ҐУРДЗАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Інтерв’ю

 438106.08.2016

автор: Овсієнко В.В.

GURDZAN VV

І н т е р в’ ю В. В. Ґ у р д з а н а
Переслухав аудіозапис і виправив текст 5 липня 2001 року.

В.О.: Розмова з Василем Ґурдзаном відбувається у гостинному помешканні пані Євгенії Козак. Яка тут адреса, пані Євгеніє?
Є.Козак: Оболонський проспект, 12, помешкання 193, колишня Корнійчука. Слава Богу, вже Оболонський.
В.О.: Це відбувається 8 листопада 1998 року, на Дмитра. Веде запис Василь Овсієнко, а Вахтанг Кіпіані знімає на відеоплівку.
В.Ґ: Я, Василь Ґурдзан, народився у 1926 році у селі Лісковець, Міжгірський район, Закарпатська область. Це район один з найбідніших, можна сказати, на Закарпатті, а можна сказати, що і найбідніший. Батьки мої були бідні. Батько мій дванадцять років ходив на заробітки, щоб якось хату побудувати – не мали хати, ні мама не мала, ні...
В.О.: Назвіть, будь ласка, дату народження, як батька звати, матір, братів, сестер.
В.Ґ: 23 січня 1926 року. Були два брати і дві сестри, я середній. Мені випало так, що в 14 років – я перескакую трошки, – сталося так, що, як відомо, в 1939 році ми були окуповані мадярськими військами, а в сороковому році – мені це дуже не подобалось, вони дуже грубо відносилися, навіть у селах, то був обов’язково якийсь військовик, і він у школу... Ну, я еміґрував у Галичину в 14 років. Це було у 1940 році. Отам я і потрапив у концлагер. Там уже був перший прихід совєцьких військ, перша окупація в Галичині. Потім війна в сорок першому, ці всі повтікали, бо йшли війська німецькі, отже нам треба було добиратися додому.
Я пережив концтабір – там страшний був концтабір, у Сколе. Тоді це ще була Дрогобицька область, а зараз це Львівська, місто Сколе. Це був страшний табір. Людей було багато. Після того так ми коротко посиділи в тюрмі – нас забрали у малолітку.
В.О.: А чому ви були ув’язнені в концтабір?
В.Ґ: Тому що втікав звідти, і тих старших людей підозрювали.
В.Кіпіані: Як ви попали в табір?
В.Ґ: Так, потрапив у цей концтабір, як звичайно ті, хто еміґрував туди, бо там уже була радянська влада, по той бік Карпат, у Галичині. І вони тих, котрі еміґрували туди, брали. То з нами вони ще вели себе як з малолітками, а старших людей дуже перевіряли, тому що окупаційна влада розповсюдила таке, що ми послали туди шпигунів, і тому всіх старших людей перевіряли. Нас теж. А що ми могли? Мене на першому допиті мене питали, чи не направив мене хтось, чи не наговорив мені хтось, чи є там якісь війська. По моєму селі кордон був. Отаке питали. Я нічого не міг такого сказати, що я знав і чого я не знав. Отаке.
Там нас тримали не дуже довго – здається, два тижні, а потім відправили нас у дитячий будинок. Він називався "Новий Розділ". Там на протязі десь півроку я заагітував ще одного хлопця і ми хотіли тікати. Ми добралися аж до Львова, там нас зловили – і назад. Але повернули нас уже не в тюрму, а в ФЗО. Після того, як німецькі війська пройшли, нам треба було вертатися додому. А як вертатися? Там, де було це ФЗО, близько було оце військове отоварення, і якщо нам їхати, то треба було якось забезпечити на дорогу. Ми витягли ящик – украли. Думали, що взяли якісь консерви, а там виявилися сигарети. Ми їх набрали, щоб виміняти щось поїсти.
І ось ми вже приближалися до кордону і натрапили на службу безпеки, на українську поліцію. Вони сказали: ми вас так не пускаємо, тому що там заміновано, ми дамо вам людину і вас проведемо. І передали нас у руки жандармам – польова жандармерія угорська. З нас уже там познущались добре – і в ужгородську тюрму. Ми були в тюрмі два місяці. Там з нас теж дуже знущалися. Ну, а що – чи нас батько, чи сусід, чи якийсь агітатор нас заставляв тікати з Угорщини, з Закарпаття.
І дали мені, присудили як малолітці, бо вже мені п’ятнадцять було, два роки умовно. Але з мого села я повинен був кожен другий день іти за двадцять кілометрів (бо тоді автобусів не було) до жандармської станції зголошуватися, кожен другий день.
І ось учителька, котра в нашому селі була, зацікавилася мною і почала мене підготовляти до екзаменів. А тоді була така шкільна система: вісім класів сільської школи, і після того можна було поступити до так званої горожанської школи, на чотири роки. Вона мене підготовила, три екзамени я здав екстерном і на четвертий пішов здавати. Її чоловік мав великий вплив в Ужгороді, і я поступив у педагогічний ліцей. На третьому курсі педагогічного ліцею мене арештували. Арештували мене не там, де я в гуртожитку жив. Я по завданню поступив у організацію, яка називалася ЗУП – закарпатоукраїнські повстанці. Я по завданню пішов на підпільну квартиру, і там мене арештували ще з одним – нас два пішло, ми готували акцію таку. Треба було оформити деякі документи, списки. Ми готувалися до того, наш командир – дуже героїчна і дуже розумна людина – і я тільки через років з десять після арешту взнав, що його таки піймали після того. Його піймали і розстріляли в Інті – там одинадцять чоловік розстріляли, там готувалося велике повстання. Там група була більша, але ці одинадцять були організаторами. І його там розстріляли.
В.О.: А дату арешту пам’ятаєте?
В.Ґ: Мого арешту? Осінь сорок шостого року. Це був десь жовтень, наприкінці жовтня.
В.О.: А того командира вашого як звали?
В.Ґ: Його тоді не впіймали. Він теж був там у цій квартирі, але він пішов буквально за три години до того.
В.О.: А прізвище його як?
В.Ґ: У нього подвійне прізвище. Він там ішов як Горський. Ні, він був Лисенко, а там ішов як Писанко. Так, Лисенко-Писанко – то, напевно, він Лисенко був. А від кого у взнав? Може, Ви знаєте за нього – Пантелеймон Василевський. Він живе у Дрогобичі, і він мені це розповів. Ми з ним говорили, і він сказав: "Лисенко? Та це ж той, його розстріляли за повстання в Інті".
Ну, добре. Я зупинився на тому, що арештували мене. Я був у молодіжній організації закарпатоукраїнських повстанців. Старші – то вже були бойовики. Взагалі ми проходили трошки окремо суд – їх окремо, а нас окремо. Їх тоді арештували щось більше тридцяти, таки велика була організація.
В.О.: Ця справа де велася?
В.Ґ: В Ужгороді, і цей термін дав обласний суд. В Ужгороді, і це був військовий трибунал Прикарпатського військового округу. Так, арешт був у жовтні, 18 жовтня. Слідство йшло буквально півроку, і десь у травні місяці наступного року суд був. Ну що? Суд відбувся, нас пустили вже в одну камеру всіх після суду. Ми раділи, пісні співали, видумували свою мелодію, бо у нас був один студент, котрий умів, композиторський нахил мав. То ми складали пісні.
В.О.: Ви не сказали, що присудили.
В.Ґ: Дали всім по десять років кожному і п’ять позбавлення прав. А позбавлення прав – тільки мені і ще двом – отим двом, котрих піймали.
В.О.: Тодішні статті ви не пам’ятаєте?
В.Ґ: Аякже! Та ж сама 54, 1-"а", 11. Це була така ходова стаття.
В.О.: Що, антирадянська якась?
В.Ґ: Це так, агітація і пропаганда, а пункт "11" – це групове. Якщо людина одна щось робила, то без одинадцятої, а те ж саме, якщо військовий, то 1-"б", а 1-"а" для громадянських.
Ну, майже місяць у пульмані їхали на схід. Можна сказати, що як не дивно, а в першому таборі, куди я потрапив, один із тих керівників – там були три бандити в законі, і вони, я не знаю як пройшлися по вагону. А нас було п’ять студентів галичанських і закарпатських. Наказали нас п’ятьох виселити, щоб їм було три місця. І вийшло так, що я був шостий, і я залишився на місці. Мені жаль, але хлопці пішли, а я коло них. Пройшло два дні. Але то були не ті, а законники. Прийшли і сказали: "Василю, у тебе є вишита красива сорочка українська – дай! Будеш мати пайку ще, дамо". І вони мали якийсь зв’язок з конвоєм. У мене їх дві було. І потім, через якийсь час знову "дай". І їм то подобалося, що я не жалію, даю. Сказали, що в контаборі їх не треба буде. І ось я потрапляю у цей перший концтабір.
В.О.: А де це?
В.Ґ: Перший був у Джезказґані.
В.Кіпіані: Степьлаг?
В.Ґ: Пещлаг. І ось він раптом побачив мене, запитав, де я. Я сказав, що у такій-то бригаді. Там мідна шахта. То була робота така, що якщо людина першої категорії, здоровий хлопець, поробив місяць – то він уже інвалід був. Той мідний порох, мідь не відпльовується – мідь осідає, а там ні вентиляції, ні зрошування не було. То там калічили людей страшно. І я побачив таку справу і вирішив не йти. Раз, другий раз, і мене довели до того, що я вже не міг ходити.. Ну, але це після. А потім мене перевели в інший табір, і я там зустрів оцього, і він запитав, де я. Я сказав, що в такій-то бригаді і хто мій бригадир. Через деякий час мене викликає начальник КВЧ (культурно-воспитательная часть) і питає, що я можу робити. Я трохи вмів малювати. "А! Будеш у КВЧ". Але я там довго не був.
Я пройшов майже двадцять таборів. Мене не додержували весь час...
В.О.: В який ви краях побували?
В.Ґ: Джезказган, потім Спаськ (там я два рази був – перший раз і другий раз), потім дванадцятий концтабір, Карабаз – страшний, це лісоповали. Потім у кам’яних кар’єрах був. Це дуже тяжка робота. У вугільній шахті був зразу після Джезказґану. Взагалі другий раз потрапив я у Спаськ – то вже зовсім страшний був, остання стадія дистрофії. Була остання стадія, і вже не міг ні їсти, нічого – то все спливало.
І от там цікаве таке було. Трохи я піднявся, ну, там карантин, і з Закарпаття, може ви чули, Іван Коршинський, котрий недавно був у народних депутатах, – він мене спас. Я вже здихав. Оцей Коршинський, якось ми зійшлися – я, він, ще якийсь закарпатець, з Галичини там хлопці. І він: "Ех, Василю! – і мене так обіймає, – Ану, підійми сорочку!" А в мене тилак. А його чи з другого, чи з третього курсу арештували, він сам медик. І він дуже здібний був до того і цікавився, і його тоді полюбив у цьому ж Спаську був замміністра здравоохранения СССР Колесніков. Він очолював лікарні – там дві лікарні було: в зоні лікарня і для робітників. Так ось, він йому дуже сподобався, бо такий гарний хлопчик та й дуже цікавився. І він узяв його до себе. Він був присутній на операціях, розтинах, а тоді Колесников спас дуже багато людей. Тоді вводилася пересадка, а потім ці страшні шлункові хвороби. А шлункові операції дуже важкі. І пересадка. Це він умів, він багато чого вмів. Йому дозволялося не стригти його, він ходив у своєму цивільному, а не в табірній одежі. Так його поважали. До нього полковники приходили, консультувалися.
Так от, мене цей Коршинський зразу мене схопив, сказав підійти, і він мене там влаштував у лікарні. І як мені не то, але там нелегко в лікарню.... Там були два лікарі-угорці. І він з одним коло Колеснікова був. І вони мене викликали, показали, як мені треба симулювати, щоб мені... Б там комісія, то як мені симулювати, як ногу підняти, коли сказати, що болить, коли не болить, щоб сказали, що ішіас – а то страшна хвороба, з нею зразу кладуть. Так я там побув десь два місяці в тій лікарні, то вже отакий став. А той другий лікар ховав формуляри, щоб я там ще побув. Я йому там малював усякі лікарські зображення. І коли я звільнився...
В.Кіпіані: В якому році – в п’ятдесят шостому?
В.Ґ: Так, я відбув дев’ять. Тому що після того, як Берію розстріляли, комісії (їх так і називали – московські комісії) ходили по таборах, передивлялися ці формуляри – хто, за що, як, – і скорочували терміни.
В.О.: То вам скоротили?
В.Ґ: Так, я по одній справі з одним був якраз у тому таборі, то його відпустили, а мене ні. А ми були по одній справі, і я думав, що мене теж відпустять. Я мучився, спати не міг, їсти не міг – його відпустили, а мене ні! Кажуть так, що хотіли мені дати, щоб я без виїзду на Західну Україну, а залишити там. А другий казав, що це було тому, що запрошували мої документи, котрих не було в управлінні. Так що точно не знаю, але я майже тиждень мучився, бо думав, у чому справа і чому мене не відпускають – ми ж по одній справі. Так, це було в 1955 році, з 1946 до 1955 року. У 1955 році 5 квітня мене звільнили.
Так ось, після звільнення в 1955 році якраз на другий день Великодня я був удома. Значить, треба було якось працювати. З нашого села виїжджали люди на лісоповал. І я записався в ту бригаду і пішов. Але якось не поталанило, тому що там запропонували ліс такий, що перша попередня бригада повирубувала вигідний і більший. І люди не згодилися – то ж не вигідно. І ми додому, значить. А потім, дві сестри ходили в школу, і там взнали, що я щось трохи вмію малювати, і попросив мене директор школи, щоб я оформив якусь стінгазету. Я оформив, і ця стінгазета взяла першу премію на виставці в районі.
Так пройшло десь тиждень, і сільрада викликає мене і кажуть, що з райкому сказали, щоб прийшов туди в райком, до третього секретаря. Я сказав, що не прийду, тому що ніяк добиратися. То мені сказали, що завтра буде машина йти колгоспна, то можна буде доїхати.
Я прийшов. Цей третій секретар, росіянин, Зубков чи Зубов, каже: "Ми знаємо все, що ви ходили в лісоповал, і знаємо, що ви малюєте – хочете в будинку культури працювати?" Я кажу: "А чому ні?" – "Тоді пішли." Пішли до директора районного будинку культури, і там я залишився. Там я працював щось рік чи більше.
І раптом газета "Міжгірська зірка" пасквіль на мене написала, що радянська влада мені все дала, а я – там я комусь намалював святий образ чи щось таке, – і він, мовляв, святі образи малює. Мене то розсердило, дуже розсердило. І що я зробив? Попросив у бухгалтера будинку квльтури друкарську машинку. Він погодився, ми пішли з ним додому після роботи, я взяв і написав щось із тридцять опротестувань. Вони мене викликали і навіть давали мені читати якусь літературу, і цього нашого письменника, книжка у нього є, Смолича книга така. Там ішло про націоналізм і все таке, і я прямо говорив, що на мене це не впливало зовсім, тому що я знаю, що це таке – бути людиною і своє життя не міняти з-за якихось таких дешевих політичних маніпуляцій. То я це взяв і розповсюдив у кожну школу, в кожне село по району і в сільраду. О, Боже! Як вони почали ловити оце, щоб люди не читали, а воно вже розійшлося.
Викликає мене прокурор. Каже: знаю, знаю, навіщо ви таке робили? – "А навіщо вони мені то, що я не маю права малювати, і написали на мене такий наклеп?" Він каже: "Знаєте що – зараз я вам покажу документ, який я отримав. У тому документі написано, що ті, які звільняються з таборів, їм треба впершу чергу знайти роботу, яку вони можуть робити. Ви не думайте – то, що написали на вас той пасквіль – то таке."
А після того той, що взяв мене на роботу, переходить на іншу роботу – з Міжгір’я у Хуст, і там очолює Будинок культури. І він агітує, щоб я йшов туди. Я пішов туди. І після того я познайомився – там була група, приїжджала з Києва, – з тими, котрі планували насадження лісу, бо шахти потребували кріплення, і з Карпат вирізали лісу – страшне. І то йшла та комісія, яка насадження планувала, нові насадження. І в тій групі я познайомився, мене заагітували, щоб я йшов у Київ, що там є образотворча школа вища, є й нижча – оці, що дають художню освіту. Вони й тепер існують. Там навчають культури малювання...
В.О.: Училище якесь чи що?
В.Ґ: Ні-ні, це художнє, при будинках культури, тут воно є десь близько коло планетарію.
В.О.: То ви там стали навчатись?
В.Ґ: Так, але недовго.
В.О.: В якому році ви туди пішли?
В.Ґ: Це був десь 1962-63 рік. А перед тим я був у Каневі.
В.О.: А та подія з публікацією в газеті – коли то було?
В.Ґ: Ця публікація? Це було десь, як я звільнився – десь 1957 року.
В.О.: А в 1963 році ви опинилися в Києві – так?
В.Ґ: Так. Я в 1961 році опинився у Каневі – а як? Коли я прибув, то тут були дехто такі знайомі, і вони порадили мене і з ним поговорили. То був правнук по Катерині Красицький Філі... – оцей, що був замдиректора музею імені Шевченка, правнук по Катерині. Вони мене до нього порекомендували. Я прийшов до нього, і він сказав, що дасть мені дві адреси у Каневі, де мене приймуть на роботу. Так я опинився в Каневі. Там, дійсно, за його адресою і за його рекомендацією мене влаштували. Я там два роки провів, а потім мене... Це ж були шістдесяті роки, і якщо тільки яка подія, то мені давали знати, і я приїжджав, "Ракетою" летів – здається, такі й зараз є. Між іншим, був я на цьому вечері, присвяченому драматургу Миколі Кулішу, і там виступав теперішній голова Меморіалу Лесь Танюк, а проти його виступу ламала руки, пальці кривила Ужвійка, бо він був молодий, гарно говорив, а як вони не хотіли ставити його п’єси, то після того він змушений був у Москву їхати, йому тут роботу не давали.
От якраз і на тому вечері було багато, а потім, значить, тут якось прижився, вони мене влаштували – Алла Горська. Я ночував в її майстерні – Чорна Гора. А поруч Семикіної майстерня. Ппотім кілька раз ночував у художника... "Трембітарі" є його картина... Ну, ось...
В.О.: Ви були в колі шістдесятників, бували на цих вечорах...
В.Ґ: Це була Галина Зубченко, вона добре знає тих, кого я називав, Семикіна мене добрезнає, Куткін художник.
В.О.: Арешти 1965 року вас не зачепили?
В.Ґ: У мене було кілька обшуків. У мене ще й зараз десь хорониться кілька тих...
В.О.: Щось із самвидаву у вас було?
В.Ґ: Та забрали ж!
В.О.: А що у вас було?
В.Ґ: У мене було декілька екземплярів Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"
В.О.: В якому вигляді – машинопис чи фотокопії?
В.Ґ: Машинопис, на тонкому-тонкому папері.
В.О.: То тоді обійшлося вам в икликами?
В.Ґ: Обійшлося, тому що я казав на запитання, звідки вона у мене, що я сидів у кінотеатрі, а якийсь хлопець сидів коло мене і запропонував почитати, а я його не знав і перший раз бачив, і звідки він узяв, не знаю. "А ви знаєте, що то за стаття?" Я говорю, що ніяких статей не знаю – я маю право мати, що я хочу, а якщо я розповсюджував – то вже інша справа. А те, що я мав – то ви забираєте, взяли, та й усе. Говорю, що статті такої нема, щоби... А що я? Я ж не розповсюджував? Це у мене було. Ні, якщо розповсюджував – тоді стаття, а за те, що ви тримаєте, то статті нема, а якщо ви будете казати, хто дав – ну то тоді його.
В.О.: А за “зберігання з метою розповсюдження”?
В.Ґ: А то, знаєте, докажіть мою мету.
В.О.: А там не треба було доводити.
В.Ґ: Ну, мені за це нічого не було, а забрали багато. І Хвильового у мене було багато, Грушевського було.
В.О.: В яких роках ті обшуки були – не пам’ятаєте?
В.Ґ: Це сімдесяті роки, вже десь 1972-73-74-й, отак. Це були постійні обшуки. А я тоді вже працював художником у кінотеатрі Ватутіна – його тепер уже немає, продали те приміщення. Ватутіна кінотеатр – це на Червоноармійській. А останній раз, коли я вже пішов на Челюскінців у кінотеатр художником, працював у "Жовтні", на Подолі.
В.Кіпіані: У вісімдесятих роках якийсь самвидав чи якихось людей, з якими Ви підтримували стосунки, можете назвати? Вже після арештів 1972 року.
В.Ґ: Я навіть сам щось таке писав. Це можна тепер казати. Знаєте Євгена Обертаса? Він багато [нерозбірливо], потім мені віддав. Було таке {моє, що я розповсюдження робив}, так я через нього.
В.О.: Когось із членів Гельсінської Групи ви знали? Оксана Яківна Мешко, може, вам була відома тоді?
В.Ґ: Ні, тоді не відома, а після того вже дуже. Я навіть сам пробував таке писати і їй дав. Ходив до неї додому, їй там щось треба було. З ким ще? Спілкувався з цими художниками – може, зараз і не пригадаю так. Та ми сходилися у самого Євгена Обертаса, у нього тут багато знайомих.
В.О.: А коли були арешти Гельсінської Групи – чи вас не зачіпали при цих арештах? 1977 рік і далі.
В.Ґ: Сімдесят сьомий? Ні, просто декого підсилали на розмови – то ви знаєте, то така практика була. А крім того, ні. А коли такі події були, вони завжди мене викликали в міліцію і примушували сидіти там і до трьох, і до чотирьох, і з десятої сиділи – нічого, просто сидіти.
В.О.: А які події?
В.Ґ: Наприклад, коли коло Шевченка 22 травня, або якісь інші такі, то вони дивилися, щоб там не сходилися чи гурт не був, чи щось таке. Це було практикою в міліції в Московському районі – завжди мене викликали: “Підождіть, посидіть, бо начальника нема”, або щось таке, і я сидів там по п’ять-шість годин.
В.Кіпіані: Я знаю, Обертаса викликали у справі Бердника, забрали у нього документи – а ви ніяк не були тим зачеплені?
В.Ґ: Ні-ні.
В.Кіпіані: А в вісімдесятих роках ви на пенсію вийшли?
В.Ґ: А в вісімдесятих роках, у вісімдесят дев’ятому організувалось наше Всеукраїнське Товариство політв’язнів, і мене відразу ж вибрали заступником голови.
В.О.: А перед тим ви ще були в Українському культурологічному клубі? Між іншим, сьогодні якраз Дмитра, і в Дмитра Федоріва, на Олегівській, 10, люди збираються. Ви підете?
В.Ґ: А коли?
В.О.: Десь у цю пору вже сходяться. У Дмитра Федоріва на Олегівській, 10.
В.Ґ: Я знаю.
В.О.: Як ви дізнались про той культурологічний клуб? Це цікаво.
В.Ґ: Перший, хто мене записав – це Олесь Шевченко. Це перша людина, котра записала у список. І це було не в приміщенні, а ми збирались так.
В.О.: У парку Фрунзе чи ще десь?
В.Ґ: Перша зустріч була не у Фрунзе – перша була на Оболоні, там кафе – не пам’ятаю, як воно називалось, – там ще перший виступав пан Сверстюк і про Довженка говорив. Це було не перше, а друге, а на першому я не був. А потім уже в інших місцях сходились, а потім уже регулярно у Федоріва.
В.Кіпіані: А як ви з Шевченком познайомилися?
В.Ґ: А просто, коли запитали, хто хоче записатися в Український культурологічний клуб, то я підійшов ще з кимось, і він записав. І з того часу я вже регулярно ходив на ті зібрання.
В.О.: І потім ви були в Українській Гельсінській Спілці?
В.Ґ: Так, я туди перейшов, фактично, автоматично з Культурологічного клубу.
В.О.: Та весь УКК вступив в УГС. А установчі збори Товариства репресованих 3 червня 1989 року?
В.Ґ: Так, це була справа така, що було домовлено з Будинком художника, згодились, щоб дали нам приміщення. Ну, і все – ми зійшлися, на дев’ять чи на десять годин, не пам’ятаю добре, а нам відмовили. Відмовили, і ми тоді через дорогу, де ротонда оця, і ми там на повітрі... Ну все одно, прийшли там виганяти нас. Там було все тихо, ніяких скандалів. То були перші установчі збори.
В.О.: І вас там обрано було...
В.Ґ: Так, обрано заступником голови, а головою – Євгена Пронюка.
В.О.: Розкажіть трохи про діяльність Товариства – адже ви в ньому працюєте професійно?
В.Ґ: Так, дев’ять років я в ньому пропрацював, до цього року, заступником голови.
В.О.: І членом редколегії журналу "Зона"?
В.Ґ: А це вже було... хоча не пізніше, того ж року. За наступний 1999 рік вже "Зона" вийде з новою обкладинкою, і я якраз працюю над тим. Десятиріччя, 1989-99. Але маленький такий буде, хоч і назва та ж сама. Але все одно воно вже рахується як випуск "Зони" на десятиріччя. Попрацював. Ну, доводилося, бачите, яка примітивна була перша обкладинка – примітивна, але що міг, то міг.
В.О.: Це ж ваша обкладинка, так?
В.Ґ: Так, так. Вона, чим дальше, ускладнювалася. І там деякі статті були.
В.О.: Є у вас публікації?
В.Ґ: Так, і в цьому є.. Десь сім або вісі В.О.: Треба скласти вашу бібліоґрафію.
[ К і н е ц ь д о р і ж к и ]
В.Ґ: ...Є люди, що тепер дуже цікавляться. Це були, можна сказати, дуже близькі, хоча вони в різних партіях. Це Коновалець і Марчак такий, Михайло Марчак. Я з Михайлом Марчаком був, але він старша людина тоді був. А як був? Ну, так був, що розмовляли, дуже гарна така, симпатична людина.
В.О.: А з яких організацій були ці люди?
В.Ґ: Ну, ви знаєте Коновальця, а він був, як мені здається, що це початки були Багряного – РСДП. Вони якраз... але ж Марчак був така дуже добра людина, розумна і спокійна, і такий же Коновалець. Вони дуже симпатували, хоч вони в різних були партіях.
В.О.: А Коновалець з якої партії?
В.Ґ: Він був з УВО}, але вона потім перебудувалася...
В.О.: То ви про Євгена Коновальця? Ви його знали?
В.Ґ: Євгена, Євгена. Я Коновальця не знав, але Марчака, котрий з ним був близький. Тепер ще одна людина з шістнадцяти чоловік Української Головної Визвольної Ради, це один тільки залишився. Декотрі були постріляні, еміґрували, а це був Степаняк Михайло Дмитрович. Він сам із Богородчан, що під Івано-Франківськом, з Богородчан. Про нього можу дуже цікаві факти розповісти.
В.О.: Розкажіть.
В.Ґ: Я був дуже з ним близький, хоча він старший від мене. Але якось так співпадало, що знову в той табір, де він був. Так ось, він звільнився. А він пізніше звільнився. У мене є листи. Я віддав лист, котрий він до мене писав, Кукові. Він так і не повернув – ну, та хай буде. Василь Кук його знав добре.
Так от, він звільнився. Звільнився і в сусідньому селі одружився. Вона лікарка. Я говорю про Степаняка. І ось він хворів і не хотів у лікарню – він знав, що то небезпечно. У нього було якесь шлункове захворювання. А в Івано-Франківську був один такий, котрий його знав ще з табору, але сумнівна людина. І він його уговорив: "Лягай, а я буду за тобою дивитись." Він сам лікар з Івано-Франківська. І Степаняк ліг у лікарню, і звідти вийшов уже паралізований на одну сторону, вже говорити не міг. Так він полежав. Я їздив туди і розмовляв з його сестрою, був коло його могили. І ось так, це точно, що ця людина його... Він дуже не хотів, але цей йому ґарантував. А звідти він прийшов – він уже мучився дуже, вже паралізований був. Один бік паралізувало, потім другий – і все.
Тепер, я був ще знайомий з дуже цікавою людиною – з Марчаком. Ця людина, можна сказати, ніяку школу не кінчила, селянин. Ви розумієте, що коли Закарпаття було в Чехословаччині, Марчак був вибраний в Сойм аж.
В.О.: А як ви з ним познайомилися?
В.Ґ: Його син був теж народний депутат, Климкуш. Він був короткий час міністром. Його батько Василь. І він мені цілу історію говорив, як у сімнадцятому році. Боже мій, ви знаєте, яка цікава річ історія! На ковнях гуцули їдуть і проголошують республіку – Гуцульська республіка. Цю подію описав чеський письменник Ольбрахт. Цілий роман написав. І ось, оцей Василь Климкуш настільки міг гарно говорити, настільки культурно будував фрази – прості, але такі складні, нічого зайвого. І з такою людиною дуже цікаво було...
В.Кіпіані: За що його було засуджено?
В.Ґ: Тому що вони, Климкуші, всі – його син, Дмитро Климкуш був голова Карпатської Січі, коли була Карпатська Україна. Він був головою Карпатської Січі, але батько його теж не сидів склавши руки – він теж був дуже активною людиною. І хоча би за того сина – ті інші сини менше були, а Дмитро – це дуже завзятий, він же був головою Карпатської Січі. Що казати? Вони, здається, інженери, оці його сини, але я не можу сказати точно. Видно, так, бо якщо він був міністром шляхів сполучення...
І ще така людина – бачив, показували на нього пальцем і казали: "Секретар Леніна". Самого Леніна, старий, з бородою...
В.О.: А прізвище?
В.Ґ: Не знаю.
В.О.: А українські діячі?
В.Ґ: Ну ось, Степаняк – один із таких. Тепер, дуже цікава людина – Дашкевич Ярослав. Ми з ним удвох у таборах були. Я звільнявся тоді, коли він був у Спаську, і я вже отой останній раз був, ми з ним прощалися. Він ще залишився. Дуже добрий, і ще там такі були справи, що...
В.Кіпіані: У таборі була якась самодопомога, якась організація?
В.Ґ: Ми були завжди організовані.
В.Кіпіані: Чи там робота якась була поточна?
В.Ґ: Ну, як допомога, звідки? Там не було абсолютно. То якщо посилка з дому від родичів – це інша справа, а так, щоб якась допомога... Це в шістдесяті роки ще якось могли допомагати з-за кордону чи благодійні організації. А нас тоді й не знали, що ми є десь. Правду сказати, шістдесятників знали парламенти, знали президенти за кордоном, а про нас – все глухо, ніхто нічого не знав. І навіть переписка була – два рази на рік, і більше ні.
В.О.: Чи можете розповісти якісь епізоди про повстання на початку п’ятдесятих років?
В.Ґ: Так. Я пам’ятаю, коли я прибув в один табір, саме обкрадали ті вори. Їх суками називали, тому що це вори, а є вори і є суки. Це різні, бо ті мають закони. Вори мають якийсь закон, він бідного не оббере, але скаже: “Слухай, дай, дай. Не пожалій”. Попросить дати. А той стягне, зірве – то то суки, вони не мають закону. А той з якимись такими амбіціями – він банки бере. І ось я прийшов, а там гуляють – обкрадають столову, не працюють, знущаються... Кожен бере собі мішечок, вирізає в мішку дві дірки на очі, надіває це собі, бушлат перевертає, щоб не видно було номерів, і в певний момент, коли вже так пізно, темно, коли вже відбій і на спання, спеціально виключають світло (там же хлопці електрики були, то знали, як це робити). І по три чи по п’ять чоловік – по три то більш такі сильніші, – ідуть, заходять, уже знають, на якій койці хто лежить, і там дали добре. Нікого не вбили. але дали добре. Ті – криком, на вахту, тут уже й військо оточило.
На другий день, хоч воно було так, що мене бачили, що я нікуди не виходив, я сидів на нарах і там мене не було – все одно нас узяли, вісім чоловік викликали на вахту і завезли в цей же самий Спаськ. А там у Спаську ще три табори було, оточені внутрішніми стінами, внутрішня тюрма. Там ми об’явили голодовку на шість днів. Три дні ми так були, а на третій день воду взяли. Воду взяли, але не їли шість днів – вимагали прокурора обласного. І таки прийшов прокурор. Умовляли, страхали нас, але на шостий день таки він прийшов. Потім після голодовки нам давали поступово їсти, щоб не було завороту кишок. От про такий момент можна було розказати.
В.Кіпіані: Ви скажіть зараз, тому що у мене закінчується плівка: "Я – Василь Ґурдзан, сьогодні 8 листопада, у присутності Василя Овсієнка..." Добре? Просто для того, щоб ми занотували в кінці, коли це було, хто це був.
В.Ґ: Я – Василь Ґурдзан. Сьогодні 8 листопада, у присутності пана Василя Овсієнка, а також Вахтанга Кіпіані, рік 1989-й.
В.О.: Чому 1989? 1998-й!
В.Ґ: Так, навпаки.
В.Кіпіані: Все, спасибі.
В.О.: Я хотів запитати у вас ще такі речі. Ви назвали батька. Як батька було звати? Василь, так?
В.Ґ: Батько? Це цікаве питання. Ви знаєте, це була дуже-дуже бідна родина. І коли батько був маленьким, то він так розказував людям, що була дуже бідна родина, і його мама і батько найняли в друге село, щоб корови там пасти. А був дуже маленький, і завжди докоряли моєму дідові: "Чого ти віддав? Та то ж ти продав сина!" І так записали його, і він так записався, тому що тоді метрика була у священика де-то на другому селі – записали Василь Проданович, і він так і називався по документах: Ґурдзан Василь Проданович.
В.О.: Батько ваш жив від якого року до якого?
В.Ґ: Він народився 1886 року, помер за рік до мого звільнення – це, значить, у 1954 році.
В.О.: А мама ваша – яке її ім’я було і дівоче прізвище?
В.Ґ: Дівоче таке ж саме – у нас дуже багато Ґурдзанів було. Навіть зараз плутають мене з головою КУНу Закарпатської області – він теж Ґурдзан Василь.
В.О.: А ім’я мамине як?
В.Ґ: Марія Михайлівна.
В.О.: Вона в яких роках жила?
В.Ґ: Вона на п’ять років молодша від батька, 1893 року, а померла, коли їй було 80[?] років, вона пережила батька. Це 1983 року вона померла.
В.Кіпіані: А брати і сестри у вас є?
В.О.: Ви казали, що у вас двоє братів і двоє сестер. Назвіть їхні імена послідовно.
В.Ґ: Перший був Іван – він помер два роки тому. Брат ще – Федір, це другий. Він у Празі зараз. Він був військовим. Справа з ним така складна. Він сидів у тюрмі в Будапешті. І коли наступала армія, бомбили Будапешт, і його засипало. І його відкопали. Коли відкопали, хотіли забрати в армію, а він не хотів іти. Він пішов у Чеську Леґію, котру командував, як знаєте, генерал Свобода тут організував. І там майже всі закарпатці були, бо Закарпатська область була під Чехословаччиною аж до 1939 року. А там у Сибіру було дуже багато тих, котрі сиділи по тюрмах, вислані – то там багато було закарпатців. І генерал Свобода сказав, що це його піддані, Чехословаччини. І він організовував, і Федір поступив у цю армію Свободи. Дослужився до капітана. А коли дослужився, там таких було багато, то їм дали такі умови: або залишайся в армії і одержуєш наступний чин чи там що, або вертайся додому і платимо гроші якісь, або йди в судетські господарства, звідки німців вигнали – йди, бери собі ціле господарство, там хата, там і корови, і коні. Але туди не дуже хотіли йти, бо там німці вбивали ночами. Так брат вибрав – залишився в армії. І так він служив там у тій армії. Там і женився, там і сім’я. Він з 1924 року. А брат Іван з 1912 року.
Тепер сестри. Вони вже померли.
В.О.: Молодші?
В.Ґ: Молодші.
В.О.: Як їх звати було?
В.Ґ: Марія і Калина. Не Килина, а Калина.
В.О.: А роки їхнього життя?
В.Ґ: Роки життя? Ну що ж – то господарка, то вдома. Вони ж не такі багаті, що... Корова й теля завжди були. Школа теж – сільську школу, п’ять чи шість класів і все. Марія була з 1930 року, а Калина з 1933 року.
В.О.: І померли вони коли?
В.Ґ: Марія померла десять років тому, а Калина померла у минулому році.
В.О.: І ще одну деталь я хочу спитати, бо все-таки треба знати про людину. Вас от як закрутило в чотирнадцять років – і пішли ви по світу. А от все-таки як ваше родинне життя облаштувалось? Маєте дружину? Чи хтось у вас є з дітей, нащадків?
В.Ґ: Коли у мене був останній обшук, я тоді працював художником у кінотеатрі імені Ватутіна. І ось коли у мене цей обшук зробили, мені сказали, щоб через тиждень мене тут не було.
В.О.: Якого то року було?
В.Ґ: Вісімдесят першого. І ось казали мені, що все. А як? Участковий прийшов і сказав: "Зайдіть завтра до мене з паспортом". Я зайшов, приніс паспорт. Він дивився-дивився щось, а потім каже, що мені треба поміняти паспорт, що він подзвонить у паспортний стіл, а мені треба буде завтра підійти і получити. Я здав паспорт, він мені виписку зробив.
В.О.: Виписали?
В.Ґ: Виписали і сказали, щоб мене через тиждень не було, щоб не було скандалу. А в той час уже з Євгеном Обертасом я був знайомий. Я прийшов до них і кажу, що така от справа. Він думав, що тут зробити, і раптом я... Коли я працював художником у кінотеатрі Ватутіна, там працювала одна жінка касиром. І якось я з нею зустрівся і сказав, що я вже скоро виїду, збираюся. "А чого? Давай розпишемось". Перед тим, як так ото робити, я пішов до Євгена і кажу, що така і така ситуація. А він каже: "Та не будь дурний! Так ти їм покажеш, що залишився. Роби так, а якщо погано буде чи вона щось не те – розведешся. Але ти будеш прописаний". Про це ми два чи три рази говорив – я дуже не хотів. Ну добре, думаю. Так я одружився.
В.О.: І ще ім’я назвіть і адресу, щоб то було записане.
В.Ґ: Її звати Єлизавета Данилівна, по своєму чоловіку (бо у неї вже був чоловік) Косякова. Адреса: Київ-212, вулиця Богатирська, 2, квартира 349.
В.О.: І навіть телефон у вас є?
В.Ґ: Телефон є: 413-88-29.
В.О.: Хай це все буде задокументоване. Я вам дякую. Може, ще якісь питання виникнуть. [Вимкнення диктофона].
В.Ґ: ...Я йому щось кілька примірників дав був. А потім, коли я прочитав, то я так аж подивувався. Чи я зріс трошки – наївно зроблено, мова, і там помилок.. Тепер уже я, може, пишу трошки інакше.
В.О.: Чи не збиралися ви писати якісь спогади про себе чи публікувати?
В.Ґ: Про себе я нічого ніколи не писав.
В.О.: Ніколи не писали. Я бачив, кілька ваших статей було.
В.Ґ: Про себе і ніколи не писав. Я вважаю, що то... Та й тепер оце – що я поруч таких...
В.О.: Розумієте, але історія народу складається з історій життя конкретних людей. І Ви в тій історії, і чим більше буде зафіксовано на папері, тим надійніше, що та історія буде правдивою, а не якоюсь виправленою. Оце ми спишемо обов’язково на папір, дамо вам, а ви поправите, подописуєте, і буде. Хай воно буде.
В.Ґ: Я не звик до таких ситуацій. Я дуже переживав у ці дні – тому я і відтягував, тому я не хотів.
В.О.: Я знаю, що ви чоловік недужий зараз – то що зробиш. [Вимкнення диктофону].
В.Кіпіані: А я вас побили?
В.Ґ: Це було минулого року, вже вересень був. Був я в одної людини. Сказати я потім не міг і не хотів сказати. Я був і однієї людини, і звідти йшов. Я йшов від метро "Мінська". Чекав-чекав – немає автобуса, то й пішов сам. Я зразу відчув, що хтось є. Повернувся раз – так, ідуть п’ятеро. Ну, хай ідуть, а я собі йду. І десь так серед дороги доганяють мене: "Закурить є?" Я кажу, є, виймаю, у мене "Прима". – "Ми такие не курим". І щось мені за мову сказали, вже не пам’ятаю. Я щось сказав так трохи різко. І тут мені той ззаду як дав! А той спереду сюди дав, а потім уже не пам’ятаю – ще по голові... Десь це було об одинадцятій годині. Глядь – я вже не на дорозі, а це було на асфальті, на дорозі. Я вже на траві якійсь, дивлюся – а вони мене відтягнули. Я десь чотири години лежав, не чувся. Звідки я знаю, скільки я лежав, тому що коли я вже дотягнувся додому, то ніяк не міг зорієнтуватись. То дуже близько до дому, і я ніяк не міг зорієнтуватись, де я.
Ну, певна річ, окуляри злетіли, нема. Оце посвідчення, що у мене є, кинуто. І прийшов кривавий, голова тут розбита була дуже велика рана. Розбито, то все болить, тут синяки. Прийшов, а дружина відразу сусідку... Я кажу, що ніякої міліції, ні "скорої" не треба. Я не хотів нічого. Але сусідка пішла й подзвонила у "швидку". "Швидка" приїхала – мити, прикладати. І тут же міліція. А міліцію вже сама швидка викликала. Ну, протокол там... Я кажу, що мені не треба нічого, я не хочу мати з вами діло. Я знав, що то ніхто ніколи не знайде і не буде старатися находити. Потім викликали ще раз, потім ще раз викликали.
Так саме головне я не сказав. Останні слова я почув, тому що одни з них збоку стояв і до них: "Вот тебе за самостійність!" Це я чув такі слова, а після цього я вже не чув нічого. Отак.
В.О.: І це не розслідувалося – була заява Товариства репресованих, та отак воно все й пропало..
В.Ґ: Так. Чорнуха написав статтю, була вона в газеті.
В.О.: Ми тоді теж давали в "Народній газеті". Ну, таких не шукають. Це якби щось було антиросійське, то знайшли б.
Ну, добре. Ми дякуємо вам за ці розповіді. Це ми записували Василя Васильовича Ґурдзана, 8 листопада 1998 року в помешканні пані Євгенії Козак.
[ К і н е ц ь з а п и с у ]

Василь Ґурдзан помер 19 червня 2001 року. Прощання відбулося в приміщенні Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих 23 червня. Того ж дня відбулася кремація на Байковому цвинтарі. Цього тексту покійний не вичитав, але я, Василь Овсієнко, переслухав аудіозапис і виправив текст 5 липня 2001 року. Того ж дня зробив літературне редаґування, щоб опублікувати його до сороковин.
Опубліковано в журналі «Зона» під назвою: Світлої пам’яти Василя Ґурдзана (23.01. 1926 – 19.06. 2001) / Зона, № 16. – 2002. – С. 343–353.