Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ГОМЗА Ярослав

08.02.2016 | Овсієнко В.В. підготував | Із книжки: Ярослав Гомза. Статті, спогади, вірші. Видавництво «Гайдамака», Очеретяне, 2002 р.
Gomza-Spohady

Ярослав Гомза. Спогади.

(Із книжки: Ярослав Гомза. Статті, спогади, вірші. Видавництво «Гайдамака», Очеретяне, 2002 р.)

МАЙЖЕ БІОҐРАФІЯ

Народився в селі Монастирець Стрийського району Львівської області в селянській родині Юрка та Насті Гомзи 18 вересня 1927 року. Три класи закінчив у сільській державній школі з "руською" мовою навчання, а з четвертого класу був учнем стрийської "Рідної Школи", з 1939 – у СШ № 10 у Стрию. Школу не закінчив, бо всілякі "визволителі" довели до того, що наша родина збідніла вщент – у хаті не було шматка хліба – не до науки. У лютому 1942 року разом з батьком змушений був "добровільно" виїхати на роботу до Німеччини. Працював у бавера в селі Ґанзерін у Померанії, а батько – в сусідньому селі Кепіц.

Нав’язав контакти з різними українськими організаціями, передусім з "Українським Національним Об’єднанням" та "Українською Громадою". Весь мій заробіток вкладав на газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами-українцями. Найважливішими газетами були "Український Вісник" (Берлін), "Наступ" (Прага) та "Українська Дійсність" (Берлін) і журнал "Пробоєм" (Прага).

У квітні 1945 року після "визволення" був заарештований органами "Смерш" 3-ї Ударної Армії і засуджений Військовим Трибуналом за ст. 58/І-а УК РРФСР на 10 років позбавлення волі і 5 років поразки в правах за "антісавєтскую дєятєльность" (розповсюдження української преси та книжок серед остарбайтерів-українців), связь с українскімі антісавєтскімі націоналісттчєскімі арганізаціямі СГД і ОУН". Покарання відбував у Сиблагу (Антибес) та Степлагу (Кенгір і Джезказґан). Звільнений після закінчення терміну покарання 1955 року.

Виїхав на Донеччину, куди переїхали мої батьки і де й досі проживаю. Тут працював робітником спочатку на Очеретинському цегельному, а потім на Авдіївському коксохімічному заводах. Одночасно навчався і закінчив середню школу (у 1968 р.), курси німецької мови (у 1969 р.) та українське відділення філологічного факультету Донецького Держ. Університету (1974 р.). З 1972 року до виходу на пенсію працював учителем німецької та української мов і української літератури в Очеретинській СШ.

Весь час після звільнення перебував під пильним наглядом КГБ, до 1972 року таємно, а від 1972 – відкрито. А це постійні виклики, попередження, погрози, шантажування членів родини, обшуки і т.д. і т. п. аж до 1990 року.

Незважаючи на це, з самого початку українського відродження включився і брав активну участь у громадській роботі: в Товаристві української мови ім. Т. Шевченка, Товаристві репресованих, Русі, УГС, УРП, ОУН. Видавав самвидавний журнал "Каяла", який після двох випусків через відсутність будь-яких коштів і технічних засобів припинив існування.

(Опубл. в газ. “Молодь України”, К., 1999, № 40)

У НІМЕЧЧИНІ

У № 7 "Українського Засіву" (Харків) з’явилася цікава для мене (думаю, не тільки для мене) стаття Михайла Іванчека "Бентежна муза остарбайтерів". Цікава для мене не лише як читача журналу, а й людини, що певною мірою теж причетна до написаного, що все те читала, розповсюджувала, й відбула за це (і не тільки) 10 років совєтських ІТЛ.

Правда, я не був у жодному з німецьких таборів, ніде не друкувався, а працював у бауера в селі Ганзерін у Померанії і читав та розповсюджував майже всі ті видання, про які згадує пан Іванченко у своїй статті-спогаді. До того ж до мене надходила вся періодика, яку видавав поет Богдан Кравців, автор відомої мені збірки "Під чужими зорями" з незабутніми рядками:

Із серця їдь

Не витравить зміїна

Семи тих літер

Слова – УКРАЇНА.

Журнал "Дозвілля" читав і перечитував залюбки, а історична повість про козака Жбурляя – це "Пригоди молодого лицаря" Спиридона Черкасенка, що друкувалася в цьому журналі. Сам Черкасенко – відомий поет і письменник – пройшов складний шлях від соціаліста до монархіста-гетьманця.

Не раз вночі на чужині

Мене навідує видіння:

Гетьман суворий на коні.

Майдан. Софія. Безгоміння.

– Я кликав вас під булаву.

Щоби згадати давню славу

І на руїнах вже нову

Створити власную державу...

Цей вірш був трохи не гімн у гетьманців, його видано навіть окремою листівкою.

Крім згаданих Іванченком імен, я запам’ятав поета Гай-Головка:

Сідайте в ряд. Про землю я

Скажу, з якої лихо ллється:

Ота ненависна земля

Росією іздавна зветься.

На тій ненависній землі,

Від крові нашої багровий,

Сидить у царському Кремлі

На троні змій п’ятиголовий.

Дихне він першою – летить

Вогню пекельного багаття

І Україна вся горить

І шле йому страшне прокляття...

Його ж перу належать і рядки, присвячені пам’яті Тараса Шевченка:

Всміхайся, звитяжче, з свого п’єдесталу,

Бо шлях ми до тебе квітками услали,

Бо прапор свободи тримаєм в руках,

І сонце мечами нам вказує шлях.

Останній вірш, здається, був надрукований у журналі "Дорога", який надходив зі Львова. Цей журнал опублікував також "Слово о полку Ігоревім" у перекладі О. Коваленка-Романківського.

"Звіролови", перше видання роману І. Багряного, відомого тепер під назвою "Тигролови", вийшло не в підпіллі УПА, а в "Українському Видавництві" Краків – Львів, як перший випуск бібліотеки "Вечірня Година", що виходила окремими зошитами. Мав я ще кілька книжок цієї бібліотеки, але вони мені не запам’яталися. А "Звіроловів" прочитав за одну ніч.

Книжки я отримував переважно від Юрія Тищенка з Праги або від Бориса Тищенка з Відня. Деякі книжки надходили також з Берліна. Серед них слід відзначити "Золоте Слово", “Каравели” Юрія Клена, "Дух нашої давнини" Д. Донцова, "Слово про Ігорів похід" у перекладах багатьох українських поетів. Проте найбільшою популярністю користувалися історичні повісті А. Кащенка.

На придбання книжок та періодики витрачалася майже вся моя зарплатня. А отримував і читав я майже всю українську періодику, що виходила на території тодішньої Німеччини. Це видання Богдана Кравцева: "Голос", "Вісті", "Українець", "Хлібороб", "Дозвілля" – Берлін; Степана Россохи (ОУН): "Наступ" з двотижневим додатком "Націоналіст", журнал "Пробоєм", альманах "Сурми" – Прага; "Український Вісник" – орган УНО – Берлін; "Українська Дійсність" – орган Української Громади – Берлін. 1945 року виходила газета “Земля” і ряд рукописних журналів, серед яких варто відзначити "Воєнно-Науковий Альманах".

"Український Вісник" друкував ґрунтовні статті про розстріляних і замучених поетів та вчених українського відродження 1920-30-х рр. Зі сторінок "Дозвілля" я познайомився з письменником В. Чапленком, поетами О. Олесем, Т. Осьмачкою Ю. Кленом та багатьма іншими,

З поданих М. Іванченком осіб особисто я знайомий лише з Петром Ротачем. Але не з Німеччини. Познайомились ми вже у "застійні" часи, мали спільних знайомих у Львові, Варшаві та Бухаресті і листувалися десь до 1991 року.

1989 року у Січеславі виходив самвидавний журнал "Пороги". Головним редактором був поет І. Сокульський, а я членом редколегії. Того року у Донецьку під моєю редакцією вийшло два випуски такого ж журналу "Каяла". Петро Ротач був дорогим і бажаним автором у цих виданнях. І "Пороги", і "Каяла" припинили своє існування з матеріальних причин – через відсутність будь-яких коштів.

(Опубл. в збірн. “Зона”, К., 1998, с. 252-254)

ВІД БЕРЛІНА ДО АНТИБЕСА

Суд наді мною відбувся у 20-х числах квітня 1945 року в одному з передмість Берліна. Виконав цю процедуру Військовий трибунал 3-ї Ударної Армії у складі двох чоловіків і однієї жінки в присутності військового конвою. Отримав з їхньої ласки 10 років позбавлення волі та 5 років поразки в правах за статтею 58-1 п. А УК РРФСР. Матеріали для статті старанно підготував слідчий МВД капітан не то Кудрявцев, не то Кудряшов, командир взводу контррозвідки "Смерш",

– Ничего, – сказав він перед відправкою до СССР, – хоч ты и националист, но парень молодой, поработаешь, перевоспитаешься и выйдешь настоящим советским человеком.

На суді я поводився мужньо, відповідав прямо і відкрито. Це було видно і з поведінки конвоїрів, коли вели мене з залу суду в камеру, і в наступні дні, як виводили на прогулянку. Вони не проявляли брутальності, а були якісь похнюплено задумливі.

Через кілька днів від’їзд "на родіну"; криті вантажівки, суворий конвой. Етап поступово зростав, криті автомобілі замінили залізничні вагони – "телятники", і до Бреста прибув уже солідний ешелон. Серед в’язнів абсолютна більшість – "їзмєннікі родіни", тобто колишні військовополонені совєтські солдати і остарбайтери, а також солдати Совєтської армії. Останні потрапили під советське правосуддя за статтею 58-10 (антісовєтская агітація і пропаганда) та 59 – бандитизм, пограбування і мародерство". Один ыз таких грабіжників, капітан Селянінов, доїхав зі мною аж до Антибеса.

До Бреста ешелон прибув без жодних пригод. Вікна "телятників" були чомусь не забиті, а лише заґратовані. Через них було добре видно територію Польщі. Я запримітив, що західна частина Польщі (Познанське воєводство) селами й містами дуже нагадувало Німеччину: ті ж муровані, під червоною черепицею (дахівкою) будинки, оброблені поля. А далі на схід (Варшавське воєводство) все дуже нагадувало, як я потім переконався, Білорусь: таы ж обідрані села, запущені поля, брудні містечка. Це наслідок вікової окупації Польщі Австрією, Пруссією та Росією після четвертого розбору Польщі на початку ХIХ століття.

До Бреста етап прибув надвечір. Накрапав дощик. Нас загнали на подвір’я тюрми, посадили на бруківку й так протримали всю ніч. Аж уранці передали нас у розпорядження тюремної адміністрації.

Конвой тут був особливо жорстокий, били в’язнів за будь-яку провину: не так став, не так повернувся і т. д. і т. п. Переважна більшість цих посіпак – колишні червоні партизани.

Континґент в’язнів тут значно поповнився й урізноманітнився білорусами з навколишніх районів, переважно за співпрацю з німецькими окупаційними властями. Усі вони поступали з домашніми харчами, і такі, як Селянінов, мали від них добру поживу. Мене дуже дивувала їхня низька національна свідомість. Наприклад, вони висловлювали погляд, що Білорусь не може бути незалежною державою, бо ніколи нею не була. Україна – то інша справа, там були свої князі, гетьмани. Ось і за німців на Волині діяв отаман Тарас Бульба. Чогось подібного в Білорусі не було. Мене вони чомусь вважали поляком, хоч я скрізь і завжди вживав лише українську мову і заявляв, що я українець. Але більшість з них твердила, що я "пóляк мáли". А один колишній солдат родом із Зеленого Клина, старший лейтенант Толстолєс якось сказав: "Мой атєц бил настаящий хахол Товстоліс, но я ру-уссккій"

У Бресті протримали нас недовго. Сформували новий етап і відправили в пересильну тюрму в Орші. Це на сході Білорусі. Довкола були ще свіжі сліди війни: руїни, пожарища.

Тут уже остаточно було сформовано великий етап для відправки на Сибір. Але контингент в’язнів залишився в основному той же: колишні військовополонені, остарбайтери, совєтські вояки, білоруські селяни. Пам’ятаю, один москвич, який пройшов усю війну від Москви до Берліна, отримав 10 років за антисовєтську агітацію: десь уже на території Німеччини висловив думку, що німці жили краще, ніж "рускіє". Один капітан, дуже поважна людина, теж так нізащо отримав десятку. Всі ці в’язні, крім бандитів і мародерів, ставилися до мене дуже добре, бо я один серед них був підліток, "пацан". І один радив: "Ти не признавайся, що ти українець, а кажи, що руский, і тобі легше доведеться в таборах".

Та ось уже новий ешелон пройшов Смоленськ і помчав просторами "необ’ятной родіни" на північний схід. "Телячі" вагони переповнені "ізмєннікамі родіни". На зупинках перевірки довбешками по стінах вагонів і по спинах в’язнів, напівголодне животіння. Хоч таке ж можна було спостерігати й на просторах тієї "родіни". Так, наприклад, коли поїзд став на станції Шир’їнка Костромської області, незважаючи на погрози й окрики конвою, його обступили діти й підлітки й просили їсти.

Аж до Антибеса в вагонах продовжувалися пограбування. Мародери у змові з конвоєм відбирали в селян одяг і обмінювали на тютюн чи самогон.

З Німеччини я виїхав пристойно одягнений. На етапі в мене спочатку, ще в Орші, забрали добрі штани, а навзамін дали якісь домоткані, пофарбовані бузиною, забравши їх перед тим у когось із білоруських селян. До Антибеса я доїхав без піджака й кашкета, замість шкіряних черевиків – тапочки з солдатської шинелі. Напівпальто в таборі забрали блатняки, давши навзамін обрізану солдатську шинель.

І що видалось мені дивним: грабіжники почувалися як риба у воді – ні від кого не зустрічали спротиву, протесту. Уже пізніше, в Антибесі, коли в мене троє шакалів відібрали щойно отриману пайку хліба, вся бригада тільки мовчки співчувала.

До місця призначення прибули посеред літа, тобто їхали з Берліна зо три місяці, половина хворих, заморених голодом. Серед останніх був і я. Здоровими прибули тільки мародери й ті, хто з Орші виїхав із запасом сухарів. А такі, як я, відразу потрапили в напівлікарняні бараки на підкріплення.

Антибес – це залізничний роз’їзд чи "полустанок" недалеко від станції Маріїнськ Кемеровської області. Тут було одне з відділень Сиблагу, центр якого знаходився в Маріїнську. Відділення ("совхоз") мало чотири лагпункти: перший – недалеко від полустанка і розділений колючим дротом на три зони: чоловічу, жіночу і виробничу з різними майстернями та службами. Другий і третій – кілометрів за два-три від першого. Але там були лише господарські об’єкти: корівники, свинарники, склади сільгосппродукції і т. ін. Жило там вільнонаймане начальство та розконвойована обслуга з числа побутових в’язнів. А на польові та будівельні роботи водили підконвойні бригади з першого лагпункту. Четвертий – Тюменівка і Жаківка – за десять-п’ятнадцять кілометрів. Там теж працювали розконвойовані побутовці. Хоча іноді й туди водили підконвойні бригади. Але виробничого ефекту від цього не було: поки туди дійдуть, попрацюють годину-дві – і вже треба повертатися назад. Але це вже інша тема.

На Антибесі розвантажено лише частику найбільш ослаблених в’язнів. Інших повезли далі – в Маріїнськ на пересилку.

(Опубл. в газетах “Українське Слово”, К.; “Молодь України”, К., 1999, № 40)

АНТИБЕС

Улітку 1945 року наш етап прибув з Орші до Антибеса. Ослаблену частину в’язнів поселено на першому лагпункті Антибесівського відділення Сиблагу ("совхоза"). На той час лагпункт був невеликий, на його території було кілька довгих бараків-напівземлянок. Не пам’ятаю, скільки їх було, але небагато. Територія лагпункту була оточена частоколом, з внутрішньої і зовнішньої сторін якого були ще огорожі з колючого дроту, а на кутах стояли сторожові вежі ("вишки") з вартовими ("попками"), озброєними автоматами або ґвинтівками. Лагпункт розділявся на дві зони: більшу – чоловічу і меншу – жіночу, їх розділяла висока стіна з колючим дротом угорі й вежами на обох кінцях. Прохідна ("вахта") була одна. Була ще й третя зона, господарсько-виробнича.

Я потрапив до бараку дуже ослаблених ("ОП"), який стояв першим від прохідної. Тут були ще й немічні старики, деякі з них уже й ходити не могли і до зими майже всі повмирали. Серед них було й кілька генералів ще царської армії.

Я досить швидко поправився, але, завдяки старості бараку Миколі Радченкові, залишився там ще на деякий час як член обслуги. На черговому медогляді мені надали "средній труд" і виписали в польову бригаду. Таких бригад спочатку було зорганізовано дві – бригада Шашкова і бригада Караткевича, десь чоловік по сорок. Обидва бригадири були білорусами і походили з якоїсь "трудової інтелігенції". Потім була сформована ще бригада Колесникова. Всі члени цих бригад були "ізменнікі родіни". За час перебування в Антибесі – п’ять років – мені доводилося працювати на різноманітних сільськогосподарських польових роботах, таких, як косовиця, молотьба, копання картоплі, прополювання, угноєння поля і т. п. Пам’ятаю, якось ранньою весною розносили ми на полі другого лагпункту гній. Приїхав начальник. Ми попрохали, щоб привезли нам якоїсь харчової добавки, хоч би тої картоплі, яку свиням дають. Він відповів:

– Если у меня свинья сдохнет, мне придется отвечать, а подохнете вы – на ваше место других пришлют.

Восени, коли копали картоплю, слідом за нами йшла з лопатами ціла бригада "провєряющих" – всякі конторські працівники з вільнонайманих. Якщо за кимсь знаходили картоплину, того позбавляли преміального підвечірка або зменшували пайку хліба. Але незабаром ударили морози, пішов сніг і поховав цілі поля тої картоплі.

Був лозунг: "Убирать урожай без потерь в любую погоду" І косили, згрібали, в’язали, скиртували пшеницю "в любую погоду". В результаті пшениця у скиртах спочатку зігрілась, попріла, а потім позамерзала так, що під час молотьби снопи доводилося сокирою розрубувати Але зерна вже не було. Воно перепріло, перетрухло.

Взимку ми ходили на лісоповал. Це була звичайна заготівля дров і будівельного матеріалу для внутрішніх потреб табору. Це не тайга з її великими лісами. У тому регіоні були лише т.зв."колки" – невеликі лісові ділянки осики та берези.

На одному з чергових медоглядів мені присвоїли "тяжолий труд" і перевели в бригаду пильщиків. Це справді дуже важка робота: розпилювали переважно осикові колоди на дошки і бруси.

Якось я захворів запаленням легенів і потрапив до лікарні. Після одужання лікар Новиков залишив мене працювати санітаром. Там я познайомився з Іваном Горбачовим та Миколою Фішером. Перший, теж працював санітаром, а другий – фельдшером. Обидва вони українські емігранти, до арешту проживали у Гдині. Обидва були членами місцевого осередку УНО (Українське Національне Об’єднання). У роки визвольних змагань Горбачов працював у штабі Тютюнника, а Фішер служив у Мазепинському полку. У напівстаціонарі перебував старенький уже Микола Ґалаґан, професор із Праги, голова місцевої організації УНО. Надзвичайно ерудована і висококультурна людина. Там же був кубанський полковник Веремеєв чи Єремеєв. Він дуже любив співати:

А на Україні там сонечко сяє,

Козацтво гуляє, гуляє,

Нас виглядає...

Українські пісні дуже любив також відносно ще молодий в’язень Широков, родом із Курщини. Довго жив на Донеччині і добре знав українську мову. Його улюблена пісня була:

Ой у полі вітер віє, а жито половіє,

А козак дівчину та вірнесенько любить,

А зайнять не посміє...

Микола Радченко через КВЧ організував художню самодіяльність. У ній брали участь також жінки з жіночої зони. "Артисти" ставили короткі одноактні п’єси і співали пісні, переважно українські, їх запрошували і в інші табвідділення, зокрема в управління Сиблагу, що дислокувалося в Маріїнську.

Завдяки бухгалтерові з Москви Гусєву я ґрунтовно ознайомився з історичними творами М. Костомарова та з творчістю американського письменника Т. Драйзера. Книжки йому надсилала дружина.

Ще запам’ятався мені агроном з-під Білої Церкви, не то Задорожний, не то Завгородній, який брав участь в антигетьманському повстанні Директорії і особисто знав С. Петлюру.

Були там і запеклі російські великодержавні шовіністи, серед яких надто запам’яталися брати Зиміни, вчитель Молчанов і бухгалтер Карченков.

Не бракувало й справжніх кримінальних злочинців – "законників" і "сук", які постійно між собою ворогували, різали одне одного.

Дехто з моїх друзів не витримав поневірянь і злигоднів – похворіли й повмирали у молодому віці. Це Варганич із Закарпаття і Яценко з Батайська на Дону, які захворіли були туберкульозом, та Дрозд із Лемківщини.

Було в нашому таборі три молоді угорці – Жиґмонт Надь, Сабо і Жиґмонт Фаркаш. Було кілька поляків і трохи військовополонених німців. Усіх їх на початку 50-х років репатріювали до своїх країн.

Один тяжкохворий монгол, який давно відбув термін покарання, але, не маючи ні роду, ні племені, вже п’ять років перебував у табірній лікарні. Пам’ятаю комедію: під час виборів до Верховного Совєту СССР табірні наглядачі принесли йому невеличку урну і виборчий бюлетень. Той узяв його, потримав хвилинку в своїх немічних руках і не дивлячись на його зміст, урочисто впустив до урни. Це означало, що він проголосував "за".

Траплялося, що іноді хтось тікав, але таких ловили з допомогою місцевих жителів, яким платили за це борошном або цукром. Із таких втікачів страшенно знущалися. Пам’ятаю, як одного з них – Єрмаченка – збитого всього так, що ніде й місця живого на ньому не було, закривавленого, роздягненого, прив’язаного до колоди, привезли в табір для науки іншим. Але вдалося втекти якомусь колишньому армійському офіцерові, що якимось дивом зберіг у себе офіцерський однострій.

Не можу не згадати "добрим словом" начальника КВЧ, дружину начальника табвідділення капітана Бєжаєва – "Бєжаїху", як називали її й в’язні. Вона прославилася тим, що, будучи ще й табірним суддею, за будь-яку провину додавала табірні терміни за відповідно підібраними статтями УК, Так, якось мені, білоруському селянинові Вороніну і вчителеві Шкляревському, теж з Білорусі, вдалося пронести в табір по кілограму гороху. Нас виказав стукач Клименко, і нам трьом вона додала по одному року таборів.

Одного разу нашу бригаду вели з Тюменівки до Антибеса. Йшли ми через якесь село, зробили привал. Помітили, що серед чорних рублених "ізб" стояла біла хата, Я поцікавився в конвоїра, що б це означало. "Да это дурной хохол хату мажет", – була відповідь.

Якось мене взяли рубати дрова комусь із табірного начальства чи конвою. Коли чую – господиня з донькою розмовляють українською мовою. Я спитав чи не українці вони. "Та ні, ми тутешні хахли!"

За час мого перебування а Антибесі лагпункт значно розширився. Збудовано два нові бараки, зросла кількість в’язнів. На жаль, багато чого забулося, багато чого пам’ятаю як в тумані, адже минуло вже майже півстоліття.

І, нарешті, наприкінці 1949 чи на початку 1950 року майже всіх ув’язнених "за політику" відправили в Степлаг. Серед них був і я.

(Опубл. в газетах “Українське Слово”, К., 1999, №4; “Молодь України” К., 1999, №41.)

НАШ ПРОФЕСОР ІЗ ПРАГИ

Окремий спогад з Антибесу.

Спонукою до написання цього спогаду була згадка М. Жулинського у статті "Олександр Олесь" ("Літературна Україна", ч. 48, 1985) про те, що поруч могили поета "поховані інші наші земляки, яких доля закинула по революції до Праги. Не відомі ні мені, ні усім нам – доктор Микола Ґалаґан..."

Ґалаґан... Ніколи не зникало з моєї пам’яті це прізвище. Як живого бачу й тепер його перед собою; висока, струнка постать немолодої вже зі шляхетними рисами обличчя і голубими очима людини. Це і був, як мені сказали, професор Ґалаґан із Праги. Улас Самчук у документальній повісті-спогаді "На білому коні" (в-во "Сучасність", Нью-Йорк – Мюнхен, 1965) так характеризує цю людину: "вічний мрійник у постаті дипломата і державного мужа у фраку і твердому капелюсі – Микола Ґалаґан..."

Характеристика Самчука точно співпадає з тим, що збереглося у моїй пам’яті. Зрозуміло, що ні фрака, ні твердого капелюха тоді у нього вже не було. Але й нужденний табірний одяг був на ньому завжди у належному порядку, а сам він завжди підтягнутий, акуратний.

На той час Ґалаґан, як слабка і похилого віку людина, постійно перебував у напівстаціонарі, де я після лікування завдяки лікареві Новикову працював санітаром. І приємно, й цікаво було мені, 18-річному хлопцеві, слухати його розумну мову, мову високоерудованої, високоосвіченої, висококультурної людини.

Найбільше він спілкувався з одним таким же культурним чоловіком з Тернопільщини (прізвища не пам’ятаю), від якого я довідався, що Ґалаґан походив із Київщини чи з самого Києва. 1918 року був на дипломатичній службі (представником України в Угорщині), а після поразки України у визвольних змаганнях поселився у Празі, був активним членом Української Громади, викладачем якоїсь вищої школи, автором кількох наукових праць. Про одну з них буцімто був прихильний відгук навіть у совєтській пресі.

Проте це аж ніяк не завадило большевицьким "визволителям" арештувати його як "прєдатєля, ізмєнніка родіни" і "врага" українського народу (!) і запроторити до концтабору.

Другою людиною, з якою Ґалаґан часто проводив своє дозвілля, був кубанський полковник Веремеєв (чи Єремеєв), людина енергійна, жвава. Полковник дуже любив наспівувати:

А на Вкраїні,

там сонечко сяє,

Козацтво гуляє,

гуляє, нас виглядає...

Було це десь між 1945-1947 роками на Антибесівському острові Сиблагівської групи архіпелагу Ґулаг, на першому лагпункті.

Або згаданий добродій з Тернопілля подав неточні відомості, або їх не зовсім точно зберегла моя пам’ять, бо, як пише У. Самчук на стор. 66 згаданої книги, М. Ґалаґан брав участь не в Українській Громаді, а в Українському Національному Об’єднанні (УНО) і був його довголітнім головою. Для сучасного українського читача процитую додаткові, невідомі мені раніше, відомості про Ґалаґана, що їх подає У. Самчук на вказаній сторінці: "Колишній відомий діяч Соціал-демократичної партії, політичний діяч УНР, український посол до Угорщини, член правління відомого Українського громадського комітету часів Шаповала в Празі, активний діяч у рамцях національного середовища.

Карпатські події, де він брав також активну участь, порядно його підкосили. Він був заарештований у Хусті, чудом уник розстрілу, перебув угорське ув’язнення в Тячеві, але, не дивлячись на це, не здавав позицій, був завжди активний..."

Як я вже говорив. Ґалаґан весь час перебував у напівстаціонарі, а я згодом працював уже в польових та ремонтно-будівельних бригадах на 2, 3 і 4-му лагпунктах і втратив з ним будь-які зв’язки. А ще пізніше, перебуваючи вже у Кенгірі, я дізнався, що деяких в’язнів, громадян "стран народной демократії" репатрійов-но. Можливо, у число репатріантів потрапив і Микола Ґалаґан. У всякому разі його подальша доля мені не відома...

(Опубл. в газ. "Поклик сумління", Львів, 1993, № 19)

ЗГАДАЙМО ПОІМЕННО

В одному з чисел "Поклику сумління" за 1993 рік вміщено мій спогад про Миколу Ґалаґана. Крім нього, в Антибесі перебували ще два члени Українського Національного Об’єднання. Обидва з Гдині.

Перший – Горбачов Іван Сергійович, родом з Харківщини. Він був штабним старшиною дивізії Юрка Тютюнника. У Ґдині мав свою крамницю і залишив там дружину з дочкою, а син під кінець війни працював у Західній Німеччині у якійсь промисловій фірмі. В Антибесі Горбачов працював у стаціонарі санітаром. Людина інтелігентна, ввічлива. Йому пощастило нав’язати контакти зі своїм братом, який жив і працював лікарем у Таганрозі. Брат теж виявився порядною людиною і допомагав Іванові продуктами, тобто надсилав йому посилки.

Другий – Фішер Микола Валер’янович, родом з Північного Кавказу. Після революції був серед білогвардійців, а потім на Україні пристав до Мазепинського полку. В Антибесі працював фельдшером стаціонару.

Після поразки у визвольних змаганнях обидва потрапили до таборів інтернованих у Польщі, а відтак поселилися в Гдині. Обидва вони були активними членами УНО, що стало приводом для арешту їх совєтськими каральними органами, і військовий трибунал "відміряв" кожному по вісім років "ісправітєльно-трудових лагерей".

Після 1950 року доля їх невідома, знаю лише, що вони кудись писали, добиваючись звільнення і повернення до своїх родин.

Далі подаю дані про людей – в’язнів Антибесу, імена яких не вивітрилися з моєї пам’яті.

Завгородній – агроном з-під Білої Церкви. Учасник антигетьманського повстання 1918 раку. Знав особисто Петлюру і Коновальця. Він перший подав мені думку, що, незважаючи на всі лиха, об’єднання українських земель в одній державі, хоч і в фіктивній УССР, мало й позитивне значення – воно сприяє консолідації української нації. Він часто отримував з дому бандеролі з українськими газетами і журналами. Читаючи їх, допомагав і мені своїми коментарями, тобто вчив читати між рядками.

Гусєв – бухгалтер з Москви, культурна, високоосвічена людина. Він теж отримував з дому посилки з різною літературою і залюбки давав мені читати. Саме завдяки йому я ще тоді ґрунтовно прочитав майже всі основні історичні праці М. Костомарова – "Малороссийский гетман Зиновий Богдан Хмельницкий", "Гетманство Виговского", "Гетманство Юрия Хмельницкого", "Руина", "Мазепа", "Бунт Стеньки Разина". Тут я вперше познайомився зі світовою класикою: "Американська трагедія" і "Сестра Керрі" Драйзера, "Червоне і чорне" та "Пармський монастир" Стендаля, "Милий друг" Мопассана, "Собор Паризької Богоматері" Гюґо, деякі твори Джека Лондона та Генрика Сєнкевича, часто читав газету "Британский союзник".

Брати Зіміни і Молчанов – російські інтелігенти-шовіністи. Молчанов якось, прослухавши по радіо концерт Б. Гмирі, сказав: "Какая-то азіатчіна". Зімін, побачивши в газеті, яку ми розглядали із Завгороднім, щойно затверджені державні гімн, герб і прапор УССР, єхидно сказав: "Не думайте, што с Україной будєт то, што с Індієй", яка саме перед тим здобула незалежність. А в розмові з Молчановим додав: "Хахли – ані все нацисти".

До речі, про ті уесесерівські символи ходив не то анекдот, схожий на правду, не то правда, схожа на анекдот. Коли УССР приймали до ООН, у залі на призначеному для України місці встановлено було справжні герб (тризуб) та прапор (синьо-жовтий) України. Д. Мануїльський, який репрезентував тоді УССР в ООН, сказав: "Це не моєї країни герб і прапор". – "А який ваш герб і прапор?" – "Я подзвоню в Москву і через 24 години дам вам відповідь". Отак і виникли з ласки Москви герб і прапор УССР.

Єгоров – художник з Ленінграду. Малював для КВЧ («культурно-воспитательная часть»), а також святкові листівки для в’язнів.

Зайко – молодий хлопець з Холмщини. Мені запам’ятався тим, що буквально за кілька місяців "забув" українську мову.

Біловський – вчитель з Чернігівщини. Інтелігентна і надзвичайно добродушна людина. Через те терпів особливі знущання і насмішки всяких подонків. Помер в Антибесі.

Воронін – селянин і Шкляревський – вчитель з Білорусії. Разом зі мною, за доносом якогось Клименка, що працював на прохідній, отримали додаткові табірні строки по одному року. Судив табірний суд під головуванням нач. КВЧ Бєжаєвої.

Рябчун – хлопець з Волині. Працював помічником муляра-пічника, поляка, який, щоб показати свою зверхність, без кінця командував: "Рапчун, – води, Рапчун – ґліни, Рапчун, – сломи!"

Чинікалов – молодий хлопець. Служив ординарцем командира Першого донського полку на німецькій службі. За його словами, це був дуже героїчний антибольшевицький полк, а командир до війни був начальником міліції в Новочеркаську. Чинікалов розповідав, як "західні союзники" підступно передали большевикам на явну смерть чи неволю роззброєних козаків разом з родинами. Багато з них покінчало життя самогубством, зіскакуючи з автомашин, коли ті проходили мостом, прямо в річку, іноді це були жінки з малими дітьми.

Яценко – теж козак, родом з Батайська над Доном. Служив у якомусь донському полку, що воював на німецькому боці в Югославії проти тітовських партизанів. За той час вивчив сербську мову і знав кілька сербських співанок. У таборі захворів на туберкульоз.

Караткевич і Шашков – інтелігенти з Білорусії. У таборі були бригадирами; людської гідності не втратили. У бригаді Шашкова і я працював якийсь час. Якось, працюючи на другому лагпункті (розносили по полі гній), Шашков попросив начальника лагпункту привезти нам хоч би тої картоплі, що свиням варять. Начальник лагпункту Лук’янченко чи Лук’янчиков відповів: "У меня свинья сдохнет – с меня спросят, а поздыхаете вы, фашисты, – на ваше место других пришлют."

Крім Шашкова, мені доводилося працювати ще в бригадах Колеснікова і Широкова, Останній хоч і був родом десь із Курщини, жив деякий час на Донеччині і знав чимало українських пісень. Особливо любив він

Ой у полі вітер віє,

А жито половіє,

А козак дівчину та вірнесенько любить,

А занять не посміє...

Гринишин – родом з Дрогобича, де мав ресторанчик. Вояк дивізії "Галичина", під Бродами потрапив у большевицький полон, а пізніше у таборі в Сталіногорську під Москвою енкаведисти повибивали йому всі зуби.

Кулаковський – колишній денікінський офіцер, скрипаль, весельчак і жартівник, любитель "солоного" анекдоту. Родом з Поділля.

Поет із Києва, прізвища якого не пам’ятаю. Працював у КВЧ. Писав підлабузницькі віршики, як наприклад:

Ми прості радянські люди –

Є в нас правило своє:

Як ми кажем, так і буде,

Як хотіли, так і є...

З цього вірша дуже іронізував селянин з Берестейщини Гавро. "Як хотіли, так і є!" – часто повторював він.

Добрий День – селянин. Через чверть століття у селі Архангельському, що біля Очеретяного на Донеччині, мені довелося зустріти його племінника з Луганщини, який працював завучем у СПТУ № 11.

Покришка – інтелігент з Краснодону. Він перший сказав мені про "молодогвардійців": "Щось там волочилися з німцями, а потім прокралися, і ті їх постріляли".

Дрозд Василь – молодий хлопець з Лемківщини і Варганич із Закарпаття. Обидва померли в Антибесі.

Радченко Микола – був старостою напівстаціонару, Хормейстер, керував табірним хоромє

Стефанишин – колишній усусус, працював бухгалтером.

(Опубл. в збірн. "Зона", Київ, 1994, № 7, с. 212 – 215)

КЕНҐІР І ДЖЕЗКАЗҐАН

Кенґір. Тоді це був лише спецтабір у степах Дрезказгану, тепер – це селище, частина міста Джезказґан. Сам табір займав велику територію, ще не зовсім забудовану, і поділявся на три зони: найбільшу чоловічу, трохи меншу – жіночу і найменшу – господарсько-виробничу.

Остання з’єднувалася ворітьми лише з чоловічою зоною, і працювали там лише чоловіки.

Якщо в Антибесі українці становили приблизно половину в’язнів, то тут нас була абсолютна більшість, серед нас дуже великий відсоток молоді, колишніх упістів, "бандеренят", як їх називав каторжанин з Маріуполя Колесник. Переважна більшість із них були українські патріоти, але не бракувало й людей байдужих, випадкових. А вже таких яскравих особистостей, як проф. Ґалаґан, тут не було.

Тут я зустрів кількох хлопців із с. Конюхів, з якими, тільки в різних класах, навчався у стрийській "Рідній школі". У жіночій зоні каралась також наша одношкільниця Емма Войцехович, а в чоловічій – її батько і ще кілька чоловіків із Конюхова.

Недалеко від табору працювала пересувна електростанція, яку обслуговували вільнонаймані. А в’язні працювали на новобудовах: "соцгород" Джезказґан, ТЕЦ, міднозбагачувальна фабрика, автобаза, і водосховище, греблю якого будували в’язні-жінки, теж переважно українки. Мені доводилося працювати на всіх чотирьох об’єктах на найрізноманітніших будівельних роботах.

Якось, працюючи на будівництві "соцгорода", я, наївно сподіваючись, що хтось колись прочитає і задумається, поклав за дерев’яну обшивку веранди одного котеджу аркуш з таким текстом, не знаючи гаразд ні автора, ні точності цитованих рядків:

За що мене в пута скували,

За що в мене волю відняли,

Кому я і чим завинив.

Чи там, що народ свій любив?

Бажав я для скованих волі,

Для скривджених кращої долі

І рівного права для всіх –

Це весь і єдиний мій гріх.

А може, таки через роки хтось знайшов той папірець, прочитав і замислився?

Тут, у Кєнґірі, мені потрапила до рук рукописна, в учнівському зошиті "Коротка історія ОУН" від М. Міхновського до сорокових років. Пізніше, вже у Джезказґані, я склав таку ж невеличку, в такому ж учнівському зошиті "Історію України. Княжі часи," і пустив її "між люди". Більше я її не бачив і дальша доля її мені не відома.

Тут мені вперше довелося познайомитися з невідомими мені досі "свідками Єгови" і їхнім журналом "Сторожова вежа", і то українською мовою. Досі я знав лише баптистів, з представником яких зустрівся ще 1945 року в КПЗ Третьої Ударної Армії в Німеччині. Це був молодий хлопець із Запорізької області на прізвище Жук, якого арештували за відмову брати в руки зброю.

У Кенґірі сталося кілька вбивств, які були однією з причин відомого пізніше Кенґірського повстання. Одне з відомих мені вбивств сталося на будівництві "соцгорода" Джезказґан. Один в’язень підійшов до конвойної башти ("вишки") і попросив у вартового закурити. Той дістав пачку махорки і кинув її на заборонену зону, "Іді, вазьмі". Цей, нічого не підозрюючи, пішов і тут же був застрелений. За спробу "пєрєйті запрєтзону і убіть часавова". Друге сталося на будівництві збагачувальної фабрики. Один в’язень з нашої бригади через заборонену зону перегукувався з жінкою з його села на Курщині. Жінки працювали на будівництві греблі. Прибіг наряд солдатів і затягли вбитого в заборонену зону, поклавши біля нього кілька каменюк, – "хатєл убіть часавова"! Ще одного прострелили дорогою з роботи до табору. Тих, хто вбивав, не карали, а навпаки надавали позачергову відпустку як нагороду за "бдітєльность".

Якийсь час начальником табору був жид зі Львова. Він відзначався особливою жорстокістю і якоюсь патологічною ненавистю до українців. Подейкували, що вже під час повстання йому заподіяв смерть розконвойований шофер, скерувавши автомобіль з обриву в кар’єр.

Кенґірське табвідділення входило до системи Степлагу, як і рудник Джезказґан, де видобували мідну і мідно-свинцеву руду шахтним способом; Байконур, там зараз космодром, який тоді лише будувався; Екібастус, недалеко від Джезказґана, там теж видобували руду, але відкритим, кар’єрним способом; десь біля озера Балхаш – відділення Джезди і Терехти, про які мені нічого не відомо; нарешті Спаськ, про який знаю лише те, що туди відправляли в’язнів, які вже зовсім не могли працювати, очевидно, на смерть.

У Кенґірі я пробув десь 2,5 року, потім мене з групою інших в’язнів відправили на рудник. Там я пробув до закінчення терміну ув’язнення, тобто до квітня 1955 року. Працював весь час на шахті "Покро-Центральна", спочатку скреперистом, а відтак черговим електриком. Остання робота, хоч і не важка, але я мусив, спустившись в шахту, йти на дільницю, загазовану і запилену після відпалу, щоб увімкнути вентиляцію й налагодити освітлення.

Табір ("зона") у Джезказґані існував ще з довоєнних часів, але справжній "розквіт" його припадає вже на останні воєнні і особливо на повоєнні роки. Десь з 1944 року сюди возили каторжан. Про їхню кількість можна судити з особових номерів, які нашивалися на спину, один з рукавів (здається, лівий), на коліно і на шапку замість кокарди. Номер складався з букви алфавіту і порядкового числа, наприклад: С-207, і так весь алфавіт і до 999.

Коли мене привезли в Кенґір, то вже були загальнотабірні номери. Я отримав номер СВВ-667. "С" означало "Степлаг", а далі йшли порядкові числа. Мій номер означав, що весь алфавіт уже раз пройдений, а вдруге дійшов до літери "В". Тож не важко порахувати, якщо число 999 помножити на півтори абетки.

Джезказґанське відділення було розділене на три лагпункти: 1 – робітники кам’яного кар’єру, 2 – будівельники, 3 – гірники. Весь табір оточений саманною стіною, вгорі – огорожа з колючого дроту заввишки один метр. Із зовнішнього і внутрішнього боків саманної стіни – "передзонники", які займали ширину приблизно десять метрів. Ця огорожа винятково з колючого дроту в три ряди: вищий, середній і нижчий. Між лагпунктами теж була саманна стіна і вогнева зона. Усі бараки в кожному лагпункті були відділені саманними стінами (по три бараки), але без будь-яких зон. На третьому (гірницькому) лагпункті було шість бараків і загальна зона, яка обіймала їдальню, перукарню, лазню, кип’ятилку, КВЧ з бібліотекою, ППЧ, пожежний басейн з технічною водою, штрафний ізолятор. З бараків у загальну зону вели вмонтовані в саманні стіни хвіртки чи брами, які були весь час під замком і охороною наглядача. Відчиняли їх лише у відповідні часи: розвод, обід і т. п.

Першим вагомим актом протесту і непокори став акт вивішення чорного траурного прапора на високій стіні з колючим дротом під час розводу в день святкування 300-річчя "воссоєдінєнія" України з Росією.

Це було в лютому 1954 року, а наприкінці травня того ж року застрайкував Кенґір. А 18 липня 1954 року – Джезказґан. Перше відділення Степлагу оголосило страйк на підтримку кенґірівців. Застрайкували організовано – всі в один день! За ними – Екібастус. Усі рудокопи!

Наглядачі ще напередодні ввечері були попереджені, що завтра розводу не буде і вони не повинні заходити в зону. Вранці, трохи пізніше розводу, наглядачі, відтіснивши від вахти чергових в’язнів, увійшли на територію табору, але пройшли дуже недалеко, бо наштовхнулися на натовп в’язнів. До страйккому надійшов сигнал. З’явився кремезний в’язень кавказького походження й ультимативно звернувся до наглядачів:

– Вам же сказали, что развода не будет. Лагерь забастовал. Вы не имеете права входить в зону. Что, не ясно? Уходите!

І наглядачі повернулися на прохідну.

Страйкарів посадили на голодний пайок. Але це нікого не злякало, всі вимагали і чекали комісію з Москви. Приїхали якісь три, але я їх не бачив. Говорили, що між ними був і Хрущов. Правда це чи ні, сказати не можу.

У таборі був зразковий порядок, жодних заворушень, жодних провокацій. Головним керівником страйку був не відомий і не знайомий мені політв’язень Супрунов. Доля його мені теж не відома.

Одного дня до зони підвели групу в’язнів, буцімто керівників повстання у Кенґірі. Вони сказали через гучномовець:

– Братцы! Все кончено! Нас раздавили танками!..

Їм ніхто не повірив, вважаючи це провокацією. Але наступного дня вранці ми побачили, що табір оточений танками і гепеушниками з автоматами і кулеметами. Ми зрозуміли, що заява кенґірівців не була провокацією, і страйк було припинено.

Не знаю, чи серед згаданих кенґірівців був керівник тамтешнього повстання Кузнецов, чи ні. Доля його мені теж не відома. Казали, що він українець, але народився і виріс у Казахстані.

Не пам’ятаю, чи в Бресті, чи в Орші говорив мені колишній редактор "Пінської газети", що з російських народних пісень варті уваги лише пісні про бродяг та тюрму. Саме вони найточніше відображають дійсність. І це так. Як приклад наведу пісні про Джезказґан (скорочено):

1. Джезказґан, Джезказґан –

Бесконечные степи,

Только пыль и буран –

Твои спутники-дети.

А зимою пурга

Белым снегом все кроет.

Темной ночью й днем

На просторе твоем ветер воет...

2. По диким степям Джезказґана,

Где медь добывают в горах,

Невольников тисячи тамо

Находятся в спецлагерях.

Живут они в саманных бараках,

На нарах двойных они спят.

Бараки стеной обнесены,

На вышках дозоры стоят.

На вахту идут все толпою.

На каждом по тысяче лат –

Спецовка оборвана, грязна,

К тому же уся в номерах...

Точніше не скажеш. Обидві пісні створені на мотиви давніших пісень. А створив їх уже досить літній бродяга з політичною статтею, з яким я випадково познайомився в Кенґірі. Тепер я вже зовсім забув його ім’я. Але його портрет, такого собі рудого, з невеликою борідкою типового російського мужика і його пісні з пам’яті не стерлися. Як не стерлися Кенґір і рудник Джезказґан.

Р.S. Як пише в одному зі своїх листів В. Колесник із Маріуполя, "з перших поселенців-каторжан в 1944 році в кількості сім тисяч з половиною приблизно через рік в живих залишилося близько 300 чоловік. Це в основному табобслуга, бригадири. Інші, заморені страшним голодом та дуже важкою працею в копальнях, лежать на старому цвинтарі біля 44-ої шахти... У кожній мотилі поховано повну вантажівку зеків. Вивозили через день. Хто ще трохи дихав, але рухатись не міг, добивали наглядачі... Мертвим теж не довіряли і кожному пробивали череп молотком... Потім таку перевірку робили по-іншому: мерцям перерізали вени на ногах".

В. Колесник, сам каторжанин-смертник, був звільнений після страйку 29 квітня 1955 року.

(Опубл. в газетах “Українське слово”, К., 1998, №29, 1999, № 33; “Молодь України”, К., 1999, №42).

У КОЛІ ДРУЗІВ

Перебуваючи в таборах, в Антибесі, я фактично не мав близьких друзів. Згадуючи тепер ті часи, я прийшов до висновку, що причиною тому було те, що серед молоді не було близьких мені за духом, а старші просто не могли бути моїми друзями через досить солідну вікову різницю. Ті високо поважані мною люди, хоч і ставилися до мене дуже добре, були для мене якщо не дідами, то батьками.

Правда, десь під кінець моєї праці санітаром у напівстаціонарі я подружився з хлопцем, трохи старшим від мене, Яценком з Батайська над Доном. Він був дуже порядним хлопцем, але тяжко хворий – відкрита форма туберкульозу, яка проте не змогла стати на заваді нашій дружбі. Але тривала вона недовго. Мене перевели в будівельну бригаду, а відтак відправили в Степлаг, і я не знаю, яка була його подальша доля.

У Кенґірі я подружив з Василем Фесиком з Волині, учасником боротьби УПА з окупантами. Це був хлопець сильний фізично і духом, веселун, жартівник і любитель анекдотів. Ця дружба теж виявилася недовгою, бо мене перевели до Джезказґану.

У Кенґірі я працював різноробом на будівництві збагачувальної фабрики і ТЕЦ. Конвоїр застрелив в’язня, родом десь із Курщини, саме з нашої бригади. А було це так. Ми працювали на "обагатилівці". На іншому об’єкті працювала жіноча бригада. Цей чоловік якось дізнався, що там є жінка з його села. Під кінець зміни, коли ми вже почали збиратись до прохідної, він підійшов до забороненої зони і кинув до жінок листа. Вартовий вистрелив і вбив бідолаху. На постріл збіглися інші солдати з начальником конвою на чолі. Вони затягли вбитого в заборонену зону і там покинули, буцімто він хотів тікати, але вартовий проявив пильність.. За це він отримав позачергову відпустку.

У Кенґірі сталося ще кілька вбивств, і всі за подібним сценарієм і з подібними результатами: конвоїру позачергова відпустка за "бдітельность".

У Джезказґані я весь час працював у шахті Покро-Центральна, спочатку скреперистом, а потім черговим електриком. Саме тут я знайшов ширше коло друзів. Це Семен Костюк з-під Заліщиків, Богдан Горохівський з Тернопільщини, Петро Шаль – теж із Тернопілля, Василь Гриців з-під Калуша та Омелян Сільчук з Волинського Полісся. Троє перших, як і я, працювали на Покро-Центральній, а Василь та Омелян на інших шахтах.

Семен Костюк – скромний хлопчина, у шахті працював скреперистом. Улітку 1954 року спочатку був розконвойований, а потім і звільненій. Після звільнення виїхав до своїх батьків, яких вислали кудись у Біробіджан. Наші зв’язки по тому на довго обірвались.

Богдан Горохівський – молодий хлопець, за ґрати потрапив просто з середньої школи, у шахті працював бурильником. Непогано малював. Часто любив дискутувати на філософські теми. Залишив удома кохану дівчину, яка була йому вірною і 1954 року приїжджала на побачення до Джезказґану. Незабаром його звільнили і він поїхав на свою рідну Тернопільщину.

Петро Шаль, років на десять старший від мене, скромний, ввічливий, добродушний. У табір потрапив з Каховки, де працював екскаваторником. Удома, на Тернопільщині, залишив дружину з малою дитиною, яких дуже любив і часто показував нам їхні світлини. Він був добрий кравець і у вільний час шив багатьом, хто мав можливість дістати якийсь крам. Хтось дістав йому альбом креслень чоловічого одягу з німецьким текстом. Я переклав текст українською мовою, а мені Шаль пошив гарну шапку, кепку і дві сорочки, за які я був йому дуже вдячний. Адже я в них і "на волю вийшов", Після звільнення зв’язки між нами порвалися.

Василь Гриців – задумливий хлопець, який за часів боротьби, за його словами, творив чудеса. Він працював бурильникам, але на іншій шахті, і жив у іншому бараку. Не зважаючи на це, дозвілля ми часто проводили разом. Багато читали і всі прочитані книжки обов’язково в тій чи іншій мірі обговорювали. Не легку белетристику (хоч і таке читали), а досить поважні наукові праці, передусім з історії та філософії. Ми фактично відкрили для себе творчість І. Франка та П. Куліша. Читали твори Маркса й Енгельса, їхня філософія захопила нас своєю, як нам здавалося, простотою і ясністю. Звільнитися від неї ми змогли лише після звільнення з таборів... В ідейно-політичному відношенні ми твердо стояли на позиціях українського націоналізму. Добре розуміли, що Росія, біла чи червона, є імперською, антиукраїнською силою, непримиренним ворогом української державності.

Я звільнився у квітні 1955 року по закінченні десятирічного терміну покарання і виїхав до батьків, які на той час переселилися на Донеччину. Хоча мене заарештували і судили у квітні 1945 року, а 18 років мені виповнилося лише у вересні, під Указ Верховного Совєту від 10 квітня 1954 р. про звільнення малолітніх "прєступніков" я не попав. На неодноразові запитання до прокуратури мені відповідали коротко: "не подлєжит". А чому "не подлєжит", ні разу так і не пояснили. Причини цього я не знаю і досі, бо й після звільнення відповідь була така сама.

Незабаром після мене звільнився і Василь Гриців, відбувши майже половину терміну. Він поїхав на шахти Криворіжжя, а потім повернувся до Калуша де теж працював у шахті. Наша дружба продовжувалася десь до 1981 року. Ми активно листувалися, обмінювалися книжками, провідували один одного. Я навчався в університеті, і Василь допомагав мені літературою. Весь той час ми перебували під пильним наглядом КГБ, неодноразово мали неприємності. Найтяжчим виявився саме 1981 рік. Негласний нагляд за нами перетворився у гласний з усіма наслідками – обшуки, постійні виклики до КГБ, відвідування, бесіди, погрози, цензурування і вилучення пошти і т. д., і т. п. І такі явні переслідування тривали аж до 1989 року, коли переслідували вже за організацію УГС і участь у її роботі.

Василь Гриців не витримав і отруївся просто на сходах будинку КГБ у Калуші. Його відволали, але після того він став фізичним і психічним інвалідом. Він звертався по допомогу і захист до різних інституцій, офіційних й неофіційних: до Верховної Ради УССР, потім до Сахарова, Чорновола. Від Сахарова не було відповіді, а Чорновіл його просто не прийняв. Це Василя дуже вразило і призвело до великої зневіри і песимізму та ще більшого психічного розладу. Врешті-решт він не став нікому вірити. Живе у великій нужді. Сам-один, забутий і покинутий усіма.

Омелян Сільчук свого часу закінчив перший вишкіл старшин УПА. Працював бурильником на одній із шахт і жив у іншому бараку. З ним я познайомився випадково, і зустрічалися ми досить рідко. Цікавився він передусім світовою літературною класикою. Після звільнення він виїхав до матері у Кузбас. Саме тепер наші стосунки активізувалися шляхом листування. Сільчук виявився практичною людиною. Заробивши на шахтах Кузбасу добрі гроші, переїхав до Судака (Крим), де купив хату і досі там проживає з родиною прийомного сина. Кілька разів він провідував мене. Одного разу і я побував у нього в Судаку, після чого наші стосунки на добрих два десятиліття порвались. І тільки цього року він подав про себе звістку.

(Опубл. у збірн. “Зона”, К., 1994, № 8, с. 74)

Рекомендувати цей матеріал