Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ЖОВТЯК Дмитро. ЧОРНИЙ ЛІС

14.02.2016 | Кононович Леонід: літературний запис
Дмитро ЖОВТЯК. ЧОРНИЙ ЛІС. Документальна повість. Літературний запис Леоніда Кононовича. 2006 р.

Дмитро Жовтяк народився 1926 р. в с. Рудники, нині Снятинського р-ну Івано-Франківської обл., у селянській родині. Освіта неповна середня. Від червня 1944 до січня 1946 служив у Радянській армії. Демобілізувавшись, підпільно працював станичним теренової сітки ОУН. Арештований 24.11.1947 р. та засуджений Особливою нарадою при Раді Міністрів СРСР за ст. ст. 54-1а, 11 і 9 на 25 років позбавлення волі. Карався в концтаборах Інти (Комі АРСР). Активіст підпільної організації "Об’єднання", що діяла в Інті і в Україні з 1956 р.. Пов’язаний організаційно з Я. Кобилецьким, В. Затварським, Я. Гасюком. Зберігав матеріяли організації, друкував на друкарській машинці листівки. У серпні 1956 р. звільнений комісією Президії Верховної Ради СРСР. Деякий час працював на шахті в Інті, мав контузію. 1958 р. переїхав в Україну. Мав організаційну зустріч з лідером «Об’єднання» Б. Христиничем в Івано-Франківську. Організація викрита 1959 р. Завдяки контузії Жовтяк уник арешту. Живе у рідному селі, бере активну участь у громадському та політичному житті. Дмитро Жовтяк – батько відомого політика Євгена Жовтяка.

Уся повість оприлюднена на сайті письменника Леоніда Кононовича за адресою: http://laoljan.mylivepage.ru/files/Дмитро ЖОВТЯК.Чорний ліс (повість).rar .

…У 1953 році помер Сталін. Казали, ніби на волі для всіх це була страшенна трагедія, люди плакали і рвали на собі одяг, під час похорону утворилося таке юрмисько, що затоптали кілька десятків душ, — але в таборах звістку про смерть убивці й тирана зустріли з такою радістю, якої я в житті своєму не бачив. Всі сподівалися на поліпшення. Незабаром воно таки настало — в 1954 році режим в інтинських зонах значно послабшав. Декого звільнили, інших перевели на поселення, себто вони мешкали поза зоною й вільно ходили на роботу, а нас розконвоювали, і я міг відвідувати друзів у місті й, звичайно ж, зміцнювати зв’язки з іншими таборами. Мало того, таборова адміністрація зняла обмеження на листування. Ми дістали змогу не лише отримувати листи й посилки з дому, але й передплачувати журнали, газети й навіть виписувати накладною оплатою українські книжки. Чимало в’язнів, особливо молодих, почали писати вірші, оповідання, а також спогади про боротьбу в підпіллі й таборове життя. Один із бійців УПА, Богдан Христинич, в цю пору створив “Конспект з історії Української національної революції”, в якому виклав увесь перебіг національно-визвольних змагань. Як на мене, то ця праця й на сьогодні є надзвичайно актуальною, оскільки в ній дуже послідовно, доступно і стисло змальовано всю непросту, а часом і винятково заплутану історію боротьби за визволення України. Пам’ятаю, що, прочитавши її в рукописі (*), я був просто таки вражений: важко розібратися в перебігу подій 1917–1920 років на Україні, а в праці Христинича вони були проаналізовані дуже ясно і чітко. Загалом, культурне життя в таборах надзвичайно пожвавилося: стихійно, без дозволу начальства, почали виникати драматичні гуртки, які ставили українські п’єси. За тої пори і я написав з десяток віршів, які потім переслав поштою на Вкраїну. [Вірші пропускаємо].

=======

*Повністю ця праця опублікована в книзі: Богдан Христинич. На шляхах до волі. Підпільна організація “Об’єднання” (1956-1959) — Л.: ЛНУ імені Івана Франка, 2004. (Див. також: http://archive.khpg.org/index.php?id=1233416874&w ;

http://archive.khpg.org/index.php?id=1233402295&w ;

http://archive.khpg.org/index.php?id=1116509297 ).

=======

Ото таке писалося у тій неволі, коли випадала вільна часина, — в тих віршах душа знаходила собі якийсь притулок і бодай на мить забувала про тяжку, сувору дійсність.

Слід зауважити, що ув’язнення різними людьми по-різному й переживалося. Дехто був глибоко приголомшений неволею, вважав її ганьбою і тяжким випробуванням. Таким я завжди казав: “Будь гордий з того, що тебе посадили. Ти відбуваєш ув’язнення за те, що боровся за Україну. Звичайно, ми програли цю боротьбу. Але подумай про інше: якби Україна стала вільною, а ти не брав участи в боротьбі, то хіба ти мав би право зватися українцем?” Так чи так, а моя совість була чиста: я боровся за Україну разом з усіма порядними людьми і робив усе, щоб вигнати наїзника з нашої землі.

А в 1956 році на Інту приїхала комісія Президії Верховної ради СРСР, котра взялася переглядати вироки, зокрема, ті, що були винесені ОСО. Одним із перших комісія викликала мене.

— Ну, от, — сказав голова комісії, — Жовтяк Дмитро Васильович… засуджений постановою ОСО на двадцять п’ять років! — Він глянув на мене. — Розкажіть, Дмитре Васильовичу, як це ви примудрилися одержати такий строк?

Я слово в слово повторив те, що казав на слідстві.

— Вся справа, — закінчив я свою промову, — від початку до кінця сфабрикована. Невинно я страждаю, товаришу голова.

— А от свідки, — сказав голова, — дали показання, що бачили, як ви, Порох, Курелюк і ще двоє палили колгосп… Що ви на це скажете?

— А я вам зараз доведу, що ці свідчення брехливі, — сказав я. — Свідки, зокрема, показали, що ми були зі зброєю — начебто в мене був автомат, а Курелюк був із кулеметом. Проте на слідстві про цю зброю мова не йшла. Чому слідчий Пєтухов не запитував у нас, де той автомат з кулеметом? Бо знав, що їх не було, товаришу голова!

Члени комісії перезирнулися.

— Гаразд, — сказав голова, — будем розбиратися… Які у вас є побажання, Жовтяк?

— Під час арешту, — сказав я, — в мене забрали чоботи, шинель, у якій я пройшов усю війну, і чотириста карбованців грішми. Я хочу, щоб усе це повернули мені, а якщо це неможливо, то бодай державі — щоб тим добром не користувалися бандити!

Усі насторожилися. Я втямив, що трохи перебрав зайвого і поспішно уточнив:

— Не подумайте, що я називаю бандитами органи радянської влади. Кажу про тих людей, котрі ховалися по лісах, поки я воював, а потім здалися і почали зводити наклепи на чесних громадян.

— Добре, Жовтяк, — втомлено сказав голова, — ми подумаємо, як вам повернути конфісковане… Йдіть.

Я вийшов за двері.

— Ну, що? — поспитали мене зеки, які чекали своєї черги.

— Схоже, реабілітують… — відказав я. Потім похопився і кинувся до дверей, за якими засідала комісія.

— А ти куди це знов? — ухопив мене за руку замполіт.

— Я ж забув ще сказати, щоб засудили моїх неправедних свідків! — вигукнув я.

Замполіт посміхнувся.

— Йди, йди… досить уже людям голову морочити!

Був серпень 1956 року. За кілька днів мене достроково звільнили з табору, і я міг їхати додому.

[Далі автор наводить програму «Об’єднання», яка в нас опублікована тут: http://archive.khpg.org/index.php?id=1234269201 ]

Коли мене звільнили з таборів, я глибоко задумався. Шлях додому був відкритий. Можна було повернутися в Рудники, оселитися у батьківській хаті й жити на рідній землі… Але як саме? З дому писали, що всеньке село працює в колгоспі, на трудодні майже нічого не видають і виживає люд за рахунок того, що виростить на городі та в оборі. Йти в колгоспне рабство, працювати так, як працював у таборах, себто задарма? Ні, подумав я, цього не буде! Не на те я вирвався з-за колючого дроту, щоб знову стати безправним рабом і гарувати на совітських вельмож. Врешті, й на роботі начальство просило, що я залишився працювати на шахті, бо фахівців не було, а я вважався добрим слюсарем, та й горілки не пив.

Гаразд, сказав я, залишуся, але дайте мені відпустку, щоб я міг поїхати додому.

Під час розмови з комісією в мене запитали, куди я хочу виїхати на постійне проживання, і я назвав своє село. Вже тоді я вирішив залишитися на Інті, але в мене був подвійний розрахунок: по-перше, мені оплачували квиток і я міг відвідати Україну казенним коштом, по-друге ж, не вічно я буду сидіти на цій Інті — колись треба буде вертатися додому, то й направлення з табору буде туди, легше буде отримати прописку.

У вагоні я їхав із трьома своїми земляками, теж бандерівцями. Один із них був той хлопець, якому ми дали колись десять буків за бешкет. Повечерявши, я заліз на верхню полицю, та не роззувся — уночі черевики могли запросто поцупити злодії.

Крім нас, у купе було ще кілька росіян.

Коли я вже зібрався було задрімати, до купе увійшло троє. Всі були в наколках, і я відразу ж побачив, що це блатні.

— Гроші! — суворо звелів один моєму сусідові.

Той був старий чоловік, і я побачив, що він перелякався.

— Я сказав: гроші гони! — наказовим тоном повторив блатний.

Я звівся на лікоть.

— Е, — сказав я, — блатота! Ти чого причепився до старого? В диню захтів чи як? Ану вали звідціля, щоб і не смерділо тобою!

Він обернувся і тицьнув мені двома пальцями ув очі. Зазвичай прийнято захищатися від цього поставленою ребром долонею, та я підняв ногу і щосили вгатив закаблуком йому в обличчя.

Він гикнув і повалився додолу.

— Бий блатоту! — закричали хлопці.

Ті двоє кинулися тікати. Їх зловили у дверях і почали місити ногами й руками. Це тривало хвилин з десять. Блатні верещали, мов коти на смітнику, але москвичі теж позіскакували з полиць і підпряглися до наших. Я лежав на полиці й наглядав за цим ділом.

— Доста, — звелів я нарешті.

Блатних викинули в тамбур. Москвичі повернулися до купе і знову позалазили на полиці. Прийшли і наші хлопці, — вони захекалися, в декого були до крові розбиті кулаки.

— Ви звідки? — запитав я одного росіянина.

— З Москви.

— А ви? — спитав я ще одного.

— Теж.

Я похитав головою.

— То чого ж ви не заступилися за свого земляка?

Він мовчав.

— Ми, — сказав я, — із Західної України, бандерівці. Ви проти нас воювали, убивали наш народ, мордували нас по тюрмах, — а ми заступилися за вас! Бо ми воювали не проти російського народу, а проти більшовицької системи. Ми хотіли вибороти свою, незалежну державу, в якій мали б рівні права усі її громадяни! Ви вважали нас бандитами, вбивцями, які ненавидять росіян і ладні порізати їх на шматки. Тепер ви переконалися, що це не так?

— Авжеж! — відгукнулося кілька голосів.

— Хлопче, — сказав старий, — повік буду вам вдячний! Усім буду розповідати, як мене бандерівці од розбишак оборонили. Ніколи не думав, що ви в такій пригоді мені станете…

Наступного дня ми приїхали до Москви. Прощаючись, старий потиснув мені руку. А я сів на інший потяг і подався до України. Отак після десяти років таборів я знову опинився у рідному селі.

Що й казати, все там змінилося. Про підпілля навіть чуток ніяких не було — останніх учасників збройних боївок убили ще на початку п’ятдесятих, і я навіть могил їхніх не знайшов. Люди намагалися якось пристосуватися до радянської влади. Більше пощастило тим, хто зумів потрапити до міста, влаштуватися на завод або вступити на навчання, решта ж ходили на роботу в колгосп. Молодь рвалася із села, та не дуже їй вдавалося утекти від колгоспу — селянам паспортів не видавали, й документи міг отримати лише той, хто їхав на роботу десь за межі України, на Північ або за Полярне коло. Трохи побувши в Рудниках, я повернувся на Інту. Згодом до мене приїхали сестри, і я влаштував їх на роботу.

Тим часом наша організація розросталася. Звістки про неї дійшли навіть до начальства. Якось біля шахти мені довелося почути розмову якогось високого начальства з управління таборів.

— Є інформація, що знову блатні піднімають голову, — сказав молодий лейтенант внутрішньої служби.

— Нічого, — відказав полковник, — бандерівці їм хутко обламають роги!

Згодом мені пощастило навіть перевербувати одного парубка, який працював секретним співробітником КДБ. Звали його Йосипом, і він був з нашого села. Коли я приїхав додому в Рудники, мене попросили влаштувати його десь на роботу в Інті. Хлопець був геть молодий, я не знав його, але погодився пособити, бо знав, що молодь за будь-яку ціну намагається вирватися з колгоспу.

Так склалося, що після повернення в Інту з сусіднього району до мене прибув зв’язковий: конче потрібно було трьох людей для якоїсь термінової справи. В мене знайшлося тільки двоє. Подумавши, я гукнув Йосипа.

— Ти можеш поїхати в сусідній район? — запитав я його.

— Сам?

— Ні, утрьох. Ось із цими бійцями.

Він подивився на мене і стенув плечима.

— Можу, звичайно.

— Слухайте уважно, — сказав я їм. — Сідаєте до автобуса і їдете в четвертий район. На зупинці вас чекатиме чоловік. Упізнаєте його за тим, що він триматиме руку за полою пальта. Пароль такий-то.

— А далі? — спитався Йосип.

— Далі вам скажуть, що робити.

Наступного дня Йосип зустрів мене біля шахти.

— Ну як там? — запитав я.

— Та розібралися, — відказав він. — Пане Дмитре, а що, у вас тут так прийнято — як попросили, то негайно треба їхати?

Я усміхнувся.

— Друже, — тихо сказав я, — це було не прохання — це був наказ! Утямив?

— Авжеж… — збентежено сказав він. — То це, виходить, щось на зразок організації?

— Ну, — сказав я, — нас тут багато, і всі ми друзі… А друзі допомагають одне одному, от і все.

Він переступив з ноги на ногу. Видно було, що він хоче щось сказати, та не наважується.

— Пане Дмитре… — нарешті мовив він.

— Ну?

— Річ у тому, що… ну, розумієте… одне слово, мене викликали в КДБ!

Я насторожився.

— Як це тебе можуть туди викликати, якщо ти насилу кілька днів у Інті?

— Ну, — знітився він, — тут, бачте, така історія… Це ще в Рудниках почалось, але я не хотів вам розповідати, бо думав, що все обійдеться…

— Що — обійдеться? — не втямив я.

Він глибоко зітхнув.

— Річ у тому, що вдома мене завербувало у сексоти місцеве кагебе… Заставили мене, розумієте? Я того й на Інту виїхав, щоб вони згубили мій слід. Але виявилося, що вони й тут викликають мене. Питали, до речі, про вас.

Я зареготався.

— Ото ти наївний хлопець, Йосипе! Таж це Совітський Союз — куди ти не поїдеш, а твоя анкета буде ходити за тобою, розумієш? Насмішив ти мене!

— То що, вони так і не відчепляться? — запитав він.

— Та певно ж! — Цієї миті мені сяйнула непогана думка. — Послухай, друже, а ти можеш на нас працювати?

— Як це?

— Вони тебе викликатимуть і будуть давати завдання. Приходитимеш і розповідатимеш усе мені. Я буду казати тобі, що для них писати. Згода?

Він кивнув.

Отак у нас з’явився свій агент у КДБ. Йосип приніс нам просто-таки неоціненну користь: він зустрічався зі своїм куратором на конспіративній квартирі по вулиці Полярній в Інті, й ми встановили за тим помешканням таємний нагляд. За кілька місяців ми знали всіх стукачів, які приходили зі звітами до тієї квартири.

За тої пори серед людей, що були причетні до організації, виник задум розширити нашу діяльність. Чимало звільнених бандерівців уже встигли побувати в Україні. Вони побачили те ж саме, що довелося спостерігати й мені під час недавньої поїздки додому: від підпілля лишилися хіба що згадки, та й ті з часом обросли чутками і брехнею, котру поширювала совітська пропаганда. Покоління борців за волю Вкраїни полягло в боях, решту вивезли в Сибір, і молодь, яка встигла підрости за цей час, мала невиразне й дуже хибне уявлення про діяльність УПА. Взагалі, враження було таке, наче вирубали старий віковічний ліс, на його місці хутко поросла трава, і тепер навіть сліду немає на тому місці, де шуміли могутні крислаті дуби. Коли я їхав додому, цей образ просто-таки переслідував мене; невже, думав я собі, даремні були усі оті жертви, які принесло на вівтар України наше покоління, невже марною була смерть Ґонти, Хмари, Дона, Сивого, отих дівчат із Новоселиці і сотень тисяч інших бандерівців, які впали в боях із наїздником? Невже оці більшовицькі покидьки і їхні поплічники так і будуть тішитися з того, що знищили цвіт української нації й поставили на коліна цілий народ? Навіщо ж тоді було працювати в підпіллі, проходити тюрми й пересилки, довгі роки сидіти в таборах?

Думка про те, що ми все ж таки члени ОУН і повинні продовжувати боротьбу, переслідувала мене ще в ув’язненні й, пам’ятаю, в таборі я поділився нею з Ярославом Кобилецьким і Володимиром Затварським.

— Потрібно щось робити, — сказав на це Затварський. — Рано вони святкують перемогу!

Я допитливо глянув на нього.

— Що саме? Починати збройну боротьбу?

— В нас немає зв’язку з проводом, — відказав він. — ОУН припинила свою діяльність в Україні. А без її керівництва будь-який терор буде просто бандитизмом. Мені здається, слід почати з пропагандистської діяльности.

— Я чув, на Воркуті наші створили Заполярну округу ОУН, — втрутився Кобилецький. — Може, вони зуміли налагодити зв’язок із підпіллям, яке вціліло в Україні.

— Хтозна… — буркнув Затварський. — Як на мене, то там ця округа існує радше формально! Нам усе одно треба братися до пропаганди ідей українського націоналізму. Он поглянь, у всіх газетах кричать про те, що бандерівці співпрацювали з німаками, що вони вбивали дітей, ґвалтували жінок, зраджували свій нарід… Потрібно ознайомити населення, надто ж молодь, із цілями націоналістичного руху. Ну, а далі будемо думати, до яких методів удатися!..

— Хтось із наших погодиться узяти в цьому участь? — запитав я.

Затварський усміхнувся.

— З деким я вже встиг побалакати… Душ із двадцять, гадаю, набереться.

— Але пора було б уже переходити від розмов до роботи, — зауважив я. — Зібратися та, принаймні, щось організувати! А то сидимо на цій Інті…

— Гаразд, — сказав Затварський, — спробую домовитися.

Був березень 1956 року. Нас уже розконвоювали. Наприкінці місяця в будинку одного литовця в Інті відбулася перша зустріч, де зібралися Богдан Христинич, Ярослав Гасюк, Ярослав Кобилецький, Володимир Затварський та ще декілька членів ОУН, які були причетні до організації таборового спротиву. Хоча була спокуса повністю використати організацію для підпільної роботи, проте на зібранні вирішили обмежитися вузьким колом надійних, перевірених людей. Тоді ж таки виникла суперечка про те, чи маємо ми право без дозволу головного проводу ОУН створювати таку організацію й узагалі займатися підпільною, зокрема пропагандистською роботою. Такі думки висловили старі члени ОУН, які звикли до карности і суворого підпорядкування зверхникам. Звичайно, в цьому була своя логіка, та ці люди не враховували того, що змінилася політична ситуація, ОУН більше немає в Україні, немає навіть зв’язку з закордонними її частинами, врешті, не враховували вони й того, що за роки війни ця організація дуже змінилася й утратила свій жорсткий, централістський характер. Хочу зауважити, що ці сумніви не були виявом якогось страху перед совітами чи, сказати б, рабської психології, що потребує, аби хтось кинув їм гасло до боротьби — не були вони такими, бо люди, які зібралися на цю зустріч, належали до найбільш відданих і надійних кадрів ОУН. Гасло вони визнавали одне: “Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Та й соромно нам усім було, що партійно-радянська наволоч розперезалася на нашій землі й робить усе, що тільки їй заманеться. Врешті зібрання погодилося з тим, що роботу слід починати самостійно, без дозволу ОУН, і доручило розробити програму та статут “Об’єднання” Володимирові Затварському та Богданові Христиничу.

Друга зустріч відбулася у червні того ж таки року. У своїх спогадах (*) Богдан Христинич називає її установчими зборами: під час цього зібрання було схвалено програму й статут організації, котра, як погодилися всі присутні, вважає себе складовою частиною ОУН. Слід звернути увагу й на те, що вирішено було послуговуватися пропагандистськими методами боротьби з комуністичним режимом. На зборах обрали провід — керівний осередок із шести осіб, а провідником “Об’єднання” став Ярослав Гасюк, за якого проголосували всі присутні. На цих зборах ініціятори організації склали урочисту присягу. Ось її текст:

=======

*Богдан Христинич. Підпільна організація “Об’єднання”.., стор. 32

=======

“Я, український революціонер, за колючими дротами урочисто даю цю клятву перед Могутнім Богом, перед постаттю Пресвятої Матері України, перед пролитою кров’ю кращих синів Нації Української, перед Золотим Тризубом, перед вищим Політичним Проводом Української Національної Революції Організацією Українських Націоналістів. Клянусь до останньої хвилини свого існування і подиху віддати життя без страху смерти в ім’я перемоги Українського Націоналізму.

Клянусь бути жорстоким і нещадним, строгим і суворим, безоглядно підпорядкованим і карним воїном ідеї Національної Української Революції, як ківот найвищої Святости берегти довірену мені тайну, сміло без вагань виконувати поручені мені обов’язки і всі свої сили, працю й кров віддати для існування своєї нації”. (*)

=======

*Цей текст також наводимо за виданням: Богдан Христинич. Підпільна організація “Об’єднання”.., стор. 189-190

=======

Сучасній людині дивно читати цей текст: її вражає висока пафосність присяги і те, що члени “Об’єднання” беруться, здавалося б, до безнадійної справи — боротьби з могутньою совітською державою. Подумати тільки, їх звільнили достроково, простили по п’ятнадцять років ув’язнення, — а вони знову за своє! Здавалося б, як тебе випустили з хурдиги, то цілуй пана в руку і їдь собі додому! Гадаю, тут потрібно дати деякі пояснення. Річ у тому, що наше покоління відзначалося особливою психологією, в основі якої лежав глибокий ідеалізм. Можливо, причиною цього було релігійне виховання, котре на перше місце ставить дух, а не матерію, визнає людину гідною свого звання лише тоді, коли вона служить високій ідеї. Шкода лише, що ідеалізм дуже рідко поєднується з практикою, це радше споглядальна психологія, котра, як правило, не втілюється в життя, — та наше покоління тут якраз було винятком, бо наш ідеалізм мав практичний характер: ми любили Україну не на словах, а на ділі. Від задуму ми відразу ж переходили до його втілення: бралися до зброї й фізично винищували ворога, як це було в сорокових, або ж починали підпільну, пропагандистську роботу, задля чого й організували “Об’єднання”. Всі ми знали, що порушуємо совітські закони й за те нам не лише дадуть нові терміни ув’язнення, а й доплюсують до них ті роки таборів, які подарувала реабілітаційна комісія, — але ми не хотіли бути двоногою худобою, що радісним ревом вітає своїх катів, ми хотіли бути людьми! Гадаю, саме оцього високого ідеалізму і бракує цілковитій більшості політиків незалежної України, які відстоюють лише свої шкурні інтереси та інтереси того угруповання, до якого вони належать, — в цьому причина всіх наших невдач і, зокрема, неймовірно прикрої поразки Помаранчевої революції.

Незабаром Богдан Христинич поїхав одвідати своїх родичів на Україні й придбав у Львові друкарську машинку. Виявилося, що зробити це вкрай нелегко, бо друкарська техніка перебувала під суворим контролем КДБ, та йому пощастило купити старий “Ундервуд” у майстерні на вулиці Коперніка. Того ж таки року Затварський привіз цю машинку до Інти. Ніхто з нас до того не мав справи з такою технікою, та я швидко навчився працювати на машинці. Друкував я не в бараці, де мешкав разом із двома сестрами і братом, а в шахтній майстерні під час нічних змін. Щоб не чутно було клацання, я ставив машинку на подушку, вішав над нею електричну лампу, а потім усе те накривав ковдрою і в цій халабуді друкував. Можна уявити собі, як працювалося в таких умовах, і все ж таки в цей спосіб ми видрукували цілу купу листівок.

Згодом стало зрозуміло, що машинки для наших цілей буде замало. Ми вирішили самостійно виготовити друкарню. Проте виявилося, що всі спроби втілити цей задум у життя приречені на невдачу, позаяк ніхто з нас не був знайомий із друкарською справою. Аж ось у 1956 році до Інти приїхав Василь Бучковський. Доля цього чоловіка була типовою для тієї епохи: у 1952 році його заарештували за створення підпільної студентської організації у Львівському політехнічному інституті й засудили до двадцяти п’яти років таборів. В 1956 році він був достроково звільнений реабілітаційною комісією і виїхав жити до Тернополя. Не минуло й двох місяців, як обласне управління КДБ звеліло йому за сорок вісім годин покинути Україну. Він вирішив порадитися з Богданом Христиничем, який на ту пору приїхав у своє село відвідати рідню, й той нараяв йому податися до Інти. Бучковський мав досвід друкарської справи і в неймовірно важких, кустарних умовах виготовив друкарські шрифти та стереотипи. Отак були віддруковані листівки під назвою “Громадянине!”, “Колгоспнику!”, “Двадцята річниця московської влади в Україні”, “Пресконференційна пісенька Микити”, “Дванадцять прикмет українського революціонера” та інші матеріяли. Всього друкарня встигла випустити біля п’яти тисяч листівок. Частина друкованої продукції переправлялася до України, де її поширювали Кирило Банацький, Йосип Слабіна та інші прибульці з Інти, яким дозволено було замешкати на Батьківщині.

У 1958 році я отримав відпустку й знову поїхав у Рудники. На той час мені було вже за тридцять, у мене була дівчина в рідному селі, й ми вирішили одружитися. За кілька днів до від’їзду мене викликали до відділу кадрів. Коли я прийшов туди, на мене вже чекало двоє чоловіків у цивільному.

— О, — сказав один, — а ось і Жовтяк! Сідайте, поговоримо.

— Хто ви такі? — поспитав я.

— Ми, — усміхнувся він, — з райвідділу КДБ!

— Ох, — зітхнув я, — добрі ви хлопці, та краще вас і в очі ніколи не видіти!

— А чому це? — швидко запитав один.

— Та, — сказав я, — здається мені так… Про що будемо балакати?

— Сідайте, — звелів кагебіст. — Чи то пак присядьте.

Я сів на стілець.

— То про що будемо говорити?

— Та про деякі речі… — озвався другий. — От, наприклад, як вам тут живеться?

Ага, подумав я собі, побалакай… Знаю я ваші підходи, не обведеш круг пальця!

— Добре, — відказав я.

— Значить, ви задоволені? — поспитався другий.

— Чим?

— Ну, роботою… і взагалі, своїм становищем!

— Звичайно, — посміхнувсь я. — Спасибі совітській власті, вона звільнила мене від покарання, дала роботу… Працюю, бачте.

— А такого собі Ярослава Кобилецького ви знаєте? — раптом запитав перший.

— Звичайно, — з готовністю відказав я.

— А Жуковського, Журавського, Затварського?

— Теж знаю. А в чому справа?

Вони перезирнулися.

— Та от дійшли до нас чутки, що ви з цими своїми друзями били людей на шахті, коли ще відбували покарання… І взагалі, створили цілу організацію! Що ви на це скажете?

Я зареготався.

— Хлопці, — сказав я нарешті, — у Жуковського, Журавського, Затварського та Жовтяка на шахті були коханки! А що дівчата ці були вільними, то за зв’язок із зеками їм могло б добряче перепасти. От ми й вигадали якусь немовби організацію… А насправді ходили до баб!

Кагебісти скривилися — певне, ця відповідь не припала їм до смаку. Наступні дві години вони тільки те й робили, що випитували в мене про різних людей, причетних до “Об’єднання”, і в мене аж холодок по спині пройшов: вони знали дуже, дуже багато! Ще кілька місяців тому Йосип попереджав мене, що дезінформація, котрою ми з ним годували КДБ, викликає в його куратора недовіру: вона не підтверджувалася відомостями з інших джерел, — а це означало, що до лав організації прокралися сексоти! Врешті, один з кагебістів поклав на столі листок чистого паперу, авторучку і сказав:

— Ну, що ж, тепер давайте закріпимо нашу розмову в письмовому вигляді!..

Так он воно що, подумав я. Завербувати, значить, хочете… А вголос рішуче сказав:

— Ні.

— Чому це? — насупився кагебіст.

— Я до цього не надаюся, — пояснив я йому. — Якщо до мене дійдуть звістки про те, що готується змова проти совітської власті, то я, звичайно, повідомлю про це в наше рідне кагебе… А до постійної співпраці з вами я не спосібний, так що й не умовляйте мене.

Вони ще з годину пресували мене, та тільки марно згаяли час. Аж ось один сказав:

— Гаразд, Жовтяк, ідіть додому… Наморочили ви нам голову!

— Це я вам голову морочив? — щиро здивувавсь я.

— А хто ж іще! — озвався другий кагебіст. — Важко з вами розмовляти… Не те що з іншими! А ви не проти, якщо ми з вами ще зустрінемося?

Я підвівся.

— Та хоч сто порцій! — відказав я.

Наступного дня вони взяли мене після роботи й одвезли в міліцію. Мене тримали годин зо три, та я вперто стояв на своєму: працювати на органи не буду. Так і цього разу впіймали вони облизня.

Їдучи додому, я зробив усе, щоб вони не затримали мене в дорозі: якщо органам безпеки не вдавалося схилити когось до співробітництва, то вони чинили якусь провокацію — підкидали зброю, втягували у бійку абощо. Після того ставили перед вибором: або заводимо на тебе кримінальну справу, або підписуєш зобов’язання працювати на кагебе. Слава богу, нічого такого не сталося і я без пригод прибув у Рудники, де вже готувалися до весілля.

Наступного дня ми з нареченою ішли до вінця. Проходячи по вулиці, я почув, що весільні гості співають “Ой у лузі червона калина похилилася” — пісню січових стрільців, з якою вони ішли на допомогу урядові УНР. На всю вулицю голосно лунали слова: “А ми тії московські кайдани розірвемо, а ми тую славну Україну гей-гей розвеселимо…”

— Чуєш? — запитав я.

— Чую, — відказала вона.

— Боюся, мене знову потягнуть у район, — похитав я головою.

За кілька днів мене викликали в Заболотівський райвідділ КДБ.

— У вас було весілля? — запитав мене начальник райвідділу Завгородній.

— Було.

— Хто його робив?

— Мама робила, хто ж іще!

— А хто друкував запрошення?

— Запрошення були написані від руки, а не надруковані, — відказав я. І подумав собі: невже ці песиголовці рознюхали про друкарню в Інті? Бути такого не може!

— Хто їх писав?

— Сестри.

Кагебіст подумав.

— У вас на весіллі, — поважно сказав він, — співали антирадянську пісню. Які пояснення дасте ви з цього приводу?

— Яку це пісню?

— Оту… “Ой у лузі червона калина”!

Я зареготався.

— Пане товаришу, — поблажливо сказав я, — та хіба ж це антирадянська пісня! Вона існувала ще за часів Хмельниччини. Он у фільмі “Богдан Хмельницький” польські посли сидять за столом, а козаки співають “Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася”! Ви що, не знали цього? І в п’єсі Корнійчука вона теж є.

Кагебіст глибоко замислився. Я дивився на нього й реготався подумки: ото дурні ці окупанти! Так само, як і їхні платні писаки: треба ж таке, втулити пісню січових стрільців на двісті років раніше, як це зробив Корнійчук!

— Але ж у вас там співали про якісь московські кайдани…— озвався він урешті.

— Ні, — твердо сказав я, — у пісні таких слів немає! Йдеться про ворожі кайдани. Московських нема й близько. А якщо й співали про них, то це, мабуть, були ваші вихованці, комсомольці, — їх і питайтеся, а не мене!

— Ну, добре, добре… — поспішно сказав Завгродній. — А от все-таки один чоловік заспівав було антирадянську пісню, та ви відразу ж його обірвали. Було ж таке?

Таке справді було. Один татів приятель хильнув зайвого і завів на всю горлянку: “Ой там далеко за кордоном сидить Бандера за столом”. Я підійшов до нього і сказав: “Вуйку, прошу вас, — цієї не співайте, а то буде біда!” — Він відразу ж похопився: “Всьо, всьо, Митре… мовчу!”

Я глянув на кагебіста й розвів руками.

— Такого не було.

— Та ні, — наполегливо сказав кагебіст, заглядаючи мені в очі, — як же ж не було? І правильно ви зробили, заборонивши таке співати. Ну?

— Знаєте, — сказав я, — якби таке співали, то я, звичайно, заборонив би. Але не пригадую такого випадку на своєму весіллі, їй-богу! Річ у тому, що я напився і п’яний був як чіп.

Кагебіст зітхнув.

— Гаразд, — сказав він, — менше з тим… Це ми з вами балакали просто так, а в мене є до вас набагато поважніша справа. Здогадуєтеся, про що ми будемо говорити?

— Ні, — відказав я.

— А будемо ми з вами, товаришу Жовтяк, — радісно звістив він мені, — продовжувати розмову, яку вже вели з вами наші співробітники з Інтинського управління КДБ… Пам’ятаєте?

— А чом це не пам’ятати! — відказав я. — Вони вам по телефону про це повідомили?

— Так, — поважно кивнув він.

— А раз так, — твердо сказав я, — то нам з вами більше немає про що говорити!

Кагебіст аж почервонів. Тільки тепер до нього дійшло, що він пробалакався.

— А чому це немає?!

— Бо те, про що ви говорили по телефону, вже знає ввесь район! Ви хочете, щоб мене на гілляці повісили? Чи роздерли поміж двома березами, прив’язавши за ноги? Все, наша бесіда скінчилася!

Завгородній мало не захлинувся од люті. Я думав, що його тут і шляк трафить: він почервонів ще дужче і зробився мов буряк.

— Ну, ти зух!.. — нарешті озвався він. — Правду казали, що тебе в ступі не влучиш! Пиши розписку про нерозголошення і йди під три чорти!

Я взяв листок і написав, що не буду нікому розповідати про цю розмову. Тоді поставив підпис і дату.

— Паспорт? — глянув я на нього.

Він витяг шухляду і кинув паспорт на стіл.

— Щоб за три дні й духу твого тут не було!

— А дулі! — відрубав я. — У мене законна відпустка, і я маю право бути в гостях. Ясно, начальнику?

Так я здихався тих кагебістів і, коли повернувся до Інти, мене більше не викликали. За місяць по тому в шахті сталась аварія, і я одержав травму черепа.

Наша організація проіснувала до 1959 року. Я чимало міркував над тим, хто спричинився до провалу “Об’єднання”. Богдан Христинич у своїй книзі (*) стверджує, що все почалося в Україні. Восени 1957 року до Білої Церкви Київської области приїхав на постійне мешкання член організації Кирило Банацький. Він привіз півтори тисячі листівок, виготовлених у нашій друкарні, й частину передав Анатолію Булавському та Йосипу Слабіні, які оселилися в Кіровоградській області. За версією Христинича, Слабіну взяли під нагляд кагебісти, які й затримали його, коли він намагався перевезти листівки на Західну Україну. Йосип мужньо тримався на допитах, нікого не видав і навіть зумів повідомити про все зв’язковому “Об’єднання”, котрий приїжджав до Кіровограда. У 1958 році органами КДБ був заарештований Кирило Банацький, у січні-лютому 1959 року — Анатолій Булавський, Степан Оленич і Григорій Рябчун. Подальші арешти обірвали роботу “Об’єднання” і призвели до повного розвалу організації. Постає питання: хто зрадив організацію й видав кагебістам усіх її членів?

=========

*Богдан Христинич. А шляхах до волі.., стор. 49.

=========

У справі “Об’єднання” проходило двоє людей, котрі на слідстві давали свідчення, що були вигідні КДБ, — Анатолій Булавський та Ігор Максимець. Як пише Христинич, Булавський “вів себе так, як від нього вимагали слідчі органи, тобто розказував усе, що знав, і навіть те, чого не знав. 29 квітня 1960 року колегія Верховного Суду УРСР засудила його за ст. 1, 9 Закону про особливо небезпечні державні злочини на 10 років позбавлення волі. Але швидко термін покарання йому було зменшено до трьох років. Підставою для того була його поведінка протягом слідства та суду” (*). Максимець же “у справі “Об’єднання” пройшов, як свідок, вигідний для органів КҐБ”. (**) На цій особі я хотів би зупинитися детальніше.

========

*Богдан Христинич. На шляхах до волі.., стор. 138.

** Там само, стор. 162.

========

Річ у тому, що з Максимцем я зіткнувся за тої пори, коли нас розконвоювали і ми дістали змогу їздити в інші райони Інти. Десь улітку 1956 року між таборами було організовано футбольний матч. Приїхавши до зони, де мало відбутися футбольне змагання, я зайшов у барак до товариша, котрий належав до нашої організації таборового спротиву. Під час розмови він відчинив чиюсь тумбочку, і я побачив, що там лежить книжка — “Історія України”.

— А це чия книга? — запитав я його.

— Нашого хлопця, — відказав приятель. — Максимця Ігоря.

Я похитав головою.

— Послухай, — сказав я, — тобі не здається дивним, що така книжка вільно лежать у тумбочці?

— А що такого? — здивувався він.

— Та те, що наглядачі щодня нишпорять по всьому баракові! Забирають навіть молитовники в людей, а тут лежить “Історія України” й ніхто її мовби й не бачить! Таж це провокатор!

— Ти так гадаєш? — замислено поспитав приятель.

— Та сумніву немає! Тримайтеся од нього подалі!

Максимець знав усіх членів “Об’єднання”, з багатьма був у дружніх стосунках, тож, гадаю, саме він і був тим агентом, який так глибоко проник у ряди “Об’єднання” і продав усіх його членів. Це підтверджується і його подальшою долею: згодом він переїхав з Інти до Івано-Франківська, закінчив медичний інститут і почав працювати лікарем. Відомо, що колишнім в’язням, надто ж бандерівцям, шлях у вузи був закритий. Щоб вступити на навчання, та ще й у медичний, потрібно було добре вислужитися в совітської влади. Чим? Звичайно ж, зрадою.

Так чи так, а незабаром після того, як я переїхав до України і назавжди оселився в Рудниках, мені приснився дивний сон. Мушу зауважити, що сни я бачу дуже рідко, і зазвичай вони віщують про якісь дуже важливі події. От і зараз приснилося мені, що ми з хлопцями стоїмо біля якогось казана і хтось мішає в ньому кописткою. Заглянув я туди, — а там кипить болото! В цей момент підходить якийсь чоловік, бере копистку в того, хто мішав, та нею як махне — і те болото оббризкало всіх, хто був коло того казана. Тільки я один відійшов убік, дістав хусточку і зчистив із себе той бруд.

Наступного дня я ходив у гості до брата, який мешкав у другому кінці Рудників. Повертаючи додому, я відчув невиразну тривогу. Мене мучило якесь передчуття, здавалося, має от-от статися щось непоправне, але що саме — того я, звичайно ж, не знав. Назустріч мені проїхала легкова машина. Я озирнувся і побачив, що вона звернула на дорогу, яка провадила у Заболотів. Прийшовши додому, я дізнався, що в село приїжджали з районного КДБ.

За кілька днів із сільради переказали, що мене викликають у паспортний стіл. Після травми у шахті в мене були серйозні проблеми зі здоров’ям, я саме зібрався їхати у Снятин до лікаря й послав дружину, аби сказала, що не можу прибути на виклик.

Минуло ще два дні. Уночі мені знову приснився сон: ніби в мене в хаті сидить за столом якийсь рудий лейтенант у чорній шапці й шинелі. Прокинувшись, я вирішив: що буде, те буде — поїду та дізнаюся, що ж вони від мене хотіли.

В паспортному столі була тільки секретарка. Почувши моє прізвище, вона взяла паспорт і вийшла.

— Зачекайте, — повернувшись, сказала вона. — У начальника зараз обідня перерва.

Я сів і сперся ліктями на стіл, немовби дрімаю. Аж ось рипнули двері, й до кімнати увійшов якийсь чоловік.

— Ну, що, нікого немає? — запитав він у секретарки.

— Нікого, — відказала вона. І пальцем намалювала в повітрі букву Ж — мовляв, тут Жовтяк.

— Що? — не второпав він.

Я подумки зареготався: ото вже ж йолоп! Та в кагебе тільки такі й працювали — хіба ж нормальна людина піде на службу в організацію, котра займається провокаціями?

Секретарка знову намалювала літеру Ж. Той бевзень знову нічого не второпав, і тоді вона підійшла до нього й зашепотіла на вухо.

— А-а… — сказав він. І, кивнувши, пішов у кабінет начальника.

Секретарка сіла біля мене, і я зрозумів, що їй звеліли стерегти, аби я не вийшов звідси.

За півгодини мене викликав начальник міліції.

— Чому ви живете без прописки? — суворо запитав він.

— А чому ви не прописуєте? — запитав я. — Мене сюди направили з Інти, всі папери я подав!..

Цієї миті до кімнати увійшло двоє. Я глянув на них і мало не скрикнув од подиву: один з них був той лейтенант, якого я бачив уві сні!

— Ви їдете до Івано-Франківська? — запитав їх начальник.

— Так, — відказав той лейтенант.

— То візьміть із собою цього чоловіка, бо в обласній міліції хочуть бачити його з приводу прописки. У вас є місце в машині?

— А певно!

— Нікуди я не поїду, — сказав я.

Лейтенант посміхнувся.

— Поїдете, — сказав він. І взяв мене за лікоть. — Ходімо!

Тримаючи за лікті, вони вивели мене надвір і запхали до машини. По дорозі я знай тільки картав себе подумки. Дурню, думав я, цапе… та ти ж був уже втік — чого ж ти сам прийшов до них! Трохи подумавши, я вирішив: хоч що там буде, а триматися до кінця.

— Мені треба придбати ліки, — сказав я, коли ми приїхали до Івано-Франківська.

— Які це? — недовірливо поспитавсь лейтенант.

— А ось, — показав я рецепт, який мені виписав лікар у Снятині.

Вони зупинилися біля аптеки. Лейтенант зайшов зі мною досередини і, поки я купував ліки, стояв біля мене, пильнуючи за кожним порухом.

— Поїхали, — сказав він, знову посадивши мене до авта.

В міліції з’ясувалося, що претензій до мене немає.

— Річ у тому, — сказав мені начальник, — що з вами хоче побалакати один наш співробітник… Але він поїхав на похорон у Заболотівський район і буде аж завтра. Поки що ми поселимо вас у готелі. Згода?

Я стенув плечима.

— Ну, от добре… А ви, — начальник глянув на лейтенанта, — вже всі свої справи залагодили в Івано-Франківську?

— Та, — сказав він, — не всі, на жаль… Доведеться ще на день залишитися.

Слоню, подумав я собі, кого ти хочеш на стрих вивести! Я ж тебе бачу наскрізь.

— Ну, то ми поселимо вас обох в одному номері… Ви не проти?

— Ні, — відказав лейтенант.

Нас поселили у готелі. Лейтенант і не думав залагоджувати свої справи — він пильнував мене і не відходив ані на крок.

— Ви будете обідати? — згодом запитав він.

— Ні, — відказав я.

— Ну, то і я не піду… Щось не хочеться.

Е ні, подумав я собі, так не годиться — треба пройти містом, щоб знати, як доведеться втікать! В Івано-Франківську я мало бував і практично не знав міста.

— Знаєте, — сказав я, — мабуть, таки підемо та пообідаємо! А то до вечора далеко та й узагалі…

Ми зайшли до їдальні.

— Ой, — сказав я, коли ми посідали за столом, — щось мені так недобре… Ви їжте мій обід, а я вийду та подихаю свіжим повітрям.

Надворі я став під стіною, з таким розрахунком, щоб мене не видно було з дверей. За мить лейтенант вибіг з їдальні. Побачивши, що нікого немає, він розгублено заметушився.

— Мене шукаєте? — запитав я, підходячи до нього.

Він мало не вилаявся. Тепер було зрозуміло, що його прикріпили до мене як конвоїра.

— Давайте пройдемо трохи, а то мені млосно у приміщенні, — сказав я.

Ми прогулялися Івано-Франківськом, і я зазначив собі подумки той шлях, яким буду втікати, — якщо, звісно, поталанить вирватися звідси. Ми повернулися до готелю й полягали спати. Я вдав, ніби дрімаю, а сам увесь час стежив за своїм конвоїром.

Годині о десятій до кімнати зайшов якийсь чоловік у цивільному. Аж наступного дня я дізнався, що це підполковник Гузєєв, заступник начальника слідчого відділу КДБ УРСР, який приїхав із Києва допитати мене у справі “Об’єднання”. Він сів на ліжку і почав зі мною розмовляти.

— Як поживаєте, Дмитре Васильовичу? — запитав він.

Я безтямно глянув на нього.

— Добре, — по хвилі відказав я кволим голосом.

— У вас щось зі здоров’ям?

— В мене була травма, — озвавсь я після довгої паузи. — Тепер я не завжди все розумію.

— Яка травма? — хутко поспитався він.

Я знову помовчав.

— На шахті, — врешті озвавсь я.

— Але ж ви так добре гуляли на весіллі! І хату он побудували. Скажіть, будь ласка, а чому це вам захотілося збудувати свій дім неодмінно з цегли?

Я подумки посміхнувся. Коли після війни у нас виселяли людей на Сибір, один комуняка за безцінь придбав чужу хату й перетяг її на своє обійстя. Коли я будував свій дім, то вирішив, що покладу його з цегли, — щоб не перетягла його ніяка партійна сволота!

— Та, — безтямно сказав я, — сам не знаю… Забув.

Гузєєв поставив іще кілька запитань і, побачивши, що я дуже повільно на них реагую, сказав:

— Добре, Дмитре Васильовичу, відпочивайте. Завтра ми з вами поговоримо детальніше.

Уночі мені знову приснився дуже тривожний сон. Немовби ми утрьох, я, Кобилецький і Затварський, купаємося в якійсь річці біля берега. Коли ж дивлюся, а над берег приходить старий сивий дід. Подивився він на мене та й каже: “Те, що хочеш робити, роби зараз. А то буде пізно!” Тієї ж таки миті берег обвалився і поховав під собою обох моїх друзів…

Я прокинувся. У вікнах уже сіріло. Мій наглядач спав, аж хропів.

Треба тікати, подумалося мені.

Я тихо підвівся з ліжка й одягнувся. Тоді роззирнувся по кімнаті й побачив, що мій наглядач віддав свої черевики сушити. Я обережно відчинив двері й вийшов у коридор.

Там нікого не було. Я звернув за ріг і зупинився.

Тієї ж миті грюкнули двері нашої кімнати й почувся гучний тупіт. Хтось щодуху мчав по коридору.

Я насилу стримався, щоб не зареготати. Ще мить — і з-за рогу вискочив мій конвоїр. Він так гнав, що замалим не збив мене з ніг.

— О! — вигукнув він. І зупинився, витріщившись на мене, мов теля.

— Ви, мабуть, до туалету? — співчутливо поспитав я його. — Та ще й босоніж? То взуйте ось мої черевики, а то простудитеся!

Він перевів подих. Тільки тепер я побачив, що на чолі його виступили краплі поту.

— А я оце вийшов повітрям подихати, — провадив я далі. — Так млосно в кімнаті, що страх!

Він мовчав і тільки дивився на мене.

— То що, взуєте мої черевики? — запитав я.

— Ні, — нарешті сказав він. Голос його був хрипкий.

Я закусив губу, щоб не зареготати.

— Ну, то ходімо тоді до кімнати… А то ще застудитеся!

І ми рушили назад: я йшов попереду, а він за мною слідом, як той конвоїр у в’язниці.

Уранці мене допитував підполковник Гузєєв. Я відповідав із затримкою й не до ладу, тож, переконавшись, що розмови зі мною не буде, підполковник сказав:

— Бачу, ви геть захворіли. Поїдете додому чи ліпше вас відправити до шпиталю?

Я струснув головою.

— Ліпше додому… Але боюся, що сам не доїду!

— Добре, — сказав Гузєєв. Тоді взяв мого паспорта і підвівся. — Зачекайте трохи.

Минуло з півгодини, і мене одвезли до шпиталю. Лікар відразу ж спрямував мене на рентген. Знімок показав, що в голові є осколки, які лишилися після травми.

Підполковник віддав мені паспорт і сказав, що навідається після того, як я пройду курс лікування.

За два тижні мене викликали до головного лікаря. Там сиділа моя лікарка, підполковник Гузєєв і якийсь чоловік у цивільному.

— Здрастуйте, Дмитре Васильовичу, — сказав Гузєєв. — Як ви себе почуваєте?

Я безтямно глянув на нього.

— Краще, — нарешті сказав я.

— От і гаразд, — весело сказав підполковник. — До речі, вам привіт від Гасюка!..

Настала тиша. Всі допитливо дивилися на мене.

— Від кого? — запитав я після паузи.

— Кажу ж вам, що він хворий і не може відповідати на запитання! — озвалася лікарка.

Підполковник відмахнувся від неї.

— Ми, Дмитре Васильовичу, хочемо вам дещо показати, — сказав він. Тоді добув із шкіряної теки якісь фото й поклав переді мною. — Ви знаєте, що це таке?

Це був знімок друкарської машинки “Ундервуд”, яку я сховав у стіні слюсарної майстерні на Інті. Значить, вони знайшли її, майнуло в мене у голові. І розкрили організацію. Так он чому Гасюк передає мені привіт!

— Це, — сказав я, безтямно дивлячись на фотографію — гармошка.

Гузєєв зареготався.

— Ні, Дмитре Васильовичу, — лагідно сказав він, — це не гармошка. Це машинка, на якій ви друкували націоналістичні листівки та прокламації під час перебування в Інті!

— Я? Коли?

Вираз мого обличчя, напевне, був геть безпритомний, бо підполковник спохмурнів.

— Ну, а оце ви впізнаєте? — він поклав переді мною фото бляшанок, у яких я зберігав листівки. — Що це таке?

Я взяв його й покрутив у руках.

— Це? Консерви… тушонка, мабуть.

Він кинув переді мною фотографії листівок.

— Консерви? А оце що, громадянине Жовтяк?

Я довго дивився на них. Потім струснув головою і сказав:

— Газети.

Підполковник відкинувся на спинку стільця.

— Знаєте що, — тихо сказав він, — тут або я дурний, або ви!

— Хворий не може відповідати на запитання, — знову озвалася лікарка. — Ви дарма його мордуєте, товаришу підполковник.

Гузєєв довго дивився на мене.

— Бачу, ми з вами ні до чого не домовимося, громадянине Жовтяк, — нарешті сказав він. — Можете виписуватися і їхати додому. Або продовжувати лікування, якщо це необхідно. Але скажу вам одне: якщо у вас отут чисто, — він поклав руку на серце, — то й тут не буде боліти! — показав він на голову. — Втямили?

Я глянув на нього і промовчав.

3 жовтня 1960 року в Верховному суді УРСР почалося слухання справи Володимира Леонюка, Ярослава Гасюка, Богдана Христинича, Володимира Затварського і Ярослава Кобилецького, яких звинувачували за статтею 1 Закону про особливо небезпечні державні злочини у змові з метою повалення державного ладу та захопленні влади. Як згадує у своїй книжці Христинич, суд був закритий, але його організатори намагалися надати йому вигляду народного суду. (*) Слідча справа нараховувала двадцять томів документів і один фотоальбом, тобто в окремому томі були фотокопії матеріялів “Об’єднання” (програма, статут, листівки тощо). Як свідчить той-таки Христинич, перед судом полковник Іонов сказав йому: “Ви вже відбули свою провину, але дістанете такі терміни покарання, щоб іншим не повадно було”. (**) Він дотримав свого слова: Леонюк отримав дванадцять років позбавлення волі, Гасюк теж дванадцять, Христинич — десять, Затварський — вісім, Кобилецький — п’ять. Ще раніше у справі “Об’єднання” були засуджені Анатолій Булавський, Кирило Банацький, Йосип Слабіна, Степан Оленич та Григорій Рябчун.

=======

*Богдан Христинич. На шляхах до волі, стор. 121

**Там само, стор. 122

=======

Усі вони відбули свої терміни ув’язнення від дзвінка до дзвінка.

Епілог

Відтоді збігло понад сорок років. Багатьох учасників “Об’єднання” вже немає серед живих. Ярослав Кобилецький трагічо загинув у 1997 році, Кирило Банацький помер у 2001, доля Анатолія Булавського, Йосипа Слабіни, Степана Оленича та Григорія Рябчуна невідома, Богдан Христинич, Ярослав Гасюк і Володимир Затварський повернулися з таборів і мешкають в Україні. Коли розвалилася совітська імперія й український народ нарешті здобув державну незалежність, я власним коштом почав будувати у центрі села пам’ятник хлопцям, які впали у Рудницькому лісі 29 червня 1946 року, — Дону, Буйному, Дорошенкові, Лісовому й Турові. Нині ця робота наближається до кінця. Залишилося тільки встановити камінну плиту з Декалогом українського націоналіста — текстом, у якому є слова, котрі були найсвятішою заповіддю для нашого покоління, слова, які звучали мов сурма і кликали нас до боротьби з наїзниками: “Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї”.

2006, Рудники

Підготував для сайту ХПГ В. Овсієнко 1.02.2016 р.

Знаків 48.648

Рекомендувати цей матеріал