Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Микола Мушинка (Mushynka M)

10.11.2017 | Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України

Прийшов пастух, спечалений навік,
Писати правду про безсмертні душі.
Дмитро Павличко. Пастух.
Я для того й народився і для того
прийшов у світ, щоб засвідчити істину.
Євангеліє від Івана, 19:37.

Читав я мозаїчний цикл-поему «Фрагменти з епосу» Йосифа Збіглея – земляка Миколи Мушинки і уявляв зображену ним нечутну, спокійну і горду ходу «із сторіччя у сто­річчя» русинів.

Хто вони,

Русини?

Люди гір і клинів-долин.

Люди потоків сріблястих,

зачаровані

блакиттю неба.

Йдуть предковічні русини-українці Карпатами «крізь простір і час, крізь метушню і суєту ідей», а попереду з букварем та віршами два Олександри – Духнович і Павлович, Адольф-корифей – славетний Добрянський. В передніх рядах, вірніше, на чільному місці, ви­різняється й колоритна постать недо­сяжного для повного увиразнення огрому його «трудів і днів» Миколи Мушин­ки. Ступає цей «загорнутий» у срібляс­ту сивину, завжди привітно усміхнений народний будитель поважно, радіючи, що за ним «спокійно, гордо, тихо» йдуть його русини.

Простоволосі.

І в капелюхах.

В гунях, чугах, кабанях –

в кожухах і кожушанках.

У дрелихових ногавицях

і в ногавицях з повсті,

босоніж і в парадних

чи поношених постолах.

І сам він, охоронець їхньої родової пам’яті, матеріальної і духовної культу­ри русинів-українців, зовні нічим від них не відрізняється. На голові баранкова шапка, на ногах постоли-бочкори, на пле­чах дідова чуга, батькові сукенні штани-холошні, підперезані шкіряним опришківським поясом, а з-під камізельки-брушляка «визирає» біла вишита сорочка.

Здавалось, ось він, овечий пастух Бача-заклинатель, підніме свій сукуватий пастуший костур-гирлигу і виплеканий ним, затаєним від партійних функціо­нерів і спецслужб Миколаєм Ковалівим, фольклорний гурт «Курівчанин» піднесе ген до смерекових вершин спів «Я русин бив, єсьм і буду».

Скільки їх, русинів-українців, оживили-відродили свою національну пам’ять, базовану на народних піснях, обрядових святах, на переказах і леген­дах, завдяки сміливій ентузіастичній енергії вчителів місцевої української школи Марії та Івана Поповців, яких окрилив своєю самовідданою творчою участю у фольклорній групі «Курівчанин» пастух колгоспу рідного села Курова Миколай Ковалів-Мушинка.

Кілька поколінь русинів-українців пройшли цю своєрідну мистецьку шко­лу національного виховання, в якій чи не чверть століття воскрешав з особли­вою душевною насолодою традиційну народну культуру автор перших своїх фольклористичних праць «Замовляння і календарна обрядовість села Курів» та «Сімейно-побутові обряди с. Курів».

І коли цей колгоспний пастух, після того, як зажене худобу в кошару, напо­їть, нагодує її, особливо бугая і надійно­го сторожа-собаку, сам повечеряє і на коні з’явиться біля школи в рідному се­лі, яким веселим сміхом, пісенним спо­лохом і дотепним жартом заяскравіє гурт курівської інтелігенції. І далеко не всі односельчани знали, яка лиха доля загнала відомого фольклориста-професіонала з дипломом доктора філософії і кандидата філологічних наук на до­брих п’ять років у гори опікуватися ар­тільними ялівками і телятами. Змуше­ний був недавній університетський професор після однорічного безробіття відгукнутися восени 1973 року на розпачливий заклик керівника сільсько­господарської артілі: «Чесні ґаздове! Приголостеся за пастирів! Яловину тре­ба на пашу виганяти, а пастира ніт!»

Знайшовся пастир для 150-голового стада «завдяки» компартійному керів­ництву та органам таємної безпеки (ШТБ) Чехословаччини, які звільнили професора Пряшівського університету з роботи за те, що він, спілкуючись із «найтемнішими силами антирадянської української еміграції», шкодить «дружньому Радянському Союзові» і під­риває «основи соціалістичного суспіль­ства». Державна безпека Чехословаччи­ни довела, що праці Миколи Мушинки, які з’являлися друком на Заході, «є на межі карної діяльності», тому ні про на­укову та педагогічну роботи вже не йшлося. Було заборонено не тільки дру­куватися, але й займати будь-яку поса­ду, пов’язану зі спілкуванням із людь­ми. Залишилося найбільш авторитет­ному дослідникові фольклору українців Пряшівщини спілкуватися пере­важно з худобою – цілодобово, щодня, без вихідних. Що ж, і в цих украй не­сприятливих для наукової діяльності умовах цей колишній, за висловом по­мічного пастуха Яра, «директор над вшиткима директорами» вхитрявся пи­сати наукові статті й друкувати. Під час випасання корів, навіть у пору злив­них дощів і холодних вітрів, Микола Мушинка читав, засунувши книжку в поліетиленовий кульок. Обладнав у пастушій колибі робочу кімнату, в якій вихоплював якусь годинку-другу із ці­лодобового сторожування для наукової праці. Там, у колибі та на полонині, приймав гостей – друзів-курівчан, уче­них, студентів-етнографів, журналіс­тів, навіть відвідувачів із України, Ка­нади, Польщі, США. І, звісно, пильно уважних до життя і діяльності дисиден­та працівників органів безпеки Чехос­ловаччини.

Правда, органи радянського КДБ та­кож не залишали без контролю особу аспіранта кафедри фольклору та етно­графії Празького університету, який прибув на трирічне стажування до Ки­єва (1964-1966 рр.) і був зарахований до аспірантури Київського державного університету імені Тараса Шевченка. За ним в Україні здійснювався постійний контроль, чи не щоденний нагляд. Прізвище Мушинки буде внесене до і «чорного списку» авторів, яких заборонено друкувати, цитувати, згадувати в публікаціях.

У творчій біографії Миколи Мушин­ки київський період займає особливе місце. І виразно ще не осмислене. Адже допитливий, чутливий до сприйняття нових літературних і культурно-мис­тецьких явищ аспірант доволі швидко вжився в духовну атмосферу громад­сько-літературного руху «шістдесятни­ків». Приятелювання та спілкування з українськими дисидентами Іваном Світличним, Іваном Гончарем, Іваном Дзюбою, Лесем Танюком, В’ячеславом Чорноволом, Михайлом і Богданом Горинями, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Кочуром та рядом ін­ших поетів, письменників, художників, істориків літератури, театральних дія­чів стимулювали процес національно­го самоусвідомлення та самоідентифікації, відкривали перед молодим ученим нові шляхи розвитку національної літератури і мистецтва, зародження і розвій нових форм і стилів, багато в чо­му орієнтованих на естетичні традиції та новітні художні явища на Заході. Микола Мушинка не тільки все це спра­гло сприймав і всотував у себе, але на­магався, дивуючи, мабуть, і самого се­бе безоглядною сміливістю, перевозити-передавати самвидавну літературу до Чехословаччини та далі в Європу. Користуючись тим, що в аспіранта ра­дянського вузу був службовий паспорт і тому його багаж не підлягав обов’язковій перевірці, через радян­сько-чехословацький кордон переходи­ли матеріали українського «самовидаву», поезії В. Симоненка, І. Драча, Д. Павличка, Ліни Костенко, В. Голобородька, І. Калинця, статті І. Дзюби, І. Світличного, а в Україну – чеські та словацькі газе­ти і журнали, різного роду література так званого реформаторського змісту. Звісно, Мушинка привозив до України найновіші випуски україномовної пре­си Чехословаччини – журнали і газети  «Дукля», «Нове життя», «Дружно впе­ред», «Веселка», твори Б.І. Антонича, О. Олеся, В. Ґренджі-Донського...

Терпіння КДБ УРСР нарешті урвало­ся. Коли Микола Мушинка замірявся перевезти за кордон рукопис праці Іва­на Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифі­кація?», у Чопі його схопили радянські кадебісти, які діяли під личиною брига­ди митників, і після тривалих допитів-вимордовувань, настирних погрожувань-умовлянь співпрацювати з органа­ми передали його в руки вже чехосло­вацьких органів безпеки. Ті також по­чали залякувати і заманювати в пастку співпраці з ними в ім’я викриття антирадянської діяльності українських на­ціоналістів, але Микола Мушинка роз­чарував празькі органи безпеки своїм упертим небажанням викривати воро­гів соціалістичного ладу. Врешті-решт, крайком компартії в Кошицях змуше­ний був карати свого члена дисциплі­нарно – по партійній лінії.

Суспільна атмосфера країни була на­повнена озоном демократизації. На по­розі Європи зримо поставала «Празька весна» і партійні органи Чехословаччини не наважувалися вже на жорсткіші репресії щодо інакомислячих. Тому що­до невпокореного Миколи Мушинки об­межилися лише доганою і «суворим по­передженням», втішені визнанням ним своїх помилок і «чистосердечним при­знанням». А молодому науковцю вкрай необхідно було, користуючись демокра­тичним піднесенням в країні, оприлюд­нити результати своєї наукової діяль­ності захистом завершеної дисертації на тему «Володимир Гнатюк – дослід­ник фольклору Закарпаття та його зв’язки з чехами і словаками». Ця історіографічна праця про видатного вченого-фольклориста була «вирощена» на віднайдених Миколою Мушинкою в архівах Києва, Львова, Москви, в приватних архівах невідомих матеріалів із його творчої спадщини. Не дивно, що за­хист кандидатської дисертації в Карловому університеті в жовтні 1967 року ви­явився успішним.

У науково-дослідницькій праці вче­ного значиме місце займає пошук ме­моріальних матеріалів, матеріальних свідчень про особу, його оточення, до­бу. Так, досліджуючи життєву долю і наукову діяльність Володимира Гнатюка, Микола Мушинка виявив велику кількість оригінальних документів, фо­тографій, меморіальних речей, які забезпечили створення повноцінного ме­моріального музею видатного вченого-фольклориста в його рідному селі Велесневі на Тернопільщині.

Здавалося б, життя розгортається на просторі науки надійно і перспективно. Ось і новий виток фахового визнання: звання доктора філософії, яке надав Миколі Мушинці філософський фа­культет університету ім. Шафарика в Пряшеві за цикл праць, присвячених іс­торії фольклористики українців Пря­шівщини. І робота за фахом у Дослідно­му кабінеті україністики Університету ім. Шафарика. Саме в цій установі Микола Мушинка відкрив притаманний йому дар організатора науки, коорди­натора наукових досліджень. Слава Бо­гу, в Чехословаччині скасували цензу­ру, відкрився доступ до видань, що з’являлися за кордоном і безперешкод­но потрапляли до країни. Секретар До­слідного інститут доктор Мушинка роз­горнув співпрацю передусім із українознавчими науково-дослідними, на­вчальними і культурними центрами За­хідної Європи, США, Канади і України передусім шляхом обміну друковани­ми виданнями – монографіями, збірни­ками, журналами, енциклопедіями, до­відниками. За кілька років кабінет на­копичив тисячі різних видань, які за­свідчили наявність величезного маси­ву світової україністики. Звісно, це окрилювало Мушинку і наводило на думку про об’єднання українознавців усього світу задля обміну науковими ідеями, працями, досвідом та коорди­нації науково-дослідної діяльності. То ж закономірно, що енергійний творчо плодовитий вчений-фольклорист ви­словив ідею про скликання в Пряшеві міжнародного наукового семінару, на якому було обрано підготовчий комі­тет Міжнародної асоціації україніс­тів. Орієнтир був на Міжнародний з’їзд славістів, запланований на серпень 1968 року в Празі, на якому перед­бачалося організаційно оформити створення Міжнародної асоціації україністів. Микола Мушинка і Орест Зілинський організували в Празі під час з’їзду славістів збори україністів, але члени української радянської де­легації В.М. Русанівський і Г.Д. Вервес відмовилися підтримати пропозицію про створення Міжнародної асоціації україністів. Не було погоджено з пар­тійними верхами в Києві. І не тільки Києва, але й Москви. Та зерно вже про­ростало, українознавці Заходу не збиралися чекати, коли вчені радянської України зголосяться ввійти до Міжнародної асоціації україністів. Проте цей процес єднання україністів світу загальмувала радянська окупація в серпні 1968 року Чехословаччини.

Спотворене гримасами комуністично­го деспотизму обличчя соціалізму країн так званої народної демократії намагалися вберегти від остаточного обезличення тоталітарно-репресив­ним нівелювання ті борці за свободу і демократію, які підписали маніфест «2000 слів» і які повели за собою тися­чі й тисячі інших патріотів. Микола Мушинка був серед тих, хто активно протестував проти радянської агресії і хто підтримав маніфест «2000 слів». Знав, що серйозно ризикує – може втратити улюблену роботу, спрямовану на систематичне дослідження українського фольклору на Пряшівщині. А успіхи на цій ниві вражали і захоплювали. Антологія фольклору українців Чехословаччини «З глиби­ни віків», яка з’явилася друком в 1967 році, містила понад 300 пісень, 13 замовлянь, описи обрядів, 370 прислів’їв, 150 загадок, 40 казок, ле­генд, анекдотів та переказів. Автор антології Микола Мушинка обійшов десятки українських сіл Пряшівщини, зустрівся із сотнями людей, зібрав цей огром зразків народної культури зі 112 українських сіл. А ще раніше, в 1963 році, Микола Мушинка, співпра­цюючи з Музеєм української культу­ри в Свиднику, видав перший науко­вий збірник цього музею «З україн­ського фольклору Східної Словаччини», яким учений започаткував систе­матичну науково-дослідну працю цьо­го Музею і його видавничу діяльність.

«Науковий збірник Музею україн­ської культури у Свиднику», який з’явився завдяки ініціативі Миколи Мушинки і за його редакцією в 1965 році, відкрив широку дорогу для сис­тематичної фольклорно-етнографіч­ної і культурно-освітньої діяльності, результати якої тепер почали оприлюднюватися, вводитися в науковий обіг, осмислюватися, узагальнювалися. Один за одним з’являються томи «Наукового збірника», деякі в кількох книгах, формується рік за роком спе­ціальна бібліотечна серія цих науко­вих видань українців Чехословаччи­ни. І в цьому величезна заслуга Миколи Мушинки, який сам натхненно і са­мовіддано працював у фольклористичних експедиціях і залучав до цієї праці вчених – не лише українців, але славістів-чехів, словаків, поляків, ко­лег із Канади, США та інших країн.

Це ж треба мати такий талант, такі організаційні здібності, велике терпіння, наполегливість і переконання, щоб привернути увагу фольклористів, етнографів, мистецтвознавців, славіс­тів взагалі не тільки України, Чехословаччини, тодішньої Югославії, ра­дянської України, а й Канади та США до історичної долі русинів-українців, до народної культури українців, посе­лених в ареалі Карпат та Балкан, до українців у різних країнах світу. Українського вченого тривожила не тільки доля українців в СРСР, де комуністичний режим упокорював руси­фікацією, політичним терором, репресіями національний дух, поривання до свободи і демократії, але й майбут­нє українського етносу в Чехословаччині й Польщі, Румунії та Югосла­вії... Протягом 1968 року Микола Му­шинка друкує на сторінках журналу «Дружно вперед» цикл статей «За українцями по глобусі». Особливо промовистою була остання, 12-та під­сумкова стаття, в якій Мушинка наво­дить сумну статистику, яка засвідчи­ла, що в жодній республіці Союзу РСР на той час у республіках Союзу, крім України, не виходило жодного часопи­су українською мовою, тоді як у 16 країнах Заходу друкувалося 330 укра­їнських газет і журналів.

Ім’я Мушинки-фольклориста, етно­графа, літературознавця, славіста завдяки публікаціям його книг і статей в Україні, Польщі, Югославії, Канаді, США та в інших країнах, особливо що­тижневим виступам на радіо «Свобо­да», відвідуванню українських цен­трів у Франції, США та Канаді стало надзвичайно популярним і авторитет­ним. За тривалий період відсторонен­ня його від наукової діяльності, а са­ме від 1972 року до 1990 р., Мушинка «опублікував на Заході п’ять книжок та понад 150 наукових розвідок, науко­во-популярних статей та рецензій». На особливе відзначення заслугову­ють його праці, які з’явилися друком за кордоном: альбом «Екслібриси українських шістдесятників» (Банд-Брук, 1972), «Володимир Гнатюк і За­карпаття» (Париж, 1975), «Орест Жилінський, вчений з душею поета» (Банд-Брук, 1983), «Народна культура південних лемків» (Нью-Йорк, 1987), «Життя і справа Володимира Гнатюка» (Париж, 1988).

Після звільнення артільного пасти­ря від опіки стадом корів горизонти його спілкування зі світом не звузили­ся. Микола Мушинка був задоволений новою посадою кочегара в будинкоуправлінні міста Пряшева. Правда, він два роки суціль поєднував дві посади: влітку – пастух, узимку – кочегар, а з осені 1976 року до травня 1990 р. – тіль­ки кочегар із обслуговування газових котлів. З’явилися великі, завдяки літ­нім відпусткам, часто тривалим і неоплачуваним, можливості для ученого-кочегара подорожувати, а головне, здійснювати фольклорно-етнографіч­ні експедиції. Внаслідок цих виїздів-екскурсій з’явилася праця «Фольклор русинів Войводини», серія публікацій у часописі Югославії «Нова думка», ряд фольклорних досліджень, присвя­чених культурі українців у Румунії, лемків-українців у Польщі... А скіль­ки забутих і призабутих імен україн­ських письменників, учених, худож­ників, музикантів, театралів, громадських і політичних діячів відродив Микола Мушинка! Це особлива і значима сторінка його науково-дослідної діяльності. Більшість цих розвідок є повноцінними науковими досліджен­нями життя і діяльності того ж Володимира Гнатюка, Михайла Врабеля, Філарета Колесси, Івана Панькевича, Флоріана Заплетала, Франтішека Тіхого, Франтішека Главачка, Юрка Колинчака, Яна Онушка, Йосифа Марко­ва, Володимира Лібовицького, Володимира Січинського, Івана Зілинського, Михайла Качалуби, Симона Наріжного, Ореста Зілинського, Івана Мацинського, Станіслава Дністрян­ського, Володимира Любовицького, Івана Кулеця, Степана Клочурака...

До речі, про Клочурака – колишнього міністра господарства та збройних сил Карпатської України, який майже тринадцять років провів у Воркуті в концтаборі, Мушинка написав книгу «Лицар волі», відредагував перший том його спогадів «До волі»...

Із особливою гордістю вчений зга­дує про віднайдення ним рукопису праці Івана Голубовського «Розмахом могутніх крил», у якій висвітлене життя і творча доля талановитого українського художника Олекси Новаківського. Згодом Микола Мушин­ка натрапить на слід 53 картин, ма­люнків, ескізів художника, які з вели­ким успіхом нещодавно експонували­ся в музеях України.

У Мушинки особливий дар відчува­ти, передбачати шляхи до віднайден­ня цінних рукописів, раритетних ма­нускриптів, малярських творів, мис­тецьких колекцій... Це підтверджує розшук ним невідомих творів Олекси Новаківського, 140 картин українсько­го художника Івана Кулеця, унікаль­них 500 негативів дерев’яних церков та інших етнографічних пам’яток За­карпаття та Пряшівщини, Флоріана Заплетала, листів видатного україн­ського географа Степана Рудницького, згаданих уже архівних матеріалів Володимира Гнатюка...

У 2012 році вчений продовжує здій­снювати публікацію зібраних ним архівних матеріалів під рубрикою «До­кументи свідчать... З архіву М. Мушинки», бо ще раніше він систематич­но оприлюднював свої знахідки з історії культури, літератури і мистецтва під рубрикою «З літопису культури».

Навіть найсміливіша уява не здат­на охопити весь той обшир наукових зацікавлень, пошукових пристрастей і творчих залюблень пастиря україн­ської культури і науки. Хто він, цей непогамовно жадібний до творчої пра­ці вчений і письменник, ненаситний у своїй жертовній любові до рідних ру­синів, карпаторосів – до українців, передусім до тих, хто проживає в 250 селах південно-східної Словаччини? Хай значна Хай значна частина земляків-русинів зголосилася до словацької національності, але таки зберігають у піснях, обрядах, звичаєвій культурі своє, лем­ківське, українське – свою мову, своє глибинне національне я. І велична місія академіка Національної академії наук України Миколи Мушинки поля­гає в тому, щоб порятувати цю орга­нічну частинку українського етносу, передусім описати кожне зникле або зникаюче русинське село, зберегти ба­гатющий народний мелос, духовні й матеріальні свідчення і зразки народ­ної культури, вияснити затемнені глу­хими віками історичні перевали, що їх долали в прориванні не загубитися серед інших народів, відродитися й утвердитися єдинокровні русини-українці, донести світові унікальну фольклорно-етнографічну спадщину рідної Пряшівщини і всього історич­ного Закарпаття. І чи не головне, пере­конати своїх русинів у тому, що вони – органічна гілка великого україн­ського етносу, культурно багатюща, духовно повноцінна, гідна вселюд­ської поваги і захоплення. Саме для цього й народжує Господь таких жер­товних пастирів, які наперекір нещас­ливим обставинам особистого життя, всупереч заборонам, ізоляціям, при­ниженням, компрометаціям непосту­пливо і твердо торували свій шлях у переконанні, що він єдиновірний, бо веде його до свого роду, до рідного на­роду, служити якому – висока честь і велична національна місія. То ж хай триває ще багато літ життя духовного пастиря свого народу, який «виростав із пастуха» і якому судилося долею, за образним висловом Дмитра Павличка, «писати правду про безсмертні ду­ші»:

Благословенне будь, його життя,

Розірване і зцілене, як рана.

Жулинський, Микола. Український пастор культури і науки. – Українська літературна газета. – 23.04.2016. 

    Жулинський, Микола
    Український пастор культури й науки [Текст] / Микола Жулинський // Слово і час. - 2016. - № 6. - С. 74-80. - Бібліогр. в кінці ст.

Рекомендувати цей матеріал