САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ Микола

 397615.02.2016

автор: Гомза Ярослав

ЯРОСЛАВ ГОМЗА. ПОЕТ ІЗ ХОРОШОГО (Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ)
Микола Сарма-Соколовський, якому вже за сімдесят, походить із духовного роду. Його прадід був священником, дід – дияконом, батько та дядько – священники; дядько московської орієнтації, а батько – української. Микола взяв той хрест, що ніс батько.
Народився поет, як він каже, "на колишній Катеринославщині, між Петропавлівкою і Межевою, у селі Хорошому, що не випадково має таку назву, – воно справді колись було дуже гарне: красувалося на горі й під горою, освячене п’ятиглавою церквою, окрилене вітряками, що махали крилами, наче ті чумаки широкими рукавами, віддзеркалене на широкому плесі річки Самарки, про яку згадується в кобзарській думі:
У річки Самарки, // у криниці Салтанки, // там усі поля самарські // пожарами погоріли…
Микола не полюбляє, коли його величають по-батькові, бо це не властиве українцям. Він – художник, поет (пише і прозою) та бандурник (майстер банду). Як священника Української Автокефальної церкви та постійника українського національного руху його було разом з дружиною, двома братами та шваґром засуджено на двадцять п’ять років кожного. Насправді це тризначне число 125 належало лише одному Миколі... Але вік людини короткий, і тому цей строк поділили на п’ятьох осіб: родичам лише за те, що вони – родичі. Поет засвідчує свій вирок лаконічним віршем:
Завжди бунтую – // обширу в рамцях замало... // Моя поразка – теж перемога. // Не раз ставав перед Трибуналом – // стану і перед Богом.
Покарання він відбував у різних таборах Півночі. Всього разом із попереднім ув’язненням, сімнадцять років. Пам’ятає УСЛОН, Услаг, Бєлбалтлаг, Інтлаг, Абез, Дубровлаг. Усі назви каральних совєтських органів він ніколи на рідну мову не перекладав, так як і суто російське (пікантне) слово "параша".
Микола двічі тікав із вагона, з-під конвою. У його формулярі червоним олівцем було написано: "Весьма опасен, предрасположен к побегам, использовать на общих работах". Його так і використовували, але не завжди. Рятувало те, що вмів малювати. Малював у культурно-виховній частині, а також виконував замовлення для начальства... А після звільнення ніколи не мав спокою – завжди шарпали чекісти. Однак йому у 80-му році поталанило видати у видавництві "Радянський письменник" збірку віршів "На осонку літа" – і наче зав’язало. Поява його книжки вельми роззлостила чекістів: без їхнього відома видав!
Микола мав багато друзів, навіть побратимів, які його не тільки поважали, а ще й любили. Звісно, чекістам – це наче кістка в горлі! І вони почали діяти: спочатку підіслали “стукача”, а потім – газетяра. З’явилася в обласній газеті “Зоря” вражаюча стаття, а згодом – лист, якого ніби написав сам Микола, а насправді його “сочинил” на машинці російською мовою КГБіст Ю. Тарабан. У листі поет нібито засуджував своє минуле і відмовлявся від своїх друзів, яких чекісти вважали “українськими буржуазними націоналістами”. Яка лжа! Однак, уже немолодий і хворий Микола, змучений допитами і “тактовними” погрозами, був змушений підписати те, чого не писав – наклепницький вирок самому собі. Конверт зі словесним брудом заклеїв сам слідчий новомосковського КГБ майор А. Головко, і, не довіряючи Миколі, власноручно вкинув до поштової скриньки у присутності позірного автора. За кілька днів у газеті “Зоря” з’явилося по білому чорним…
Поезії Миколи Сарми-Соколовського і в Київі, і у Львові перестали друкувати українські часописи, а змучений поет – і досі під сталінсько–брежнівською опалою. Однак, незважаючи на свій похилий вік та хвороби, він наполегливо працює: пише вірші, поеми, прозу і малює – переважно портрети Шевченка, які дарує людям, що варті такого дарунку.
Микола Олександрович не стоїть осторонь політичного життя. Минулого року став членом Української республіканської партії, а в ряди ОУН став ще 1941 року в Полтаві. З його останніх творів слід відзначити поему-думу “Анафема”, яка у часовому вимірі охоплює кілька століть нашої історії.
Поезія Миколи Сарми-Соколовського перейнята думами про буття, про життя, про страждання, яке випало на долю його покоління. Однак крізь смуток проглядає світла надія на щось…
(Опубл. в газетах “Поклик Сумління”, Льв., 1991, №25, та “Українське Слово”, К., 1994, №23, а також у збірн. “Зона” №1, – К., 1992, с.110-111; у книжці: Ярослав Гомза. Статті, спогади, вірші. Вид-во «Гайдамака», Очеретяне, 2002 р.)