Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

60 років з дня арешту Олекси Різниківа

02.10.2019

 

ОБРАЩЕНИЕ К НАРОДУ

ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

К вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правителей.

ДРУЗЬЯ!

Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживих слов, которыми опутывает Вас с помощью газет и радио кучка захвативших власть коммунистов.

Разве не улыбаетесь Ви иронически, читая газеты или слушая ра­дио, разве не возмущаетесь подлой ложью и двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выступлений?

Они кричат о свободе и демократии, но это — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии.

Они кричат о богатстве народа, о подъеме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции.

Робочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о семье.

А как живет крестьянин? Землю, политую потом дедов и отцов, у него отобрали. Загнанный в колхоз, не имеющий никакой заинтересованности, никакой привязанности к земле, он уходит в город, чтобы не видеть сельского убожества.

Но что найдет он там?

Такое же бесправие, нищету и забитое существование. Нехватка продуктов, обуви и одежды, дороговизна и убогие заработки — это все достижения за сорок с лишним лет, в течение которых народ не видел ничего, кроме войн, разрухи, голода, произвола и обмана.

Неумная и диктаторская политика партии коммунистов, как внутри, так и вне государства, приводиш мир к расколу, к необузданной гонке вооружений с затратой неисчислимых народных средств и вносит в сердца людей смятение и страх за свое будущее.

ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между народами всех стран мира!

Довольно раскалывать мир на два так называемых "лагеря"!

Долой фашистскую диктатуру партии!

Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати!

Ми стоим за признание религии и церкви государством!

Долой атеистическую пропаганду!

Да здравствует подлинная свобода народа!

 

Союз борьбы за освобождение народа  (СОБОЗОН)

 

Листівку з таким текстом у 1958 році склали випускник Одеського театрального художньо-технічного училища, електроосвітлювач Кіровоградського українського муздрамтеатру ім. М. Кропивницького Олекса Різників (нар. 24.02.1937) і його приятель, майстер кондитерського цеху харчокомбінату в м. Первомайськ Миколаївської області, Володимир Барсуківський (нар. 13.03.1938). Текст був написаний від імені організації, яку мали намір створити Різників і Барсуківський – «Союзу боротьби за звільнення народу».

Надрукувавши близько 40-50-ти примірників «Звернення до народу», молоді люди розклеїли, розмістили на стендах та розклали в людних місцях листівки, Барсуківський в Одесі, а Різників – у Кіровограді. Для більшого резонансу це було зроблено на «жовтневі свята», 7–8 листопада 1958 р.

Олекса Різників

 

Згодом Олекса Різників був призваний до армії, служив на флоті в Севастополі та публікував вірші у севастопольській військовій морській газеті «Вымпел».  Через майже 11 місяців слідчий відділ УКГБ Одеської області порушив кримінальну справу проти Різниківа та Барсуківського, а наступного дня, 1 жовтня 1959 р., пройшли обшуки, під час яких було вилучено, зокрема, течку з віршами й оповіданнями Різниківа (деякі з яких згодом були визнані наклепницькими), і молоді люди були заарештовані.

Володимир Барсуківський

 

Сама листівка, яка стали причиною арешту, була написана російською та не містила національних гасел. Вона була спрямована проти «диктаторської політики партії комуністів», яка привела народ до зубожіння і безправ’я, проти брехні й дволикості, проти гонки озброєнь. Але згодом, під час перебування під слідством і в таборі, погляди Олекси Різниківа змінюються, як потім скаже поет в інтерв’ю Василю Овсієнку (нар. 8.04.1949), «починається те, про що я тобі говорив, –  як я духовно вдруге народився, як я став українцем». Олекса читає українські книжки, зокрема, «Тюремні сонети» І.Франка в російських перекладах. А коли 1 січня 1960 р. посправників Різниківа та Барсуківського звели в одній камері Одеської тюрми, вони почали розмовляти українською, записували з радіо і вивчали українські пісні. Напередодні суду, що відбувся в лютому 1960 р., Олекса написав двозначного вірша, що він розібрав і очистив, як машину, механізм, деталі свого життя, і замість останнього слова зачитав вірша на суді: «Я всё прочистил, всё я смазал, Суда, раскаянья слезой, Пересмотрел душевным глазом И вот они передо мной: Из тех же мускулов и кожи, Из тех же глаз, из тех же рук Другую жизнь собрать я должен. И я клянусь, что соберу!». Насправді йшлося про нове життя – життя українця.

19 лютого 1960 р. Військовий трибунал Одеського військового округу визнав доведеною вину Різниківа і Барсуківського в проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» і призначив обом покарання 1,5 р. Під час відбування покарання в таборі ЖХ-385/11 у селищі Явас, Мордовія Олекса подружився з Сергієм Бабичем  (13.12.193924.08.2016), з поетом Сашком Григоренком (22.02.1938–19.08.1962), спілкувався з повстанцями-двадцятип’ятилітниками, займався йогою, написав чимало віршів.

Після звільнення, яке відбулося 1 квітня 1961 р., працював електриком, був співробітником газет, секретарем у школі, учителем української мови вечірньої школи тощо. У 1962-68 рр. навчався на заочному відділі філологічного факультету Одеського університету разом зі Святославом Караванським (24.12.1920–17.12.2016), який познайомив його зі своєю дружиною Ніною Строкатою (31.01.1926–02.08.1998). З ініціативи Караванського (до його арешту 13.11.1965 р.) одесити, в т.ч. й Різників, збирали книжки для українців Кубані, спрямовували листи про русифікацію шкіл та вузів у газети, у Міністерство освіти, прокурору.

11 жовтня 1971 р. Олексу було вдруге заарештовано. Суд над ним, Ніною Строкатою та Олексою Притикою (нар. 1932) відбувся у травні 1972 р. Це був перший суд із серії репресії проти інтелігенції 1972 року. За звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч.1 ст. 62 КК УРСР) Різників був засуджений на 5,5 р. таборів суворого режиму. Н. Строката дістала 4 р., О. Притика 2 р.

Ніна Строката

 

Другий строк поет відбував у таборі ВС-389/36 у селі Кучино Пермської області. Перебуваючи там, Олекса Різників кожного дня записував у зошити вірші, зокрема, як він згадує, «чомусь у в’язниці, у камері, у концтаборі пишуться сонети». Всього за час «відсидки» дисидент написав їх 1700, і зберіглася більшість з них, окрім перших 75-ти, які були в двох зошитах, вилучених КДБ.

Для канонічного сонета характерна наявність чотирьох чи п’яти рим. Але, як писав пізніше Різників, тоді йому здавалося, що стільки рим – «це недопустима розкіш, недозволена ув’язненому поетові, як наприклад, обід з одеських ресторанів “Україна” чи “Київ”! Це ж як у гітари п’ять чи сім струн – розкіш, у скрипки чотири – розкіш!  <...> І тому я, маючи якусь природню звичку обмежувати себе ще більше, ніж мене хтось обмежив, вирішив свідомо порвати оті дві-три зайвих “струни”, залишивши собі лише дві. У мене в камері два дерев’яних ліжка, у віконці двоє перехрещених ґрат – прямовисні і поперечні. Ходити можу лише в двох напрямках – вперед і назад… Дві руці, дві нозі, два ока… Та й слідство бачить лише дві барви у моїй діяльності, у моєму житті – чорне і біле. Жодних нюансів». Тому поет почав писати сонети з двома римами, називаючи їх своїм двострунним гралом. Наведемо пару віршів, де розкривається цей образ:

 

На моїм гралі дві струни,

бо решту вітром позривало.

І ось в руках держу цурпалок…

Покинуть? Боже борони!

 

В нім – дві струни. Хіба це мало?

Як пара рук, як пара ніг,

як пара крил міцних, пружних,

котрі природа дарувала!

 

Ще в небеса полине з них

те, що під серцем сповивалось,

те, що веде мене й п’янить.

 

Не замовкай, двострунне грало!

Чистіш, ясніше забрини, –

бо ти іще не все програло!

 

***

 

Двострунне грало я беру…

одна струна його журлива,

друга – весела, жартівлива.

Торкаю першою котру?

 

Якщо журливу – то не диво,

бо душу так мою навкруг,

мов шашіль дерева кору,

журба обточує тужлива.

 

Але, продовжуючи гру,

чіпляю пальцем несміливо

і веселішої зі струн,

 

затим – частіше, далі – зливу

акордів змішаних беру!

бо, коли граю, – я щасливий.

 

Після відбуття другого строку Різників був примусово поселений у м. Первомайськ, біля матері й батька. Два роки поет працював у пологовому будинку електриком, згодом влаштувався в інтернат для дітей з особливими потребами, де пропрацював вихователем 10 років. У кінці 1980-х Олекса став брати активну участь у громадському житті, зокрема, в створенні Народного Руху України, Товариства української мови («Просвіти»). Після переїзду до Одеси, яке відбулося в 1996 році, його обрано членом керівництва Всеукраїнського «Меморіалу» ім. В. Стуса, призначено головою обласної комісії з питань реабілітації, обрано головою Одеської обласної «Просвіти» тощо. 1998 р. Різників став керувати літстудією «Гарт» у Будинку дитячої і юнацької творчості.

Олекса Різників

 

З 1987 р. Олекса почав друкуватися у республіканській та місцевій пресі. У 1990 р. його прийнято до Спілки письменників України. Всього Олекса Різників видав два десятки книг зі своєю поезією та прозою. Серед них – «Одноримки. Словник омонімів», «Складівниця української мови. 9620 складів нашої мови», «Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?», дві книжки спогадів про Ніну Строкату. У 2004–2005 вів авторську програму на УТ-1 «Наша мова». Є лауреатом багатьох літературних премій. Одружений, має дочку Ярославу та внучку Юлію. Живе в Одесі.

 

Рекомендувати цей матеріал