватру у грудях». Впродовж цілого фільму «Пропала грамота» звучить колискова на його слова у виконанні бандуристки Галини Менкуш. Та більшість із творчого доробку митця, на жаль, втрачена.
Володимир Іванишин, куди не закинула б його доля, завжди відчував тяжіння отчого порога, де залишав стареньких самотніх батьків. Устиг поховати їх, поставити пам’ятник на їхній могилі – з барельєфом Божої матері. Не встиг встановити на ньому фотографій батьків і гранітної таблиці.
Невдовзі й сам знайшов поруч вічний спочинок.

1 Переклад цитати з російської мови.
2 Володимир Іванишин. Син землі: есе про творчість Василя Стефаника // Наша культура. – Варшава, 1983. – № 7. – С. 12.
3 Там же... – № 6. – С. 12.
4 Василь Стефаник. Твори. – К.: Дніпро, 1964. – С. 472.
5 Володимир Іванишин. Син землі... – № 7. – С. 11.
6 Володимир Іванишин. На все життя // Літературна Україна. – 1965. – 3 серпня.
7 Володимир Іванишин. Син землі... – № 5–7.
Роман ПІХМАНЕЦЬ