Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Звернення до Президента України

13.10.2017 | Василь Овсієнко
Вельмишановний пане Президенте України!

Звертається до Вас Василь Овсієнко, в’язень сумління з 14-річним стажем, з приводу відзначення 110-річчя з дня народження ґенерала Петра Григоренка.

Демократична громадськість України очікує появи 16 жовтня Указу Президента про присвоєння Петрові Григоренку звання «Герой України».

Багато хто, в тому числі й я, вважаємо, що в незалежній Україні має бути зовсім нова система нагород. «Герой України» – це невдала карикатура на Героя Совєтського Союзу і Героя соціалістичної праці. Це звання присвоювали всяким людям, у тому числі далеко не героїчним, а то й недостойним, навіть вороже настроєним проти ідеї незалежності України. Недарма Ліна Костенко та Євген Сверстюк відмовилися ставати в їхній ряд. Але коли серед Героїв України є члени Української Гельсінкської групи Микола Руденко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Юрій Шухевич, є ними Олекса Гірник, Степан Хмара, Євген Пронюк, Роман Шухевич, то Петро Григоренко мав би бути в цьому ряду на чільному місці. Йому це звання личить найбільшою мірою. Україна має виходити на новий щабель своєї історії з такими іменами, як Герой України Петро Григоренко. Ці імена – честь України. За таких людей світ поважає нас.

Пане Президенте, я сподіваюся, Ви залагодите цю справу ще допоки в Україні є до 27 жовтня син Петра Григоренка – Андрій Григоренко, президент Фундації Петра Григоренка (США), щоб на його руки і вручити нагороду.

З повагою,

Овсієнко Василь Васильович

10 жовтня 2017 року.

Підкреслю тут найважливіші заслуги Петра Григоренка перед Україною і людством. Я зібрав ці тези з численних публікацій, найбільше зі статей Леоніда Плюща та Андрія Григоренка.

Петро Григоренко, як і значна частина українців, ще в юності спокусився гаслами комунізму. Однак пізніше він знайшов у собі силу не тільки звільнитися від цієї мани, але й повстати проти неї. Як і маршал Пілсудський, він «вийшов з червоного трамвая», коли усвідомив, що цей трамвай котиться у прірву. І поставив собі завдання допомогти й іншим людям позбутися комуністичних ілюзій. Григоренко був не просто бунтівник. Він був стратег. Зрозумівши суть СССР як тоталітарної Імперії Зла, він вдумливо розробляв стратегію подолання цього зла.

Петро Григоренко був першим представником совєтського правлячого класу, який ще в 1961 році виступив проти партократії: «Треба виступати. Не можна мовчати». 7 вересня 1961 року він виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність». Тобто він виступив проти нового культу – культу Хрущова. Він свідомо повстав, розуміючи, що позбудеться ґенеральського чину, керівництва кафедрою військової кібернетики, яку створив, усіх пов’язаних з цим благ, навіть пенсії. Більше того, він був запроторений у психіатричну лікарню.

Наприкінці 1968 року Петро Григоренко написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», де першим поставив питання: «Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах». Згодом СССР, припертий доказами Григоренка та інших правозахисників, був змушений вийти з Міжнародної асоціації психіатрів, інакше б його виключили звідти за використання психіатрії в політичних цілях. З розпадом СССР це моторошне зло – каральна психіатрія – було подолане, значною мірою завдяки П. Григоренкові. До речі, в Росії знову починають використовувати каральну психіатрію в політичних цілях. Біймося, щоб цей політичний вірус не перекинувся і в Україну.

Ґенерал Григоренко 1967 року написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди – злочин перед народом!». (Відгук на книжку Олександра Некрича «1941, 22 июня»). Він був першим істориком, який вказав на те, що колосальні поразки СССР у перший період радянсько-німецького зіткнення під час Другої світової війни були обумовлені не лише тотальним винищенням перед війною військових кадрів, а й головним чином тим, що СССР готувався до аґресивної війни, нехтуючи обороною.

Петро Григоренко, як ніхто інший, порушив питання про національне гноблення в СССР. Його виступи на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та багатьох інших, його безкомпромісна боротьба за право корінних мешканців Криму жити на рідній землі зробили його не тільки героєм волелюбного кримськотатарського народу, а й перетворили Петра Григоренка у символ боротьби за справжню рівноправність народів. Григоренко – приклад справжнього інтернаціоналізму. Син Петра Григоренка Андрій написав: «Покійний генерал був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів. Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але й цілому світові, світові, що захльостується отруйною хвилею релігійної і національної нетерпимости». Україні зараз явно не вистачає таких борців за толерантність і міжетнічний мир. Тому саме ім’я Григоренка і саме зараз Україна має підносити на належну висоту перед усім людством.

У період «празької весни» Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Він виступив на захист учасників «демонстрації сімох» на Красній площі проти окупації Чехословаччини, він закликав громадян СССР домагатися виведення військ із Чехословаччини.

Григоренкові належить честь організації і проведення першого відкритого громадського мітингу опозиції. На очах у розгублених кагебістів він виголосив промову, «вошедшую в нравственную и общественную историю страны» (Андрій Сахаров). На вшануванні письменника Олексія Костеріна в 1968 році він звернувся до кримських татар: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано». На похороні О. Костеріна він сказав: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!».

Він знав, що зруйнувати Імперію Зла зможе тільки Правда. У самвидаві ходило кілька праць Григоренка, окрім згаданих: «Думки душевнохворого», «Наші будні», «Дискримінація кримських татар продовжується», тюремний щоденник, він упорядкував самвидавний збірник «Памяти А. Е. Костерина», написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації, підготував промову «Хто ж злочинці?». Самвидав став непереможною інформаційною мережею, яка зруйнувала дезінформаційну систему маніпулювання масами.

«Дисиденти» не організація, в них не було вождів, тому що кожен із них ОСОБИСТІСТЬ. Григоренко не був «командувачем» чи безумовним авторитетом. Григоренкові, як кібернетикові, як вченому було самоочевидним, що самвидав є персоналістичною самоорганізовувальною системою. Він підкреслював неієрархічність, а особистісність. Він був лише однією з найяскравіших Особистостей цієї мережі. Його власні риси відбивали найкраще в ній.

Навіть його антипод – ґенеральний жандарм Андропов – відзначав, що Григоренкова енергія активізувала й радикалізувала кволу ліберальну інтелігенцію. А його стратегічна думка відшукувала все нові форми спротиву ресталінізації країни.

Петро Григоренко ще у 1968 році ініціював дискусію про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми, висунув ідею леґалістичної, тобто відкритої правозахисної організації. До речі, цю ідею не приймали Якір і Красін. Мовляв, зголосившись організацією, ми даємо КГБ перелік прізвищ для арештів і підставу для гучного процесу над «антисовєтською організацією». Але саме відкритість, гласність створила правозахисному рухові величезний моральний авторитет у суспільстві, в усьому світі. А керівництво СССР, не бажаючи аналогій з гучними груповими процесам 20–30-х років, не зважилося судити правозахисні організації: кожного її члена судили окремо. Уже після другого арешту П. Григоренка виникла «Ініціативна група захисту прав людини в СССР». Згодом, 1976 року, такими стали Гельсінські групи. Саме у спілкуванні Петра Григоренка і Миколи Руденка виникла ідея створити Українську Гельсінкську групу (09.11.1976), а вже після неї виникли Литовська, Вірменська, Грузинська групи. Григоренко підкреслював, що УГГ, на відміну від Московської ГГ, окрім прав людини, захищає ще й права нації.

Недавно вийшовши з другого, п’ятирічного ув’язнення в психлікарні, у День конституції, 5 грудня 1976 року, Григоренко мав мужність узяти участь у традиційній мовчазній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в’язнями сумління!»

Ґенерал разом зі своїми земляками в діаспорі закладав фундамент відродження незалежної і демократичної України. Опинившись у вигнанні, він створив і очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської групи, яке фактично стало неофіційним посольством незалежної України ще задовго до її появи на політичній карті світу. Великою мірою завдяки ЗП УГГ, особисто Григоренкові, український правозахисний рух вийшов на міжнародну арену. Після 1917–1920 років світ забув про Україну. Завдяки правозахисному рухові, завдяки Григоренкові світ дізнавався про Україну, яка є і яка бореться за права людини і за свою незалежність. Це був геніальний здогад: поставити український національний інтерес на міжнародну правову основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталітарним Сходом. Цей шлях виявився правильним: усього за півтора десятиліття Україна стала вільною – без національно-визвольної війни, без насильства.

Григоренко був провідником геніальної ідея Юрія Орлова трансформувати капітулянтський з боку Заходу «детант» (відпруження) у точку опори для правозахисного руху. Як підкреслює сам Орлов, «центральною фігурою для нас був генерал-майор Петро Григоренко». Перед Григоренком відчинялися двері кабінетів президентів США, лідерів держав Європи. Знаменитий вислів Рейґана про «Імперію Зла» виник не без впливу листів і заяв Григоренка. Аж совєцька окупація Афганістану примусила США зупинити мюнхенську політику «детантизму», викрити Москву як міжнародного жандарма, фактично зірвати міжнародні Олімпійські ігри 1980 року в Москві.

Григоренко об’їздив майже всі країни Європи. Однією з цілей його було створення там Гельсінкських груп. Вони ставали громадським опором капітулянтській політиці тамтешніх урядів, вони тиснули на свої уряди і уряд СССР вимогами дотримання гельсінкських домовленостей. Найбільшою мірою завдяки стратегічному політичному розумові Григоренка та його особистій популярності в світі Гельсінкський рух став міжнародним.

У 1980 році, вже бувши тяжко хворим, Григоренко подорожував Європою, готуючи ґрунт до Мадридської конференції НБСЄ. Він тримався лише духом, почуттям обов’язку. Його позиція була радикальною: Захід мусить вимагати від СССР шанувати права людини. Якщо людей будуть і далі переслідувати за участь у гельсінкському русі, то Захід мусить розірвати Гельсінські угоди. Ясна річ, мова йшла про контроль за дотриманням Гельсінкських угод, про ультимативну позицію Заходу, яку опісля таки посів президент США Рональд Рейґан.

Григоренко переконав українську діаспору, що в той час саме легалізм, гласність, література самвидаву стали головним інструментом у боротьбі з тоталітарним совєтським режимом. Він підтримав діяльність Вашинґтонського Комітету Гельсінкських Ґарантій для України. Разом з Надією Світличною він налагодив видання «Вісника репресій в Україні», який видавався українською і англійською мовами. Його матеріяли передавалися в Україну радіостанцією «Свобода». Це було потужне кайло, яке разом з іншими чинниками доконало совєтську імперію.

За дорученням УГГ, СКВУ, Литовського, Латиського, Білоруського Світового Конґресів Григоренко представив в ООН Акт про деколонізацію СССР. Тим самим він вибивав з рук Кремля його важливу козирну карту – лицемірну підтримку боротьби колоніальних народів за свою незалежність (у той час як у самому СССР було 100 колоніальних народів!). Деколонізація СССР здавалася неймовірною в 1980 році. Згадаймо: навіть у 1989–90 роках президент США Буш-старший, прем’єр-міністр Великобританії Марґарет Тетчер висловлювалися проти незалежності України. Але деколонізація стала реальністю через десять років. Тому що світова політична думка була вже підготована виступами дисидентів різних республік, у т. ч. Григоренка.

П. Григоренко постійно домагався єдності боротьби всіх націй СССР проти імперії. Зокрема, він постійно підкреслював, що без підтримки росіян деколонізація СССР неможлива. Така позиція викликала постійні атаки проти Григоренка. Закордонних українців шокувало твердження Григоренка, що й самі росіяни є рабами імперії, і в цьому сенсі СССР не є російською імперією, бо є імперією партократії: «Ця імперія є загрозою для всього світу. Тому боротьба за її деколонізацію не може бути справою однієї нації. Це завдання всього світу». Більшість політичних партій діаспори прийняла цю лінію, посилаючись на писання Л. Полтави, тобто на позицію ОУН 40-х років. І сьогодні без підтримки російських демократів неможливий ефективний опір п’ятій колоні Путіна. Жаль, що російська інтелігенція в Україні, а тим паче в самій Росії (окрім окремих особистостей, як-от Валерія Новодворська), не доростає до цієї архіважливої ідеї. Жаль, не всі українці розуміють, що будь-яка русофобія сприяє п’ятій колоні.

Навіть і в смерті своїй Григоренкові вдалося об’єднати людей з різним поглядами. На похороні у Бавд-Бруку були українці і росіяни, вірмени і євреї, кримські татари і корінні американці, християни різних конфесій, іудеї і мусульмани.

Його боротьба за універсальні права людини не тільки не суперечила здоровому національному патріотизмові, а навпаки, сприяла їй і додавала поваги у світі. Бо до людства можна належати лише через певну націю, певну культуру. Одного разу, ще в підлітковому віці, він, усвідомивши себе українцем, не забув цього навіть і в той час, коли вважав себе комуністом. Як і Тарас Шевченко, він виїхав з України підлітком, але не піддався русифікації. Через усе життя він проніс Україну в серці. Це прекрасний приклад для денаціоналізованих українців поза Україною, та й у самій Україні.

Григоренко відкривав і вказував іншим людям дорогу до добра. Головна думка спогадів Григоренка «У підпіллі можна зустріти тільки щурів…» (вони видавалися кількома мовами): добро не може народитися від злочину; людина має право жертвувати тільки собою, а не кимось ще; немає і не може бути в світі ідеї, яка виправдовувала б одну безневинну сльозу. Ці спогади – його сповідь. Він здобувся на каяття за участь у комуністичній партії. На таку сповідь потрібна чимала мужність. Він повернувся до віри свого дитинства – і це теж добрий шлях для інших.

У 70–80-х роках ХХ ст. Петро Григоренко був найпопулярнішим у світі українцем. Він представляв Україну з найкращого боку, бо сам був людиною найвищих моральних чеснот і самовідданого громадянського служіння. Його безстрашність і почуття гідности запалювали інших людей.

Петро Григоренко – Особистість планетарного масштабу. Він підносить престиж України на міжнародний рівень. Не розуміють, не хочуть сприймати цього хіба ті люди, які зацікавлені тримати Україну на провінційному рівні. Свідомі ж українці тішяться, що був такий Великий Українець – генерал Петро Григоренко. І хай молоді люди знають, що належати до нації Петра Григоренка – це престижно, це почесно. На прикладі цієї справді героїчної постаті слід виховувати молоде покоління громадян України.

Рекомендувати цей матеріал